Розділ 4. «Докази – сильніші за правду»

 

Вона прокинулася різко, наче хтось вирвав її з глибини за волосся, не залишивши ані шансу на м’яке повернення, на оті знайомі, поступові, заспокійливі переходи від нічного провалля до ранкової реальності. Спочатку була лише сухість у роті, неприємна, аж пекуча. Потім прокинувся тупий, розлитий по всій голові біль, що тиснув обручем, здавлюючи скроні до пульсу. І тільки потім почала відчуватися тиша й порожнеча, така неприродно велика, що хотілося знову зануритись у той сон, навіть якщо він складався лише з уламків та фрагментів спогадів.

Косач залишалася нерухомою, загорнута у ковдру, з очима, втупленими у темряву. Стеля була абсолютно порожня, як і її голова зараз. Але десь там, під кістками черепа, вже працював внутрішній механізм пам’яті. Повільно, як заводна пружина, він розкручувався, перемелюючи події вчорашнього дня на окремі дрібні фрагменти. І з кожним новим рухом пам’ять ставала дедалі чіткішою, вперто витягаючи з мороку все те, що вона, можливо, воліла б забути. Хоча ні. Вона б абсолютно точно хотіла все забути, але вже було запізно. Пам’ять знала свою справу і безжально шепотіла всередині, ніби глузуючи: «Зараз ти згадаєш усе».

Ванна… Холодна вода… Чорні розводи туші на обличчі, що текли смугами по щоках… Запах коньяку… І він… Очі розплющилися ще ширше, хоча темрява кімнати від того не стала менш густою. Вона прокинулася вдруге – цього разу не тілом, а пам’яттю. І це пробудження було гіршим, бо разом із спогадами приходило тільки одне: сором.

Шаблій… Він був тут… Учора… Він бачив її, саме такою, якою вона ніколи не хотіла бути – розібраною, розбитою, безглуздою у своїй жалюгідній спробі триматися сильнішою, ніж є насправді. Він бачив усе, кожну деталь, розмазану туш, п’яні хитання, безпомічне мовчання. Він вмивав її, як дитину, витирав рушником, тримав за плечі, коли вона падала, торкався волосся, торкався щік. Господи.

Вона підвелася повільно, ніби тіло ще не встигло зрозуміти, що ніч уже закінчилася, що час знову стати вертикальною. Кожен рух здавався чужим, м’язи не слухались, ноги затерпли від неправильної пози, горло пересохло, волосся – липке, сплутане, але все це було дрібницями, дрібними тілесними незручностями. Найважчим було інше, розуміння того, що вона повністю втратила контроль, без шансів виправдатися перед собою.

Двері до вітальні відчинила повільно, навіть обережно, а потім побачила його… Шаблій спав на її дивані. Напівзгорнутий, в одязі, здавалося, як сів, так і залишився. Плед, мабуть, сам натягнув на себе пізніше, або ж узагалі несвідомо накинув, однак подушка так і залишилась осторонь, невикористана.

Він залишився. Але чому? Чому не пішов? Чому не залишив її одну в отому принизливому стані? Це «чому» різонуло її сильніше за всі попередні думки, бо воно мало одну просту відповідь: він усе бачив і, головне, запам’ятав. А вона не була певна, що зможе жити з тим, що він пам’ятає. Взагалі-то, формально, він не мав залишатися. Хто він для неї? Не чоловік… Не батько… Навіть не коханець. Якщо не рахувати того єдиного поцілунку у його квартирі, який сам по собі, можливо, нічого й не означав для нього, але для неї значив більше, ніж хотілося б визнавати. Учора вона буквально висіла на ньому, беззахисна, п’яна, розкидана, і Бог один знає, до чого могла дійти, якби він не зупинив її, якби не мав у собі бодай крихти контролю. І саме ця думка робила все ще гіршим, бо, виходить, контроль був лише у нього.

Хотілося зробити крок назад, щезнути у кімнаті, проковзнути в темряву, повернутися в ліжко, загорнутися у ковдру і зробити вигляд, що нічого цього не було. Що це все – чийсь сон, тільки не її. Що це все можна стерти, якщо просто сильно захотіти, але вона продовжувала стояти біля дверей вітальні, боса, нерухома, застигла у тиші, яка ще не стала світанком, але вже й не була повноцінною ніччю.

