Розділ 1. «Осінній Київ пахне неспокоєм»

 

Сьогодні осінній Київ пахнув мокрим листям і неспокоєм. Сірість неба давила на плечі, пожовкле листя прилипало до черевиків, тротуари блищали від дощу, мов хтось навмисно вилив на них дзеркальну фарбу. Люди снували хто куди, у всіх свої справи, обмаль часу, здається, ніхто не помічав, як біля старого під’їзду вже натягнули жовто-чорну стрічку, яка погано трималась через вологу, а на асфальті узорами розпливалась пляма крові, що вже встигла перемішатися з дощем.

Шаблій стояв під навісом, звично засунувши руки в кишені. Він виглядав так, ніби його все це не стосувалося, ніби це просто ще один день, ще одне вбивство, просто ще одна жертва, скільки таких було на його пам’яті? Мабуть, якщо почати рахувати – кінця не буде. Але сьогодні це не просто жертва, і не чергове вбивство, це щось, що ставить під загрозу життя його керівниці, навряд чи вийде зробити вигляд, що його це не стосується.

– Ну що, треба доповідати Косач? – тихо кинув Римар, який стояв поруч, витираючи мокре волосся.

Шаблій скоса на нього глянув, відповідати не став, лише натиснув кнопку на телефоні.

Косач відповідала майже одразу.

– Слухаю, – коротко озвалася вона, вдивляючись у екран ноутбука, де все ще висів напівзаповнений рапорт, якого вона не могла завершити вже пів години. На столі, трохи осторонь, стояла чашка з холодною кавою, а поряд – стара ручка, що вже кілька разів падала на підлогу за цей день.

– Ольго Сергіївно, тут щось дивне, – голос Шаблія був тихим, але в ньому абсолютно точно відчувалась напруга.

За спиною миготіли проблискові маячки, поліцейські ходили туди-сюди, сержанти схилялися до тіла, готуючи його до транспортування до ОСА. Сцена виглядала буденною, майже рутиною, якби не одне «але»…

– Поясни, – голос Косач залишався рівним, хоча у грудях чомусь починало неприємно стискати.

Римар обережно підсунув до Шаблія прозорий пакетик, всередині – стара, трохи промокла від дощу фотографія. На знімку – вона, Ольга Косач, здається, з тих часів, коли ще викладала в академії, на звороті фотографії чорним маркером хтось, рівним почерком, прописав як вирок: «Ти наступна».

Косач відчула, як щось холодне і липке розповзлося спиною, воно повільно, проте впевнено і точно проникало під шкіру, заповнювало порожнечі між ребрами та стискало легені. Пальці рук раптово здерев’яніли, кінчики зрадницьки поколювало дрібними голками, серце пішло з ритму – кілька швидких ударів, потім провал, потім знову уривчасто, невпевнено, як людина, що оступилась на слизькому сходовому прольоті й здається от-от впаде.

Це була паніка – тиха і підступна, зовні не помітна, однак саме вона стискала все зсередини, змушуючи тіло зраджувати самовладанню. Потрохи вона заповнювала груди, немов димом, настільки сильно, що Косач довелося зусиллям волі відштовхнути її, сховати десь глибоко.

– Ти впевнений? – її голос трохи знизився.

– Фото лежало під тілом, – спокійно відповів Шаблій. – А сама жертва…

Він на мить замовк, шукаючи слова, навіть для нього це було складно вимовити.

– Вона дуже схожа на тебе.

Косач повільно нахилилася вперед, впершись ліктями в стіл, і втупилася у вікно. Там, за цією тонкою лінією, починався інший світ – чужий, ворожий, холодний і неспокійний, і саме там, десь серед дощу й темряви, стояв він. Стояв і чекав… Не квапився, бо був упевнений, що дочекається – хижак, що очікує на свою здобич.

Ця фраза лунала в голові, повторюючись знову й знову, накладаючись на шум дощу і сухе потріскування старої лампи у кутку кабінету. Розум наполегливо вимагав діяти раціонально, спиратися на факти, але тіло зрадницьки видавало напругу: пальці продовжували судомно стискати ручку, яка ненароком потрапила до рук, а щелепи зводило так, що аж нило.

