Розділ 8. «Він уже обрав нову жертву»

 

Аналіз контактів Маляра тривав кілька годин, і попри те, що більшість з’єднань можна було легко ідентифікувати: родина, колеги, відомі номери оперативних співробітників і навіть кілька викликів до адвокатів, один абонент залишився поза межами зрозумілого. Номер, який не фігурував у жодних реєстрах, не був прив’язаний до жодного абонента, не світився в месенджерах, не з’являвся в базах і не мав жодної історії, яка бодай натякала би на особу власника. Цей номер з’явився лише двічі: один раз у списку вихідних дзвінків Сергія Маляра, а інший – у вхідному журналі Ірини Кравець, за кілька годин до її смерті. Дзвінок був коротким і після цього номер зник із мережі назавжди, підтверджуючи те, що його існування було розраховане на одну-єдину продуману дію, без жодної можливості залишити слід. Перехресний пошук, який охоплював контакти Маляра, Кравець та навіть самої Косач, на випадок, якщо особа, що стоїть за цим номером, могла бути пов’язана з кимось, кому вона колись перейшла дорогу, не дав жодного результату. Бази уперто не показували перетину і не давали жодної зачіпки.

Було 11:00, коли в тиші її кабінету задзвонив телефон. Внутрішнє відчуття, десь на рівні інстинкту, яке не вимагало раціонального пояснення, одразу підказало, що це буде не просто робочий дзвінок. Саме тому вона не промовила ані «так», ані «слухаю», просто піднесла слухавку до вуха, мовчки готуючись до найгірших новин. Вже в ту мить, коли слова ще не були почуті, а усвідомлення змісту ще не прийшло остаточно, вона відчула, як усередині груди обтискає тугим обручем напруження, яке не встигло набрати форму, але вже впевнено осіло в тілі. А коли голос генерала, надто стриманий і по-діловому відсторонений, прорізав тишу, вона лише підтвердила власні здогадки: цей дзвінок змінить день.

– Ольго Сергіївно, мені тут щойно доповідають, що виявлено тіло жінки, орієнтовно сорок років, – він зробив невелику паузу, ніби даючи їй кілька зайвих секунд для усвідомлення, але водночас знаючи, що вони вже нічого не змінять, – під тілом знову записка, на ній твоє прізвище.

І хоча він говорив рівно й спокійно, вона вловила ледь помітну мікросекундну затримку в його голосі, яку він чомусь зовсім не намагався приховати.

– Смерть настала внаслідок удушення, – продовжив він, – мотузку залишено на місці злочину.

Вона не відповіла одразу. Просто сиділа з телефоном біля вуха, втупившись у порожній простір, у тінь, що падала від вертикальних жалюзі на край стола, і дозволяла мозку прокручувати десятки версій, розкладати по мікрорухах чужі дії, уявляти маршрут, час, мотивацію, попередню підготовку, але навіть усі ці знання, її досвід та аналітика, не давали головного – не давали відповіді: хто він, навіщо і що буде далі. Найстрашніше насправді, було не в самому факті вбивства, не в смерті, яку вона бачила не раз, не в деталях злочину і навіть не в повторенні. Найстрашніше ховалося в почерку, у холодній, методичній системності, у відсутності випадковостей. І в записці. В одній лише записці, яка була адресована не поліції, не слідству, а конкретно їй. Її іменем хтось підписував смерть.

– Матеріали будуть передані вам, тому долучайтеся, – додав Мовчан після паузи, і хоча інтонація залишалася рівною, вона знову вловила в його голосі напруження.

– Добре, – відповіла вона, нарешті, коротко, і ще секунду тримала слухавку біля вуха, навіть після того, як у трубці запанувала тиша.

