ЛІРА III

271 рік від Завоювання Ейгона

Та зима прийшла рано і одразу по-хазяйськи: за одну ніч замела
дорогу на Діпвуд-Мотт, за тиждень поклала на Гримкий струмок лід,
по якому міг пройти віз, а за місяць у лісі скінчилася легка
здобич — і тоді до людей прийшли вовки.

Вовків у Вовчому лісі не боялися так, як боїться звіра південець:
з ними жили, як живуть із рікою чи з зимою. Вовк бере вівцю —
погано, але вівця на те й вівця. Вовк іде за санами через ліс —
неприємно, але їдь собі, не оглядайся, відстане. Так було
заведено споконвіку, і на це споконвіку існувала неписана угода,
яку знав кожен лісовик: людей вовк не чіпає, бо людина — теж
зграя, і зграя страшніша.

Тієї зими угоду було розірвано.

Першим узяли пса на Смолярному хуторі — просто з цепу, з-під
самої стіни. За тиждень — трьох овець із кошари, вивалявши
загорожу, чого вовк не робить, бо вовк не облягає фортець. А
перед самим поворотом року на дальньому пасовищі знайшли старого
Тома-вівчаря, тобто те, що лишила зграя, і його собаку поряд —
собака, судячи зі слідів, билася до кінця.

До острогу звістку привіз Кайрин брат, і Маленія — вона сиділа
тоді при вогнищі, мотаючи вовну, бо жіноча наука, обіцяна
батькові, виконувалася нею з точністю військового статуту, —
Маленія слухала його плутану, перелякану мову і подумки
розкладала її на факти, як розкладають на столі трофейну зброю.

Факти були такі. Зграя велика: сліди казали про дванадцять,
чотирнадцять голів. Зграя не боїться ні вогню, ні запаху диму,
ні людського голосу — отже, або вожак старий і знає людей
задобре, або в лісі стало так порожньо, що страх програв
голодові. Зграя розумна: кошару брали з навітряного боку,
пса зняли беззвучно. І зграя вже їла людину. Це було
найважливіше. Звір, що скуштував найлегшу в лісі здобич,
з власної волі до старої угоди не повертається.

— Тепер до відлиги різатимуть, — сказав Гарт похмуро. — А
відлига через два місяці, і то як боги дадуть.

Батько послав по хуторах наказ: дітей з дворів не пускати,
худобу — під замок, до лісу поодинці не ходити. Правильний
наказ, оборонний. Облогу він витримати допомагав, але облогу
не знімав, а Маленія за тисячу років не бачила жодної облоги,
яку зняли б сидінням за стіною.

Вона пішла до батька ввечері, коли він рахував при свічці —
тепер уже не сам: у кутку, як завше останнім часом, сиділа над
своїми табличками Серена, і лічба в домі точилася подвійна, —
стала перед столом і сказала:

— Тату, вовків треба брати зараз. По насту. Поки вони ситі
Томом і лінькуваті.

Батько підвів очі. Вісім років його меншій доньці; за плечима
в неї було три зими Гартової науки — про це знав дім, — а
що за тими трьома зимами стоять інші, довші лічби, про це
знали в домі лише двоє.

— Облава — це двадцять чоловік, Ліро. З хуторів людей зривати,
серед зими, за вовка… Не встануть хутори за вовка.

— За вовка — не встануть, — погодилася Маленія. — А за Тома
встануть. І ще, тату: у нас ловецька здобич за звичаєм чия?

— Хто взяв, того й шкура…

— От. Вовча шкура взимку — п’ять оленів у Діпвуд-Мотт, я в
Серени питала. Скажи хуторам: усі шкури — мисливцям, острог
собі не бере нічого. За Тома і за п’ять оленів — встануть.

Берон Боул довго мовчав, і по його обличчю знову ходило оте
дивне: острах помножений на подив, помножені на щось третє,
чому він сам не мав назви. А з кутка, від табличок, Серена
показала сестрі за батьковою спиною їхній жест: «дотисни».

— Хто ж поведе? — спитав нарешті батько. — Я старий по заметах
скакати. Гарт при воротах потрібен…

— Гарт і поведе, — сказала Маленія рівно. — А я з ним. Не в
лаві, тату, — вона підняла долоню, випереджаючи, і подумала
мимохідь, що жест цей, відкриту долоню миру, взяла в цьому
житті від сестри. — На лижах при Гарті, за посильну. Я легка,
я по насту пройду, де дорослий провалиться. І я вмію дивитися.
Спитай Гарта, як я вмію дивитися.

