Розділ 11. «Зустріч із минулим»

Коли вони з Римарем, виснажені довгими годинами пошуків і надмірної напруги, нарешті перетнули поріг ОСА, Шаблій машинально подивився на екран телефону – 22:17. Не просто пізній вечір, а той особливий стан виснаження, коли час більше не піддається звичному сприйняттю, не розкладається на хвилини, події чи послідовність, а лише перетворюється на тягучу безформну субстанцію.

Усе, що відбулося за останні години, тепер тиснуло не конкретними спогадами, а загальною втомою, яка не вимірюється словами й не розбирається на окремі складові. Не потрібно було жодного підтвердження, бо втома читалася у кожному жесті, у майже беззвучних кроках коридором, у тиші, що витіснила звичні короткі репліки й стриманий гумор. Усі мовчки зібралися перед кабінетами, не обмінюючись поглядами, і лише очікували на одну-єдину фразу Шаблія:

– Їдьте додому. Завтра з самого ранку продовжимо.

Ніхто не заперечував, ніхто не чіплявся за роботу, не запропонував «я ще перегляну відео» чи «я посиджу з аналітикою», як бувало іноді, у моменти особливого запалу. Усі мовчки кивнули, розійшлися, і тільки короткі фрази на кшталт «добраніч» долітали з-за плеча, поки двері не зачинилися за останнім.

І він залишився сам.

Дістав телефон з внутрішньої кишені куртки, розблокував екран, і ще до того, як очі встигли зосередитися на дисплеї, він уже знав наперед, що саме побачить, або радше, чого не побачить: ніякого повідомлення, жодного пропущеного дзвінка, ні найменшої піктограми, яка б могла хоч трішки натякнути на спробу зв’язку із ним. Вона не писала, не дзвонила, не залишила навіть короткого «все нормально», що в іншій ситуації здалося б надто «сухим» чи образливим у своїй формальності, але тепер цей мінімум став би справжнім порятунком. Це ігнорування лякало і водночас зовсім не нагадувало її властивий образ, адже Косач завжди вміла балансувати: між роботою і ризиком, між турботою і мовчанням, між контролем і довірою. Вона володіла унікальною здатністю безпомилково розуміти, коли і що слід сказати, щоб не дати тривозі прорости. І найголовніше – вона завжди знала, що він чекає, а тому мовчати без причини не могла. Не вона. Не зараз.

Він зупинився на кілька секунд у коридорі, повільно вдихнув повітря, й, не до кінця усвідомлюючи свої наміри, рушив до її кабінету без чіткого плану, без логічного пояснення, керуючись виключно відчуттям тривожної необхідності перевірити власну здогадку, принаймні на всяк випадок. Двері виявилися незамкненими: він натиснув на ручку, і клямка відчутно піддалася з першого ж дотику. Лампа над її столом усе ще горіла, екран комп’ютера залишався увімкненим, документи розкладені наче й безсистемно, але з внутрішньою логікою, відомою лише їй, залишалися недоторканими. Усе довкола зберегло ту впорядковану недбалість, яка завжди вирізняла її робоче місце серд інших. Ніхто тут нічого не чіпав. Усе виглядало саме так, як вона залишила,  а отже, її тут не було вже давно, щонайменше кілька годин, щонайменше з того самого моменту, коли, тримаючи в руках папку з матеріалами, вона сказала, що поїде ненадовго.

Він залишився стояти в дверях, не наважуючись остаточно увійти, притуляючись плечем до одвірка, і, замість того, щоб одразу щось робити, почав міркувати, тримаючись за обривки думок: скільки взагалі минуло часу відколи вона пішла? Скільки годин її немає в будівлі? Але цифри не складалися у звичну хронологію, думки ставали в’язкими, і з кожною секундою в голові розгорталася неприємна, майже фізично відчутна тривога, що липко обвивала зсередини. Шаблій намагався пояснити собі, що це ще не привід для хвилювання. Вона, можливо, просто затрималася у міністерстві, подібне вже траплялося не раз, але чим довше він думав про це, тим більш надуманими здавалися ці аргументи, ніби він свідомо вигадував виправдання, щоб заспокоїти себе, хоч і не вірив у жодне з них по-справжньому.

