ЛІРА V
by Vasa Ok276 рік від Завоювання Ейгона
Море цього світу Маленія вперше побачила у тринадцять років, з
обриву над Крижаною затокою, і довго не могла відвести очей.
Море було сіре, важке, у білих зазубринах, і йшло до обрію без
жодного острова, без вітрила, без краю — просто сіре у сіре, вода
в небо. Удома море було інше: там за морем лежали землі, з якими
воювали, торгували, з яких приходили вісті. Тутешнє море не
обіцяло нічого. Тутешнє море було стіною світу.
— Не задивляйся, — сказав Квент поруч, перевіряючи тятиву. — На
це море задивлятися шкідливо. З нього приходить погане.
— Знаю, — сказала Маленія. — Мені Гарт розповідав.
— Гарт тобі розповідав половину. — Квент сплюнув з обриву. —
Другу половину не розповідають дітям.
Погане цього разу прийшло наприкінці літа: одна лодья, довга,
хижа, з смугастим вітрилом, пройшла повз Морський Драконів Ріг
і стала таборувати в затишній бухті на північ від гловерівських
рибальських селищ. Три десятки сокир, казали рибалки, що встигли
втекти; палять, беруть залізо, сіль і людей; полонених в’яжуть
до кочетів. Залізнородні — вперше за двадцять із гаком років так
далеко на південь від Ведмежого острова.
Старий майстер Гловер розіслав по своїх лісових домах стріли з
червоним оперенням — знак збору. З Боул-Гола пішло вісімнадцять:
Квент за старшого, Вілл із трьома стражниками, чотирнадцять
лісовиків-лучників з хуторів. І Ліра.
Цього разу — і це було нове — її ніхто не питав і не обмежував
«за спинами». Лісовики самі, збираючись при острозі, поглядали:
а мала йде? Мала йшла. Батько вийшов проводжати до воріт, тримав
її стремено, поки сідала, і сказав лише: «Квента слухайся». Йому
було шістдесят і один, і він уже знав те, що знає кожен старий
лорд прикордоння: дітей від війни не сховаєш, бо війна сама
приходить по дітей; можна лише вивчити їх до її приходу.
Гарт лишився на воротах. Прощаючись, він підтягнув їй ремінь —
на ремені тепер, поруч із материним ножем, висів меч, справжній,
короткий, кований у Діпвуд-Мотт по її руці й зросту, торішній
батьків подарунок на іменини, — підтягнув, поплескав по плечу і
сказав своє звичне:
— Дивись там, ластів’ятко. — А тоді, вперше за всі роки, додав:
— І повернись. Мені без тебе ці ворота стерегти нудно.
—
Збір був під Діпвуд-Мотт: сотня з гаком лісовиків, два десятки
кінних, майстрів син Галбарт за начального — старому майстрові
підводило серце, і він уперше передав меч синові. Галбарт
Гловер був молодий, років двадцяти, ґрунтовний, як його ліс:
говорив мало, слухав уважно, дурних наказів не давав, а
недурні давав неквапно, двічі подумавши. Маленія, що бачила
за своє довге життя сотні молодих командирів, поставила йому
подумки середній бал з надією на вищий: цей не покладе людей
заради слави, але може покласти заради обережності — теж
смерть, лише повільніша.
Військова рада була така, як усюди в лісах: старші чоловіки
навколо вогню, мапа, креслена вуглиною на корі. Залізнородні
стояли табором у бухті, лодью тримали на воді, здобич і
полонених — при собі; чекали, вочевидь, ще одну лодью, щоб
іти додому не порожняком. Бити їх на березі — класти лісовиків
проти сокир у відкритому полі, де залізнородні найсильніші.
Чекати — віддати їм ще тиждень грабунку.
