Розділ 7. «Маленька тиша, перед великою бурею»

 

Отримати доступ до банківської комірки не склало труднощів: достатньо було лише ухвали суду. Кілька стриманих рядків на офіційному бланку відкривали двері до чужої схованки, в якій, можливо зберігалося щось набагато важливіше за документи, гроші чи коштовності. Римар, щойно отримавши копію ухвали, без зайвих слів поїхав до відділення банку. А тепер, повернувшись, поставив перед нею чорну коробку – акуратну, герметично опломбовану, з мінімальним маркуванням. Косач сиділа нерухомо, не квапилася розірвати стрічку чи зірвати кришку, хоча пальці вже кілька разів тремтливо сіпалися у її бік. Така несподівана стриманість не була виявом холодної витримки, радше внутрішньою боротьбою між бажанням негайно дізнатися усе та страхом того, що відповідь виявиться надто остаточною. Бо те, що ховалося всередині, не було черговим пакетом доказів. Це остання нитка для спасіння, за яку Косач так сильно хапалася. Вона вже давно не боялася. Страх був витіснений глибокою моральною втомою від невизначеності, від щоденного відчуття крокування над прірвою, де кожен рух – наосліп, кожне рішення – в темряву, і тільки відлуння власної рішучості ще бодай якось тримає на поверхні.

З відчуттям майже священного трепету, який більше нагадував операційний ритуал, ніж слідчі дії, вона повільно зняла захисну пломбу. Усередині лежало кілька аркушів, нічим не примітних, лише із поверхово знайомим формуляром, конверт із банківським штампом, і маленька мікроSD‑карта, загорнута в м’яку тканину, така звичайна, що на мить здалася ледь не абсурдно простою, як для речі, що могла містити ключову правду. Косач взяла її пальцями, обережно, затиснувши між великим і вказівним, боючись, що карта може зникнути від простого дотику. Рука не тремтіла – це, в якомусь дивному сенсі, лякало ще більше, бо здавалося, що внутрішньо вона вже давно втратила контроль, хоча її тіло ще залишалося в режимі службової ясності.

Зображення з’явилося не одразу, кілька секунд чорного екрану, потім ривком простір на екрані наповнився зображенням: звичайне приміщення, слабо освітлене, камера стояла збоку, можливо, на полиці або столику, кут був трохи завалений. У центрі кадру – Ірина Кравець, вона сиділа, дивилася просто в об’єктив, пальці її нервово перебирали рукави блузи.

– Якщо ви це дивитесь, – голос був хрипкий, але без тремтіння, – значить, я вже не можу розповісти це самостійно…

Косач схилилася трохи ближче до екрану, не через технічну потребу – її тіло саме потягнулося, через потребу бути ближче до правди.

– …мене звати Ірина Кравець. Кілька тижнів тому я випадково зустріла чоловіка на прізвище Маляр. Я його раніше знала побіжно, колись бачилися у колі спільних знайомих. Він упізнав мене, сам підійшов, ми трохи поговорили… і вже через кілька днів він запропонував мені гроші. Чималі гроші. Просто… щоб я… зіграла роль.

Ірина заплющила очі, на мить затремтіла щелепа, вона ковтнула.

– Мені треба було вийти з під’їзду і зайти назад, от і все, як жінка, яку він показав мені на відео. Він називав її «вона», казав, що ми дуже схожі й потрібно просто побути нею, що це типу розіграш. Я мала повторити її кроки. Він давав мені дивитися, як вона рухається – знову і знову, і знову. Він вивчив її до найменших деталей. Я… я не питала чому, просто зробила, що сказав.

Вона запнулася, подивилася убік, потім знову в об’єктив.

– Костюм… він приніс мені її костюм, сказав, щоб я нічого не питала. У призначений час я вдягнула костюм, зайшла до під’їзду з чорного входу, а потім вийшла, як він і просив. Але… згодом до мене підійшов інший чоловік. Сказав, що він від Маляра, назвався Ігор. Він був… він змусив мене зняти костюм і віддати йому, просто у сусідньому дворі. Я стояла в пальті. Він пішов. І… і все.

Ірина на мить замовкла, перехоплюючи повітря.

– За деякий час він повернувся. Приніс костюм назад. Сказав, щоб я вдягала і заходила, як домовлялися. Я зробила. Я думала… я справді думала, що це просто якась гра, ну типу розіграш, але потім… Маляр зник. Він перестав відповідати. Я дзвонила. Писала. І… я боюся, що той Ігор… щось з ним зробив. А тепер боюсь, що зробить і зі мною.

