19

*Sadsvit — Молодість.

З чого все почалося? Ну, з самого початку. Ми з ним одразу якось… ну. Близькі стали.

Я раніше навіть таких людей не бачив. Всі діти як діти: ходять собі, спілкуються, збиваються в купки, вередують і балуються. На їхньому тлі у Сані контрастність була просто максимальною, він не намагався ні до кого підійти, та й до батьків надміру не лип, як якийсь скиглій. Стояв собі і стояв, ніби все це вже сотню разів бачив. Старий дід, бляха.

Пам’ятаю, того дня мама дуже довго не могла знайти мою краватку, а як знайшла, почала в’язати хитровигаданий вузол на шиї. Перше вересня, перший клас, я мусив бути при параді. Мітяєв, до речі, і тоді собі не зраджував: підорська блакитна сорочка з крихітною краваткою-метеликом ще в той момент мала мені натякнути на райдужну орієнтацію.

Я роздивлявся людей навколо. Новоспечені однокласники так верещали, ніби намагалися викликати самого диявола своїм криком… А Саша раптом зітхнув так стомлено, вимучено, що мені смішно стало. Я хихикнув, відмахуючись від питального погляду матері, тоді Мітяєв мене помітив і вочевидь знайшов у мені вихід свого акторського таланту. Усю лінійку він кривлявся, відігравав німі сценки, а я іржав, як кінь, тільки встигаючи втирати сльози, що виступили від сміху.

Так все і почалося. Без спецефектів, так, але Саня сам собою той ще екстаз піротехніка, їй богу, більше б я не вивіз.

Перша думка про нього і правдива, і ні — все неоднозначно. Мітяєв справді не особливо контактний, якщо говорити загалом. Я запідозрив у ньому зачатки аутизму, але швидко усвідомив, яким він буває зі «своїми».

Ви бачили сонце? Ну звичайно ж. А я бачив аж два, і одне з них гріло лише мене персонально. Це підкупувало з ранніх років — розуміння своєї винятковості. Він усміхався, жартував, спілкувався, дбав, дивився так віддано, що стискалося, боліло щось усередині. До цього швидко звикаєш і починаєш вважати нормою, а коли настає пубертат, взагалі не бачиш міри у самоствердженні. Я не завжди був хорошим другом, але Сашко все одно незмінно залишався поряд, танцюючи з бубном довкола мене.

Травень десятого класу все надломив, і хоч на поверхні наші стосунки не змінилися, слизнеш трохи глибше — побачиш навіть не тріщину, а Маріанську западину. Тоді все змішалося: коні, люди… Саша — закоханий у мене підор, я — сцикло, яке побоялося кинути його напряму. Картина олією і підпис внизу — «пиздець».

Все літо ми провели порізно, а восени Мітяєв повернувся вже зовсім іншим. Було видно, звичайно, що він тягнеться до мене, як і раніше. Але ще виднішими стали ті зусилля, з якими він намагався віддалитися. Типу, сепаративний, типу, не потребує.

А хто запитав, чого потребую я?

Далі була низка його ідіотських стосунків. Жодного коханця я не сприймав всерйоз, це допомагало абстрагуватися, а ще не порівнювати, не намагатися зрозуміти, до кого Мітяєв ставиться більш особливо. Тому що програш у цій битві дорівнював апокаліпсису.

Відчуття, що я потребую, прийшло далеко не відразу. Пусковий механізм — зіткнення в лоба з тим, у що навіть вірити не хотілося. Спочатку цей ублюдський Стасик із жаб’ячою мордою увірвався зі своїм непроханим камінг-аутом. Навіть не придивляючись зрозуміло: блондин із Сані мотузки в’є, кожним рухом прив’язує бідолаху міцніше до себе. Я тоді мало не вперше побачив у Сані те, що, мабуть, завжди бачили інші. Він… крутий, бляха.

З появою Калимова стало ще складніше, саме його існування ніби підштовхувало мене до дій. Тому що зволікати не можна. Тому що не по собі: від думки, що я можу перестати бути особливим, накривало так сильно, що все довкола переставало мати значення.

***

Одинадцята година вечора, а він вже в ліжку. Влад кілька років мучився зі збитим режимом сну і лягав близько третьої ночі, не раніше, але сьогодні все й так уже йшло через задній отвір, він вирішив не відходити від обраного курсу.

Як так сталося, що він залишився з ночівлею після всіх подій, досі незрозуміло. Майже напросився, скористався Саніним шоковим станом, присутністю батьків. І лишився.

«А що робити далі, бляха, незрозуміло», — Жуков притулився чолом до стіни, що приємно холодила шкіру, і замружився. Він був розгублений, на жодне його «навіщо» та «чому» в голові не було відповідей. Та й де їх шукати?