«Вона дуже схожа на тебе» – ігнорувати це було неможливо. Вона знала правила: залишайся осторонь, керуй процесом, не пускай емоції вперед, тримай дистанцію, але як тримати дистанцію у справі, яка вже стає особистою?

– Я виїжджаю, – сказала нарешті. Слова прозвучали так, наче вона щойно дала наказ не стільки їм, скільки самій собі.

– Чекаємо, – сухо відповів Шаблій.

Вона вимкнула зв’язок, швидко підвелася, взяла пальто і мимохідь глянула на чашку з холодною кавою, одразу ж промайнула мимовільна думка: «Отже, допити так і не вийде». Чимдуж рушила коридорами, швидко, нервово, майже поспіхом, каблуки глухо відбивалися луною по напівпорожніх коридорах.  Їй кортіло не йти, а бігти, вона вже майже не помічала, як обганяла співробітників, які розступалися перед нею, ледь встигаючи привітатися. Якомога швидше сісти в машину – усе звелося до цього простого, майже тваринного бажання: схопити пальцями кермо так, щоб побіліли кісточки, натиснути на газ і бодай на мить забути про тривогу, яка розливалася всередині, мов чорнило по воді.

Нарешті парковка. Сухий запах бетону, перемішаний із вологою, вдарив у ніс. Холодний метал дверної ручки ковзнув під пальцями, і тільки зараз вона усвідомила, як сильно тремтять долоні, швидко й майже автоматично потерла їх одна об одну, ніби зігріваючи, хоча насправді намагалася стерти легкий, непомітний, але принизливий знак слабкості. Автоматичними рухами нарешті відчинила дверцята, сіла, зачинила їх за собою. Розмиті обличчя перехожих миготіли за вікном автомобіля: хтось ховався під парасолькою, хтось просто біг, згорбившись, хтось курив під навісом магазину, втупившись у телефон. Вечір, який міг би нічим не вирізнятися від сотень інших…

Кожна зупинка на світлофорі здавалася тягарем. Червоний змушував чекати, а цього їй зараз хотілося найменше. Зелений натомість давав секундне полегшення: можна їхати, можна зірватися з місця, робити бодай щось, аби втекти від відчуття тривоги та безпомічності, але швидкісний рух не надто рятував від думок. Відчуття безсилля тиснуло так, що доводилося тільки стискати кермо ще сильніше, поки пальці не ставали білими, це давало бодай уявне відчуття контролю. Коли нарешті з’явилися знайомі обриси району, де сталося вбивство, Косач вдихнула глибше. Ні, це не було полегшенням, швидше схоже на затяжний ковток повітря перед стрибком у прірву.

Шаблій стояв трохи осторонь, під тим самим навісом, де ховався і раніше, лише тепер, коли вона підійшла ближче, він нарешті визнав її присутність легким нахилом голови. Погляди перетнулися, однак ні привітання, ні зайвих слів не прозвучало.

– Тут, – тихо сказав Шаблій, показуючи на тротуар, де кілька хвилин тому знайшли фотографію.

Косач підійшла ближче. Волога просочувалася навіть через товсту тканину пальта, але вона ніби не відчувала холоду, увага повністю була прикута до одного: до цього клаптика землі, мокрого, брудного, до фотографії, яка зараз лежала у прозорому пакетику.

Здавалося, ніщо більше не існувало – ні дощу, ні холоду, ні бруду під ногами, усе це втратило значення. Лишився тільки цей клаптик асфальту, ця волога плівка поліетилену, і вона сама, захована у тепер уже промоклому знімку, який хтось, здавалось, дбайливо зберігав роками, саме для цієї миті.

Римар переминався з ноги на ногу, помітно нервував.

– Сама жертва, – почав Римар, але заткнувся, – вона справді схожа. На секунду мені навіть… – Він не договорив, лише затиснув губи в тонку лінію.