У голові не було паніки, не було навіть страху, лише глуха, загострена тривога, що оселилася десь під ребрами, яка не виявлялася у зовнішніх рухах чи подихах, але била зсередини рівним ритмом, гатила кувалдою без пауз, з настільки очевидним змістом, що його не потрібно було озвучувати: це ще не кінець. Вона не знала, хто він, не мала жодного чіткого образу, не могла намалювати його портрет ані за поведінкою, ані за почерком, але відчувала майже фізично, що ця тінь ніколи не зникала, що її присутність лише ховалася в довгому очікуванні, поки всі навколо видихнуть, повірять, що вона – виправдана, що все позаду, що історія завершена, і от саме в цей момент він спокійно обере собі нову жертву. Поки що не її, але через неї.
Вона сиділа нерухомо ще хвилину, не кліпаючи, не змінюючи пози, бо тіло й досі не встигло наздогнати швидкість думок та гул, що стояв у голові після дзвінка. Лише коли внутрішній холод поволі почав відступати, коли легені змогли вдихнути трохи глибше, а серце перестало тиснути у горлі, вона простягнула руку до телефону і почала друкувати коротке, стисле, без пояснень повідомлення: «Збираємося на нараду. Терміново». Сенсу, щось уточнювати в тексті, розкладати по пунктах чи намагатися знайти правильні слова, вона не бачила. Усе, що потрібно буде сказати, вона скаже особисто.
У конференц-залі всі зібралися швидко, вона зайшла останньою. Відчуття тугої напруги в грудях, що змушувало дихати трохи повільніше, не полишало, здавалося, що шкіра досі пам’ятає дотик холодної телефонної слухавки, а пальці відчувають вагу записки, якої вона ще не бачила, ще не тримала в руках, але вже чітко уявляла її текстуру.

– Сьогодні вранці в парку виявили тіло жінки, орієнтовно сорока років, – почала вона, не змінюючи пози, не шукаючи погляду підтримки. – Смерть настала внаслідок удушення. Мотузка, якою її вбили, була залишена на місці злочину. Активних ознак боротьби візуально не виявлено, але після розтину буде більше зрозуміло щодо характеру смерті. І головне – під тілом знову залишено записку з моїм прізвищем.

Вона не робила паузи, не дивилася ні на кого конкретно, але відчувала, як у кімнаті поступово осідає тиша, стає чутно, як хтось нервово клацає ручкою чи змінює положення ноги під столом.

– Я вважаю, що це не випадковість, це продовження історії з вбивствами Кравець і Маляра, яке якимось чином пов’язане зі мною особисто. Тепер ми маємо третє тіло і все ще нуль підозрюваних.

Слова давалися їй важче, ніж зазвичай, не тому, що вона не знала, як говорити, не тому, що їй бракувало аргументів або чіткості формулювань, а тому, що кожна деталь, яку вона зараз змушена була вимовляти вголос, проходила крізь неї, розрізаючи шкіру зсередини, залишаючи слід – не видимий, не фізичний, але достатньо пекучий. Вона говорила спокійно, рівно, але десь у глибині, між грудьми й горлом, вона відчувала, як із кожною новою фразою її внутрішній простір стискається і звужується до одного-єдиного усвідомлення, яке вже не можна було відкинути: «Це якось пов’язано зі мною».

– Римар, Шаблій, – почала вона рівно, не підвищуючи голосу, – ви їдете на місце. Там уже працює патруль і слідча група. Ваше завдання – оперативно перевірити периметр, зафіксувати все, що можна, не спираючись на те, що вже зроблено, нас цікавить кожна дрібниця: положення тіла, траєкторія підходу, можливі шляхи відходу, камери, сторонні предмети, навіть сміття в радіусі ста метрів.

Вона швидко перевела погляд на Шаблія, не затримуючись надто довго, але достатньо, щоби він побачив те, що вона не дозволяла собі озвучити вголос. Вона боялася, і саме тому давала команди чітко, бо саме чіткість зараз тримала її від внутрішнього розпаду.

– Машо, – звернулася вона до Небесної, – одразу після транспортування тіла до моргу проводиш розтин. Мене цікавить усе: сила стискання, час смерті, характер ушкоджень, чи є залишки волокон, чи були сліди медикаментів у крові.

Вона не сідала, хоча плечі вже починало пекти від напруги, не робила жодної паузи, не дозволяла собі перевести подих, лише повернулася до експертів.

– Альбіна, Стасик, – її інтонація стала трохи швидшою, – встановіть особу загиблої. Документів при ній не було, але у нас є зображення обличчя. Шукайте по всіх базах – за годину хочу знати її ім’я. І крім того, копайте зв’язки з Іриною Кравець, з Сергієм Маляром, і… зі мною, – останнє слово вона вимовила тихіше, майже беззвучно. – Якщо ця жінка хоч раз стояла поруч зі мною в черзі за кавою – я маю це знати.