Він поворухнувся ще до того, як вона встигла хоч щось вирішити. Спершу почулося важке, глухе дихання, потім коротке, мимовільне зітхання, і вже наступної миті його очі… Вони розплющилися раптово, надто точно, надто свідомо, так, ніби він і не спав зовсім, а просто чекав саме на цей момент.

– Не спиш, – сказав він. Це навіть не було питанням. Це було твердження, констатація факту, фіксування позиції супротивника перед ударом.

Щось у ньому вже змінилося. Усе тіло стиснулося, кожен рух став коротким, жорстким, м’язи – тугі, зібрані, як перед ривком, ударом, вибухом. Напруга, накопичена за цю ніч, мала знайти вихід і вона її знайшла:

– Ти серйозно? – він кинув коротко, майже зневажливо. – Пити одна, до такого стану, що я тебе ледве з-підлоги підіймав.

Вона коротко зітхнула. Не виправдовувалась. Слова й так не мали сенсу, бо які можуть бути виправдання? Які слова взагалі доречні, коли стоїш боса у власній вітальні перед чоловіком, якому довірила себе у момент найбільшої слабкості?

– І що ти думала? – продовжив він, уже не зупиняючись. Слова летіли потоком, ніби боялися залишитися невиголеними, недоказаними. – Це нормально? Це твоє рішення дорослої людини? Це нормально для полковника, якого знімають з посади, сидіти ось так п’яною на підлозі?

Він замовк. Рука рвучко сіпнулася у повітрі, ніби хотів ударити щось невидиме перед собою, розрядитися, випустити цю злість, що роз’їдала його зсередини, але втримався.

– Ти… ти завжди з холодною головою. Завжди, – хрипло додав він. – Навіть коли навколо все летіло під три чорти.

Вона стояла, нерухома, дивилася прямо на нього, на його очі, руки, плечі, що зараз здригалися від напруги та крику. Обличчя бліде, сором в’їдався не тільки у шкіру, він, як розпечене лезо, пройшов усередину, під ребра, до самих кісток і нестерпно підпікав саме там, де вже нічого не можна було загасити словами чи вибаченнями.

– Я тебе не впізнав учора, – видихнув він, нарешті спотикаючись об власні слова. Речення збиралися швидше, ніж він устигав осмислити їх, і всі вони були лайливі, занадто гострі, готові різати не тільки її, а й його самого. – Це було…

Він ковтнув повітря, захлинувся власними словами, хотілося підійти до неї, взяти за плечі, струсонути так, щоб із неї тріски полетіли.

– Я прийшов, щоб говорити про справу, – вимовив він уже важче, голосом, що захлинався емоціями. – А знайшов тебе… ось таку, майже без свідомості. Якщо ти вже і справді хотіла себе отруїти, то не треба було мучитись із цим алкоголем, набрала б Небесну, вона б тобі підібрала якусь нормальну отруту.

Це було сказано занадто різко, занадто грубо, але не від злості. Від страху, від того, що він не знав, як інакше сказати, як ще дістатися до неї, якщо не через різкість. Вона хотіла щось відповісти, відкрити рота, сказати бодай слово, але не змогла. Горло було сухим, серце билося важко, ніби гнало кров через сором, а не крізь вени.

– Олю… – м’яко, майже пошепки вимовив він нарешті. – Я не хочу тебе втратити. Зрозумій.

Кілька секунд мовчання і раптом, буденно, майже з побутовою сухістю.

– Зроби каву, – додав тихо, спокійно, наче це не він відчитував її, як школярку за погану поведінку. – Нам треба говорити про справу, не дарма ж я цілу ніч чекав.

***

Косач стояла спиною до столу, впершись у край стільниці, наче ця тонка дерев’яна площина якось могла витримати вагу всього її тіла, всієї ситуації, всього, що зараз невидимим вантажем тиснуло на плечі. Пальці ковзали по кутку, знову й знову, намагаючись знайти в твердому дереві ту стабільність, якої давно не було ніде – ні у світі, ні в її голові, ні в ній самій. Тілу та свідомості хотілося якогось чіткого сигналу «ось тут, тримайся» і ти вигребеш із цієї трясовини, але такий сигнал нізвідки не поступав.

