Розділ 3. «Межа падіння»

 

Сьогодні коридор ОСА зустрічав її порожнечею. Жодного слова, жодного знайомого «доброго ранку», жодного співчутливого погляду, тільки звук її власних підборів, що з кожним кроком луною розносився стінами, стаючи не просто фоновим шумом, а чітким, глузливим акомпанементом, що здається тільки й повторював: «Косач. Косач. Косач». Ці стіни, ці коридори, які ще вчора були саме її територією, бастіоном, цитаделлю, тепер відлунювали її прізвище, як обвинувальний вирок, що вже винесений, хоча офіційно й не оформлений.

Косач ще здалеку побачила, як генерал сидів за її столом, і ні, це було не тимчасово, не випадково, не «на хвильку». Десь на підсвідомості вона розуміла: саме так сидить людина, яка прийшла повідомити, що цей кабінет, і цей стіл, і ця посада більше тобі не належать. Темний костюм, не уставний, без погонів і звань, які, здавалося, були частиною його тіла, також підказував, що зараз буде не службова нарада, не аналіз справ, не обговорення оперативної ситуації. Зараз буде те, що не записується до блокнотів як настанова, чи вказівка, але змінює кардинально все. Перед ним не було нічого зайвого: лише тонка прозора тека, у таких, зазвичай, носять накази, можливо, про призначення чи про нагородження… Але не сьогодні. Сьогодні там лежало щось інше, щось, що вже пульсувало, дихало отруйним передчуттям, щось, що шепотіло на вухо: «Косач, всередині буде твій кінець».

Він не підвівся, не привітався, навіть не подивився одразу, зволікав вочевидь не з чемності, а просто змушував зібрати в собі сили, аби поглянути на ту, що ще вчора була в його команді, в його довірі, в його системі, а сьогодні, поза всім цим.

Коли нарешті генерал підвів очі й подивився на неї, Косач явно відчула весь прихований підтекст. Таким поглядом, зазвичай дивляться на речі, які ще недавно були цінними, а тепер зламані – не зі злістю, не з презирством, а зі звичайним співчуттям. А зараз це було гірше за ненависть.

– Сідай, – сказав він просто і рівно.

Вона сіла вже не так впевнено, не так, як завжди, не по-керівничому, з ледве помітною обережністю, відчуваючи, що відсьогодні сидіти за цим столом, вже розкіш. Перед собою поклала пакет із табельною, як доказ, як компромат, як власноруч підписаний вирок.

– О шостій ранку надійшло підтвердження балістичної експертизи, – почав він, і голос його не коливався. – Я одразу набрав тебе.

Говорив спокійно, як доповідач на трибуні, але не як людина, що знала її роками. Голос був функціональний, майже стерильний, жодної емоції, жодного співчуття.

– Куля, яку витягли з тіла Маляра, – продовжив, не піднімаючи очей, – належить до серії твоєї табельної.

У кабінеті зависла тиша, слова не потребували ані підтвердження, ані спростування.

– Усе збігається, – додав він. – Балістика, калібр, і номер у реєстрі.

Вона мовчала, не тому, що бракувало слів, а тому, що говорити вже не мало сенсу. Усе, що могла б сказати, вже сказано за неї: кулею, що пройшла крізь тіло та точним висновком експерта, підписаним у лабораторії. Там не питають, ким була жертва і хто є підозрюваною особою, усе визначає калібр, серія, траєкторія й холодне число в базі. Балістика вже надала свій висновок, від якого не відмахнутися. Точний, калібрований, законний, він був сильнішим за будь-яке людське заперечення.

– Я не знаю, як це сталося, не знаю чому, але я знаю одне, – він схилився до столу, зчепивши пальці в замок, так ніби молився за правильність власного вибору. – Коли мова йде про керівника ОСА, ми не маємо права на сумніви.

Вона не здригнулась, не нахилила голови, не виявила жодної емоції. І саме це було ознакою того, що всередині вже почалося руйнування – не гучне, не катастрофічне, тихе і підступне, воно потроху точило її зсередини. А потім він сказав те, що мав сказати, те, що вона давно відчувала і те, про що вже читала і на звороті старої фотографії й на листі, що не мав відправника: «Ти наступна». «Косач, готуйся до удару».

Ось і він, саме той удар. Такий, що не залишає синців, але ламає з такою силою, що, здавалось би, кістки більше не зростуться.

– Наказ уже підписаний, – сказав він, і його голос був м’яким, як у різника, що гладить тварину перед останнім ударом. – Ти відсторонена, до завершення досудового розслідування.

Він не кричав, не вибухнув, не стукнув кулаком по столу, не кинув жодного обвинувачувального жесту. Все, що відбувалося, мало вигляд обрядового ритуалу: повільного, точного, позбавленого зайвих сентиментів. Слова різали гострим ножем під ребро м’яко й акуратно. Майже дбайливо ніж було провернуто так, щоб біль ішла повільно, але невідворотно.