– І головне, – додала вона вже трохи жорсткіше, – мені потрібен аналіз усіх активних мобільних терміналів, які працювали поблизу місця злочину. Радіус – двісті метрів, час – плюс-мінус дві години до і після, навіть якщо їх тисяча. Мені потрібен кожен, хто був там, хоча б на хвилину.

Її руки залишалися спокійно складеними, але напруга відчувалася у всьому тілі, в плечах, що відмовлялися опускатися, у шиї, що застигла в зосередженому напруженні, в спині, яку вона надто довго тримала рівною, ніби від цього залежала стабільність усього довкола. Сидіти не хотілося, через страх втратити контроль, дати тріщину, бодай на мить. Коли всі доручення було роздано, вона просто кивнула – коротко, без зайвого жесту, не додавши жодного слова, бо сказано було вже все, що мало бути сказаним. І вже після того, як усі встали, рушили до дверей, вийшли з чітко сформованими завданнями, вона залишилася на місці ще на кілька секунд – стояла, не рухаючись, вдивляючись у порожній стіл перед собою, не фокусуючи зір ні на чому. Мозок раптом почав прокручувати сценарії, які раніше здавалися надто далекими, бо за всією логікою, з якою він діє, за всією обережністю і точністю, що супроводжують кожен новий злочин, криється ще один важливий аспект – той, про який не хотілося говорити вголос. Той, що лежить не в площині доказів, а в площині наміру, і саме цей намір починав набирати чіткіших обрисів: його ціль могла змінитися, не символічно, а буквально. Вона не була наївною. Вона знала, що той, хто так довго готував кожен крок, вибудовував кожну деталь, не залишить все на пів дорозі. Якщо план «А» –публічна дискредитація провалився, якщо інформаційний тиск не спрацював, якщо її не вдалося прибрати з посади офіційно, він перейде до плану «Б», і той, як вона тепер розуміла, міг бути набагато простішим, просто прибрати її фізично. Прямий удар – без рішень комісій, без службових записок, без заголовків у пресі, просто смерть. Так само, як це сталося з Іриною Кравець, Сергієм Маляром, як із жінкою, яку знайшли сьогодні зранку. І не мало жодного значення, буде вона наступною, чи ще через когось, вона точно була в цьому списку. Вона – ціль. Ця думка чомусь надто чітко вкладалася у свідомість як щось логічне й закономірне: це просто наступний крок, це просто продовження тієї гри, в яку її втягнули ще тоді, коли вона вперше побачила своє прізвище на тій клятій записці. Тепер все зводиться не лише до пошуків убивці, тепер слід подумати про те, як рятувати себе.

***

Третя жертва

Він ішов за нею неквапно, не привертаючи жодної зайвої уваги: чорна куртка з капюшоном, натягнутим глибоко на лоба, затягнутий шнурком так, щоб лице лишалося в тіні, темні джинси, звичайне, нічим не примітне взуття, обличчя без рис – таких, які важко пригадати наступного дня. Усе створене для того, щоб не лишити по собі жодного спогаду. У його руці був пакет із дрібницями: пляшка води, жувальна гумка, незначні покупки, що видавалися звичайними для будь-якого перехожого. Він ішов дотримуючись безпечної дистанції, створюючи видимість банального вечірнього маршруту, яка дозволяла здаватися випадковим супутником, просто людиною, що рухається в тому самому напрямку.

Її шлях він вивчив до автоматизму – відділення банку, де вона працювала, магазин, дім – знав кожен поворот. Знав не лише послідовність зупинок, а й ритм, із яким вона це робила, черговість кроків, тривалість погляду на вітрину, з якої нічого не купувала, послідовність жестів, коли вона заходила до супермаркету: бере кошик, кладе сумку через плече, тримає телефон у правій руці, усе повторювалося з точністю до секундоміра, і саме ця передбачуваність була для нього найціннішою. Її зовнішній вигляд лишався таким, яким і має бути у жінки її типу, усе так, як треба. Йому – саме така і треба. Не тому що вона була нею, а лише тому що була схожою. Майже ідеально, настільки, що він міг переконати себе: це вона. А якщо навіть і не вона – то стане нею, щойно мотузка сильніше затягнеться. Ця жінка, існувала лише доти, доки збігалися зовнішні риси, доки її рухи нагадували іншу – ту, яка жила в ньому нестерпним спогадом, яку він ненавидів настільки глибоко, що навіть не усвідомлював, де закінчується його хвора уява.

