Розділ дванадцятий

 

Черговий тиждень повільно добігав кінця.
Кожен день здавався довшим за попередній. Герміона вже й не пам’ятала, коли востаннє так відчутно втомлювалася від самого часу.

Сутичка з Мерфієм, звісно, не пройшла повз Стерджиса. Але на диво він не вимовив нічого, окрім сухого, рівного:

— Запевняю, більше він вас не потурбує.

Що ж, це було добре. Компанія Мерфія була останнім, чого вона хотіла. Ба більше — інцидент навіть зіграв їй на руку. І не лише їй.

Звісно ж, вона показала Стерджису частину свого спогаду — ту, де чітко видно, чого вартували Мерфієві «допити». Стерджис подивився без будь-яких коментарів, але Герміона відчула, що це його зацікавило. Тому вона не зволікала і одразу спробувала використати це на свою користь. Їй вдалося переконати його, що Драко потрібен час на повноцінне відновлення. Що варто дочекатися, поки він одужає і знову стане… говірким, як завжди. І щойно це станеться — вона навідається до Драко при першій можливості. У відповідь отримала лише задоволений погляд і короткий, схвальний кивок.

Це було дивно і надто легко. 

Майже — насторожливо легко.

Та думка про те, щоб побачити Драко знову, чомусь не лякала її так, як… звітування Подмору. Її жахали його паузи, його тиша, його здатність бачити крізь неї. 

Вона знову згадала  останню зустріч з Драко: 

«Краще б я помер…»

Мерліне. До чого ж усе докотилося, якщо на фоні Стерджиса чи Мерфія смертежер — заклятий ворог — здавався не таким страшним?

А може… лише здавався.

Що якби я не помітила тоді його погляду на її паличку?

Що якби він скористався шансом?

Що якби…

Думка про це різко обірвалася, лишивши в повітрі холодний присмак — навіть уява боялася йти далі.

«Ти мала б бути розумнішою, — тихо мовив він. — Якби хотів зробити тобі боляче, давно вже зробив би.»

Його голос знову пролунав у голові, і Герміона раптом усвідомила одне: усе стало настільки заплутаним, що вона вже не була певна жодної речі. Вона не розуміла, хто справжній ворог, а хто лише здається ним. Та попри це одне вона пам’ятала завжди: хто її друзі. І заради них вона була готова зробити все — будь-що. Навіть якщо це означало виконувати наказ Стерджиса чи сидіти навпроти свого заклятого ворога.

Зараз їй потрібне було лише одне — час. Виграти його, витягнути з повітря, з обставин, як завгодно… але мати його. Особливо тепер, поки вона могла не навідуватися до Драко і бодай ненадовго спробувати знайти вихід.

Повернувшись думками до реальності, вона опустила погляд на свій список. Ідей було чимало — від найбезпечніших до найбільш радикальних:

Вона зупинилася на останньому пункті.

О, так. 

Це було б саме те, що він зробив би. 

Достатньо по-Стерджисівськи.

Та була одна проблема. У реальності все виглядало зовсім не так легко, як у її нотатках. Вона вже кілька разів намагалася пробратися в намет Подмора під мантією-невидимкою, — та щоразу безуспішно. Намет цілодобово був під охороною його вартових. 

Що б вона не пробувала — відволікти вартових, приспати їх сонним порошком, навіть підмішати їм проносні  зілля — усе марно. Вони стояли, мов статуї, байдужі до будь-яких впливів аж до самої зміни. Не дивно, що Стерджис обрав саме їх. Схоже, старий справді мав що приховувати, якщо його намет так охороняли.

І що ж їй робити? 

Може, й справді просто залишити все як є?

Що як усе рано чи пізно мине само собою?..

Кого я обманюю?!  

Герміона поклала голову на нотатник і тихо застогнала, перш ніж опустити руки на стіл і втупитися у порожнечу перед собою. Ситуація була значно гіршою, ніж вона хотіла визнавати.

Отже, весь цей час Герміона думала про одне: знайти вихід, лазівку, будь-який спосіб урятувати своє становище. Щойно вона це вирішить — розповість Ронові правду. Він зрозуміє. Пробачить її. Адже вона робить усе заради нього і його сім’ї.

Принаймні їй хотілося в це вірити.

А щодо Драко… Вона не була певна, чи Ронові варто знати про нього. Він так просто його не залишить. 

І ні, вона зовсім не захищала Драко — в жодному разі. 

Просто не хотіла ускладнювати те, що й так було складним. Або просто боялася зіткнутися з Роновим гнівом. І завдати йому болю, хай навіть ненавмисно.

Герміона тихо зітхнула і знову взялася за пергамент зі своїми схемами та планами.
Треба щось придумати, Герміоно. Думай.

Але час минав. Її наступне відвідування катівні невпинно наближалося. До того ж треба було отримати від Драко нову інформацію, а він так просто її не розкаже. Навряд чи історія з Гоґвортсом спрацює вдруге…

Треба щось придумати, — знову майнула думка.

— Думай, думай, думай… — бурмотіла Герміона, схилившись над нотатником, малюючи схеми і прописуючи сценарії один за одним.

Та, на жаль, усі вони впиралися в одну й ту саму проблему: в її навички оклюменції. Точніше —  її відсутність. Якби ж вона володіла цим мистецтвом… усе було б значно простіше. Вона навіть могла б… попросити допомоги в Драко. Так, думка звучала абсолютно божевільно, але щось усередині вперто нашіптувало, що це могло б спрацювати. 

Та реальність була зовсім іншою. 

По-перше, про це негайно дізнався б Стерджис. Так, вона могла б дістатися до Драко потайки раз чи два, але навряд чи робила б це регулярно, не викликавши підозр. І навіть якби їй це якимось дивом вдалося, вона все одно не могла б так вчинити: у неї було занадто мало часу й занадто мало знань, які хоч якось допомогли б у цій справі. 

Тож вона відкинула цю божевільну ідею з опанування оклюменції. І знову опинилася в глухому куті. Вона чудово розуміла: що б вона не вигадала — приховати щось від Стерджиса було нереально. І він обов’язково ставатиме в неї на шляху.

Тому лишалось інше. Вона вписала черговий пункт у свій список. Інше закляття:
«Облівіейт»

Стерти пам’ять — це був її останній козир. Але занадто ризикований. Особливо для Герміони, яка завжди вірила, що знання — найсильніша зброя.

Герміона розчаровано зітхнула. Гучно закрила блокнот, ніби ставлячи крапку, й повільно сховала його в торбинку.

Вона щось вигадає.

Вона завжди щось вигадувала.

Вийшовши зі складу, вона попрямувала повз пацієнтів. Їй здалося дивним, наскільки довго вона була у в’язниці й наскільки встигла забути, що означає зцілювати звичайних чаклунів — не в суцільній темряві, не під звуки ланцюгів. Вона крокувала палатою, коли боковим зором помітила, що хтось помахав їй.

Це був вартовий із зеленими очима — такими самими яскравими, як у Гаррі. Саме його друга вона врятувала того жахливого дня, незважаючи на пряму заборону Подмора.

 Герміона ввічливо, хоч і трохи втомлено, всміхнулася й попрямувала до них. Він і його товариш одразу розпливлися у теплих, вдячних усмішках.

— Лео, це та сама цілителька, про яку я тобі казав, — озвався зеленоокий чаклун. — Пам’ятаєш?

Він спробував підвестися, але вона жестом його зупинила.

— Все добре. Не варто, — всміхнулася вона. — Вам уже краще? Про вас добре дбають?

— Так… так, дякую, цілителько, — тихо відповів він.