Косач спокійно перевела погляд на тіло, обличчя залишалося незворушним, як камінь, тільки очі здавалися темнішими, ніж зазвичай. Усередині вже було важко стримувати це настирливе бажання кудись подітися, зникнути бодай на мить, тільки щоб не стояти тут, поруч із собою, мертвою, на цьому мокрому київському асфальті. Вона дивилася на жінку і бачила не її, бачила себе – те, що могло бути, те, що могло статися і те, що станеться, якщо вона просто зараз не збере своє самовладання докупи і не почне нарешті мислити критично.

Шаблій ще кілька секунд дивився на неї, ніби намагався зважити, чи варто зараз сказати те, що крутилося в голові. Підійшов ближче, легко торкнувся її ліктя – майже непомітно, але достатньо, щоб вона звернула на нього увагу.

– Я звісно бачу, як ти тримаєшся, – тихо сказав він. – І знаю, що ти скажеш мені зараз – «усе під контролем», але…

Косач опустила очі. Стандартні, завчені слова вже були на язику, вже готові злетіти чітким, правильним рапортом, захиститися, відгородитися, не дати нікому зрозуміти, як вона знервована. Але чомусь саме зараз вони здалися порожніми і нещирими, якщо вона скаже, що все в порядку – це буде найбільша брехня за весь цей день.

– Це все… занадто, – сказала нарешті, тихо. – Я не думала, що колись побачу себе ось так… на асфальті.

Її пальці автоматично терли край рукава пальта, ніби шукали опори в цьому простому русі. Шаблій бачив цей жест, і саме він, цей простий та невигадливий рух, ранив його найбільше. Не фотографія, не погрози, написані чорним маркером, а отой легкий, ледь помітний рух пальців, видав її повністю, що вона, Ольга Косач, сильна, контрольована, навчена розкладати будь-які загрози на частини, зараз відчуває себе вразливою.

– Ти завжди можеш на мене розраховувати, – нарешті озвався він.

Вона заплющила очі, ненадовго, щоб хоч на мить втекти – не від нього, не від справи, а від себе самої, від тієї, яка зараз дивиться смерті в очі і тремтить від страху, яка вже не сильна, не полковник, не керівниця ОСА.

– Я впораюсь, – тихо сказала вона. – Але дякую.

***

До офісу повернулася негайно. Мокре пальто липло до плечей, тканина важко тягнула вниз, краплі стікали по рукавах і залишали темні розводи на підлозі, але вона навіть не помічала цього, йшла вперед, наче заведений механізм, що виконує чітко задану програму. Кожен крок давався легко – тіло працювало автоматично, а всередині все провалювалось кудись униз, важке, мов свинець, готове розчавити зсередини.

Ні думок, ні плану не було, лише глухе бажання: «Розібратися. Довести».

Кабінет зустрічав тишею, знайомі речі на своїх місцях – акуратно складені документи, напівпорожня чашка кави, стара ручка, яка раз за разом спадала з краю столу, все це почало нестерпно дратувати. Здавалося, що такі дрібниці взагалі не мали права існувати, коли хтось починає гратися із її життям.

Двері тихо відчинилися, до кабінету зайшла Небесна.

– Попередній висновок, – сказала вона рівно, хірургічно чистим голосом. – Механічна асфіксія, тиск на шию, тип – лінійний, скоріше за все вона була задушена шарфом, а вже потім її скинули з дев’ятого поверху.

Вона обережно перевела погляд на Косач, ніби запитуючи, чи продовжувати.

– Ознак активної боротьби немає. Варіанти два: або жертву оглушили перед тим, або вона була непритомною вже в момент самої дії. Ще один варіант… – вона зробила паузу, обережно зітхнула, – …жертва могла бути в стані сп’яніння. Остаточні результати будуть після токсикології, але одне можу сказати точно: смерть була контрольованою, її душили не в пориві злості і не імпульсивно.

Небесна швидко провела пальцем по екрану планшета, показуючи кілька фото. Косач мовчки дивилася на збільшені фото синців, слідів здавлювання, як на кадри фільму, в якому вона мимоволі ставала головною героїнею.

