Розділ 2. «У небезпеки знайоме обличчя»

 

Коли знайомий поворот до офісної стоянки нарешті з’явився, вона відчула слабке, майже непомітне полегшення, іронічно, навіть дивно, бо здавалося, що перебування в офісі було безпечнішим. Дурниці, звісно, але все навколо настільки хитке, що навіть ці знайомі бетонні стіни здавались укриттям, хоча й дуже крихким.

Погляд мимоволі ковзнув на годинник… Запізнилася, не на кілька хвилин, вже хвилин на п’ятнадцять, можливо, й більше – це було неприйнятно. Такого раніше не траплялося, вона – керівник, людина, яка мала тримати все під контролем. Вона завжди приходила першою, завжди знала, хто, де і коли, а сьогодні дозволила собі ось це. І причина «цього» була не в заторах, не в зламаному будильнику, не в дрібних побутових катастрофах. Причина сиділа глибоко всередині, ота тривога, що розросталась у її грудях з кожним днем, з кожним новим доказом того, що вона вже не справляється.

Косач встигла помітити, як за склом дверей нарадчої кімнати хтось повернув голову, відволікшись від комп’ютера. Ввімкнені монітори, знайомі обличчя, чашки кави та блокноти на столах – усе це виглядало таким звичним, таким буденним. Здається її вже зачекалися. Вона зробила короткий вдих, потім ще один і нарешті відкрила двері.

– Перепрошую за запізнення, – сказала вона рівно, тонким, майже крижаним голосом, наче й не було за плечима ані тривожних снів, ані дивних переслідувань, ані ночей без сну, коли прокидаєшся з пересохлим ротом і серцем, яке калатає, мов скажене.

Ніхто не мав знати, що витримка Ольги Сергіївни та, власне, вона сама розповзаються по швах, мов стара лялька. Відлуння снів, важкість після снодійного, сухість у роті, густа втома – усе це діяло не найкращим чином, вона стисла пальці на краю стільця та врешті продовжила.

– Отже, колеги, у нас дві задачі, – почала, і хоч кожне слово давалося важко, голос звучав рівно. – Перша – з’ясувати, ким була Ірина Кравець насправді, мені потрібне її життя по днях: де працювала, з ким бачилась, що їла на сніданок, абсолютно усе. Особливо за останні два місяці. Шукаємо, хто їй платив, хто з нею контактував.

Вона зробила паузу, дихати було трохи важко, але вона не зупинилась.

– Шугаєв, Альбіна, – перевела погляд на них. – З вас – фінанси, банківські рухи, соцмережі, IP-адреси, готівкові операції, я хочу підтвердження по кожній транзакції. Кожній.

– Віктор Вікторович, Тарас, – повільно перевела погляд на інших. – Їдете до її орендованої квартири, спілкуєтесь із сусідами, перевіряєте, чи є сторонні відбитки в кімнатах, чи лишив хтось сліди. Все, що викликає хоч найменшу підозру.

Римар ледь хитнув головою, Шаблій мовчки погодився.

– Всі все зрозуміли. Розходимось, – коротко завершила, бо триматися далі вже не було сил. Очі пекли, немов хтось насипав піску під повіки. Нестерпно хотілося спати, хоча б хвилину. Хоча б одну хвилину, і все стане простіше, а поки що залишалось тільки одне: встати, вийти й знайти каву.

Коли нарешті всі співробітники вийшли й двері м’яко зачинилися, вона могла б дозволити собі побути трохи не зібраною, якби не одне «але»…

Шаблій сидів, як і раніше, трохи нахилившись уперед. Пальці сплетені замком, спокійний, рівний погляд вп’явся в неї.

Косач стояла біля столу, акуратно поправляючи якісь папери, що й так лежали рівно, з ідеальною симетрією, було зрозуміло, що цей жест більше для того, щоб зайняти руки, ніж із потреби навести лад.

– Олю, що відбувається? – запитав нарешті спокійно, але так, що ухилитися від питання точно не вийде.

Вона навіть не здивувалась, просто підняла погляд, упіймала його очі й спокійно відповіла:

– Все під контролем.

Ці три слова прозвучали так, ніби вона їх напередодні репетирувала перед дзеркалом. Хоча насправді – просто витягла зі свідомості перший готовий шаблон, той самий, що автоматично з’являвся в кожній розмові останнім часом. А що вона мала сказати? Що не все гаразд? Що не все під контролем? Вивалити на нього всі події з її життя, всі переживання, розповісти про всі ночі без сну? Повідати, як все не тримається рук, як думки плутаються, як кожен новий ранок стає ще важчим? Чи потрібно йому це знати? Чи треба його обтяжувати? Та ні… Наче у нього своїх проблем немає…

Шаблій злегка посміхнувся, скоріше втомлено, аніж добродушно, з легкою іронією, яку він міг собі дозволити, оскільки вже точно розумів для себе: «Вона бреше».

– Ти зараз серйозно? – нахилив голову трохи вбік. – Я надто давно тебе знаю, і знаю, як ти поводишся, коли все під контролем, і знаю, як ти поводишся, коли все валиться. Якщо хочеш, можемо пограти у гру «я нічого не бачу», але скажи чесно, навіщо?

Вона мовчала, горло затягнулося чимось важким, неприємним, схожим на застиглий клубок, що не давав ні вдихнути, ні сказати хоч слово.

– Нічого не валиться, – нарешті сказала рівно і холодно. – Є робота і ми повинні її зробити. Все.

І це вже була майже брехня. Майже…

Шаблій повільно підвівся, обережно підійшов ближче і зупинився навпроти неї, залишивши ту саму дистанцію, якої вона потребувала, хоч і не просила про це вголос.