Не витримавши більше цього напруженого очікування, він витягнув телефон і набрав її номер. Пролунав перший гудок. Потім другий. Її голос не відповів. Гудок повторився ще двічі, але результату не було. Він натиснув пальцем на екран, завершив дзвінок, але не пройшло й кількох секунд, як знову натиснув кнопку виклику, не даючи собі ні секунди на сумніви чи заспокоєння. І знову тиша. Ні голосової пошти, ні короткого сигналу відбою, який зазвичай означав: «бачу, але не можу говорити». Він подзвонив утретє. І в цей момент щось важке уже почало стискати шлунок із середини, серце стукнуло не там, де завжди, а десь глибоко, ближче до діафрагми. Тіло, інстинктами, раніше за свідомість, уже знало – щось не так. Шаблій стояв у її порожньому кабінеті, з наївною, болісною надією, що з-за рогу раптом з’явиться її тінь, що двері розчиняться, і вона, трохи роздратована, втомлена, але жива й ціла, повернеться з тією самою текою в руках, запитає, що він тут робить, чому не вдома, чому стоїть, стовпом у її кабінеті. Але цього не сталося, і він усвідомив – більше чекати не можна.

Телефонувати генералу майже опівночі через особисте занепокоєння, навіть попри весь той стан, у якому він перебував, усе одно виглядало надто голосним кроком – занадто явним сигналом того, що проблема справді існує. Що щось вийшло з-під контролю. І що полковник ОСА, жінка, яка звикла завжди діяти самостійно, раптом зникла. Це означало б також визнати, що саме він, її найближчий колега, її заступник і людина, з якою вона не лише працювала, а й ділила спільний побут, не має ані найменшого уявлення, де вона перебуває зараз. Він стиснув телефон у долоні й, уже в наступну мить, обираючи менш ризикований, хоча все ще оперативний варіант, набрав номер чергового міністерства – це не виглядало так насторожливо. Це могло бути просто перевіркою деталі або звичайним уточненням інформації.

Слухавку підняли майже одразу, голос на тому кінці був спокійним, і саме ця байдужа врівноваженість і створила нестерпний дисонанс із тим, що відбувалося зараз у ньому самому.

– Доброї ночі. Це ОСА, підполковник Шаблій, – озвався він, прикладаючи максимум зусиль, аби утримати голос у межах звичного тону. – Полковник Косач мала бути сьогодні на нараді у генерала Мовчана. Підкажіть, коли вона завершилася?

– Наради не було. Приблизно за пів години до початку, генерал Мовчан скасував її офіційно.

Від почутого щось різко стиснулося у грудях, напруга пішла в плечі, горло, а пальці ще сильніше здавили корпус телефону.

– Тобто… – він зробив коротку паузу, намагаючись підібрати слова так, аби не виказати паніки, – полковник Косач сьогодні не приїжджала?

– Ні, – відповів голос із того боку так само спокійно. – У списках відвідувачів її немає, вона не приходила. Останній запис був сьогодні вранці.

Цей короткий обмін словами, не сприймався ним як звичайна відповідь, він перетворився на низку болісних, майже фізично відчутних ударів по ребрах, по животу, в груди, без пауз, без можливості оговтатися після попереднього, перш ніж накотить наступний. Фрази на кшталт «не було наради», «вона не приїжджала» не просто звучали, вони впалювалися у свідомість розпеченим металом і одразу ж збурювали хаотичний шквал думок, вирваних із контексту, без зв’язку між собою, зітканих лише з тривоги й зростаючого передчуття катастрофи.

