Пролог. Берон

Сніг пішов ще до сутінків — перший справжній сніг тієї осені, лапатий і
мовчазний, і Берон Боул подумав, що це добре. Сніг означав, що вовки
триматимуться глибокого лісу, де ще ходив олень. Сніг означав, що купецька
барка з Білої Гавані вже не прийде по смолу до весни, а отже, і по борг не
прийде ніхто. У сорок сім років Берон навчився радіти й такому.

Він сидів у чертозі під сволоком, чорним від ста п’ятдесяти років диму, і
рахував. Так він робив завжди, коли не міг нічого іншого: рахував. Шість
барил солонини в льосі — мало. Дев’ятнадцять возів сіна — мало, якщо зима
буде довга, а вона буде довга: гуси відлетіли зарано, і ведмідь у яру над
Гримким струмком заліг на два тижні раніше, ніж торік. Чотири тисячі
триста срібних оленів боргу мандерлівським купцям — забагато. Стільки
срібла він не бачив купою ніколи в житті, а винен був — і щороку, коли
відсотки з’їдали все, що давав ліс, цифра не меншала, а росла, як росте
під корою гниль: іззовні не видно, а дерево вже мертве.

Згори, з вежі, крізь дубову стелю, знову долетів крик.

Гарт біля дверей удав, що поправляє пояс. Старий стражник був беззубий,
як немовля, і делікатний, як септа, — за обидві ці риси Берон його
тримав, бо платити однаково не було чим. Молодий Вілл біля вогнища
навпаки витріщився на стелю так, наче міг проглянути її наскрізь, і
Берон сказав:

— Дров принеси.

— Дров є, м’лорде.

— Принеси ще.

Вілл пішов. Так було легше обом.

Кричала Лорра з полудня. Спершу Берон сидів під самими дверима спальні,
нагорі, у вузькому кам’яному горлі вежі, але стара Бет виставила його
геть — повитуха з Вуглярського хутора мала руки, як коріння, і волю, як
у лорда-сюзерена, і в цих стінах цієї ночі командувала вона. «Ідіть
рахувати, м’лорде, — сказала вона йому, не зі зла. — Це у вас найкраще
виходить». І він пішов рахувати.

Вежу поставили Боули, коли Боули ще мали що ставити, — присадкувату,
сіру, з каменю, якого у Вовчому лісі більше, ніж хліба. Люди звали її
Пнем, і Берон не ображався: пень — це те, що лишається, коли дерево
впало, а рід Боулів стояв пнем уже добрих три покоління. Дід продав
коней. Батько продав праліс за Гримким струмком — Форрестерам, за
збіжжя в голодний рік. А він сам…

Він сам зробив гірше за них обох, бо він єдиний хотів як краще.

Берон простяг до вогню руки — важкі, порепані, з чорною смолою під
нігтями, руки лісовика, не лорда, — і став дивитися, як тремтить над
пальцями гаряче повітря. Про млин він думати не хотів, і тому, звісно,
думав про млин. Пиляна дошка, казав йому купець із Білої Гавані, той,
з ланцюжком срібним на шиї, пиляна дошка йде втричі проти кругляка,
м’лорде, а у вас же і ліс, і вода, гріх не поставити тартак. І він
поставив тартак. Він, Берон Боул, узяв у чужих людей чуже срібло під
слово честі й поставив на Гримкому струмку колесо, і прорубав зимову
дорогу на Діпвуд-Мотт, щоб возити дошку майстрам Гловерам, і цілу зиму
його люди їли пшеничний хліб і вірили, що дожили до дива.

А навесні прийшла вода.

Він і тепер, шість років по тому, чув той звук, коли хотів і коли не
хотів: не гуркіт навіть, а стогін, довгий дерев’яний стогін, з яким
колесо, і гать, і три мости зимової дороги пішли вниз за водою, у
темряві, вночі, — Гримкий струмок показав, чому його так звуть. Богам
байдуже, скільки ти винен. Вода спала за три дні. Борг не спав нікуди.

Щоб платити відсотки, він продав тим самим купцям право рубати
залізодерево у своєму лісі — на двадцять років уперед, за ціну, з якої,
він потім дізнався, у Білій Гавані сміялися. Мейстра в Боул-Голі не
було зроду, порадити не було кому; лорд, який читає по складах, підписав
те, що йому прочитали вголос. Уголос — але не все.

«Дерево не росте швидше, ніж росте, — казав батько. — Хто жене ліс,
той жене його з себе».

Крик нагорі обірвався, і тиша була гірша за крик.

Берон сидів, не дихаючи, і вперше за вечір не рахував нічого. Потім
згори почувся інший звук — тонкий, котячий, обурений, — і в нього
затрусилися руки, як не трусилися ані під Морським Драконовим Рогом,
коли він ще хлопцем стояв у щитовому ряду проти залізнородних, ані тоді
у воді, коли витягав своїх людей з-під уламків гаті.

Дитина. Дитина кричала.

Він був уже на сходах, коли крик подвоївся.