Задушити її не було складно, його руки були впевненими. Вона не кричала, не пручалася, можливо, не встигла зрозуміти, що відбувається, а можливо, подумала, що це просто напад, якого можна уникнути, якщо не чинити опору, але в дійсності йому було байдуже. Він стискав мотузку повільно, рівно, з точною силою, якої вистачало для того, аби зупинити дихання. Після цього він дістав аркуш, на якому заздалегідь написано прізвище, не жертви, а «її». Тієї, яка була єдиною адресаткою всього цього мовчазного насильства. Він акуратно, без поспіху, підняв безвольну руку жінки, трохи посунув її плече й поклав аркуш так, щоб той був помітний, коли тіло знайдуть. Він залишив її на лавці, точно в тому місці, де його мали знайти – не відразу, але й не пізно, щоби новини з’явилися саме у потрібний момент. Пішов не оглядаючись, так само спокійно, як і прийшов, бо знав, що ранок розкаже про смерть, але вона, та, для якої це все влаштовано, відчує це ще до того, як про це скажуть новини. Вона знатиме, що він уже поруч.

***

Ввечері, у нарадчій кімнаті Косач сиділа нерухомо, не торкаючись ані чашки з остиглим чаєм, ані рівно розкладених документів, сподіваючись, що якщо нічого не рухати, інформація збереться в цілісну картину сама, але та уперто не хотіла збиралася у щось більш-менш зрозуміле. У голові крутилися фрагменти з протоколів, витяги з судово-медичної експертизи, звіти, чиїсь сухі формулювання, поєднані в нескінченну послідовність логіки, яка раптом почала втрачати опору.

– Камер спостереження поблизу немає, – сказав Римар, перегортаючи планшет із картами місцевості і тим самим виводячи керівницю із дивного напівзастиглого стану. – У парку не встановлено жодного приладу фіксації, на сусідніх будівлях також. Ми перевірили все, навіть бокові вулиці, максимум, що є, це приватна камера на продуктовому, але вона вже понад місяць як не працює.

– Свідків також ніхто не зафіксував, – додав Шаблій спокійно. – Опитали всіх, хто проходив повз, і тих, хто вигулює собак щодня: ніхто нічого не бачив, не чув, навіть підозрілого автомобіля поруч не пригадують.

Вона слухала їх, не перебиваючи, внутрішньо відзначаючи лише те, що і так було надто очевидно: усе знову надто чисто, жодних помилок, жодних відбитків, жодного «людського фактору». Її погляд ковзнув по фотографіях, які поклали перед нею, все виглядало зрозумілим до банальності: тіло, лавка, мотузка, добре освітлене місце під ліхтарем. Далі перевела очі й подивилася на Небесну, яка вже очікувала на її «знак», і коротко кивнула зрозумівши без зайвих слів:

– Результати судово-медичного розтину підтвердили попередній діагноз, причина смерті – механічна асфіксія, спричинена удушенням. Знаряддя злочину – мотузка, що виявлена при тілі, за всіма ознаками відповідає характеру пошкоджень: борозна на шиї повна, замкнена, однорівнева, без ознак переривання, що свідчить про відсутність динамічного опору. Ознаки боротьби мінімальні, подряпин або синців на передпліччях не виявлено, отже напад, вірогідно, був раптовим і здійснений з чітким контролем фізичної сили.

Небесна зробила коротку паузу, щоб переконатися, що всі зафіксували ключове, й додала:

– У зразках, відібраних з-під нігтів загиблої, виявлено сторонній епітелій, біологічний матеріал, імовірно, нападника, проте ДНК-аналіз не виявив збігів у жодній з відкритих баз – ні державних, ні криміналістичних.

Косач коротко кивнула, не коментуючи, хоча в голові все зводилося до одного розуміння: особа не встановлена, у базах не фігурує, а це означає лише одне: він – не засуджений, не фігурант, не знайомий системі. Він абсолютно чистий. І саме ця деталь, яка мала би розширити поле для пошуку, парадоксально його звужувала до глухого кута, бо якщо це не рецидивіст, не випадковий нападник, і не той, хто одного разу оступився й потрапив у злочинну систему – це хтось, кого буде дуже важко ідентифікувати. Вона перевела погляд на Альбіну і Шугаєва, ті вже чекали, бо знали, що зараз буде їхня черга. Не потрібно було жестів чи підтверджень, достатньо короткої фрази:

– Особа встановлена?