Ліра сиділа за Квентовим плечем, як зброєносець, і мовчала,
поки мовчати стало гірше, ніж говорити. Тоді вона потягла
Квента за рукав і сказала йому на вухо кілька речень. Квент
вислухав, пожував губами, глянув на неї скоса — і переказав
раді вголос, від себе, як вони давно домовилися робити при
чужих:
— Є думка, м’лорде. Залізному вовку в лісі зле, а без води
йому смерть. Вода в бухті одна — струмок з яру. Морської
вони не п’ють, а барила їхні, рибалки кажуть, на березі
стоять. Засядемо на струмку, в яру: місце тісне, сокирою не
розмахнешся, а лучнику з папороті — саме. Вони по воду
ходять уранці, десятком. Виб’ємо десяток — їх стане двадцять,
і вони озляться і полізуть у ліс, по своїх мертвих і по
наших головах. А в лісі, — Квент розвів руками, — в лісі,
м’лорде, ми вдома.
Галбарт Гловер думав довго, водив пальцем по корі, питав про
вітер, про відхід, про полонених. А тоді підняв очі — і
подивився чомусь не на Квента, а на малу руду за його плечем,
уважно, наче щось звіряв. І сказав:
— Робимо так.
—
Бій біля Холодного струмка — так він потім звався у лісових
переказах — тривав від світанку до полудня і пройшов майже
так, як був накреслений вуглиною на корі.
Майже.
Водоноси лягли в яру всі дев’ятеро, тихо, під стрілами, не
встигши крикнути. Залізнородні чекали своїх до полудня, потім
пішли шукати — не двадцятьма, як гадалося, а всіма, лишивши
при лодьї лише кількох, — і ліс їх прийняв, і повів, і почав
їсти: стріла з папороті, стріла з-за стовбура, підрубане
дерево впоперек стежки, вовчі ями, копані два дні. Сокирники
лаялися, божилися своїм потопельним богом, збивалися до купи
— і купою були ще кращою мішенню. До полудня їх лишилося
менше половини, і старший їхній, здоровенний, у кольчузі до
колін, заревів нарешті те, що мав заревіти на світанку:
до лодьї, назад, на воду.
І от тут сталося те, чого не було на корі.
Відхід залізнородних покотився через позицію, де стояла
четвірка боул-голівських лучників — Вілл і троє хуторян,
серед них Дарен зі Смолярного, дев’ятнадцятирічний, найкращий
стрілець їхнього лісу і найвеселіший хлопець на всі хутори.
За планом четвірка мала відступити раніше, ще на другому
розі. Але з їхнього місця так добре стрілялося, і так
солодко було дивитися, як падають ті, хто палив рибальські
хати, — і Дарен затримався на один заряд сагайдака довше,
ніж велів Квент.
Одного заряду вистачило. Залізнородні йшли валом, наосліп,
але вал — це вага, і вага влетіла в кущі, де стояла
четвірка. Вілл устиг звалити переднього рогатиною. Двоє
хуторян встигли відскочити. Дарен встиг натягнути — і
сокира, кинута з десяти кроків, увійшла йому під ключицю.
Маленія була за тридцять кроків, при Квенті, у резерві на
стежці відходу — «стоїш тут, і це наказ, дівчинко». Вона
бачила все: як падає Дарен, як здоровило в довгій кольчузі
заносить сокиру над Віллом, що втратив рогатину, як
розсипається на цьому фланзі весь охайний малюнок бою.
Резерв на те й резерв, щоб латати розірване. Це було по
статуту будь-якого з її світів. Вона встигла навіть
крикнути Квентові — «фланг!» — уже на бігу.
Про наступні пів сотні ударів серця лісовики потім
розповідали зимовими вечорами років десять, і Маленія
нічого не могла з цим удіяти. Як мала руда протекла під
кинутою сокирою, не сповільнившись. Як увійшла збоку в
здоровила над Віллом — під коліно, ззаду, куди не сягає
кольчуга, і як той склався, наче йому підрубали щоглу, і
другий удар був у шию, і мала вже не дивилася, як він
падає. Як вона стала над Віллом і Дареном — менша за
будь-кого на тому березі, з коротким мечем у лівій і
материним ножем у правій — і як двоє наступних
залізнородних, глянувши їй в лице, чомусь взяли убік,
хоча потім, у переказах, ніхто не вмів пояснити, що
такого було в лиці тринадцятирічної дівчинки. А тоді
підоспів Квент, і резерв, і все скінчилося.
Сама вона пам’ятала інше — те, чого не бачив ніхто.
