32

*Blue October — Hate me

*¹ STWO — Haunted

*² The Pretty Reckless — Heart

*³ Scala & Kolancy Brothers — Creep (Radiohead cover)

Влад давно не відчував себе в повсякденних рандомних ситуаціях настільки лайново, щоб думки про газову камеру здавалися солодкими.

Одногрупники з піною біля рота вибивали у викладачів “автомати” та обговорювали плани на свята. Бідолаги, приорані до самодіяльності, поралися з останніми декораціями і заучували свої номери. Влад же на автопілоті робив все, що потрібно, насилу стримуючи напади нервозності в рамках дозволеного. Тепер рамки незграбно розсунулися подібно до ніг легкодоступного дівчиська. Влад відчував, що невдовзі кордонів зовсім не стане, їх змиє його ж кривавими сльозами. Бо тепер він був зовсім один.

— Хлопці та дівчата, давайте, — палаючи ентузіазмом, підбадьорював студентів Сашко. Хлопець ніби займався всім одночасно, лавіруючи між рядами парт, заряджаючи позитивом усіх та кожного. Мітяєв любив передноворічну метушню, і чим старше ставав, тим більш фанатичною ставала його любов. — Залишилося зовсім трохи, завтра нарешті зможемо видихнути та спокійно виспатися.

«Минулого року він лише у своїй спальні поставив дві ялинки. А ще у вітальні, кімнаті батьків та на кухні. І вінок із гілок у туалеті, звичайно ж, куди без нього, — Влад навіть не посміхнувся, згадуючи. — Цікаво, як цього року? Він зазвичай прикрашає будинок у двадцятих числах, вже, мабуть, уся квартира у гірляндах. І він як ліхтарики ці йобані — такий же дурно-сяючий. Блядський інфаркт епілептика».

З сьорбала не сповзала шалена посмішка, а жестикуляція била всі рекорди з амплітуди. Владу навіть думати не хотілося, від чого друг став таким задоволеним життям. І спробуй він висловити свої здогади вголос, все одно не отримав би жодної реакції. Саня, як і кілька днів до цього, просто подивився б крізь нього на обшарпану стіну аудиторії, а потім вдав, ніби його хтось гукнув.

«Хто ж знав, що він взагалі вміє ображатись», — Влад макнув пензель у банку з акриловою фарбою, намагаючись не прислухатися до розмов навколо.

Вони зустрілися наступного дня після бійки на півдорозі до аудиторії. Саня тяг кілька згорнутих ватманів, Максим — пару навіть на вигляд важких коробок. Барвистий синець на вилиці очкарика розкрив таємницю збитих Саніних кісточок. Макс здивувався, але виду не подав, тільки коротко кивнув приятелю на знак вітання. Мітяєв ж зробив те, чого від нього ніхто не очікував: пролетів повз Жукова, навіть не дивлячись у його бік. Влад не зараховував себе до особистостей особливо чутливих, але в той момент тремтіння в колінах стало настільки нав’язливим, що стояти на своїх двох було проблематично.

Політика ігнорування далася Сашкові легко і невимушено. У відповідь на жарти одногрупників про те, що у них із Владом «відбулося розлучення», Мітяєв тільки посміхався і знизував плечима. На жалюгідні спроби друга звернути на себе увагу Сашко реагував напрочуд байдуже. Влад хотів помиритися, але вибачення комом наждачки застрягли у горлі — надто соромно зізнатися, яким лайном він був.

— Залишилось зовсім трохи? — Наталка зі скепсисом окинула поглядом аудиторію. Звичайно, вони роботу майже виконали, але враховуючи кількість задумів Сашка, навіть мала частина незакінчених декорацій лякала своїми масштабами. — Нас три каліки тут сидить, між іншим. Четвертий курс забив на нас остаточно? — Наталка мала на увазі факультет менеджменту зі старостою-Калимовим на чолі.

