Розділ 6. «Знову в стою»

 

Коли генерал Мовчан зателефонував їй зранку, голос у слухавці був дивно неофіційним, навіть не командним, не таким, до якого вона звикла за роки служби. Він звучав майже тепло, майже м’яко: «Заїдь, будь ласка, до міністерства особисто». Ці слова, здавалося б, звичайні, але саме форма звернення – не наказ чи вимога, а прохання, збентежила її більше, ніж будь-який ультиматум. Якби номер не був збережений у її телефоні як «Мовчан Б.Б.», якби вона не впізнала цей знайомий тембр, вона б подумала, що це чийсь жарт, невдалий або навмисно провокативний. А зараз, почувши цей голос, що звучав незвично по-людськи, без службового металу в інтонаціях, вона зрозуміла: щось точно відбувається.

Вона ще тоді, тримаючи телефон у руці, відчула легкий внутрішній спротив: не страх, не тривогу, а саме глухий сигнал настороженості, який завжди передував чомусь, що зазвичай ламає звичний хід подій. І тепер, кілька годин потому, вона вже сиділа в кабінеті Мовчана, добре знайомому, затягнутому важкими темними шторами, де повітря завжди здавалося трохи задушливим від запаху кави й цигарок. У цьому просторі, де вона не раз доповідала, зводила цифри, розгортала стратегії, сьогодні не було жодної папки, жодного планшета, не було навіть натяку на офіційний порядок денний. Лише вона – пряма, зібрана, і він, який стояв біля вікна, мовчки, зі спокійною поставою. Він нічого не говорив, просто стояв, поклавши руки на спинку крісла, і дивився в те саме вікно, яке, здавалось, скоро почне дивитися у відповідь на нього. А вона чекала, не запитуючи, не пропонуючи жодної ініціативи, хоча ця тиша – розтягнута, невизначена, насичена підтекстами, вже починала потроху дратувати. Нарешті Мовчан розвернувся.

– Полковник Косач, – промовив він рівно. – Ви знову в строю. Наказ підписано – вас поновлено з сьогоднішнього дня.

Вона не відповіла одразу, власне, вона взагалі не поворухнулася. Сиділа нерухомо, тільки плечі, здається, трохи змінились, чи то звільнились від напруги, чи навпаки, закам’яніли ще сильніше. Вона дивилася на нього довше, ніж було потрібно, ніби намагалася розпізнати – це жарт, новий тест на витримку, чи провокація?

– Що? – спитала вона тихо, здивовано, майже недовірливо. – Я не розумію, це на яких підставах?

Він не сів, не зробив паузи, його відповідь прозвучала з тією ж стриманою рівністю, яка вказувала: усе вирішено, і сперечатися немає сенсу.

– Ви більше не є підозрюваною у справі щодо вбивства Маляра. Всі обвинувачення офіційно знято.

Ці слова не зрушили її одразу, вони затримались десь у повітрі між ними, зависли фразою, що не вміщалася в логіку останніх днів.

– Я не розумію, – повторила вже повільніше, ніби вичавлюючи кожне слово, намагаючись надати йому сенсу, хоч якогось. – Що сталося?

Мовчан на мить опустив очі, ніби не тому, що було важко говорити, а тому що не хотів бачити, як саме ця відповідь ляже на її обличчя. Він мовчав ще секунду, і ця пауза була довшою, ніж треба, але необхідною, щоби вона встигла приготуватися до відповіді, хоча б на рефлекторному рівні.

– Ольго Сергіївно, – сказав він нарешті, повільно, майже без повітря, – я мушу сказати вам… більше, ніж хотів би. Ви маєте знати правду, про людину, яку я сам привів у вашу команду – про Шаблія.

Вона завмерла, ніби від фізичного удару в груди, настільки різко, що це навіть не нагадувало емоційну реакцію, а скоріше нервовий збій в роботі тіла, коли система захисту різко глушить усе, що ще здатне рухатися. Плечі миттєво скам’яніли, погляд застиг, втупився у простір, не фокусуючись ні на чому, ніби зір відмовився співпрацювати з реальністю. Дихання урвалось, і здавалося, що легені просто зупинились, відмовившись впускати повітря.

