Розділ 10. «В першу чергу не жінка, а полковник»

Ранкове світло ще не заповнило кімнату повністю, воно лише злегка торкалося країв штор, просочувалося крізь тканину м’якими смугами, лягаючи на ліжко, на підлогу і на її плече. Шаблій прокинувся першим, майже як завжди. Лежав нерухомо, впираючись потилицею в подушку, і кілька хвилин просто мовчки дивився на стелю, втримуючи цей короткий і надто тендітний момент тиші, у якому ще не було термінових дзвінків, зведень і викликів, лише ритм її дихання поруч, рівний і спокійний. Тонке пасмо волосся вибилося з-під ковдри й лоскотало йому плече, і він, майже несвідомо, повернув голову, щоб краще роздивитися її обличчя. Уві сні вона скидала з себе втому, відповідальність й обов’язок – усе те, що вдень трималося в ній стиснутою пружиною. Саме в ці миті він бачив ту справжню, неприховану Олю, яку майже ніхто не знав. Те, що для інших залишалося недосяжним, він щоранку бачив першим і ловив себе на тому, що саме ці миті ставали для нього точкою відліку нового життя.

Йому подобалися такі прокидання: не від пронизливого звуку будильника, не від сухого голосу чергового або дзвінка з міністерства, а від того, що вона була поруч. Спокійна, тепла, трохи сонна, зворушливо ніжна, коли мимоволі ближче тулилася до нього уві сні, шукаючи більше тепла. З нею не треба було нічого пояснювати, не треба було добирати слів, чи говорити виключно правильні речі, досить було просто бути поруч. Хоча він не раз переконував себе, що це просто бажання відчувати свою значущість, бути комусь потрібним, що це минеться, як тільки закінчиться справа й все знову ввійде у звичне річище. Але що довше вона залишалася у його ліжку, сиділа на його кухні з чашкою кави, розкладала речі так, як їй зручно і несвідомо залишала на столі свої службові документи, тим менше він вірив, що це щось тимчасове.

«Кохана жінка» – ці два слова самі склалися в думці. Він, хоч і завмер на мить, але не відкинув їх, не вирішив, що ще рано. Навпаки, подумки затримався на них, наче смакуючи й перевіряючи, чи пасували вони до всього того, що між ними вже було. Пасували.

– Я вже спиною відчуваю, що ти дивишся на мене так, ніби збираєшся повідомити щось серйозне, – озвалася Косач, не розплющуючи очей. Її голос був трохи хрипким від сну. – Невже хочеш сказати, що я розмовляю уві сні?

– Ні, – усміхнувся він, не змінюючи пози. – Я хотів спитати, чим ти полюбляєш займатися, коли ніхто не вбиває, не зникає і не погрожує?

Вона тихо засміялася, розуміючи, що це жарт, але останні тижні, здається, і справді складалися виключно з моментів, коли хтось когось убивав, зникав, погрожував чи лишав їй папірці з завуальованими посланнями.

– Взагалі-то у мене є дача, – просто повідомила вона, повертаючись до нього обличчям і підкладаючи руку під щоку. – Так от, коли є вільний час, і мене не викликають по сто разів на доповіді, я проводжу там час. Якщо хочеш, візьму тебе із собою колись.

Колись…

Вона сама відчула, як це слово повисло у повітрі важким не визначенням, майже порожня обіцянка, яку складно реалізувати. Її життя давно не дозволяло планувати, навіть у межах кількох днів, не те що у категорії «колись». Вона вже відвикла від нормального темпу, від тиші, від рутинного щастя, яке не має нічого спільного з адреналіном переслідувань чи цілодобовим моніторингом звітів. Забула, як це мати кілька вільних днів поспіль, бо її регламент давно не знав поняття «відпочинок». І навіть ці кілька ранкових хвилин здавалися непристойною розкішшю, яку ось-ось хтось забере.

– Це було б чудово. Мені взагалі здається, що тобі вже час відпочити, може, взяти лікарняний чи навіть відпустку, – сказав він, і м’яко підтягнув ковдру трохи вище, вкриваючи її плечі.

– Уявляю вже, що мені скаже Мовчан. І яким тоном, – відповіла вона, закочуючи очі з гіркою посмішкою, бо навіть у цій її уявній сцені генерал виглядав надто реалістично.

