ЛІРА VI

278 рік від Завоювання Ейгона

Багатство, з’ясувалося, пахне сватами.

Ще три роки тому про доньок лісового злидаря не згадав би жоден
дім від Рогу до Барроутона. Але дім Боул вийшов з боргів — про
спалені листи ліс дізнався швидше, ніж вони дотліли, — дім Боул
пиляв дошку, варив мило, яке питали на ім’я аж у Білій Гавані, і
тримав тепер, рахуючи з посадом, чотири десятки димів. А ще у
дому Боул не було сина. Це означало просте, і це просте лічив
тепер кожен дрібний лорд на захід від королівського тракту:
хто ожениться зі старшою боулівною, той через якийсь десяток
років сяде на все.

Першими приїхали Бранчі — по-сусідськи, ніби в гості, з
в’яленою олениною та трирічним медом, і з ними син, Едрік,
дев’ятнадцяти років, плечистий, чубатий, з гарними зубами.
Він піввечора розповідав, скількох вепрів узяв на рогатину,
у паузах поглядав на Серену, як дивляться на ярмаркову
дивовижу, і зуби показував часто.

Другим, за місяць, прибув гість поважніший: Морлан Стаут,
далекий паросток барроутонських Стаутів, удівець тридцяти
шести років, сухий, чемний, із землею при Голдграссі та
двадцятьма списами. Цей на дивовижу не дивився — цей
приїхав, як приїжджають оцінювачі: слухав, рахував,
задавав правильні питання про лісопильню й обози, і
Маленія, спостерігаючи за ним з-під вій, оцінку схвалила:
небезпечний. Не злий, не підлий — просто фахівець, як
Ортон, тільки товар у нього був інший. Товаром були вони.

Батько цвів. Батько ставив на стіл найкраще, кликав
Квента розповісти про бій біля Холодного струмка
(«…а вовченя моє, пане Морлане, чуєте, вовченя!..»),
і був такий гордий, такий живий і такий прозорий у
своєму щасті, що сваритися з ним було — як бити
дитину.

А сваритися доводилось.

—

Серена свою кампанію вела, як завжди, у білих рукавичках,
і Едріка Бранча винесло з дому за два вечори так м’яко,
що він, від’їжджаючи, здається, сам був певен, що це
його рішення.

Зроблено було чисто. Серена за вечерею — сама
люб’язність — розпитувала гостя про господарство: а
скільки у вас, пане Едріку, виходить смоли з печі? а
чому не важите золу, вона ж по хуторах різна? а правда,
що ваш батюшка досі міряє копами, ой, а як же ви тоді
з гловерівським писарем звіряєтесь, він же сороками
пише?.. Едрік плутався, пітнів, шукав очима порятунку;
на третій розповіді про вепра Серена лагідно спитала,
чи веде він книгу ловів, бо ж цікаво, більшає звіра
чи меншає, — і хлопець раптом побачив своє майбутнє
з усією ясністю: довге життя поруч із дружиною, при
якій він довіку буде дурнем. Гарним, плечистим,
зубатим дурнем при рахівниці в спідниці.

— Ти жорстока, — сказала Маленія вночі, вислухавши
звіт. Пташиною мовою це прозвучало без осуду —
як спостереження.

— Я? — Серена закинула руки за голову. — Я жодного
разу не збрехала і жодного разу не підвищила голосу.
Я, між іншим, зробила хлопцеві послугу: хай шукає
дівчину, яка млітиме від вепрів. Такі є, їх багато,
вони щасливі. А зі мною б він зів’яв, Ліро. Я ж не
зла — я просто дуже втомлива.

З Морланом Стаутом білі рукавички не працювали: цього
рахунками було не злякати, рахунки він якраз і
сватав. Тут кампанію перебрала Маленія, і її методи
були простіші.

Гість, треба віддати належне, сам напросився: за
вечерею, вислухавши Квентову оповідь, чемно засміявся
і сказав, що дівчатам, певна річ, личить слава, але
меч у жіночій руці — то, даруйте, як плуг у
собачому запрягу: возити можна, орати — ні. Квент
став дуже уважний до вмісту свого кухля. Батько
закашлявся.

— Ваша правда, пане, — сказала Ліра скромно. — А
покажіть, як треба? Двір у нас рівний, палиці
навощені. Ви ж при мечі змалку, а я що — собачий
запряг.

Відмовитися при господареві було не можна.
Подивитися зібрався весь острог.

Вона працювала з ним чесно, за храмовою школою, без
жодного брудного прийому — на очах у батька бруд був
заборонений, — і рівно настільки швидко, наскільки
треба, щоб дорослий, сильний, навчений чоловік
тридцяти шести років за п’ятдесят ударів серця тричі
опинився на снігу, жодного разу не зачепивши
п’ятнадцятирічну дівчину навіть по рукаву. Востаннє
вона вибила йому палицю так, що та, крутячись,
полетіла через півдвору, і подала йому руку — підвестися.

Руки він не взяв. Підвівся сам, подивився на неї
довго — без злості, знову як оцінювач, лише тепер у
кошторисі стояли інші числа, — обтрусив сніг і сказав:

— Беру свої слова назад, панно. Це не плуг. — І до
батька, рівно: — М’лорде, дякую за хліб і науку.
Думаю, ми обидва розуміємо, що я шукав дім тихіший.

