9

🎶 M83 — Wait

— Брате, ти мене слухаєш? — Влад помахав рукою перед Сашком. Той скривився, повернувся обличчям до сусіда, кладучи голову на підручник з фізики.

Перевалило за середину травня — кінець їхнього нескінченно довгого десятого класу, а за вікном усе цвіло та пахло, провокуючи школярів на прогули. Мітяєв відчайдушно намагався знайти хоч одну вагому причину для того, щоб не злиняти з уроків раніше, і виходило, якщо чесно, не дуже. Навантаження через контрольні та іспити для багатьох здавалося непомірним, але Саня не був би собою, почни він переживати через такі дрібниці. Зрештою, це навіть не випускний клас. А з таким сусідом-задротом, який торік раптово взявся за навчання та став відмінником, можна було взагалі не хвилюватись.

— Дуже уважно, — запевнив Мітяєв, не намагаючись навіть розліпити заспані оченята. — Твої предки у мандрівці Закарпаттям з наступного тижня.

— Можеш завалитися до мене у п’ятницю. Вони все одно у суботу з ранку вже виїжджають, ми ще спатимемо. А як прокинемося, можна буде й бухла піти купити…

— Чувак, вибач, я не зможу, — Сашко видихнув, відчуваючи всім тілом, навіть із заплющеними очима, з яким тиском на нього дивиться найкращий друг.

Цю поїздку старші Жукові планували понад півроку, скрупульозно підбираючи готелі та туристичний маршрут. Влад, своєю чергою, ретельно продумував кожний день без батьків, складаючи списки продовольства з галонів пива і тонн мівіни.

— В сенсі?

О, цей тон. Мітяєв був упевнений: очкарик брав майстер-класи у всіх матерів світу, тому що говорив він зараз точнісінько так само, як і мама Сані, варто йому накосячити.

«В сенсі я не можу три тижні сидіти з тобою в одному приміщенні, більшу частину часу один на один, та ще й під градусом, — Сашко розплющив одне око, нишком дивлячись на кращого друга. Той не відривав погляду від Сані, намагаючись пустити зі зіниць убивчі промені і стерти вже нарешті Мітяєва з лиця землі. — Бо боюся, мені складно буде не палитися так багато часу. Тому що я люблю тебе, чуваче, так сильно, що коли дивлюся на тебе довше двадцяти секунд, у мене починає текти дах».

Хлопці завжди були страшне як близькі. Починаючи з першого класу, вони розлучалися лише під час відпусток з батьками, постійно виносячи останнім мозок питаннями на кшталт «коли ми вже приїдемо додому, з вами страшенно нудно».

«Боже, пам’ятаю, як одного разу батько запропонував усиновити Жукова. Типу, відчуває провину за те, що розлучає сіамських близнюків», — Сашко згадував ці часи з теплотою в серці.

За будь-якої можливості вони бігли один до одного в гості, залишалися з ночівлею, щоб обговорити все важливе та секретне. Це був найбезтурботніший час на пам’яті Мітяєва: тоді у них не було ні секретів, ні приводів для сварок. Вони взагалі НІКОЛИ не сварилися, з абсолютно неконфліктним Мітяєвим це було не важко.

Потім настав цей безглуздий вік, коли діти намагаються стати максимально автономними, ніхто більше не мучив батьків проханнями про ночівлі та спільну поїздку на моря. Тому що це не круто — бути прив’язаним так, вони ж не дівчата. Тому що прийнято хотіти особистого простору та свободи. І хоч, по правді, хлопцям не особливо та й подобалося це віддалення один від одного, зізнатися у цьому було соромно. Раптом будуть вважати тюфяком та прилипалою? Нічого ганебнішого собі й уявити неможливо.

Повертаючись до проблем насущних: новий виток ідіотизму буквально доводив хлопця до сліз уже роки два з половиною, не менше.

Найкращий друг, так?

Це здавалося такою нісенітницею, адже вони товаришують з першого класу, це все одно, що хотіти власного брата. Але Сашко все одно хотів. Дбайливо зберігав в альбомі на робочому столі ноутбука цілу папку з фотографіями свого русявого секс-символу, відкривав їх щовечора і роздивлявся. Начебто й абсолютно звичайний хлопець: типовий слов’янин із пшеничним волоссям та блакитними очима. Високий, широкоплечий — батьки водили Влада на плавання чотири рази на тиждень ще з садка. Дві абсолютно зворушливі родимки під лівим оком. Жуков у принципі весь був усіяний родимими плямами, Сашко в дитинстві охрестив його далматинцем через це.