Їй не хотілося кави, їй не хотілося нічого взагалі, навіть дихати було не надто обов’язковим процесом, але руки вже працювали – дістали банку з кавою, засипали мелені зерна, увімкнули кнопку. Звук працюючої кавомашини здавався чимось майже сюрреалістичним, ніби люди у цій квартирі продовжували імітувати нормальне життя, коли все вже давно летіло до біса.

Шаблій мовчки дістав телефон, поглянув у її бік, майже непомітно: «Можна?» – не промовлено словами, проте зрозуміло.  Вона кивнула у відповідь, коротко, невпевнено, з тим самим дивним автоматизмом, із яким увімкнула цю довбану каву. Екран освітився холодним синюватим світлом, що миттєво зробило її обличчя ще блідішим.

– Дивись, – тихо сказав він, і увімкнув запис.

Вона дивилася. Не відразу зрозуміла, що бачить, перші кілька секунд відчуття було таким, ніби хтось, невидимий тримав її за горло, не стискаючи, але досить міцно, щоб не дозволити вдихнути на повні груди. Ніби вдих для неї це вже привілея, а не потреба. Тільки поступово до неї дійшло, що на відео не вона, але ж… Це її рухи, її звички, цей знайомий до огиди жест, коли поправляєш волосся на ходу, навіть не усвідомлюючи, що саме робиш. І цей до біса знайомий хвіст, той самий, який колись зранку закрутила за дві секунди перед дзеркалом, бо запізнювалась, бо все в житті завжди на швидку руку, все – на бігу, все – аби тільки встигнути. А тепер це – доказ.

– Є такий костюм? – запитав Шаблій просто, навіть спокійно, без натяку на звинувачення.

Вона спробувала ковтнути повітря, але його було забагато, воно заповнювало легені, розпирало зсередини, і все одно не пролазило крізь горло.

– Є, – сказала, тихо, навіть не впізнаючи власного голосу. – Я в ньому хіба сміття виношу… або бігаю зранку, якщо встигаю. – І додала жартома, з тією зрадливою спробою зробити вигляд, що ще може тримати ситуацію у своїх руках, хоча знала, що це вже ледь не прощання із нормальним життям. – Не думала, що мій домашній вигляд коли-небудь стане стовідсотковим доказом у справі про вбивство.

Жарти зараз не рятували. Вона бачила це по очах Шаблія, він не сміявся, не кивав, не погоджувався, просто дивився мовчки.

«Коли мова йде про керівника ОСА, ми не маємо права на сумніви» – чомусь саме зараз пригадалися генеральські слова.

– Олю, – промовив нарешті. – Відбитки на пістолеті тільки твої.

Слова вибухом рознеслись по кухні, голосно, ударом у голову, у шлунок, у горло. Не треба було кричати, не треба було лаятися, це вже факт. Невідворотний факт того, що з цієї довбаної секунди вже ніхто їй не повірить на слово. Пістолет завжди був при ній, у сумці, у руках, під подушкою в спальні, та де завгодно… Її зброя… Її довбане правило номер один – завжди тримати при собі. Але хтось, чорт забирай, до нього дістався. Як? Відповіді не було і не могло бути.

– Я не знаю, як це сталося, – сказала нарешті, і це було найгірше, що можна було сказати, бо правда звучала, як брехня. – Вітю… я правда не знаю.

У голові починало нестерпно пульсувати, стукати по нервах і, мов заїжджена платівка повторювати раз за разом: «Відео це лише початок. Віднайти інші докази, це лише питання часу, а його не було…» Хотілося вибігти, вискочити у вікно, вийти, навіть якщо босоніж, навіть якщо під дощем, навіть якщо на смерть, це було б краще, аніж звинувачення. Але вона стояла.

– Якщо ви знайшли відео, знайдуть і всі інші, – сказала, вже більш зібрано. – Потім викличуть мене на допит, покажуть його, додадуть експертизу, проведуть обшук, знайдуть цей клятий костюм, і все. Я залишуся тільки з одним аргументом: «Це не я», і, бляха, навіть я зараз це вимовляю й сама чую, як безглуздо це звучить.

Руки вп’ялись у скатертину, пальці скрутилися в кулаки, нігті впивалися в тканину, а потім рвучко піднялися до голови, втиснулися в скроні, стискаючи так, що пульс віддавався болем під пальцями, і вона вже не знала – це алкоголь чи нерви, чи все одразу, але насправді було вже байдуже.

