2

Ближче до обіду Сашко почував себе ветераном війни. Сорок хвилин в актовому залі зі зламаним кондиціонером здавалися пеклом і прирівнювалися до участі в бойових діях. Під кінець він уже благав про помилування й зовсім дістав Влада, який встиг за цей час тисячу разів пошкодувати про їхнє знайомство.

— І як ти це літо загалом пережив? — дивувався Влад, простягаючи другу напівпорожню пляшку води. Свою мінералку Мітяєв давно вже випив і останні кілька хвилин жалібно, майже зі сльозами на очах випрошував стратегічні запаси в Жукова. Той, звичайно, поламався для виду, але потім усе одно прихильно цілющою вологою поділився.

— У Стаса кондер стоїть, та й на роботі… у метро відносно прохолодно, у магазинах — теж, а вулицею я пересувався перебіжками, — видав Сашко, здуваючи каштановий чубчик із чола. Він ще до настання спеки замислювався над коротшою стрижкою, згадуючи шкільні часи. Тоді на голові красувався короткий кумедний їжачок, через нього Саша збоку виглядав жорсткішим, прикрашений легким нальотом гопника.

«Ніби з кліпу Макса Коржа втік. Типу «Малий повзрослєл», усе таке», — часто казав Влад ще у школі, через що й з’явилася ідея Сані одягти спортивки та ретро-олімпійку в день посвяти у студенти. Довго просити Сашка не довелося: натхненний безглуздою ідеєю, на посвяту він притяг старий масивний магнітофон і врубив ту саму пісню Коржа для антуражу. Знайомство з однокурсниками, деканом та викладацьким складом вийшло вкрай ефектним — Сашка миттю записали до персонажів творчих, чим після нерідко користувалися: хлопець із першого курсу писав сценарії для багатьох культурних заходів.

— Слухай, може мені знову підстригтися? — Мітяєв продовжив свої думки вголос, спускаючись по сидінню нижче, щоб його балакуча пика не мозолила нікому з викладачів очі.

— Це як баби після розставання каре стрижуть, так і ти? — не міг не підколоти Жуков, який до цього вже кілька хвилин спостерігав за тим, як після однієї сказаної фрази друг зависає в роздумах, не особливо обтяжених змістом.

— Та йди ти, — пирхнув Сашко, несильно вдаряючи Влада в плече. — Виглядатиму як гопник-самець.

— А щоб що, не підкажеш?

— Цього я ще не вигадав, — Мітяєв дістав з кишені телефон і перевірив час. До кінця тортур у газовій камері (він же актовий зал) залишилося хвилин десять, що не могло не тішити. — Ні, ну, а якщо серйозно, мене почав дратувати цей шухер. Щодня їх у божеський вигляд наводити ліньки, а так я на бомжа якогось схож.

«Ти схожий на педика взагалі, але говорити тобі про це не треба, мабуть», — Жуков стулив губи, щоб не заржати і не видати з вуст своїх що-небудь провокаційне. Усе ж таки друг тільки вчора розлучився з хлопцем, було б досить жорстоко знущатися з нього так одразу.

— Ну, до цього якось справлявся понад пів року, — резонно помітив Влад, на це Саня тільки знизав плечима, не знаючи, що відповісти.

Стасику подобалося його волосся, казав, що у Мітяєва воно просто шалене, вічно торкався його без причини, ніби Сашко — величезний пес, якого приємно потискати. Тоді Сашка то не дуже турбувало, а зараз він почав дивитися на поведінку колишнього під іншим кутом. Стас вважав його зручним, простим як три копійки, добрим, завжди готовим підставити своє плече в обмін на підставлений зад. І поведінка з Санею була відповідна: Стасик, ніби пихата панночка, хлопцям поруч із собою бути ДОЗВОЛЯЛА, ніяк інакше. Обманюватися щодо цього й надумувати собі безхмарну взаємність було безглуздо.

«Тоді мені варто порадіти, що я не встиг у нього закохатися за повною програмою, інакше вбивався б зараз, що кінчений, — Сашко і не почув «усі вільні», і не помітив студентів, що штовхались, як оселедці в консервній банці, біля входу. Мітяєв ішов автоматом за другом — на щастя, Влад раз у раз перевіряв, чи не затягнуло мрійника в трясовину з чужих рук і ніг. — Хоча, навіть якщо й не вбиваюся, усе одно прикро. Йому пощастило, що я не набив йому сьорбало, адже він той ще слабак. Пам’ятаю, коли в нього пральна машинка зламалася, і він мало не затопив сусідів, воду вигрібав чомусь я, а хлюпик цей так розпереживався, що й зробити нічого не зміг».

