Розділ одинадцятий

 

Не минуло й кількох годин, як вартовий прийшов по неї.

Вона саме сиділа у складі, схилившись над столом. Перед нею лежали звіт, записи й чернетка допиту, яку вона готувала для Стерджиса. Герміона намагалася все описати якнайточніше — без емоцій, без натяків на їхнє минуле. Вона кілька разів переписувала один і той самий абзац, думаючи, як передати суть, не втративши нейтрального тону. Час від часу проводила рукою по скроні, перечитувала речення й стирала кілька слів, перш ніж знову взятися за перо.

Вона саме дописувала останній рядок, коли за спиною почувся тихий шелест пологу.

— Пані Ґрейнджер, вас викликають, — промовив вартовий.

Герміона підняла голову, на мить зупинивши погляд на своїх нотатках. Навіть не питаючи, в чому справа, вона зібрала папери в теку, кивнула і вийшла слідом за ним.

Назовні було прохолодно. Вітер колихав полотнища наметів, десь неподалік хтось завзято сперечався через нестачу бинтів. Вона йшла мовчки, думаючи про те, що не встигла перечитати останню сторінку. Дорогою панувала тиша, яку лише зрідка порушував дзенькіт металевих пряжок на його спорядженні.  Зі сторін наметів тягнуло вогкістю й запахом диму — день хилився до вечора, і повітря ставало густішим, ніби насиченим утомою всього табору.

Коли вони нарешті дісталися, вартовий відкинув полог. Усередині панувала звична напівтемрява. Посеред намету, спершись руками на мапу, стояв Стерджис. Він, здавалося, не помічав її — погляд його блукав лініями маршрутів, помітками й позначками, зробленими червоним чорнилом. Вона насупилася, відчувши знайоме занепокоєння, й лише тоді перевела погляд на нього.

Герміона спинилася біля входу, чекаючи, поки він помітить її присутність.

— Сподіваюсь, вам є чим мене потішити, цілителько, — заговорив він, навіть не піднявши голови.

Його тон був спокійний, майже буденний — ніби нічого не сталося. Немов ще вчора він не погрожував їй у цих самих стінах.

Герміона нічого не відповіла — лише мовчки простягнула йому теку зі своїми записами. Стерджис глянув на неї, піднявши брову.
— І що це? — спитав він з відтінком зверхності.

Серце в грудях забилося частіше, але вона швидко опанувала себе.
— Це… звіт, сер, — відповіла тихо, вказавши на аркуші. — Ви казали, аби я звітувала після кожного візиту. Усе готово.

На його обличчі майнула коротка гримаса подиву. Він закурив свою люльку у вигляді дракона, випускаючи дим ідеально рівними кільцями. Повільно підійшов, узяв папери з її рук і повернувся до столу. Сів, переглядаючи аркуші.

Герміона стояла нерухомо, тримаючи руки за спиною. Це було нестерпно. Вона почувалася принижено — немов школярка перед суворим професором, хоча давно вже нею не була.

Стерджис зітхнув, кинувши на неї короткий, байдужий погляд. Пробігся очима по кількох рядках і відклав теку вбік — наче перед ним була найнудніша річ у світі. 

Видихнув дим і промовив:
— Наступного разу, — сказав він рівно, — перш ніж марнувати пергамент, запитайте мене, про який звіт іде мова.

Герміона заклякла, відчуваючи, як холодний піт повільно збігає вздовж хребта.

Він підвівся і Герміона миттєво напружилася, не розуміючи, чого чекати.
Що не так? 

Хіба він не хотів інформації?
Або ж… Драко мав рацію. 

Він просто карає її.

Неочікувано Стерджис підійшов до шафи в кутку. Він змахнув паличкою — дверцята відчинилися з коротким тріском, і звідти вирвався слабкий запах пилу та старого дерева. Герміона насторожено стежила, як із темряви шафи з’явилася важка, величезна, чашоподібна ємність. 

— Підійдіть, — коротко наказав Стерджис.

Герміона вагалася лише мить, потім повільно зробила, як він сказав. Зупинилася поруч і лише тоді змогла розгледіти все ретельніше.

Усередині чашоподібної посудини виблискував сріблястий туман — він ворушився, ніби живий, утворюючи на поверхні легкі кола, що повільно розходилися одне за одним. Світло ламп відбивалося в рідині, змушуючи її мерехтіти, наче ртуть. Немов зачарована, Герміона не могла відвести погляду. 

Та коли Стерджис підніс паличку до її скроні, вона заклякла.

— Що ви… збираєтесь робити? — прошепотіла.

— Не хвилюйтеся так, Ґрейнджер, — спокійно мовив він після короткої паузи. — Буде не боляче.

Погляд її ковзнув до чашоподібної вази — і все стало зрозуміло.

Сито спогадів.

Колись Гаррі не раз розповідав про те, як Дамблдор користувався ним, коли вони разом вивчали минуле Тома Редла. Вона добре пам’ятала, як Гаррі намагався дістати справжній спогад Слизорога — той, у якому професор зізнався, що саме він розповів юному Редлу про горокракси. І вона ніколи не могла забути, як Гаррі зібрав останній спогад Снейпа — той, що змінив усе.