Герміона засвітилася м’якою, щирою усмішкою. Для цілителя немає нічого кращого, ніж бачити пацієнта на ногах і в доброму настрої.

— Що ж, тоді не заважатиму. Відпочивайте, — м’яко сказала вона.

Герміона вже встигла відвернутись, коли позаду тихо, майже несміливо обізвалися:

— Цілителько…

Вона зупинилася на півкроці. Плечі ледь напружилися — рефлекторно, після останнії тижнів у таборі — і вона повільно озирнулася.

Чаклун із зеленими очима вже йшов до неї — обережно, тримаючи крок так, ніби боявся видати поспіх. Світло від ліхтарів тремтіло на його обличчі, підкреслюючи невпевненість у його очах. Щось у його погляді — тепле, щире — змусило її зробити крок назад, ближче до нього. 

— Так? — запитала Герміона тихим, заспокійливим голосом.

— Я так і не подякував вам… за те, що ви зробили… того дня, — тихо мовив він, обережно перевівши погляд на неї.

— Не варто, — відказала вона м’яко. — Я лише робила свою роботу.

— Та я все ж таки вдячний, — наполіг він. — Розумієте… він… — хлопець кивнув на друга, що сидів поруч на ліжку, — він єдиний, хто в мене лишився з сім’ї.

Герміона ледь помітно опустила голову, співчутливо дивлячись на них обох.

— Прикро це чути…

— Я перед вами в боргу.  — поспіхом перебив він, ніби боячись, що вона відчує зайвий тягар. — Якщо колись я вам знадоблюсь… знайте, я завжди допоможу. Даю слово.

Ох, якби ж ти міг мені допомогти… — мимовільно промайнуло в неї в голові.
Герміона лише вдячно кивнула.

— Бережіть себе. І його також, — Герміона кивнула у бік лежачого хлопця, легенько відступивши назад.

— Ви теж, цілителько.

Якби ж то… — подумала Герміона, тяжко зітхаючи, поки повільно прямувала до виходу. 

Вона притримала краєм пальців ремінець торбини на плечі й повільно рушила до виходу, відчуваючи, як під підошвами тихо рипить підлога. Тепле світло ліхтарів ковзало по її мантії, ніби супроводжувало кожен крок. 

Думки про план дій знову, як завжди, наздоганяли її:

А що як… розповісти всім правду?

Що як цей тягар не мусить бути лише на мені?

А що як від цього всім стане тільки гірше?…

Вихід із намету був уже зовсім близько, але кожен крок здавався повільнішим за попередній — ніби на плечах повисла ще одна невидима вага. Герміона відсунула важку завісу і вже ступила на холодне повітря табору, коли різкий, гучний голос уперіщив прямо в тишу:

— Попалася!

Герміона здригнулася так сильно, що торбинка ледь не вислизнула з її пальців. Серце різко підскочило до горла.

— Та що б тебе, Джіні! — видихнула вона, притискаючи долоню до грудей. — Серце ледь не стало!

Попереду стояла Джіні — руки схрещені на грудях, волосся розтріпане вітром, у кутиках очей блищав знайомий, хижуватий вогник. Вона вибухнула дзвінким сміхом, на весь табір.

— Це тобі за те, що ховаєшся тут від нас уже який час, — примружилась вона, нахиляючи голову трохи вбік. — Тебе тут у полоні тримають чи що?

Можна і так сказати…

— Та ні. Звісно, ні. Хіба що я сама… — натягнуто посмхінулась Герміона, поправляючи торбинку на плечі.

Джіні лише всміхнулася й упевнено, майже владно, взяла її під руку. 

— Ходімо. У нас якраз зараз сімейна нарада за обідом, — промовила вона тим самим змовницьким тоном, який Герміона пам’ятала ще з часів «Армії Дамблдора».

— Але ж… — почала вона тихо, невпевнено.

Джіні різко зупинилася, обернулася до неї й уперла погляд прямо у вічі — той самий погляд, від якого ніколи не втекти.

— Навіть не починай, — сказала вона твердо. — Скільки можна? Справді. Кожного разу одне й те саме. Ти — одна з нас. І це навіть не обговорюється.

Тиша між ними згустилась — тепла, щира, трохи докірлива. Герміона відчула легкий укол провини, гострий і знайомий. Укол провини прокотився всередині гостро й нестерпно. Ідея розповісти все тиснула так сильно, що віддавала в ребра.  Їй страшенно хотілося сказати хоч слово. І водночас — хотілося мовчати вічно.

Джіні вже рушила вперед, легко й упевнено, а Герміона — як завжди — покрокувала за нею. Її хода була трохи повільнішою, мантія ледь зачіпала підлогу, торбинка на плечі стукала об стегно в такт крокам. 

Вони підійшли до великого шатра — теплого, шумного осередку табору. Усередині тягнулися довгі дерев’яні столи: одні їли похапцем, інші сперечалися впівголоса, сміялися, розливали суп. Посуд дзенькотів, ложки брязкотіли об миски, час від часу хтось плескав сусіда по плечу. У повітрі стояв змішаний запах свіжої каші, хліба й гарячого вогнища, що потріскувало просто за полотняними стінами, відкидаючи тепле мигтливе світло.

Саме від такого місця Герміона тікала останні роки. Від шуму, сміху, гомону — від усього, що вимагало бути присутньою і живою. Їй було ближче сидіти в тиші — удвох із Луною, коли та щось спокійно розповідала, або з Невілом, який умів мовчати без ніяковості. 

Бувало, вона не їла взагалі. Хоч і знала, що це далеко ненормально й із цим потрібно було щось робити. Та все це завжди відходило на задній план.

Звісно, усе це могло вплинути на її зовнішній вигляд. Вічні недосипи, пропущені прийоми їжі, робота в темряві — сліди давно вкарбувалися під очима. Вона й сама бачила зміни: сильно схудла, обличчя зблідло, вилиці стали різкішими, а тіні під очима не зникали навіть після кількох годин сну. Волосся втратило звичну пружність, випадало на плечі млявими пасмами. А погляд… часто був таким, ніби вона не спала не одну ніч поспіль. І це було правдою — після катівні сон і їжа ставали останнім, про що можна було думати. Тому зараз цей гамір здавався ще гучнішим, ніж зазвичай.

Що ж, не дивно, що Мелфой тоді зауважив, що я змарніла…

Герміона зупинилася на півкроці, ніби перечепившись об власну думку. Пальці мимоволі стиснули край торбинки, а в грудях коротко щось сіпнулося — роздратування чи страх, вона не знала.

Вона знову згадує його частіше, ніж потрібно.

Це погано. Дуже погано.

Вони ще не встигли ступити за поріг, як Джіні різко спинилася й примружилася:

— О, я їх бачу. Ходімо, — сказала вона й потягла Герміону до великого столу, де сиділо майже все сімейство Візлі.

Крики привітання, сміх, теплі вигуки — їх зустріли так, ніби вони повернулися з довгої дороги.

— Ну що, схоже, вся сім’я в зборі, — оголосив Білл, підморгнувши Герміоні як старша голова сімейства.

О ні…

Герміона відчула, як провина підступає до горла, тепла й нудотна. Їй стало майже зле від того, як сильно вона приховує правду.

— Герміоно, ти не уявляєш, що сталося! — долинув позаду знайомий, теплий голос.

Вона озирнулася — і завмерла.

Рон. 

Гарний, високий, усміхнений — дивився на неї так, ніби був найщасливішим хлопцем на світі. Його очі світилися гордістю. Але не це збило її з пантелику.