Коли зображення згасло, через те, що Ірина різко і без попередження, вимкнула камеру, Косач усе ще сиділа нерухомо, погляд її залишався прикутим до екрана, вже порожнього і чорного. Її пальці повільно, непомітно для неї самої, стискалися у кулаки, нігті врізалися у долоні до болю, але вона не зреагувала, не відчула цього фізично, бо вся була всередині: у тих словах, у тому погляді, в паузах Ірини, які звучали не менш промовисто, ніж прямі зізнання. В голові все ще прокручувалося кожне речення: як вона починала фразу, як уникала певних формулювань, і як, нарешті, дозволила собі сказати те, що Косач чекала почути не день і не тиждень, а, здавалося, нескінченно довго. Вперше вона мала в руках щось, що могло стати справжнім доказом – не припущенням, не гіпотезою, а чітким, вимовленим у камеру: те, що сталося, було не її провиною. Полегшення не прийшло одразу, його відтісняли напруга, втома і внутрішнє тремтіння, яке важко було назвати хвилюванням, швидше – залишковим шоком. Її чомусь зовсім не хвилювало зараз, що Ірина згадала ім’я можливого організатора. Вона не заціпеніла, не кинулася одразу згадувати, навіть не заглибилася у здогади. Можливо, саме цей Ігор і спланував ту бездоганну пастку, у якій вона опинилася, можливо, це було обдумано, довго, акуратно, і, можливо, цей Ігор давно її знав, як і вона – його. Здавалося, якщо трохи напружитися, якщо покопирсатися в закутках пам’яті, то, напевно, можна буде знайти кількох – тих, кому вона колись зруйнувала плани, поставила під слідство або просто не дала зробити те, що вони звикли робити безкарно. Та зараз це не мало жодного значення, вперше за довгий час її не хвилювало, хто це був, і що саме ним рухало, бо зараз всі сили були спрямовані лише в одне…

Косач підвелася різко, з чіткою внутрішньою рішучістю, яка вже не лишала місця нерухомості. Тіло підказувало, що потрібно діяти, не зволікати, не вагатися, не втрачати ще одну хвилину. Швидко, без зупинки, вона взяла картку пам’яті, обережно вклала її до конверту й вийшла з кабінету, не глянувши назад, не вимкнувши світла, бо зараз нічого в цьому приміщенні не мало для неї значення. Вся значущість  тепер звузилася до розмірів маленької карти пам’яті, яка була дбайливо заховала нею у внутрішню кишеню. А весь внутрішній рух був спрямований в одне: дійти, донести, передати, не втратити – і не стільки файл, скільки саму суть, той крихкий шанс, що вимагав діяти просто зараз. Тепер, коли вона знала, що тримає в руках стовідсотковий доказ його та й своєї невинуватості – мовчати означало б зрадити Шаблія, і вона не мала права цього зробити, не тому, що так вимагала її посада, не тому, що совість шепотіла про обов’язок, а тому, що це стосувалося саме його. Він – не просто колега, не просто оперативник, не просто людина, що залишалася у зоні довіри. Це – був той, хто не відвернувся, не відсторонився, не залишив. Достеменно вона не знала, коли все змінилося. Коли вона перестала дивитися на нього через призму «відповідальність», «підлеглий», «структура», а почала бачити близьку людину. Не було жодної миті, жодного точного дня чи фрази, яка б усе змінила, не було драматичного повороту, просто десь на межі внутрішнього розуміння раптово з’явилося відчуття: він – той, кому можна вірити.