– Є ще гірше, – ледве вимовила, наче слова виходили з-під води. – Я бачилася з Маляром, перед його смертю в кафе. Там було з десяток людей, свідки знайдуться. І все це схоже…

Вона зависла, не могла сказати головного.

– …на мотив, – нарешті сказала. І знала, що він також про це подумав.

Шаблій мовчки підвівся з-за столу, повільно, ніби кожен його рух вимагав окремого зусилля, ніби він ішов не по кухні, а по тонкій кризі, під якою вже потріскувала вода. Кожен зайвий крок міг усе зруйнувати, обвалити, зробити невиправне, бо баланс, той самий крихкий баланс, на якому зараз тримались і вона, і він, був не просто умовністю, а єдиною лінією між контролем і панікою. Він підійшов ближче, і лише коли опинився поряд, простягнув руку, несміливо, без тиску, боячись, що навіть цей дотик зараз – надто інтимний, надто прямий, надто… пізній, буде таким, що все зіпсує. Тепер він стоїть посеред її кухні, зірваний з місця, без мети, без чіткого плану, кинутий в її особисту катастрофу, де не діють жодні інструкції, не працює досвід, не рятують накази. І залишилось лише це примітивне, трохи жалюгідне, але справжнє бажання бодай якось її втримати, не дати їй остаточно провалитись туди, куди вона вже краєм ноги ступила.

Він не хапав її, не стискав, не пробував рятувати силою, просто доторкнувся. Все звелося до цього маленького примітивного бажання – доторкнутися і утримати. Але як це зробити, коли пальці вже не ладні тримати навіть легку чашку, не те що вагу її життя?

Він не говорив нічого – і, можливо, саме цим рятував, бо що, чорт забирай, можна сказати в момент, коли кожне слово різатиме по відкритій рані скальпелем? Навіть «все буде добре» тут звучало б як знущання, як неправда, яку всі й так бачать наскрізь, бо ніяке «добре» вже не вкладається в картину того, що вона бачила перед собою – не просто загрозу, не просто провал, а чітку, логічно вибудувану, майже елегантну схему її знищення, таку ретельно зроблену, що навіть вона мусила визнати: це зроблено талановито.

– Олю… – вимовив він зрештою, – це все занадто… занадто акуратно сплановано, тут не було випадковостей. Хтось витратив час, хтось вивчив тебе, і вивчив добре. Знав, як ти ходиш, як тримаєшся, як говориш, навіть ось цей твій жест…

Він легенько торкнувся її рукава, і вона зрозуміла, про що йдеться: цей нервовий рух, коли вона машинально терла край тканини між пальцями, звички не зникають, звички – це те, що лишається з нами завжди. І саме вони, ці дрібні, ніби невидимі деталі, стають головним доказом проти неї. Вона заплющила очі. Тільки б не бачити, тільки б не чути, тільки б вислизнути з власного тіла, хоч на секунду перестати бути собою, перестати бути цією людиною, яку змусили боятися її ж повсякденності, її ж буденності, її ж тіла, що стало доказом у справі, де вона – підозрювана номер один.

– Добре, – сказала вона зрештою, і голос прозвучав глухо, як з-під землі. – Але як це довести? Як це взагалі розгорнути назад, якщо я навіть не уявляю, хто це зробив? Так, у мене є вороги, я ж не в дитсадку працюю, але щоб настільки точно, настільки чисто… Це не якісь там аматори з помстою, це хтось, хто реально розуміє, що робить… Відео, костюм, відбитки на зброї, наша зустріч з Маляром… Я можу хоч кричати на допиті, хоч гризти бетон, все одно це буде виглядати, ніби я просто захищаюсь брехнею.

Шаблій не відпускав її руки, ця тиша, ця мовчазна присутність, це його тепло, що ледь доходило до шкіри, стало не просто виявом підтримки, а чимось гіршим, майже нестерпним, тому що зараз вона була відкрита, як ніколи, розібрана до кісток, і він, здається, це бачив. А бути розгаданою, роззброєною, розібраною страшніше ніж бути у статусі підозрюваної.

– Не знаю, що мені робити, – чесно прошепотіла вона.

– Мені потрібен твій костюм, – сказав він нарешті, спокійно. Його пальці злегка стиснули її долоню. – Записка, яку тобі приносив кур’єр. І ще, потрібно буде оглянути твій замок на вхідних дверях.