– Зараз я поїду з Тарасом, – сказав тихо, але впевнено. – Але коли я повернусь, нам буде про що поговорити. Правильно?

Не ультиматум, не прохання, проста констатація факту.

***

Звичний вигляд офіційних протоколів: акуратні підписи, у кількох місцях прикріплені фотографії, знайомий стиль викладу, правильні формулювання, що позбавлені емоційності, чисті, холодні речення – усе, як мало бути, усе зрозуміле. Однак коли трохи згодом Небесна акуратно поклала на стіл перед Ольгою Сергіївною кілька роздрукованих сторінок, її не залишала нав’язлива думка: «Усе геть не так».

Повільно, наче побоюючись зіпсувати цей штучно-охайний порядок, вона взяла аркуші до рук, мимоволі ковзнула очима по рядках, вдивляючись у текст – уважно, обережно, наче шукала між словами те, що хтось міг навмисно приховати.

Вона знала ці формулювання краще за будь-кого:

 «…виражені ознаки тиску на м’які тканини шийного відділу…»

«…характерних слідів боротьби на тілі потерпілої не виявлено…»

«…перебувала у стані наркотичного сп’яніння, що підтверджується наявністю в організмі психоактивних речовин…»

Усі терміни правильні, усі слова чіткі, знайомі, все написано так, як і має бути в подібних документах. Однак жодного слова, жодного натяку, яке б дало відповідь на головне запитання: Хто і навіщо? Чому саме Ірина? Чому саме цей почерк – повільно, акуратно, без опору, без боротьби, майже тихо? Її підготували? Вона знала, на що йде? Чи, можливо, її використали так само, як зараз намагаються використати її, втягуючи у цей ланцюг подій, у цю історію. Можливо, вона лише пішака, яка ще не зрозуміла, що вже грає за чужими правилами?

У голові варіанти складалися, як фрагменти конструктора, деталі ніби підходили одна до одної, але варто було лише спробувати з’єднати їх остаточно – і все знову розпадалось, конструкція ніяк не вибудовувалась у щось більш-менш логічне. Вона поклала аркуші назад на стіл – акуратно, ніби боялася зіпсувати цей неправильний порядок.

– Дякую, Машо, – сказала нарешті рівно, ледь кивнувши Небесній. – Можеш іти. І поклич мені Шугаєва, будь ласка.

Двері відчинилися без стуку – характерний почерк Шугаєва, завжди трохи різко, завжди трохи напористо, ніби в цій манері була якась окрема форма впевненості, що він завжди має що сказати. За ним трохи збоку йшла Альбіна.

– Є дещо, – першим озвався Шугаєв. Його голос звучав рівно, спокійно, але під цією рівністю вже ховався легкий відтінок тривоги. Косач одразу це відчула, інтуїція працювала швидше за розум. Ще до того, як він встиг розповісти більше, її плечі мимоволі напружилися, пальці трохи сильніше стиснули край столу.

– Пробили всі фінансові рухи Ірини Кравець за останні кілька місяців, – почав він, підходячи ближче. – Більшість – дрібні суми, нічого цікавого. Але…

Він нахилив планшет до неї, показуючи один із рядків у таблиці, цифри чітко виділялись серед загального шуму даних.

– Останні два місяці на її рахунок регулярно надходили чималі суми, ось дивіться, – передав Ользі Сергіївні роздруківки. – Десять тисяч. П’ять. Ось навіть – двадцять тисяч. Всі без призначення платежу, просто готівковий переказ.

Альбіна, трохи нахилившись уперед, одразу додала:

– Ми встановили особу, що робила ці перекази, пробили по базах, ось, його фотографія.

Вона швидко вивела зображення на екран планшета. Просте фото з документів: чоловік років тридцяти, середньої статури, чорняве волосся, обличчя нічим не примітне, сотні таких проходять повз нас щодня, але Косач завмерла, м’язи напружилися, десь у грудях відгукнувся глухий, тупий удар.

Знайоме обличчя. Знайоме прізвище.

– Маляр, – сказала вона майже пошепки.

Спогади накотили, як хвиля… Аудиторія… Липень… Молодий, амбітний, трохи нахабний, той, хто завжди вважав, що світ йому винен. Вона чітко згадала, як саме він підійшов до неї, прямо до кабінету, простягнув конверт – хабар, за успішне складання іспиту.

Вона тоді підняла такий галас, що провели службове розслідування. Хлопця відрахували без зайвих сентиментів, ніяких компромісів, ніяких «давайте замнемо», правила для всіх однакові. А тепер – його фото на екрані, його прізвище у справі, його гроші на рахунку мертвої жінки. Жінки, яка мов дві краплі води схожа на неї.

– Ольго Сергіївно, ви його знаєте? – обережно запитала Альбіна.

Косач ковтнула сухість, відчуваючи, як щелепи мимоволі зводить судома. Потрібно було зібрати думки.

– Ще й як знаю, – сказала нарешті, намагаючись, щоб голос звучав так само рівно, як зазвичай. – Це мій колишній студент… Історія неприємна, його відрахували після службового розслідування. Не бачила його сто років, і, чесно, не згадувала б ніколи, якби…

Вона повільно зробила вдих, намагаючись зібрати в голові дати, обличчя, події.

– Тиждень тому я випадково зустріла його на вулиці. Він виглядав так, ніби справді радий мене бачити, навіть на каву запросив до найближчого кафе. Посиділи, поспілкувались — нічого особливого. Принаймні так мені тоді здавалося, – сказала спокійно, хоч сама вже чудово розуміла: ніяких «випадковостей» не могло бути.