Можливо, це сталося тоді, коли всі інші відступили, коли ніхто вже не питав «як ти тримаєшся», але ж і він не питав, просто був поруч. І саме ця присутність – чесна й не нав’язлива, але така, що відчувалася майже фізично, стала для неї тією опорою, за яку вона трималася. Косач добре розуміла: усе між ними вже давно вийшло за межі службових рамок, і якби «зовні» вони не намагалися тримати видимість порядку, зберігати правильні інтонації, точні формулювання чи офіційну дистанцію у присутності інших, «всередині» все було зовсім інакше. Мовчазна повага, якою вони прикривали той рівень довіри, що виріс між ними, ставала єдиною прийнятною формою дотику одне до одного, без руху і без слів. Бо навіть погляд, затриманий на мить довше, міг порушити рівновагу, а будь-який фізичний рух, зламати ту тонку межу, яку вони ретельно намагалися не перетинали. Здається, її вже не цікавило, як це правильно обізвати. Не було потреби в класифікаціях чи термінах, ні для себе, ні тим паче для інших. Вона не шукала назви для того, що між ними було: бо все, що можна було б підібрати зі словника, не підходило. Відносини? Прив’язаність? Почуття? Усе це звучало мілко і недостатньо, бо те, що народилося між ними, точно не вкладалося в жоден звичний шаблон. Це було щось, що переступило формальність і правила, й найменше з усього, що підходило для визначення цих відносин – була субординація.

Коли машина зупинилася перед центральним входом, вона не чекала, поки водій щось скаже, чи вийде першим, швидко відкрила дверцята сама, вийшла, не зупиняючись. Міністерство зустріло її глухою тишею, тими самими коридорами, що вдень гуділи голосами, зараз були порожні. Черговий підвів очі, коли побачив її, але не сказав нічого, можливо і хотів, але не встиг – її хода, її обличчя, її мовчання чітко давали зрозуміти, що нічого питати не слід. Вона тільки промовила коротко: «До генерала Мовчана», і не додала більше жодного слова. Постукала в двері один раз, навіть не намагалася зробити вигляд, що просить дозволу увійти, радше просто повідомила про свою присутність. І, не чекаючи на відповідь, не даючи йому часу на підготовку чи формальну згоду, натиснула на ручку й зайшла. У кабінеті панувала приглушена півтемрява, лампа на столі кидала вузьке світло на стос паперів, що були розкладені з певною неохайністю. Генерал сидів у глибокому кріслі, трохи нахилившись уперед, тримаючи в руках якийсь звіт і, схоже, більше дивився крізь нього, ніж читав по суті, ніби думками був в іншому місці, а тіло досі залишалося тут, дотримуючись службової дисципліни. Побачивши її, він на мить завмер. Швидко, буквально за секунди, почав перебирати всі можливі причини цього візиту в таку годину, ще й без попередження. Його пальці повільно зімкнулися на аркуші, а погляд трохи прояснів, ніби в ньому виринуло якесь припущення, але оформити його в речення він не встиг, бо слова, які вона сказала одразу, без будь-якого емоційного розгону, не залишали йому жодного простору для здогадок.

– У мене є доказ, – сказала рівним голосом, без підвищень, просто констатуючи факт. Вона не сіла, не наблизилася до столу, не намагалася зробити розмову людською – в цьому вже не було потреби, усе було сказано раніше, але тепер вже підтверджено. Вона лише розстебнула пальто, дістала з внутрішньої кишені конверт, обережно вийняла карту пам’яті, і поклала її на стіл перед ним.

– Це відео зняте Іриною Кравець. Воно повністю виправдовує Шаблія.

Він ще кілька секунд мовчав. У цій паузі не було розгубленості, лише короткий, зосереджений відлік часу, потрібний для того, щоб опрацювати почуту інформацію. У погляді відступило здивування, яке з’явилося, коли вона увійшла і залишилася тільки холодна внутрішня ясність. Він повільно потягнувся до карти, взяв її пальцями, злегка підняв, ніби звіряв вагу, розмір і реальність цього предмета. Погляд ковзнув по ній ще раз, а тоді він заговорив:

– Шаблія, звісно, буде звільнено з-під арешту сьогодні ж. Я особисто подам клопотання і прослідкую, щоб це зробили без зайвої тяганини і, бажано, без зайвих очей.

Генерал підвівся, пройшов до вікна і клацнув пальцями по жалюзі, відсунувши їх убік. Постоявши так кілька секунд, повернувся до неї напівобертом, погляд знову став робочим, з того самого регістру, яким віддають накази чи готуються до можливих ризиків:

– Але ти розумієш, у нас тепер не просто звільнення невинного. У нас подвійне вбивство, і не десь там, на периферії, а прямо в межах справи, яка вже встигла зачепити внутрішню структуру. Вбивство, в якому підозрюваними по черзі були ти – полковник ОСА, і він, твій заступник. Це резонанс, Ольго Сергіївно. Це той масштаб, коли журналісти обійдуть усі інстанції за пів дня, – він підняв палець догори, ніби підкреслюючи, що мова йде не про гіпотезу, а про цілком реальний факт. – В редакціях скоро почнуть тримати напоготові сенсаційні заголовки, і повір, нас питатимуть не про тонкощі розслідування, а про те, чому під вартою була невинна людина. Чому взагалі допустили, щоб усе зайшло так далеко.