– Добре, – прошепотіла вона, зітхнувши, щоб цей холод у грудях трохи відійшов, щоб можна було говорити рівно, не ковтаючи слова, щоб знову зібратися хоч на кілька хвилин, аби мати сили зробити цей рух – піти до шафи, взяти з верхньої полиці складений у чотири рази старий спортивний костюм, зім’ятий, домашній, без форми, без ваги, але зараз цей клаптик тканини здавався ціннішим за всі документи, які вона коли-небудь підписувала в житті.

Тіло вже слухалося неохоче, не тому, що не могло, а тому, що не хотіло, ніби все в ній спротивлялося самому факту, що доведеться торкатися цих речей, знову, знову пропускати їх крізь себе, наче кожен рух – це прокручування назад того моменту, де ще було «до», де ще не було запису, відео, костюма, підозри, слів «відбитки тільки твої», де ще не було цього безповоротного скочування у прірву, з якої, здається, неможливо вийти живою. Не буквально, звісно, бо тіло, скоріш за все, залишиться неушкодженим, але все інше, те, що тримало її, що визначало її – те вже ледь дихало.

Вона піднялася, пішла до іншої кімнати, мозок тим часом вже щось прокручував, ніби пригадував, ніби ще намагався опиратися, але все це було вже радше як фоновий шум, бо основне рішення, вже ухвалене. Коли повернулась у кухню, не сказала нічого, просто подала обидві речі Шаблію. Костюм і записку. Вони в її руках виглядали як щось інтимне, щось таке, що мало залишатися у власності тільки тіла, тільки пам’яті, тільки внутрішнього простору, але тепер це стало речовими доказами.

***

Кабінет занурений у повну тишу. У межах простору, що було наповнено світлом настільної лампи, все мало значення – кожна деталь, кожне слово, кожен заголовок на сторінці. Саме тут, у цій ізольованій зоні ясності, вирішувалося не просто, винна вона чи ні, а чи існує взагалі щось таке, як справедливість.

Шаблій сидів, нахилившись над розкладеними звітами, роздруківками, аналітичними таблицями, наче намагався не лише зрозуміти їх, а й фізично відчути. Пальці ковзали по краях паперу з обережністю, сподіваючись віднайти не лише друкарську фарбу чи підписи, а й мікроскопічні вібрації неправди, брехні, штучності, які, можливо, прорвалися крізь ці роздруківки.

Перший документ – висновок судово-балістичної експертизи. Шаблій ковзнув очима по титулі, не зупиняючись на деталях, одразу занурюючись у суть. Йому вже давно не було потрібно перечитувати вступні формулювання, бо знав напам’ять усе, що могло в них ховатися. Очі бігали по рядках, вибираючи найголовніше, вичленовуючи смисли крізь шари формальностей, відсіваючи зайве:

«…пістолет самозарядний «Форт-17», калібр 9×18 мм, заводський номер…»

Погляд ковзнув далі, вже не вперше, вже по пам’яті:

 «…мікросліди нагару, які відповідають одному-двом здійсненим пострілам…»

«…на руків’ї, затворі, спусковому гачку, а також на нижній частині магазину виявлено чіткі сліди епідермального походження…»

М’язи щелепи напружилися, ще до того, як він дочитав останнє:

«…за результатами порівняльного аналізу встановлено: відбитки належать Косач О.С.…»

І все. І цього вже було достатньо. Висновок вже існував, він просто лежав на сторінці впевнено й рівно, з тією стриманою чіткістю, яка не залишає місця для сумнівів. Останній уривок, прочитав уже майже машинально, без емоцій, просто як остаточне підтвердження:

«…куля та гільза, вилучені з тіла загиблого та на місці події, були випущені з пістолета «Форт-17», зареєстрованого на Косач О.С.»

Він перечитав усе вдруге, цього разу повільніше, прискіпливіше, намагаючись розібратися не лише в змісті, а в тому, як цей зміст поданий, вичавлюючи з кожної літери можливість на похибку, сподіваючись, що вдруге слова почнуть звучати інакше, менш упевнено, з якоюсь ледь помітною невизначеністю, яка могла б стати хоч мінімальною тріщиною в цій бетонній конструкції. Але ні, формулювання залишалися твердими, звіт – непохитним.

Другий документ – почеркознавча експертиза. Кожен розділ розписаний окремим блоком: таблиці, графіки, зображення, збільшення, порівняльні аналізи, навіть фотографії контрольних зразків – усе тут, усе систематизоване до міліметра, зведене у структуру, настільки впорядковану, що її акуратність починала дратувати.