А тепер настала її черга.

Він хоче дістати її спогади. Переглянути все в ситі спогадів.

Переконатися. Побачити на власні очі. Особисто.

Що ж… усе було набагато гірше, ніж вона думала.

— Вам відомо що це? — спитав він її.

— Так, — відповіла вона тихо. — Але лише в теорії.

Стерджис кивнув.
— Тоді не гаймо часу й перейдемо до практики.

Він торкнувся паличкою її скроні. Герміона відчула короткий холодний дотик — і побачила, як тонка срібляста нитка спогаду витягується з її голови, тягнеться за паличкою й опускається в сито.

Рідина всередині здригнулася, змішавшись із новими пасмами пам’яті, — і світ у глибині посудини завирував. Стерджис схилився над ситом спогадів.Срібляста рідина тихо ворушилася, час від часу спалахуючи слабким сяйвом, коли він занурював у неї погляд.

Стерджис схилився над ситом спогадів. Срібляста рідина тихо ворушилася, час від часу спалахуючи слабким сяйвом, коли він занурював у неї погляд.  

Герміона стояла осторонь і чекала. 

Кожна секунда тягнулася болісно довго, а тиша в наметі лише посилювала напруження.

Минуло кілька хвилин — чи то хвилини, чи то вічність. Коли Стерджис нарешті підвівся, його очі відразу знайшли її. 

Вона стояла нерухомо, стискаючи руки за спиною. Знала: він побачив більше, ніж потрібно. Зрозумів більше, ніж було насправді. Тепер він бачив усе.

Кожен її рух, подих, погляд, яким вона — хай як намагалася стриматися — відповідала Драко.

Мені кінець.

— Дуже добре, Ґрейнджер, — раптом мовив він, проходячи повз і плескаючи її по спині. —  Ви гарно попрацювали.

Від цього дотику Герміона сіпнулася всім тілом.
— Мушу визнати, я навіть вражений… — мовив він, розвалившись у своєму кріслі. Люлька в його руці ледве жевріла, тонка цівка диму здіймалася вгору, обрамлюючи його обличчя.

— Звісно, я здогадувався, що потенціал у вас чималий, — продовжив він, звівши на неї погляд, у якому змішалися насмішка й щирий інтерес. — Але щоб аж так…

Він коротко хмикнув, нахилився вперед і легенько постукав люлькою об край столу, струшуючи попіл.
— Браво, цілителько, — додав, із тим особливим тоном, у якому похвала звучала гірше, ніж докір.

Герміона відчула, як усередині все стискається — від кожного його слова, від того, як він насолоджується її розгубленістю. Та вона не поворухнулася; лише відчула, як міцніше стиснулися щелепи.

— То це все? — запитала вона рівно, майже беземоційно. — Чи я можу повернутися до своєї роботи? Назад до старшого цілителя.

Він саме взяв до рук її папери, перегорнув кілька сторінок і зупинився. Погляд повільно піднявся на неї.
— До цілителя? — перепитав тихо, майже з удаваним подивом. — Після такого успіху? Що ви, Ґрейнджер. Ми лише почали.

Вона завмерла, вловивши хижу посмішку. Від зловтішного відтінку в його голосі стало ніяково й огидно. Це було неправильним — усе, що тут відбувалося.

— Продовжуйте в тому ж дусі, — сказав він рівно. — Але прийдете до нього через кілька днів. Нехай трохи нагуляє апетит.

Він ще раз глянув на Герміону. Та досі не зрушила з місця, лише напружено зціпила пальці за спиною. Їй не хотілося вірити в те, що щойно почула, але реальність була іншою.

Вона вже розтулила рота, щоб заперечити, та Стерджис, ніби між іншим, кинув:

— Нагадайте… як там звуть того вашого хлопчину? Візлі? — промовив він, удавано замислившись. — Дональд, здається?

Герміона різко вдихнула й змусила себе відповісти коротко:

 — Рональд.

— Точно, Рональд, — повторив він, мов луна, ледь помітно всміхнувшись. Потягнувся до стосу особових справ на столі й почав шукати потрібну теку.

Її погляд стежив, як він знаходить потрібну теку, розкриває її й неквапом переглядає сторінки, вивчаючи кожен рядок уважно, з тим самим холодним інтересом, із яким щойно заглядав у її спогади.

— Хм, — хмикнув він, затискаючи люльку в зубах. — А ваш Рональд, мушу сказати, на диво талановитий хлопець. Тридцять п’ять бойових вильотів, близько сотні збитих смертежерів… Вражає.

Він підняв погляд на Герміону, усміхнувшись куточком вуст.

— Це ж треба. Ви, Ґрейнджер, маєте дивовижний смак. Обираєте виключно перспективних чоловіків.

Герміону ледь не знудило. Вона відчула, як шлунок стискається від огиди. Стерджис якийсь час уважно її розглядав, наче смакував моментом.