Його голос не був звинувачувальним, у ньому звучала твереза реальність, скоріше від того, що помилки припустився в першу чергу він сам, коли не повірив ані їй, ані йому.

– Тепер ми зобов’язані діяти швидко, – чітко вимовив він, розставляючи акценти. – Знайти того, хто це зробив, і не просто знайти, а довести. Показати публічно, грамотно, і переконливо, бо якщо ми цього не зробимо, якщо не дамо чіткої й зрозумілої відповіді, то наступним під сумнівом буде не твоя репутація, повір. Під сумнівом буде вся агенція і ті, хто звикли довіряти нам мовчки – почнуть ставити запитання, а ті, хто не довіряли – отримають підстави для розголосу.

Косач не відповіла одразу. Вона мовчала кілька довгих секунд і просто стояла нерухомо, вдивляючись у щось за його плечем, десь у глибину темного кабінету, де лампа ще відкидала тінь від її постаті на стіну. Руки були зібрані, пальці стиснуті, таким чином вона намагалася стримати не тільки емоції, а ще й власну втому. Повільно вдихнула, відміряючи у собі точну кількість сили, яку можна ще витратити на слова.

– Результат уже був би давно, – не втримавшись, сказала рівно, – якби ми не витрачали цей час на те, щоб по черзі доводити свою невинуватість.

Її голос не тремтів і не просив співчуття, і хоча ці слова не були обвинуваченням, зате стали занадто різкою правдою, яку генерал чути ніяк не хотів.

 

***

Вони не домовлялися. Усе сталося майже несвідомо, коли Шаблій вийшов із будівлі ДБР, вона вже чекала. Стояла мовчки, біля машини, із трохи піднятими плечима, кутаючись у пальто  від холоду. Тривожне напруження так і не спадало після багатьох безсонних ночей, однак зараз на це ніхто не звертав увагу, бо свідомість звузилася лише до цього моменту зустрічі. Косач озирнулася, втримала його погляд трохи довше, ніж дозволяли службові обставини, очі не просили, не вимагали, лише чекали, і він не зупинився й не заговорив першим – просто підійшов ближче. Її прохання, трохи інтимне, прозвучало так тихо, що, здається, лише він і міг почути: «Поїхали до мене». Не було ні уточнень, ні пояснень, не було жодного «чому?» і «навіщо?», але він погодився. Не тому, що не мав куди йти чи з почуття обов’язку, а тому, що це стало єдиною необхідною дією – довірити себе цій жінці.

Дорога минала майже в тиші. Шаблій сидів мовчки, трохи повернувшись до неї, боковим поглядом стежачи за лінією її шиї, за напруженням у пальцях на кермі, за тим, як її руки міцніше стискають кермо на світлофорах, як плечі злегка напружуються на кожному повороті. Він бачив, як вона змушує себе здаватися спокійною, як усередині тримає рівновагу, ледь не фізичною силою стримуючи емоції, які рвуться назовні. Можливо, вона й справді хотіла щось сказати, але кожне слово здавалося надто дрібним для того, що накопичилося всередині. Що вона могла? «Тримайся»? Та він тримався весь цей час краще ніж вона. «Дякую»? Але те, що він зробив для неї, не вкладається у межах «дякую», бо це не була послуга – це було щось набагато більше, ніж те на, що вона дозволяла собі сподіватися. «Я рада, що ти вільний»? Фраза занадто офіційна, занадто стримана, але правдива настільки, що здавалася майже очевидною, але й такою, що не вимовляється вголос.