Ось він і лежить у темряві, їсть себе поїдом, чекає, поки друг повернеться з душу, щоб… А щоб що, власне? Влад і сам не знав, просто вперше в житті вирішив переступити через гординю, щоб не просрати щось очевидно важливе. Таким Саша був для нього. Шлях усвідомлення цього факту лякливо тернистий, і тепер, пройшовши його, Влад просто не міг звернути назад або вбік. Потрібно довести справу до кінця, навіть якщо він — кінець — напевно буде лайновим.

Двері тихо рипнули, на підлозі окреслилася смужка світла з коридору. Влад завмер у переляку, прислухаючись до кожного шереху. Сильно намагатися і не доводилося: Мітяєв вечно копошився, шарудучи навіть тим, що не видає звуків у принципі. Через пару хвилин Сашко нарешті доповз до ліжка, акуратно підняв ковдру і вмостився на самому краєчку, щоб сплячого (за легендою) гостя не потривожити.

— Ще на підлозі ляг, — не витримав Влад. Ривком розвернувшись, він притягнув друга до себе, утримуючи рукою поперек живота. Сашко справді втратив у вазі за час лікарняного. Вони бачилися практично щодня, це не впадало так сильно в очі і усвідомлювалося швидше на дотик, як зараз.

— Це ввічливість, чувак. Я думав, що ти спиш. Турбувати не хотів, — Саша знизав плечима, Жуков уловив рух і закотив очі:

— Ага, так, я прямо повірив. Ти все життя крутишся, як жук у гівні, а тут вирішив, блять, не турбувати, — Влад просунув другу руку, всерйоз Сашка обіймаючи.

— Точніше й не скажеш, — почулося пирхання, яке, мабуть, мало відвернути увагу від ненав’язливих спроб вибратися з кільця рук. Саня намагався відповзти якнайдалі, чим друга страшно бісив.

— І куди ти зібрався? — Влад стомлено видихнув кудись у смагляву шию.

— Спати, — Саня зіщулився, неначе від лоскоту.

— Ну, поки це більше схоже на спроби від’їбатися від мене, знаєш.

— Вже від’їбався б, коли бачиш, що мені неприємно.

— Тобі-то неприємно? — Саня не міг бачити, але майже шостим почуттям відчув, як у очкарика в скепсисі вигнулися брови. — Пизди поменше, га? Було б щось не так, уже б давно мене вигнав.

Мітяєва як струмом вдарило, коли він відчув сухий, цнотливий поцілунок у районі сьомого хребця.

— Жуков, ти йобнувся? — Саша вирішив йти з атакою в лоб, перебуваючи в абсолютному ахуї від того, що відбувалося.

Сашку здавалося, що незабаром у нього просто «виб’є пробки» від перенапруги. Все життя він жив у певному ритмі, орієнтувався швидше всередину себе, ніж навпаки. Кожна драма — величезний проміжок життя, який хлопець приділяв обмусолюванню та стражданням. Він не звик до швидкісної течії і кипі подій, не міг зрозуміти, як не зомліти від нервів.

Жуков у цей момент розумів, як сильно його криє. Не від гостроти відчуттів, скоріше від самого факту: він нарешті дозволив собі діяти. Йдеться навіть не про якісь сексуальні пориви, у Влада до Сашка в принципі була історія про дієслово «любити» в першу чергу. Просто за стільки років він встиг трохи забути про це.

— Йобнувся, — нехитро і відкрито підтвердив хлопець. Саня буквально відчував кожне слово невагомим рухом губ на шкірі. — І мене пиздець, як сильно зачіпає ваша метушня з Калимовим. Ти ж не ганчірка полова, бляха, навіщо знову дозволяєш ноги об себе витирати?

«Ну нічого собі повороти, — Мітяєв здавлено реготнув. — Він, типу, думає, що Макс мене аб’юзить? МАКС? Та він навіть за зад мене без дозволу не помацає, про що мова?»

— З чого ти все це узяв взагалі?

— З того, що я його знаю. Він закінчений бабник і ні до кого не ставиться серйозно.

— Чесне слово, я не вимагаю зберігати мені вірність, — Саша захопився розмовою і перестав вириватися з обіймів, пригрівшись. Влад відчув зміну і вкрай осмілів: намацав притиснуту до худих грудей руку друга і дбайливо взяв у свою, переплітаючи пальці. Настільки інтимний, теплий жест, що у Влада затремтіло щось усередині від щенячої ніжності.

— Він ні разу не відвідав тебе. За місяць. Ти, нахуй, ледь кістки зібрав у купу, а він навіть не прийшов.