– Що з ним? – запитала так тихо, що це не було навіть запитанням – радше вимогою: скажи. Скажи просто зараз.

Мовчан, не сідаючи, зробив один крок ближче.

– Сьогодні зранку він дав письмове зізнання у вбивстві Маляра. З детальним описом подій. Він визнав усе добровільно.

І саме в цю мить, у кількох сантиметрах від її лиця, світ тріснув, не подумки, не метафорично, а майже відчутно. Витримка дала мікротріщину, ще не розлітаючись уламками, але вже змінюючи всю суть існування.

– Ні… – прошепотіла вона, губами, що втратили чіткість вимови. – Ні, він… він не міг…

Це не був захист, це не була наївність. Це було переконання, яке стояло в її середині фундаментом, те саме переконання, на якому ще трималося її «я».

– Я особисто читав протокол, – сказав Мовчан, все ще стоячи. – Він нічого не заперечував, не просив адвоката. Сказав лише одне, що це його вибір.

«Ні, ні, ні, тільки не він, тільки не зараз», – ці слова били в голові імпульсом, вони відлунювали в кістках, у зубах, у піднебінні, тіло неначе почало подавати автоматичний внутрішній сигнал, що щось іде не так. Вона ще не могла усвідомити всі наслідки, не могла скласти все до купи, але те, що вже дійшло до свідомості, було достатнім, щоб зсередини почало щось ламатися. Розуміння ситуації накотило не повільно, не краплина за краплиною, а швидко, з розмаху, чимдужче шандарахнувши по потилиці, до дзвону в скронях. Істина була надто проста, надто страшна у своїй очевидності: не в тому жах, що це все була чиясь гра чи підстава, не в тому, що її хотіли позбутися, а в тому, що він, єдиний, хто стояв поруч – сам пішов за неї у вогонь. Без права на зворотній квиток. Без жодної гарантії. Без страхування. Без плану «Б». Він зробив це свідомо.

Вона підвелася не одразу, точніше, її тіло піднялося, ще до того, як голова встигла дати на це команду. Генерал здається щось сказав їй навздогін, можливо «тримайтеся», можливо «якщо що, дзвоніть», але слова не дійшли, не залишилися. Вона вже не була тут повністю. В голові шуміло внутрішнім гулом, думки не лягали в логіку, а носилися з неймовірною швидкістю, натикаючись одна на одну, плутаючись, перемикаючись, створюючи нескінченне «що робити?» – без відповіді, без навіть напрямку до відповіді. «Він зізнався. Сказав, що винен. Добровільно. Навіщо? Чому? Коли?» – кожне з цих питань виривалося на перший план, тільки щоб одразу поступитися іншому, ще болючішому. Вона вже не йшла, ніби ковзала коридором, не бачачи нічого, окрім наступного кроку. В обличчя, які траплялися в коридорі, не дивилася, двері, що минала, не фіксувала, серце билося десь у горлі. І хоч ноги вже підкошувалися, а постава не лишалася прямою, в голові стояла одна єдина думка: «Я вб’ю тебе особисто, за таке рішення».

 

***

«Люди десять років живуть разом, сплять в одному ліжку, святкують річниці, а в підсумку? Підставляють одне одного, щойно ситуація починає тиснути. А я для неї хто?» – думки рвалися з глибин, нестримні, гіркі, майже саркастичні у своїй відвертості. «Не чоловік. Не коханець. По суті – ніхто, просто один із тих, хто був поруч».

Шаблій сидів, втупившись у порожнечу перед собою. Його пальці лежали розслаблено на колінах, але злегка сіпалися від напруги. Він чудово знав, що вона розлютиться, що, можливо, зненавидить, що навіть не намагатиметься зрозуміти – і це було частиною плати, яку він сьогодні мав внести. Він не хотів бути героєм, не марив жертовністю, він не був ані кращим за інших, ані добрішим, просто колись давно вирішив для себе, що єдиний ресурс, яким він дійсно володіє – це здатність бути чесним. І сьогодні ця чесність обійшлася йому в свободу.