Вона зайшла до квартири першою, не озираючись, але точно знаючи, що він іде за нею, не відстає, не вагається, просто мовчки довіряє напрямку, який вона обрала. Квартира зустріла, як завжди, усе на місцях, ніби нічого не сталося, ніби її не відстороняли, ніби його не тримали під вартою, ніби за цей час не змінилося геть усе. Вона пройшла до кухні, увімкнула світло, за звичкою поставила чайник. Насправді цей рух був рятівним: робити щось руками, бодай щось, щоб не завмерти в цьому дивному напівпорожньому стані, коли ще не прийшло усвідомлення, що нарешті можна видихнути, що він тут, поруч, справжній, живий, мовчки сидить просто в її кухні, дихаючи тим самим повітрям, у якому ще донедавна панували тільки страх і самотність. А ще, в цьому маленькому побутовому жесті було щось майже відчайдушне: варити чай для того, хто міг не повернутися, залишитися по той бік системи, змінитися, охолонути, відійти, забути. Але він не змінився, не відступив, ні на хвилину не засумнівався у її невинуватості, тримався за неї думками, навіть тоді, коли вона сама починала втрачати віру. Саме в той момент, щось між ними змістилося, перетекло з довіри робочої в щось тонше, майже небезпечно заборонене у своїй близькості – не тому, що хтось це забороняв, а тому, що почуття, які визрівали мовчки, мали надто велику вагу, аби легковажно доторкнутися до них словами. Їй звісно хотілося щось сказати, просте й складне водночас: «Залишайся», «Не мовчи», «Я не витримала б, якби тебе…», але всі ці слова збилися в тісний вузол під горлом, стали занадто великими, занадто емоційно навантаженими, щоб промовити їх уголос, і лишилося тільки побутово запитати:

– Може чаю?

Він кивнув і сів на стілець, не знімаючи куртки, мов не був певен, як довго залишиться, і водночас розумів, що вже не хоче йти, не хоче знову опинятися за межами цього напівсвітла, цього затишного простору, де її рухи – це єдине, що мало значення. Йому було достатньо просто бути тут, бачити, як вона нахиляється над чашками, як ховає погляд, як ледь помітно стискає губи, коли думає, що він не бачить. Це все мало надзвичайну вагу, тому що кожна дрібниця, кожен рух, кожна її невимовлена емоція стали для нього дорожчими за будь-що.

– Олю… – сказав він тихо, але зовсім не для того щоб щось запитати чи почати розмову, просто щоб вона почула своє ім’я у його голосі.

– Ти ж розумієш, я це зробив заради тебе, – сказав він майже пошепки. – Я не міг інакше, бо бачив, як на тебе тиснули, і в якийсь момент зрозумів, що повинен це зробити. І якщо вже бути чесними… я б зробив так стільки разів, скільки потрібно було.

Вона кивнула, проте не відповіла одразу, спочатку просто стояла, поклавши долоню на стіл, шукаючи опору в дерев’яному теплі поверхні, щоб не впасти в цю мить, коли серце стискалося від усвідомлення, наскільки сильно вона потребувала цих слів саме зараз. А потім зробила крок, і не вагаючись підійшла зовсім близько, настільки, що могла чути, як він дихає, відчути тепло його тіла.

– Вітю, дякую тобі, – сказала вона майже беззвучно, так, що слова ледь злітали з губ, більше схожі на подих, ніж на фразу. – За все те, що ти зробив. За те, що залишився, навіть коли я вже сама не була певна, чи маю на це право.

Вона обійняла його, руки торкнулися його плечей, ковзнули до шиї і замкнулися навколо – впевнено, але з м’якістю, яка не потребувала жодного пояснення. Її лоб торкнувся його щоки, і він нарешті заплющив очі, притягуючи її ще ближче руками, ніби боявся, що вона випаруєтсья з цього моменту, якщо відпустити хоч на мить. Вони не рухалися, лише стояли отак, у затінку вечора, у кухні, яка раптом стала єдиним найбезпечнішим місцем на землі, не перетинаючи межу між «службовим» і «особистим», між «тишею» і «визнанням», яке ще не було оформлено ні словами, ні реченнями, але вже існувало в кожному погляді, в кожному подиху. Вони обоє знали – усе, що було до цього, мало сенс лише як шлях до цієї миті. Вона відхилилася лише на мить, щоб подивитися йому в очі, але коли обличчя перебувають зовсім близько, коли відстань між поглядом і дотиком зникає, коли повітря вже не розділяє, а з’єднує, цього стає достатньо, щоби він без зайвих слів скоротив цю відстань до безжального забороненого мінімуму, нахилився й торкнувся її губ, зовсім не обережно, зовсім без дозволу, жадібно, трохи незграбно, трохи із нетерплячістю. Не перший, не раптовий, але саме тому особливий: поцілунок, що вже не був сумнівом, не був відчайдушним поривом, а лише був підтвердженням того, що попри все вони встояли, і тепер мали право на це. Межа, була подолана, та, яку кожен з них боявся перетнути, але водночас знав, що не перетнути просто неможливо, бо це означає втратити єдиний справжній момент. Поцілунок, який почався поривом, змінив ритм, став глибшим, повільнішим, він розчинявся в дотику пальців до тканини сорочки, у подиху, що завмер на губах, у її руках, які ще сильніше притулялися до нього, вриваючись у його особистий простір обережно, але неминуче. Його руки тримали її спину трохи нижче, з концентрацією, аби не втратити жодного дотику, жодної миті, з мовчазним вибаченням за все те, через що вони пройшли, і тихим проханням: «Не відходь». Але вона і так знала, що не відійде.