– Альбіна, Стасик, – додала вже більш офіційно. – Пробийте, де Маляр перебуває зараз, встановіть усі можливі джерела прибутків. Передивіться камери, банківські транзакції, телефони… Дуже не подобаються мені такі «збіги».

Коли двері зачинилися, залишивши її наодинці, Косач повільно опустилася у крісло, відчуваючи, як під вагою тіла м’яко прогнулася спинка. Пальці машинально ковзнули до скронь, несильно, так, наче вона могла стерти цю кляту втому.

Маляр… Його ім’я, як чужорідне тіло, наче заноза, засіло в голові й не давало спокою. Скільки років минуло з того моменту? Вона тоді навіть не подумала, що ця історія може мати продовження. Молодий дурень, сам винен, вона виконувала свою роботу…

Косач притулилася потилицею до спинки крісла й заплющила очі, у грудях знову затягло знайоме відчуття. Це не страх, ні, не зараз. Це було щось інше, більше схоже на роздратування. Вона знала, що її намагаються втягнути у щось, але поки що не могла зрозуміти, у що саме, і саме ця невизначеність дратувала найбільше.

Стукіт у двері вирвав її зі стану напівзастиглого заціпеніння, хоча вона не одразу зрозуміла, звідки саме він пролунав, звично повернула голову до дверей, обережно випрямила спину, ніби хотіла змусити себе згадати, ким є.

– Заходьте, – промовила вона спокійно.

Двері відчинилися. До кабінету зайшов молодий кур’єр, який у руках тримав тонкий білий конверт, жодних маркувань, адрес і печаток на ньому не було, це Косач вловила одразу.

– Для вас, – сказав рівно, навіть не дивлячись їй у вічі.

Вже наступної миті розвернувся і пішов, ніякого підтвердження, ніякої підписної накладної. Нічого.

Вона взяла його акуратно, двома пальцями, так, ніби доторк до нього міг залишити опік на долонях, повільно й методично розірвала край, усередині – лише один аркуш.

Чорне чорнило на білому фоні. Впізнання прийшло майже одразу, як рефлекс: почерк був той самий, що на фотографії під тілом Ірини, кожна літера здавалась знайомою. Виведено старанно, акуратно, навіть красиво, ніби людина отримувала задоволення від написання цього простого речення: «Косач, готуйся до удару».

Жодного звертання, жодного підпису не було.

Вона відчула, як пальці злегка здригнулися, хоч зовні залишалась нерухомою. Думки на мить зупинились, звільняючи місце для чистого, майже фізичного відчуття холоду, що прокотився по хребту до самих стоп. Здивування не виникло… Це всього лише підтвердження найгірших підозр.

Вона навіть не встигла відреагувати, коли двері відчинилися вдруге, цього разу – без стуку, рішуче й упевнено.

«Невже не можна хоч хвилину побути на самоті в цьому офісі?» – думка пролетіла швидко, майже мимоволі, і лишила по собі тільки роздратування.

Шаблій.

Він зупинився на порозі, одним коротким рухом провів поглядом по кімнаті й майже одразу зосередився на її руках, що все ще тримали аркуш паперу. Косач знала, що він зрозумів усе в ту ж мить, як побачив цей папір. Його очі звузилися, скули трохи напружились, хоча загалом обличчя залишалось спокійним.

– Що це? – тихо, майже буденно запитав він.

Її перша реакція була дивною – хотілося істерично засміятися, бо зараз це було вже смішно. Смішно й страшно водночас: хтось грається з нею, хтось відверто погрожує, а вона стоїть посеред кабінету й тримається за цей аркуш паперу, ніби саме він їй допоможе.

– Повідомлення, – сказала нарешті, хрипло, майже пошепки, змушуючи себе знайти відповідний робочий тон, хоч голос звучав чужим. – Особисте.

Шаблій зробив кілька кроків уперед, очима пройшовся по написаних словах.

– Хто це тобі? – запитав, уже без ввічливості.

Вона стояла мовчки. Не тому, що не знала, що сказати… Знала… Всі слова, всі варіанти відповідей уже давно були сформовані, перевірені, розкладені по поличках, вона могла б розповісти йому про все – кожен крок, кожне відчуття, кожну підозру, але… не хотіла. Не хотіла розбирати події цих тижнів на атоми, не хотіла ділитись. Сказати – означало знову торкнутися цього клубка бруду, цієї трясовини, яка повільно, але вперто тягнула її вниз. І ще… Вона просто не хотіла обтяжувати його. Він тут до чого? У нього своя робота, свої турботи, і взагалі, що це за слабкість? Вивалювати абсолютно все перед людьми, навіть перед тими, хто добре тебе знає.

Вона опустила очі. Пальці нервово стискали край аркуша сильніше, ніж треба, так, що папір почав м’яко гнутися під тиском.

– Та чорт забирай, Олю! – голос рвонувся вперед, різко, як удар. – Ти що твориш? Що з тобою? – він зробив крок ближче, обличчя напружене, у голосі вже не було професійної рівності чи субординації. – Ти чого мовчиш?! Ти думаєш, я не бачу, в якому стані ти приходиш на роботу? Коли ти спала нормально востаннє? А їла коли? Не каву, а нормальну, людську їжу?!

Її наче прибило до місця, не тому, що він кричав, а тому, чому він кричав.

– Я не можу стояти осторонь і дивитись, як ти в це вгрузаєш сама, – вже тихіше, але хрипко додав він.

Косач проковтнула повітря, сухість у горлі зрадницьки продовжувала різати слизову. Хотілося сказати хоч щось, але жодне слово не підходило. Вона відчувала, як стискаються пальці, як по спині повільно стікала тонка, ледве відчутна хвиля холоду.