Його форма. 

Темно-синя тканина лежала рівно й щільно, підкреслюючи чіткі лінії його силуету. На плечах — золоті еполети з тонкою бахромою, що м’яко колихалася при кожному русі й ловила теплі відблиски ліхтарів, ніби була виткана зі світла. На грудях виблискувала срібна емблема повітряного загону — крило з блискавкою в гладкому металевому контурі. Форма робила його постать стрункішою, плечі — ширшими, а поставу — прямішою, так що здавалося, ніби камзол справді пошитий спеціально для нього. 

А  очі… 

Темно-синя тканина тільки підсилювала їхній природний відтінок, роблячи погляд яснішим і глибшим, ніж зазвичай. У цій формі він виглядав зовсім інакше…доросліше, впевненіше, ніби нарешті знайшов себе.

 

І Герміона мимоволі затримала подих. Стерджис таки підвищив його, як і обіцяв. А вона… вона геть про це забула.

Чорт.

— Ну як тобі? Мені пасує, правда ж? — запитав Рон, усміхаючись ще ширше.

— Роне… — видихнула вона, не в силах приховати подиву. — Тебе підвищили… 

В цю мить Рон дивився на неї так, ніби весь цей галас у наметі зник. Очі блищали від гордості, але під блиском читалося ледь помітне хвилювання: він чекав саме її реакції, ніби вона була для нього важливішою за будь-яке підвищення.

Вони так і дивилися одне на одного — у короткій, майже нереальній тиші, яка чомусь вирізала їх обох з усього шумного намету. І саме тоді хтось голосно прочистив горло — вочевидь, навмисно, різко, перериваючи їхній мовчазний діалог.

— Це ще не все! — гукнув Чарлі з-за Джорджа, висунувшись так, що руде волосся стирчало в різні боки. — Ну ж бо, покажи їй.

— О, звісно! — Рон аж засяяв і витягнув щось із-за столу.

О, Боже… — подумала Герміона, побачивши абсолютно нову мітлу, яку він тримав так дбайливо, наче то була дитина.

— Лише поглянь на це, Герміоно! — вигукнув Рон, сяючи мало не яскравіше за свої еполети.

Він захоплено розгорнув край тканини на рукаві, показуючи вишиту смугу.

— Мантія для польотів. Як у справжнього командира повітряного загону! — сказав він із тією гордістю, яку важко було не відчути.

Герміона видала “щасливу” посмішку з усіх сил. На мить їй навіть здалося, що щелепи от-от зведе від напруги — так сильно вона змушувала себе тримати цей вираз. А всередині… всередині хотілося кричати.
Від паніки.
Від страху.
Від того, як сильно все це ускладнювало її становище.

Стерджис добре знав, що робив.
Занадто добре.

— Ключове слово — «як», — протягнув Джордж, повертаючи її назад із власних думок.

Чарлі одразу ж дав тому смачного підзатильника.

— Агов! — обурився Джордж.

— Май совість і просто порадій за брата, — крізь зуби сказав Чарлі.

— Та я радію! — вигукнув Джордж. — Хіба жартувати більше не можна?

— Не слухай їх, — сказала Джіні, обіймаючи Рона за плечі й жартома проводячи рукою по його рудій шевелюрі. — Ми тобою пишаємось.

— Саме так, — підтвердив цього разу вже Білл. — Молодчина, Роне. Ти заслужив. Правда ж?

Джордж зустрів суворий погляд старшого брата, підняв руки вгору:

— Безперечно. — сказав він швидко.

Рон коротко пирхнув до братів і, немов притягнутий магнітом, знову глянув на Герміону — прямим, відкритим поглядом.

— Сідай, — промовив він тепло. — Я покажу тобі все.

Не дочекавшись її підтвердження, він легенько торкнувся її руки й повів до лави. Перед нею виявилася нова мітла — легка, блискуча, з чорно-червоними акцентами та руків’ям, відшліфованим до дзеркального блиску.

— Дивись, — захоплено зашепотів Рон. — Вона має стабілізатори нового типу, бачиш? І ось тут — амортизатор для різких спусків…

Він говорив швидко, з азартом, руками показував на різні деталі — немов хлопчик, який нарешті отримав свій довгоочікуваний подарунок на Різдво. А Герміона лише сиділа, слухала його — і намагалася дихати рівно. 

Провина і страх за нього давили так сильно, що віддавала аж у ребра.

— …і не забувай про збалансованість, — додала Джіні, підморгнувши.

— Саме так! — клацнув пальцями Рон у її бік. — З нею я стану справжнім жахіттям у небі!

Брати одразу вибухнули схвальними вигуками та сміхом і підбадьорливо застукали ложками по столу, піднімаючи ще більший гамір. Рон сяяв — буквально світився від захвату. Його радість трималася в повітрі, тепла й заразлива. Але для Герміони кожен цей спалах щастя боляче відбивався десь усередині.
Він був таким щасливим.
І водночас — втягнутий у жорстоку гру Стерджиса. 

Відчай непомітно наповнив груди, стискаючи так, що стало важко вдихнути. Рон раптом важко зітхнув, поглянув на неї й злегка хитнув головою:

— Вибач… — тихо мовив він, зморщивши лоба. — Знову я зі своїми мітлами й польотами…

— Та що ти, — м’яко відповіла Герміона. — Кажи. Мені цікаво.

Рон слабко всміхнувся, тепліше, тихіше:

— Це не зовсім так, але… дякую. Мені приємно, що ти хоча б намагаєшся.

Посмішка Герміони згасла.

 Що ж їй робити…

— Герміоно? — озвалася Джіні, стурбовано нахилившись уперед.

Герміона підняла брови, вирвана зі своїх думок:

— Так?

— Ти якась… надто бліда. Більше, ніж зазвичай, — мовила Джіні, уважно вдивляючись у її обличчя.

Герміона розгублено привідкрила рота.

— Ти не захворіла? — занепокоєно запитав Рон, його погляд швидко ковзав по її рисах. — Ти справді виглядаєш неприродно блідою…

— Ні, я просто… — почала вона, але не встигла договорити.

Рон ступив ближче й приклав руку до її лоба — легко, обережно, майже по-дитячому. Герміона застигла, розгублена, з серцем десь у горлі.

Я маю розповісти йому. 

Їм усім.

Вони моя сім’я…Сім’я, яка навіть не здогадується, під якою загрозою опинилася.

Але як? Як сказати це Ронові? 

Про Драко. Про Стерджиса. Про те, чого він від неї хоче. 

З чого почати? 

Як вимовити бодай  слово? 

— Герміоно, що відбувається? — тихо запитав він, занепокоєно зазираючи їй у очі.

Вона ковтнула повітря — різко, болісно.

— Роне, я маю тобі дещо розповісти… — сказала вона нарешті, на диво твердо.

Будь що буде.

Рон стиснув її руку — тепло, щиро.

— Добре, — шепнув він. — Але скажу чесно… ти мене лякаєш.
Я слухаю.

Герміона розтулила губи, готуючись сказати перші, найтяжчі слова. Та не встигла вимовити й складу, коли позаду пролунало голосно, нахабно й зовсім недоречно:

— Очам не вірю! Та це ж малюк Візлі!

Вони одночасно повернули голови — і побачили групу чаклунів, що наближалися до столу.  До них прямувала зміна варти з намету в’язниці.

О, ні… 

Ні-ні-ні.

— Малюк? — перепитав один із них, криво всміхнувшись. — Слідкуй за словами, друже. Наш «малюк» тепер вагома шишка. Чи не так, командире повітряного загону Візлі?