 

***

Світло ранку проникало до кімнати повільно, обережно ковзаючи між щільними складками штор, які не до кінця були замкнуті ввечері. Спершу – майже непомітна смужка на підлозі, потім – тонкий золотавий промінь, який почав повільно повзти по підлозі, торкаючись краю ліжка, м’яко піднімаючись вище. У кімнаті ще зберігалося відчуття нічної тиші, яка не хотіла відступати, але промінь повз далі – вже по простирадлу, по подушці, майже торкаючись її плеча. Маленьке, непомітне нагадування, що день уже почався, що все рухається далі, навіть якщо, в цій кімнаті, ніхто ще не поспішає вставати.

Вона прокинулася першою. Не одразу розплющила очі, просто лежала, відчуваючи, як тепло його тіла огортає зі спини. Його дихання було глибоким, рівним, і з кожним подихом тепле повітря ледь-ледь торкалося її плеча, цей ритм заспокоював. Зараз зовсім не хотілося рухатися, хотілося залишитися саме так – у цій ковдрі, в напівтемряві кімнати, де тільки починає прокидатися день, із простим відчуттям, що він поруч. Її тіло ще надто добре пам’ятало його дотики. Вони не поспішали – і саме тому все відбулося так, як мало без зайвої різкості, без найменшого натяку на сумнів.

Він прокинувся трохи пізніше, повільно і без різких рухів, просто розплющив очі, його пальці не одразу стиснулися, спершу ледь поворушилися, для повноти відчуття реальності, а потім трохи сильніше притислися до її талії. Вона не відреагувала різко, не напружилася, навпаки, трохи вигнулася у спині, наближаючись до нього, дозволяючи цій його реакції бути продовженням того що між ними вже сталося.

– Привіт, – прошепотіла вона, не озираючись, просто знаючи, що він чує, що він зовсім близько, що його очі вже відкриті й звернені до неї, навіть якщо він ще нічого не сказав.

– Привіт, – відповів він, трохи нижчим ранковим голосом, трохи хрипким, але теплим і дуже живим.

Він повільно піднявся на лікоть, щоб побачити її обличчя, й вона повернула голову до нього. Обоє ще були в напівсні, обличчя м’які, спокійні, без захисту, без звичних жорстких рис, які часто малює важкий день.

– Як спалося? – запитав він, торкнувшись її щоки тильною стороною пальців.

– Спокійно, – відповіла вона, дивлячись просто в очі. – Вперше за довгий час.

Він посміхнувся, ледве помітно, але щиро. Ще трохи дивився на неї, а потім знову ліг, прихилившись чолом до її плеча, ніби намагаючись зупинити час ще бодай на кілька хвилин, поки в межах цієї кімнати нічого не почало нагадувати про майбутні справи.

– Може не підемо сьогодні на роботу, – сказав він невимушено легко, не відкриваючи очей. Але інтонація більше нагадувала не жарт, а справжню пропозицію. – Може, ми заслужили один вихідний?

Вона мовчала кілька секунд, не реагуючи одразу, бо в цій миті, дійсно, хотілося повірити, що вони могли би собі це дозволити. Потім вона повільно повернула голову до нього, перевела погляд і подивилася з-під брів, вдавано серйозно і майже без усмішки, але очі говорили більше, ніж можна було сказати словами.

– Вітю, – видихнула вона, вкладаючи в це ім’я весь спектр іронії, ніжності й повернення до реальності. – Мовчан дав чітко зрозуміти, що вбивство Маляра і Кравець – це тепер наша підслідність. І що розслідуванням треба займатися негайно, слово в слово тобі кажу: «Негайно».