Вона видихнула, повільно, так, ніби викидала з себе все, що накопичувала усі ці дні.

– За мною стежать, – сказала нарешті. Голос був тихим, хрипким, наче чужим. – Вже тиждень, або більше, я це відчуваю абсолютно точно.

Шаблій стояв мовчки, не перебивав, не поспішав, дивився так, що їй хотілося відвести очі, але вона трималась.

– Я боялася це сказати, боялася, що це буде звучати як параноя. – Вона посміхнулась кутиком губ, криво, без радості. – Але спочатку моя фотографія із погрозами, сьогодні цей лист… – вона підняла папір, немов доказ у справі.

Він зробив один крок ближче до неї, спокійно, без різких рухів, наче боявся її налякати своєю присутністю.

– І… – вона зупинилась, ковтнула повітря. Це було найгірше зізнання. – Я боюсь повертатись додому.

Слова, які здавалося неможливими для неї ще годину тому, зараз злетіли легко.

– Я просто… не можу туди піти. Відчуття, що там хтось чекає на мене, щоб вбити, або очікує, що я сама збожеволію від усього цього, – сказала тихо. – І я не знаю, що гірше.

Шаблій дивився на неї довго. У його погляді не було жалю – тільки рішучість.

– Олю, ти не одна, – сказав нарешті просто.

А потім додав:

– І додому ти сьогодні не підеш, навіть не сперечайся.

Сил сперечатися не залишилось. Якщо бути до кінця відвертими, сил взагалі вже майже ні на що не залишалося. Але Косач знала: зараз слабкість – розкіш, на яку вона не мала права, а тому вдихнула глибше, випрямилась і повернула собі ту саму знайому, зібрану, стримано-сувору маску.

– Що на квартирі Ірини? – спокійно, рівно, по-косачівськи сухо спитала вона. – Щось знайшли?

Шаблій кинув на стіл прозорий пакет із доказами, папір всередині ледь зашурхотів, мов підтверджуючи свою присутність. У пакеті кілька предметів: стара, пожовкла записка з нерозбірливим почерком, обгорілий край старого фото, флакон дешевих парфумів з ароматом, що давно вивітрився, пластиковий браслет з аквапарку – маленькі, нібито нічого незначущі дрібниці.

– Квартира чиста, – нарешті промовив він. – Занадто чиста, так не буває, якщо там дійсно живе людина. Жодних особистих речей, жодних документів: ні записок, ні нотаток, ні телефонів.

Він зробив паузу, ніби даючи їй час переварити це, а тоді дістав із кишені ще один пакет, значно менший, у якому лежав звичайний металевий ключ, трохи затертий.

– Ми знайшли його в коробці під раковиною, серед старого мотлоху. Від чого він поки незрозуміло.

Косач дивилася на цей ключ, ніби на ще одну частину пазлу, якого поки що неможливо зібрати. Відчуття тривоги вже не було таким спалахуючим.

– Хтось підчистив квартиру до нас, – тихо сказала вона. – І хтось дуже не хотів, щоб ми знайшли там щось важливе.

Шаблій злегка кивнув, його очі вже уважно слідкували за її реакцією.

– Ми спробуємо з’ясувати, куди підходить цей ключ, – відповів він нарешті, так само рівно. – І ще… – він ковзнув поглядом по її обличчю, затримався трохи довше, ніж потрібно було для звичайної доповіді. – Там не було жодних слідів, ані Ірини, ані когось стороннього.

– Добре, – коротко сказала вона. – Необхідно всіх зібрати на нараду.

***

Коли на нараді Альбіна та Стасик повідомили, що Маляр зник «з радарів», вона вже навіть не здивувалась. Це відчуття – здивування – давно притупилось. Здається, зараз нічого вже не могло по-справжньому вивести її з рівноваги. Останні дні були як нескінченний перелік підтверджень: все валиться, контроль вислизає з пальців, нерви тріщать, а тепер ще й цей зниклий. Ну звісно, що ж іще?

– Останній раз його телефон був активний чотири дні тому, – додала Альбіна, навіть не підводячи очей. – Далі – глухо, ні банківських операцій, ні дзвінків. Нічого.

З усієї наради випливали дві речі, і обидві були неприємні.

Перше – квартира Ірини була підчищена. Хтось прибрав абсолютно все, що могло б хоч якось зв’язати Ірину з кимось або чимось конкретним. Залишили тільки те, що мало або нести випадковий сенс, або спеціально заводити їх хибним шляхом.

Друге – Маляр. Він не був просто випадковим перехожим у цій справі, не був тим, хто просто опинився поруч у неправильний час. І тепер або хтось його прибрав, або… він ховається сам.

Запитань було набагато більше, ніж відповідей, і це потроху зводило з розуму. Тому, давши короткі, проте чіткі настанови на завтрашній день, Косач завершила нараду. Працювати вночі вона точно не збиралась, і навіть не через втому, ні, просто сенсу не було: інформація не з’являється швидше, якщо її тягнути за вуха.

Коли співробітники вийшли, залишивши її на самоті, вона ще кілька секунд стояла нерухомо і ці секунди здавались непристойно довгими. Здавалося, що саме зараз потрібно було б зітхнути з полегшенням – усе розплановано, робота рухається, але замість полегшення у грудях стояло дивне, тупе відчуття – наче зсередини все затягувалося тугим вузлом, який не можна ні розплутати, ні порізати.

Насправді все було дуже просто, вона не хотіла йти додому.

