You have no alerts.
    Фанфіки українською мовою
    Мітки: AU

    282 рік від Завоювання Ейгона, осінь — зима

    Війна, як з’ясувалося, виглядає з тилу так: спочатку стає дуже
    тихо, а потім дорожчає сіль.

    Тиша впала на ліс разом із виходом війська — три чверті
    дорослих чоловіків пішли з Гловером на Вінтерфел, і хутори
    стояли напівголосні, як буває дім, де сплять хворі. А сіль
    подорожчала за місяць удвічі, і Серена, що скупила свою ще
    торік, дивилася тепер на ринок у Діпвуд-Мотт очима людини,
    яка виграла парі, про яке нікому не можна розказати.

    Її війна була такою: вози, книги, люди.

    Вози йшли за військом — перший обоз через місяць після
    виходу, як обіцяно: сухарі, стріли, полотно, кора, дьоготь.
    Другий — ще за шість тижнів. Гловерівський тил і
    мандерлівський шлях через Білу Гавань працювали, як добрі
    жорна, і в цих жорнах Серена швидко стала не прохачкою, а
    ланкою: її списки були точні, її вага сходилася, її сухарі
    не пліснявіли, бо сушені були по-людськи, — і вже на другий
    місяць леді Гловер писала їй просто: «дитино, полічи й мені,
    як собі».

    Книги розповідали про війну більше, ніж гінці. Ціни повзли,
    як повзе вода перед повінню: сіль, залізо, віск, овес. Мило
    на південь стало — Дівочий Став і Чаяче місто лежали тепер
    по той бік війни, і контракти, здобуті в Гаренголі, вмерли,
    не почавшись. Зате Біла Гавань брала все: армії миються
    рідко, але шпиталі — часто. Серена переставила потоки за
    два тижні і вночі, закривши книгу, вперше зловила себе на
    думці, від якої стало гидко: війна була вигідна. Її дому —
    вигідна. Вона довго сиділа над свічкою, а тоді дописала
    внизу сторінки, дрібно, для себе самої: «Пам’ятай, на чому
    стоїть цей прибуток. І коли прийдуть вдови — щоб жодна не
    пішла з порожніми руками».

    А люди… з людьми було, як завжди, найважче.

    Стара Мадж злягла ще восени — просто сіла якось при печі
    й не змогла встати, і тепер лежала в теплі, при кухні,
    командуючи звідти незгірш, ніж стоячи. Гарт зробився
    начальником усього, що лишилося: восьмеро підлітків,
    четверо старих та двоє Квентових сержантів, — і щоранку
    обходив стіни так, наче за частоколом стояла орда. Вілл
    муштрував хлопчаків. Кайра варила мило і плакала над
    казаном — син її ніс прапор десь на півдні, — і мило,
    казали потім на хуторах, тієї зими виходило найбіліше.

    А батько згасав.

    Це було не раптово — це було, як осінь: щодня на хвилину
    темніше і ні про який окремий день не скажеш «ось тут».
    Він ще виходив на двір; ще сидів на чолі столу; ще питав
    щовечора, чи нема листа. Але сходи давалися йому тепер
    з двома перепочинками, на двадцятій і на тридцять
    четвертій, і руки, старі порепані руки лісовика, стали
    легкі, як у птаха, і все частіше він, замовкнувши посеред
    речення, дивився у вогонь і всміхався до когось, кого в
    чертозі не було.

    Листи від Ліри приходили з оказіями, писані їхнім
    домашнім шифром на клаптях обозного паперу, короткі, як
    накази:

    «Перейшли Перешийок. Багно і мошка. Люди цілі. Совам
    з півдня не вір — принц не з’явився, король шаленіє.
    Цілую вас обох. Л.»

    «Стали з Арреном і Таллі. Тут тепер пів королівства
    прапорів, і всі сваряться за місце на мапі. Годують
    гірше, ніж ти. Люди цілі. Л.»