Зрештою він закрив теку, відкинувся на спинку стільця й спокійно зітхнув.
— Що ж, сьогодні ви справді потішили мене новинами, цілителько. І, як я вже казав, ваша праця не залишиться непоміченою, — його тон був занадто м’яким, щоби не викликати тривоги.
— Як щодо того, щоб цей ваш Рональд отримав шанс проявити себе? — він зробив коротку паузу, театрально прикусив мундштук люльки. — І, скажімо, став… командиром повітряного загону?

Герміона відчула, як серце різко впало.

Кмандир повітряного загону.

Це була його мрія. Рон говорив про це ще тоді, коли вони лише починали служити в Русі Опору — коли в ньому палало те юнацьке бажання довести, що він здатен на більше. Він довго до цього йшов, наполегливо, вперто, попри сумніви всіх. Але знаючи, з ким має справу, Герміона була певна: це пастка. Пастка, з якої вже не дістатися. Навіть звір, перегризаючи собі лапи, мав би більше шансів. 

Але для неї було вже надто пізно. 

  — Хіба не чудове підвищення для такого юнака, га? —  питає її Стерджис, схиливши голову набік.

Герміона дивилася на нього, але ніби не бачила нічого — тільки білий шум у голові. Слова не проходили крізь горло. Вона стояла кілька секунд, борючись із собою, а потім, через силу, натягнула посмішку.

— Яка чудова ідея, — видушила вона крізь стиснуте горло, намагаючись утримати голос рівним. 

Здавалося, ще мить — і вона зламається, заплаче просто перед ним.

Стерджис повільно всміхнувся.
— Я знав, що вона вам буде до вподоби, — сказав він, не приховуючи тріумфу в очах і на вустах.

Герміона непевно кивнула.

— Що ж, якщо це все… і вам нема чого додати, — сказав Стерджис, недбало махнувши рукою, — можете бути вільні на сьогодні.

Зібравши останні крихти самовладання, вона ледь помітно кивнула у відповідь і вийшла з намету.

Вона йшла табором, ледь дихаючи, не помічаючи, куди звертає. У голові одна думка — що робити далі?

Треба було відразу  комусь розповісти.

Рону. Або ж Джіні.  

Зізнатися в усьому — поки ще не було пізно.

Я мусила зробити це того ж дня — після всього, що побачила в катівні. Замість того щоб брехати усім, переконуючи, що зі мною все добре.

А тепер…

Тепер усе зайшло надто далеко…

Паніка наростала зсередини, наче щось живе.
Серце билося так швидко, що здавалося — зараз вискочить із грудей. Повітря раптом стало замало. Вона зробила вдих — і не змогла його видихнути. Знову. І знову.

Світ навколо тьмянів, звуки стишувались, а в голові лунало лише одне: пізно, пізно, пізно…
Її руки затремтіли, пальці не слухалися. Вона намагалася спинитися, вдихнути глибше, але тіло не реагувало. Все стискалося — груди, горло, легені. Вона притулилася до найближчої опори — стовпа біля входу до одного з наметів — і на мить заплющила очі.
Спокійно. Дихай. Зберися.

Але замість спокою приходила лише гірка, давка думка:

Що ж я накоїла…

 

— • —

 

Кілька днів потому. Другий день відвідин.

— Ви впевнені, що він там? — запитала Герміона, вдивляючись у темряву камери, яку ледь-ледь торкалося тремтливе світло смолоскипів. 

Зазвичай із клітки долинали бодай якісь звуки — скрип ланцюга, коротке бурмотіння, металевий дзенькіт, коли він рухався.

Цього разу — нічого.

Ні звуку, ні подиху.

Лише глуха, щільна темрява.

Герміона відчула, як у ній наростає дивне, липке передчуття — не страх, а тривога, що щось тут було не так.

Двоє вартових стояли по обидва боки від неї. Один раз у раз стискав пальці на руків’ї чарівної палички, ніби чекав, що йому доведеться скористатися нею будь-якої миті; другий мовчки ковтав слину й косився вглиб катівні, у темряву, яка цього разу не відповідала жодним звуком.

— Та тут він, — нарешті буркнув він, не приховуючи роздратування. — Де ж іще йому бути?

Герміона здивовано звела брову на його репліку, потім знову  перевела погляд на темні ґрати.

— Ви певні? — голос був рівним, але в ньому бриніла напруга, яка змусила обох чоловіків обмінятися короткими, неспокійними поглядами.

Герміона важко зітхнула, більше роздратовано, ніж налякано, й рушила вперед уздовж кам’яної стіни. Вона рухалася повільно, обережно, вслухаючись у тишу, в якій кожен її крок здавався занадто гучним.  Її паличка спалахнула світлом:
— Люмос.

У глибині з’явилися обриси: іржаві ланцюги, залізні кільця в стінах, вицвілі плями на камені, що свідчили про давні тортури. Повітря ворухнулося — важке, сперте, просякнуте металом і вологою. На підлозі тремтіли калюжі, відбиваючи світло її палички, наче крихітні дзеркала. Герміона зробила кілька кроків уперед. Нарешті очі натрапили на темну фігуру в самому кутку камери. Вона навела паличку ближче, нахилилася. Промінь світла ковзнув по блідій, мов мармур, руці, що безсило звисала з коліна. Одяг злипся від крові й бруду, волосся — скуйовджене, вологе, прилипло до чола. Від нього тягло холодом, мов від мертвого.