Не тому, що там було погано, просто там було занадто порожньо, занадто тихо. І ця тиша, як виявилось, лякала більше за будь-які звуки. Бо тиша підступна, вона змушувала її боятися, змушувала прислухатися до кожного кроку на сходах, кожного підозрілого шурхоту за вікном. Бо саме в ній вона жила останній тиждень, чекаючи удару і кожна хвилина нестерпно точила нерви.

Зрештою, вона повільно вийшла, наче кожен крок доводилося виривати з землі. Все дратувало – світло в коридорі, відлуння власних підборів, кожен звук, але найбільше дратувала слабкість. Її власна слабкість.

Парковка зустрічала осіннім холодом, ледь відчутний вітер пройшовся вздовж спини, і вона мимоволі підтягнула комір пальта вище до шиї. Автомобілі роз’їхались, вже не стояли рівними виструнченими рядами, і саме це чомусь ще більше підкреслювало порожнечу навколо.

Вона побачила його одразу. Шаблій стояв біля своєї машини, спокійний і впевнений. Руки в кишенях куртки, вага тіла рівномірно розподілена, погляд спрямований просто на неї.

– Сідай до машини, – сказав він спокійно, але так, що сперечатися не було сенсу. – Ти їдеш зі мною, не додому. До мене.

Тон був твердим і впевненим, жодного натяку на вибір, жодної можливості передумати, ані собі, ані їй. Це навіть не звучало як пропозиція, це було остаточне рішення, прийняте наперед. Можливо, якби він спитав: чи хоче вона їхати до нього, чи потрібна їй зараз підтримка, і дав бодай одну зайву секунду на роздуми, вона б, звісно, відмовилась, вигадала б причину, віджартувалася, як завжди. Але зараз… дивлячись на нього саме у цю мить, вона раптом зрозуміла, що сперечатися навіть не хочеться. Ні через страх знову залишитись удома на самоті, ні через те, що потрібно прислухатися до кожного шороху, до кожного ледь чутного звуку за вікном, просто… він уже все вирішив і цього їй зараз було досить.

Вона швидко кивнула. Без зайвих слів.

Дорога була короткою. Можливо, навіть занадто короткою, щоб устигнути зібратися з думками, переварити день або хоча б просто вимкнути голову й задрімати. Їхали мовчки, проте мовчання зовсім не було незручним – просто кожен думав про своє.

Коли під’їхали, Косач машинально відзначила: непомітний будинок у спальному районі, ідеальне місце, якщо хочеш бути «непоміченим».

Вона переступила поріг першою, і це дало змогу одразу окинути поглядом квартиру. Звісно, їй було цікаво, як він живе. Вони працювали разом роками, проводили поруч більше годин, ніж будь із ким, але жодного разу… ніколи… вона не була тут. І зараз ця деталь – те, як вона нахабно, хоч і вимушено, вривається у його особистий простір, раптом здалася їй майже інтимною.

Квартира була акуратною, але без надмірностей. Книги стояли рівно, обережно, кілька старих фотографій у рамках, пара незаправлених сорочок, залишених на спинці стільця. Обстановка чітко говорила: тут живе людина, яка давно звикла до свого ритму і нічого не ускладнює без потреби.

«Так і думала. Чисто, спокійно, без зайвого. Як і сам Шаблій».

Вона зняла пальто, повісила акуратно, ніби боялась хоч щось порушити в цьому просторі, увага чіплялася за найменші дрібниці. Здавалося, він врешті помітив її зацікавленість, але нічого не сказав уголос. Йому теж було цікаво спостерігати, як Ольга Сергіївна, завжди сувора, по-полковничому стримана, зараз обережно, майже легкими котячими рухами ступає його квартирою й оглядає все навкруги, мов дитина, яка вперше опинилася у чужому будинку.

Вона сіла на край дивана, провела пальцями по тканині пледа.

– Я вперше тут, – сказала майже несміливо, більше для себе, ніж для нього.

Шаблій подивився на неї і ледь усміхнувся, так, ніби знав і очікував, що вона скаже саме це.

– Значить так, почнемо з чаю. А далі я нарешті нормально тебе нагодую, – відповів просто, ніби це було щось зовсім буденне.

Вони вечеряли мовчки лише перші кілька хвилин, немов обидва звикали до нового формату, в якому «робота» відступає трохи в бік. Все виглядало невимушено, наче вони були подружжям з десятьма роками за плечима, які сіли повечеряти після важкого робочого дня.

– Знаєш, – промовив він, відкусивши шматок хліба, – я взагалі думав, що ти вдома не їси. Живеш тільки на каві та печиві.

Косач тихо засміялася. Ця розмова раптом здалася їй смішною, трохи абсурдною, але водночас – дивним чином потрібною, легкою і простою. І що найдивніше – їй було комфортно, неначе хтось нарешті прибрав той тугий вузол із грудей. Тривога відступила не повністю, але хоча б відійшла кудись у тінь, і перестала так сильно душити.

Вечеря закінчилась непомітно, і коли вона вже поставила чашку з чаєм на стіл, Шаблій раптом заговорив, знову тим самим спокійним, рівним тоном:

– Ти можеш іти до ванної, а я поки приготую постіль.

Не питав, не пропонував – саме говорив, просто ставив перед фактом, як і раніше, так, що заперечувати навіть не хотілося, бо знав, якщо її запитати – вона від усього відмовиться. Косач лише кивнула, знову без слів.

Душ справді допоміг. Тепла вода змивала з плечей втому дня, липкість страху, відчуття пилу й тривоги. Вона довго стояла під струменем, поки гаряча вода повільно обливала потилицю, стікала по спині, змиваючи разом із мильною піною залишки цієї моторошної доби. Коли вийшла з ванної, в халаті, який він залишив їй, босоніж, з вологим волоссям, то застала його у спальні. Він саме акуратно застилав ліжко. Постіль – свіжа, чиста, навіть запах м’яко дав зрозуміти, що він тільки-но дістав усе з шафи. Біла білизна, акуратно підправлений кут ковдри, все, як і належить.