Хотілося зацілувати кожну з цяток. Губами простежити шлях від лінії щелепи до паху, прикусувати, посмоктувати вершкового кольору шкіру, пестити кожен міліметр, поки нарешті не дістанеться гумки трусів, і…

— Не зможу у п’ятницю, до нас гості мають прийти, — Саня хихикнув, спостерігаючи за зміною емоцій на улюбленому обличчі і знову заплющив очі. — Ближче к вечору у суботу буду, підемо таритися.

***

Напевно, збоку так і не скажеш, але насправді Жуков багато в чому покладався на Мітяєва: на його доброту і щирість. Влад не був тим хлопцем, який умів приховувати невдоволення та згладжувати кути. У свої шістнадцять він мав дуже і дуже поганий характер, з яким важко було вжитися. Він — домінант, в ідеалі — головна ланка у харчовому ланцюзі, пупочок землі української. Будь-яка суперечка з ним або закінчувалася його перемогою, або не закінчувалася взагалі, і дивовижна справа: Саня приймав такі правила настільки легко, що було навіть обурливо. Там, де Влад тиснув, Мітяєв прогинався з усієї сили свого похуїзму абсолютно без шкоди самооцінці. Там, де в очкарика починався напад запаленої гордості, Сашко дивував всесвіт миролюбством і поступливістю.

«З ним навіть посваритись неможливо, найідеальніше поєднання прямолінійності та жалісливості — і думку висловить, і хуй когось образить, — очкарик підпер кулаком щоку, медитуючи на розпливчасті ляпки вуличних ліхтарів за вікном. — Я до сьогодні навіть не знав, що він вміє брехати».

Звичайно, Жуков давно приховав усі сліди свого злочину, але перед очима все ще стояло власне обличчя (та й не лише) на багатьох фотографіях. В окремій папці. На Саніному ноутбуці.

«Чорт мене взагалі смикнув туди лізти», — Влад справді не мав намірів пхати свій ніс у чужий простір. Звичайна випадковість.

Мітяєв, налакавшись пива понад норму, вирушив у душ, щоб трохи протверезіти. Очкарик тим часом вирішив пошукати якийсь фільм, щоб глянути перед сном. І так сталося, що комп’ютер у Влада був стаціонарний, дивитися щось на ньому, лежачи на ліжку, було абсолютно незручно.

«Як вдало він ноут із собою приніс все-таки», — з цією думкою Жуков спочатку й поліз за чужою технікою. Біля ярлика «Хрома» у лівому верхньому кутку погляд зачепився за папку з барвистим назвою «мама, це порно»… І як можна було пройти повз такий треш? Ще один привід подуркувати перед сном.

Фото було більше сотні, частину з них очкарик розглянув уважно, інші просто швидко перегорнув, щоб переконатися напевно — йому не здається. Його обличчя в різних ситуаціях та ракурсах, найрізноманітніші частини тіла окремо: від кистей рук до тонкої «блядської доріжки» від пупка до гумки трусів.

Таємно зроблені фотографії із спільних п’янок, де Жуков, що ледве стояв на ногах, танцював однокласницям стриптиз. Фотки, де він мирно сопить у подушку, скинувши важку ватяну ковдру на підлогу. Влад-Влад-Влад-Влад-Влад. На кожній іконці зображення.

«Це просто пиздець», — хлопець продовжував вирячитися у вікно з кам’яним обличчям, намагаючись переварити бурю в собі.

Саша для нього був, за фактом, родиною, найближчою саме за духом людиною, яку сміливо можна було поставити в один ряд із мамою та татом. Він ніколи цього не говорив і навряд чи скаже навіть через роки, але він обожнював Мітяєва, був страшенно прив’язаний до нього. А та папка з безглуздою назвою не те щоб перевертала світ догори дригом — вона розколювала його на частини. Справа була навіть не в орієнтації, Саня завжди був людиною дуже специфічною, від нього можна було очікувати чого завгодно. Проте для Жукова сам факт існування таких неправильних почуттів щодо нього був чимось образливим. Мовляв, навіщо Мітяєв зробив це? Навіщо він зіпсував те, що було ідеально?