—

На верхньому помості вежі його зустріла Мадж — ключниця несла ночви,
повні темного, і Берон відвів очі, бо чоловікові нема чого дивитися на
таке. Двері спальні стояли прочинені. Пахло кров’ю, димом і розтопленим
лоєм; лойових свічок Мадж не шкодувала цієї ночі, вперше за роки.

— Двійня, м’лорде, — сказала стара Бет, не обертаючись. — Дівчатка.

Дві. Він почув слово «дівчатка» і почув слово «двійня», і десь на дні
його, там, де сидів не чоловік, а лорд злидарського дому, хтось уже
клацнув кісточками рахівниці: два посаги. Він зненавидів себе за це
швидше, ніж додумав думку до кінця, — але додумав. Посагу в Боул-Голі
не було й на одну.

А тоді він побачив Лорру і перестав рахувати взагалі.

Дружина лежала біла, як серце-дерево. Волосся, темне, форрестерівське,
прилипло до скронь, губи були сірі, і коли вона всміхнулася йому, на це
пішло стільки сили, що йому схотілося крикнути: не треба, не всміхайся,
дихай. Стара Бет глянула на нього поверх її голови, і в очах повитухи
він прочитав усе, що вона не сказала. Руки в Бет були по лікоть червоні.
Кровотеча не спинялась.

— Мій лорде, — сказала Лорра. Голос був як шурхіт снігу по частоколу.
— А я вам двох одразу. Щоб не ходити двічі.

Вона завжди так жартувала — тихо, з-під вій, наче перепрошуючи. Їй було
двадцять і два. Йому — сорок сім. Коли він сватався, у Форрестерів за
сьомою донькою не дали й скрині приданого, лише сувій сукна та добре
слово, і Берон узяв би її й без сукна, бо вона єдина з усіх, кого він
знав, дивилася на його руки зі смолою під нігтями без жалю і без
погорди. «У мого батька зали пахнуть залізодеревом, — сказала вона
йому колись. — А у вас — живим лісом. Так краще».

Він опустився на коліна біля ліжка, незграбно, як опускається старий
віл, і взяв її пальці. Пальці були холодні.

— Покажіть йому, — сказала Лорра.

Бет піднесла йому обох — два згортки в лляних пелюшках, штопаних, але
чистих; Мадж вибілювала те полотно на снігу ще для дітей, яких у цьому
домі так довго не було. Перша дівчинка була більша, з пушком на голівці
світлим, аж золотавим, — звідки таке в лісі, подумав Берон ошелешено,
у Боулів усі як земля та кора, хіба прабабця, кажуть, була русява. Друга
була менша, з мідним, — ця хоч зрозуміло у кого, у Лорриної матері коси
були руді, як лисиця восени.

— Старша хай буде Серена, — сказала Лорра. — Так бабусю мою звали. Вона
дев’яносто зим прожила і всіх пережила, і всі її любили, а вона нікого
не боялась. Гарне ім’я, довге ім’я… — вона перевела подих, і подих був
неглибокий і швидкий. — А менша… гляньте, мій лорде.

Менша тримала матір за палець. Крихітний кулачок, зморщений і
червоний, обхопив Лоррин мізинець весь, скільки його було, і тяг донизу
— вперто, мовчки, всім тілом, як тягне тятиву лучник, у якого лишилася
одна стріла.

— Тримає, як тятиву, — прошепотіла Лорра. — Ліра. Хай буде Ліра.

— Серена і Ліра, — повторив Берон. Слова були легкі, а вимовити їх було
важче, ніж підняти колоду. — Добрі імена. Лісові.

— Ви їм розкажете про мене що-небудь гарне. Вигадайте, як треба буде,
— Лорра заплющила очі, й усмішка ще трималася на сірих губах. — Сніг
пішов?

— Пішов. Перший.

— Перший сніг на пологи — то на довге життя, — сказала вона. — Так у
нас в лісі кажуть.

Стара Бет відвернулася до вогню.

Лорра з дому Форрестер померла за годину до світанку, тихо, між двома
подихами, не випустивши доньчиного кулачка. Берон тримав її другу руку
й не помітив, коли саме тепло пішло з пальців: він саме розказував їй,
пошепки, як навесні зацвітає чагар понад Гримким струмком, — вона
любила слухати, а він не вмів говорити гарно і говорив як умів, — і
коли підвів очі, її вже не було, а він усе говорив.

Малі не плакали. Це він запам’ятав потім найясніше з усієї тієї ночі:
у кімнаті, де щойно померла їхня мати, обидві дівчинки лежали тихо-тихо
і дивилися у стелю розплющеними очима, темними й уважними, як вода
в лісовому вікні болота. Наче слухали. Наче важили.

— Не кричать, — сказала Мадж і зробила знак від зурочення, старий,
лісовий, яким його септи не вчили. — Дивні дівчатка, м’лорде. Здорові,
міцні, а тихі, як подушка. Не буває таких тихих.

— Намовчалися ще в утробі, — відрубала Бет. — Двійня завжди так: одна
починає, друга кінчає. Радійте, що здорові, дурного не кажіть.