«Вона вийде з цього бруду. Витримає. Знову стане тією, хто не зламується.»

Камера була порожньою. Тиша вже не заспокоювала – вона тисла, стискала голову зсередини, глушила кожен порух. Він відкинувся до холодної стіни, закрив очі, намагаючись не думати про час, бо годинника тут не було, і навіть світло не підказувало, що надворі – день чи ніч. Час не йшов, він тягнувся липкою розтягнутою ниткою між двома невідомими точками. Думки бігали колами, без початку й кінця, повторювали самі себе, і з кожним витком ставали гучнішими, так, що здавалося – вони вже не тільки у голові, а й в повітрі навколо.

«Якщо є хтось, хто заслуговує залишитися чистим – це вона. Вона не повинна носити цей бруд. Хто завгодно, тільки не вона».

Коли за ним прийшли і голосно покликали на вихід, він відчув щось схоже на легку, майже неприродну радість, не тому, що чекав на порятунок, а тому, що нарешті мала відбутися хоч якась дія. Думка про зміну, навіть якщо ця зміна була гіршою, пробудила його від тієї рутинної, стерильної тиші камери, де єдиним нагадуванням про життя було власне дихання. Він не запитав, куди ведуть, не поставив жодного запитання, навіть подумки не намагався вгадати маршрут, просто підвівся, машинально випростав плечі, як робив це завжди, і пішов. Двері до іншого кабінету відчинилися швидко і вже на порозі він побачив її. Косач сиділа за столом рівно, спина напружена, руки складені перед собою, погляд спрямований уперед, в  очах не було ані розгубленості, ані болю, ані розчарування – тільки лють. Гола, пульсуюча, правдива лють, така насичена, що здавалося, варто дати їй сірники, і вона спалить усе навколо, не моргнувши. Саме в ту мить, коли їхні погляди зустрілися, він зрозумів, не головою, а десь глибше, на рівні інстинкту – це буде не просто допит, це буде щось гірше і щось безжальніше.

– Пане підполковнику, – голос Косач різко прорізав тишу, ударив по його слуху пострілом, – що ти собі дозволяєш? Що це було? Навіщо ти це зробив?!

Він стояв мовчки, не рухаючись, його погляд був прикований до її обличчя, в цю мить вона здавалася йому сильнішою, ніж будь-коли раніше.

– Ти вирішив, що маєш на це право?! Що можеш влаштувати все це – неначе герой?! – вона підскочила зі стільця, впершись руками в стіл, і цей рух, такий раптовий, такий несамовито емоційний, став виходом для всього того гніву, що накопичувався в ній із самого ранку.

– Я не міг інакше, – відповів він тихо, але твердо, без жодного сумніву в голосі. Його слова не були вибаченням, не були поясненням, це була правда.

– І що тепер? – її голос був уже трохи тихішим, але в ньому не поменшало крижаної гостроти. – Думаєш, ти щось змінив? Думаєш, мені тепер легше, бо ти в кайданках, а не я?

Він мовчав, однак це мовчання не було ознакою безпорадності, навпаки – в ньому було стільки рішучості, скільки не лишалося в ньому після всіх рішень, які доводилось коли-небудь приймати. Його погляд залишався прикутим до її очей, і в цих кількох секундах, що здавалися вічністю, він наче намагався передати все те, що не зміг би висловити словами, бо жодне з них не мало б сили. Жодне не втамувало б її гніву, не стерло б образу, але він не відвертався – бо не шкодував. Навіть зараз, достеменно знаючи, як усе обернулося, він би зробив той самий крок ще раз. І ще. І стільки разів, скільки знадобилося, лише б вона не проходила через те знову. Лише б на неї більше ніхто не тиснув, не ставив запитання з-під лоба, не кидав перед нею ті прокляті фото й не змушував виправдовуватися за речі, до яких вона не мала жодного стосунку. Вона не повинна більше через це проходити.