– Ти маєш здати табельну, посвідчення і жетон, – додав він майже буденно, ніби нагадуючи про дрібницю, яку вона могла ненароком забути.

І тоді щось усередині не витримало. Не серце, воно ще трималося, не руки, ті поки не тремтіли. Зламалось щось інше, щось глибше сховане – відчуття самоповаги.

– Ви справді вважаєте, що я могла? – спитала вона тихо, витискаючи голос десь зсередини. – Після всього?

Погляд, яким він відповів, був остаточним вироком, там не було ні злості, ні презирства, але був сумнів. Повільно й обережно, він уже проростав у душі отруйним паростком.

– Я вважаю, що ми живемо у світі, де вже не важить, що ти зробила, а тільки те, що на тебе можна повісити, – відповів він після довгої паузи, і в цьому реченні було все: розпач, втома, і якась дивна форма співчуття, замаскована під цинізм. – А ще я вважаю, що ти розумна і знаєш, як діяти.

Вона повільно, майже по-жіночому охайно, дістала посвідчення з внутрішньої кишені, поклала поряд із пакетом, де лежала її табельна зброя, потім витягла жетон. І дивлячись йому просто в очі, вперше без тіні емоції, запитала:

– І що далі?

– А далі, – промовив Мовчан, обережно підводячись, – ти більше не керівник ОСА. Ти просто Ольга Сергіївна Косач, і твоя справа довести, що вона ні в чому не винна, якщо звісно зможеш.

Він підійшов ближче, обійшов стіл, зупинився майже впритул. У цю мить вона, хоч і не хотіла собі в тому зізнатись, на частку секунди повірила: можливо, зараз він підтримає бодай словом, бодай півпоглядом визнає, що знає – вона не могла, вона не така. Але натомість він простягнув долоню просто поручкатися. Стандартний жест, офіційний, але чужий.

– Удачі, – сказав він.

І все…

Вона не відповіла, просто підвелася, з усією прямотою плечей, яка ще досі трималася і вийшла, не озирнувшись. Двері зачинилися за її спиною майже беззвучно, ледь вловимий механізм, тонкий «клац», який в будь-який інший день залишився б непоміченим, а нині відлунював ударом по всьому, що досі тримало її в рівновазі. Саме цей звук, не слова, не погляд, став останнім. «Клац» – і тобі не вірять. «Клац» – і твоє посвідчення забирають. «Клац» – і усе, що ти вибудовуєш роками офіційно летить до сраки.

Вона вийшла в коридор. Тіло рухалось, м’язи ще пам’ятали, як треба йти: не поспіхом, не надто повільно – рівно і гідно, але всередині все давно перестало триматися купи. Думки металися, одна перескакувала через іншу, а серце билося так, ніби хтось зсередини гатив кулаками у грудну клітку, вимагаючи відповіді: «Косач, як, чорт забирай, ти це допустила?!» Її підставили… А найстрашніше було те, що вона не побачила цього.

Вона… Яка роками передбачала загрози до того, як ті ставали реальністю.

Вона… Яка бачила людей наскрізь.

Вона… Косач – прогледіла головне.

Її не вбили кулею з пістолета, її не вдарили ножем у темному дворі, натомість точно і виважено вдарили її ж сліпотою, її недалекоглядністю, її вірою в порядок, який вона сама вибудувала навколо себе.

Треба йти, просто йти, і не зупинятись. Не дозволити собі розслабити руки, повернути голову, зробити щось за звичкою: не заглядати до лабораторії, не озирнутися до буфету, не привітатися із кимось із своїх. Вона більше не тут. Вона більше не керівник.

Шаблій ішов швидко, прямою лінією, як завжди рішуче, з тією характерною впевненістю, що не потребує ні слів, ані жестів. На обличчі вже було це запитання, навіть до того, як він вимовив слова. Йому не треба було нічого пояснювати, він уже знав, уже відчував, що зустріч із генералом була фіналом, що нічого доброго там бути не могло.

– Олю… – м’яко, ледве вловимо, він вимовив її ім’я, і від цього звуку, такого звичайного, такого буденного, у неї всередині щось різко опустилось. Внутрішня конструкція із самовладання, яке ще бодай якось тримало форму, раптом підломилась під вагою втоми, зради і тиші, усе впало, з гуркотом, із брязкотом уламків. Від цих слів, від цієї турботи, від цієї нормальності хотілося завити, але саме зараз не можна, не треба, не витримає. Вона не витримає.

– Мене відсторонили, – сказала вона тихо, голосом, який не звучав, а зітхав. Голосом, у якому не було обурення, гніву, навіть болю,  лише порожнеча, така глибока, що в ній уже не вистачало сил на емоції.