— Чувак, як на мене, тобі варто вийти зі свого трансу. По ходу, той ще треш намічається, — голос Жукова доходив до Сашка ніби з-під товщі води: глухо і невиразно. — Ні, брате, ти не зрозумів, там твій дохляк біля воріт стоїть.

— …Шо ти несеш? — останні слова хлопця трохи струсили, і він нарешті звернув увагу на Влада. Взагалі, у Мітяєва із зором було слабенько, так що він навіть не намагався розгледіти щось удалині і повірив другові на слово: чотириокість Жукова зазвичай не підводила. — Серйозно?

— Абсолютно. І, здається, він захмелілий.

— Ой, бля, — замикав Саня так, наче його скосив різкий зубний біль, та, на жаль, із зубами все було гаразд, хоч і будь-яка дірка зараз здавалася хлопцеві набагато приємнішою перспективою, ніж п’яний Стас у межах навчального закладу, у якому Мітяєв, взагалі-то, ще планував вчитися.

— Звучить дуже позитивно.

— Ти собі уявити не можеш, наскільки, — Сашко нервово скуйовдив без того безладнє волосся й поспішив уперед. — Коли востаннє я бачив його п’яним, він влаштував погром у барі в нас біля будинку, причому такий, що потім розплачувався ще два місяці. Його туди досі не пускають.

— А так і не скажеш, на вигляд кволенький такий, — Влад оцінювально глянув на витонченого кістлявого блондина з повітряним, навіть на вигляд м’яким волоссям, великими сіро-блакитними очима, кирпатим носом і карикатурно великим ротом. Останній псував усю пропорційність обличчя своїм розміром і робив хлопця візуально аж надто схожим на жабу. — Йому двадцять п’ять, кажеш? Де ти таких знаходиш?

— Майже двадцять шість, — виправив Саня за звичкою, намагаючись не зірватись на біг. — Ти для себе питаєш чи взагалі? Можу адресу дати. Звичайно, не точнісінько, але за аналогією варіки точно знайдеш.

— Боюся, ти не зможеш зі мною конкурувати і до пенсії нейобаний ходитимеш.

— О, боже мій, дякую, друже, за неспокій! — жартував бідолаха за інерцією, бажаючи розрядити обстановку. — Допоможеш його відтягнути до найближчого підворіття?

— Я думав, що ти не попросиш!

Стас побачив Сашка ще на ґанку і не відривав від нього погляду, навіть коли зображення почало не те що двоїтися — троїтися від «вертольотів», що закружляли голову. Він цілу вічність уже так не напивався, але привід був, так що хлопець просто відпустив себе, відпросився з роботи і дозволив собі накидатися, як шістнадцятирічний підліток.

Він не вірив. Мітяєв покинув його? Він же завжди був зверху, кишка у малолітки тонка для настільки кардинальних рішень. Напевно, Сашко лише перевіряв його на міцність, Стасові просто потрібно довести серйозність своїх намірів.

— Хе-ей, Са-а-аш! — прорепетував блондин на все горло, відставляючи вбік усі переживання. Тримався на ногах він насилу і для опори використовував різьблений, хитромудрий паркан. — Я зізнався! Зізнався, чуєш?!

— Бляха, ну якого ти репетуєш на всю вулицю?! — зашипів Мітяєв, наздоганяючи колишнього і затуляючи йому рота долонею. Стасик же, як Саня і передрікав, кермо влади ситуацією швидко повернув у свої тремтячі від алкоголю рученята, вирвався з хватки і відлетів на пару кроків убік. Ноги його, немов ватяні, відмовлялися підкорятися, Стас шльопнувся дупою на прогрітий асфальт, спантеличено дивлячись на те, що відбувається, під новим кутом.

— Це просто піздець, — видавив Саня, намагаючись не наробити зайвого шуму і підняти блондина на ноги.

— Т-та не чіпай мене! — Стас смачно вдарив по руці, що простяг йому Сашко, відмовляючись міняти положення на вертикальне. — Ти взагалі не чуєш? Я зізнався!

— Не кричи, будь ласка, чувак, ми ж у моєму універі, — без особливої ​​віри в те, що хтось слухатиме його, пробурмотів Мітяєв. Він схопив руку ще раз, грубо вчепившись і смикаючи колишнього коханця вгору. Жуков не розгубився і смикнув теж, щоб синхронно попрямувати вбік, тягнучи за собою п’яничку.

— Я сказав їм! Розповів батькам, що я — гей! Я, бляха, зізнався цим сучкам, що їбуся в зад, я їм зізнався! Ти уявляєш, Сашку?! — Стас горланив, не соромлячись, тож, напевно, уже весь двір і половина вулиці стали свідками його камінг-ауту. З кожним словом Мітяєв ставав усе похмурішим, не в силах навіть рота розтулити і сказати що-небудь: щелепи не розтискалися від жахливого напруження. — Ти задоволений, Сашку? Задоволений, га?! Тепер я не такий уже й слабкий, як ти казав, ще подивимося, хто з нас кого буде їба…

— Та завали ти сьорбало своє вже, — виплюнув Жуков, вільною рукою насильно стуливши жаб’ячий рот. Не можна, щоб Сашко зірвався раніше, ніж вони дістануться більш відокремленого місця.