– Ти забрав у мене право вирішувати, – сказала вона тихіше, але в кожному слові відчувалося таке напруження, стягнуте зсередини, що важко було не почути за цим біль. – Я мала пройти через це, не ти.

І десь там, у глибині, у тому кутку свідомості, куди вона останнім часом рідко заглядала, раптом ворухнулася думка: «Не потрібно було підпускати його так близько, краще б усе залишалося офіційним, чітким, розкладеним за інструкціями – жодної кави, жодного торкання плеча, жодного довгого погляду, жодних заборонених обіймів. Краще б не дозволяла йому побачити себе в тих хвилинах, коли була справжньою, просто людиною, просто жінкою». Вона знала, що сама дозволила це. Вона ж бачила, як він дивиться, бачила, як у ньому росте щось більше за підтримку, більше за повагу і вона не зупиняла це, бо не хотіла, бо їй це було потрібно. Звісно, не було жодної любовної історії, жодного визнання вголос, не було офіційного «ми», але і цього вже було достатньо, для того, аби він кинувся її рятувати. А тепер, коли все стало на свої місця, коли все стало зрозуміло, до болю, до пекучої ясності, вона не могла дихати від цього – бо це ціна за її слабкість, за її необережність, за те, що забула, як тримати дистанцію, за те, що дала йому підійти надто близько, дозволила витягнути себе з цього болота.

– Зрозумій, я не міг на це дивитися, – його голос не звучав як виправдання. Це була правда, тиха, оголена, така лякаюча у своїй простоті, що здавалася навіть небезпечною. – Усе, що я зробив, це захистив тебе.

Вона не відповіла, просто не могла, бо жодне слово не збиралося до купи. Тіло вже усе знало, десь на рівні думок, де емоції ще не перетворилися на речення: він зробив це не через принцип, не через логіку, а заради неї. І саме тому було вдвічі важче, бо вона не заслуговувала на це.

– Я не пробачу тобі цього, – сказала вона нарешті, тихо, не підвищуючи голосу. – Не тому, що ти зробив щось погане, а тому, що тепер мені доведеться робити неможливе.

Він не поворухнувся. Лише вслухався в її голос, у якому вже не лишилося ані крику, ані тієї різкої емоції, але й спокою там ще не відчувалося.

– Я придумаю, як витягнути тебе звідси, знайду спосіб.

Він хотів щось відповісти, сказати хоч слово, заперечення чи вдячність, хоч м’яке «не треба», але вона не дала йому шансу. Її голос знову обрізав простір.

– Тепер ти – під моєю відповідальністю, – сказала вона з упевненістю. – Раніше ти рятував мене, а тепер – моя черга. І не тому, що я комусь щось винна, а тому, що…

Вона замовкла. Її погляд повільно зсунувся вниз, впав на край столу, повіки здригнулися, повільно вдихнула, ніби хотіла щось витиснути з себе, але повітря застрягло десь посередині – ні туди, ні назад. Вона знала, що мала сказати, і що не скаже. Ті слова, що жевріли десь у глибині, в іншому житті, в іншій ситуації, можливо, прозвучали б інакше… Впевнено… Вголос… Але не зараз.

– …тому що інакше не можу, – завершила вона майже пошепки, не підвівши очей, не дивлячись на нього. Але і цього було достатньо для розуміння – це майже зізнання.

Шаблій дивився на неї мовчки – йому не треба було більше, все було зрозуміліше за будь-які слова.

– Добре, – сказав він, спокійно. – Але, будь ласка, не треба героїзму.

 

***

Кабінет зустрів Ольгу Сергіївну мовчазно і стримано – з тією звичною акуратною затишністю, що ховалась у рівних лініях столу, ідеально складених документах і рештках денного світла, яке, просіюючись крізь жалюзі, лягало сіткою на підлогу й стіни. Все знову увійшло в коло звичного ритму – знайомі справи, знайомі задачі, знайомі обличчя: документи, звіти, короткі перемовини на ходу, дзвінки і сухі формулювання, запах кави, що завжди змішувався з легким холодом кондиціонера. Здавалося, все було на своїх місцях, але насправді тут не лишилось нічого справді важливого. За всією цією буденною впорядкованістю ховалася порожнеча. Вона відчувала її майже фізично, бо все ніби працювало, як треба, але й не працювало водночас. Вона знала: тут бракує найголовнішого, того, завдяки кому її прізвище досі не з’явилося на звичному аркуші слідчого, у графі «Повідомлення про підозру».