Він хотів зробити крок ближче, хотів щось сказати, підтримати, дати хоч якісь слова, хоч якусь опору. Але вона вже підняла руку, різко, жорстко, не торкаючись до нього, але зупинивши ще до того, як він устиг відкрити рота.

– Прошу… просто… залиш мене зараз у спокої, – вимовила ідеально рівно, мов читаючи з паперу.

Вона не плакала, не кричала, не хиталася… Вона стояла прямо, майже гордо, але вся ця пряма спина трималася тільки на силі волі. І для того, щоб сили волі вистачило, хоча би дійти до машини і не заплакати, вона швидко розвернулася і пішла.

***

Шаблій рішуче зайшов до нарадчої кімнати першим, рухи зібрані, точні, спокійні, але всередині все кипіло: це вже не чергова робоча зустріч, це не просто нарада, це зібрання тих, хто повинен знайти відповіді, відшукати рішення, допомогти довести її невинуватість.

За ним, майже беззвучно, зайшли інші – Римар, Небесна, Панчук, Шугаєв. Увійшли мовчки, не перетнувшись поглядами, не обмінявшись звичними короткими словами, які ніби слугували захистом від напруги. Сіли на свої місця, як робили це десятки, сотні разів, майже механічно.

Шаблій не пішов до дошки, не притулився до стіни, не сів, залишився стояти в центрі. Говорив рівно, впевнено, майже спокійно. Сьогодні він зробив свій вибір і тепер чекав на вибір інших.

– Ситуація така, – почав коротко. – Ольгу Сергіївну офіційно відсторонено. Наказ уже підписано.

Голос не тремтів, але в ньому відчувалась обережність, не до фактів, а до того, як ці факти будуть сприйняті колегами, як вони можуть обвалити всю ту довіру, що вибудовувалась роками.

– І тепер у нас є два варіанти, – продовжив. – Або ми з нею, і допомагаємо, або кожен сам за себе. Одразу скажу чесно: якщо хтось сумнівається, якщо комусь це не потрібно, скажіть зараз, без образ, просто скажіть і йдіть.

І саме в цю секунду в голові чітко з’явилась думка: «Якщо хтось зараз вийде, я взагалі більше нікому тут не довірятиму. Нікому. Якщо вони кинуть її зараз, коли їй як ніколи потрібна наша допомога, коли всі відвертаються, коли навіть генерал дивиться так, ніби вона вже винна – якщо зараз хтось піде, я залишусь сам, але все одно допоможу їй. Бо вона одна не впорається, не витримає. Жінка взагалі може таке витримати?»

Ніхто не ворухнувся.

Ніхто навіть не перевів подих інакше.

– Добре, – коротко кивнув Шаблій, не приховуючи полегшення, але і не підкреслюючи його. Це просто ще один крок далі. – Машо, – звернувся він до Небесної, – мені потрібно, щоб ти ще раз детально переглянула тіло Маляра. Усі дрібниці, навіть те, що не має значення: токсикологія, мікроподряпини, дрібні ушкодження. Вивчи все прискіпливо, мікроскопічно, хочеш, сиди хоч до вечора, але знайди мені все, що могли пропустити

Небесна лише кивнула.

– Римар, – перевів погляд, – витягнеш усі відео з камер біля під’їзду Косач у день убивства. Повністю, з моменту, як вона ввійшла, до останньої секунди, нам потрібно довести, що вона не виходила з квартири.

– Прийняв, – тихо відповів Римар.

– Альбіно, Стасику ваша робота це геолокація її телефону, по хвилинах, по кожній базовій станції зв’язку. І ще зброя. Відбитки і потожирові сліди, хочу знати, чия рука торкалася до пістолета, окрім її.

Стасик уже гортав екрани, відкриваючи потрібні вікна до завершення фрази. Альбіна кивнула швидко, коротко, майже ривком.

– А я, – закінчив Шаблій, – спробую встановити, звідки ключ, який ми знайшли у квартирі Ірини. І що пов’язувало її з Маляром, крім того, що офіційно в матеріалах, якщо там щось є – я це дістану.

***

У лабораторії панувала тиша. Таку тишу можна було б назвати продуктивною, майже медитативною, як у добре налаштованому механізмі, де кожен гвинтик працює на спільний ритм, і кожен звук – клацання клавіш, м’яке гудіння системних блоків, легке шурхотіння паперів, поодинокі зітхання, уже не сприймались як окремі прояви активності, а зливалися в єдину картину процесу. Тут ніхто не говорив зайвого, бо зараз думати про втому було розкішшю, а кожна секунда мала свою вагу.