Він намагався втримати себе, не дати цьому передчуттю остаточно захопити його розум, переконуючи, що, можливо, Косач дізналася про скасування наради й просто вирішила повернутися додому, бо була втомлена. Це виглядало правдоподібно – у теорії. Але в реальності – майже ні. Бо навіть у такому простому, буденному сценарії вона б обов’язково дала знак: одним словом, смайликом, точкою, чимось, що стало б для нього беззаперечним доказом, що з нею все гаразд.

Можна було звісно уявити, що розрядився телефон, що вона заснула, що не мала змоги написати, але всі ці варіанти не вкладалися в її образ і не відповідали її характеру. Бо це була не просто пересічна людина. Це була вона – Косач. Та, що завжди на зв’язку. Та, що не дозволяє собі зникнути. Та, що… може зараз лежати десь у холодній квартирі, або на сходовому майданчику, або в машині, або…

Він відкинув голову назад, вдарившись потилицею об стіну, аби збити цей лавиноподібний потік думок, які вже починали не просто хвилювати, а задихати. У правій руці, мов приклеєний, стискувався телефон, а ліва – уже автоматично нишпорила у кишені, шукаючи ключі. Він і не помітив, як опинився біля машини, як відчинив дверцята, сів за кермо і провернув ключ у замку запалення, не глянувши ні на панель, ні на показник пального, ні на навігатор. Усе це не мало жодного значення, бо єдино можливий напрямок був очевидний: додому, де вони сьогодні зранку снідали, де вона поправляла волосся перед дзеркалом і ледь не з дратівливою поблажливістю відмовлялася від його пропозиції підвезти, бо «не треба, доїду сама, мені це не складно».

Двадцять хвилин, які мала тривати ця поїздка, перетворилися на хронічну муку. Усі світлофори здавалися зайвими, майже знущальними, кожен водій попереду викликав тихий вибух злості, кожен зустрічний потік світла засліплював і перешкоджав рухатися швидше, усі повороти були надто складними. Він не пам’ятав, як саме припаркувався, не згадав, чи став правильно, дотримуючись розмітки, чи зачепив чийсь бампер, бо тіло рухалося, не питаючи дозволу в свідомості. Йому треба було тільки одне – потрапити всередину квартири, зупинити цей пекучий стан невідомості, який уже підбирався до грудної клітки та перекривав дихання. Останні квартали проминули повз, обличчя перехожих не врізалися в пам’ять, кольори й звуки зникли з поля сприйняття під тиском єдиного питання, яке било в скронях болісною, безупинною пульсацією: вона тут, чи ні?

Сходи він долав майже бігом, тому, що очікування ліфта перетворилося б на майже нестерпне випробування. Ще трохи, і він міг би зірватися, вдарити по дверях чи натиснути одразу всі кнопки. Ключ легко увійшов у замкову щілину – замкнено на два оберти. Цей дрібний факт лише додав до безладної картини нове запитання: хто замкнув? Він? Вона? Коли? Зранку? Чи увечері? Він не зміг пригадати. Все зникло під тиском хвилювання, виросло до таких масштабів, що навіть прості факти стали недоступними. Він відчинив двері й ступив у темряву, знайому настільки, що її можна було розпізнати з заплющеними очима: за розташуванням меблів, за ледь помітним запахом її парфумів, за тишею, яка мала би бути спокійною, але була несподівано важкою.

Шаблій повільно пройшов далі, майже навшпиньках, увімкнув світло, ковтнув порожнечу, яка не змінилася. Речі лишалися там, де були зранку. Подушки на дивані трохи зсунуті, плед складений недбало, як вона завжди це робила. На столі лежали документи, не зовсім рівно, бо вона поклала їх так, аби не загубити сторінку, яку ще мала дочитати. Він пройшов на кухню, і одразу побачив її чашку. Вона стояла на тому самому місці, де була зранку, трохи вбік від раковини, напівпорожня, з темним осадом на дні, і з ледь помітним слідом губної помади на краю, поруч стояла його, така ж не помита і не прибрана. Він не прибирав, бо поспішав, вона – бо мала повернутися. Але не повернулася.

