7

«Твоя поведінка неприпустима, стільки бійок наш університет не бачив уже багато років! Або берись за розум, або декану доведеться подумати про твоє відрахування», — видала заввідділення, запросивши Саню до себе «на пару слів».

Звичайно, хлопець чекав чогось подібного, але від самої постановки питання ставало дуже прикро.

«Я весь минулий рік орав у них і сценаристом, і постановником, все: від сценок КВК до танців на свята, — моя заслуга. Вони мене обожнювали, декан Сашенькою називав. А тепер погрожують відрахуванням за те, що мене ж і пиздять, — розповідав Мітяєв, одну за одною знищуючи цигарки. — Усім, хто в КВК намагався за мене впрягтися, натякнули, що вони можуть забути про нормальну заліковку, якщо продовжать».

Це був четвер, на той момент ситуація починала загострюватися, нападки на Саніну блакитну душу йшли вже не лише від одногрупників та потоку, а й від усього університету.

Макс сидів поруч на облюбованому підвіконні і ворожив: Мітяєв водолазку вдягнув просто так чи через побої?

«Блять, ну не душили ж його, правда?»

Сашко стояв на своєму завзято, запевняв, що розбереться сам і просив не втручатися, але з кожним днем ​​тіні-маріанські-западини, що залягли під очима від втоми, ставали все більше.

Калимов не знав, як вчинити. Не те, щоб він глобально міг на когось вплинути, але для втіхи власної гордості було б достатньо просто помахати кулаками, як зробив Жуков. Той, до речі, відзначився ще у вівторок на парі з фізкультури: змусив Пашу відповісти за свої слова. У результаті горе-гопник отримав зламану руку і розбите обличчя, Влад — підбите око та ризик відрахування. Мітяєву довелося власними руками відтягувати друга, поки той не перетворив чуже і без того потворне обличчя на котлетний фарш.

— Здивований, що той придурок на тебе заяву не накатал. Я бачив його обличчя, це — просто м’ясо, — Калимов поглядав на очкарика, що розвалився на улюбленому дивані. Про ту дивну розмову на вписку хлопці розсудливо не згадували, продовжуючи зберігати приятельські стосунки.

— І тоді б його до випуску пацюком називали. Я на це й робив ставки, — запевнив Влад, у шаленому темпі перемикаючи канали на телевізору, навіть не розбираючи нічого в каші з картинок, що миготіли. — Правда, не сподівався, що через якийсь мордобой мені вставлять по перше число. Мати досі мізки чайною ложкою виїдає.

З того інциденту минуло вже більше тижня, і кілька днів тому Сашко зійшов із усіх радарів і перестав ходити на навчання. Звичайно, з Жуковим він листувався, запевняючи, що все гаразд, але той, виходячи з досвіду минулих років, приблизно здогадувався, наскільки все «гаразд».

— Чому ти, до речі, в мене стирчиш, а не з ним?

— А ми єдиний організм чи що? — хмикнув Влад, залишивши на екрані щось із серії «Світ тварин», відкидаючи пульт убік. — Не бачу сенсу його зараз чіпати, у нього є, типу, своя методика боротьби зі стресом.

— І яка ж? — Калимов намагався прикрити легковажними інтонаціями реальний інтерес, а Жуков вдавав, що не помічає. Він взагалі не мав уявлення, як реагувати на дивну поведінку Макса і на те, що весь минулий тиждень вони з Сашком проводили разом досить багато часу. У чоловічому туалеті. Удвох.

— По ньому, може, й не скажеш, але він досить замкнутий пацан. І нелюдимий. І навіть трохи аутист, якщо чесно, — хлопець потягнувся у бік журнального столика, чіпляючи пальцями пачку чіпсів.

«Ну нічого собі, яка приємна оцінка кращого друга», — Макс пирхнув, намагаючись скласти воєдино своє уявлення про Мітяєва та його опис Владом.

— Він любить стирчати на самоті, тим більше, коли щось трапляється. Якось у школі ще він так звсумував, що я всі літні канікули його не бачив. Потім повернувся до школи як ні в чому не бувало, — Жукову було ніяково згадувати ці епізоди з життя, адже, якщо бути відвертим, страждав Саша тоді саме через його відмову. — Тож зараз він сидить удома, читає книжечку і чекає на доставку їжі. Нічого кримінального.