Він не відповів одразу, просто мовчав, проводячи пальцями по її руці, розуміючи, що ні у відпустку вона не піде, ні бодай кілька вихідних не візьме. Достеменно він і не міг пригадати, коли востаннє вона була у відпустці, якщо взагалі колись була. Її було звичніше бачити у діловому костюмі, з документами у руках, під час оперативки чи просто у кабінеті, де вона забуває навіть поїсти, не те що відпочити.

– Ти можеш ще трохи полежати, а я зварю тобі каву, – сказав він, нахилившись до неї й ніжно поцілувавши у скроню.

Вона на мить завмерла, притримуючи його руку, яка щойно віддалилася, і подумала, що навряд чи зможе дозволити собі ще бодай п’ять хвилин. Хоча її організм давно благав про відпочинок, а кожен м’яз тіла втомлено просив кілька годин спокою, мозок, який вже давно звик працювати у режимі постійної тривоги, не давав навіть подумати про це. Думки вже тиснули звичним болем на свідомість: якщо злочинця досі не спіймали, значить, слід чекати черговий виклик до міністерства, слід бути готовим до нового вбивства. І не мало жодного значення, коли саме це станеться: сьогодні вранці, пізно ввечері чи просто посеред ночі, головне, що станеться. І всі ці кілька хвилин тиші, ці ніжні доторки, тепло ковдри, ледь вловимий запах його тіла – обов’язково доведеться обміняти на чергову ніч без сну. Здавалося, що цей короткий затишок був несправжнім, тимчасовим чи позиченим у чужого, більш спокійного життя, яке їй не належить і ніколи не належало. І саме тому вона не могла дозволити собі розслабитися повністю, бо в кожній спробі спокою напоготові вже стояло розчарування.

Косач повільно підвелася, ковдра м’яко зсунулася з її плечей, і вона відкинула її рівно настільки, наскільки потрібно було, щоб сісти на край ліжка. Не квапилася вставати, бо тіло ще не прокинулося повністю, не включилося в режим дії й не прийняло остаточного наказу рухатися вперед, хоча свідомість уже працювала, вже відраховувала хвилини до виходу, прикидала відстань до міністерства, обмірковувала, чи встигне дістатися без заторів, і приблизну тривалість наради – тієї, яка знову вимагатиме пояснень, звітів та відповідей.

Погляд зупинився на тумбі, що стояла біля ліжка, там де раніше лежала його книга з м’якою обкладинкою, тепер поруч був її крем для рук, той самий, який вона забрала зі своєї квартири. Усе було на своїх місцях, хоча колись цих місць для неї навіть не існувало: у шафі, поруч із його костюмами, її сорочки та ділові жакети вже не виглядали чужорідним об’єктом у чиємусь особистому просторі, навпаки, вони вписалися із невимушеною природністю. Два ряди із костюмами – його та її, два ритми, два життя, що тепер накладалися один на одного мовчазним спокійним співіснуванням.

У ванній кімнаті, де раніше панував чіткий чоловічий порядок і все було функціонально та логічно розкладено, тепер з’являлися її сліди: зубна щітка іншого кольору, гребінець для волосся, кілька маленьких баночок зі звичними суто жіночими етикетками, які не випирали із загальної картини, а м’яко лягли в її текстуру. І що найголовніше, ці речі не стояли збоку, не тулилися на краєчку полиці, не були зібрані в косметичку «про всяк випадок», бо вони вже стали частиною цього помешкання, як і вона сама. Спершу вона залишила одну річ – випадково, потім іншу – свідомо, а потім сорочка вже не тільки висіла в його шафі, а й могла собі дозволити залишитися на спинці стільця, і це вже не викликало ні внутрішнього протесту, ані відчуття незручності. Ці дрібниці поступово зникали із простору її власної квартири і вкорінювалися тут, лишаючи позначки про її існування в цьому помешканні. Схоже, це вже потроху виходить за межі «тимчасовості» або «допоки триває справа». Хоча достеменно ніхто не знав, скільки це триватиме. Не знав, як довго їм буде дозволено залишатися в цій крихкій рівновазі між не озвученою ніжністю і мовчазною підтримкою. Ці стосунки, які жодного разу не були названі вголос стосунками, існували не в обіцянках і не в плетиві планів на майбутнє, а в поглядах й у щоденних дрібницях: у тому, як він зранку вкривав її ковдрою і готував каву, у тому, як вона пізно ввечері прибирала з його столу порожні чашки. Це було щось, що не формулювалося словами, і, можливо, саме тому воно мало шанс встояти у світі, де будь-яка визначеність рано чи пізно розбивалася об реальність.