    «Не пиши мені про ціни на віск, скарбничко, я сміюся
    вголос, а це шкодить моїй страшній репутації. Люди
    цілі, двоє з застудою. Вишли ще кори. Л.»

    Кожен лист батько змушував читати вголос тричі. Кожне
    «люди цілі» він повторював губами, як молитву, і
    загинав палець, наче лічив, — і Серена знала, що він
    лічить: скільки листів іще треба, щоб дожити до
    останнього, у якому буде «йдемо додому».

    Не дожив він одного.

    Це сталося на переломі зими, у ніч після того, як
    пізній гінець привіз оказію з півдня — і серед іншого
    клапоть, де рукою Ліри стояло: «Зимуємо. Велике буде
    навесні, всі це знають, ніхто не каже вголос. Люди
    цілі. Скажи батькові: його вовченя носить його ім’я
    так, що Старки кланяються. Л.»

    Серена читала це вголос при вогні, і старий сидів у
    своєму кріслі, під шкурою того самого вовка-вожака,
    і всміхався, і велів прочитати вчетверте — «оте,
    останнє, про ім’я», — і, слухаючи, заснув, як
    засинав тепер часто, посеред вечора.

    Вранці Мадж, що прийшла будити його до сніданку,
    не змогла добудитися.

    Берон Боул, шістдесяти шести років, лорд Боул-Гола,
    що прийняв дім у боргах і соромі, а лишав — у
    достатку і честі, помер уві сні, у теплі, під
    вовчою шкурою, з донькиним листом у руці. Обличчя
    в нього було спокійне і трохи здивоване — як у
    людини, якій наснилося щось несподівано гарне.

    Мейстра, щоб засвідчити смерть, у Боул-Голі не
    було зроду. Засвідчили ті, хто мав: Гарт, Мадж,
    стара Бет.

    Ховали його в боголісі, поруч із леді Лоррою, під
    першим лапатим снігом — таким самим, казала Бет,
    як у ніч, коли народилися панни. Прийшли всі
    хутори, до останньої дитини, і стояли мовчки,
    по-лісовому, і тільки коли тіло опускали, хтось
    із задніх рядів — так і не з’ясувалося, хто —
    сказав уголос, просто і не по чину:

    — Спасибі, лорде.

    І це було найкраще надгробне слово з усіх, які
    Серена чула у двох світах.

    Вона не дозволила собі розсипатися — на це в неї
    було стандартне пояснення для самої себе: нема
    часу. Пояснення було брехнею. Час був. Не було —
    права: дім, посад, хутори, обози, Мадж у ліжку,
    Кайрин син на війні — все це трималося тепер на
    ній самій, і всі дивилися на неї, і якби вона
    впала, попадали б усі.

    Тому вдень вона була леді Боул — так її почали
    звати самі, без указу і без вагання, наче титул
    просто перейшов з його рук у її разом із ключем
    від скрині: леді підписувала, важила, судила
    дрібні спори, писала Гловерам і міняйлам. А
    вночі, замкнувши книгу, вона лежала і слухала
    дім — старий, дерев’яний, повний звичних звуків,
    серед яких більше не було батькового кашлю за
    стіною і рахування пошепки, — і туга була така,
    що хотілося завити по-вовчому, і одної ночі,
    здається, вона таки завила, тихенько, в подушку,
    і за стіною Мадж завовтузилась і пробурчала
    крізь сон щось лагідне, як усім дітям цього
    дому за пів століття.

    Лірі вона написала правду одразу — так у них
    було домовлено з дитинства: одна одній — усе і
    одразу. Лист пішов з гловерівською оказією і
    шукав передову сторожу північного війська шість
    тижнів.

    А потім листи перестали приходити зовсім.

    Оказії йшли — обози ходили, купці їздили,
    новини сочилися: військо знялося з зимівлі;
    десь на півдні великі переходи; штормовий лорд
    розбив когось; його самого хтось розбив; ні,
    брешуть; кажуть, лорд-Правиця з драконом на
    грудях жене бунтівного оленя через річкові
    землі, і скоро все скінчиться, так чи інак.
    А з передової сторожі — нічого. Місяць.
    Півтора.