Шаблій ковзав очима по рядках, не читаючи формальні частини, пропускаючи все, що стосувалося вступів, підписів, академічних обґрунтувань, шукаючи лише суть, оту саму фразу, заховану серед формулювань, та загорнуту в вічливу псевдонаукову мову:

 «…порівняння проведено між запискою, та написом на фотографії…»

Далі – десяток схожих між собою сторінок із розшифровками: таблиці, зведення, технічні малюнки, посилання на параграфи методик, схеми мікроаналізу інтервалів між літерами, згини петель у «н», кут нахилу «т», символьна карта і зведений лист збігів, укладений так, що не залишилось місця для натяку бодай на якусь найменшу похибку. Все це завершувалося єдиним реченням, стислим, без будь-яких уточнень чи пом’якшень:

«…обидва тексти виконані однією особою. Почерк належить Маляру С.В.»

Ця інформація, попри свою суху формальність, увірвалася в його мозок абсурдним криком, що не мав логічного місця у цьому розслідуванні: «Навіщо? Навіщо він це писав?» Якщо це було попередження, то чому тепер саме вона у центрі обвинувачення, у центрі всього цього штучноствореного симетричного хаосу? Жодної раціональної відповіді на запитання не було і не могло бути. Він відклав цей листок майже з огидою.

Третій документ – судово-медична експертиза за підписом Небесної:

«…вхідна рана – ліва половина грудної клітки, між четвертим та п’ятим ребрами, ближче до середньої лінії…»

Шаблій ковзав очима, поки не зупинився на головному:

«…кут входження кулі – фронтальний, типовий для прямої атаки; сліди боротьби на руках, обличчі або тулубі – відсутні…»

Тобто не захищався, або не встиг, або він  знав, хто стріляє.

 «…смерть настала внаслідок ураження серця та аорти вогнепальним снарядом калібру 9×18 мм. Постріл здійснено з дистанції до одного метра…»

І ще одне речення – останнє, яке змушувало затиснути зуби:

«…ідентифікована зброя – табельна одиниця, зареєстрована на Косач О.С.»

Все… Без коментарів… Без «ймовірно», без «можливо», без жодного пом’якшення чи припущення, лише остаточна формула, яку система зафіксувала як факт: постріл – прямий, зброя – її, опору не було. І що б там не відчував загиблий, у який би момент не зрозумів, що відбувається, у фінальному документі не лишається місця для цих деталей, бо висновок фіксує тільки те, що можна виміряти, зважити, ідентифікувати.

Далі – костюм, той самий, зім’ятий, побляклий, витягнутий сьогодні вранці з її верхньої полиці в шафі, ще з чужим запахом – не дому, не тіла, а чогось зовсім іншого, лабораторного, стерильного.

Шаблій розгорнув протокол, ковзнув поглядом повз вступні сторінки, пропустив усі службові відмітки, і зупинився на першому абзаці, де починалося головне:

 «…на внутрішній стороні рукавів та зовнішній частині грудної зони зафіксовані мікросліди залишків стріляних порохових газів…»

«…компоненти порохового залишку (сульфіди, нітрати, барій, сурма) ідентичні компонентам, виявленим на стволі та внутрішній частині затвору пістолета «Форт-17»…»

І знову все вкладалося в надто ідеальне поєднання. Зброя, відбитки, одяг, зв’язок із загиблим – така класична конструкція для побудови обвинувачення, наче була зроблена за лекалом. Картина, яку кожен слідчий просто мріє отримати при досудовому розслідуванні – жодного натяку на невинуватість, жодної вразливої точки, за яку можна зачепитися, окрім… здорового глузду.

І тільки тоді, коли всі звіти були переглянуті, кожен факт вже  вписаний у бездоганну схему, він узяв останній листок із технічним звітом. Скупий, формальний опис стану замка на вхідних дверях квартири Косач.

Він навіть не надав цьому паперу значення, принаймні одразу, бо зазвичай така річ нічого не вирішує. Частіше – це просто ритуальна формальність, яку долучають до справи, щоб усе виглядало повноцінно, завершено. Він не чекав нічого, і не сподівався, просто бігав очима по документах, які вже втомилися від звичних описів: модель, тип механізму, дата встановлення, ступінь зносу, візуальна перевірка  справності.