Він відчув її присутність у кімнаті ще до того, як обернувся. Відчув рух повітря, тепло та аромат від її шкіри після гарячого душу, який він, напевно, давно вже впізнавав серед тисяч інших. І коли нарешті обернувся – зробив це повільно, зважено, адже знав, якою саме він її побачить – погляд затримався на ній трохи довше, ніж належало, наче дозволяючи собі те, що зазвичай заборонено. І саме в цій одній миті вона виглядала зовсім не як сувора Косач, не як керівниця, не як «полковник».

Вона виглядала живою. Трохи розгубленою. Трохи втомленою. Занадто справжньою, щоб це можна було не помітити. І до біса гарною. Ні, не «гарною» в тому звичному, соціальному сенсі – це не про зачіску, не про макіяж, не про правильну поставу. Вона була такою, як є, без цього броньованого шару, яким звикла огортати себе при інших. І саме ця справжність була чітко виражена у її розгубленості, у тому як обережно вона стоїть посеред кімнати з вологим волоссям, у чужому халаті, босоніж, у чужій квартирі. Саме тут і зараз вона була заборонено прекрасною. Тому що вона не мала бути тут. Тому що вони не мали бути отак разом, і обидва це знали.

– Твоє ліжко на сьогодні, – сказав він, ніби мова йшла про найпростіший побутовий жест. – Я буду в іншій кімнаті, тож можеш не хвилюватися, сьогодні ти точно виспишся. Я обіцяю – ніхто тебе не потривожить.

Він стримався, приховав свій погляд за буденністю, за рухом руки, що поправляє край ковдри. Просто зробив вигляд, що нічого не сталося. Але сталося. І вона це відчула.

Коли він вийшов і зачинив за собою двері спальні, вона нарешті пройшла сміливіше, зупинилась посеред кімнати, і відчула це одразу: тут пахло ним. Тонко, ледь відчутно, але безпомилково. Не різко, не нав’язливо – просто запах знайомої людини, який відчуваєш, навіть якщо не плануєш звертати на це увагу. Кімната була такою ж, як і все у нього: проста, спокійна, стримана. Знову нічого зайвого. На тумбочці – книга, яку він, напевно, читає перед сном: «Цікаво, про що вона?» Фотографія, ймовірно матері, або когось дуже близького, із трохи потьмянілою рамкою. І… квіти, у вазоні на вікні стояли свіжі квіти: «Він готувався до мого приходу, чи що?»

Вперше за довгий час вона не боялася заснути. Очі закрились самі собою, легко, без спротиву. Вона не пам’ятала, коли востаннє просто отак лягала і засинала – без того, щоб крутитися, без того, щоб на слух вираховувати, чи не скрипнула десь підлога, чи не шарудить хтось за дверима квартири.

Сни прийшли одразу. Жодних облич, жодних викривлених голосів, ніяких стежень, погроз чи дзвінків. Зараз добре. І цього вже було більше ніж достатньо.

Ранок почався так, як вона навіть не сподівалась: тихо, м’яко, тепло. Прокидатись у чужому ліжку мало б бути незручно, але цього разу все було інакше. Постільна білизна все ще зберігала тепло ночі, і вона, вкручена у ковдру, на мить навіть забула, де саме перебуває. Не було страху, не було гонитви думок, тільки легкість, лише на кілька хвилин, але справжня.

І саме тоді пролунав дзвінок – гучний, різкий, нав’язливий, як плескіт холодної води по обличчю пані полковника. Телефон завібрував десь поруч на тумбочці, розриваючи на шматки ту тишу й спокій, яку вона так старанно вибудовувала цілу ніч. Вона не одразу підняла слухавку, пальці ковзнули по екрану машинально, навіть не дивлячись, хто дзвонить.

– Косач, – голос прорізав простір так, ніби гострим ножем різанули по шкірі. – Це Мовчан.

Здавалося, легені забули, як правильно дихати. Генерал Борис Борисович Мовчан просто так, о шостій ранку, не телефонував, ніколи. І якщо вже телефонував – то тільки з приводом, який за значущістю можна було хіба що прирівняти до вбивства Кеннеді.

– Я вас слухаю, Борис Борисович, – прохрипіла, відчуваючи, як волога шкіра холоне, хоч секунду тому її ще огортало тепло.

– О другій ночі знайшли тіло деякого громадянина на прізвище Маляр, – спокійно повідомив він, рівним, байдужим голосом, ніби розповідав не про смерть, а про статистику. – Причина смерті – вогнепальне поранення. Судячи з усього, його вбили чотири дні тому.

Пауза, занадто довга. Такі паузи зазвичай передують невтішному вироку.

– Знаєш такого?

Горло пересохло миттєво. Її думки ще спали, ще плутались між сном і реальністю, але ця інформація була як крижана вода на розпечене тіло. Тіло Маляра… Чотири дні тому… Чотири… І чому б це генералу було телефонувати зранку і розповідати їй про Маляра?

– Так, знаю, – сказала коротко.

А потім сталося те, чого треба було боятися більше за все.

– Провели експертизу, куля, якою його вбили… – знову ця чортова пауза, – випущена з твого табельного.

Здається у грудях щось рвонулось… Не серце… Щось глибше… Щось фундаментальніше… Наче все тіло одночасно стиснулось, як аркуш паперу, який хтось зім’яв однією рукою.

