4

Перша чарка пішла погано. Текіла насилу проходила в горлянку, комом стояла в трахеї, Сашко заплющив очі і запхнув до рота шматочок лимона в надії проштовхнути рідину вглиб. Друга йшла вже легше, навіть згадався смак: специфічний спочатку, але варто звикнути — солодкуватий і досить приємний. На третій в обох почали розв’язуватися язики, і відчуття складалося таке, ніби спілкувалися вони вже не в вперше.

 

— Що робитимеш у понеділок? — Макс дістав із спільної пачки цигарку і підкурив, шарячи по столу в пошуках попільнички.

 

— Та хуй його знає. Не кидати ж універ через те, що якийсь дебіл перепив і влаштував сцену, — Саня наливав уже четверту, з обличчям старого мудреця намагаючись вирівняти рівень рідини в обох шотницях. — Тим паче, все забувається, наб’ють морду кілька разів і забудуть.

 

— Сам у це віриш? — Макс дивився на хлопця впритул. Було в цьому другокурснику щось таке, за що погляд чіплявся і не хотів відпускати. Калимов не міг позбутися думки, що ще ніколи стежити за чужою поведінкою не було так цікаво. — Місто у нас не настільки велике, щоб швидко про таке забути.

 

— Блять, ну не кілька разів, — Саня закотив очі, пальцями вимальовуючи на блюдце із сіллю незрозумілі візерунки та лінії. — Начебто я маю варіанти.

 

— Воно хоч варте того?

 

— Що саме?

 

— Той чувак, що влаштував цю заварушку? — Максим уважно спостерігав, як нерозуміння на обличчі Мітяєва змінилося похмурими бровами та поглядом спідлоба. Дивно, наскільки цей вираз на симпатичному обличчі виглядав краще, ніж тупа усмішка.

Не те, щоб Максу настільки не подобалася чужа радість, але будучи засмученим, злим чи серйозним, Сашко менше був схожий на блядського інопланетянина. У своєму стандартному режимі хлопець здавався настільки не від цього світу, що ставав майже невловимим. Максим, будучи тверезим, ніколи не признався б у такому, але зараз легко було собі сказати:

«Те, що в нього є якась срана коробка в голові, куди він може сховатися від усіх на світі, мене ДРАТУЄ».

Дратує ще з того разу.

 

— Ми розлучилися ще до того, як він це вичудив.

 

— Ось як. Подвійно хуйово, — Макс брехав і не червонів. Весь сьогоднішній день він щиро думав, що те, що відбувалось на дворі універу — дуже своєрідне, але все-таки освідчення в коханні. Тепер на душі було якщо не радісно, ​​то як мінімум спокійно.

 

— Та не те щоб, — ​​Сашко сунув обмазаний сіллю палець у рот, смішно прицмокуючи. Калимов за кожним рухом спостерігав заворожено, нервово ковтаючи слину, що стала грудкою в горлі. — Це менше з того, що хвилює мене зараз. Попереду цілий навчальний рік із людьми, яким ще доведеться пояснити, що підор — це якщо й вирок, то для мене, а не для них.

 

— А що в тебе?

 

— В сенсі? — брюнет видихнув дим Мітяєву прямо в обличчя, а той навіть не скривився, пальцями погладжуючи чарку, наче вивіряючи ідеальний час для того, щоб випити.

 

— Сидиш тут, зі мною, хоча у сусідній кімнаті сидить чоловік п’ятнадцять твоїх гостей.

 

«Та багато ти розумієш, — Максу щиро не вірилося, що у Сашка пам’ять коротка НАСТІЛЬКИ. Здавалося, він просто жартує, бо інакше ситуація виглядає такою сюрреалістичною, що мимоволі закрадаються сумніви: раптом Калимов це вигадав? — У такому разі, маю погані новини для підсвідомості, адже тоді я, виходить, їбанувся однозначно».

 

— А в тебе комплекси якісь чи шо? Чимось гірше за інших себе вважаєш?

