14

*The Acid — Basic instinct

Запізнившись на першу пару більше, ніж на півгодини, Мітяєв увійшов до кабінету, на ходу плутано вибачаючись.

— Ну, мабуть, я маю подякувати, що ти взагалі прийшов, Олександре, — єхидно пробурмотіла викладачка з філософії, поглядом запрошуючи студента сісти. Сашко проскочив до вільного місця біля Влада і впав на стілець, нервово зітхаючи. «Спілкування» з Максимом закінчилося скомкано і незрозуміло, залишаючи неприємний осад, що так дивно поєднувався із загальним відчуттям задоволеності. Взагалі, більшість з того, що відбувалось в підсобці, йому дуже сподобалося. Напевно, якби не всі неоднозначні заяви Максима, Мітяєв взагалі був би в захваті.

«М-так, навряд чи вони там плюшками балувалися», — Жуков простежив поглядом червоні плями на щоках Сашка, розфокусований погляд і заціловані, більше схожі на роздерту рану, губи.

«Мені здається, що ми з Калимовим кардинально по-різному бачимо нашу… взаємодію», — Саня трохи очманів від слів, якими Максим кидався люто, немов гранатою. Немов дробом пострілів із кулемету. Немов ядерною боєголовкою. Принаймні саме так промови четверокурсника сприймалися Мітяєвим.

Правда в тому, що його голова була забита зовсім іншим. Події, зліплюючись у єдиний ком безпросвітного пиздеця, зносили хлопця з ніг, починаючи з першого навчального дня. Він розлучився з хлопцем, випадково зробив камінг-аут, був десяток разів досить сильно пошарпаний місцевими гопниками. Його найкращий друг дивно поводився, на горизонті вимальовувалися нові стосунки, до яких бідолаха був абсолютно не готовий, а навчання цілком і повністю йшло пиздою. Напевно, з боку поведінка Мітяєва здавалася абсолютно пофігістичною, але це був лише захисний механізм. Мовляв, якщо прикинутись камбалою, велика ймовірність, що негаразди обійдуть його стороною. Та й Сашко просто не знав, за що хапатися в першу чергу, низка подій підривала мозок, коктейль з думок і переживань збивав з пантелику.

Третій тиждень вересня. Сашку було страшно уявити, що буде далі.

— Калимов, значить, — підсумував Влад, нарешті зібравшись із силами, щоб почати розмову. Він умовляв себе кілька днів, щоб запитати друга прямо, але чи гордість, чи щось ще, ні в яку не давало навіть рота відкрити. І ось, настав момент істини.

— Ой, блять, — Саша приклався чолом об стільницю. — Ну, хоч ти не починай.

— Не починай? — Влад вигнув брову здивовано, нахиляючись ближче до сусіда, щоб лишити хоч якийсь елемент приватності їхньої розмови. У ніс ударив різкий запах мускусу, хлопець мимоволі вдихнув глибше.

— Мозок мені їбати, — похмуро пробурчав Мітяєв. — Або встань у чергу хоча б. У нас тут як у банку тепер: візьміть, будь ласка, талончик із номером і йдіть нахуй.

— По-моєму, на хуй тут тільки ти ходиш із завидною регулярністю, — Влад вказівним і середнім пальцем недбало відтягнув горловину светра, розглядаючи шию друга, посипану засосами поверх зелених слідів удушення.

— Ні, ми поки що не дійшли до проникнення, якщо тобі так цікаво, — Сашко відмахнувся від нахабної цікавості і відсунувся.

— «Поки що»? — з роками, навіть для людини з такою міцною психікою, як у Жукова, одкровення Мітяєва все ще давалися важко.

«Тобто плануєте? Тобто ти серйозно зараз, так? Цей чувак переїбав весь свій потік, кілька викладачів і навіть до молодших курсів вже дістався. Він, окрім жартів, кожні два місяці перевіряється на ЗПСШ, я з ним якось у шкір.диспансер ходив за компанію, він аналізи здавав. І тепер ти з ним збираєшся трахатися? У тебе реально мізки спермою затопило чи що?» — Жуков відчував щось середнє між братніми і не дуже братніми ревнощами.

— Якщо чесно, ти в п’ятницю якраз усе пересрав.

— Ну, їбати, вибачте, — Влад пхнув Мітяєва в бік так, що той мало не впав зі стільця, привертаючи до себе непотрібну увагу. Викладачка зиркнула на хлопців невдоволено, Саня видавив із себе тихі вибачення.

— У тебе там дитинство в дупі заграло? — зашипів Сашко, зовсім не розуміючи, який біс вселився в кращого друга.

— Ну хоча б не хуї, як у деяких, — почувся лютий шепіт у відповідь.

— З яких пір тобі хуї в моєму заду спокою не дають?