Стас сидів за комп’ютером, трохи згорбившись – звична поза, звичний ритм, майже маніакальне напруження, пальці ковзали клавішами швидко, впевнено, з механічною точністю. Дані змінювалися на екрані один за одним: стовпчики, рядки, координати, час, сесії, комірки, все складалось у схему, у мапу, яку треба було розшифрувати, як стародавній рукопис, бо саме тут і зараз могло бути те саме «але», яке врятує її.

– Є, – сказав він майже пошепки, без переможного тону, більше як фіксацію факту. – Телефон Косач на момент убивства був вдома. Геолокація стабільна, сигнал чіткий. Останній зафіксований пінг з її квартири.

– Без руху? – тихо перепитала Альбіна із ноткою надії, майже крихітною, не повертаючи голови.

– Взагалі без руху, стійка точка. – відповів він, нахмурившись, бо розумів, наскільки цього мало. – Але як доказ… слабувато. Ну, бо якщо ти плануєш піти стріляти комусь у голову, то що робиш? Правильно, залишаєш телефон вдома, навіть школяр це знає.

– Але хоча б щось, – додав, більше до себе, ніж для Альбіни. – Не виносила з собою, це вже не так погано.

Альбіна не відповіла, працювала мовчки, методично, як завжди, але цього разу її рухи здавались ще точнішими, ще повільнішими, ще зосередженішими. На столику, де лежала табельна, все було викладено, як на операційному полі: зброя, сліди, маркери, тампони. Вона обережно пройшлася по деталях – корпус, затвор, спускова скоба – аж поки руки не дійшли до магазину. І коли вона витягнула його, все стало ясно навіть до того, як вона перерахувала патрони… Один… Один-єдиний патрон відсутній. Вона бачила це ще до підрахунку, просто хотіла переконатися остаточно.

– Мінус один патрон, – спокійно повідомила вона. – Калібр збігається, це саме той, яким убили Маляра.

– Що по відбитках? – здається із останньою надією запитав Шугаєв.

– Чисто, – підтвердила Альбіна. – Лише її, жодного стороннього відбитку, і…

– А-ну, чекай Римар дзвонить, – перебив Альбіну Стасик і вже вслухувався у інформацію, що йому доповідав Тарас.

– Він надіслав відео з камер відеоспостереження, –  вже повернувшись до Альбіни додав Шугаєв, –  зараз подивимось.

Запис у хорошій якості, наскільки можна було вичавити з цих старих камер ОСББ, але, зрештою, тут навіть не потрібна була висока роздільна здатність, важливо було інше: час, обличчя, рухи.

Стас розгорнув відео на великому екрані, підтягнув стілець ближче, Альбіна сіла поряд, схрестивши руки на грудях, погляд залишався спокійним, але вже трохи втомленим, і обидва абсолютно чітко усвідомлювали – зараз або знайдуть хоч якусь зачіпку, або знову залишаться з нічим.

О 00:03 камера зафіксувала першу фігуру – жінка, зріст збігався, постава збігалася, зачіска теж, той самий зібраний хвіст, темна куртка, спортивні штани, силует знайомий до деталей, навіть ця характерна легка пауза перед дверима, коли вона завжди звичним рухом перевіряла, чи взяла все необхідне перед виходом. Кожен рух знайомий, кожен крок здавався її, і від цього ставало тільки гірше.

– Дванадцята нуль три, – сказав Стас, відзначаючи таймкод більше машинально, ніж свідомо, зараз його голос прозвучав якось чужо, сухо, ніби не про Косач зараз ішлося, ніби це була просто робота, але всередині вже починало підкручуватися від злості.

Відео прокрутилося ще вперед. Дві години – пустий під’їзд, порожній коридор, ніхто не входить, ніхто не виходить, і рівно о другій ночі, знову фігура, та сама, волосся вже трохи розтріпане, обличчя втомлене… Її очі… Її хода… Її рухи. Вона повертається додому сама, в тому самому спортивному костюмі.

– Ну, – тихо промовив Стас, ледь відчутно хитаючи головою, – це було зроблено… дуже грамотно. Якби я не знав Ольгу Сергіївну, вже зараз друкував би протокол, пакував би всі докази і викладав би перед нею все це акуратно, папка до папки, із такими доказами марно відпиратися.

– Якщо в неї вдома знайдеться такий костюм – буде дуже погано, – кивнула Альбіна. – Шаблію треба це показати. І він має перевірити, чи є у неї такий костюм.

Вони мовчали кілька секунд. Обидва знали: це не випадковість, не збіг, не дурна гра випадку. Це була пастка, і хтось, хто її створював, знав Ольгу Сергіївну добре, знав, як вона ходить, як рухається, як стоїть, навіть як вагалася перед дверима.

І зараз ця пастка закрилась майже повністю, вибратися з неї буде важко… Майже неможливо.