«Ні. Ні. Цього просто не може бути. Табельна зброя. Моя табельна зброя, та, що лежала, по-жіночому, у сумці, та, яку я щоранку перевіряла, та, до якої навіть подумки боялась доторкнутись без потреби».

Долоні вкрилися потом, хребтом знову повзла холодна, липка хвиля, ніби хтось облив її зсередини крижаною водою. Сон, затишок, запах свіжого ліжка, тепло ковдри – все випарувалося. Все стало чужим. Навіть власне тіло стало чужим.

Її підставили. Чітко. Холодно. Вивірено.

«А ти думала – тебе просто вб’ють? Наївна. Дурепа. Краще б убили, хай би кулю в голову, хай би кинули в річку, хай як завгодно, аби швидко, аби без цих ігор, без цього повільного, брудного, огидного сценарію, коли ламають, викручують, мов мокру тканину, повільно, методично, без поспіху, насолоджуючись кожним натиском.

Бо смерть – це було б милосердя, легке рішення, швидке, прямолінійне, без варіантів на знущання, без цього задоволення дивитися, як спочатку втрачаєш авторитет, потім довіру, потім команду, потім посаду, потім – ім’я, аж доки залишиться просто оболонка, прізвище у звітах і підозра в особовій справі».

– Що скажеш? – спитав Мовчан, сухо, офіційно, так, ніби не говорив із людиною, яку знає багато років, той самий генерал, який особисто переконував її очолити ОСА, зараз наче проводив допит. Наче вона – злодюжка, шахрайка чи… вбивця?…

Пальці стиснули телефон так, що аж побіліли кісточки. Вона не одразу змогла вирівняти голос.

«Ти ж хотіла бути сильною, Косач. Ось твій час показувати силу».

– Я з цим розберусь, – промовила нарешті, спокійно, надто спокійно, як перед розстрілом.

– Через годину я буду в ОСА. Чекаю на тебе там, – відповів генерал. Сухо. Офіційно.

Слухавка з глухим клацанням лягла на тумбочку, а вона все ще сиділа, не рухаючись, лише відчула, як повільно, незграбно опускається на край ліжка, руки самі знаходять голову, пальці стискають волосся біля коріння, ніби намагаються хоч якось зупинити цей шквал думок, цей тягучий, повільний, ненависний потік, що вже заповнював усе всередині, тиснув на груди, на плечі, на спину, на неї всю. Вона сиділа із невимовним бажанням зупинити час, втиснутись у себе, сховатись, зникнути, щезнути, стати невидимкою, розчинись у ковдрі, у кімнаті, у просторі… Тільки б не чути зараз ні свого імені, ні голосу генерала, ні оцього «твоя табельна», бо це звучало гірше за вирок.

«Моя табельна… моя…»

Розмова із генералом знову і знову запускалась у голові, як заїжджена стара плівка, яка тріщить на кожному кадрі, і кожного разу, коли звучали ці слова «твоя табельна», в грудях щось рвалося, стискалося, ломило, кололо. І тоді, різко, майже грубо, її тіло, зібравшись в один ривок, піднялось. Рухи були різкими, як у загнаної тварини, яка не знає, куди бігти, але знає, що стояти на місце – дорівнює смерті.

Пістолет… Сумка… Перевірити… Негайно…

Вона кинулась до сумки, схопила її, відкинула клапан, витягла бокову блискавку, нігті ковзнули по тканині, і пальці натрапили на холодний метал. Він був там.

Він… Бісовий… Був… Там…

Лежав, ніби нічого не сталося, ніби все нормально, ніби зараз вранці вона знову піде на роботу. Насправді це була вже не табельна зброя – це був доказ. Вирок. Особистий вирок їй. Вона відчувала, як піт вкриває спину. І якби зараз була хоч мить для слабкості, вона б просто заплакала, але замість сліз – рух, механічний, точний, як навчали. Вона витягла пакет, чистий, прозорий, обережно, двома пальцями, взялася за спускову скобу пістолета, ніби торкалася оголеного дроту під напругою, поклала всередину, запакувала, замкнула зіп-лок.

Відбитки… Можливо… Може, там щось є… Може, хтось торкався… Може, хтось залишив… Але надія була такою тонкою, такою слизькою, що здавалася майже божевільною.

Саме в цей момент, коли вона стояла над сумочкою, із блідим обличчям, із руками які ще трохи тремтіли, але судомно пакували пістолет до пакету, за її спиною пролунав звук – легкий рух, і вона зрозуміла, що не одна. Шаблій дивився на неї, і цього погляду було достатньо, щоб усвідомити – він уже все зрозумів. Ще до того, як вона відкриє рота, ще до того, як вона скаже хоч одне слово. Бо є в житті моменти, коли мова стає зайвою, коли все читається по очах, по тому, як людина тримає руки, по тому, як у м’яких згинах губ ледь ворушиться нерв. І саме зараз цей нерв у неї смикався так, ніби тіло само зраджувало, кричало, розповідало все, чого вона не хотіла б говорити вголос, але треба було, треба було зараз. Бо якщо не зараз – більше ніколи. Бо якщо він не повірить – більше ніхто.

– Мене підставили, – сказала вона тихо,– куля, якою вбили Маляра… випущена з мого табельного.

Вона чекала паузи, чекала, що зараз побачить у його очах ту саму зміну, ту саму відстань, яка з’являється, коли навіть найближча людина відходить убік, відступає на півкроку, не фізично – внутрішньо, морально, коли в погляді з’являється підозра, холодна, важка, як сира стіна. І якщо він зараз зробить цей крок – усе закінчиться, все, що було, все, що могло бути, все, заради чого вона трималась, залишиться лише роботою, лише справами, лише пустими паперами, звітами, доповідями, тільки не її життям.