— Драко? — прошепотіла вона, і її голос відбився луною від стін.

Ніякої відповіді. Лише короткий відлунок її власного шепоту, який зник у глибині камери. Холод пробіг їй по спині.

 Герміона ковтнула клубок, що встав у горлі, й різко обернулася до вартових.

— Що з ним?

Один із вартових лише знизав плечима, ховаючи руки за спину.

— Не знаю… — пробурмотів він, відводячи погляд. — Він мовчить уже другий день. Їсти не бере, води теж майже не торкається.

Інший вартовий, ніби бажаючи довести протилежне, підійшов ближче до клітки й обережно заглянув усередину, але швидко відступив, наче побачене змусило його пошкодувати про власну цікавість.

— Агов, — мовив інший, постукавши паличкою по решітці. — Підйом, білявий.

Драко не рухався.

Придурюється? — майнула думка. Герміона трохи нахилила голову, вдивляючись у темний кут знову. Сяйво «Люмоса» знову ковзнуло по його тілу. Він і далі лежав у кутку, відвернувшись, підібгавши ноги, немов намагався зменшитися й сховатися від усього світу. Обличчя залишалося в тіні, та побаченого вистачило, аби в неї стиснулося серце: під його плечем, на кам’яній підлозі, темніла засохла пляма крові.

— У нього кровотеча. — випалила вона, не відводячи очей від Драко. — Я бачу сліди крові.

— Невже, — протягнув один із вартових, зробивши кілька нерішучих кроків уперед. Він нахилився до решітки, примружившись, намагаючись щось розгледіти в тіні. 

— Хм… — він видихнув і провів рукою по потилиці. — Що ж… здається, йому справді зле. Або ж майстерно прикидається.

Інший переступив із ноги на ногу, досі міцно тримаючи чарівну паличку.
— І що ж робити? — нарешті спитав він, у голосі пролунав страх — Якщо він здохне — край нам обом…Доведеться потім відповідати перед начальством. 

— Думаю, краще вирушити до командувача і…

— Я огляну його. — різко перебила їх Герміона. —  Відчиніть решітку.

Вартові не встигли й слова мовити — вона вже рішуче обходила клітку, прямуючи всередину.

— Цілителько, вам не можна! — гукнув один із вартових, але вона навіть не обернулася.

Їй було прекрасно відомо, з ким вона має справу. Вона була готова до чергової провокації, до його насмішок — навіть до спроби втечі.

— Відчиніть, — наполягла вона, вже стоячи біля решітки.

— Але за протоколом…

— Я хочу зайти. Впустіть мене. 

— Вам не можна.

Герміона різко обернулася — її погляд уп’явся в них.

— Я — цілителька, вартовий. Для чого, по-вашому, мене сюди й відправили?

— Такі речі  треба спершу узгодити з керівництвом!

Герміона вдихнула, стримуючи гнів.

Усе давно було узгоджено з керівництвом. 

Саме цього Стерджис і добивався. 

А може, це він власне все й улаштував.

— Добре, — кинула крижано. — Йдіть. Заодно доповісте їм про смерть вʼязня. Певна, командувач Подмор буде цьому дуже радий.

Вартовий завагався. Герміона мовчки чекала, терпляче, не відводячи погляду. 

У ту ж мить тишу розітнув дзвін ланцюгів — усі присутні різко обернулися. Десь із темного кутка пролунав низький, глухий стогін — такий слабкий, що спершу здався їй примарою звуку, вигаданим. Потім — знову. Короткий скрегіт ланцюгів.

Вона стиснула паличку, підійшла ближче на півкроку й перевела погляд на вартових.

— Ну то що? — її голос прозвучав рівно, але очі спалахнули нетерпінням.

Ті перезирнулися. Один нервово ковтнув, другий кинув погляд на полоненого, потім на неї.
— А якщо це пастка? — буркнув нарешті той, нервово стискаючи руків’я палички. — Ви ж знаєте, який він…

— Тоді будьте насторожі, — мовила Герміона рівним тоном. — І зачиніть за мною двері.

Вартовий здивовано підняв до неї брови, але промовчав. Герміона тихо мовила: 

— Думаю, командувачу нема діла до якоїсь цілительки, коли на кону життя його… важливого полоненого.

І це була правда — усі присутні це знали.

Один із вартових переступив із ноги на ногу, інший стискав ключ, не зводячи з неї погляду. Нарешті вартовий, то що впертий, важко видихнув і коротко кивнув:
— Відчини  їй двері, — кинув він напарнику.

Ключ клацнув у замку.
Двері розчинилися з важким скреготом, і запах холодного металу змішався з сирістю каменю. Герміона вдихнула глибше, ніби збираючи сили, й зробила крок уперед. Коли вона зайшла всередину, двері за нею з гуркотом зачинилися. Один із вартових залишився поруч — з паличкою напоготові, напружений, як струна, тоді як інший поспіхом рушив до виходу, очевидно, не бажаючи мати до цього жодного стосунку.