…Гарт, покликаний, довго м’яв шапку, зиркав то на лорда, то
на малу, а тоді сказав те, за що Маленія подумки занесла його
до списку людей, яких вартувало б мати при собі в будь-якому
зі світів:

— М’лорде, я так скажу. Ластів’ятко бачить ліс, як я в її
літа не бачив. І голова в неї холодна, по-старечому холодна,
не як у дітвори. Коло мене буде — вбережу, а порада її на
снігу зайвою не стане. А без облави, правда ваша, не можна:
вовк людини наївся, вовк тепер не одступиться.

—

Збиралися три дні. Маленія ці три дні працювала так, як не
працювала від Еонії.

Офіційно все робив Гарт: він ходив по хуторах, він говорив із
мисливцями, він розставляв, кому де стояти. Неофіційно — щовечора
при скіпці він викладав перед нею на столі кісточки й тріски,
хутори і яри, і питав упівголоса: «Ну, ластів’ятко, а тут як?»
І вона рухала кісточки, і пояснювала — терпляче, простими
словами, ховаючи за простими словами півтори тисячі років
полювань на істот, поряд з якими тутешні вовки були цуценятами:
де в яру вітер крутить і собаки згублять слід; чому гнати треба
не на стрільців, а повз стрільців, під кут; чому в лаві
загоничів не можна ставити сусідів-сварників, бо в страху люди
гризуться, як пси; і чому вожака треба брати першим — зграя без
вожака воює, як військо без сотника, хоробро і безглуздо.

— Звідки воно в тебе, — сказав Гарт одного такого вечора, не
питаючи, а стверджуючи, і рука його сама зробила знак від
зурочення, той-таки, що робила Мадж.

— Ти сам казав: я бачу ліс, — відповіла Маленія його ж
словами, і старий крекнув, плюнув у вогонь і більше не
питав.

Він не був дурний, її перший у цьому світі побратим. Він
просто, як усі старі солдати всіх світів, давно засвоїв:
коли перед боєм тобі дають добру пораду, не питай в поради
родовід.

—

Облава вийшла в поле на світанку дев’ятого дня нового року —
двадцять два чоловіки з рогатинами, троє лучників, восьмеро
собак і одна восьмирічна дівчинка на коротких мисливських
лижах, у кожушку поверх повсті, з ножем при поясі, довжиною
власного передпліччя.

Ніж їй дав батько. Вранці, перед виходом, мовчки, у піхвах зі
старої, тертої шкіри: материн ще, сказав, форрестерівська
робота, візьми. І так само мовчки постояв, тримаючи руку в
неї на голові, — рахував, зрозуміла вона, свої страхи, і
жоден не сходився з відповіддю, — а тоді підштовхнув: іди,
Гарт чекає.

День вона запам’ятала по годинах, як запам’ятовувала колись
битви.

Сірий світанок, наст співає під лижами. Пара з ротів, пара з
собачих пащ, іній на бородах. Лава загоничів заходить від
Мертвого яру широким серпом — так, як лягли позавчора
кісточки на столі, — і котить перед собою галас, брязкіт,
собачий ґвалт. Вона йде за Гартом, праворуч і позаду, як
ходить зброєносець, і читає сніг: ось лежки, ще теплі,
чотирнадцять лежок; ось мітки вожака — старий звір, важкий,
лапа з палець завширшки; ось вони пішли — усі разом, нікого
не лишивши, — пішли туди, куди й мали піти, між двох ярів,
на сухе русло, де за поваленими соснами чекають рогатини.

Все йшло за планом, і саме тому, як усе на всіх її війнах,
за планом воно йти перестало.

Вожак почув засідку за сто кроків — вітер здурив, крутнувши
понад яром, — і зграя розвернулася всередині серпа, як
розвертається кіннота, і пішла на прорив не крізь стрільців
і не крізь рогатини, а крізь найтоншу ланку лави: крізь двох
підлітків зі Смолярного хутора та беззубого старого з
посильною дівчинкою при ньому.

Далі все було дуже швидко і дуже повільно водночас — так,
як бувало з нею завжди у справжньому бою, коли час
розшаровується, мов слюда.

Собачий крик праворуч. Гарт розвертається — повільно,
непростимо повільно розвертається старе тіло, — і кричить їй:
«За спину!» Сіра тінь між соснами, друга, третя. Хлопці зі
Смолярного з вереском тичуть рогатинами в найближчу — правильно
тичуть, з переляку, але правильно, дістають. А вожак — старий,
важкий, з посрібленою мордою — вожак іде не на них. Вожак,
як усе старе й розумне, вибирає найменше: її.

Маленія встигла подумати дві речі. Перша була холодна й
фахова: «п’ятдесят фунтів проти чотирьох тисяч — не бій».
Друга була дивна, і вона потім довго її розглядала: «тільки
не тіло. Тіло — Серені й батькові потрібне ціле».