Рон навіть більше засяяв — сором’язливо, по-доброму. Його вуха спалахнули знайомою червоністю.

— То що, сьогодні гуляємо? — кинув інший вартовий із надією. — Я вже здав зміну, маю вільний вечір.

Він підморгнув Джіні. Та лише вигнула брову й кинула на Герміону багатозначний погляд.

— Будь ласка, скажи, що мені це почулося, — пробурмотіла Джіні.

 Це пролунало гучніше, ніж вона, мабуть, планувала. Але знаючи Джіні — навряд чи це була випадковість. Посмішка вартового миттєво зникла.

Рон тяжко видихнув:

— Що ж… судячи з вашого настрою, боюсь, у мене немає вибору.

Столом прокотився вибух схвальних вигуків, ложки знову застукали по дереву. І саме в цю мить, немов грім серед ясного неба, пролунав знайомий різкий голос:

— Це що за вереск? Я щось пропустив? — гукнув Мерфій, підходячи до натовпу й вітаючись з усіма гучним шльопком долоні по плечах.

Чорт забирай…

Герміона напружилася так сильно, що плечі самі стали тверді, мов камінь.

Погляд Мерфія зупинився на ній — швидко, різко. Наче ніж ковзнув по шкірі. Та він не сказав їй ані слова.  Лише крива усмішка, недобра, коротка. І він плюхнувся на лаву, відкинувшись так, ніби був удома.

— Ну що там чути у підземеллях Аїда? — запитав Чарлі, жуючи щось і не особливо обираючи слова.

Мерфій пирхнув:

— А ти сам як думаєш? — гаркнув він. — Один гівнюк сьогодні ледь не виколупав мені око. Курво, я був певен, що його розколю найпершим. А бач, які фокуси показує… сучий син… Я б його й молотом відпердолив, та біда в тому, що вже всі кістки йому розтрощив! — зареготав він, аж повітря стало важчим.

Дехто засміявся. Дехто просто стримано скривився. А Герміоні категорично не подобалось, куди веде ця розмова. Вона не хотіла чути ні про катівню, ні про чиїсь «фокуси». Не зараз.

Вона схилилась до Джіні:

— Може… ходімо за Невілом і Луною?

— Звісно. Чому б і ні, — швидко погодилася Джіні. Схоже, вона теж хотіла втекти від цієї теми.

Вони вже підвелися з лавки. Рон провів Герміону поглядом — теплим, уважним, трохи занепокоєним. Він навіть не чув Мерфія — дивився тільки на неї. І саме коли дівчата зробили крок убік, за спиною пролунав голос, холодний і надто гучний, щоб бути випадковим:

— Ах так… Ґрейнджер, — гукнув Мерфій, змусивши її різко озирнутися.

 Він неквапно клацнув пальцями, ніби нарешті згадав щось дріб’язкове.

 — Ледь не забув.

Джіні ковзнула по ній поглядом, у якому змішалися обурення й подив:  «якого біса?». Герміона лише ледь-ледь похитала головою — коротко, майже непомітно.

Ні. Не роби цього. 

— Мелфой шле вам палкі вітання, — розтягнув Мерфій, не приховуючи зловісної усмішки, — і з нетерпінням чекає, коли ви до нього знову заглянете.

Герміона заклякла.

Тиша впала миттєво.

Тяжка. Глуха.

Відчулося, як десяток пар очей повернувся на неї одночасно, мовби хтось різко смикнув за нитку. Джіні, стоячи поруч, підняла брови ще вище — вже не від сарказму, а від чистого шоку. Герміона повільно — дуже повільно — перевела погляд на Рона.

Його обличчя зблідло.

У синіх очах спалахнуло все одразу: шок, злість, біль, розчарування.

Герміона ледь привідкрила рота, але жоден звук не зірвався. Повітря стало цупким, липким, неможливим.

— Мерліне, він досі не здох? — Джордж нарешті не витримав напруги й кинув спробу розрядити ситуацію.

Та ніхто навіть не посміхнувся. 

Напруга залишалася в повітрі — гостра, ламка, мов лезо.

— Стривайте… Це той самий Мелфой? — перепитав Чарлі, намагаючись второпати. — Чи той, що старший?

— Чорт забирай, там ще старший є? Трясця… скільки їх там у тій вашій клятій Англії? – випалив Мерфій, відверто забавляючись видовищем.

— Тобі краще не знати, — буркнув Джордж, качаючи головою. — Повністю прибацана сімейка.

Всі переглянулися. Погляди сікали повітря. Спершу на неї. Потім на Рона.  Тиша впала важко. Ніхто не дихав.

Герміона дивилася тільки на Рона: його пальці стислися в кулак, щелепа напружилася, погляд потемнів від стримуваної люті.

Він різко підвівся. Лавка скрипнула.

— Де він? — холодно, гостро кинув він Мерфію.

Той підняв брови, вдаючи здивування:

— Ого. Бачу, комусь не терпиться.

— Роне… — прошепотіла Герміона, благально, ступивши до нього півкроку. Пальці ледь здригнулися, ніби вона хотіла торкнутися його рукава, але не наважилась.

— Я хочу його побачити, — сказав Рон, і голос його зловісно знизився. — Хочу глянути в очі цьому покидьку після всього, що він зробив.

— Та годі тобі, Роне, — Джіні здушено спробувала вгамувати брата. — Той покидьок не вартий твоєї уваги.

— Чого це? — Чарлі хмикнув, граючи бровами. — Я б теж на нього глянув. Стільки про нього байок ходить — гріх не подивитися.

— Припини, — Білл кинув братові важкий погляд.

— Дідько… — прореготав Мерфій. 

Він окинув компанію поглядом, розвеселений хаосом, який сам же й роздмухав.

— Схоже, білявий вам тут усім добряче насолив. У вас аж тиск злітає тільки-но його згадати.

Ніхто не наважився відповісти.

— Відведи мене до нього, — наполіг Рон.

— Та без проблем, — гмикнув Мерфій, кидаючи швидкий погляд на Герміону. 

Його явно тішило все це.

Герміона блиснула в його бік поглядом — різким, холодним, повним люті. Мерфій лише всміхнувся, наче саме цього він і очікував.

— Не будь дурнем, Роне, — сказав Білл, уже не сварливо, а вмовляюче. — Це все давно вже в минулому.

— Чорта з два, — відрізав Рон. Він різко відклав мітлу й пішов уперед — кулаки зціплені, крок нервовий, відкритий.

Герміона поспіхом зробила крок слідом і доторкнулася до його плеча.

— Роне, будь ласка…

Він зупинився. Повільно обернувся.

В його очах не палав гнів — лише болючий, тихий біль.

— «Будь ласка»? — перепитав він. Голос у нього був тихий, але гостріший за крик.

Навколо стало нестерпно тихо.

Брати обмінялися стурбованими поглядами.

Джіні прикусила губу.

Напруга знову наростала.

А Мерфій тільки всміхався.

— Що ж… здається, вам справді є що обговорити, — промовив він, проходячи повз них і недбало рухаючи плечем. — Тут, бачу, не просто стара ворожнеча… тут ціла історія. 

Герміона вже подалася вперед — плечі напружені, крок майже зірвався.
Джіні встигла перехопити її: рука різко стиснула її зап’ясток і потягла назад.

— Герміоно, заради Мерліна, схаменись, — прошипіла вона просто біля  вуха.

Та Герміона не зводила погляду з Мерфія. Той теж дивився — прямим, зухвалим, ледь усміхненим.

Це тобі так просто не минеться, Мерфію, — подумала вона, не зводячи з нього очей.