— А ти мав рацію, після душа реально полегшало, — Саня пурхнув у кімнату, наповнений новою хвилею енергії, але друг чомусь зовсім не був радий йому. Влад так і сидів біля вікна, спиною до дверей, навіть не ворухнувшись, коли Мітяєв прийшов. — Агов, ти чого? Погано? Давай, я принесу вугілля? Чи водички?

Сашко завжди був дуже дбайливим. Незважаючи на те, що зовні виглядав абсолютно не пристосованим до побуту, насправді він був досить свідомим у багатьох серйозних питаннях. Завжди міг, наприклад, розібратися в аптечці, обчислюючи, які ліки для чого потрібні, недаремно обидва його батьки були медиками. Владу подобалося, що у складних ситуаціях Мітяєву завжди можна довіритися, як дорослому. Владу в принципі подобалося другу довіряти.

— Чувак, ну що трапилося? Ведерко, може, принести? — голос шатену якось невловимо пом’якшав, хлопець підійшов ближче і поклав руку Жукову на плече, ледве помітно стискаючи. Жест турботи та підтримки. Добрий хлопчик Саня справді більше був схожий на песеля, ніж на людину. Ще трохи — і почне п’яти лизати величезним шорстким язиком. Раніше Жуков приймав це як даність, але тепер, за якийсь десяток хвилин, він почав бачити в кожному русі один суцільний підтекст.

— Ти — ґей, так?

Питання повисло в тиші мертвим вантажем на шиї, і Мітяєв майже відчував, як товста, щедро намотана мотузка здавлює його горло. Він відсмикнув руку від чужого плеча, нервово ковтаючи і відступаючи назад.

Він розповів батькам кілька місяців тому і тоді сильно не переживав. Було очікувано, що розуміючі батьки не скажуть нічого такого, що змогло б якось травмувати улюблене чадо. Батьківська любов є безпричинною, вона могла заплющити очі на багато чого. У ній Мітяєв був упевнений, бо все життя ріс у розумінні та іншого не бачив. Він був переконаний, що сім’я прийме його, навіть якщо Саша почне собак трахати, що вже говорити про людей однієї з ним статі. Але Влад — це зовсім інша історія. Він не скований тими зобов’язаннями, що й мати з батьком. Якщо щось пійде не так, не за планом, їхній дружній зв’язок миттєво можна буде розірвати. І саме цього Мітяєв боявся найбільше.

— По ходу, реально перепив, — Сашко показово пирхнув, намагаючись повернути колишній спокій назад. Він ліниво потягнувся, задерши руки і смачно позіхнув, не прикривши долонею рота. — Давай, я все-таки знайду тобі вугілля чи подібне до того, бо ти мене лякаєш, моторошний п’яний тип.

— Чувак, — Влад крутнувся на офісному стільці, повертаючись до друга обличчям. Голос, звісно, ​​Саня міг зробити безтурботним, але варто було лише глянути на розгубленість у погляді, як одразу все ставало зрозуміло.

— Брате, — Митяєву хотілося втекти подалі, щоб ця розмова припинилася, але він продовжував стояти, наче приклеєний до старого ковроліну.

— Я хотів фільм увімкнути, — Влад глянув на ноутбук, що лежав збоку, і Саню миттєво кинуло в жар від цих слів. У ту саму секунду стало зрозуміло, що камінг-аут на тлі пиздеця, що назріває, — просто дрібниця, яка не вимагає уваги. Він знає. Він знає-знає-знає. Він усе зрозумів і тепер збирається послати його-прокаженого кудись подалі. — І випадково напоровся на вкладку з поревом.

Брехня на благо — так про себе це охрестив Жуков. Йому справді нічого не варто було визнати, що його найкращий друг — ґей. Це нічого не змінювало, Сашко не ставав через це іншою людиною, у нього не виростала третя нога чи ріг між очима. Для Влада хлопець був таким дорогим і важливим, що він готовий був прийняти практично все. Але таке кохання? Як можна прийняти факт, що близька людина поруч із тобою щодня відчуває біль? Бреше, ховається, щоб не спалитись, бо чудово знає: його почуття нерозділені.

Що відбувалося із Сашком? І скільки взагалі це продовжується? Жукову ставало бридко від думки, що весь цей час він не помічав очевидних речей у себе під носом. І нестерпно важко було зрозуміти: він взагалі ніяк не може полегшити хуйню, що діялася у Сані в голові. Тому що це Влад — хуйня, яка все ускладнює.