 

— А ти, мабуть, любитель тактики «кращий захист — це напад»? — хлопці посміхнулися майже синхронно і все ж таки добили четвертий шот мовчки. — Не гірше і не краще. Я один, а там купа народу.

 

— Слухай, якщо тебе так напружує моя компанія в моєму будинку, то я можу й звалити, звичайно, — Калимов натурально знущався, провокуючи Саню на реакцію дешевими трюками. І це працювало швидше, ніж лакмусовий папірець із кислотою на хімії.

 

— Бля, я ж не казав такого! — Мітяєв начебто й розумів, що його провокують, але все одно вівся, як маленький. Низько бюджетні фільми-істерики Стас влаштовував йому кілька разів за день, мабуть, тому Сашко звик реагувати так, як від нього очікують. — Нічого мене не напружує, просто стало цікаво. Люди не йдуть посидіти наодинці, якщо у них все нормально. Зі мною зрозуміло, а що в тебе?

 

Взагалі, Макс пішов за Мітяєвим, але не говорити ж йому про це?

 

— Дуже голосно.

 

— То розжени всіх, — резонно запропонував Сашко.

 

«Але тоді підеш і ти».

 

— Та хай веселяться, рано ще, і дванадцяти нема, — збіговисько справді почалося досить рано, і за мірками стандартних тус, розходитися додому ще неввічливо. — А мені й тут непогано.

 

— Отже, тебе моя компанія не напружує? — усміхнувся хлопець. Раніше Сашко був упевнений, що коли люди дізнаються про його секрет, тут же відвернуться. Вилітав з голови факт, що його вже прийняли батьки та Жуков, то чому схвалення від решти досі здається недозволеною розкішшю?

 

— Отже, все-таки комплекси, — виніс вирок Калимов і махнув у бік пляшки, щоб Мітяєв оновив чарки, що пустували.

 

***

 

Коли близько третьої години ночі Жуков прийшов до тями, люди й не думали розходитися. Пісні плавно перейшли у танці, гомін все наростав, і бідній голові Влада легше від цього не ставало.

 

— Де Саня? — подав голос хлопець, і йому, на диво, відповіли, махнувши у бік кухні. Насилу піднявши тушку з дивана, Влад попрямував у коридор, трохи похитуючись, але вже швидше від головного болю, ніж від алкоголю. Сміх він почув ще на виході з вітальні, а тому завмер, прислухаючись.

 

— …Зрозумів, що в мене встає, і я такий, — Мітяєв явно скорчив якусь пику, тому що Макс заржав, втикаючись лобом у згин ліктя. — Шкільний спортзал, розумієш. А на мені ще ці шортики дебільні короткі…

 

— А-ха-ха, боже, — Калимов сміявся так, що на очах виступили сльози, хлопець витер їх тильною стороною долоні, намагаючись віддихатися. — А ти що?

 

— А що я? На весь зал заявив, що в Каті Медушкіної топ з дуже глибоким декольте,

а мені взагалі-то чотирнадцять, і це природна реакція організму! — Саня теж усміхався, ледве тримаючи в руках пляшку. Не розливати текілу вже не виходило, хлопці за останні три години, мабуть, встигли перевиконати план споживання алкоголю, перейшовши вже на другу пляшку і навіть випивши її на чверть.

 

— Серйозно? Ну ти даєш, — останні півтори години практично будь-яке слово хлопці вже зараховували до приводу пригубити спиртного.

 

— А що я мав сказати? «Вибачте, будь ласка, у мене стоїть на свого однокласника, нічого не можу з цим вдіяти»?

 

Хлопці продовжували хихикати, але Владу чомусь з кожним слово все більше ставало не до сміху.

 

— І то правда, — погодився Максим, відправляючи в рот самотній шматочок ковбаси. — А врешті-решт ти йому розповів? Ну, ти ж сказав батькам, Жукову, там, а з тим хлопцем що?