– Ти знову зранку до міністерства? – запитав він, коли вони вже допивали каву за столом, де вже не раз зустрічали ранок, хоч зазвичай не мали на це ані часу, ані звички. Проте саме тут була можливість доторкнутися до крихкого простору між роботою та реальністю, і дозволити собі бодай кілька хвилин побути простими людьми: без звань, посад і постійної загостреної тривоги. Вона повільно кивнула, відпиваючи останній ковток із чашки.

– Звісно, – мовила спокійно, із ледь вловимою нотою втоми. – По-іншому бути не може.

Він мовчки стежив за нею кілька секунд, не відводячи погляду: те, як вона тримала чашку, як трохи нахиляла голову, вдивляючись у залишки пари над кавою, як мовчання між ними вже стало звичним, але не порожнім. Потім повільно, відклав свою чашку вбік і злегка нахилився вперед, упершись передпліччями в стіл, простягнув руку й сплів свої пальці з її. Мовчазна підтримка, простий фізичний дотик, у якому вкладалося більше, ніж можна було б висловити словами: впевненість, присутність, тепло та готовність бути поруч. Це те, про що вона ніколи не просила уголос, бо не вміла просити, бо звикла справлятися сама, але те, в чому так гостро й болісно потребувала саме зараз, у цій простій, ненав’язливій близькості.

– Хочеш, я відвезу тебе, – майже буденно запропонував він, хоча у словах звучала надія, що ця пропозиція на кілька хвилин зможе зупинити час, та дозволить продовжити цей домашній, теплий ритуал, у якому було все те, чого так бракувало поза цими стінами: стабільність, спокій і відчуття, що світ не обов’язково згорить, якщо вони не втрутяться.

Вона похитала головою з м’яким усвідомленням реальності, ніби від самого початку знала, що ця пропозиція з’явиться, й уже встигла зважити всі «за» і «проти», скласти відповідь, в якій не було відстороненості, а лише необхідність.

– Не треба, – сказала, трохи схиливши голову набік, ніби на мить вагаючись, та все ж залишаючись вірною прийнятому рішенню. – Я доїду сама, мені це не складно. Та й тобі не доведеться чекати невідомо скільки. Ти ж і сам знаєш, що там можна затриматися на десять хвилин, а можна й на три години.

Він нічого не сказав, лише мовчки кивнув, опустивши погляд у чашку, хоча вона й так уже була порожня. З’явилося відчуття, що ранок закінчився, цей їхній маленький, невимовлений момент, що був так потрібен обом, також добіг кінця. І ніхто з них не намагався озвучити, наскільки прикро відпускати цю мить.

– Зустрінемося уже в офісі, – додала вона тихо, майже з усмішкою, більше для того, щоб зняти напругу, а не з тієї причини, що дійсно усміхалася.

Вона встала з-за столу, провела пальцями по краю спинки стільця й мовчки рушила коридором. Думки вже почали формуватися без її волі, ті самі, від яких хотілося втекти, але які поверталися щоранку, коли їхній спільний ритуал завершувався не поцілунком, не сміхом, а мовчанням, у якому кожен тримав у собі своє «шкода, що так». Саме в цю мить, коли він сидів, мовчки вдивляючись у чашку, вона раптом подумала: він же міг би знайти жінку, яка не була б нею. Жінку, яка не прокидається від тривожного дзвінка, не ховає табельну зброю в сумці між документами, не приходить додому разом із ним опівночі. Жінку, яка усміхнеться, почувши його просту пропозицію: «Давай я тебе підвезу». Ту, яка буде чекати його ввечері в теплому світлі кухні, з тарілкою чогось смачного й запитанням «як минув день?», а не йтиме поруч з ним у напівтемряві коридорів ОСА чи міністерства, тримаючи у руках чергові висновки по вбивству.