Шугаєв зайшов майже одразу за Небесною, швидко переглядаючи інформацію на планшеті.

– Пробили дані покійної – Ірина Кравець, тридцять шість років, мешканка Київської області. Нічого особливого – дрібні підробітки, догляд за дітьми, косметику продавала через Інстаграм. Звичайна така, нічим не примітна жіночка. Останні два місяці офіційних доходів не було, але вона регулярно сплачувала за орендоване житло, ніяких заборгованостей та кредитів немає.

Він говорив, а Косач відчувала, як усередині все більше наростає дивне, тягуче відчуття порожнечі. Пальці самі торкнулися скроні, жест повністю видає втому: «Я не можу втомитися, точно не зараз». Всі дивляться, всі чекають на рішення… Її рішення, неначе це вона остання інстанція, і тільки за нею залишається останнє й вирішальне слово.

***

Коли годинник на стіні вже показував за одинадцяту і офіс давно спорожнів, а у коридорах перестали лунати телефонні дзвінки, шарудіти папери та гриміти двері, Косач зрозуміла одне: треба йти додому, це ж очевидно. Просто встати, зібратись, вийти, сісти за кермо, доїхати додому, заварити чай. Все ж так просто і водночас – складно. Дивне відчуття тиснуло на плечі, у голові вже зароджувались думки: «а може не йти…», «а може залишитись тут…», не тому що не хотілося додому, не тому що завалена справами, просто… вихід за ці стіни раптом здавався надто ризикованим, наче за межами офісу закінчувалась її власна безпека.

Дорога додому була механічною, не пам’ятала, як проїхала світлофори, не звертала уваги на перехожих, кольорову рекламу на білбордах, навіть на радіо, що тихо бубоніло з динаміків, лише одне невимовне бажання: дістатися квартири і зачинити двері. Заховатися бодай на кілька годин, поки всі події дня не складуться в логічну картину.

Косач вийшла з машини різким рухом, наче хтось підштовхнув зсередини, змусив підвестись, вирвати себе з цієї млявості. Двері зачинилися із сухим, коротким клацанням, пальці самі натиснули на кнопку сигналізації – знайомий подвійний писк відгукнувся десь на фоні, залишившись за спиною. Вона вже зробила перший крок у бік під’їзду, коли все знову… повернулося. Відчуття: липке, холодне, настирливе, відчуття присутності… чужої присутності. Серце раптово прискорило хід, не стрибком, а тихо, плавно, ніби занурювалося у воду й повільно опускалося на дно, в голові майнула думка, знайома вже кілька днів поспіль: «Знову. Знову це відчуття».

Це було не вперше, вже тиждень їй здавалось, що за нею стежать, хоч вона нікому про це не казала, не тому, що соромилася, а тому, що сама собі не вірила: «Дурня… Просто здалося… Це втома, нерви, стрес, нічого більше».

Вона зупинилась на півкроці, не обертаючись, хоча внутрішній голос вже кричав як навіжений: «Не озирайся, не показуй слабкості. Стій рівно, спокійно. Дій, як завжди».

Але саме це «як завжди» більше не спрацьовувало, все те, що було звичне, раптом втратило сенс, і навіть прості рухи вже здавалися неправильними. Вона знала одне, обертатися зараз – найгірше рішення, якщо показати, що вона відчула чужу присутність, результат може бути не передбачуваним. Залишалось одне – йти вперед, не спинятися, не стояти стовпом під ліхтарем, як довбана мішень.

Вона зробила крок, повільно, невпевнено, мов перевіряючи саму себе: це нерви, чи хтось дійсно стоїть позаду і дихає їй у спину?

Важкі двері під’їзду здалися рятівним порталом, вона торкнулася металевої ручки, що була холодною й слизькою від дощу, різко смикнула на себе. На першому поверсі було тихо, по-нічному тихо. Так буває у спальних районах столиці, коли всі вже давно вдома, вечері з’їдені, телевізори вимкнені, і тільки у чужих квартирах із під дверей виглядає тепле світло, яке хтось із господарів необачно забув вимкнути.