Не гаючи часу, Герміона швидко підійшла до Драко, що лежав у кутку клітки, присіла й підняла паличку вище. Світло вирвало з темряви напружені плечі, ледь помітне тремтіння тіла, вологу від поту шкіру. Його очі були щільно заплющені, губи — сухі й потріскані, дихання важке, уривчасте. На щоках проступав хворобливий рум’янець, від якого блідість виглядала ще неприроднішою. Від нього йшло тепло — не живе, а пекуче, хворе, таке, що обпалювало навіть повітря довкола.

По спині Герміони пробіг холод.

Вона обережно торкнулася його лоба, потім знову, перевіряючи, чи не помилилася.

Він палав.

Дихання було нерівним, гарячим, наче з кожним подихом він спалював залишки сил. 

 У нього була гарячка — це неможливо було підробити.

Герміона не помітила, як її рука з паличкою опустилася. Немов у цю мить вона перестала бачити в ньому загрозу. Він лежав, тремтячи всім тілом, обличчя вкрите потом, волосся злиплося до скронь.

Що з ним?

Що сталося?…

Якоїсь миті вона потяглася ближче — і опинилася так близько, що сморід крові, гнилі та бруду вдарив їй у ніздрі. Герміона здригнулася, ледве стримуючи позив відвернутися.

— Все добре, цілителько? — почулося за спиною.

Вона сіпнулася, немов спіймана на гарячому.

 — Тяжко сказати, — коротко відказала, не відводячи очей від Драко.

Вартовий стурбовано кивнув. Він не втручався, не висів над душею, але й не спускав із них погляду — стояв трохи осторонь, з паличкою напоготові, наче передчував, що мить неуважності може коштувати дорого.

Герміона знову схилилася над Драко. Обережно торкнулася його плеча, потім перевернула на спину.

— Мелфою… — прошепотіла вона. — Мелфою, ти мене чуєш?

Він майже не реагував. Дихання було гарячим і уривчастим. Вона торкнулася його обличчя, дістала паличку, щоб оглянути — і саме тоді він поворухнувся.

Очі розплющилися повільно, важко, наче після довгого сну.

— Я живий, — прохрипів він, і кутики його губ ледь ворухнулися. — На жаль.

Герміона завмерла, не відразу збагнувши, що справді чує його голос. Він повільно звів на неї погляд, вглядаючись, наче не вірив власним очам.
— Сподівався, я не надто тебе розчарував, — прохрипів він тими самими словами, які вона кинула йому під час минулої зустрічі.

Вона дивилася на нього, спантеличена й розгублена. Його обличчя було виснажене, бліде, лоб вкритий потом. Кожен подих давався з помітним зусиллям. Герміона обережно провела паличкою по його тілу, шукаючи джерело проблеми. Раптом у повітрі щось ледь вібрувало — слабкий, дивний відгук магії. Герміона зупинилася, нахмурилась і нахилилась ближче.

На його боці — перев’язка.

Груба, криво накладена пов’язка, просочена кров’ю й брудом. Не схожа на жодну з тих, що роблять у лазареті. 

— Що сталося?  — спитала вона, розглядаючи її уважніше.

— Мерфій стався… — видихнув Драко, скривившись, коли вона обережно торкнулася краю перев’язки. — Чорт би його побрав. 

Герміона обережно розгорнула бинт, і в повітря знову вирвався важкий, нудотний запах гнилі. Вона зморщилася, але не відвела руки.
— Коли вони востаннє змінювали тобі перев’язку? — тихо спитала вона, уважно вивчаючи рану.

— Зараз, — пробурмотів Драко, напівзаплющивши очі й ледь простягнувши руку вгору. Але рух обірвався — гарячка й слабкість не дали підняти її навіть на кілька сантиметрів. — Дай гляну на свій уявний годинник, — хрипко додав він.

От же, впертий недоумок.

Вона кинула на нього гострий, попереджувальний погляд, але в очах блиснуло щось схоже на тривогу. Драко гірко посміхнувся, мов відпускаючи її докір, і повільно заплющив очі. Дихання стало тихішим, і на мить їй здалося, що він знову відходить у непритомність.

Герміона мовчки взялася до справи. Обережно розгорнула перев’язку — і переконалася, що її підозри були правильними. Пов’язка була груба, нерівна, забруднена, зі слідами старої крові. Ніякої стерильності — лише шмат брудної тканини, якою наспіх затягнули рану. Краї запалилися, почорніли від гною, шкіра навколо була гаряча й натягнута. Хто б її не накладав — йому було байдуже.
Ці шви… Мерліне, та це ж навіть не нитка для зцілення, — майнула думка. — Звичайна груба нитка, та ще й така чорна від бруду — радше для мішків, ніж для людського тіла.

Драко ледь застогнав, коли вона зазирнула глибше. Запах металу й гнилі вдарив у ніс, пекучий і задушливий. Усе вказувало на тривале зараження. Ні сліду догляду чи стерильності, лише наслідки байдужості. Тут смерть приходить не від проклять — а від бруду. 

