Розділ 13. «Останній дозвіл на «ми»

Увесь наступний тиждень розчинився у безперервному коловороті службової рутини: аналітичні звіти, таблиці, графіки, нескінченні допити, розлогі зведення, листи та запити, позначені червоними, жовтими чи синіми наліпками, кожна з яких означала свою міру терміновості або другорядності. Щоденна робота, кропітка й виснажлива, ішла за внутрішнім розкладом, підпорядковуючись інструкціям та інерції. Здавалося, ніщо не виходило за рамки звичного службового режиму, окрім однієї майже непомітної, але разюче відчутної деталі: мовчазного уникання.

Полковник Косач Ольга Сергіївна та її заступник Шаблій Віктор Вікторович, які ще зовсім недавно були настільки злагодженим і синхронним тандемом, що часом навіть не потребували слів, тепер із тією ж точною самовідданістю трималися якомога далі одне від одного.

– Доброго ранку, Ольго Сергіївно, – офіційно промовляв він чітку заготовлену фразу.

Жодної зайвої інтонації, жодного тепла.

– Доброго, Вікторе Вікторовичу, – так само сухо відповідала вона.

Далі кожен ішов уже своєю траєкторією.

Вони не сперечалися, не влаштовували сцен, не провокували одне одного на запитання. Усе залишалося настільки формально витриманим у межах службової коректності, що з кожним днем така гіпердисципліна починала викликати хіба що мимовільний напад нудоти. Ранок тепер починався за однаковим сценарієм: Косач відчиняла двері свого кабінету на кілька хвилин раніше, ніж він з’являвся на поверсі, вираховуючи час так, щоб випадково не перетнутися. Він же, навіть маючи реальний шанс наздогнати її в коридорі чи зупинити біля дверей, свідомо цього не робив.

Саме через таку надмірну коректність та бездоганну службову поведінку, відстань між ними ставала не просто фізичною, а майже тілесно нестерпною. Це, звісно, було логічним продовженням того, що вже сталося, і момент, коли все можна і треба було з’ясувати – безповоротно втрачений. Той момент, коли ще реально було розставити по місцях – хоч у кабінеті, хоч у машині, хоч у під’їзді на сходах. Пояснити, виправдатися, відкрити все, що накопичилося, й навіть якби ця розмова перетворилася на різку, жорстку сварку з криками, докорами й закидами, це хоча б було чесно. Але замість того, щоб бодай раз відверто зійтися в словах, вони почали методично уникати зустрічей, бо тепер будь-яка спроба повернутися до того вечора здавалася смішною та безглуздою.

Звісно, вони продовжували з’являтися на спільних нарадах, сідали поруч, як і раніше, вона все ще говорила першою, він, як і належить заступникові, підсумовував, додавав логічні акценти, іноді вказував на технічні неточності. Але те, що ззовні могло виглядати як продовження старої звички, вже не мало під собою жодного відчуття близькості чи злагодженості.

– Вікторе Вікторовичу, що у нас із протоколом допиту? – іноді вона зверталася під час обговорення, і в голосі чітко відчувалася ділова відстороненість.

– Все готово, – відповідав він, не підводячи голови в її бік.

Нарада завершувалася, і один із них неодмінно підводився першим: не озираючись, не зупиняючись, не залишаючи навіть натяку на можливість випадкового дотику чи короткої фрази, якими колись обмінювалися майже несвідомо. А коли траплялося найгірше й їхні шляхи несподівано перетиналися: у вузькому коридорі, біля кавомашини в буфеті чи в кабінеті, вона інстинктивно хапала за рукав когось із колег – Альбіну, Машу, будь-кого, просто щоб втягнути в розмову й уникнути мовчазного віч-на-віч.

А він… він більше не приносив звіти особисто, не кидав напівіронічні репліки, не спирався ліктем на край її столу, щоби перепитати якусь дрібницю. Усе частіше передавав документи через когось із молодших аналітиків або ж віддавав їх на нараді.

– Підпис у третьому пункті, – він клав папку на край столу, не зустрічаючись поглядом.

– Залишайте, я підпишу, – відповідала вона, не відриваючи очей від монітора.