Косач пройшла до ліфта, натиснула кнопку виклику, червона лампочка загорілася мляво. Чекала здавалося набагато довше, ніж зазвичай, і зі всієї сили намагалася не піддаватися настирливому бажанню озирнутися, це б означало капітуляцію – здатися паніці, дати слабкості шанс керувати. Але мимоволі – швидким, боковим поглядом все ж таки зиркнула на двері, що залишилися позаду.

«Хочеш, щоб це було параноєю? Але це вже параноя».

Косач вломилася до квартири, не вмикаючи загального освітлення – тільки торшер у кутку кімнати. Вдома все виглядало, як завжди: акуратно заправлене ліжко, стіл з ноутбуком, книги на полиці, легкий безлад на кухні.

Змучене тіло хотіло одного – зняти це кляте пальто, скинути взуття, випити чаю, залізти під теплу ковдру й зробити вигляд, що сьогодні був просто день, як усі інші, але думки вже не давали спокою.

Вона підійшла до тумбочки біля дверей, акуратно взяла телефон. Зателефонувати зараз? Кому? Шаблію? Якось по-дитячому, навіть смішно, полковник поліції дзвонить заступнику, бо їй привиділося, що хтось спостерігає? Вона стисла пальцями телефон, навіть не усвідомлюючи, як сильно, і подумки вже прийняла єдине вірне для себе рішення: дзвонити нікому не буде. Це виглядало б, як слабкість, а слабкість вона собі пробачити не могла.

Можливо, варто було бодай щось з’їсти, зробити вигляд, що життя продовжується, як завжди. Відкрила морозилку. Заморожена курка, холодом обдала пальці, але навіть цей дотик викликав неймовірну відразу, єдине, що хотілось зробити з цією куркою – повернути назад. Курка полетіла в кінець морозилки, а дверцята холодильника були із грюкотом зачинені.

Ніякої вечері. Ніякого чаю. Більше ніякого «звичного життя».

Треба лягати спати, це буде правильно.

Ранок мудріший за вечір – недарма ж так кажуть, правда? Але як спати, коли кров гуде в голові Ніагарським водоспадом, коли кожен удар серця відгукується не в грудях, як це повинно бути, а десь високо у горлі. Чомусь стає нестерпно жарко, наче всі речі в квартирі одночасно почали випромінювати тепло, шкіра покривається липкою плівкою, і здається, що навіть повітря стало важчим, густішим.

Ні, стоп. Заснути так точно не вийде.

Вона дістала з аптечки знайому маленьку баночку, відкрила кришку, витрусила таблетку в долоню. Снодійне – стара знайома підтримка, за останній тиждень це була точно не перша пігулка і, здається, не остання.

Сухо проковтнула, навіть не запиваючи, і знову оперлася руками об стіл.

Можливо, хоч на кілька годин стане легше. Можливо…

Легше не стало, адже сон прийшов різко, не повільно, як зазвичай, не крізь дрімоту, а як темна морська хвиля, що накриває з головою. Таблетка зробила свою справу, але замість спокою принесла тільки важкість, ніби це не тіло лягло на ліжко, а каміння щосили впало на дно.

Сни були тривожні та безладні: там були обличчя, чужі і знайомі, вони миготіли, змінювались одне за одним, немов хтось постійно перемикав канали на старому телевізорі. Хтось кличе її на ім’я, голос хрипкий, перекручений, всі звуки приглушені. Постріли, чиїсь крики… Ірина… Ірина Кравець стоїть перед нею, мокре волосся прилипає до щік, губи відкриваються, щоб щось сказати, але замість слів лише беззвучний крик.

Руки Косач у сні теж не слухались, ніби хтось невидимий міцно стиснув їй зап’ястки. Вона хотіла рухатись, бігти, кричати, вирватись з цієї пастки сну, втекти від нав’язливого почуття безпорадності й страху, яке накочувалось хвилями, але це ніяк не можливо було контролювати. Чи залишилося бодай щось, що вона ладна ще контролювати?