— Все тобі треба знати, — Сашко цокнув язиком, набираючи повідомлення в телефоні. Судячи з звуку, відповідь прийшла негайно і явно радувала своїм наповненням — хлопець відразу розплився в посмішці. — У менеджменту сьогодні іспит з якоїсь дуже нудної херні, тож хлопці особисто у мене відпросилися.

— Так, звичайно, повним складом і особисто, — Туся рушила бровами. — Легко живеться, мабуть, коли все по блату та через ліжко.

Наталя — та ще підбурювальниця. Будучи єдиною посвяченою у сварку нерозлучного тандему, дівчина отримувала унікальні важелі тиску на хлопців. Безглуздо було ними не скористатися: один тільки вид Жукова, що закипав від злості, був насолодою для її очей. Що вже говорити про можливу перспективу сидіти в першому ряду, коли ігнор Сані та пасивна агресія Влада перетворяться на справжню криваву бійню.

«Я колись уб’ю цю суку. Запропоную потрахатись на природі і втоплю в болоті», — Влад смикнувся, лінія на папері трохи скосилася вліво. Не критично, але маленький перфекціоніст усередині майже схопив мікроінсульт.

— Ой, не хвилюйся. Купи страпон якомога більше, і я розчищу для тебе свій графік, — Саня реготнув, продовжуючи лавірувати між партами.

 ***

Жуков не вмів говорити. Його з дитинства вчили, що слова — порожній струс повітря, вирішують лише вчинки. Свою любов він теж намагався показувати саме діями, зрештою розучившись висловлювати її словами. Тому навіть після сварки він продовжив монтувати, зводити звук та шукати ідеальний музичний супровід для їхнього «особливого номера» — свого роду білий прапор посеред холодної війни. Це єдине, що здалося Владу досить вагомим, щоб походити за вибачення.

«Ідея цілком собі крута. Навіть якщо він не простить мене, це однозначно варте моїх старань», — вкотре повторив сам Жуков, нервово поправляючи окуляри на переніссі.

Концерт був у самому розпалі. На сцені першокурсники танцювали модерн під ту пісню*¹, яку на одній з репетицій запропонував Калимов. Сашко одягнув студентів у чорні а-силуетні балахони, на одязі та відкритих ділянках шкіри залишив хаотичні плями неонових фарб різних кольорів. Світло в залі приглушили, дозволяючи неону розкритися максимально і підкреслити незграбність рухів. Танець виглядав інопланетно, загальна картинка на сцені — ефектно і продумано. Жукова гордість брала: кінцевий результат був заслугою цілої команди, його в тому числі. Кожну деталь було обумовлено: відеоряд, фото, музика, макіяж. Та що там — будь-який окремий клаптик тканини був підібраний з розумом і знаходився на своєму місці не просто так. Беручи участь у підготовці, Жуков не міг позбутися думки, що бути причетним до цього чудово. Не лише результат — сам процес був чудовим, Сашко робив його таким. Життя Влада прекрасним теж робив саме Сашко.

«А ти все проїбав через проблеми з контролем агресії, — припечатав Влад, прикушуючи до болю щоку зсередини. Якби хтось у нього спитав, як йому далися чотири дні самотності, хлопець би і відповідати не став. Йому було лайново саме так, щоб страх туманного майбутнього виривався з потаємних куточків підсвідомості нападами паніки. — Потрібно було вивести з себе єдину людину, яка буквально все спускала тобі з рук».

Жуков навіть намагався згадати ситуації, в яких Мітяєв на нього сердився. Але в голові нічого розумного, окрім єдиної сварки, не спливало. Не тому, що Саня був шаблонно-ідеальним, просто він умів приймати людей не лише з позитивних сторін.

«Ти такий, який є. Я не можу змінити людину за своїм бажанням, — з цим фактом треба змиритися і жити простіше», — знизував Мітяєв плечима і насправді не парився. А Влад зрозуміти не міг, як такі інопланетні індивіди взагалі можуть існувати в реальному світі, а не тільки під куполом у вакуумі.