«…на нижній частині ригеля та циліндричному механізмі виявлено характерні сліди втручання за допомогою інструменту штифтового типу (ймовірно – відмичка), що не супроводжувалося механічним ушкодженням або порушенням цілісності корпусу…»

Нарешті. Це, звісно, не був доказ невинуватості, не алібі, не виправдання, принаймні не в тому значенні, яке зазвичай вкладають у ці слова в залі суду чи в протоколах. Але в контексті всієї справи, в контексті тієї надто гладкої, надто правильної, майже підозріло досконалої схеми, що лягала перед ним сторінка за сторінкою, ця фраза про втручання в замок здавалася чимось близьким до рятівного ковтка повітря.

Думки ще трималися навколо останнього документа, він залишив по собі слабке внутрішнє тремтіння та якесь нерозвинуте передчуття. Пальці мимоволі стискали аркуш з експертизою замка – єдиний документ, який бодай якось виходив за межі цього ідеально створеного обвинувачення. І саме в цю мить, коли зосередження було ще не відпущене, а мозок і далі намагався витягнути з цієї дрібниці хоч якусь послідовність, двері кабінету майже беззвучно відчинилися. Тільки характерний короткий звук клямки, який одразу збив фокус.

Шаблій не підняв голови одразу, але голос, що пролунав, не дозволяв ігнорування, він змушував відкласти папір і повернутися в простір кабінету.

– Маю повідомити офіційно, – сказав генерал Мовчан, стоячи на порозі, прямо, з руками за спиною. Голос сухий, навіть у цій простій фразі не залишалося ані крихти інтонації, яка б натякала на співпереживання чи вагання. – Всі матеріали справи по Косач будуть передані до ДБР.

Шаблій не відреагував ані рухом, ані словом, лише ледь повів бровами, настільки непомітно, що з боку це міг би бути тіньовий мікродотик втоми, а насправді в голові вже зринули кілька недоречних фраз, які зазвичай вищому керівництву не озвучують. Десь на підсвідомості він розумів, що рано чи пізно це станеться. Ситуація надто прямолінійна, а прізвище, що фігурує у справі надто офіційне, щоб допустити інакший розвиток. Та й було наївно думати, що внутрішнє розслідування, в якому головним підозрюваним виявляється чинна керівниця ОСА, доручать її ж підлеглим, це б виглядало майже смішно, викликало б підозри, зауваження, відомчі коментарі. А головне це виглядало погано на папері, що почало б породжувати зайві запитання, яких ніхто не хоче чути у вищому керівництві.

– Причина офіційна, – продовжив Мовчан, зробивши кілька кроків углиб кабінету, але не сідаючи, очевидно, з тієї причини, що не хотів створювати зайву ілюзію діалогу. – Косач, попри відсторонення, залишається формальним керівником агенції, а отже, будь-яке слідство в її межах буде розцінено як конфлікт інтересів.

Шаблій не відповів одразу. Він достеменно знав, що сенсу заперечувати не було, не тому, що погоджувався, а тому, що суперечити рішенню, яке вже сформульоване на рівні наказу, означало лише витрачати час, якого вже не залишалося. Генералам взагалі рідко хто може заперечувати. І тепер все, що він збирав – кожна записка, кожен рядок у звітах, кожне «але», кожне мікроспростування, що могло зламати цю штучну, ідеальну, до болю правильно вибудовану картину провини, ймовірно, ляже в іншу папку. Потрапить на інший стіл, до рук сторонніх, позбавлених контексту людей, які не бачили, як Ольга Косач тримала себе в кабінеті, у квартирі, ті, кому не потрібно було знати, якою вона була насправді. У них будуть факти, будуть докази і буде зручна фігура підозрюваної.

– Ми повинні передати все сьогодні ж, – додав генерал. І лише в останніх словах, на рівні інтонації, прозвучала ледь вловима зміна тону, не жаль, не співчуття, не намагання виправдатися, а щось набагато простіше: щось подібне до втомленої жалоби за тим, чого не можна змінити.

Шаблій нарешті відкинувся на спинку стільця, втупившись у край стола, що ставала єдиною точкою фокусу, яка дозволяла не розсипатися, тримати концентрацію, хоча всередині все вже коливалося, гуділо, і з кожною хвилиною ставало важче відокремити злість від безсилля.