Але ж вона не така. І ніколи такою не буде. Не зможе бути тією, хто живе простим, передбачуваним життям, хто чекає на нього вдома із випрасуваними сорочками й заздалегідь звареною вечерею, не носить у голові список ще не завершених справ і не бере телефон навіть у ванну, бо дзвінок може бути не просто важливим, а життєво необхідним. Її життя – це не про легкість, не про побут і звичне тепло, її щоденність – це про контроль, витримку і відповідальність, яка не зникає навіть удома, навіть уранці, у присутності того, хто готовий бути поруч. І він це знає. Він усе це бачить і досі залишається поруч, мовчки, без вимог, претензій, приймаючи її такою, якою вона є. І поки що не йде. Поки що тримається, розуміє, витримує, цілує і готує ранкову каву. Але питання: «Скільки ще він витримає?» – вона навіть подумки не наважувалася сформулювати, бо відповідь, може виявитися надто болісною у своїй ясності й передбачуваності. Саме тому вона не натякає, ніколи не говорить про майбутнє, бо не впевнена, чи в його планах взагалі є місце для «них».

***

Вранці у кабінеті Бориса Борисовича було тихо, не просто службово-офіційно, а майже навмисно беззвучно. Штори щільно закриті, денне світло ледь просочувалося крізь край важкого полотна, утворюючи м’які переливи на темному лакованому паркеті. Усе довкола, від рівно розставлених стільців до чітко вирівняної попільнички з гравіюванням, дихало стриманістю, впорядкованістю й повною знеособленістю. У цьому просторі не було натяку на життя поза стінами міністерства: жодної світлини чи випадкової книги, жодного емоційного маркера, тільки службовий порядок, який був продовженням його власного характеру.

Генерал стояв біля вікна, напівобернений до неї, тримаючи руки за спиною, в улюбленій жорсткій позі, яка завжди недвозначно сигналізувала, що він уже перебуває в режимі ухвалення рішень. Він не обернувся, коли вона увійшла, не озвучив звичних фраз, не було формального привітання чи навіть стандартного: «Сідайте, Ольго Сергіївно». Лише короткий, чіткий кивок у бік стільця перед робочим столом – мовчазна вказівка, яка мала силу прямого наказу. На столі не було ані стосів документів, ані щільних папок зі зведеннями, і це безпомилково свідчило про те, що сьогодні говоритиме не вона. Косач рушила вперед, ступаючи по товстому килиму, що приглушував звук підборів, залишаючи лише відчуття ваги кроків, кожен з яких глибше втоплював її у той простір, де особисте відступало перед державною необхідністю.

Він говорив стримано, але щоразу, коли генерал переходив у такий тон, вона розуміла: ухвалене рішення вже викарбувано десь у вищих інстанціях і її запрошено взагалі не для дискусії. Вона, сидячи в кріслі, не ворушилася, лише тримала спину прямою, долоні спокійно лежали на підлокітниках, хоча її пальці стискали тканину сильніше, ніж варто було б. Всього кілька речень, без деталей, без зайвих уточнень, але достатньо виразних, щоб вона зрозуміла, про що йдеться, навіть якщо ім’я можливого вбивці «Ігор» не було названо уголос, навіть якщо слова «затримання» і «спецоперація» не пролунали.

– Ольго Сергіївно, – вимовив він нарешті, після довгої паузи, – ніхто не повинен знати. Це наказ.

Її пальці стиснулися ще міцніше на підлокітниках крісла, але ні здивування, ні заперечення, ні страху вона не видала. Дивилася прямо в його очі, достеменно розуміючи, що усе, що треба було сказати, вже містилося у його погляді, а все те, що вона могла би відповісти чи заперечити, вже не мало жодного сенсу.

– Зрозуміла, – відповіла вона спокійно, без спроб обговорити чи відстояти право на чесність, навіть не стільки перед командою, скільки перед людиною, із якою тепер ділила свій ранок, свою тривогу і своє життя.