Герміона миттєво потяглася до торби, дістаючи все необхідне: кілька пляшечок із настоянками, чисті бинти, металеві щипці, стерильні серветки. Драко спостерігав за її рухами мовчки, очі тьмяно блищали від жару.

— Наскільки все погано? — раптом запитав, не розплющуючи очей.

— Не знаю, — чесно зізналася вона. — Рана гноїться. Інфекція.

— То ти щось із цим зробиш? — видихнув він, ледь розплющивши очі.

— А в мене є вибір? — буркнула Герміона, готуючи інструменти.

— Вибір є завжди, — проспівав крізь стогін, намагаючись усміхнутися. — Ти ж сама колись так казала.

От трясця.

Знайшов, коли згадати.

— Помовчи, — сказала вона коротко, не відводячи погляду від рани..

Герміона промокнула шкіру настоянкою, обережно зняла залишки старих швів і промила рану. Її рухи були точними, але пальці тремтіли — не від страху, а від того, як крихко тримається життя — на кінчику її пальців. Тканина одразу зашипіла від зілля, гній виступив на поверхню. Драко мовчав — жодного звуку, навіть подих здавався стриманим. Лише щелепи напружилися, а на скронях виступив піт.

Герміона кидала на нього стурбовані погляди, але не зупинялася. Обережно промивала рану доти, доки не побачила чисту кров. Лише тоді дозволила собі короткий видих. Вона змінила серветку, обробила краї настоянкою, почала накладати нову пов’язку. Коли підняла очі, Драко тяжко дихав, але погляд уже прояснився.

— Вдалося? — почувся голос вартового з-за ґрат.

— Так, — відповіла Герміона, не відводячи очей від пацієнта. — Жити буде.

Вартовий кивнув схвально й відступив, залишаючи їх наодинці.Герміона продовжувала роботу — акуратно закріплювала пов’язку, притримуючи бинт, щоб не зсунувся. Її пальці рухалися впевнено, але в повітрі висіла напруга, ніби кожен дотик міг зламати хитку рівновагу між ними.

Драко не рухався. Лише спостерігав, як вона працює, як бинт поступово стягує його груди білою спіраллю. Його погляд затримався на її руках.

— Дарма ти це зробила, Ґрейнджер — сказав він нарешті, голосом хрипким, але рівним. 

Герміона підвела очі, не відпускаючи бинт.
— Вони знову це робитимуть, — продовжив він тихо, — катуватимуть мене.
Погляд його став порожнім, майже відстороненим. 

— Краще б дала мені померти.

Вона закінчила фіксувати пов’язку, зав’язала вузол і мовила рівно, навіть не підводячи голови:

— Не в мою зміну.

Тиша розтягнулася. Вона продовжувала перевіряти бинт, коли відчула — щось змінилося. Ледь помітний рух, погляд, що ковзнув повз неї. Герміона підвела очі й побачила, як він дивиться — не на неї, а на паличку, що досі світилася поруч із її коліном.

Їхні погляди зустрілися — і в ту саму мить повітря між ними стало густішим, наче попередження. Та не встиг він навіть кліпнути, як вона схопила скальпель і різко приставила до його горла. Драко широко розплющив очі.

— Цілителько! — вигукнув вартовий позаду, забігаючи в клітку з паличкою напоготові.

Герміона не поворухнулася, силоміць утримуючи погляд на Драко.

— Зробиш ще один рух, і я миттю пущу тобі кров, — промовила крізь зуби, тиснучи на метал. — За лічені секунди ти помреш від втрати крові, і навіть твій Темний Лорд тобі не допоможе.

Її голос звучав рівно, без крику — лише холодна впевненість. Драко мовчав, але коли його погляд зустрів її, у повітрі на мить спалахнуло те, чого обидва не хотіли визнавати — страх і захват, змішані в одну небезпечну тишу.
— А з віком ти знахабніла, — пробурмотів нарешті, усміхнувшись.

Герміона на мить завмерла, потім зітхнула й відклала скальпель. Вона відсунула паличку подалі від нього, не відводячи погляду.

— Все під контролем, вартовий, не хвилюйтеся, — сказала спокійно вона, озирнувшись на вартового. 

Той вагаючись глянув на неї, потім на Драко, і, не дочекавшись подальших рухів, обережно відступив до дверей. Драко вже лежав на спині, спокійно, без виклику, але не зводив із неї очей. 

— Ти мала б бути розумнішою, — тихо мовив він. — Якби хотів зробити тобі боляче, давно вже зробив би це.

Герміона не відповіла одразу. Дістала з торби пляшечку й ложку, нахилилася, щоб накапати кілька крапель знеболювального. Потім підняла на нього погляд: 

— Можливо, — тихо мовила. — Та так сталося, що я надто добре тебе знаю, — промовила його ж словами, які вже не раз чула з його вуст.

Драко слабо всміхнувся, кутики губ ледь ворухнулися. Герміона обережно піднесла ложку до його вуст, підтримуючи долонею потилицю, щоб він міг проковтнути ліки. Його волосся торкнулося її пальців — гаряче від жару, вологе від поту.