— Тобто ти не розглядаєш варіанта, що це було приколом? Чи переглядом для загальної ерудиції? — ніякої вкладки з порно там не було і близько — це Сашко знав напевно. Порнушку хлопець дивився специфічну, годинами шерстив інтернет у пошуках відео зі схожими на Жукова акторами. І коли знаходив, одразу скачував їх, боячись втратити. Папка ця була у хмарному сховищі, і просто так «випадково побачити» її не було змоги.

Значить, очкарик брехав. Навіщо?

«… Ах, ось воно як… зрозуміло, — Мітяєв опустив очі вниз, відчуваючи, як їх починає відчутно припікати. — Це мене зараз, виходить, відшили».

Іноді Сашко шкодував, що не народився тупим, як винна пробка, і в такі моменти, як зараз, особливо. Якби він був обділений мізками, не зрозумів би, що найкращий друг готовий сказати що завгодно, аби приховати факт Саніної закоханості в нього.

«Господи, та краще б я й справді собак їбав», — він постарався максимально безшумно видихнути через ніс, щоб не видати назріваючої істерики. Взагалі, не те, щоб він був великим любителем поплакати. Емоції він легко вихлюпував назовні і без сліз, але останні місяці закоханість доводила хлопця до ручки. Моральні сили теж мають властивість закінчуватися.

— Брате, — Влад уявити собі не міг, про що друг думає, але бачив, що того починає натурально трусити, як перед істерикою.

Потім ще кілька років Жукову снилася в найстрашніших кошмарах перша сльозинка, що в абсолютній тиші зісковзнула з підборіддя на домашню футболку. Це був перший і останній раз на його пам’яті, коли Саня у свідомому віці плакав при ньому, та ще й з його вини.

— Так, — все, що зміг видавити з себе Сашко, ганебно схлипуючи. Благо, безглузда мода на довгі чілки не оминула Мітяєва стороною, через що Влад так і не зміг у напівтемряві розглянути ридаючу фізіономію в фарбах. Сашко благав себе зупинитися, але від цього сльози за іронією лилися сильніше. Напевно, саме з цієї причини хлопець намагався не плакати: зі своєю емоційністю він, коли починав, робив це на широку ногу, заливаючи сльозами навіть одяг.

Боляче було нестерпно. У груди ніби вбили дерев’яний кілок, що скалками встрявав у поступливі тканини під потужним натиском. Саня майже відчував, як усередині нього все холоднішає, як кров по краплині витікає з його тіла, залишаючи там, за розмозженими ударом ребрами, глуху порожнечу.

Прикусивши до гострого болю губу, Жуков спостерігав, як Сашко горбиться і засоромлено закриває обличчя долонями. Від одного погляду на Мітяєва ставало настільки нестерпно, що хотілося лізти на стіну. У кров здерати кінчики пальців, зриваючи нігті, залишати на світлих шпалерах з безглуздими вензелями криваві сліди.

Хотілося вибачитись, але хлопець навіть не розумів, за що саме. За те, що розпочала цю розмову? За те, що не міг прийняти чужі почуття? Чи за своє існування у принципі? Влад не розумів, не бачив, де у всіх цих питаннях його справжня вина і чи є вона взагалі, але почуття в грудях було таким сильним, що хотілося заплакати з Мітяєвим на пару.

Сашко змалку викликав дуже сильні братерські почуття. Його часто задирали через м’який характер і придуркуватість, до якогось моменту він був ідеальною іграшкою для биття. Потім, звичайно, хлопчик змужнів і навчився стояти за себе, але доти в усі бійки, як сраний супермен, вривався саме Влад. З усією своєю дитячою безпосередністю і безневинною любов’ю, він готовий був рвати горлянки і захищати дорогу людину від усього світу.

І ось, їм шістнадцять, «той самий» ридає, як ніколи раніше, і Жуков не може нікому набити морду, він взагалі нічого не може.

— Чувак, блять… — хлопець підвівся з стільця і, за кілька кроків подолавши відстань між ними, рваним рухом згріб Саню в оберемок, здавлюючи в обіймах. Сашко ніби й не помітив цього, не відліпив рук від обличчя, лише знову і знову схлипуючи і безглуздо гикаючи, здригаючись від спазмів у грудях.