Але й вона, помітив Берон, дивилася на малих на пів ока довше, ніж
треба.

—

Ховали Лорру через два дні, коли земля ще не взялася морозом, у
боголісі, поруч із матір’ю Берона і двома його сестрами, що не дожили
до перших зубів. Септона не кликали: найближчий септон сидів у Білій
Гавані, за пів світу звідси, та й що б він тут робив — у Боул-Голі
молилися так, як моляться в лісі, тобто мовчки.

Боголіс у Боулів був малий, два десятки дубів та вартових сосон
навколо галявини, але серце-дерево росло старе, товще за трьох
чоловіків, і лик на ньому був вирізаний так давно, що дерево наполовину
затягло його, як затягує рана: око лишилося одне, і рот, довгий,
скорботний, з патьоками червоного соку в кутиках. Дід казав, що лик
різали ще до Боулів. Дід багато чого казав.

Коли всі розійшлися — а було їх небагато: своя челядь, лісники з
ближніх хуторів, Форрестерів посланець, що привіз від її батька плащ
доброго сукна, запізнілий дарунок, який тепер поклали в могилу, —
Берон лишився під серце-деревом сам.

Сніг падав і не танув. На червоному листі він лежав, як вовна на
крові.

Берон Боул не вмів молитися словами й ніколи не пробував. Він стояв,
стягнувши шапку, дивився в одне затягнуте дерев’яне око і думав — так
щиро, як тільки міг, бо іншої молитви не знав: про шість барил
солонини, про чотири тисячі триста оленів боргу, про право на
залізодерево, продане на двадцять років, з яких минуло шість, про
кольчуги, що їх його стражники доношують за його дідів, про те, що
солона риба на цьому столі — свято, а пшеничний хліб — спогад. Про те,
що йому сорок сім, і зим у ньому лишилося небагато, і кожна може бути
та сама. Про те, що дому Боулів кінець: пень, самий пень, і той
трухлявий.

А тоді про те, що нагорі, у вежі, сплять — чи не сплять, лежать і
дивляться — двоє, кому він тепер винен більше, ніж усій Білій Гавані
разом.

«Я старий дурень, — сказав він серце-дереву, подумки, бо вголос у
боголісі говорять хіба з богами, а він не був певен, що заслужив. —
Я хотів як краще і зробив як ніхто. Ти бачило. Ти все тут бачило.

Але ці двоє ні в чому не винні.

Їм буде краще, ніж мені. Не знаю як. Знаю, що буде. Хай я не доживу,
хай мене зима візьме, хай ліс візьме, — їм буде краще, ніж мені.

Хай коріння тримає».

Одне око дивилося на нього з-під снігу, червоне з білого, і мовчало,
як мовчить усе в цьому лісі, — але коли він повернувся йти, вітру не
було, а гілля над ним зітхнуло, і з нього посипався сніг, просто йому
на плечі, як рука лягає. Берон був лісовик у восьмому коліні й знав,
що це просто сніг і просто гілля. Він постояв ще трохи, поки не
перестав тремтіти, і пішов до вежі.

—

У спальні горіла одна свічка — тепер уже одна, лою треба було шкодувати
знов. Мадж дрімала на лаві. Колиску — одну на двох, другої не було —
підсунули ближче до комина, і Берон став над нею, великий, незграбний,
у плащі, з якого ще не обтрусився сніг.

Дівчатка не спали.

Старша, Серена, лежала розкинувшись, як лежать господарі, і золотавий
пушок світився в свічному світлі, наче в кімнаті було ще одне мале
полум’я. Менша, Ліра, і вві сні — але ж ні, не вві сні — тримала
кулачки при грудях, обидва, щільно, наче щось у них ховала. Дві пари
очей, темних, ще безбарвних, як у всіх новонароджених, повернулися до
нього одночасно — одна ліворуч, друга праворуч, — і спинилися на його
обличчі.

Не буває таких тихих, сказала Мадж. Не буває, щоб отак дивилися,
подумав Берон. Наче зважують. Наче рахують — як він сам рахує барила
й вози, так ці двоє рахують його, старого, з боргами його і з
клятвами.

Ну то й хай рахують.

— Серена, — сказав він пошепки, і слово в устах було як перший крок
по молодому льоду. — Ліра. Я ваш батько. Дід мій казав: дерево не росте
швидше, ніж росте. Брехав старий. Тепер — хай росте як хоче.

Менша розтисла один кулачок — повільно, палець за пальцем, наче
неохоче, — і Берон, сам не знаючи чого, підставив руку. Пальчики
зімкнулися на його мізинці, на чорній смолі під нігтем, і потягли
вниз, уперто, всім тілом.

Як тятиву.

За частоколом, далеко, у білому від снігу лісі, завили вовки — спершу
один, тоді ціла зграя, протяжно, на всі голоси, як виють вони тут
кожної ночі від початку світу. Вовчий ліс вітався.

Берон Боул стояв над колискою, поки не догоріла свічка, і вперше за
шість років нічого не рахував.