***

Знову не пам’ятала, як дісталася додому, не тому, що її щось відволікало або в голові був туман, просто у свідомості не залишилося жодного фрагмента, якому зараз мало б бути не байдуже до того, що відбувається довкола. Все, що колись мало значення, перестало існувати ще десь там, дорогою. Вулиці пливли повз, перехожі зникали в потоці. Двері під’їзду відчинялися як завжди, з тим самим тихим скрипом, знайомим до болю. Але зараз усе це не означало абсолютно нічого, крім механічної дії, позбавленої будь-якого сенсу.

Косач пройшла коридором, роззулася не тому, що хотіла це зробити, а тому, що носок зачепився за килимок, і цей жест видався тілу логічним, хоча думки давно відмовилися брати участь у цьому процесі. Пальто навіть не намагалася повісити, воно впало на підлогу біля стіни, залишившись там беззахисною купою тканини, сумку кинула десь поблизу, не дивлячись куди саме, але це було вже не важливо. Усе це взагалі стало не важливо.

Кухня. Вона опинилася там тільки тому, що завжди заходила туди, повернувшись з роботи, і тіло ще пам’ятало ці звички краще, ніж пам’ятала їх вона сама. Жодної мети. Жодного бажання. Просто хода за інерцією.

Середа. Вікно. Середина дня.

Косач, яка досі хоч якось ще трималася за внутрішню дисципліну, раптом зупинилася біля вікна і подумала: «А чим, власне, займаються люди в середу о другій годині дня? Оці всі, що зараз проходять під вікнами? Вони їдять обід? Пишуть дурниці у переписках, сміються над дурними мемами? Обговорюють меню на вечерю чи вирішують, що подарувати на день народження племінниці? Чи чим?» Це було запитання з категорії тих, що ставлять не для відповіді, а риторично. Відповіді вона не мала, і головне – не хотіла її мати.

Вона дивилась на плиту, на чайник, на каструлю, яка давно вже мала б бути викинута, але залишалась тут, бо колись у ній було зварено щось смачне. І на якусь мить вона навіть подумала, що могла б поїсти. Можливо… Теоретично… Організм же мав отримувати паливо, якщо хочеш залишатися на ногах. Але вже наступної секунди ця думка здалася настільки абсурдною, що захотілось сміятися. Їсти зараз? Щось жувати, ковтати, перетравлювати? На це навіть сил не було.

Знову, тією ж інерцією, неспішно підійшла до холодильника, відкрила дверцята і почала вдивлятися у його вміст так, ніби дивилася не на їжу, а на музейний експонат, на артефакти з життя іншої жінки, якою вона більше не була. Так, що тут у нас? Пачка кефіру, половина огірка, загорнута в целофан, сир, нещодавно куплений з думкою «буде на вечерю», тепер здавався частиною чужої побутової п’єси. З розмаху грюкнула холодильником, наче він був у чомусь винен, і обережно сіла на край стільця, ніби сідала на тонкий лід, що от-от трісне під вагою.

Зовсім випадково, ніби тіло саме шукало хоч якогось руху, незалежно від її волі, рука потягнулась до шухляди під мікрохвильовою. Відчинила, не думаючи – пляшка. Коньяк. Звідки він тут взявся? Хто залишив? Хто подарував? Усе було розмито, пам’ять давала лише тіні можливих відповідей: хтось із колег, може, на якесь свято. А може, вона сама купила колись давно, «на потім», бо ж «раптом знадобиться», але зараз це було навіть не важливо. Згадувати не хотілося, бо зараз пам’ять була не другом, а ворогом, підступним і злим. Вона мучила. Вона тикала пальцем і вказувала на помилки, як вчитель у диктанті червоною ручкою. Вона нагадувала про всі моменти, де Ольга Косач мала би бути уважнішою, обережнішою, розумнішою. Мала би… але чомусь не була.

Коньяк натомість був чеснішим. Він обіцяв просте забуття і швидке відключення. Саме те, що треба… Вона відкрутила ковпачок, поставила пляшку на стіл, навіть взяла склянку, але потім поставила її назад. А навіщо їй склянка? Пити з горла буде швидше. Перший ковток був гарячий, різкий, відразу вдарив у стравохід, розігнався тілом, викликав коротке, несподівано живе тепло, якого вона давно не відчувала. Вона закашлялася…  Другий ковток – уже легший, ковзнув плавно, вже знайомим маршрутом, третій – майже м’який, і з кожним новим ковтком вона поверталася у своє тіло, яке більше не трималося на дисципліні, не трималося на званні, не трималося на силі характеру, бо все це залишилося там, за дверима ОСА.