Він витримав її погляд. Довше, ніж мала б дозволяти собі людина з совістю. А тоді нахабно всміхнувся й махнув своїм товаришам, подаючи знак рушати.

— Ходімо, хлопці, — гукнув Мерфій. — У нас ще повно роботи з тими виблядками.
Він кивнув Ронові:
— І, до речі, Візлі… будеш мати час — приєднуйся до забави. Певен, тобі буде що обговорити зі своїм… «приятелем».

Рон нічого не відповів. Лише міцніше стиснув обидві щелепи.

Вартові рушили слідом за Мерфієм, і їхні силуети розтанули в тінях пологів. Герміона й Візлі мовчки дивилися їм услід.

— Оце так… буває ж таке, — пробурмотів Джордж, переводячи погляд з Рона на Герміону. — Хто б міг подумати… світ і справді тісний.

Білл і Чарлі глянули в бік Джорджа синхронно, ніби сказали очима одне й те саме: «стулись, Джордже».

— Отже, це і є те твоє «дещо розповісти тобі»? — прямо спитав Рон, не спускаючи з неї погляду.

— Роне… просто вислухай мене. 

— «Навідаєшся до нього знову»? — кинув він, майже шиплячи, цитуючи Мерфія слово в слово.  — То ти… ти бачилась із ним? 

За сусідніми столами кілька голів одночасно повернулися у їхній бік — ложки завмерли, розмови зірвалися на півслові.

— Агов, — втрутилася Джіні, зводячи брову. — Може, ви відійдете кудись? Тут взагалі-то люди їдять. І, між іншим… усе чують.

Та Ронові було начхати

— Навіщо? — запитав він, не зводячи очей із Герміони.

— Роне… давай не тут, — прошепотіла вона, озираючись. —  Будь ласка.

Джіні мала рацію. У них були глядачі. Чимало глядачів. І ця вистава ставала надто гучною. Їй треба було припинити це якнайшвидше. Але Рон продовжував, уже втрачаючи контроль:

— О, я знаю. Знову хотіла розгледіти в ньому те, чого там ніколи не було?

Його фраза зірвалася гучніше, ніж він сам хотів. Герміона привідкрила рота, намагаючись знайти хоч якісь слова, але їх не було. Тільки гострий, тупий біль у грудях — його слова поцілили надто влучно.

— Легше, Роне, — озвався Білл, опинившись біля нього. Він глянув на Герміону з очевидною тривогою. — Вона ж сказала, що все тобі пояснить. Навіщо ти таке кажеш?

Герміона стояла, ніби її раптово вибило з рівноваги — не тілом, а зсередини. Груди піднялися, але повітря не зайшло.  Плечі стиснулися, аж стало боляче.  Пальці на мить затремтіли, потім застигли.

Світ довкола став далекий, розмитий. Чути було тільки власний, нерівний пульс у вухах — і Рона десь попереду. 

Я сама винна.
Я сама обрала цей шлях.
І ось — мої наслідки.
І я мушу прийняти їх.

— Що ж… думаю, нам теж час, — буркнув Чарлі, штовхаючи Джорджа ліктем.

— Але ми ж навіть не доїли, — обурився той.

— Потім доїси, — сказала Джіні таким тоном, що Джордж відразу замовк.

— Та перестаньте ви вже з цією драмою, — пробурмотів Джордж, закочуючи очі й розмахуючи шматком хліба. — Я певен, у Герміони була причина. Вона ж ніколи нічого не робить просто так.

— Стулися, заради Мерліна, — прошипів Чарлі й буквально стащив його з лавки за комір.

— Пробач їх, Герміоно, — тихо сказав Білл.

— Все в порядку, — відповіла вона спокійно настільки, наскільки могла.

— Ні. Не в порядку, — кинув Рон холодно, перш ніж різко розвернутися.

— Куди ти? — озвався Білл тоном старшого брата.

Рон лише відмахнувся. Білл тяжко зітхнув і пішов за ним, ніби боявся, що той наробить дурниць на гарячу голову. Герміона також рушила було слідом, та Джіні вчасно перехопила її за зап’ясток.

 — Не варто, — тихо сказала вона, але тон був твердий.

Герміона тільки кивнула — і в ту ж мить відчула на собі десятки сторонніх поглядів.  Бути епіцентром пліток їй зараз точно не хотілося. Вона підвела голову й попрямувала до виходу з шатра.  Джіні — мов тінь, мов щит — пішла поруч, не відстаючи ні на крок.

Герміона вийшла назовні й відразу вдихнула на повні груди. Холодне повітря вдарило в легені різко, майже боляче — але саме це їй зараз і треба було. Воно прочищало голову, глушило паніку, що ще секунду тому стискала груди. Вона стояла нерухомо, дозволяючи холоду забрати хоча б частину того, що кипіло всередині.

— Дай йому трохи часу, —почувся з боку голос Джіні — Ти ж знаєш Рона. Це його спосіб сказати: «мені не все одно, і я за тебе хвилююсь».

Герміона стояла, розгублено дивлячись в бік наметів табору.

— Я не хотіла, щоб ви дізналися… ось так, — прошепотіла Герміона.

Джіні важко зітхнула.

— Не знаю, чому ти це зробила, — сказала вона чесно. — Але Джордж має рацію. Знаючи тебе… причина точно була.

Герміона лише кивнула їй у відповідь. Позаду почулися кроки.

— Та годі вам, — відмахнувся Чарлі. — Це ж усього лише Мелфой. Невже через нього така драма?

— Абсолютно згоден, — додав Джордж, піднявши кружку в повітрі. — Ти ж не зробила нічого поганого… сподіваюсь?

Джіні кинула в нього такий погляд, що Джордж одразу закивав і поспіхом заговорив:

— Звісно-звісно, нічого поганого! — випалив Джордж, активно киваючи. — Ми в тебе не сумніваємось! Не хвилюйся. Не пройде й дня — і Рон зрозуміє, який він йолоп, приповзе й благатиме вибачення. Як завжди.

— Або ми його змусимо, — підморгнув Чарлі.

Джіні всміхнулась брату змовницьки, але вже за мить її рука м’яко лягла на спину Герміони — теплим, тихим жестом підтримки. Вона легенько притягла її до себе, обійняла, ніби створюючи навколо неї маленький захисний простір серед усього цього гомону й чужих поглядів, щоб Герміона відчула: вона не сама.

Герміона відповіла ледь помітною усмішкою. Вдячною. Слабкою. Але провина, яка жила в ній і до того, тепер зміцніла, наче взялася льодом. Стискала ребра зсередини, не давала нормально вдихнути, розпухла до болючої, нав’язливої тисняви в грудях. Усе, чого вона так боялася, тепер відбувалося просто перед її очима. Вона знала: це наслідки її рішень. Це ціна за її мовчання. Її марні спроби врятувати всіх самотужки від Подмора. І Герміона зрозуміла — дороги назад більше не було.

— • —

 

Настав пізній вечір. 

Субота. День, коли люди намагаються бути живими попри все. Герміона зупинилася на мить, прислухаючись. Звуки пісень та співів вітром долітали до неї уривками: інколи дзвінкі, інколи приглушені, інколи зовсім губилися серед шелесту наметів. Але вона навіть не думала, щоб піти туди. Весь день вона жила лише однією картиною — Роном і його розбитим поглядом, сповненим болю та невимовного розпачу. 