***

За дві години до вечірньої наради із генералом, Косач перевіряла кожен аркуш кримінальної справи, уважно звіряючи, чи все на своїх місцях: свіжа роздруківка з оновленими даними, аналітичні доповнення до попередніх звітів, кілька нотаток з її рукописними примітками та підкресленнями кольоровими маркерами, а також схеми, що потребували додаткового усного пояснення. Усе було впорядковано у чіткій структурі, згідно з її власною внутрішньою логікою та вимогою генерала Мовчана. Перекинувши сумку через плече, вона трохи зігнула лікоть, щоб не зачепити теку, яка вже зручно розмістилася під правим боком, і, не зупиняючись, кинула у бік Шаблія коротку фразу, ніби між іншим:

– Скоро повернуся.

– Ти певна, що хочеш їхати сама? – спитав він рівним уточнюючим тоном, хоча сам не до кінця розумів, чому це питання взагалі виникло. Її самостійні поїздки на наради ніколи не були проблемою.

– Так. Сподіваюся, сьогодні мене недовго будуть відчитувати, – відповіла вона з ледь вловимою іронією, яка більше стосувалася самого факту її хронічної відповідальності за все, ніж генерала чи конкретної ситуації. У цьому не було жалю, радше повне прийняття: вона знала, що ця зустріч нічим не відрізнятиметься від попередніх, будуть ті самі формальні зауваження, уточнення і ті самі обличчя. – До ночі точно повернуся, – додала вже м’якіше.

Пальцями вільної руки вона швидко провела по коміру пальта, машинально поправляючи його, застібнула блискавку десь до грудей, бо в коридорі було надто тепло, і, не поспішаючи, рушила до виходу, відчуваючи, як звичне напруження робочого дня плавно перетікає в очікування ще однієї зустрічі, де навряд чи буде почуте щось нове. Часу залишалося не надто багато, проте достатньо, щоб не поспішати, приблизно п’ятдесят хвилин до початку, може, трохи більше, і вона це точно знала. Пам’ять завжди тримала такі речі на поверхні: час у дорозі, розрахунковий трафік, вікна можливих заторів, і головне, те негласне правило, що в міністерстві жодна нарада не починалася вчасно.

Сівши за кермо, вона не поспішала заводити двигун. Просто сиділа мовчки, дозволяючи собі кілька хвилин тиші, які, звісно, не могли компенсувати все те, що сьогодні знову зникло у нескінченному коловороті зустрічей, нарад, дзвінків, де кожен новий починався з однаково безнадійного «що нового?», а завершувався не менш спустошливим «знову нічого». Косач поклала теку на пасажирське сидіння, і лише тоді прийшло усвідомлення, що вона не встигла навіть зазирнути в буфет. Сьогоднішній день, як і кожен останнім часом, знову зник у вирі справ, які не мали ані початку, ані логічного завершення.

Вона добре знала цей район. Ще краще – ті кілька точок поблизу, де можна було швидко взяти каву, не вибиваючись з робочого ритму, але дозволяючи собі щось людське у цьому дні. Найближча кав’ярня була лише за кілька кварталів – непримітне, трохи затінене місце з вузькими вікнами, крізь які тепле жовте світло лилося назовні, обрамлюючи нічну вулицю. Там завжди пахло однаково – обсмаженими зернами, молоком, і якоюсь домашньою випічкою, що рідко змінювалася на вітрині, але завжди додавала цьому простору ілюзію затишку. Двері зачинилися за її спиною з м’яким дзвоном, і дівчина за стійкою одразу підняла погляд.

– Латé із собою? – запитала вона, навіть не встигаючи вимовити стандартне «доброго вечора», бо знала цю клієнтку не перший день.

Косач лише кивнула, не витрачаючи часу на зайве пояснення. Вона рідко змінювала звичний порядок речей, тим більше сьогодні. День і без того здавався надміру щільним, перевантаженим деталями, відповідальністю та відсутністю найменшого перепочинку.