Вона не знала, скільки саме випила. Час потроху зникав із поля уваги, тіло більше не слухалось ані логіки, ані волі. Пляшка стояла поруч, відкрита, майже порожня, на її боках повільно почали збирались краплі, ніби скло теж почало потіти від цієї беззвучної катастрофи, що відбувалась просто в цій квартирі, яка мала бути її тилом, а стала місцем повільного саморуйнування. Сп’яніння накочувало не хвилею, а липким, важким шаром, розмазуючись по тілу повільно й гидко, лишаючи після себе осад не розслаблення, не легкості, не тієї приємної млості, про яку пишуть у дешевих романах, а густий, гнітючий гул у вухах і розфокусований погляд, що ковзав по предметах.

«Що я роблю?» – ця думка вистрелила раптово. Єдиний різкий, чіткий звук серед цього внутрішнього гулу, і вона чесно намагалася за нього вхопитися, але вже було пізно, ще кілька ковтків тому стало пізно. Оборона впала.  Більше не залишилося нічого, що тримало б її всередині себе зібраною.

«Ти ж не п’єш…» – внутрішній голос прозвучав майже з іронією, але швидко перетворився на звинувачення. – «Ти ж навіть на Новий рік не дозволяєш собі більше ковтка. Ти ж та, у якої завжди все під контролем. Ти ж ніколи не…»

А тепер… Ось вона у всій красі, сиділа на підлозі, притиснувшись спиною до шафки, ноги підібрані до грудей, пальці тремтіли, не слухались, пляшка валялася поруч, ковпачок загубився десь між ніжками стільця. І ця позиція була настільки принизливою, настільки чужою, що хотілося затулити очі долонями, закритися від самої себе, від усього, що вона зараз бачила в дзеркальних поверхнях кухонних шаф, у металевому блиску ручок, у відображенні в духовці, де тепер, замість сильної жінки, вона бачила себе. Не ту, яку боялися, не ту, яку слухалися, не ту, яка підписувала накази…

«Ну подивись на себе … Ти ж так ненавиділа це в інших, пам’ятаєш?» – знову цей голос засуджував. – «А тепер що? Сидиш, як п’яна студентка, яка не здала сесію?»

Нудота підходила не фізично, поки що ні, але десь всередині вже починало крутити, не від алкоголю, а від сорому. Глибокого, в’язкого, липкого сорому, що ліз зсередини, витискав повітря з грудей, робив подих уривчастим. Вона усвідомлювала, що робить саме те, що завжди вважала неприпустимим: тікає від проблем замість діяти, топить біль, а не аналізує його, перетворюється на карикатуру на саму себе – ту саму, яку завжди зневажала в інших.

Вона затулила обличчя руками. Щоки горіли, як після ляпасу, шкіра здавалась не своєю, свідомість чужою. І лише зараз вона зрозуміла, що плаче, без ридань, без схлипів, тихо, по-дорослому, щоб ніхто не почув, навіть якщо у квартирі нікого немає. Сльози котилися повільно, гарячі, вони змішувалися із тушшю, яка розм’якла від тепла і чорними смугами сповзали вниз, залишаючи на шкірі брудні сліди, які хотілося стерти, але навіть на це сил не залишилося.

Очі пекли, щоки стали вологими, в голові важко пульсувало. Кожна думка віддавалася глухим болем десь усередині. І саме тоді, коли здавалося, що все провалилося, що гірше вже не буде, що ця яма нарешті перестала копатися ще глибше, у двері задзвонили. Різко. Занадто реально. Звук грубо вдарив по нервах, по тиші, по внутрішньому тремтінню, яке ще не стихло після алкоголю, і вона навіть не одразу зрозуміла, що це не частина її уяви. Це реальність, вперта, настирлива і така жахливо конкретна саме зараз… І саме зараз хтось вривається у її двері.

Вона встала, неохоче, наче проти волі, опираючись долонею об стіну, як старенька, що втратила опору в ногах, і кожен крок у коридор був не шляхом до дверей, а спробою зібрати в собі залишки гідності, ту крихітну, жалюгідну рештку, яка ще трималася десь глибоко всередині. Зібрати хоча б те, що ще можна зібрати, не розвалитися остаточно прямо тут, у коридорі. Вона глянула у вічко. Єдина думка, яка прокинулася: «Чорт, Шаблій». Усе всередині кричало: «Не відкривай. Не зараз. Не йому. Не з таким обличчям. Не з цими очима. Не з цим запахом. Не з цією плямою гіркоти, що розповзлася всередині й назовні, не в той момент, коли ти виглядаєш слабкою. Але тіло вже стояло перед дверима, і було зрозуміло, уникнути цього зараз не вийде.

– Олю, я знаю, що ти вдома, – сказав він, і голос його був рівний, спокійний, майже тихий. – Вибач, що отак без попередження… Але це справді терміново.

Вона заплющила очі, сперлася чолом об двері, не тому, що слабкість брала своє, а просто тому, що хотілося заховатися хоч на мить, провалитися у товщу дверей, стати частиною металевої ручки, або сховатися у вузькому проміжку міжкімнатного шва.