Підворіття знайшлося швидко, благо, їхнє місто наповнювалося контрастами: достатньо в самому центрі звернути не туди, щоб опинитися біля наркопритону або входу в «Дірявий казан».

— Ти якого хуя влаштував?! — заволав Саша, хапаючи Стасика за грудки та притискаючи до цегляної стіни. Блондин стукнувся головою і щось п’яно заголосив, але Саня не став слухати — знову з силою струснув, погрожуючи порвати модний прикид офісного клерка. — Я, сука, тебе питаю, якого хуя?!

— А що я влаштував? Ти ж хотів, щоб я перестав бути боягузом? Ось я вирішив перестати. Я зізнався заради тебе, щоб ти… — домовити хлопцю не дали — Сашко не витримав, вбив кулак у гарне обличчя, відчуваючи неприємний хрускіт розбитого носа під кісточками. Наступний удар припав на вилицю, наступний — у підборіддя.

Ніжна фізіономія витонченого, солодкого хлопчика, якому й двадцяти років не даси, не те що двадцять п’ять, швидко перетворювалася на один суцільний синець. Стас любив бешкетувати під градусом, але все одно був слабким фізично, набагато слабшим за Саню, який мінімум двічі на тиждень тягнув свою тушку у спортзал для підтримки форми. Хирляк і захиститися не міг, лише затуляв руками обличчя, що взагалі не допомагало.

Боляче було до божевілля, уся голова ніби перетворилася на відкриту пульсуючу рану. Ніс заклало, з нього по підборіддю вниз стікала кров, забруднюючи червоним дорогу сорочку; в очах полопалися судини від сильного удару, а все обличчя загалом набувало характерної припухлості. Стасик схлипнув по-дитячому, а потім зовсім завив, не в силах стримати ні біль, ні образу, що переливалася через край, нарешті знайшовши вихід назовні. Четвертого удару не сталося — Влад відтяг Сашко назад, заламуючи руки, щоб не вирвався. Мабуть, Стасові слід подякувати Жукову двічі і порадіти, що друг у його колишнього виявився більшим і сильнішим, ніж він сам.

— Я вб’ю тебе, блять, якщо ти ще хоч слово скажеш! — усе ще вириваючись зі сталевої хватки, запевнив Мітяєв, дивлячись на Стасика шаленими від злості очима. — Я, нахуй, взагалі зрозуміти не можу, що то за фішка така — ламати все навколо? Чи це тільки для мене такий атракціон небаченої щедрості?

— Я… — блондин весь стиснувся від жаху, не думаючи навіть, що колись зможе побачити добродушного хлопчика Сашу в такому сказі. Стас просто не вірив, що це взагалі можливо, якщо згадати час, що вони провели разом. Мітяєв був прикладом доброти і розуміння, вірний і велелюбний, як псина. Зараз же на завсіди усміхненому обличчі красувалася пошматована жорстокістю гримаса, і Стас, хоч і протверезів ще після першого удару, за тваринним страхом усе одно не бачив у Сашка причин злітати з котушок.

— Мало того, що свій зад ніколи в штанах утримати не можеш, усе шукаєш, куди б прилаштувати, то ще й псуєш мені життя своїми сраними камінг-аутами! Я просив тебе про це? А? Ніхуя я тебе не просив! То скажи, навіщо ти пускаєш по пизді моє життя? Може, розберешся краще зі своїм?

Мітяєву щиро поведінка колишнього здавалася глузуванням, яким його намагалися добити остаточно. Мовляв, якщо розставання після зради не пробило, тримай ще пару веселих поворотів долі по типу вимушеного зізнання громадськості у своїй орієнтації.

Адже це не пройшло повз вуха людей навколо, практично весь універ стояв у дворі, велика перерва ж. Багато хто стежив за шоу з інтересом, хтось, напевно, і зняти уривками встиг.

Сашко не був сциклом, він не соромився себе, але й відкриватися купі незнайомих людей не збирався. Тому що поза толерантною бульбашкою, що оточувала його, гомофобія все ще існувала. З якихось безглуздих причин у двадцять першому столітті вона досі не була важким, але давно пройденим етапом.

— Я-я-я просто…

— Та краще б ти залишався боягузом, як і раніше, — запевнив Сашко. — Чувак, відпусти мене, я більше його не зачеплю, — голос звучав переконливо, і Жуков відпустив друга, але не відходив далі, ніж на пів метра: хто знає, що стане каталізатором наступного разу.