– На класичному молоці?

– Так. І без цукру, – уточнила вона, трохи м’якше, бо цієї миті була вдячна навіть за те, що не довелося двічі повторювати замовлення.

Запах щойно змеленої арабіки розлився в повітрі, злегка заповнюючи простір навколо неї, і, доки бариста працювала за машиною, Косач просто стояла, не відволікаючись на телефон чи думки, лише дозволяючи собі просте існування у цьому просторі.

– Ось, тримайте, – сказала дівчина, подаючи картонний стакан із щільною кришкою.

– Дякую.

Вона розрахувалася швидко, без жодних затримок, і, не залишаючись ні на мить довше, повернулася назад до авто. Раптовий, занадто гучний для вечірньої тиші телефонний дзвінок, змусив її різко смикнутися. Намагаючись якнайшвидше витягнути мобільний із глибокої кишені пальта, вона і не помітила, як пальці на мить ослабли, й стакан нахилився, виливши частину гарячого латé просто на тканину, залишаючи на темному пальті виразну пляму.

– Чорт, – майже беззвучно вирвалося в неї.

Вона поспіхом витягнула з кишені серветки, які щойно отримала в кав’ярні, і почала витирати тканину, хоч уже добре розуміла – марно. Пальто було зіпсоване. Звісно, не до того рівня, коли його варто було б негайно викинути на смітник, але достатньо, щоб виглядати недоречно у міністерстві, де будь-яка деталь: від тону голосу до кольору взуття, зчитується безпомилково. Вона кинула погляд на пляму, потім на телефон, що досі світився у її руці, й, не вагаючись, натиснула на «відхилити» виклик, відзначивши краєм погляду, що номер був незнайомий.

До квартири Шаблія – сорок хвилин, у найкращому випадку, що однозначно означало спізнення. Її власна квартира, лише за десять хвилин звідси, і якщо не потрапити у затори, якщо проігнорувати світлофори і не відволікатися, то можна встигнути змінити пальто, яке точно є в шафі – одне з тих, які вона залишила саме для подібних «екстрених випадків». Швидко кинувши зім’яті серветки в найближчу урну, вона сіла в машину, увімкнула двигун і рушила знайомим маршрутом.

До свого під’їзду під’їхала майже впритул до прогнозованого часу – 19:46, і хоч це не мало жодного стратегічного значення, ця хвилинна точність раптом здалася їй важливою, як доказ того, що вона все ще тримає ситуацію під контролем. Зупинивши авто різкіше, ніж мала би, вона навіть не подумала про те, що перегородила комусь виїзд, що, за інших обставин, викликало б у неї почуття провини, але зараз було не до випадкових емоцій чи рефлексій. Час ішов. Швидким рухом вимкнувши двигун, вона скинула сумку з плеча й поклала її поруч із текою та телефоном на пасажирське сидіння. Ключі вже були у руці ще в машині, пальці міцно стиснули метал, і вона не озираючись назад, майже бігом подолала кілька метрів до під’їзду й штовхнула важкі двері плечем.

Весь цей час здавалося, що вона повністю тримає ситуацію під контролем: кожен крок, кожен рух, кожен вдих, що були логічним продовженням попереднього, вписувалися в чіткий внутрішній сценарій, де все було розраховано до секунди. Але ця впевненість тривала рівно до тієї миті, допоки вона не підняла руку і не вставила ключ у замкову щілину. Усе відбулося майже одночасно: рух її руки, ледь чутне клацання замка, і в ту ж саму мить, майже паралельно пролунав зовсім інший звук. Різкий. Металевий. Надто точний. Він вдарив в найтонші нервові закутки її свідомості, зірвав всі думки і сповільнив час, змусивши світ навколо завмерти.

Клацнув затвор.