– Нам треба поговорити, – додав він трохи згодом, коли пауза стала затягуватися. – Я маю щось показати тобі. Це важливо…. Ти маєш це побачити.

Вона стояла. Просто стояла. Довго. І тоді щось у ній здалося, не переконалося, не заспокоїлося, просто здалося, бо опиратися стало важче, ніж погодитися: «Він же не піде просто так».

Відчинила різко, наче ривком вирвала себе з чогось липкого. Двері зрушили з місця, і світло коридору різко вдарило їй по обличчю, змусивши мружитись. Вона хитнулась уперед, невпевнено, без опори, і як людина, яка не вміє падати красиво, впала йому просто в руки. Він зреагував миттєво – підійшов, підхопив, утримав, але в той самий момент, коли його руки торкнулись її плечей, до нього дійшло те, що вже почало проростати запахом у повітрі: важкий, міцний, різкий аромат алкоголю, коньячний перегар, що бив не лише в ніс, у шлунок, у нерви, у саму суть того, ким вона була для нього всі ці роки. І все стало зрозумілим до образливої простоти.

Шаблій утримував її на руках не довше, ніж було потрібно, але й цієї миті вистачило, щоб відчути те, чого він зовсім відчувати не хотів: наскільки легко вона впала в нього, як безвільно зависла, як тіло, яке завжди було зібране, вперте, пряме, зараз просто опустилося і здалося. І здалося не йому – собі. У цьому була якась тиха, але важка поразка, яку вона вже навіть не приховувала. І це було страшніше за крик, страшніше за істерику, страшніше за будь-які прокляття, які, можливо, він навіть хотів почути. Вона не відштовхувала, не намагалася втекти, не просила допомоги, але саме ця байдужість лякала більше за все: її байдуже мовчання.

– Ходімо, – сказав він тихо, намагаючись, щоб голос звучав м’яко, але водночас залишався достатньо реальним, щоб змусити її рухатися. – Давай… сюди.

Він завів її до кімнати, не чекаючи дозволу, бо дозволу вона вже дати не могла. Косач рухалась поруч, іноді спотикаючись, іноді ніби зависаючи на його плечі, і було щось до болю чужорідне в тому, як її кроки втратили звичну чіткість, як її погляд не фокусувався, як вона більше не керувала навіть собою.

– Я… – почала вона раптом, але навіть не закінчила. Просто зітхнула і знову опустила голову.

Він акуратно посадив її на край ліжка, мов би з нею щось могло статися, мов би вона могла розсипатися на друзки від надто різкого дотику. Присів навпроти, хотів говорити, хотів розповісти, чому він тут, показати відео, дати зачіпку, змусити її діяти. Але, подивившись на неї, на ці мокрі сліди туші, на червоні, опухлі очі, на губи, стиснуті від безсилля, він зрозумів: вона не чує, точніше – чує, але не сприймає. Її свідомість зараз десь між кухонною підлогою та пляшкою коньяку, яку вона випила, мабуть, навіть не закусуючи.

– Косач, ти… – він спробував почати, але слова застрягли в горлі. І навіть ті, що приходили, були або грубі, або настільки лайливі, що краще вже мовчати.

Рішення прийшло майже миттєво, без аналізу, без внутрішніх зважувань, просто як дія, яка виникла сама собою, тому що діяти було простіше, ніж сидіти й дивитися на неї такою. Він підійшов ближче, обережно, але з твердим наміром, взяв її за руку, і, не питаючи, повів коридором. Відчинивши двері ванної кімнати, підвів її до раковини, підтримав за плечі – і завмер, втупившись в обличчя.

Він, звісно, знав, десь на рівні побутового досвіду, яке приходить із роками, що макіяж потрібно змивати спеціальним засобом, не грубим рухом руки, а чимось м’яким, обережним, і що туш, особливо водостійку, просто так не візьмеш милом. Але зараз він дивився на цю кашу, цю мішанину з туші, сліз і залишків макіяжу, і зрозумів, що ця жінка перед ним не потребує косметологічної делікатності. Це була ситуація, яка вимагала дії. Він відкрутив воду, намочив руки, зловив із дозатора рідке мило, перше, що було під рукою, розтер його в долонях, і, не вагаючись, почав змивати все це з її обличчя. Це було не красиво, не обережно, неправильно, але по-іншому не виходило. Вона здригнулася одразу – не очікувала, не хотіла, не просила. Коли мило потрапило в очі, вона відвернула голову, вирвалася, але не повністю, тільки щоб трохи розірвати дотик.

– Що ти… – почала вона, але слова обірвалися, мильна піна вже встигла потрапити до рота, викликаючи різкий, глухий кашель. Вона спробувала відштовхнути його руки, заплющила очі, стала навшпиньки, намагаючись вирватися, відступити, піти хоча б на півкроку назад, знайти якусь опору за межами цієї раковини.