Що страху не було зовсім, і це погано: безстрашних
убивають. Що тіло вперше — вперше! — виконало все, що
вона замовила, без знижки на вік, чисто, як у ту, стару
пору; тринадцять років праці, і ось воно, перше «так»
від власної плоті. І що, стоячи над своїми, з чужою
кров’ю на рукаві, вона піймала себе на думці, від якої
потім довго було соромно і трохи солодко:
«Ось тепер — впізнаю́. Ось це — я».
—
З тридцяти двох залізнородних до лодьї добігло семеро.
Лодья пішла на північ, не чекаючи другої, і на тому
набіг скінчився. Полонених відбили всіх; здобич
повернули; спалені хати обіцяв поставити Гловер своїм
коштом.
Лісове ополчення втратило чотирьох. Дарен зі Смолярного
помер до вечора, на плащі, під сосною, тримаючи за руку
Вілла, і просив передати батькові, що стріляв добре.
Стріляв він справді добре — семеро з тих, що лишилися в
яру, були його.
Тіло везли додому на обозному возі, загорнуте в
гловерівське сукно — леді Гловер дала зі своїх скринь,
не взявши плати, — і Маленія їхала при возі всю дорогу,
хоча її кликали наперед, до Галбарта, їхати почесно.
Вона знала цю науку теж, найстаршу з командирських
наук, і виконувала її, як виконують борг: своїх мертвих
проводжає той, хто вів їх, або той, хто не встиг їх
довести. Квент їхав поруч і мовчав правильно — він
один розумів, що втішати тут нема кого: мала не
побивалася. Мала везла солдата.
На Смолярному хуторі вона стояла перед старим смолярем —
той самий, кого три роки тому били розбійники; він так
до кінця й не розігнувся, — стояла і казала слова, які
казала за тисячу років тисячі батьків: ваш син стояв,
де належало, і впав, як личить, і його стріли порахують
йому там, де рахують по правді. Смоляр слухав, кивав,
тримав шапку в руках. А тоді спитав — тихо, без докору,
з самою лише старечою потребою знати:
— А скажи, панночко… воно було за щось? Чи так, лихом
занесло?
І Маленія, яка знала, що на це питання брешуть усі
командири всіх світів, подивилася старому в очі й
збрехала так, як присягають:
— За щось, діду. За те, щоб унуки твої рибу ловили,
а весла бачили тільки свої.
…Ім’я почало жити своїм життям тієї ж осені. У
Діпвуд-Мотт, розповідали купці, Галбарт Гловер на
батьковій раді сказав про бій біля Холодного струмка
так: «Задум був найманців, а хребет бою — боулівський.
І затямте ім’я: у старого Берона в лісі росте вовченя,
і дай нам боги, щоб воно завжди росло за нас». Слова
пішли лісом, обросли, як обростає все в лісі, мохом і
вигадками, і до зими в них уже фігурував ведмідь,
двобій на кризі й пророцтво старої Бет.
А вдома, в Боул-Голі, сталося головне — тихе, без
переказів. Батько вислухав звіт Квента при всьому
чертозі, а ввечері прийшов до дочок нагору, сів
важко на скриню, довго дивився на Ліру — і не сказав
ні слова про бій. Сказав інше:
— Дарена поховали по-людськи?
— По-людськи, тату. Під соснами, лицем на схід.
— Добре. — Він помовчав. — Батькові його я зимову
частку подвою. І щоб щороку так, поки живий, — це
запиши, Серено. — Ще помовчав, важко, по-старечому. —
От бач, Ліро. Оце воно і є. Не вовки.
— Знаю, тату.
— Знаєш… — Берон Боул підвівся, поклав їй руку на
голову, як клав змалку, і потримав. — Найгірше, що
таки знаєш. Спіть, дочки.
І пішов униз, у темряву, рахуючи сходинки, а вони
лежали без сну, і Серена тримала її за ліву руку,
а права пам’ятала меч, і десь далеко на заході, за
чорним лісом, лежало сіре море без краю, з якого
приходить погане, — і Маленія, засинаючи, вперше
подумала про нього не як про стіну світу.
А як про напрямок, з якого вона тепер відповідає.

0 Comments