Вона не поспішаючи вийшла з кабінету, даючи собі час усвідомити: цей наказ без права на обговорення, вже змінив не лише хід подій, він змінив її. І не на рівні обов’язку чи посадових обмежень, а десь глибше, десь на рівні особистого вибору, на рівні цінностей, які доведеться тимчасово відкласти заради вищої мети. Вона знала, що не скаже нічого Шаблію, але не через брак довіри. Вона довіряла йому, можливо, більше, ніж собі. Проте в самому рішенні, яке пролунало щойно з вуст генерала, не залишилося простору для особистого. Тут не могло бути місця для почуттів чи потреб, навіть для елементарного «я», усе зникало під вагою формулювання «це необхідно». Це не вона так вирішила – це так потрібно.

Вона вже майже фізично відчувала, як саме він про все дізнається. Коли зрозуміє, що був осторонь, не мав змоги втрутитися, що вона знову, без жодного попередження, без жодного натяку, все зробила самостійно – вже буде запізно. Не для справи, а для них. Бо навіть якщо він нічого не скаже, навіть якщо вголос не осудить, в його очах з’явиться щось нове: дистанція, холод, мовчазне нерозуміння, можливо, згодом – образа. І саме це розуміння, така гостра, крижана впевненість у власній мовчанці, і була найболючішою частиною. Навіть не страх за власне життя, а оте знання, що з цього самого моменту, ще до того, як вона вийде за двері міністерства, вона вже починає втрачати його довіру. І, можливо, з нею щось більше, щось, що потім уже не вдасться повернути. Навіть якби вона захотіла. Навіть якби він дозволив. Але інакше неможливо. Бо в цій грі на час, у цьому протистоянні між нею і тим, хто з кожним днем стає ближчим, тим, хто дихає у спину і намагається її позбутися, була ще третя сторона – інші жінки. Ті, кого ще можна було вберегти, якщо вчасно його зупинити та випередити. Вона зробила свій вибір не на користь себе, не на користь стосунків, не на користь їх ранкового тепла, пожертвувавши всім: спокоєм, затишком, ним і собою. Бо зараз її особисті інтереси взагалі не мають значення. Сьогодні, як і завжди, вона в першу чергу не жінка, вона – полковник.

***

П’ята жертва

Він почав стежити за нею майже відразу, як покінчив із «четвертою» – не тому, що в ній було щось виняткове, або те, що могло б змусити його зацікавитися більше, ніж зазвичай. Просто ця жінка була надто звичайною, надто непомітною, такою, яка нічим не вирізнялася серед десятків схожих, буденних постатей, що щодня розчинялися у натовпі великого міста. Йому не потрібно було знати її імені, не мало сенсу витрачати час на пошук додаткової інформації, він мав найцінніше, що тільки можна мати в його справі: можливість спостерігати. І цього виявилося цілком достатньо. Він помітив, що вона не носить прикрас і завжди збирає волосся в неохайний вузол, що їй до вподоби додавати трохи кориці у власну каву й багаторазово витирати одну й ту саму склянку, особливо коли про щось розмірковує, зосереджена, занурена в думки, відсторонена від усього навколишнього.

Кав’ярня, в якій вона працювала, була зовсім невеликою, розташованою на розі старого кварталу, з прозорими дверима, за якими виднілися кілька столиків біля вікон та чорною стіною, на якій крейдою оновлювали меню залежно від пори року. Простір був затишним, камерним, він створював відчуття відокремленості від зовнішнього світу, і саме в цьому просторі вона зникала без сліду, стаючи його органічною частиною та декоративною деталлю, що підтримує цілісність композиції. Щоранку вона з’являлася першою, відкривала приміщення, запускала обладнання, звіряла списки поставок та перевіряла дрібну готівку в касі. Він знав, що ввечері вона проводжала офіціантку до дверей, зачиняла кав’ярню, а потім ще довго не виходила з приміщення, перебуваючи там одна, без жодного зв’язку із зовнішнім світом. Саме ця її передбачувана самотність і відсутність сторонніх людей: друзів, близьких, коханців чи просто знайомих, які могли б змінити її маршрут або раптово з’явитися поряд, були для нього ключовими. Адже це робило її надзвичайно ідеальною мішенню: її було легко вивчити, ще легше спрогнозувати, а отже, й вбити зовсім просто. І, що найголовніше, вона зовні нагадувала Косач, не настільки звісно, щоб подібність впадала у вічі кожному, але саме настільки, щоб у сутінках, із кількох метрів, її можна було з легкістю сплутати з тією, хто давно став його головною мішенню.