Якщо хтось із співробітників і помічав ці обережні, майже ювелірно відпрацьовані маневри: затримки біля дверей, погляди, що не доходили один до одного, або кроки, що змінювали траєкторію в останню мить, то вголос це не обговорювалося. Принаймні ніхто не наважувався це коментувати – можливо, з поваги до звань і посад, які викликали природне внутрішнє самозбереження, можливо, через те, що кожен інтуїтивно розумів: усе, що відбувається між керівниками, виходить далеко за межі простої службової напруги або особистих незгод.

Такий мовчазний саботаж, звісно, міг би тривати ще довго, але врешті настав момент, коли стало очевидно: зволікати більше не можна, потрібно або знайти рішення, або хоча б чесно визнати відокремленість і провести остаточну рисочку між «ми» та «сам/-а по собі». Бо від цього вже залежало не лише їхнє особисте життя, а й мікроклімат у всій команді та структурі, яка потребувала злагодженого керівництва, а не двох розгублених офіцерів, що вперто вдають, ніби не помічають одне одного.

Це сталося ввечері, о сьомій, коли Ольга Сергіївна дозволила собі залишити офіс не в повній темряві, не близько опівночі, а тоді, коли робочий день ще тривав для інших, але для неї вже був достатньо вичерпаний. Вона не поспішала, йшла з трохи опущеними плечима й розсіяним поглядом, доки в її поле зору не потрапила знайома машина, припаркована в тіні дерев за кілька кроків від входу. Панель приладів світилася м’яким зеленуватим світлом, і цього було достатньо, щоб упізнати зосереджений силует у салоні.

Вона встигла пройти лише кілька кроків тротуаром, коли дверцята машини різко відчинилися з характерним звуком, і Шаблій вийшов. Не чекаючи, не зволікаючи, не давши жодної паузи для пояснень або формального привітання.

– Сідай. Треба поговорити, – голос був рівний, кожне слово холодним металом вдаряло по шкірі й нервах, змушуючи її зупинитися.

Її відповідь прозвучала тихо, майже вибаченням, у якій ще лишалася надія на відтермінування розмови:

– Може… не сьогодні?

Він не ворухнувся і не змінив виразу обличчя. Лише зробив крок ближче, скоротив відстань і завмер, дивлячись їй в очі. Його погляд не дорікав, не карав, не засуджував, але й теплом не зігрівав. Він був прямим, чітким, майже вимогливим, він питав без слів, боляче й чесно: чому в найвідповідальніший момент вона вирішила триматися осторонь, коли він був готовий стояти поруч, незважаючи ні на що?

– Якщо не сьогодні, тоді вже ніколи, – сказав він, і хоча слова були простими, у них не залишалося місця для маневру.

Це було втомлене визнання, мовчазне зізнання, що він дійсно дійшов до краю очікування, що сил залишилося лише на одну спробу, і якщо вона зараз піде, вдруге він вже не простягне руку. Вона без жодного слова сіла в машину. Шаблій, не зволікаючи, обійшов капот, сів за кермо й запустив двигун, навіть не глянувши на годинник, бо яка вже різниця, скільки зараз: у таких розмовах час не вимірюється хвилинами.

Мовчанка тримала їх у заручниках поки автомобіль повільно виїжджав на безлюдну вулицю, якою йшов осінній вечір, абсолютно байдужий до того, що в одній машині зараз сиділи двоє дорослих, яким було по-дитячому страшно. Вони їхали так, як робили це десятки разів після пізніх нарад, тривалих засідань чи складних рішень, коли годинник давно перейшов межу «вечір», а тіло мріяло лише про душ і ліжко. Маршрут був знайомий: повз той самий світлофор, повз кав’ярню, де вікна світилися жовтуватим світлом. Повз усе, що мало би бути спогадами, а стало фоном для напруженої тиші, яка не розпадалася на частини, не втрачала форми, а навпаки, густішала з кожним кілометром.

Вона сиділа поруч, руки складені на колінах, не торкаючись дверцят і не повертаючись у його бік, наче сама присутність її тіла в салоні була всім, що вона могла собі дозволити. І він не дивився на неї, бо знав: ще одна спроба втримати погляд, і буде надто боляче, адже вперше за довгий час його Оля здавалася майже чужою.