Стиснувши пальці на краю столу трохи сильніше, ніж треба, вона дозволила собі коротку, майже крихітну мить нерухомості, пів хвилини, може, трохи більше. Тиша, яка ще вчора здавалася затишним захистом, наче ковдра, що огортає плечі, тепер тільки посилювала внутрішній гул. Руки, ніби підкоряючись невидимому алгоритму, повільно, з майже обрядовою точністю дістали телефон. Пальці ковзнули екраном, автоматичним рухом контакти були прокручені до імені «Мовчан Б.Б.» – того самого імені, дзвонити якому зовсім не хотілося, як і опускатися до зайвих перепрошувань. Але треба… Гордість? Вона криво посміхнулася, десь усередині, бо на обличчі не зрушився жоден м’яз. Не сьогодні. Не в цей день, коли кожне рішення важить більше, ніж будь-який принцип.

Він відповів майже одразу, як завжди: коротке, відточене «слухаю» пройшло крізь слухавку.

– Це Косач, – вона не вступала в прелюдії, не витрачала часу на етикет чи формальні вибачення. – Я хочу, щоб ви зв’язалися з процесуальним керівником у справі Шаблія, – вимовила вона без зайвих пауз, хоч кожне слово давалося непросто. – Хочу, щоб йому змінили запобіжний захід, хоча б підписка, або… – вона ковтнула повітря, трохи повільніше, – застава.

Мовчанка, що пролунала у відповідь, не була порожнечею – вона звучала важко, глибоко, наче генералові справді довелося зупинити все, що він робив, і подумки зануритися в суть її слів. Вона майже відчувала, як Борис Борисович нахиляється вперед, хмуриться, підшуковуючи ті слова, які ще могли б пояснити, навіщо їй це потрібно.

– Ольго Сергіївно, я не впевнений, що розумію, – його голос був таким самим спокійним, але в ньому з’явилася інша нотка – не службова, а майже особиста. – Він добровільно визнав провину. Ти ж сама… Та він же тебе підставив, навіщо тобі це?

Вона не зреагувала на інтонацію, не відчула потреби пояснювати чи сперечатися.

– Я ніколи не просила у вас допомоги, навіть тоді, коли мене відсторонили, навіть  коли мені загрожувало ув’язнення, – перебила вона тихо, без тиску, без злості, але так, що заперечити було неможливо.

Він знову мовчав, цього разу ще довше. Тиша вже не була розгубленістю, вона перетворилася на обережну спробу зрозуміти: чи говорить із ним досі та сама Ольга Сергіївна Косач, чи перед ним хтось інший – людина, що здається вийшла за межі звичних категорій «правильно» й «по інструкції».

– Добре, я не буду питати, – нарешті озвався він. – Я поговорю, попрошу, щоб слідчий клопотав про зміну запобіжного заходу, можливо, погодяться на заставу.

Вона кивнула, хоча й знала, що цього не видно. Просто треба було якось зафіксувати ті слова в реальності, відчути фізично, що шлях уже обраний, і повертати більше нікуди.

– Але ж, Ольго Сергіївно… Ти ж розумієш, що сума буде велика – це не п’ять і не п’ятдесят тисяч. Я сумніваюся, що він зможе…

Вона слухала, вже не слухаючи, все, що потрібно було знати, вона вже знала. П’ятдесят – це навіть було смішно. Триста, чотириста тисяч – ось реальна межа, яку суд може призначити  у якості застави.

– Добре. Всього найкращого, Борис Борисович, – її палець натиснув на «завершити» першим, не чекаючи, чи скаже він щось ще, бо не хотіла дати жодній тіні сумніву просочитися у цю рішучість, яка тільки-но сформувалася.