— З ДЕЯКИХ, — випалив Влад, і лише потім зрозумів, що своєю відповіддю звертав на слизьку доріжку. Саня у відповідь витріщив очі з подивом, починаючи шкодувати, що взагалі вирішив прийти на пари сьогодні. Вчитися все одно не виходило, а от стресів хлопець відхопив з лишком.

«Чудово, і що це означає? Хоча, ні, будь ласка, залиште всю цю хуйню на потім і дайте мені спокійно дожити до кінця дня, гаразд?» — Мітяєв виставив долоню перед Жуковим, жестом показуючи, що не готовий до продовження розмови.

І ніхто з друзів так і не помітив, що протягом усієї суперечки за ним недобре спостерігав Паша, з якого почалася низка побиття Мітяєва. Той, клацнувши парочку на телефон, бридко посміхнувся, передчуваючи кінець занять.

***

Бійка почалася раптово.

Ну, принаймні для Сані та Влада, що неспішно вийшли з воріт університету у бік улюбленої алеї. Була прикурена перша цигарка, яку Жуков одразу вирвав із рота і забрав собі, затягуючись. Ніздрі нервово тремтіли, проступили жовна: настільки щільно була стиснута щелепа. Тиша між ними весь день стояла густа та безкомпромісна.

«Не пригадую, коли востаннє у нас така хуйня була. Ще в школі, напевно», — Сашко здивовано на очкарика косився, витягуючи другу цигарку — тепер уже собі.

«Пиздець, я йому, виявляється, їблю всю пересрав, ви тільки подивіться», — Жуков зло пнув порожню пивну банку, що валялася на дорозі.

Через свої душевні стогнання, хлопці навіть не відразу почули, як за їхньою спиною вулиця наповнилася гулом, сміхом і матюками навперебій. Шум наближався стрімко, Сашко бічним зором зачепив якийсь рух, а вже наступної миті кулак без попередження впечатався в його обличчя. Почувся хрускіт кісток, що ламалися в режимі онлайн.

— Що… Блять! — до Влада почало доходити те, що відбувалося, коли Мітяєв зігнувся навпіл від наступного удару — тепер вже в сонячне сплетіння. Образника легко було впізнати по гіпсу на лівій руці, адже саме Жуков і зламав її гопнику-Паші два тижні тому. Хлопець непогано підготувався і грамотно скористався ефектом несподіванки: за інших обставин Саня точно не пропустив би другого удару. — Ублюдок, ти йобнувся?

— Пацани, тримайте його, — Паша махнув дружкам, і лише тоді Владу вистачило розуму озирнутися довкола. Вісім чоловік. Всі як на підбір: коротко стрижені, одягнені в безглузде поєднання костюмів із трьома смугами-лампасами на штанях та важких військових черевиках. Начебто збірний образ гопника-скинхеда засунули в ксерокс і розмножили.

«Числом ми, може, і програємо, але якістю — точно ні», — спробував себе підбадьорити Влад, засовуючи окуляри в кишеню вітровки. Бачив він тепер, звичайно, лайново, але в цій ситуації тендітна оправа та скляні лінзи навряд чи будуть доречними. Швидше за все, до кінця бійки вони все одно не доживуть, а очі будуть ціліші.

Звичайно, вони нападали хором. Поки Жуков давав під дих першому, другий бив зі спини прямо в маківку. Зірки посипалися з очей від болю, але хлопець продовжував метелити кулаками, не дивлячись навіть, куди, аби ніхто не зміг підступитися до нього ближче та обмежити рухи. Адже йому кров з носа треба допомогти Сані.

Останнім часом взагалі Влад дуже багато думав про їхню дружбу. Про те, як він хотів бути ближчим до Мітяєва, бути йому опорою. Тому що друг заслужив на це — підтримку. Не так багато людей, яких можна назвати життєрадісними, та й Сашко таким був лише з деякими похибками. Але зараз найбільше на світі Жукову хотілося залишити цю радість незайманою людською тупістю та жорстокістю. Хотілося захистити, бо та радість, будучи такою заразливою, відгукувалася в ньому щоразу.

— Сука! — влучний, сильний удар у вухо оглушив Влада, перед очима попливло, миттєво замутило. Очкарик намагався навести різкість зору, але противники двоїлися і троїлися, а в голові лише дзвін стояв, абсолютно дезорієнтуючи.

Влад дуже часто згадував сльози Мітяєва наприкінці десятого класу. Не хотілося їх більше бачити наживо… Але чому цих недоумків так багато? Чому взагалі хочуть заподіяти Сані біль? Хіба він когось образив? Він і мухи за все життя не зачепив, а відхоплює так, наче влаштував геноцид. Хотілося вити від безсилля та несправедливості.

Влад і завив, коли двоє повалили його та притиснули до асфальту. Хлопець вивертався, як міг, безжально здираючи шкіру на руках та обличчі об асфальт, намагаючись звільнитися.