Ранок був безжальний. Прокинулася різко, різким вдихом, як після пірнання у крижану воду. У кімнаті було так само тихо, лише ранкове сіро-жовте світло ледь пробивалося крізь штори.

В роті – сухість, у голові – в’язкість, не біль, не пульсування, а саме втома, тіло важке, наче за ніч на неї поклали мішок цементу. Очі пекли, хребет ломило від незручної пози, у якій вона заснула, у грудях все ще нило дивним глухим болем, рухатись не хотілося взагалі. Хотілося тільки лежати, дивитися в стелю й робити вигляд, що цей ранок так і не настав.

Але він настав, і за ним настануть нові справи, нові люди, нові рішення.

Вона повільно сіла на ліжку, провела долонею по обличчю й дозволила собі одну коротку, майже заборонену думку: «Здається, я більше не витримую».

Але сказала б це вголос? Ніколи.

Мовчки встала, кожен рух відгукувався тупим болем, ніби тіло саме протестувало проти пробудження. Кроки до ванної кімнати здавались важчими за все, що вона робила останніми днями. Рішення було одне – холодний душ, саме він мав змити з неї втому, привести думки до порядку, повернути відчуття контролю.

Дивлячись у дзеркало, Косач на мить збагнула, що більше не бачила ту жінку, яку знала: сильну, зібрану, впевнену. Звідти на неї дивився хтось інший – хтось заляканий, стомлений, зі смаглявими колами під очима, що кричали мовчазним докором: «Вона не спала. Вона знову не спала».

Сьогодні все валилось з рук, ніби світ вирішив перевірити її на міцність. Скільки ще вона витримає? Чи вистачить терпіння? Навіть хвіст нормально не зібрався, волосся вперто вибивалось, макіяж лягав плямами, туш мазалась, помада здавалася чужою. «Це що, змова?» – промайнула зла, майже істерична думка.

Від самої думки про їжу підступала хвиля нудоти – забута, вона стояла в холодильнику, вже не першу добу, і один тільки погляд у її бік викликав у животі важке, болісне стискання, таке знайоме після кількох безсонних ночей. Навіть запах хліба зараз здавався чимось дратівливим, зайвим, недоречним, отже тіло саме для себе вирішило – жодної їжі сьогодні не буде.

Залишалась тільки кава – єдина річ, яка мала бодай якесь значення в цьому ранковому ритуалі. Рухи відточені роками – засипати мелену каву у кавоварку, увімкнути кнопку, обережно поставити чашку, ніби вона могла розбитися від одного необережного руху.

Кава була занадто гарячою, гіркою, обпікала губи, але це було навіть добре, хоч якась конкретика у цьому напрочуд невдалому ранку. Шлунок зреагував на перший ковток новим стисканням, легким поштовхом нудоти, але вона зробила ще один ковток, потім ще, ковтаючи разом із кавою втому, безсоння, страхи, весь цей клубок почуттів, що давно вже жив окремо від тіла.

Відчуття, що вона існує на автопілоті, повернулося з новою силою, коли Ольга Сергіївна, ледве згадуючи як, зібрала сумку, перевірила документи, посвідчення, службовий пістолет, звично проводячи пальцями по його металевій рамці. Всі ці дії повторювались не один раз, вони вже не мали жодного сенсу, були лише обов’язковими елементами кожного ранку, сьогоднішній – виключенням не став.

Дорога до роботи була майже порожньою, місто ще не прокинулося до кінця, лише поодинокі фігури маячили на тротуарах. Кожна зупинка на світлофорі здавалася нескінченною, червоне світло різало очі, а всередині знову здіймалась хвиля втоми, думки плавно перетікали одна від одної, ніякої конкретики, але в голові вже оселилася нав’язлива думка, яку вловити Косач так і не встигла. Позаду хтось уже натиснув сигнал, різкий звук пробив її, мов удар по нервах і вона здригнулась: «Добре-добре, їду… Їду ж, хіба не бачиш, козел?»