Альбіна озвалася першою, тримаючи планшет із відкритим профілем на екрані:

– Жінку звали Світлана Мельченко, сорок років, не заміжня, дітей не мала, проживала одна, у типовій багатоповерхівці. Життя у неї звісно, як під лінійку: маршрут «дім – робота – продуктовий магазин» із рідкісними відхиленнями. Працювала на керівній посаді у відділенні банку, мала бездоганну репутацію серед колег, скарг або внутрішніх службових конфліктів не виявлено.

Стасик доповнив, переглядаючи ще один файл:

– Ми прогнали її контакти через усі наші бази: жодного, навіть найменшого, перетину ані з Іриною Кравець, ані з Сергієм Маляром, ані з вами, Ольго Сергіївно. У соціальних мережах мінімальна активність, месенджери майже порожні, жодних спільних чатів, спільних геолокацій, жодного листування, яке б натякало хоча б на побіжний дотик до попередніх фігурантів справи. Вона абсолютно випадкова людина.

Косач мовчала, тримаючи погляд на одному зі знімків Світлани: акуратно зібране волосся, без жодного зайвого пасма, чіткий проділ, той самий відтінок каштанового, з яким вона й сама давно не експериментувала, бо завжди обирала стриманість. Одяг – темний, структурований костюм без прикрас, закриті туфлі на середньому каблуці, не для краси, а для стабільності й підтримки іміджу. Все це надто знайоме, надто близьке, щоб ігнорувати і надто схоже, щоби вважати випадковістю. Думки, з’єднавшись у щось більш-менш логічне, почали боляче відгукуватися десь між шлунком і серцем, бо не було більше чого заперечити: він не шукав просто жертву, не полював на випадкову жінку в темному парку, вибирав не серед людей, а серед схожої оболонки. Він не просто вивчає її, він репетирує, він прораховує і вчиться. Він вчиться – як це, вбити таку, як Косач.

– Дякую всім, на сьогодні досить, – повільно підіймаючись й обводячи команду поглядом промовила Ольга Сергіївна. – Інформація об’ємна, обробіть усе, що отримали, завтра працюємо по повній, з ранку.

Жодних заперечень, жодних питань не надійшло.

Косач постояла кілька секунд, слухаючи, як вщухають кроки в коридорі, а потім, не поспішаючи, повернулася до свого кабінету, туди, де можна було залишитися сам на сам із тим, чого не можна озвучити уголос. Вона ввімкнула настільну лампу, а не загальне світло, сіла і не ворушилася. Те, що вона була чи скоро буде мішенню, більше не викликало сумніву, ця думка вже жила в ній, повільно проростаючи з припущення у впевненість, і тепер нарешті оформилася у чітке розуміння. Але не це лякало, лякало інше, що вона не знала, коли і кого він торкнеться ще, поки не дійде до неї.

Вона навіть не здригнулася, коли ручка дверей повернулася, бо інтуїтивно, спалахом міжреберного чуття відчула чиюсь присутність ще до звуку. Двері відчинилися повільно, і в наступну секунду на порозі з’явився Шаблій. Він не поспішав заходити, даючи їй кілька секунд завершити подумки те, що вона прокручувала до його появи. Вона не відвела погляду, не сховала втому, не приглушила напругу, що ще трималася у плечах, бо перед ним можна було не тримати обличчя. Він нічого не сказав, просто пройшов кілька кроків уперед, тихо зачиняючи за собою двері, і вже знайомо, не озираючись, дістався її столу. Зупинився поруч, нахилився трохи ближче, і, не зважаючи на те, що такі дії віднесені до категорії поза службовими рамками, торкнувся її обличчя тильною стороною пальців. Вона лише на мить заплющила очі, дозволяючи собі це м’яке, не службове наближення.

– Ти записку бачила, яку ми привезли з місця злочину? – запитав він, не відводячи від неї погляду.