Шаблій загальмував біля скверу. Двигун ще мить працював на холостих, заповнюючи салон рівним, монотонним гулом, доки він не вимкнув запалення. Вони вийшли майже одночасно, але все одно зберегли між собою ту обережну відстань, яка з’явилася останнім часом. Світло ліхтарів, розкиданих уздовж алеї, розставляло свої акценти: ось жовта смуга торкнулася його щоки, виокремила чітку лінію вилиці, і за мить поглинулася тінню від гілки. Інший ліхтар раптово відрізав половину її обличчя, залишивши видимими лише очі. Тіні ходили за ними, лягали на плечі, розтікалися по пальтах, чіплялися до рук і ковзали по обличчях.

Спершу кожен думав про своє: згадував, зважував, аналізував те, чого не сказали, і те, на що досі не вистачало сили. Мовчання почало набирати небезпечної форми, здатної легко перерости у нову дистанцію, якби хтось не зупинив його вчасно. Тому він заговорив першим.

– Я так і не заслужив на твою довіру? – його голос не був гучним, не містив прямого обвинувачення, але слова боляче вдаряли по відкритих ранах. Це було сказано зненацька, без прелюдій і підготовки, бо він надто довго чекав і стримувався, а тепер уже не міг змовчати.

Косач здригнулася. Не була готова, не очікувала, що він почне саме з цього. Пальці інстинктивно стиснулися в кулаки – захисна реакція, майже тілесна пам’ять. В очі не дивилася, стояла в півоберті, ніби потребувала ще мить лишитися осторонь.

– Вітю… припини, – її голос прозвучав глухо, здавленим подихом. – Ти ж розумієш, це був наказ. Я не могла інакше. Будь ласка…

Припинити він уже не міг, бо вона дозволила собі надто багато: ризикувати, діяти самостійно, мовчати, але не дозволила йому найважливішого – бути поруч. Не покликала. Не довірилася. Було майже фізично боляче від усвідомлення її автономності, від того, як легко вона провела між ними межу, ніби їх ніколи й не було разом, ніби він лише фігура на периферії її службового існування.

– Чому я повинен це припинити? – його голос зірвався на півтону вище. – Я хочу знати, в який саме момент ти вирішила, що мені не обов’язково знати. Що моя тривога це чортова дрібниця, яка не варта твоєї уваги. Невже ти не розумієш, що я… – він замовк, ковтаючи повітря, ніби слова стали занадто тісними в горлі. – Що я сходив із розуму, коли ти не відповідала?

Тиша після його крику знову втиснулася між ними, напружена, гаряча. Косач стояла нерухомо, трохи згорбившись, ніби в неї влучили не звуком, а чимось матеріально-важким, і вона ще не встигла отямитися.

– Не хвилюйся, – нарешті промовила вона, і ці сухі слова, позбавлені будь-якого емоційного забарвлення, зараз були спиртовим компресом на відкриту рану. – Я вже достатньо доросла і мала право приймати рішення. І не завжди… не завжди зобов’язана пояснювати кожен крок.

Здається, всередині щось пішло тріщинами, від безсилля, від того, як легко вона зводила стіну між ними, ще й подавала це як щось правильне, розумне й логічне. Її сухий спокій, у той момент, коли він щиро розпадався на частини, підіймав у грудях хіба що хвилю злості.

– Але я не міг не хвилюватися, тому що…

Він вчасно обірвав себе, затримав подих, не одразу знайшов слова, бо за цим «тому що» ховалося значно більше, ніж проста причина. Це було зізнання, на яке він зважився, не очікуючи відповіді. Бо в усьому, що між ними залишилося, мала зберегтись хоч крапля чесності, якщо не з її боку, то хоча б з його.

– Тому що ти моя, – сказав він нарешті. – І, мабуть, це найгірший момент для таких слів, але мовчати я не буду. Ти – єдина, хто в мене є. Але якщо ти мені настільки не довіряєш… може, я просто той, хто залишився поруч, бо ти не наважилася вчасно сказати «прощавай»?

Слова пульсували в голові, народжувалися в серці, піднімалися крізь спогади і відчай. Крізь усе, що вона так довго тримала в собі, ховаючи за звичними фразами, полковничою витримкою, діловими поглядами і мовчазною звичкою завжди розбиратися самій. Усі аргументи, раціональні фрази, звички жити всупереч почуттям – раптом стали безглуздими. Їй банально не залишалося чим захищатися.