Відбув він на ранок, бездоганно чемний, і Маленія
знала, що образи не буде: такі не ображаються, такі
переписують кошторис і їдуть далі. Але за ним
зачинилися ворота — і буря, що збиралася над Боул-Голом
пів року, нарешті вдарила.

—

Батько кричав уперше за їхнє життя.

Він кричав не як тиран — як старий, наляканий чоловік,
і від цього було в сто разів гірше. Що вони собі
думають. Що це вже третій. Що по лісі й так плещуть
язиками про дивну двійню, а тепер плескатимуть, що
боулівни женихів палицями б’ють та рахунками
виживають. Що йому шістдесят два, чуєте ви, шістдесят
два, і кожну зиму він лічить, як останню, — і що буде
з ними, коли він ляже під сосни? Дві дівки самі
посеред лісу, на добрі, від якого в сусідів очі
горять? Ліс добрий, поки є кому за нього стояти!
Гарт старий, Квент чужий, Гловери далеко, — їм
потрібен чоловік у домі, господар, меч і ім’я, і
це не примха його, це стіна, якою він хоче їх
обгородити, поки ще може, бо потім не зможе ніхто!..

— Тату, — сказала Серена тихо, коли він захлинувся.
— Ми знаємо. Ми просто не хочемо стіни з чужого
каменю.

— «Не хочемо»! — Він ударив долонею по столу. —
Дитино, та хто ж хоче! Твою матір за мене віддали —
питав хто, чи хоче? І нічого, жили, любилися…
Це так робиться, дочко. Так світ стоїть.

— Погано стоїть, — сказала Маленія.

Вона сказала це неголосно, але так, що в чертозі
стало тихо. Батько повернувся до неї всім корпусом,
важко, як вежа.

— Що-о?

— Світ, який продає дочок за стіни, стоїть погано,
тату. Я бачила, як такі світи закінчують. — Слова
йшли самі, старі, важкі, з самого дна, і вона чула,
що голос у неї теж не дівочий — той, інший, яким
командують. — Ти боїшся лишити нас беззахисними.
Подивися на мене. Подивися уважно, батьку. Ти
справді віриш, що я — беззахисна?

І Берон Боул подивився.

Довго, дуже довго він дивився на менш… на молодшу
свою доньку — на руду, тонку, п’ятнадцятирічну, — і
Маленія бачила, як за його очима повільно, зі
скрипом, зсуваються і стають на місця всі камені,
які він роками відсовував убік: недитячі очі
немовляти; дев’яносто поворотів на світанку;
вовк-вожак; чоловік у балці; здоровило в кольчузі
над Віллом; «затямте ім’я»; тричі на снігу — навчений
лицар, що не дістав її навіть по рукаву. Вона стояла
під цим поглядом рівно, як стояла колись під
поглядами богів, і вперше за п’ятнадцять років
свідомо не грала дитину.

Було страшно. Не батькового гніву — батькового
жаху. Що він відсахнеться. Що перехреститься своїм
лісовим знаком. Що скаже: хто ти і де моя дочка.

— …Хто ж ти в мене така, Ліро? — спитав Берон Боул
пошепки, і в питанні був не жах.

У питанні був подив — той самий, з яким він колись
стояв над колискою, — і любов, стара, вперта,
лісова, якій, виявляється, було байдуже до
відповіді.

— Твоя дочка, — сказала Маленія. Це була правда —
одна з двох її правд, і сьогодні була черга цієї.
— Твоя дочка, яка присягається тобі перед вогнищем
і серце-деревом: поки я жива, цей дім беззахисним
не буде. А я, тату, живуча. Спитай вовків.

Тиша стояла довга. Вогонь тріщав. Серена — Маленія
чула — не дихала.

— До вісімнадцяти, — сказав нарешті батько глухо.
Він ніби постарів і випростався одночасно. — До
вісімнадцяти про сватів не заговорю. А там —
дивитимемось разом, і слово ваше буде… буде
першим. Але й ви мені пообіцяйте, дочки: як мене
не стане — одна одну не кидати. Ніколи. Хай хоч
світ горить.

— Це, — сказала Серена, і голос у неї здригнувся
лише на першому слові, — це, тату, ми тобі можемо
пообіцяти легше за все на світі.

…Вночі, коли дім спав, Серена прошепотіла в
темряву:

— Ти йому майже сказала.

— Майже.

— А чому не до кінця?

Маленія довго мовчала, дивлячись у сволок.

— Бо правда — як меч, — сказала вона нарешті. —
Виймати треба тоді, коли готова відповісти за все,
що станеться далі. Він старий, сестро. Йому не
треба знати, звідки я. Йому треба знати, що я
його не покину. Це різні знання. Друге — легше
нести.

Серена подумала.

— Знаєш, — сказала вона, — за такі формулювання
наш церемоніймейстер ставив «відмінно» і плакав
від розчулення… Слухай. А тобі не здається, що
він тепер почне пишатися тобою ще нестерпніше?
Він же тепер знає, що можна вголос.

З-за стіни, знизу, долинало розмірене батькове
хропіння — вперше за пів року спокійне.

— Хай пишається, — сказала Клинок Мікели. — Я
переживу. Я взагалі, як з’ясувалося, багато чого
переживаю. Спи, старша.

— Сплю, менша. Пів години, між іншим. Пів
години — а гонору…

І тапок, кинутий у темряві, влучив бездоганно —
бо деякі речі не залежать ні від світу, ні від
тіла, ні від тисячі років.