Він досліджував її маршрут не один раз, не два, а стільки, скільки потрібно було, щоб кожен поворот і перехрестя вкарбувалися у пам’ять. Оскільки вона не мала автомобіля, то завжди поверталася додому пішки, й обирала для цього шлях через невеличкий сквер. Цей простір, який удень здавався спокійним і майже затишним, ввечері перетворювався на щось зовсім інше: тиша там ставала не просто фоновим шумом, а щільною субстанцією, яку, здавалося, можна було відчути шкірою, або намацати руками. Освітлення в тому сквері давно не працювало, і старі ліхтарі лише позначали своє існування темними іржавими плямами на тлі чорного неба, тоді як сам простір парку, що вростав вглиб кварталу, залишався безлюдним.

Того вечора вона йшла звичним кроком, без жодного натяку на тривогу чи поспіх, і кожен її рух був йому настільки знайомим, що він, здавалося, міг передбачити навіть найменший жест: коли вона зупиниться, щоб перевірити вміст сумки, або коли рука машинально потягнеться до обличчя, щоб поправити пасмо волосся. Він наблизився до неї лише тоді, коли жертва вже встигла зануритися у густу тінь дерев, подалі від дороги, подалі від будинків, від усього, що могло б стати джерелом світла чи бодай мати мимовільного очевидця. Вона, як і завжди, на мить зупинилася, щоб поправити лямку сумки, і саме в цю мить він зробив кілька обережних кроків вперед, достатньо, аби вона почула його рух, щоб щось у її свідомості відгукнулося тривожним дзвінком і змусило її обернутися. І вона обернулася. Побачила. Встигла. Але більше не встигла нічого: ні закричати, ні зробити крок назад, ні хоча б повноцінно зреагувати.

Його дії не були імпульсивними, кожен рух, нахил тіла і дотик пальців до її шкіри був результатом багаторазових репетицій, вивчених напам’ять рефлексів, що перетворювалися на м’язову пам’ять. Вона спробувала чинити опір, спробувала вдарити його ліктем, вигнутися, але було вже пізно: її тіло не слухалося, організму не вистачало кисню, а час раптом почав сповільнюватися. Її нігті залишили на його шкірі подряпини, і під ними точно щось знайдуть: волокна тканини, лусочку епідермісу, шматочок нитки з рукава. Але він нічого з цього не прибрав, не намагався стерти або приховати, не тому, що не встиг, не тому, що не подумав, а тому, що йому було абсолютно байдуже: чи знайдуть його, чи вийдуть на його слід, бо єдине, що мало значення – щоб вона, Косач, це побачила і визнала, що знову прорахувалася. Щоб додала ще один уламок у свою картину, ще один доказ, що її логіка не працює, що не все можна спрогнозувати, не все можна вберегти, і кожне тіло, кожен злочин – це не випадковість, а послідовна відповідь на її дії.

Лише тоді, коли все було зроблено, коли тіло лежало нерухомо серед вологого осіннього листя, під розлогими гілками, які майже торкалися землі, він дістав із кишені складений удвоє аркуш паперу, заздалегідь підготований, на якому великими чорними літерами було написано: «Косач, тобі зовсім їх не шкода?» і поклав під тіло жертви. Він знав, що її не знайдуть одразу, місце надто тихе, надто віддалене, жоден звук не долинав до навколишніх вікон, але її обов’язково знайдуть. Проблема лише в тому, що це станеться вже тоді, коли буде надто пізно для тієї, кого можна було врятувати. Але вона знову не встигла.

***

Сьогодні Шаблій залишився в ОСА довше, ніж планував, хоча сам собі не міг чітко пояснити причину цього. Здавалося б, робота завершена, звіти здані, більшість кабінетів давно спорожніли, а коридори втратили денний ритм, повільно затихаючи до рівня фонового шепоту кондиціонерів, далеких кроків і поодиноких голосів. Колеги вже розійшлися: хтось залишився на нічне чергування, хтось вирушив додому, а він усе ще сидів у кабінеті, чекаючи чогось невизначеного, але неминучого. У плечах, у потилиці, десь глибоко під ребрами трималася напружена, вперта зібраність. Не було жодної чіткої причини, чи реального приводу для занепокоєння, але тривога вже сиділа в ньому, розростаючись в грудях тугим вузлом і не відпускала.