— Ублюдки, бляха, відпустіть! — для бритоголових, що змогли таки Жукова заарканити, те, що відбувалося, більше схоже на атракціон «осідлай бика», ніж на бійку. Хлопець брикався так, ніби від цього залежало його життя, і завзятість підкидала дров у вогонь, підігріваючи його силу.

Поки у Влада тривала марна, але хоч якась метушня, у Сашка все більше скидалося на штиль. Паша, отримавши влучний удар у щелепу, вважав за краще дивитися збоку поряд зі свитою, як троє людей нещадно б’ють Мітяєва засраними підошвами військових черевиків. Саня не слабак, але все ж таки швидко здав позиції, будучи дуже виснаженим бійками за останній місяць. Хлопців було більше, і кожен із них за фізичною силою Сашкові точно не поступався, що зводило до нуля шанси на перемогу.

«Ну, пиздарики мені, хлопці», — на пару секунд шквал ударів припинився, Саня спробував підвестися, трясучись чи то від страху, чи то від болю. Від кожного зітхання або руху тіла хлопець кряхтів і жмурився, умовляючи себе не втрачати свідомість.

— Що ти там мямлиш, підоре? — нудьгуючим тоном запитав Паша, підходячи до змученого одногрупника ближче. — Вибачаєшся чи молишся?

— Шлю…— хрип з чавкаючим звуком вибивався з грудей. М’язи рук тремтіли, наче ті ось-ось переламаються до біса.

Влад застиг, дивлячись на кращого друга, обличчя якого більше було схоже на фарш: з рота і носа стікала кров по підборідді, поранені частини лиця стрімко синіли й опухали.

— Що? — вигнувши брову скептично, Паша наблизився до Мітяєва і поставив ногу в берці йому на спину.

— Шлю. Посилаю, бля, — Мітяєв спробував засміятися, але горло перекрило сміх надривним кашлем. Ступня давила десь у районі попереку, але хлопець намагався втриматися навколішки суто з принципу. — Тебе. На хуй.

«Б’єш — добивай, б’ють — вийобуйся до останнього» — життєве кредо Сані, апендицит юнацького максималізму, який вчасно не вирізали. Толку від нього не багато, але в деяких ситуаціях це єдине, що не давало зламатися внутрішньому стрижню. Мітяєв чіплявся за свій девіз із останніх сил, намагаючись не відключитися.

«Слабоумство і відвага» — так це бачилося Владу, але він розумів, це — все, що залишилося, і від душі підтримував друга, вивертаючись і надриваючи голосові зв’язки, видавав добірну лайку.

Звичайні перехожі і навіть студенти університету, від якого було рукою подати, — ніхто не зробив і спроби зупинити побиття. Люди або проходили повз, або збивалися в невеликі купки неподалік, шушукалися і знімали тишком-нишком дійство, що розгорілося. Жуков вкотре зрозумів, що до зубного скреготу ненавидить людей за їхню байдужість.

— Підор смердючий! — загарчав Паша у відповідь, втоптуючи Мітяєва черевиком у землю. Руки та ноги Сані підкосилися, він звалився мішком картоплі, остаточно розбиваючи обличчя об асфальт.

— А ти все одно… йди на хуй, — тихо і знесилено сипів Сашко, не підводячи обличчя. Він буквально не відчував свого тіла через біль, що наринув, від цього ставало страшно і до сліз прикро. Тому що він і справді нічого не зробив, нікого не кривдив, не зраджував. Навіть очі не мозолив, чого там.

— Ти в мене лайно жерти будеш, глиноміс хуїв! — усвідомивши, що здачі ніхто дати не зможе, Паша обрушив на Мітяєва хвилю нових ударів. Сашко не відривав обличчя від землі, боявся, що хтось помітить струмки сліз та соплів, що перемішувалися з його власною кров’ю.

— Припини, блять! — зриваючи голос, кричав Жуков, навіть не помічаючи, що й сам ось-ось розплачеться від картини, що постала перед очима. — Він вже не рухається, ти вб’єш його зараз! ВІДПУСТИ ЙОГО, ВИРОДОК! ВІДПУСТИ!

— Смердючий! Виблядок! Підор! Лайно! Підстилка йобана! — на кожну образу припадав новий удар мисом облізлих черевиків. — Здохни вже! Здохни! Здохни! Здохни! Здохни!

Раніше Саня не уявляв навіть, як це — знепретомніти. Виявилося, що процес зовсім не схожий на відключення системника від мережі, як він раніше думав. Скоріше схоже на занурення в сон, а какофонія з криків, лайок та його власних думок у голові — на якусь лайнову колискову.

І він заснув так само легко, як у ранньому дитинстві на тихій годині. Йому здавалося, що навіть усміхнувся, хоч достеменно ніхто так і не впізнає: у місиві крові та соплів неможливо було розібрати.