І тільки після того, як сказала це, обережно поклала руки йому на груди, вмостившись так, ніби й справді могла б ще трохи залишитися. Голова лягла м’яко, точно між ключицями, а пальці торкнулися його тіла. Це не було запереченням його слів, швидше – компромісом, бо їй теж хотілося ще трохи цієї тиші, цього ранку, де поруч – він, а не колеги чи термінові справи. Він не ворушився, тільки рука ковзнула по її спині, повільно, спокійно, по звичному, ніби такі дії вже не вимагають дозволу.

Коли вставати з ліжка вже стало неминучою дією, бо ранок усе ж настирливо підповзав до порога, вона повільно відкинула ковдру, зробила глибокий вдих, трохи посиділа на краю ліжка, даючи собі кілька спокійних секунд на збирання думок і на внутрішнє «налаштуватися» лише тоді, мовчки, підвелася й вийшла з кімнати. Він лишився лежати ще кілька хвилин. Цей простір був не його, але він не почувався тут чужим – у ньому було все те, що потроху ставало частиною його світу: відчуття тепла, що ще зберігалося у простирадлі, і аромат її шкіри, який лишився на подушці, і усвідомлення, що вона все ще поруч, просто в іншій кімнаті, тут, за стіною. Ця проста побутова присутність чомусь мала зовсім іншу вагу, ніж усе, що між ними було до цього. Він повільно сів на ліжку, натягнув футболку, що з вечора лежала на краю стільця, пригладив рукою волосся і вийшов із кімнати. Кухня була тихою, залитою тьмяним, ще непрокинувшимся світлом.

У ванній вона тим часом уже робила зачіску. Волосся, ще трохи вологе після душу, легко слухалося, збиралося у звичний тугий пучок і фіксувалося шпилькою, яку вона завжди тримала у шухляді дзеркальної полиці. Усе це – механічна чіткість, мінімальні зусилля, економія часу, воно було з нею ще з тих часів, коли кожна хвилина зранку рахувалася, коли кабінети ОСА заповнювалися людьми вже до дев’ятої, а вона, Ольга Сергіївна Косач, мала бути зібраною раніше за всіх. Тонким шаром тонального крему вона згладила сліди нічної втоми, швидко, в кілька звичних рухів, провела тушшю по віях, саме настільки, наскільки потрібно, щоб обличчя набуло звичної чіткості й впевненості, і глянула на себе востаннє, не шукаючи красу, а оцінюючи готовність до нового робочого дня.

– Зроби мені каву будь ласка, – гукнула крізь прочинені двері, не чекаючи відповіді, знаючи, що він точно почув.

– Добре, – відповів він майже одразу, без зайвого здивування чи уточнення. – Хочеш тост чи щось інше? – додав він, вже дістаючи хліб і ковзаючи поглядом по поличці, хоча точно не був певен, що саме вона їсть зранку і чи їсть взагалі.

– Хочу, щоб хтось просто нагодував мене замість того, щоб питати, – озвалася вона з ванної з напівусмішкою, яку він навчився впізнавати ще у стінах ОСА, коли вона дозволяла собі короткий, майже непомітний проблиск м’якості між сухими наказами.

– Тоді наказ прийнято, – відповів він, нахилившись до тостера і дістаючи хліб.

На секунду він навіть зупинився, прислухаючись до самого себе, і йому стало майже дивно від того, наскільки природно він почувається у її просторі. У цій кухні, де кожен предмет має свою історію, свій порядок, свою логіку, йому чомусь не потрібно докладати зусиль, щоб орієнтуватися. Ніби це вже було, ніби він уже колись стояв тут, саме в цьому місці, саме цього ранку, з цими ж думками. Ніби вже обирав, яку з її кружок дати, знав напевно, що вона не п’є каву надто гарячу, що не любить, коли масло розмазане нерівно, що завжди обирає тост із сиром, а не з джемом, хоча в холодильнику завжди є обидва варіанти. І в цій побутовій пам’яті якої, здавалося би, не могло бути, бо ще не було таких спільних ранків, жила така тиха і впевнена ніжність, що вона навіть не потребувала імені. Думка про те, що це могло б бути їхньою реальністю, зовсім не здавалася йому фантастичною. Навпаки – здавалася настільки знайомою і природною, що навіть трохи дивувала. Він не думав, як довго це триватиме, не формулював для себе, що це означає, але вже знав одне: бути тут, саме зараз, із нею, у цьому спокійному, затишному, неідеальному ранку – це те, що хочеться зберегти.