Звук, який не сплутаєш ні з чим. Він пройняв її плечі так, що ті затремтіли і застигнули ще до того, як мозок встиг усвідомити: це не випадковість, це не помилка і не гра уяви. Хтось опинився позаду, надто близько і ця людина вже досконало виконала свою підготовчу дію: дослала патрон у патронник. Залишалося зробити лише один натиск на спусковий гачок, один єдиний жест, що міг закінчити все. Внутрішні рецептори небезпеки спрацювали в одну мить, інстинктивно, вона так і застигла в піврусі, тіло не могло ні зробити вдих, ні відвести руку, що залишилася міцно стиснутою на ключі – обернутою, напівзігнутою, готовою відчинити двері, але холодне відчуття металу, вперлося між лопаток крізь пальто впритул, жорстко і точно. Навіть якщо вона не відчула температури сталі, тіло вже абсолютно точно відчувало сигнал небезпеки.

– А ти думала, я тебе одразу придушу, Косач? – голос звучав з гіркою іронією, у якій крилася суміш викривленого задоволення та глибоко захованого болю. – Ні. Спочатку я хочу, щоб ти пригадала, хто я.

Вона мовчала. Тіло раптом стало глухим до голосів, а мозок – до змісту. Загострений до межі слух вловлював кожен шурхіт у повітрі, кожен найменший рух співрозмовника, однак самі слова не складалися в щось цілісне. Вона чесно намагалася впізнати інтонації, прив’язати їх до конкретного образу, до обличчя, до ситуації, але не знаходила у пам’яті нічого, що могло б дати відповідь.

– Мене звати Костровський Ігор Валентинович, – продовжив він із тихою впевненістю. – Мій батько – Костровський Валентин Сергійович.

Пам’ять вибухнула хвилею. Пролунало знайоме, хоч і давно забуте прізвище.

***

12 років назад усе починалося буденно. Чергова перевірка діяльності великої фармацевтичної компанії, яка на перший погляд справляла враження бездоганної структури, з усталеними звітами та заповненими до останнього рядка формулярами, що не мали б викликати жодних підозр. Підставою для первинного аналізу стали не заяви від громадян, не оперативна інформація від агентурної мережі чи гучне інформування у пресі, а звичайна невідповідність у кількості облікованих препаратів, яка могла би зійти за механічну помилку, якби не повторювалася з дивною сталістю протягом кількох місяців поспіль. Певні серії сильнодіючих анальгетиків, зокрема на основі морфіну та його похідних, раптово зникали з системи без супровідних актів, а коли їхнє списання офіційно вказувалося як «утилізоване за протоколом», жоден утилізаційний акт не мав фактичного підтвердження, жодна клініка не могла показати знищення, а жодна аптечна база – передачу на утилізацію.

Медичні препарати, що мали потрапляти до реанімацій, до паліативних¹ пацієнтів та до лікарень, замість цього знаходили інші шляхи – вантажі перенаправлялися через нічні аптеки, через обхідні склади, через так званих «відповідальних експедиторів», і, зрештою, осідали на чорному ринку. Там, на вулицях, вони потрапляли до рук тих, хто був готовий платити більше, не питаючи, звідки саме пішов препарат, не зважаючи на ризики і не думаючи про наслідки. Це було не просто мародерство у фармацевтичному одязі – це було цілеспрямоване руйнування кордонів між законом і наживою, між ліками і отрутою. І в самому центрі цієї схеми Валентин Сергійович Костровський – успішний керівник, харизматичний управлінець та людина з блискучим досьє. Він мав рекомендації від впливових фігур, добре вмів себе подати, знав з ким обідати, кому і що «заносити» та коли слід мовчати. Його зображення на фото із галузевих конференцій, його голос у радіоефірах, його підписи під зразковими фінансовими звітами – усе це створювало образ людини, яка навряд чи могла бути причетною до криміналу.