Сашку не хотілося говорити про це. По-перше, він розумів мотиви Калимова і щиро не тримав образи, а по-друге, хлопцю просто було не до цього зараз. Жуков — гордий володар типових пальців піаніста, що саме собою суцільна естетика. Чи варто говорити, що коїлося з Мітяєвим, коли ці самі пальці акуратно погладжували зовнішній бік його долоні?

— Хулі ти мовчиш? — Влад явно чужий ступор сприймав трохи інакше, та й взагалі на свій рахунок.

«А хулі мені тобі сказати, блять? — Мітяєв зітхнув. — Я стільки років мріяв про щось подібне, уявляв, як це могло бути. Дрочив на твої фотки, а після цього по годині ридав у подушку і не знав, як наступного дня дивитимусь тобі в очі. Ти — моя блакитна підліткова мрія, розумієш? Після твоєї «відмови» мені хотілося здохнути, і тоді я відчував себе більшою розвалюхою, ніж останній місяць. І знаєш що? Це ти не прийшов. Ані через місяць, ані через два. А через стільки часу вимагаєш оперативного зворотного зв’язку».

— Навіщо розповів Максу про те, що я тебе кохав?

…Іноді бувають моменти, коли тиша настільки густа, в’язка, що ножем не розріжеш. Напевно, це був один із таких випадків, Сашкові навіть здалося, що його барабанні перетинки лопнули — настільки стало тихо.

— Ти… — горло Жукова стислося. До чого, а до цієї розмови він явно не був готовий.

— Знаю про те, що ти знаєш, що я любив тебе? Чувак, я не відсталий.

— Давно?

— Давно не відсталий? — хлопець пірхнув. — Я одразу все зрозумів. Немає в мене порнухи в історії браузера, і не було ніколи, — Саша розчепив переплетені руки і раніше, ніж Влад встиг запротестувати, розвернувся до друга обличчям. Очі звикли до темряви і бачили трохи більше, ніж просто контури предметів, Сашко навіть роздивився улюблені родимки на чужому обличчі. Жукова на такій відстані зір теж не підводив, тож хлопці були на рівних умовах. — Це папка з фотками. Напевно, ти по приколу заліз туди, а потім засцяв і не зміг придумати нічого кращого, ніж гейське порно. Це б навіть спрацювало, якби я був трохи тупіший.

— Ти нічого не сказав, — голос Влада помітно здригнувся, просочився безпорадними нотками.

— Ми не змогли б більше дружити, якби ти мене відшив.

«А цього я точно не пережив би», — закінчив про себе Саня, прикусуючи щоки зсередини, щоб не ляпнути нічого зайвого.

Влад усвідомив, наскільки безтурботний був у шістнадцять років, раз не сумнівався в тому, що Мітяєв повірив:

«Тобто я, виходить, не просто не вберіг його від відмови, так ще й змусив страждати на самоті, без можливості це обговорити. Адже за фактом ніхто нічого не говорив, інциденту не було. І говорити нема про що, раз так. Бляха, я ж тільки гірше зробив».

— Хотів його під’їбати, — невпопад почав Влад, наважуючись таки відповісти на початкове запитання. — Ревність. Я вирішив зробити хід конем, мовляв, якщо зрозуміє, що в нас якісь теми складні, не стане лізти з цікавості. В теорії я і бажання відбив, і виїбнувся.

«Ага, два рази. Мабуть, не нагнітай ти так сильно, Максим би і не влип по самі вуха в гомосятське лайно».

— Ревність? — Саша знову видав якесь горлове мукання, трохи схоже на сміх. — Чувак, ти нічого не плутаєш?

Звичайно, Мітяєву зараз було зовсім не до сміху, але він уперто вдавав, що нічого не відбувається. Навіть якщо його серце шалено стукає. Навіть якщо найкращий друг наполегливо обіймає за талію і притягує ближче до себе. Навіть якщо Сані потай це подобається.

— Блять, можеш просто стулити пельку і вислухати мене? — зашипів Влад.

— Ні, блять, не можу я просто заткнутися і слух… мнхм… — його рот нахабно заткнув язик. Зовсім не так, як уперше — м’якше, з більшою увагою і ніжністю.

«Якщо не можеш, значить, треба тобі допомогти», — Жуков злегка посміхнувся куточками губ, зауважуючи, що Сашко не поспішав його відштовхувати і, здається, навіть відкрив рот трохи ширше. Влад знову взяв друга за руку, переплітаючи пальці так, щоб стикатися спітнілими від нервів долонями і відчувати пульс — підтвердження їхнього загального ідіотизму.