А тоді думати стало ніколи, і працювала сама наука.

Не бігти — від вовка не тікають. Лижі врозпір, спиною до
сосни — стовбур забирає їй тил, як забирав колись щит
побратима. Ніж — не перед собою, дурне дитяче тіло, не
перед собою, а вниз і вбік, третя позиція проти звіра,
рука Форрестерів кувала цю крицю для м’яса, от і буде їй
м’ясо. Вожак стрибнув — вона не встигала нічого, крім
одного-єдиного руху, того самого, дев’яносто разів на
світанок, три зими поспіль, поворот на передній нозі з
видихом, — і сіре тіло, важке, як мішок піску, пролетіло
повз, зачепивши плече, зірвавши її з лиж у сніг, і в
падінні — уже в падінні, тілом, не думкою — вона провела
ножем туди, де в усіх звірів усіх світів живе життя: під
щелепу, в горло, зсередини назовні.

Сніг був білий, потім червоний, потім знову білий, бо
згори сипонуло з гілля. Вожак хрипів і бив лапами за три
кроки від неї, і хрип слабшав. Вона лежала на спині,
тримаючи ніж обіруч, як учили тримати проти другого
стрибка, і дивилася, як біжить до неї Гарт — страшний,
білий, з рогатиною напереваги, — і встигла ще подумати
своє одвічне, обліковане: «Плече. Пом’яте, не прокушене.
Кожух витримав. Тіло — ціле».

А тоді час зійшовся назад в одну смугу, і стало чутно все
разом: собак, крики, передсмертний вовчий хрип, — і
запахло теж усе разом: кров, хвоя, мокра псина, її власний
холодний піт.

Перша кров цього світу лежала перед нею на снігу і
переставала парувати.

—

Зграю добили до сутінків — без вожака вона зробила саме
те, що робить військо без сотника: кинулася хоробро і
безглуздо, під рогатини. Втрати облави: один пес, дві
подерті ноги, відморожений палець у хлопця зі Смолярного.
Здобич: одинадцять шкур, з них одна — величезна, старого
самця з посрібленою мордою, і її, за звичаєм — хто взяв,
того й шкура, — приволокли до острогу за дівчинкою.

Про те, що сталося під сосною, лісовики розповідали
потім усю зиму, і з кожним переказом вовк більшав, а
дівчинка меншала. Гарт, який єдиний бачив усе з початку
до кінця, не розповідав нічого й нікому, тільки того
першого вечора, коли облава пила в чертозі гаряче і
голосно, підсів до неї в кутку і сказав упівголоса, не
дивлячись:

— Я за шістдесят років двічі бачив, щоб людина отак
звіра в стрибку брала. Обидва рази — не дітьми вони
були, ластів’ятко. І обидва рази після того я тим людям
у рот не заглядав, звідки вони таке вміють. То й тобі
не заглядатиму. Одно скажи старому: воно — не проти нас?

— Воно — за вас, — сказала Маленія. — Скільки мене
стане — за вас.

— Ну й добре, — сказав Гарт. — Ну й спи спокійно.

І пішов собі до гурту, до кухля, до ґвалту, залишивши
її з подвійним відкриттям, які вона розкладала потім
усю ніч, лежачи без сну поруч зі своїм ясеневим мечем.

Перше було гірке, і вона прийняла його, як приймають
рахунок від скарбника: тіло не встигало. Усе, що вона
знала, все, чим вона була, проходило крізь ці дитячі
руки, як спис крізь солому — залишаючи собі десяту
частину сили. Проти вовка вистачило десятої. Проти
людини в кольчузі не вистачить і половини, а половини
не буде ще років вісім, хоч як лічи. Чекати. Знову
чекати. Гаразд. Вона вміла.

А друге відкриття було таке, що з ним вона не знала,
що робити, і поклала його поки поруч із «пишаюся», у
ту саму скриню, яку не можна розбирати.

Коли вожак стрибнув, вона не подумала: «я не можу
програти».

Вона подумала: «мене чекають удома».

За стіною, внизу, гуляла облава; чутно було, як Серена —
її вже й туди пустили, семирічну, розливати гаряче, бо
Серену пускали всюди, — сміється дзвінко посеред чоловічого
гуготу, і як батько щось говорить, повільно й тепло, і
слова не розібрати, та й не треба.

«Вовченя Боулів», — сказав про неї сьогодні хтось із
хуторян, не знаючи, що вона чує.

Маленія, Клинок Мікели, богиня гнилого цвіту, поклала
долоню на ясеневе руків’я і заснула, як засинають у
вісім років після довгого дня на морозі: одразу, глибоко
і без жодного сну.