Надто чітке було усвідомлення того, що якщо зараз не сказати бодай слово, не зробити крок назустріч – усе буде втрачено назавжди. Доведеться розминутися в тиші, заховати погляд у повсякденності, перетворити теплі слова на чергове звертання за ім’ям по-батькові, яке з часом остаточно витре з пам’яті все, що було по-справжньому важливим. І тоді вже нічого не залишиться: ні ранків з кавою, ні випадкових доторків, ні тієї мовчазної присутності, що здавалася надійнішою за будь-які слова. Не буде більше «ми» – тільки дозовано-ввічливе і регламентоване посадовими інструкціями «колеги».

Було страшно. По-справжньому страшно. Ну то й що, що вона полковник. Ну то й що, що керівник, звиклий до відповідальності, до рішучості, до того, щоб тримати ситуацію в руках. Командувати нарадою, проводити допит чи ухвалювати управлінські рішення в екстрених ситуаціях було набагато простіше. Розкладати по поличках мотиви підозрюваних, аналізувати чужі реакції, доповідати про провали – це вже навичка, відточена до автоматизму. А от пройти ці кілька кроків, між собою і ним, ті, що ззовні виглядали майже смішно простими, виявилося завданням зовсім іншого ґатунку. Вона вдихнула. Один єдиний вдих, як перед стрибком у воду: короткий момент між «рішенням» і «втечею», між «ми» і «окремо». Вона не будувала жодних сценаріїв. Не прораховувала реакцій. Не шукала правильного моменту. Просто підійшла й взяла його за руку.

– Вітю… – голос зрадив її тільки на першому слові, трошки затремтів, але вона не дозволила собі відступити. Стояла перед ним, тримаючи його долоню, не опускаючи погляду, несміливо продовжуючи:

– Я не хочу казати тобі «прощавай».

Він усе почув. Не перепитав, не здивувався, не зробив вигляду, що не зрозумів. Не було ні розгубленості, ні сумніву в очах – лише мовчазна ясність. Він нічого не відповів, але їм давно не потрібні були слова, бо все, що справді мало значення, відбувалося в проміжках між ними.

Вони так і стояли удвох на вузькій алеї скверу, у центрі невидимого, але спільного простору, де мовчання було зрозумілішим за будь-які речення, дозволяючи собі залишитися і прожити цей момент удвох. Вона притискалася до нього щокою, заплющивши очі, він пригортав її ніжно до себе, обома руками. Що буде далі – вони не знали. І не намагалися заглядати наперед, бо кожен їхній досвід доводив: життя не піддається прогнозам. Особливо тоді, коли все тримається не на словах і не на логіці, а на тонкій нитці відчуттів – мінливих, глибоких і єдино справжніх. Та попри цю невизначеність, попри всю крихкість моменту, в них уже жила якась спокійна, тиха впевненість – не в тому, що буде легко, а в тому, що вони зможуть. Зможуть бути поруч без боротьби за лідерство, без потреби весь час доводити щось одне одному: хто з них сильніший, раціональніший, правильніший.

Згодом він навчиться відпускати контроль – не тому, що охолоне чи перестане турбуватися, а навпаки: тому, що навчиться кохати без страху. І навчиться приймати її такою, якою вона є. З її мовчанкою, за якою ховається втома. З її незалежністю, яка часом може ранити, але ніколи не зрадить. З її болісною, вродженою потребою ставити обов’язок вище за себе, вище за всіх, навіть за нього. Він навчиться жити з тим, що вона не завжди буде поруч, що в якийсь день вона не подзвонить і буде саме там, де небезпека, де чужий біль і комусь потрібна її «полковнича» твердість більше, ніж йому – її ніжність. Але він знатиме, що її вірність справі, ніколи не буде суперечити вірності йому. А вона дозволить собі бути трохи слабшою й відкритішою – не перед усіма, але перед ним. Бо він не вимагатиме безпомилковості, не потребуватиме ідеальності.

І це відчуття, що зародилося між ними не внаслідок гучних слів, а десь між рядками буденності, між поспішними справами, паузами в розмовах, несміливими доторками, виявилося значно глибшим, аніж звичне й зужите слово «кохання». Це тиха, обережна віра в те, що попереду буде складна, жива, часом болісна, але їхня спільна реальність. Життя, де не все буде правильно, зате чесно.

Бо він це все, що в неї залишилося.

Він єдиний, хто був поруч навіть у той момент, коли вона була жорстоко підставлена.