Косач знову поїхала на вечірню нараду до міністерства, згадала про це побіжно, без пояснень і зайвих деталей. Нічого не конкретизувала, не озвучила жодного слова, яке могло б натякнути на щось поза звичним розкладом. Просто кивнула перед виходом, мовляв, ненадовго, і зникла за дверима, не залишивши простору для уточнень. Він навіть не встиг запитати, чи повернеться ще в офіс, чи одразу поїде додому. На його коротке: «Ти точно в порядку?» – вона лише вдягнула пальто, змахнула пасмо волосся з обличчя і, не зупиняючись, сказала через плече: «Так, я повернуся не пізно». Звучало буденно, навіть легко, занадто легко, як для неї. Тепер він сидів у глухій, майже неживій тиші офісу й відчував, як ця фраза, ніби проста, ніби звична і знайома, з кожною хвилиною лунає в голові інакше, змінюючи тональність, сенс й інтонацію. Занадто буденно. Занадто правильно. Занадто нехарактерно для Косач.

Телефон задзвонив різко, без попередження, з грубим порушенням тієї крихкої тиші, яку він щойно почав сприймати як нову нормальність. Голос чергового був сухим, чітким і без зайвих деталей: ті, хто довго працює з небезпекою, не потребують пояснень, їм достатньо одного слова, однієї інтонації, аби зрозуміти – щось сталося.

– У сквері неподалік центру знайдено тіло жінки, ймовірно, задушена. Під тілом є записка, – прозвучало рівно, майже беземоційно, але слова розгорталися у свідомості Шаблія передбачуваним і нестерпно конкретним вироком.

Це був знову він. Той самий почерк. Той самий меседж. І записка, як завжди, адресована їй. Шаблій ще не бачив її змісту, ще не тримав у руках, не розгортав той проклятий аркуш, але знав абсолютно точно: вона призначена Косач. Вбивця знову звертався саме до неї, через смерть. Через чужу жінку. Через тіло. Цей дивний, моторошний ритуал, що відбувався раз за разом із хірургічною регулярністю, уже перетворився на спотворену форму діалогу – між убивцею й нею.

Він не став нічого перепитувати, не вимагав деталей, не просив уточнити адресу, лише відповів коротко:

– Їду.

У наступну секунду, ще до того, як поклав слухавку, в голові вже почав прораховувати маршрут, координати та можливі обставини, усе те, що завжди складається в чіткий план дій. Але цього разу поверх усіх оперативних елементів і внутрішнього алгоритму лунала зовсім інша думка: ще одна жінка. Ще одне тіло. Ще одна смерть.

Ще на один крок ближче до неї.

А Косач зараз не було поруч. Вона не була в офісі. Не перебувала в полі зору. Вона десь в досяжності простого телефонного дзвінка. І хоча він не телефонував, бо був певен: вона на нараді, серед людей, у безпечному просторі, саме сьогодні ця впевненість раптом похитнулася. Він не перевірив. Не перестрахувався. Звик довіряти її розкладу. Звик, що вона незмінно контролює ситуацію. Але зараз, у вечірньому місті, де ліхтарі кидали на бруківку довгі спотворені тіні, ця довіра раптом обернулася глухим сумнівом, що запікся в горлі. А якщо наступна – вона? Не тому, що були прямі докази. Не тому, що так сказано в записці. А просто тому, що вже не залишалося місця для випадковостей. Тому що вся логіка подій вела до цього. І тому що він більше не міг дозволити собі не думати про найгірше.

Він сів за кермо, ввімкнув фари й рушив на місце події, але внутрішня зібраність починала хитатися, не в діях, не в голосі, а десь у самій глибині, де зазвичай живе те, що чоловіки не звикли називати вголос. Той невидимий, роками напрацьований механізм, що зазвичай автоматично налаштовувався на аналіз загроз, на підозру й розпізнавання небезпек, зараз, без жодних слів чи явних доказів, почав бити на сполох, кидаючи тривожні сигнали. Спершу він хотів їй зателефонувати, просто перепитати, чи дійсно із нею все добре, але зупинився. Не хотів видавати хвилювання, не хотів почути зайве мовчання в трубці, не хотів, щоб вона знову сказала звичне «все нормально», коли нічого нормального вже не було.