Але Косач вже тоді мала твердий хребет і невблаганний інстинкт до правди, який часто заважав жити, проте ніколи не підводив. Вона знала, що ризикує не лише кар’єрою, а, можливо, і безпекою, бо Костровський не був із тих, кого можна було просто викрити й очікувати, що той спокійно зникне з горизонту. Його підтримували, його прикривали, за нього просили. А їй радили опустити погляд нижче – на дрібніших виконавців, «відповідальних за склади», «аптечних менеджерів», «кур’єрів», у яких справді були підписи й прізвища в супровідних накладних. Такі тонкі, обтічні натяки, з формулюваннями «перевірити все ще раз», «подумати про імідж», «не рубати з плеча» сипалися один за одним, але Косач чітко бачила, що головна фігура стоїть в іншому місці.

Вона добре пам’ятала стукіт каблуків по мармуровій підлозі суду, шорсткий папір старої справи, у якому надто багато сторінок з позначкою «відмовлено», пам’ятала слідчого суддю, чий тембр уже ледь витримувався через втому, злість і ту нещадну справедливість, яку доводилося відстоювати. У клопотаннях їй відмовляли, обшуки та слідчі дії не погоджували: «не вбачається обґрунтування», «недостатньо доказів», «немає підстав». І вона мала б зупинитися. Але не зупинилася. Бо саме тоді вперше побачила фото зовсім юної дівчини, з відкритою усмішкою на студентському посвідченні, яке лежало у матеріалах справи поруч із довідкою про смерть. Дівчина померла після вживання препарату з тієї самої партії, що згідно з документами мала би бути знищена.

Косач надто добре усвідомлювала, що не зможе витягти цю справу до кінця самотужки, і причина полягала не у браку волі чи знань, бо вона мала і перше, і друге. Їй бракувало лише одного, того ресурсу, який не прописаний у посадових інструкціях і не передбачений формальними процедурами, але без якого жодна системна справа не доходить до логічного завершення: впливу. Саме тому, коли всі очевидні канали були вичерпані, коли кожна офіційна інстанція відповідала сухими канцеляризмами про «недостатність доказів», «відсутність ознак» або простою відмовою без пояснень, вона зробила те, чого не вчать у академії: почала шукати не прямий вихід, а правильний обхід. У неї була одна риса, яка не раз рятувала її і в минулих розслідуваннях, вона ніколи не «спалювала мости» навіть із тими, хто колись не підтримав, не повірив, не долучився, але залишив по собі хоча б приємні спогади. Саме ця звичка – пам’ятати обличчя і зберігати робочі зв’язки, зрештою стала вирішальною. Двоє знайомих, із якими вони колись працювали над іншими справами, нині обіймали досить високі посади, щоб мати голос, до якого дослухаються. Вона звернулася до них особисто, лише з одним-єдиним проханням: подивитися, перш ніж казати «ні». І цього виявилося достатньо. Вони не дали формальних обіцянок, не гарантували результату, але пообіцяли втримати справу в правовому полі, а цього їй було досить, щоб діяти далі.

Прокурорів, до яких вона звернулася далі, знала ще з регіонального рівня, коли обоє були набагато нижче в ієрархії, і перший, переглянувши матеріали справи, відразу погодився приєднатися до слідчої групи. Другий – спершу був стриманий і скептично налаштований, але зрештою визнав: побудована нею аргументація потребує підтримки, а зібрані матеріали достатні, аби їх не можна було списати на збіг або непорозуміння. Суддя, на якого вдалося вийти лише після кількох спроб, після того як попередні розгляди клопотань закінчувалися відмовами, нарешті погодився взяти на себе відповідальність і виніс потрібну ухвалу. Вона пам’ятала цей формуляр із канцелярською печаткою, який став, по суті, пропуском у реальні дії, а не в замкнене коло безрезультатного очікування.