— Ти ж казала, що не збираєшся бути мені нянькою, — прохрипів він, звівши брову.

— Пий давай уже, — коротко відповіла вона, не відводячи погляду.

Він глянув на неї — спершу з недовірою, потім підкорився. Їхні очі зустрілися, коли вона обережно нахилила ложку. Її рука залишалася біля його обличчя трохи довше, ніж треба, перш ніж вона відвела її назад. І тоді Герміона усвідомила, наскільки близько вони сидять — настільки, що відчувала його подих і жар шкіри, який не мав нічого спільного з гарячкою.

Коли раптом…

— Якого біса тут відбувається?!

— О, боже… — вирвалося в Герміони забутим маглівським вигуком, щойно вона побачила розлюченого Мерфія.

Вона різко відсмикнула руку з ложкою від Драко, коли той повільно підвівся на ліктях. За спиною Мерфія стояв ще один вартовий — обидва крокували прямо до них.

— Схоже, у вас великі неприємності, юно леді, — прохрипів Драко, вже трохи жвавіше. Здавалось, зцілююча настоянка на основі сліз фенікса починала діяти. 

Герміона напружилася всім тілом і поспіхом почала складати інструменти у торбину. Мерфій зупинився просто перед нею, височіючи над обома, важко дихаючи від люті. Його погляд метався між нею і полоненим.

— Що ви тут влаштували, Ґрейнджер?! — гаркнув він, бризкаючи слиною від гніву.

— А на що це схоже? — холодно відрізала вона, не підводячи очей і швидко складаючи свої речі.

Мерфій уже відкрив рота для нової тиради, коли щось привернуло його увагу. Драко, спираючись на лікоть, повільно простягнув руку, взяв одну з пляшечок, що перекотилася ближче до нього, й подав її Герміоні. Та навіть не глянула в його бік — швидко схопила пляшку, кинула назад у свою торбу і, продовжуючи гаряче сперечатися з Мерфієм, різко вимовила:

— До речі, ви дуже вчасно, — мовила Герміона, навіть не глянувши на нього. — Я якраз хотіла обговорити ваші методи, Мерфію. Бо те, що я побачила сьогодні…

Та він її геть не слухав.

Його погляд був прикутий до руки Мелфоя — до того, як той передавав їй чергову пляшечку, а вона невимушено брала її до рук. Немов у цьому не було геть нічого особливого. Помітивши вираз обличчя Мерфія, Драко ледь помітно скривився в усмішці — наче навмисно дражнив його. На очах у Герміони Мерфій зблід, а потім спалахнув від люті.

— Та ви здуріли! — заревів він, і перш ніж вона встигла щось усвідомити, Мерфій різко схопив Герміону за лікоть. Його пальці вп’ялися в шкіру, мов залізні лещата. 

Вона здивовано зойкнула — коротко, майже пискляво від раптового болю — і спробувала вирватися.

— Що ви робите?! — вигукнула, відштовхуючись вільною рукою, але він лише стиснув сильніше, змусивши її нахилитися ближче.

— Не зводити з нього паличок! — гаркнув Мерфій через плече до вартових. Його голос рознісся кам’яними стінами, наче постріл, а Герміона відчула, як у неї під пальцями пульсує біль від його хватки.

Обидва вартових миттєво зайняли бойову позицію. Драко дивився на них із байдужою холодністю, а ті, не витримавши його погляду, мимоволі відступили на крок — наче стояли перед диким звіром у клітці.

Двері грюкнули за їхніми спинами. Мерфій різко змахнув паличкою — замок клацнув, відрізаючи їх від зовнішнього світу. Він обернувся до Герміони — тепер зовсім близько, обличчя спотворене люттю.

Щойно вони з Герміоною опинилися за межами клітки, вона роздратовано смикнулася, намагаючись вирвати руку.

— Пустіть мене! Мені боляче! — просичала крізь зуби, вириваючись.

Мерфій розтиснув пальці, і вона відразу похитнулася від різкого руху. Торба з інструментами дзенькнула об її стегно, кілька пляшечок усередині дзенькнули. Герміона тяжко дихала, розгладжуючи рукав, ніби намагаючись стерти з себе його дотик.

Мерфій стояв навпроти, дихаючи важко, немов стримуючи себе, і дивився на неї так, ніби перед ним стояла не цілителька, а безумна. Двоє вартових біля дверей обмінялися короткими, винуватими поглядами й завмерли — очевидно, не бажаючи ставати свідками того, що от-от почнеться.

Герміона помітила блиск люті в очах Мерфія й зробила крок уперед, намагаючись говорити спокійніше:

— Мерфію, дозвольте мені пояснити…

— Хто дозволив вам впускати її сюди?! — раптом вибухнув він, обертаючись на вартових так, що ті мимоволі напружилися. Його голос гримнув по катівні, наче удар батога. Герміона сіпнулася від його крику. Вартові теж скривилися, обмінялися коротким поглядом, і нарешті один із них несміливо мовив:
— Але в неї був пропуск, сер.

— Який, до біса, пропуск?! — гаркнув Мерфій, обертаючись до Герміони.