Йому не подобалося, що Косач не поруч, не подобалося, що він не знає, де вона і з ким, хоча в цьому не було нічого надзвичайного: вона була дорослою, сильною жінкою, звиклою діяти самостійно, але саме зараз ці її риси дратували найбільше. Бо вона ніколи не зізнається, що боїться, ніколи не попросить захисту, і саме через цю її незалежність могла опинитися в найнебезпечнішому місці, самотньою, коли вже буде надто пізно що-небудь змінити. Він кілька разів зиркнув на телефон, що лежав на сидінні поруч, чекаючи, що той сам подасть сигнал, засвітиться вогником, виведе ім’я – Ольга Сергіївна, але екран залишався темним. Не було жодного повідомлення, жодного пропущеного дзвінка і це ще більше посилювало внутрішнє хвилювання. У голові повільно почали прокручуватися найдрібніші деталі: як вона сьогодні виходила з офісу, як міцно тримала документи, з якою інтонацією сказала одне єдине слово – «ненадовго», і раптом це слово, що раніше здавалося таким простим і звичним, стало підозріло легким і порожнім. Ненадовго…

Вже за кілька хвилин ця обережність почала здаватися повною дурістю. Він опустив руку назад на кермо, примусив себе не натискати кнопку виклику, не втручатися й не показувати жодної слабкості, бо саме так це виглядало би зовні. Наче він не довіряє їй, неначе сумнівається в тому, що вона контролює ситуацію. Водночас він уже уявляв той самий здивований і врівноважений голос, який він може почути, коли Косач відповість на дзвінок: «Я ж казала, що у генерала. Що трапилося?» І він боявся. Боявся тієї напівусмішки, яку вона завжди ховала за іронією, коли хтось виявляв до неї зайву турботу. Не хотів чути в її голосі ні запитання, ні спокою, бо обидва варіанти мали свою небезпеку: перше – підтвердило б його тривогу, друге – здавалося б знущально чужим до того, що коїться в нього всередині. І тому він просто натиснув на газ, ще міцніше стискаючи кермо і направляючи авто до координат, що вже прописалися в оперативному чаті, як нове місце злочину.

Коли під’їхав до скверу, Римар стояв трохи осторонь, біля огородженої стрічкою ділянки, тримаючи у руках пару гумових рукавичок для нього. Погляд був спрямований не на тіло, а вже на самого Шаблія.

– Слідів боротьби майже немає, – тихо проказав Римар, усе ще не відводячи погляду. – Досить чисто. Але… – він замовк на кілька секунд, внутрішньо зважуючи чи потрібно це казати чи ні, – вона знову приблизно того ж віку. І, здається, знову вибрана не випадково.

Наступні дві години минули у ритмі, який Шаблій знав надто добре: обхід території, швидкі перегляди кутів, де могли бути розміщені хоча б найпримітивніші камери, сухі фрази, які оперативники ставили мешканцям найближчих будинків: «Чи бачили когось? Чи чули? Чи проходили тут?», і однаково короткі відповіді, де переважно лунало: «Після дев’ятої тут уже нікого не буває…»

У сквері, як і передбачалося, не було камер спостереження – ні державних, ні приватних. Найближчі заклади зачинялися рано, освітлення було мінімальне, а сам простір давно перетворився на прохідну порожнечу, якою ніхто не користувався без крайньої потреби. Команда прочісувала територію методично: кущі, газони, стовбури дерев, обхідні доріжки – усе фіксувалося, знімалося, збиралося на експертизу. Всі знали свої ролі. Всі відчували темп. І поки місто знову опинялося в стані тривоги, поки аналізувалися свідчення, поки хтось міг згадати, що бачив дивного чоловіка у капюшоні – Косач вже прямувала в іншому напрямку.

Не мала при собі зброї, не була в оточенні колег і зовсім не очікувала нападу. Їхала на зустріч із генералом, яка, як вона думала, має дати їй нову нитку, черговий уламок мозаїки. Але насправді, вона сама вже стала частиною чужої мозаїки. І її місце в цій композиції – давно визначено ним.