Вона мовчки кивнула. Бачила. Так, вона бачила цю записку. Чорні, акуратні літери, виведені впевненою рукою, що чітко вказували: так у стані афекту не пишуть. Її прізвище «Косач». І нижче – одне речення, не запитання навіть, а звинувачення, запаковане в дитячий голос: «А що ти зробила, коли мені було одинадцять?» Воно в’їдалося в пам’ять не гірше за зображення мертвого тіла, і ще довго буде звучати в голові, не даючи зосередитися, не дозволяючи думати раціонально, бо це не анонімне безумство, це особисте – адресне звернення до неї. До людини, яка колись щось проґавила, не зробила, або не врятувала, і, можливо, навіть не пам’ятала цього, а хтось пам’ятав усе своє життя.

– У мене навіть сил на злість немає, просто… знаєш, коли бачиш третє тіло з мотузкою і цією клятою запискою із прізвищем, вже не думаєш «чому?», уже думаєш: «коли буде наступна?», «хто буде наступна?», «скільки ще буде між ними і мною?» Я знаю, що він дихає мені в спину, я відчуваю, що він не зупиниться.

– Ти ж розумієш, що я не відпущу тебе одну додому, – сказав він рівно, без жодної підвищеної ноти, немов те, що вимовив, було настільки очевидним, що навіть не вимагало окремого обґрунтування. – Їдеш до мене. Хочеш ти цього чи ні, але я не дам тобі лишатися на самоті.

– Це наказ? – запитала вона втомлено, з напівусмішкою.

– Так, – відповів він, трохи нахилившись до неї. – Я не можу вгадати його наступний крок, але я маю бачити, що з тобою все нормально, що ти в безпеці. Мені потрібна хоча б ця впевненість, бо якщо ти хоч на добу зникнеш із поля зору, я зійду з розуму, я не жартую.

Він не може стояти осторонь, не може дозволити їй повертатися в порожнє помешкання, де буде тиснути тиша, де кожна тінь може здаватися небезпекою. Він уже не мав і не хотів мати, ані морального, ані емоційного права залишити її саму, бо після того, як вона дозволила йому бути поруч, як підпустила, надто близько, вона перестала бути просто важливою. Вона стала центром. Тим, що змушувало його бути завжди поруч, реагувати, захищати, навіть якщо не потрібно, навіть якщо вона не просила в голос. І саме в ту мить, коли слова вже злетіли з вуст, він раптом зрозумів, що сказав надто багато, відкрився більше, ніж звик і вже майже очікував спротиву, короткої, різкої відповіді, якоїсь її звичної захисної реакції на надмірну турботу, бо вона ж сильна, вона самостійно тримається, не дозволяє комусь брати її «на поруки», не звикла ділити тривогу, не звикла комусь належати в момент слабкості. Він був майже впевнений, що вона стисне губи, гляне тим своїм фірмовим поглядом «я сама впораюсь» і кине коротке: «Дякую, не треба». Але вона подивилася на нього і просто погодилася, без опору, без уточнень, без жартів, і колючок. Йому стало так дивно від цієї згоди, бо ця жінка, яка не підпускала до себе нікого ближче, ніж на озброєний погляд через стіл для допитів, щойно дозволила йому бути тим, хто триматиме її поруч не в професійному сенсі, а в життєвому. І ця простота згоди вибила з нього опору сильніше, ніж будь-яке «ні», яке він подумки вже готовий був почути.

– Але мені потрібно заїхати додому і зібрати речі, – сказала вона після короткої паузи, повертаючись із напруженої розмови у реальність життя, де є такі речі, як шафи, косметички, одяг, зручні черевики на зміну офіційним туфлям, і де жінка все ж таки залишається жінкою, навіть якщо носить погони.

– Що, просто зараз? – перепитав він, трохи нахилившись уперед, із недовірою, що межувала з ніжністю. Запитання була задано скоріше для того, щоб переконатися, чи дійсно вона здатна зараз думати про побут, про сумку з речами, після всього, що сьогодні було, після усвідомлення, що хтось, можливо, вже тримає її на прицілі.

– Ну, я ж не буду ходити тільки в одному костюмі, – сказала вона, дозволяючи собі, бодай на хвилину, побути просто жінкою, а не полковницею з загостреним відчуттям відповідальності.

Вона повільно підвелася, машинально перевірила монітор, що давно погас, зібрала папери в акуратну стопку, склала ручку поруч, провела пальцями по краю столу, і тільки тоді одягла пальто. Він не квапив її, не намагався допомогти, лише коли вона була готова, коли пальто вже було застібнуте, а ключі – в руці, він вийшов разом із нею, крок у крок, нічого не кажучи.