Коли вона вийшла з ванної кімнати, його перша думка, настільки чітка, що з’явилася ще до того, як він встиг її сформулювати, була про те, наскільки зібраною вона виглядає. Темна сорочка сиділа на ній бездоганно, стриманий макіяж підкреслював очі, а зачіска – звичний пучок, акуратний до міліметра, завершувала той образ, який вона носила роками: сильна, зосереджена, «по-косачівськи» зібрана. Здавалося жодна деталь не натякала на те, що ще годину тому вона лежала поруч, розслаблена, тиха, зворушливо тепла у півтемряві спальні, з щокою, притиснутою до його грудей, з тілом, яке пам’ятало дотик. Якби хтось сторонній побачив її зараз, легко було б уявити, що вона щойно вийшла не з ванної, а з наради або з брифінгу, де тільки-но вирішувалася доля складної справи. І все ж, він знав більше, він бачив більше, бо помітив, як вона побіжно глянула на нього – коротко, швидко, але м’яко. Погляд не був захисним, у ньому не було жодного напруження, не було тіні ніяковості, не було спроби відгородитися чи зменшити значення того, що сталося між ними. Вона не соромилася, не тікала і він це відчував.

Поснідали швидко, через внутрішню звичку до ритму, яка не відпускає навіть у такий ранок, коли здавалося би можна дозволити собі більше часу. Говорили мало – короткі репліки, кілька жартівливих фраз, які лягали у простір легко. Кава вже трохи охолола, але вона все одно зробила ковток, задумливо дивлячись у вікно, а він, жуючи тост, обережно поставив чашку й промовив:

– Я заїду додому. Переодягнусь.

Це прозвучало просто, без зайвих інтонацій, але вона вловила підтекст, ніби він вже пообіцяв: «Я ще повернусь», навіть якщо не вголос.

– Тоді зустрінемось вже в офісі, – відповіла вона, підводячи погляд і м’яко скидаючи волосся з плеча. – І не запізнюйся, сьогодні багато термінової роботи, – додала з легким напівсерйозним натяком на офіційність. – Мовчан з нас десять шкур здере, якщо ми не знайдемо справжнього вбивцю.

Допоки в її кухні панувала майже домашня тиша, світ уже жив своїм паралельним життям, у якому ранки не завжди починалися з кави, не завжди приносили тепло, а інколи не мали нічого спільного з ілюзією безпеки. Поки вона робила ковток за ковтком, трохи охололої, але все ще запашної кави, вдивляючись у звичні речі своєї кухні, десь на іншому боці міста, в затіненому парку, ще вологому від нічної сирості, на старій лаві вже лежало тіло невідомої жінки. Під тілом – знову записка, ще не знайдена, ще не промокла від дощу: маленький, білий клаптик паперу, злегка зігнутий по краях.

Він не поспішав. Він уже все зробив. Залишив тіло саме там, де його неодмінно знайдуть, не відразу, не миттєво, але вчасно, у парку, де кожного ранку хтось вигулює пса, де діти скоро почнуть бігати між деревами, а старенькі збиратися біля лавок із термосами. Він ішов звідти у темному одязі, з капюшоном, що частково закривав обличчя, не озираючись, із телефоном без SIM-картки, тим самим, із якого раніше були зроблені два дзвінки: один – Маляру, інший – Ірині. У нього не залишилося нічого, крім відчуття хворобливої, точної задоволеності від наступного кроку і думки про неї. Ту, яку він ненавидів усім, що залишилося від його перекрученої свідомості, ту, чиє ім’я та прізвище віддавали отруйним післясмаком у роті, якого неможливо позбутися, ту, яка давно, і, можливо, навіть не усвідомлюючи, зруйнувала в ньому щось, що більше не можна було полагодити. І поки вона допивала каву, не знаючи, що день знову буде розрізано на «до» і «після», поки в неї ще зберігалася оманлива ілюзія спокійного ранку, його сліди вже танули в міському шумі, стираючись з асфальту разом із вранішнім туманом, зі слідами ніг, із шурхотом гілок. Її прізвище, обережно написане на новій записці, вже чекало свого відкриття – там, де вона знову опиниться в центрі гри, правил якої досі не знає.