Слідчі дії було проведено у повному обсязі. Здійснили вилучення бухгалтерських документів з головного офісу фармацевтичної компанії, наклали арешт на внутрішні сервери та резервні носії, отримали офіційні допуски до листувань і внутрішніх систем обліку. Свідчення почали надходити майже одразу – працівники, які раніше воліли мовчати, тепер обережно, іноді неохоче, але все ж давали покази, і кожен із них додавав нову ланку до ланцюга, що складався з партій товару, маршрутів доставки, прізвищ, підписів, схем і часу. Усе це зливалося в одну картину, яка вже не була просто здогадом чи припущенням, а стала юридичною конструкцією і доказовою базою, здатною витримати будь-який судовий тиск. Уже за тиждень, рівно о сьомій ранку, до будинку Валентина Костровського постукали у двері. У руках оперативників була ухвала на обшук, із мокрою печаткою, з усіма необхідними підписами, із підтвердженою законністю, якої Косач домагалася з кожним кроком. Будинок, затишний і просторий, сповнений тишею заможного життя, поступово перетворювався на місце процесуальних дій, де кожен предмет, кожен аркуш, кожен електронний носій ставав потенційним речовим доказом. Костровського старшого було затримано у суворій відповідності до закону, одразу ж повідомлено про підозру та зачитано права, і, коли нарешті настав момент виходу з дому, на його зап’ястях уже клацнули кайданки.

Ця операція, що швидко набула резонансу, мала занадто велику вагу, як політичну, так і медійну, і вимагала присутності на рівні керівництва, тож Косач, попри особисту зацікавленість і повне залучення у підготовку, не була присутня безпосередньо під час обшуку. Вона залишалася в управлінні, де в її кабінеті, уже чекали акуратно розкладені матеріали, ретельно впорядковані за хронологією й логікою: роздруківки банківських переказів, списки серійних номерів, що збігалися з вилученим товаром, експертні висновки про хімічний склад речовин та аналітичні таблиці. Вона сиділа за столом, зосереджена й незворушна, вписувала останні правки в текст доповіді, розуміючи, що тепер ця справа стала не лише особистим досягненням, а й питанням іміджу цілої структури.

Розголос, як вона й передбачала, був лише питанням часу. Уже за кілька днів інформаційний простір вибухнув повідомленнями про викриття впливового посадовця, причетного до масштабної схеми незаконного обігу медичних препаратів. Один із перших публічних сигналів з’явився у вигляді анонімного витоку інформації до ЗМІ: «…кримінальне провадження відкрито за статтями 191, 321-1, 364 та 366 КК України…»², – писали журналісти з посиланням на власні джерела, а вже за добу з’явилися офіційні коментарі від представників МВС. Зрештою, стало відомо і про підписаний на найвищому рівні внутрішній наказ про присвоєння Косач Ользі Сергіївні позачергового звання «майор» з формулюванням, яке звучало урочисто й водночас юридично сухо: «за особливі заслуги в розкритті тяжких злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, що спричинили суспільно небезпечні наслідки». Вона прийняла це як факт, без зайвої емоційності, без демонстрації радості та пишномовних слів, бо надто добре знала, скільки коштує кожне з таких формулювань і скільки сил доводиться витратити, аби до них дійти.

Однак за цими новинами, за прес-релізами та заголовками, за протоколами нагороджень і рапортами про ефективну роботу, залишилося непоміченим одне – те, що не фігурувало в жодному з документів, не потрапляло до телеефірів і не зберігалося у справі. У кутку тієї вітальні, де проходив обшук, стояла дитина – одинадцятирічний хлопчик, розгублений та виштовхнутий із власної реальності. У той момент ніхто не подивився на нього двічі, ніхто не заговорив із ним, не поклав руки на плече, не пояснив, чому все відбувається саме так. Усі були зосереджені на процесуальних діях, на документуванні, на підписах, на доказах, але не на дитині, для якої цей ранок став завершенням звичного життя. Життя, яке могло би бути щасливим, безтурботним, сповненим буденних дрібниць і дитячих радощів, але воно закінчилося, коли за дверима пролунав перший стукіт, коли затріщали замки і коли замкнулися кайданки, рівно о сьомій годині ранку.