— І ти так це залишиш? — дивувався Макс. Йому здавалося, що ці двоє дуже близькі, особливо цікаво їхні взаємини розкривалися у світлі необумовлених ревнощів та гіперопіки Влада.

— Я не його нянька, чувак. Якщо ти сильно розпереживався, сходи і навести його сам, він живе через два двори від тебе.

Калимов справді мало що розумів у їхній дружбі. Сашко з Владом дружили ще з молодшої школи, в масштабах усього прожитого життя — це дуже довго. Майже сім’я можна навіть без «майже».

— Він не маленький, ротом розмовляти вміє, тож як попустить чи буде потрібна допомога — сам скаже, — відповідь Влада була безкомпромісною.

Максу це здавалося верхом жорстокості, Влад же щосили сподівався, що з його обличчя не видно всіх переживань. Він, може, й хотів би зараз бути поруч із найкращим другом, але говорив чисту правду: Мітяєв любив намотувати соплі на кулак у гордій самоті.

— Ну окей, давай його адресу, — видихнув Калимов раніше, ніж встиг подумати над цим.

Повертаючись до питання втіхи гордості, Максимові справді стало б легше, розбий він комусь фізіономію в поривах відстояти Саніну честь. Але чи полегшить від того Мітяєву? Чи сподобається зневажливе ставлення до його думки?

Він — чоловік, абсолютно такий самий, як і Калимов. У нього теж є гордість, свої принципи, та й честь охорони не вимагала. Саня сказав, що хоче розібратися сам. Наскільки приємно в такому випадку розуміти, що це не ставлять і в гріш? Максу здавалося, що поставити під сумнів мужність Сашка — безперечно не найкращий крок на зближення.

Це і призвело Калимова до порога чужого будинку, де він ось уже кілька секунд чинив тиск на кнопку дзвінка, прислухаючись до метушні за дверима.

— Ну ніхуя собі, — Саша пирхнув, роздивляючись гостя в вічко і клацаючи замком. Вони непогано спілкувалися останнім часом, між ними навіть відбувалося щось незрозуміле, чому хлопець поки не був готовий дати назву… але все-таки було дивно бачити Макса в гостях. — Чувак, ти проходь, а я поки що піну з голови змию.

— Домовилися, — Калимов кивнув, спостерігаючи, як за поворотом ховається абияк загорнутий у рушник і обмазаний милом господар будинку.

Макс стягнув кеди і рушив уперед, розглядаючи чуже житло. Досить лаконічне, до речі: молочного кольору стіни, темна підлога «під дерево», мінімум меблів, — і так по всій квартирі, якщо судити коридором і шматочком кімнати, яку він зміг роздивитися через прочинені двері.

Якби не порожні пляшки і пакети різноманітних служб доставки, що стоять на порозі, Макс не повірив би, в чиєму будинку знаходиться — надто вже прибрано для такого розгильдяя, як Саня. Згорнувши за ріг, хлопець виявив кухню, і, вирішивши пограти в нахабного гостя, ввімкнув чайник, пускаючись на пошуки чистих чашок і розчинної кави.

— Перша шафка ліворуч, — направив Саша, роздивляючись Максима зі спини, поки той поркався з посудом. Все-таки Калимов був тим ще красенем, заперечувати це було просто безглуздо. Темне волосся, приємні, великі риси обличчя з натяком на східне коріння — аж надто розкосі очі. Колір райдужної оболонки — посередній, сіро-блакитний, але й це виглядало цілком вигідно за рахунок солянки з різних національностей у хлопці. Навіть зріст не підкачав: щось середнє між дилдою Мітяєвим і Жуковим — дилдою трохи вище.

«Дехто зірвав куш у генетичній лотереї та не відлякує при цьому нікого дебільним характером. Я бачив на вписці, всі вільні баби на ньому виснуть, а невільні призовно поглядають і теж хочуть повиснути. Ще й хата своя. Напевно, вб’ю цього цапа по-тихому прямо зараз, і ніхто не впізнає. А що? А нахуя бути таким щасливчиком».

— Ти чого прийшов, до речі? — Сашко притулився стегном до кухонної тумби, продовжуючи свердлити поглядом смоляного кольору потилицю.

— Каву будеш? — почувши ствердне мукання, Макс дістав із сушарки ще одну чашку.

— З молоком. Ложка кави, три цукру.