Але цього кроку не було. Він стояв, руки в кишенях, плечі трохи напружені, але погляд лишався спокійним, рівним.

– Я знаю, – сказав він просто, так, ніби це була найзвичайніша інформація, так, ніби вони говорили про результати минулої наради, а не про вбивство, – що ти не могла.

Ні запитань… Ні підозр… Жодного «а ти точно впевнена?» Жодного «а, що якщо?»

Лише тверде, рівне, чітке: я знаю. І це «я знаю» раптом стало кращим за всі виправдання, всі експертизи, всі доводи, які вона могла б зараз витягнути й виставити перед ним.

– Олю, послухай, я знаю тебе і знаю давно, і навіть якщо на кожній сторінці рапорту буде фігурувати твоє ім’я, навіть якщо Мовчан уже зараз крутить варіанти, як зняти тебе з посади тихо, без скандалу, без шуму, щоб не заплямувати репутацію ОСА, – голос його звучав рівно, – я допоможу тобі в усьому розібратися. Обіцяю.

Косач зрозуміла, що зараз перед нею стоїть не заступник, не колега, навіть не друг, перед нею стоїть єдина людина, якій вона могла довіряти.

І саме в ту мить, коли вона нарешті видихнула, важко, рівно, повільно, коли весь її внутрішній світ стояв на крихкому каркасі зі спроби тримати себе в руках, допоки слова «я допоможу тобі» ще звучали десь у свідомості, він зробив цей крок. Той самий, якого вона боялася, і якого хотіла більше за все. Він підійшов ближче, рівно настільки, щоб її плече ледь торкнулося його грудей, і більше нічого – жодного різкого руху, жодного вторгнення у її особистий простір. Він дивився на неї із бажанням втримати, захистити, зібрати до купи, бути поруч – і цього б уже їй вистачило. Легко, майже непомітно – торкнувся її руки, пальцями, дуже обережно, так, ніби перевіряв, чи дозволить вона це зробити?

Дозволила…

І тоді його рука обережно ковзнула вище, торкнулась зап’ястя, теплою, спокійною долонею лягла на її пальці, і ще мить він тримався, ніби несміливо прохаючи: «Довірся мені хоч зараз». А потім – зовсім м’яко – його пальці торкнулися її щоки, повільно, невпевнено вивчаючи напам’ять лінії її обличчя. Вона навіть не помітила, коли затримала дихання. І не знала чого боїться більше: що він наблизиться. Чи що зупиниться.

Він нахилився повільно, не різко, не ривком, а так, ніби кожен міліметр цього руху був важливим. Відстань між їхніми обличчями танула, зменшувалась так повільно, що вона встигала відчути – кожен його вдих, кожен легкий струмінь теплого повітря, що зривався з його губ і торкався її шкіри, змушуючи волосся на потилиці підніматися ледь чутним дрижанням.

Дихання до дихання. Її подих зустрічався з його, і від цієї близькості перехоплювало горло – не від хвилювання, не від страху, а від того, що здавалося, якщо зробити вдих глибше –  кисень опалить легені зсередини. Його рука все ще залишалась на її щоці, великий палець м’яко торкався шкіри біля губ, і саме це ставало тією крапкою, де вона втрачала контроль. Ледь помітне тремтіння прокотилося всім тілом, не різко, а зсередини, хвилею, яка піднімається з живота, розтікається по грудях, по горлу, по губах.

Відстань зникала. Все довкола зникало, більше не було кімнати, не було тиші, не було тривоги. Був тільки цей момент, коли все ще можна було відійти, але це було не під силу зробити нікому. Ніби ця мить – це єдине, що було правильним, трохи запізнілим, щось, що мало статися набагато раніше, але ніяк не знаходило слушного моменту. І ось зараз саме той момент, коли не треба було більше нічого казати, момент, коли розумієш, що власне, більше немає чого втрачати.  Кар’єра може перетворитися на уламки, її ім’я – те саме, за яке вона трималась усі ці роки, те, яке виголошували з повагою і страхом – може бути заплямоване, отруєне цим обвинуваченням, яке ще навіть не оформлене на папері у вигляді підозри, але вже живе окремим життям.

А він продовжував її цілувати. Без пояснень. Без дозволу врешті-решт. Просто цілувати. Не поспішно, не хапливо, не так, як цілують у фільмах, коли все горить, а герої хапаються одне за одного, ніби останній раз. Ні. У його дотиках була абсолютна ніжність, наче він давно це задумав, давно хотів. І ось саме зараз, коли слова, статуси, звання та посади більше нічого не важили, це стало природним – торкнутися її губ.

Вона відповіла на цей поцілунок не одразу – спочатку застигла, майже не дихаючи, ніби перевіряючи себе, чи це насправді, чи це не здається. А потім повільно, ніби дозволяючи собі бути слабкою, ніби вперше за довгий час дозволяючи взагалі хоч щось хотіти для себе – вона піддалась йому, нахилилась трохи вперед, ще ближче, торкнулася губами його губ у відповідь. І саме ця мить, цей жест, ця згода, не вимовлена, не озвучена, не оформлена словами, стала найчеснішим моментом за всі ті роки, що вони знали один одного.

Руки самі знайшли його футболку, пальці зачепилися за тканину, так, ніби їй потрібно було за щось триматися, і вона трималась, щоб не впасти і просто тому, що більше нікуди було притулитися, більше ні до кого, бо він – її єдине спасіння зараз. І якщо вона вже топиться, то нехай поруч буде хтось, хто потримає її  за руку.