Вона повільно встала, руки на мить зависли в повітрі, а тоді повернулася до шафи. Її маленький сейф – та сама металева коробка, знайома до деталей, ще з тих часів, коли здавалося, що краще зберігати готівку в банківській комірці, а ключ – вдома, подалі від чужих очей, серед речей, яким довіряєш майже інстинктивно. Вона відкрила сейф, витягла металевий ключ із номером, той самий, трохи потертий з країв, від банківської комірки з особистими заощадженнями. Її тиха, непомітна страховка на той випадок, коли все піде шкереберть і потрібно буде діяти швидко, не озираючись. Вона стискала ключ між пальцями – міцно, до білого кольору шкіри, майже до болю, тримаючись за нього, немов це єдина річ, що нагадує про контроль. Це було правильно? Безумство? Можливо, одночасно і те, й інше, але чи мало це тепер значення? В голові звучала тільки одна думка, рівна, вперта, яку неможливо нічим заглушити: «Я вже почала. Відступати – значить зрадити себе, а головне – зрадити йому. Я обіцяла допомогти, і я допоможу».

І саме в цю мить з’явилося розуміння – не думка, не логічне припущення, а відчуття, чітке, раптове, майже фізичне, воно торкнулося легким ударом у груди: вона вже бачила такий самий ключ. Схожий, аналогічний, із такою ж виїмкою на голівці, з подряпиною біля отвору для брелока. І це усвідомлення, що виникло з нізвідки, миттєво змінило все навколо. Вона не обмірковувала, просто встала різко, наче хтось смикнув за невидиму мотузку, і вже за мить вийшла з кабінету, залишивши двері відчиненими. Йшла швидко, майже бігла вузькими, знайомими до дрібниць коридорами, минаючи порожні кабінети, двері з табличками, яких не читала, бо не було часу на зайве. Її кроки лунали глухо, як удари серця, кожен наступний – гучніший за попередній. Десь за спиною хтось, можливо, озирнувся, можливо, щось запитав, але вона не зупинялася. Лабораторія. Вона знала, куди йде, туди, де могли бути відповіді, або принаймні підтвердження її здогадок.

– Стасик, швидко знайди мені ключ, який було вилучено при обшуку квартири Ірини Кравець. Тільки швидко, – її голос був не підвищеним, але різким. Це був той тип тону, коли сперечатися чи уточнювати вже пізно, коли потрібно просто робити, що кажуть, без зайвих слів.

Шугаєв, не ставлячи питань, лише коротко кивнув і миттєво зник за перегородкою, навіть не озираючись. За кілька хвилин повернувся, тримаючи у рукавичках поліетиленовий пакет з доказом – маленький металевий ключ, нічим не примітний, один із тих, що легко загубити й важко ідентифікувати без контексту. Той самий ключ, що був знайдений у коробці під раковиною. Вона взяла пакет, витягнула власний ключ, затиснула обидва в долонях, обертаючи, підносячи до світла. Ключ був такий самий, як її власний, ключ від банківської комірки. Як вона одразу цього не помітила? Як могла пройти повз очевидне? Але ж тоді все було інакше. Тоді вона жила в умовах, де не було місця уважності до деталей – тільки виживання, лише короткі імпульси рішень, які допомагали дотягнути до наступного ранку. А тепер усе складалося в єдину картину – неідеальну, місцями розмиту, але достатньо чітку, щоб побачити головне і зрозуміти, що деякі вчинки, які тоді здавалися дивними чи необов’язковими, насправді були продуманими до болю. Не дарма Ірина приховала той ключ, не поклала до сейфа, не передала комусь іншому у руки, а саме туди – під раковину, де його ніхто не став би шукати. Можливо, у тій комірці буде щось більше, ніж просто старі речі. Щось, що не потрапило до справи, що залишилося за межами обшуків і слідчих протоколів. Уривок правди, що не піддавався маніпуляціям, і якщо це справді там – тоді є шанс, малий, хиткий, але реальний шанс витягнути себе з того бруду, у якому її безпідставно втопили, і довести невинуватість Шаблія, не зняти провину формально, а довести, що вона взагалі не мала виникнути.