    Серена робила те, що вміла: рахувала. Вдень
    вона рахувала вози, сухарі, дратву; підняла
    вдовину частку в статуті дому — «на майбутнє»,
    сказала вона Гартові, і старий подивився на
    неї і нічого не спитав; замовила в Барроутоні,
    через міняйла, ще полотна і кори, вдвічі
    проти минулого, бо розрахункам на війні віри
    нема. А вночі, коли рахувати ставало нічого,
    вона робила те, чого не робила ніколи за два
    життя всерйоз.

    Вона йшла до боголісу.

    Сніг лежав на червоному листі, і одне
    затягнуте око дивилося з білого стовбура,
    і Серена з Солярії — фея сяючого сонця,
    кронпринцеса заморського престолу, жінка з
    світу, де боги були сусідами по виміру і
    приводом для іспитів, — ставала перед чужим
    деревом на коліна в сніг і говорила з ним
    уголос, пошепки, як говорять із дуже старим
    і дуже мовчазним родичем:

    — Я не знаю, чи ти є. Вона — та, що з нас
    двох розуміється на богах, — каже, що не
    знає теж, а вона старша за твоє коріння…
    Але якщо ти є. Якщо ти хоч трохи є. Вона
    десь там, на ваших річках, під вашим небом.
    Руда. Вперта. Найкраща з усіх, кого я
    знала у двох світах. Я вже віддала цій
    землі матір, якої не знала, і батька,
    якого знала надто мало. Досить. Чуєш?
    Я, леді Боул, кажу твоїй землі: досить.
    Поверни мені сестру.

    Дерево мовчало. Сніг ішов. Десь за
    частоколом, у чорному лісі, вили вовки —
    рідше, ніж колись: вовкам теж дісталося
    цієї зими.

    А за три дні на дорозі з Діпвуд-Мотт
    показався вершник із мідним рогом, і
    сурмив він так, що Серена вилетіла на
    стіну простоволоса, — і знизу, з сідла,
    їй кричали, розмахуючи шапкою, слова,
    від яких ноги стали ватяні, а сніг —
    золотий:

    — Битва, м’леді! Велика битва на півдні,
    при Камінному Септі — наші взяли гору!
    Олень живий, Старк живий! А ваші — ваші
    всі писані живими, м’леді, є лист, ось
    лист, вовченя ваше передало з круком
    через Гловерів!..

    Лист був короткий, як завжди, — але
    вперше за всі роки не по формі:

    «Стелло. Було погано. Тепер стоїмо.
    Втратила чотирьох, імена скажу сама,
    листу такого не довірю. Тобі — що
    живу і що тебе люблю, і що батько
    тепер знає все раніше за нас, і хай
    знає. Дзвони тут калатали так, що я
    досі чую. Розкажу все. Чекай весни.
    Твоя Л.»

    Серена сповзла по внутрішньому боці
    частоколу, сіла просто в сніг, зім’явши
    лист до грудей, і сміялася, і ревіла,
    і знову сміялася — леді Боул, скарбник
    дому, найтверезіша голова західного
    лісу, — а згори, зі стіни, на неї
    дивилися Гарт і Вілл і делікатно
    вивчали обрій.

    Чотирьох. Вона почула. Вона все почула
    і все запам’ятала, і вдовина частка
    вже стояла в статуті.

    Але — жива. Жива. Жива.

    Війна котилася до своєї найбільшої
    весни, і десь на півдні, при бродах
    великої ріки, вже збиралося сорок
    тисяч списів під драконовими прапорами.
    Та це буде потім.

    А того вечора у Боул-Голі топили
    найкращим деревом і пекли хліб, і
    леді дому власноруч місила тісто,
    закачавши рукави, і Мадж командувала
    з ліжка, і все було так, як має бути
    в домі, що чекає своїх з війни.

    0 Comments

    Note