 

— Ну, на кшталт того, — Саня змазано погодився, Макс миттєво зауважив, що зайшов на слизьку стежку, де Мітяєв будь-якої миті міг психанути і закінчити розмову. — Нічого цікавого.

 

«Ага, як же. Настільки не цікаво, що в тебе на лобі написано «я досі плачу ночами, коли згадую про це». Прям зовсім не цікаво, ти маєш рацію».

 

— Не думай навіть ридати. Хоча, якщо все ж таки вирішиш, так і бути, підставлю тобі плече. Але дивись, потім не розплатишся.

 

— У тебе там що, злиток золота замість плеча?

 

— Ага, а член із алмазів.

 

— Во-о-оу, можна було й без таких подробиць. Я ж підор, раптом втріскаюсь ще, — жартома попередив Мітяєв.

 

— А ти ще ні? — не залишився в боргу Максим. — Я вже придумав, як гарно відшити тебе.

 

— Навіть так? — Сашко вдавано образився, стираючи уявну сльозинку з щоки. — Я — хлопець незабутній, тож не думай, що хможеш легко мене позбутися!

 

«Як же це все… — Влад зняв окуляри і обережно поклав на тумбу біля входу. — Мене ДРАТУЄ, матір вашу».

 

— Та-ак, і пам’ять феноменальна. Плавали — знаємо, — Максим закотив очі.

 

— А це ти до чого? Не зрозумів.

 

— Та так, не бери в голову, — нудним голосом озвався Калим. Жуков же зрозумів, що більше за цим воркуванням спостерігати не може і до кухні все ж таки увійшов. Першим його побачив Макс, що сидів обличчям до дверей, і поглядом спробував передати все своє невдоволення.

 

— В сенсі? Розповідай давай! — не вгавав Сашко, не підозрюючи, що за його спиною хтось стоїть. — У мене гарна пам’ять взагалі, досі пам’ятаю вірші, які в молодшій школі навчав!

 

— Саню, — Влад скуйовдив долонею чуже волосся. Сашко під тим дотиком здригнувся від несподіванки. — Можна буде в тебе відлежатись, поки не відпустить? Мати з гівном з’їсть, якщо бухий прийду.

 

— Ну ти даєш, так лякати мене! Звичайно, зараз посцю, і підемо. Тобі лайново? — дбайливий до мозку кісток Мітяєв миттєво забув і про розмову, і про Калимова, який за всім, що відбувалось, похмуро спостерігав.

 

— Таке, буде краще, якщо просплюсь нормально, — запевнив Влад, ненав’язливо підштовхуючи друга до туалету. Варто було тільки дверній клямці видати характерний звук, Жуков повернувся до столу, впираючись у Макса поглядом. — Не знаю, що тобі там у голову стрільнуло, але не треба знущатися з нього, окей?

 

— Ти про що? — корчити з себе дурня у Калимова виходило просто огидно, але він корчив, навіть на підсвідомому рівні відчуваючи, як опонента це дратує.

 

— Про те саме. Не фліртуй з ним. Він пожартує, але не забуде.

 

«Ой, ти, блять, не повіриш, наскільки цей хлопець може бути забудькуватим».

 

— І що тоді?

 

— І тоді мені доведеться занурити обличчям в унітаз чергового недоумка, який розбиває йому серце, — запевнив Влад, упершись долонями в стільницю, майже перегинаючись через неї, щоб присунутись до приятеля ближче.

 

— Чуваче, на мою думку, ти перебільшуєш.

 

— Послухай Ти, — вкрадливо, крізь зуби зашипів Жуков, нависаючи над Максимом. — Я був тим хлопцем, якого він любив у школі, я був з ним поруч, коли йому тисячний раз зраджували, тож напевно знаю, наскільки сильно і довго він може вражатись твоїм знущанням.

 

Повисла труна тиша, але лише на якусь мить, Саня і тут встиг зіпсувати момент, натискаючи на злив унітазу.

 

— Тому не треба вплутувати його в ці пошуки себе, добре, чувак? Скачай тіндер, якщо хочеш експериментів.