Герміона йшла табором, а перед очима знову виникало його обличчя — напружені губи, брови, що ледь-ледь здригнулися, коли правда вирвалась назовні.  Вона знала: у всьому винна сама. Відчувала це від самого початку — коли приховувала правду, коли сперечалася з Мерфієм, коли приймала покарання старшого цілителя, коли робила кожен із тих кроків, які тепер здавалися фатальними. 

Усе її минуле зібралося в один гіркий вузол дарма, що стискав груди і не давав дихати. Вона почувалась загнаною, розірваною між обов’язком і провиною, між тим, що мала зробити, і тим, що вже зробила.

І найгірше — вона не знала, як це виправити. 

Вона зупинилася лише тоді, коли зрозуміла, що ноги самі привели її до великого амбару — темного, масивного, з широкими дерев’яними дверима. Всередині тримали гіпогрифів, зберігали мітли та спорядження: шоломи, уздечки, броню, ремені, металеві елементи, що пахли холодом і давали легке відлуння кожному руху.

Повітря було просочене запахом соломи, деревини й густого масла для догляду за мітлами — терпке, тепле, трохи медове. Герміона нерішуче завмерла перед дверима.

Вдихнула.

Видихнула.

Пальці тремтіли легше, ніж хотілося.

І все ж вона натисла на ручку.

Всередині її зустріла тиша — жива, об’ємна, майже відчутна на шкірі. Тиша, в якій кожен звук здавався голоснішим: м’яке потріскування лампи, переступання гіпогрифів у стійлах, легкий брязкіт пряжки, коли один із них повернув голову. Тепло лампи розливалося м’якими колами по стінах, зачіпаючи край мітел, що висіли рівними рядами. Світло миготіло, ніби дихало разом із простором. 

Герміона завмерла біля дверей. 

♫ 

В самому центрі цього теплого острівця сидів Рон. Він нахилився над мітлою, тримаючи в руках ганчірку. Його рухи були неквапні, обережні, поступові — ніби кожен штрих мав значення.  

На мить їй захотілося просто дивитися: як полум’я лампи танцює на його волоссі, як він хмурить брови, коли натискає сильніше, як пальці стискають руків’я мітли з тією ж уважністю, з якою він завжди ставився до тих, кого любив. Ця сцена здалася їй особливо затишною, майже рідною — тією, яку хочеться зберегти в пам’яті назавжди. 

У такому світлі він виглядав майже тим самим хлопцем, якого вона знала ціле життя: справжнім, щирим, беззахисним у своїй простоті. Роном, який любив тишу й прості речі, Роном, який завжди знаходив спокій у дрібних ритуалах — як-от догляд за мітлою.

Вона зробила крок — і під ногою тихо хруснула соломина.

Полум’я здригнулося.

Рон підвів голову.

Його великі блакитні очі, завжди такі живі, тепер були повні тихої втоми й болю. І коли вони зустрілися з її поглядом — тепла тиша амбару наче розсипалася в повітрі, оголивши те, від чого Герміона весь день намагалася втекти.

— Привіт, — тихо сказала вона.

Рон підвів очі. Кілька секунд просто дивився на неї — без злості, без тепла, ніби намагаючись зібрати думки докупи.

— Привіт, — відповів він так само тихо.

Та м’якість у його голосі була оманливою. Наступної миті він різко грюкнув банкою — звук відбився від стін, і після нього в амбарі запанувала тиша.

Незручна пауза, що розтягнулася значно довше, ніж мала. Рон стиснув банку в руках, дивлячись кудись повз неї; Герміона опустила погляд у підлогу. Жоден не знав, з чого почати.  Жоден не знаходив слів, які не прозвучали б надто різко або надто м’яко. І ця тиша між ними двома виявилася гіршою за будь-яку їхню сварку.

— Я бачу, ти зайнятий… Можливо, я краще зайду пізніше, — несміливо мовила вона й уже рушила до дверей.

— Герміоно, стривай, — покликав він.

Вона завмерла й озирнулась. Якою б напруженою не була його поза, яким би напруженим не здавався голос — в очах панував зовсім інший вираз.

Сум. 

Глибокий, тихий, виснажений.

Рон тяжко зітхнув, відклав мітлу набік і потягнувся за ще одним стільцем. Поставив поруч. Поглянув на неї й легенько поплескав долонею — мовчазне запрошення. 

Герміона не вагалась. 

У глибині душі вона жадала цієї розмови — можливості пояснити все, нарешті сказати правду.  Вона сіла. Серце шалено калатало.

— Роне, слухай… мені справді прикро, — почала вона тихо, обережно, ніби боялася знову зачепити те, що й так боліло. Вона зімкнула пальці на колінах, стримуючи тремтіння. — Я хотіла розповісти все з самого початку, але не змогла. 

Вона на мить замовкла, ковтнувши повітря. Він лише дивився на неї.

— Я не хотіла, щоб ти дізнався ось так. Думала, що це лише ускладнить наші стосунки після всього, через що ми пройшли. Вважала, що буде краще просто… не звертати на це уваги. — Вона затнулася, не знаходячи слів, і з гіркою усмішкою похитнула головою. — Це було дурне рішення. Я була дурна. Я мала сказати тобі раніше.

Його щелепа напружилася, подих став різкішим, але Рон не сказав ані слова.

— Мені шкода, Роне. Справді шко…

— Чому?— перебив він її. — Чому ти приховала таке від мене, Герміоно?

Повітря ніби провалилося. Герміона відчула, як у грудях щось різко стислося. Вона мовчала мить, дві — щоб зібратися, щоб не сказати щось надто швидко, надто поспіхом:

— Усе сталося так… неочікувано, — почала вона тихо, опустивши погляд. — Ти тоді ще був поранений. Я хотіла врятувати твою ногу…

Вона на мить затнулася, збираючись із думками.

— Мені довелося потайки дістати сльози фенікса. Цілитель дізнався про це — і покарав мене, відправивши до в’язниці. — Вона ковтнула. — Присягаюся, я не знала, що насправді відбувається. Я нічого не розуміла. А потім…

Її погляд на мить затуманився, ніби вона знову опинилася там — у холоді, серед каменю й чужих голосів. Вона замовкла, стиснувши губи, немов намагалась стримати те, що піднімалося зсередини. 

— Я не мала іншого вибору. — тихо прошепотіла вона.

Рон не відповів одразу. 

Просто дивився на неї.

Довго.

Надто довго — так, що кожна секунда цього погляду важила більше за слова.

— Мерфій казав, що він говорить до тебе… а ти — до нього, — додав Рон, і в голосі прозвучало те, чого вона боялася найбільше: зрада.

Герміона відчула, як у горлі пересохло. Наче всі слова, які вона готувала, разом зникли. Усередині піднялася тривога, змішана з втомою і тихим розпачем: вона знала, що ця мить неминуча… але все одно не була до неї готова.

— Роне, не слухай його, — тихо сказала вона. — Він не знає, про що говорить.

— Це правда? — наполіг Рон, і голос у нього зірвався на шепіт. — Ти з ним говориш? Ти навідуєшся до нього? 

Він дивився на неї широко розкритими очима, ніби боявся самої відповіді — і водночас вимагав її будь-якою ціною. Герміона зітхнула. Глибоко, майже з полегшенням — бо приховувати правду вже не було сили. І сенсу.

— Так, — відрізала вона, а потім уже нервовим голосом додала: — Подмор змушує мене. Він навмисно відправляє мене до нього, щоб я… розговорила його. Як би дивно це не звучало.

Рон підняв брови, ніби слова зачепили його сильніше, ніж він намагався показати. 

— Подмор? Змушує тебе?

 — Так, — відповіла Герміона різкіше, ніж хотіла. — Звісно, що змушує, Роне. Ти серйозно думаєш, що я ходжу туди з власної волі?