На парковці під нічним світлом ліхтарів було тихо, лише віддалене гудіння кондиціонерів із задньої стіни будівлі створювало фон, який не заважав, а навпаки, підкреслював відокремленість моменту. Вони зупинилися біля його авто, він відкрив їй дверцята з боку пасажира.

«Цікаво, чи не буде підозріло, що моя машина надто часто залишатиметься на парковці офісу», – подумала вона, кидаючи швидкий погляд у бік знайомого авто під ліхтарем, і ця думка, майже кумедна у світлі всього, що сьогодні сталося, викликала в неї внутрішню усмішку, ту, яку вона навіть собі не дозволила проявити назовні. А потім, не зволікаючи, сіла в машину, звичним, напівавтоматичним рухом поправила ремінь безпеки, пальці на секунду затрималися на застібці, і на мить її погляд зосередився на лініях освітлення, що ковзали по лобовому склу. Відблиски ліхтарів, зустрічні фари, м’які розводи світла, які змішувалися із вечірньою темрявою, створювали своєрідне укриття з тіні та блиску. Там, де все було нечітким, розмитим, у цьому сплетенні фарби й повітря, ніби можна було сховатися від усього пережитого за день, хоча би на кілька хвилин.

Шаблій сів за кермо, вставив ключ у запалювання, і наче завершуючи все те, що між ними вже встигло осісти на рівні жестів і взаєморозуміння, нахилився ближче і, майже нечутно торкнувшись її губ, прошепотів:

– Привіт, нарешті просто Оля, а не полковник Косач.

Її усмішка з’явилася одразу – справжня, тиха, майже розслаблена. Вона нахилилася, відповіла поцілунком, бо саме зараз, тут, у його машині, у цій пізній, виснажливій годині, вона не мусила тримати спину рівною, не мусила відповідати за всіх, і не мусила бути тією, чия відповідальність важить більше, ніж будь-яка помилка. Вперше за довгий час вона могла просто бути. Бути поруч із ним. Бути собою, хоча б до ранку, до того самого моменту, поки вони не ввійдуть у приміщення офісу, і вона не вдягне на себе ту саму полковничу броню, і не почне говорити впевнено, чітко, тоном, у якому не може бути місця для страху чи сумніву. А він знову не почне робити вигляд, що не читає її по виразу очей, не бачить, як важко їй триматися, і що майже не переймається її власною безпекою.

***

Косач відчинила двері власної квартири і без вагань увійшла у своє середовище, навіть не задумуючись, що це, можливо, останній вечір її перебування тут, бо звичний простір спокою тепер міг бути не просто незахищеним, а потенційно небезпечним. Світло одразу не вмикала, лише скинула пальто на спинку стільця в кухні – туди, де воно зазвичай і лежало, коли вона поверталася пізно й не мала сил вішати його в шафу, і не озираючись рушила у спальню.

– Знімай взуття, я зараз зберу речі, – крикнула, не зупиняючись.

У спальні вона впевнено підійшла до великої шафи з дзеркальними дверцятами, які відбивали м’яке світло з вулиці, й одразу відчинила, зсередини вдарив знайомий запах парфумів, з ледь уловимою квітковою ноткою, змішаний із свіжістю тканини, що довго провітрювалася в шафі. Праворуч акуратно висіли костюми на дерев’яних плечиках: темно-сірий – для офіційних зустрічей, насичено-синій – улюблений, той, у якому вона почувалася найспокійніше, і класичний чорний – просто універсальний варіант для будь-яких ситуацій. Зняла всі три не вагаючись, повісила їх на руку, потім розклала на ліжку в чіткій послідовності. З нижньої шухляди витягла кілька блуз: біла, графітова, рожева, і тільки тоді помітила, що одна з них усе ще з етикеткою, незношена, але давно куплена «на потім». В інший відсік переклала речі з окремої маленької шафки, де був домашній одяг: улюблені м’які штани, кілька футболок, кофта з капюшоном, трохи затерта, але дуже зручна, вона завжди надягала її в ті рідкісні дні, коли дозволяла собі полежати з книжкою на дивані. Потім опустилася на коліна біля ліжка, відкрила плоску коробку з взуттям: чорні закриті туфлі з матової шкіри, ідеальні для офіційних заходів, лакові – трохи святковіші, для подій, де треба виглядати «трохи більше, ніж просто суворо», і, подумавши ще одну зайву мить, узяла й білі кеди, ті самі, що майже не носила, але, хто знає, може знадобляться.