— «Привіт, діабет», так? — Максим забурчав, але до чашки господареві додав усе за інструкцією.

— Міг би просто зателефонувати, як думав, що я суїцид вирішив влаштувати.

— Вівсяне молоко? — відкривши навстіж холодильник, хлопець спантеличено роздивлявся упаковку в руці і вчитувався до складу. — Що означає «не містить глютен»? Хто взагалі цей глютен?

«Бляха, не діалог, а сюр якийсь. Починаю розуміти, як розмова зі мною виглядає з боку».

— У баті непереносимість лактози.

«Він уже три дні як не ходить на навчання, а виглядає все ще настільки лайново, що без сліз не поглянеш, — Макс обернувся і зміг повною мірою оцінити рівень втоми Мітяєва.

Окрім величезних синьо-фіолетових тіней під очима та болісно-зеленого кольору обличчя, образ Саші чудово доповнювали розсічена брова, синець на лобі та на вилиці. — А щодо водолазки я мав рацію…»

На шиї Мітяєва красувалися сліди від пальців, зараз їх, як і більшу частину побоїв, не приховував високих комір гольфу і довгі рукава. Макс одним кроком подолав відстань, що розділяла їх із Сашком, і акуратно підчепив футболку, оголюючи живіт. Студенти їхнього університету виявилися набагато розумнішими, ніж думав Калимов: вистачило мізків мінімум слідів залишати на видних місцях А Мітяєв немов і радий їм підігравати, сором’язливо ховав побої.

— Ти чого? — шатен здригнувся від дотику холодних рук, але відсуватися не став.

— Коли збираєшся повернутись? — Макса приводило в легкий шок від захоплення поведінкою Сашка, змушувало відсунути решту емоцій та думок убік ненадовго. Мітяєв спокійно та природно сприймав їхню взаємодію, ледве помітно посміхався і дивився прямо в очі, нічого не соромлячись. То зовсім не схоже на дівчат, з якими Калимову доводилося перетинатися.

Набравшись нахабства, Максим ковзнув угору, всією площиною долоні проходячи по торсу і ведучи вище.

— Батьки поїхали у відпустку, я вирішив посидіти цей час… вдома, — Сашко завис на мить, коли кінчики пальців зачепили сосок. Саня в принципі був хлопчиком дуже тактильним і на дотики реагував миттєво. — За тиждень вони повертаються.

— Зрозуміло… — варто було лише торкнутися Мітяєва, одразу забувалося, навіщо Максим узагалі прийшов і які запитання хотів поставити. Сашко стояв дуже близько і виглядав, як бісів витвір мистецтва, коли насолоджувався цими швидкоплинними дотиками. Червоніючий, легковажно усміхнений і марно пробуючий дихати рівно, наче нічого не відбувається. Дивлячись на це, неможливо було залишитись байдужим і контролювати себе, голову ніби затягнуло щільним солодкуватим туманом, від якого трохи паморочилася голова і відключався мозок.

Друга рука Калимоаа теж просочилася під футболку, легко подряпнула ще вологу після душу шкіру між лопаток.

Саня мимоволі прогнувся в попереку, нахилився до хлопця ближче, ротом прихоплюючи мочку вуха Макса, заповнюючи шумним диханням кожен міліметр його в момент спорожнілої черепної коробки. Максим замружився і задер голову, намагаючись не від’їхати в нірвану, поки чужой язик проходив по яремній вені, а обвітрені губи м’яко, майже невагомо цілували шию. Після стільких ночей виснажливих фантазій, відчути подібне у реальному житті дорівнювалось поглинанню «віагри». Це бентежило до жаху, але зупинитися Калимов не міг фізично, хотілося затримувати подих від задоволення, хаотичними рухами масажувати соски, що затверділи, і спостерігати за тим, як Саша буквально оживає на очах. Руки Мітяєва ніби ожили також, зашарили по тілу зовсім нескромно, ковзнули вниз по спині з натиском, пробралися під джинси, щоб з силою стиснути пружні половинки.

— П-пиздато, — Мітяєву раптом дуже захотілося сказати про це вголос і притягнути Макса до себе впритул, щоб показати, наскільки сильно йому було добре прямо зараз.

— І не кажи, — підтвердив Максим, втискаючи Сашу в кухонну тумбу, рефлекторно потираючись ширинкою об чужий стояк, що зовсім не скромно натягував тканину в паху домашніх штанів.