Рон дивився на неї довго, не зводячи очей. Герміона, розгублена, подалася вперед.

— Роне? — тихо покликала вона.

Але він лише провів долонею по обличчю, ковтаючи гірку, надтріснуту посмішку. Коли знову подивився на неї, у погляді було щось схоже на недовіру.

— Ти хоч сама віриш у те, що говориш?

Герміона подивилася на нього так, ніби вперше бачила — і не впізнавала.

— Припини. Негайно, — твердо сказала вона, навіть піднявши палець, щоб стримати його.

Рон пирхнув. Герміона підняла підборіддя, видихнула різко, відчуваючи, як гнів і втома змішуються в щось гостре.

— Мене це вже дістало, — кинула вона й рішуче покрокувала повз нього.

— Як ти могла це зробити…!? — крикнув він їй услід.

Вона різко обернулася.

— Зробити що!? — зірвалася вона, розвівши руки.

— Врятувати його, чорт забирай?!

Герміона завмерла.

У грудях заболіло.

— Ти, — він ткнув у неї пальцем, — замість того, щоб дати йому померти, як тому й належить, — врятувала його. І не раз. 

Слова прорізали повітря гостро, майже боляче, з тією відразою, яку він навіть не намагався приховати.

— Чи, може, Мерфій і тут не знає, що каже? — додав він, цитуючи її ж саму.

Герміона важко зітхнула, намагаючись опанувати себе. Вона відчула, як десь у ділянці грудей усе знову стискається — тісно, гаряче, неприємно. Їй довелося буквально проковтнути перші різкі слова, які хотіли вирватися назовні. Вона негайно змусила себе зібратись. 

Принаймні спробувала.

— Я зробила те, що мусила, — процідила вона крізь зуби, ледве стримуючи тремтіння в голосі.

— Ти мусила дати йому померти, Герміоно! Мусила вбити його, коли була можливість!

— Що ти зараз таке кажеш, Роне? — вона не витримала. — По-твоєму, я вбивця?!

Він зробив крок до неї, майже впритул, очі палахкотіли.

— Що я кажу? — повторив він із гірким сміхом. — Чорт забирай, Герміоно, коли я їх бачу… клятих смертежерів, — він стиснув кулаки, — я хочу тільки одного: щоб їх не стало. Усіх. До останнього.

Вона дивилася на нього, погляд метлявся, ніби шукаючи опору.

О, ні, Роне… тільки не ти.

Ні. Ти не такий, як Мерфій, чи Стерджис… чи навіть Мелфой.

Ти інший, Роне. Завжди був іншим.

— Та я очі йому хочу вичавити… задушити його голими руками, Герміоно, розумієш? — випалив він, голос тремтів від злості й болю.

— Роне, будь ласка, не кажи так… — вона зробила крок до нього, простягаючи руки, ніби хотіла зупинити, заспокоїти. — Ти не такий.

Але він схопив її за руки — рішуче, різко, але без болю — і зупинив її рух.

— Герміоно, Гаррі мертвий. — прошепотів він тихо, зломлено, ніби слово відлунювало всередині нього. Він подивився їй прямо в очі, не приховуючи сліз. — А він… — Рон повільно ковтнув повітря — він живий. Мелфой досі живий, чорт забирай!  І тебе це зовсім не бентежить!  

Герміона відчула, як очі печуть — кожне його слово різало, як скло по голій шкірі.

— Чи ти забула? — Рон провів пальцем собі по грудях, показуючи на себе, на свою біль. — Він наш ворог, Герміоно.

— Я знаю це, — прошепотіла вона крізь сльози. — Знаю, Роне… як ніхто інший.

— Тоді як ти взагалі можеш з ним говорити? — зірвався він. — Як можеш стояти поруч, дихати поруч, знаючи, що ці тварини роблять із такими, як ти?

З такими, як ти. 

Слова впали між ними важко, боляче — і зависли, ніби розділивши їх навпіл. 

— Тобі шкода його, чи не так? — спитав він тихо, насторожено, майже благально.

— Роне, я роблю свою роботу.— слова виходили уривчасто, вона ледве знаходила подих. 

— Я не про це  питаю, — мовив тихо Рон. 

Герміона дивилася на Рона, який очікував відповідей. Пояснень. Хоча б щось. Але правда була в тому, що вона сама не знала, як на це відповісти. Не могла знову прикриватися розпорядженнями Стерджиса — це вже звучало як брехня.  А брехати Ронові вона не могла більше і не хотіла. 

Він заглянув їй в очі глибше, ніж хотіла б. Вона розгубилася. Біль, провина, страх — усе змішалося, накрило хвилею. Дихання збилося.

— Знаєш… я краще піду, — прошепотіла вона, відчуваючи, як паніка стискає груди.

Вона вже зробила крок, але його голос наздогнав її, розірвав повітря. Він зірвався, спалахнув люттю й жбурнув перше, що потрапило під руку.

— Ти завжди його жаліла, захищала! Завжди, Герміоно!

Герміона різко зупинилась і обернулась до нього. Її охопила суміш страху й жалю — вона давно не бачила Рона таким зламаним і розгубленим водночас.

— Не правда, — вона похитала головою, слова вирвалися майже з болем. — Це далеко не так. Роне, це не так.

— Та припини, — він криво всміхнувся, зневажливо, майже глузливо. — Ти ж сама знаєш, що я маю рацію.

Вони завмерли, дивлячись одне на одного. Герміона — з образою й розпачем. Рон — з тим самим гірким переконанням, що вже встиг пустити коріння. 

— «О, ні, Гаррі! Драко не може бути смертежером», — протягнув він театрально, копіюючи її інтонацію. — «Гаррі, облиш його. Йому й так дісталося, його батько тепер в Азкабані».

— Роне, досить, — холодно відповіла вона.

Але він продовжив, ніби навмисно ріжучи по живому:

— «Він не може бути смертежером, Гаррі. Це повна маячня. Лише поглянь на нього».

— Заради Мерліна, ти ж сам тоді був тієї ж думки! — вибухнула вона, не витримавши. Гнів піднімався в ній хвилею.

— Так, був, — різко кинув Рон. — Але, на відміну від тебе, я не вештався з ним чорт зна де весь сьомий рік

Герміона завмерла.

Його слова влучили точніше, ніж він міг уявити.

Він знав.

Рон знав.

Весь цей час.

Вона зблідла, ніби з неї висмоктали повітря.

Серце пішло в п’ятки, холодно, різко, боляче від усвідомлення.

— Отож, — сказав Рон, кивнувши коротко, майже тріумфально, ніби здобув перемогу в якомусь невидимому двобої.

І в ту ж мить спогади вихором промайнули перед очима Герміони.

Сьомий рік промайнув перед очима уривками: 

туман на платформі Гоґсмід ;

силует Мелфоя у Великій залі;

піднятий погляд сірих очей у бібліотеці; 

запах амуртенції;

Кімната на вимогу;

пташки, що кружляють навколо; 

її сльози в порожньому коридорі; 

Астрономічна вежа…

А далі — лише хаос, страх і смерті.

І тут вона кліпнула — і повернулась до реальності. Рон досі дивився на неї. Чекав відповіді.  Але не дочекавшись, провів рукою по обличчю, потім по волоссю, видихнувши різко, як людина, якій уже все зрозуміло.

— Ти… ти хоч уявляєш, що в таборі говорять про тебе? — запитав він пригніченим голосом, так, що Герміона нарешті змушена була повернутися до нього.