Свято тим часом тривало. На сцену поспішила дівчина з потоку, стискаючи в побілілих від нервів пальцях старенький мікрофон. Жуков знав програму концерту напам’ять, тож за бажання міг би вийти на сцену замість однокурсниці: кожен рядок пісні в’ївся в голову намертво після десятків годин репетицій.

«Never wanted to feel,

Never wanted you to steal my heart.

Never wanted you to know

Never wanted to show I’m weak».

Спочатку Катя — виконавиця — вибирала з кількох пісень, але Сашко наполягав на цій*² зі словами «Пісня про нещасне кохання все ж таки краще за інші твої суїцидальні завивання».

Голос дівчини був вищим, ніж в оригіналі, та й характерної хрипоти місцями не вистачало, проте за емоціями пісню Катя дотискала однозначно, у Жукова навіть сироти пробіглися загривком. Ну звісно! Він із цією піснею резонував по максимуму.

У Влада була погана звичка ігнорувати власні почуття. Все, що стосувалося глибоких уподобань, запалений мозок очкарика не вважав чимось значним. Так, йому періодично хтось подобався, може він пару разів закохувався. Але і тоді хлопцеві здавалося, що почуття оголюють його вразливі сторони, а отже, їх треба глушити і рубати на корені.

«Always wanted you to see my heart,

Always wanted your love,

Always wanted but never was».

Сашко, навпаки, протягом багатьох років яскраво демонстрував своє ставлення до найкращого друга. Звичайно, він уникав пишномовного «люблю», але навіть без зізнань щодо Мітяєва завжди все було зрозуміло. На друзів не дивляться так віддано, наче готові кинутися під кулю заради чужого порятунку.

 «I’m falling all over myself,

Dying to be someone else».

Навіть пізнавши всю глибину почуттів Сані, Жуков не поспішав реагувати. Інакше довелося б визнати, що в нього самого можуть бути якісь емоції та почуття. Довелося б визнати, що він слабкий.

Кілька років пішло на те, щоб Влад дійшов висновку: він лише робив собі боляче спробами закутатися в кокон глибше, тому що ігнорування почуттів не призводить до їх зникнення. Тепер вони мутували, втратили природні риси і перетворилися на спотворене місиво печалі, ревнощів та самотності. Емоції доводилося проживати через «не можу», задихаючись від болю, аби тільки зрушити з мертвої точки, де будь-яка думка піддається ретельному аналізу. Аби тільки те «прекрасне» повернулося в його блядське життя.

 ***

— Наче непогано йде? — Макс ненав’язливо взяв Саню за руку, щоб той припинив віддирати з м’ясом задирок на великому пальці.

— Ага, — Мітяєв кивнув, не відводячи погляду від сцени. Останній номер концертної програми вже добігав кінця, рівень напруги потихеньку спадав, але Сашко все одно відчував себе бомбою сповільненої дії. Нестерпно хотілося вибухнути.

— Усі в захваті, — продовжив Калимов, м’яко торкаючись чужих кісточок. Від тоненьких скоринок не залишилося й сліду, на Митяєві все гоїлося швидко, як на собаці. — Від сміху прямо усцикаються, дивись.

— Ага, — хлопець знову кивнув, переплітаючи пальці Макса зі своїми.

— Але тебе все ще щось турбує, — мовби читаючи думки, продовжив Максим. Ось уже четвертий день він спостерігав ту саму картину: Саня старанно вдавав, що нічого не відбувається, а сам сидів, наче на голках. Збоку, мабуть, нервів хлопця не було видно, та тільки Калимов більше не був стороннім глядачем.

— У нас був ще один номер, — без виразу промовив Сашко, приступивши до задирки тепер вже на лівій руці. Погана звичка, від якої пальці перетворювалися на криваве місиво, що гоїться по кілька тижнів. — Це мала бути дуже гарна й особлива хуйня, але все як завжди пішло по пизді, і… Я злюсь.

Саня не відрізнявся особливою відвертістю, але на прохання Калимова намагався говорити навіть про ті речі, які сам вважав дрібницею. А Максу потай дуже цікаво було спостерігати за тим, як Мітяєв ділився своїми переживаннями: сам формат його монологу був незграбним і ніби дитячим.