Вона швидко потягнулася рукою до внутрішньої кишені жакета, знайшла пальцями папір і мовчки дістала його. Простягнула — але він вирвав перепустку з її рук. Мерфій пробігся очима по тексту, і вираз на його обличчі змінився: від люті — до подиву. Потім знову до гніву.
— “Відвідування полоненого з правом на допит,” — прочитав уголос. — Це ще що таке? 

Вона мовчала, шукаючи хоч якісь слова, але в голові стояв лише гул.

— Цікава ж у вас тут робота, — гукнув він їй, крокуючи ближче. — Ляси з ворогом точити. Не знав, що це тепер входить у ваші обов’язки.

Герміона різко зробила крок уперед і вирвала перепустку з його рук.
— Принаймні зі мною він заговорив, — відрізала, задираючи підборіддя. — Чого не скажеш про вас, Мерфію.

На мить запала тиша, а тоді з клітки долинув тихий свист Драко. Мерфій завмер. Його погляд рвучко перескочив на аж надто вдоволеного Драко — шалений, напружений, повний ненависті. А тоді повільно повернувся до Герміони.

— Невже? — промовив тихо, але в його голосі бриніло залізо. — І що ж він вам наспівав?

— А це вже не ваше діло, — процідила вона крізь зуби, дивлячись йому просто в очі.

О, йому це не сподобалось, — майнула в неї думка.

Вона бачила, як його щелепа напружилась, мов від спроби стримати лайку. Ніздрі роздулися, пальці стиснулися в кулаки так, що побіліли суглоби. Його погляд — холодний, колючий — ковзнув по ній згори донизу, наче він силкувався вирішити, кинутися просто зараз чи дочекатися, поки ніхто не дивитиметься. Коли нарешті він заговорив: 

 — Приходите до мене у в’язницю, проводите допит без мого дозволу… — вибухнув він, крокуючи прямо до неї. — Та й ще не ділитесь зі мною інформацією!

— Я дію за наказом Стерджиса, — холодно відповіла Герміона. — Тому будь-яка інформація буде донесена лише йому.

— Але він мій полонений, — гаркнув Мерфій, вказавши палцьем на Драко.

— І мій пацієнт, — відповіла вона, не відступаючи. Її голос був гострий, вимовлені слова зрубувалися наче клинком. Мерфій застиг, обурено витріщивши на неї, але вона не відводила погляду. — І я б не стояла тут, якби ви дотримувались елементарних норм безпеки та гігієни з вашим полоненим. Методи й інструменти, якими ви його катували… через них у нього почалася інфекція. 

Вона кинула на Драко короткий погляд і махнула рукою в його бік:
— Такими темпами він скоріше помре від зараження, ніж від ваших допитів.

Вказівним пальцем показала на Мерфія. У повітрі запала напружена тиша. Він зробив крок уперед — і Герміона автоматично напружилася.

— На твоєму місці я б з нею не сперечався, — озвався Драко з темряви клітки, втомлено, але з тією самою іронічною посмішкою. — Повір мені, нічим добрим це ніколи не закінчується.

Мерфій довго дивився на нього; груди його піднімалися й опускалися важко. Потім холодно повернувся до Герміони:
— Ви все зробили, цілителько? — спитав різко. Не дав їй відповісти, додав з неприхованим роздратуванням: — А тепер забирайтесь геть звідси.

Герміона насупила брови, переводячи погляд з Мерфія на Драко. Невже він і справді збирається продовжити катувати його? Вона ж ледве повернула його до тями — а тепер усе знову?

Мерфій, не витримавши її мовчання, гукнув вартовому:

— Вартовий! Поверніть нашу гостю звідки вона прийшла. Негайно.

Вартові завмерли, обмінявшись короткими, тривожними поглядами. Було помітно — ніхто з них не горів бажанням втручатися чи навіть лишатися тут ані на мить довше. Та Мерфій не витримав — рвучко рушив до неї, важкі, розлючені кроки луною розійшлися кам’яною підлогою, але Герміона вже підняла паличку, спиняючи його на місці.

 — Ще один крок, — мовила холодно, — і ви миттєво опинитесь на операційному столі цілителів, Мерфію. 

 Усі троє застигли, витріщившись на неї. Навіть Мелфой не видав ні звуку зі своєї клітки. Герміона обвела їх розлюченим поглядом, поправила на плечі торбу й гордо, з піднятими підборіддям, рушила до виходу. Її кроки глухо відлунювали кам’яною підлогою — чітко, ритмічно, мов удари серця.

Вона вже бралася за двері, коли щось змусило її зупинитися.

Зітхнула, озирнулась через плече:

— І на вашому б місці, — мовила гучно, кожне слово різало тишу, — я б добре подумала, перш ніж знову його допитувати. Інакше рятуватимете його самі. Без мене.

Вона різко штовхнула двері — важке гупання рознеслося катівнею. Останнє, що вона побачила перед тим, як темрява коридору поглинула її, — шоковані обличчя чоловіків.

Всі вони давно звикли до лагідної, стриманої цілительки Ґрейнджер. Та ще жодного разу не бачили, як виглядає її справжня, щира лють.