Вона звернула голову. І відчула, як лють повільно, але неминуче підіймається з грудей угору.

— З яких пір тобі важливо, що говорять у таборі, Роне? — спитала вона з нотками гніву, ледве стримуючись, щоб не підвищити голос.

— З тих пір, як це стосується тебе, — відповів він. 

Герміона замовкла. Це вдарило сильніше, ніж будь-які попередні слова. Йому боляче.  І вона це знала.  Він страждав через неї.

 А що вона могла на це сказати?  Правду? 

Що його нове звання він отримав лише тому, що вона допитує Драко.
Що так, їй шкода Мелфоя — не як ворога, не як жертву, а як людину, яку вона колись… вважала своїм другом. 

Або, може, сказати правду ще гіршу?  

Ні. Вона не могла цього сказати. Це б його просто знищило. 

До того ж Герміона чудово знала, на що здатен Рон, коли йдеться про неї. Якби він дізнався про погрози Стерджиса… ті брудні, огидні погрози… він би не зупинився. Пішов би до кінця — і зробив би лише гірше. 

Для себе. Для неї. Для них усіх.

Вона не могла цього допустити.

Тому змовчала. 

Зціпивши зуби.

Затиснувши в грудях усе, що хотіло вирватися назовні.

— Так і мовчатимеш? — нарешті видав Рон. — Чи, може, скажеш хоч слово?

Герміона повільно підняла на нього очі. У його погляді читалось одне-єдине благання:  

Запереч. Скажи, що це все брехня. Скажи, що це не так.

— Що ти хочеш почути від мене, Роне? — тихо спитала вона.

— Навіщо ти насправді ходиш до нього, Герміоно?

— Бо це наказ Стерджиса.

— Тільки через це? — його голос зірвався на шепіт. 

— Так, — відповіла вона твердим голосом.

Рон став перед нею так близько, що вона відчула його подих на своїй щоці. Його очі бігали по її обличчю — ніби він намагався прочитати те, що вона приховувала.

— Чомусь я тобі не вірю, — сказав він тихо, але твердо.  

Герміона застигла.

— Ти досі жалієш його, — вимовив він майже шепотом. — І ти не хочеш, щоб він помер… Інакше ти б вчора не зайшла до нього в камеру, ризикуючи власним життям. — випалив він.

Його погляд потемнів, посуворішав.

— У тобі зараз говорить гнів, Роне.

— Звісно, у мені говорить гнів! — крикнув він. — А як мені на це реагувати?!

— Для початку — хоч раз спробуй зрозуміти мене!

— Зрозуміти? — Рон гірко засміявся. — А якщо б він тебе вбив?!

Його голос гримів на весь амбар — так гучно, що гіпогрифи занепокоєно загребли лапами землю.

— Ти усвідомлюєш, скількох він уже вбив?! Це лише питання часу, коли він скривдить і тебе!

— Мелфой ніколи б мене не скривдив! — не витримала вона.

Тиша впала миттєво.

Глуха.

Важка.

Зрадлива.

Вони обоє завмерли, вражені власними словами.

Але сказане повернути було неможливо.

Герміона глибоко вдихнула, прибрала неслухняну пасмо з чола, хоч руки тремтіли.

— Якби він хотів — він би це давно вже зробив, — сказала вона рівніше, хоч голос тремтів. — Та, як бачиш, я досі жива. І Стерджис це знає. Саме тому він і посилає мене до нього знову і знову.

Вона ковтнула повітря.

— Ти хотів правду, Роне? Ось вона. Він використовує мене, щоб я шпигувала за ним і доповідала усе, що мені відомо.

Рон зблід, наче хтось вибив у нього землю з-під ніг.

— І ти… ти погодилася на це? — видихнув він, не витримавши.

— А в мене був вибір? — тихо відповіла вона.

— Так! — Рон підвищив голос. — Прийти до мене й розповісти все. Але ж ти цього не зробила!

— Я лише хотіла захистити тебе — і всіх інших, — прошепотіла вона.

— Захистити? — він гірко засміявся. — Лише поглянь, у що ти втрапила, Герміоно! Ти себе захистити не можеш!

Його слова гримнули по ній, мов удар. Голос відбився від стін амбару жорстко, глухо, боляче — так, що вона мимоволі здригнулася. Його слова відлунали в ній так голосно, що на мить усе стихло.
І найгірше було не те, як він це сказав, а те, що він мав рацію.

Герміона опустила погляд. Важко, майже непомітно. Правда вдарила точніше, ніж будь-яке звинувачення. Вона й справді не могла захистити себе. Не там. Не тоді. Не тепер.

— Знаєш… частина мене справді співчуває тобі, Герміоно. Але інша… — він болісно усміхнувся, похитав головою, — інша просто кричить. Кричить, що я б ніколи… ніколи в житті не вчинив би так, як ти, Герміоно. Навіть під тортурами, навіть під загрозою смерті…

— Навіть якби мова йшла про твою сім’ю? — тихо запитала вона. — Про твоїх батьків? Братів? Про мене чи… чи Гаррі? Якби щось загрожувало нам усім — що б ти тоді зробив, Роне?

Рон підняв брови. Вперше за розмову він почав виглядати розгубленим. Він не знав, що відповісти.

— То не кажи того, з чим ти ніколи не стикався, — сказала Герміона тихо, але твердо. 

Рон зробив крок уперед, майже впритул. У голосі було не стільки злість, скільки відчай:

— Що це означає, Герміоно? — він зробив крок уперед, голос зірвався на тривогу. — Як це розуміти?

Вона підвела на нього погляд.

Розбитий.

Виснажений.

Так, ніби в ній щойно щось остаточно тріснуло.

Рон затримав подих.

— Він… погрожує тобі? — запитав він тихо, майже шепотом. Питання прозвучало не як звинувачення, а як страх. Справжній.

Герміона опустила очі. М’язи на її щелепі напружилися, пальці стиснулися в кулаки.

— Мені більше нема що тобі сказати, Роне, — прошепотіла вона. — Пробач.

Рон дивився на неї, не приховуючи болю — справжнього, сирого, без жодних масок. Він відступив на крок, рука, яка щойно, здавалось, могла торкнутися її плеча, повільно опустилася.

— Думаю… — голос його тремтів, але він намагався приховати це, — думаю, тобі краще піти, Герміоно. Зараз.

Герміона не стала сперечатися. Просто мовчки розвернулася й пішла до виходу. Кроки віддавалися порожнім амбаром глухо й важко. Рон, здавалось, хотів щось сказати — вона відчула це по тому, як він завмер позаду, як набрав повітря…але змовчав. Просто опустив голову й теж вийшов — у протилежний бік. Герміона, ледве ступивши за поріг, майже вибігла геть.

Повітря різало легені, сльози затуманювали зір.Їй було боляче — до нудоти, до тремтіння в пальцях — завдавати йому болю. Брехати йому просто в очі. Бачити в його погляді те, що він ніколи не показував їй раніше: недовіру.

А чи була то брехня? — прошепотів зрадливий голос усередині.

Чи справді вона дозволила б Драко померти?

За інших обставин?

Герміона різко хитнула головою.

Ні.

Вона не хотіла думати про це.

Не зараз.

Вона піднесла руку до обличчя й витерла сльози, хоч вони все одно текли далі, гарячі й вперті.

— Він ніколи не пробачить мені цього… — прошепотіла вона ледь чутно, сама до себе, і від цих слів її зігнуло ще сильніше.

Вечірній холод обійняв її, а всередині залишилася тільки порожнеча й той гіркий післясмак, що завжди приходить після правди, якої не сказали.