— Злишся на..?

— Злюсь на, — Сашко закотив очі. — Пробач, я не знаю, що сказати.

«Думаю, тут швидше я маю вибачатися. Задаю питання, на які й так знаю відповіді, бо в кайф чути, що ви з Жуковим розплювалися», — Максим не міг назвати себе сволотою, але Саніна історія з найкращим другом уже була подібна до тригера, реагувати спокійно не виходило.

— Слухай, сьогодні ж двадцять п’яте? — вирішив змінити тему Калимов. — Які в тебе плани на свята?

— Ніяких, — Сашко насупився: останній номер закінчено, але на сцені чомусь тривала якась метушня. — Я зазвичай із батьками святкую, потім із друзями.

«Другом», — сам себе подумки виправив Саня. Вони з Владом святкували разом усі свята, починаючи з тринадцяти років. Моторошно було навіть представляти новорічний стіл без очкарика, що сидить поряд й вічно критикує гастрономічні збочення Сані.

— Хочеш, покличемо друзів до мене? — Максим обернувся до Мітяєва, перевіряючи реакцію. Сашко на мить застиг, а потім посміхнувся так щиро, що на правій щоці з’явилася кумедна ямочка. — Чи не покличемо. Зробимо, як скажеш. Хочу відсвяткувати разом.

— Можемо покликати Тусю, — замість згоди просипів Сашко. — І я прикрашу твою квартиру.

— Добре.

— Нам треба поїхати до «Ікеї».

— Добре.

— Приготуємо олів’є без гороху.

— Цілий таз.

— І з яблуками.

— Бог тобі суддя. Все зробимо, — Калимов стиснув чужу руку міцніше, стримуючись з останніх сил, щоб не поцілувати Сашка прямо посеред актового залу. Мітяєв ж прикусив собі язик, щоб не почати кидатися гучними зізнаннями. Мовчати ставало все складніше.

Сцена тим часом оновилася: рясні декорації зникли, на їхнє місце поставили білий екран. Просто і лаконічно, Саня з самого спочатку хотів зробити їхній проект мінімалістичним, щоб увага глядача не кочувала по дрібних деталях, упускаючи суть. Музика, що заграла, розійшлася тремтінням по кінцівках, Мітяєв покосився на сцену, нервово ковтаючи слину. Тільки фортепіано, поки нічого більше, але Сашко надто добре знав мотив, щоб не вгадати твір за лічені секунди.

— Що це? — Макс обернувся, здивовано розглядаючи перші зображення, що з’явилися на екрані. — Я думав, що минулий номер був останній.

— Я теж, — суха відповідь. Сашко дивився на екран теж, тільки кожен кадр був йому зрозумілий і знайомий. Ще б пак, як можна не впізнати власну руку. У Мітяєва багато шрамів, все дитинство він раз у раз напарювався на якісь залізки, арматуру та інші колюче-ріжучі предмети. На великих пальцях, наприклад, були майже симетричні сліди — наслідки нерівної боротьби з пекельною машиною для шинкування капусти.

“Це навіть звучить абсурдно, ми просто не можемо бути всі однаковими!” — голос Сані залунав із колонок. По залі пролунав гул, а потім запанувала заінтригована тиша. Камера рухалась від пальців вище, показуючи глядачеві різноманітність на будь-який смак і колір: незначні порізи, опіки, шрами від комариних укусів і серйозні рубці, для яких навіть знадобилися шви, — все на смаглявій шкірі здавалося контрастніше. Накладений на зображення фільтр із потертостями та порошинками залишав відчуття перегляду старої касети.

«Шкіра, волосся, там, — на екрані швидко, рвано з’являлися найрізноманітніші обличчя людей. Пірсинг, вітіліго, безліч відтінків волосся, губних помад та рис обличчя. Розібрати щось конкретне не виходило, зображення перед очима перетворювалося на вінегрет. — Стать, ґендер, вік, зріст, вага, походження», — музика на задньому фоні начебто набиралася сил, поступово збільшуючи гучність. Голос дитячого хору вже був помітний, текст — не до кінця, але Сашко все одно на автоматі заворушив губами, в пам’яті відтворюючи кожен рядок.