– Стій, – сказав він коротко. Тримав її за плечі не грубо, не різко, але так, що зрозуміло: відступати ніхто не дасть, принаймні зараз.

– Це мило… в очах, – ледве вимовила вона, крізь зуби, сплюнувши, спотворивши слова кашлем і гіркотою мила. – Твою… блін…

– А як ти хотіла? – відповів він, намагаючись тримати тон рівним, але навіть зараз відчував, як у голосі починає звучати втома, нетерплячість, щось загострене, що рвалося назовні. – Делікатно? З гідністю? Гідність ти залишила там, де почала пити коньяк з пляшки. Одна.

Вона пручалася ще трохи. Відверталася. Хотіла щось сказати різко, з образою, тільки б це припинити, але зараз усі слова губилися в мильній піні, воді, мокрих пасмах волосся, які прилипали до щік. Він не зупинявся. Намилював долоні, обережно затирав туш біля носа, намочував рушник, витираючи ці темні сліди, які застигли на шкірі. Вода текла підборіддям, залазила за комір, капала на підлогу, роблячи під ногами калюжі, але він навіть не дивився вниз. Йому було байдуже, як виглядає це збоку, це треба було зробити. Коли обличчя нарешті стало чистішим, наскільки це взагалі було можливо, він узяв рушник, перший, що попався під руку, трохи жорсткий, трохи не призначений для цього, і промокнув її шкіру, рухами, які більше нагадували щось польове, похідне, ніж турботливий догляд.

– Готово, – сказав він, просто, без інтонацій. Це була ще не перемога, а проста констатація факту.

Вона мовчала. Стояла, опустивши голову, дихала важко, повільно, так, ніби втомилась не від води, не від його рук, навіть не від цього вечора, а від себе. Волосся злиплося біля скронь, щоки ще трохи горіли від холоду, а все тіло тремтіло, чи то від мокрого одягу, чи від внутрішнього розхитування, яке вона більше не намагалась приховати. Його руки, ще кілька секунд тому ділові, контрольовані, зараз завмерли у повітрі, не знаючи, чи можна відступити, чи треба ще її тримати.

Він зробив крок назад. Лише один, рівно настільки, щоб дати їй трохи простору, аби вона могла сама вирішити – стояти, відійти чи залишитись, але вона похитнулась, раптово, різко і  впала просто в нього, з усією своєю вагою. Мабуть, відпускати її було помилкою. Він автоматично підхопив, обійняв, не думаючи, не вагаючись, просто щоб не дати впасти остаточно. І раптом зрозумів, як до болю знайомим стало це відчуття – її тіло, м’яке, тепле, трохи вологе, ще з легким запахом алкоголю, змішаного з милом, і це дивне поєднання сили, якої вже майже немає, і слабкості, яка більше не приховується.

Її блуза прилипла до шкіри, тонка тканина, мокра, просвічувала лінії ключиць, вигини плечей, напівпрозоре напруження грудей і навіть якщо він і не дивився спеціально, це все відчувалося. Саме в цей момент він зробив те, чого не збирався робити взагалі. Несміливо, кінчиками пальців, провів по її волоссю, прибираючи вологі пасма зі скронь. Великим пальцем провів уздовж вилиці, не впевнено, але й не зовсім випадково, затримавшись там довше, ніж мав би. І саме тоді, коли шкіра під його пальцем стала відчутною, справжньою, коли це перестало бути просто рухом, у нього збилось дихання. Про поцілунок він і не думав, лише про те, наскільки небезпечно її тепле тіло перебуває поруч, наскільки відчутно вона торкається його ключиці щокою, наскільки тихо й помітно тремтять її мокрі вії, коли вона на мить заплющує очі. Подихи змішувалися, гарячі, нерівні, вони плутались, ставали сп’янілими. Його рука мимоволі залишалась на її обличчі, вивчаючи лінії, запам’ятовуючи. Її погляд затримався на його очах. Мовчазна згода, згода на що завгодно, навіть на те, чого вона завтра могла б не хотіти.

Він нахилився ще ближче, і коли між ними залишалось уже не більше, ніж один подих, коли тепло змішалось, коли бажання нарешті стало фізичним, відчутним, у ньому спалахнуло щось більше, щось сильніше, щось вагоміше. Відповідальність. Страх – не за себе, за неї. За те, що завтра вона прокинеться, все згадає, і побачить не того, хто її підтримав, а як того, хто скористався. Він не дозволить собі цього. Не можна, не зараз, не з нею і не так.

– Тобі треба спати. Пішли. Все інше потім, – це все що він мав і зміг їй сказати.

Вона кивнула. Знову без слів. Знову без заперечень.