– А білизна? – кинула через плече, більше до себе, ніж до нього, і рішуче пішла до комода, з якого швидко набрала з десяток акуратно складених комплектів.

Останньою зупинкою стала ванна – світло вона там не вмикала, просто підсвітила телефоном поличку з косметикою. Не було нічого зайвого: два креми, один для обличчя, інший для рук, улюблена туш, маленька палетка тіней, пінцет, щітка для волосся, щипці, які вона діставала хіба що в особливі дні, і, звичайно, парфуми – флакон майже на дні, той самий, яким пахли всі її сорочки – улюблений.

Шаблій стояв у дверному проході спальні, зручно сперся плечем об косяк, схрестивши руки на грудях і не приховував усмішки, що розпливалася на обличчі кожного разу, коли він ловив себе на тому, що з нестримною цікавістю спостерігає, як Косач уже впритул наближається до того, щоб винести з квартири, якщо не всю шафу, то принаймні половину її вмісту. Вона рухалася з такою легкістю із якою завжди роздавала накази підлеглим, але це була зовсім інша енергія, не службова, не жорстка, а якась… домашня, тепла, звична, і саме це в ній зараз вражало найбільше: як легко в одній людині могли уживатися дві цілком протилежні іпостасі – та, що ще годину тому спокійно тримала на нараді всю оперативну групу й експертів, і та, що зараз піднімає з комода білизну з таким виразом обличчя, ніби вирішується щось важливе, щось особисте, і щось не менш остаточне. Він не намагався пояснити собі логіку того, що вона пакує одразу дві пари туфель, три костюми і кеди «про всяк випадок», і взагалі не зупиняється на питанні, скільки триватиме цей «тимчасовий переїзд» – усе це здавалося позбавленим раціональності, але йому навіть не хотілося її зараз шукати.

– Олю, – озвався він нарешті, спостерігаючи, як вона схиляється над сумкою, обережно складаючи туди косметику, одяг, речі першої необхідності, ніби готувалася не просто переїхати на кілька днів, а зібрати мініверсію власного світу, – ти ж розумієш, ми завжди можемо повернутися, якщо забудеш зубну щітку чи ще один костюм?

Вона не озирнулася одразу, просто продовжила складати речі з тією ж акуратністю, і тільки трохи повернула голову через плече, відповівши з ледь чутним сміхом:

– Ага, а потім у твоєму коридорі буде вічна вахта з моїх сумок, бо кожен вечір я згадуватиму, що залишила щось «дуже важливе». Хочу взяти все й одразу, щоб потім не бігати туди-сюди.

– Ти просто наче до евакуації готуєшся, – з усмішкою сказав він, відштовхнувшись від дверей і підійшовши ближче.

– Ну я ж не просто гість, – озвалася вона, трохи вирівнюючи спину, – я тимчасово змінюю точку дислокації.

Він мовчки нахилився, не чекаючи дозволу взяв із її рук косметичку і обережно поклав у сумку, притиснувши до складених речей, щоби нічого не змістилося в дорозі. А потім обійшов ліжко, не поспішаючи поклав руку їй на спину, притягнув ближче й обійняв. Вона лише трохи нахилилася до нього плечем, не зупиняючи рух руки, що ще тримала згорнуту кофту.

– Нам ще треба заїхати до магазину, – сказав він їй на вухо, майже шепотом, і вона відчула легкий дотик його губ до скроні. – Якщо не поквапишся, залишишся без вечері й без сніданку. А ти ж не хочеш їсти самі тости з чаєм, правда?

Вона щиро посміхнулася, думка, що їй потрібно поспішати, бо магазини скоро зачиняться, прозвучала із невимушеною турботливістю і затишною розгубленістю, яку вона останніми роками не дозволяла собі відчувати. Їй узагалі було незвично думати про те, що вечеря буде не для неї однієї, що хтось чекатиме на каву вранці, і що простір, її простір, доведеться із кимось ділити. Але ще більш незвично було те, як природно це відчувається: його дотик, його погляд, його слова і його присутність. Вона не почувалася загнаною в рамки, не відчувала, що втрачає контроль, навпаки, саме в цьому було щось ненав’язливо стабільне, і водночас дуже вагоме.