«Характер, інтереси, смаки у музиці та їжі. Щось кохане. Щось, що ми ненавидимо, — промова Мітяєва знімалася ніби з-під таємно. Так і було: насправді Жуков просто примудрився записати роздуми Сані вголос. Його голос то зрідка переривався шарудінням, то трохи затихав, коли Влад випадково закривав пальцем динамік телефону, однак все це чудово вписувалося в загальний настрій. — Це нормально — бути різними».

Було відчуття, що відео складалось із якихось рандомних, не пов’язаних між собою шматочків. Ось Саня широко посміхається, радіючи рідкому зимовому сонцю. Ось Наташа натягує до самих кінчиків пальців рукава неосяжного чорного худі, прикурюючи чергову цигарку.

«Нам із дитинства закладаються певні соціальні конструкти, на яких потім тримається наш світогляд. Чоловік не плаче, не скаржиться і не має права виявляти слабкість, — у кадрі з’явився восьмирічний Мітяєв, який тицяв збите коліно прямо в камеру, стоячи на тлі типового “совкового” килима. Слідом з’явився зареваний Жуков, який сидів на сходинці біля під’їзду. На вигляд йому було не більше п’яти років, на лобі красувалася величезна шишка, а поряд валявся перший двоколісний велосипед. — Жінка — ЗА чоловіком, вона безправна або задовольняється урізаним переліком прав».

На екрані з’явилися знайомі стіни універу, аудиторія, у якій найчастіше були пари з філософії. Вицвілі персикові шпалери чомусь не дратували, а абрис серця в правому нижньому кутку дошки розчулював до метеликів у животі. Сашко потрапив у суть цими кадрами, практично кожен студент у актовій залі представив щось своє, але так чи інакше схоже з образами у головах однокурсників.

«Ми звикли, що між двома ґендерами не те що різниця — ціла прірва. Ми звикли, що існує тільки одна правильна відповідь: залізобетонно-сильний мужик і до смішного безвільна, слухняна баба, — у кадрі з’явилися двоє: Туся і Саня, який дбайливо заправляв світле пасмо, що вибилося з зачіски дівчини, за вухо. — Один варіант відповіді. Один варіант відносин», — в об’єктиві їх із Наталкою поцілунок не був таким вульгарним, як здавався Сані в моменті. Дівчина була ніжною і тендітною, Мітяєв — сильним і міцним, як кам’яна стіна. По залі пройшов гул і навіть свист, викликаючи у Сашка бажання закотити очі.

«Якщо дівчина спить, з ким хоче, вона обов’язково повія. Якщо хлопець дозволяє собі заплакати, то він гірший за бабу, просто педик. Якщо ти любиш не того, кого, як думає суспільство, повинен любити, то ти заслуговуєш на страждання. Не більше й не менше. Варто дозволити собі вийти за межу умовної норми, ти відразу стаєш лохом з мішенню на лобі», — на мить стихла і музика, і голос Сашка. На екрані з’явилося відео, де місяцями раніше двох хлопців били за триста метрів від університетських воріт. Моторошні благання Жукова про те, щоб кращому другу дали спокій, залізним кулаком стискали шлунок до нудоти.

«Але правда в тому, що якщо уявити всі ці «норми» у вигляді простої арифметики, вийде, що не такі важливі деталі, — побиття на екрані різко обірвалися, перед очима знову постала аудиторія. Саня і Влад явно сміялися з якогось жарту, надриваючи животи. Мітяєв дупою спирався об вчительський стіл, Жуков, поклавши руку другу на плече, трохи згорбився, задихаючись від сміху. Начебто цілком звичайна картинка, але відстань між друзями була настільки маленька, що все само собою набувало інтимного підтексту. — Хлопець, дівчина, динозавр… Яка різниця, з ким ти щасливий, головне — щасливий. Від перестановки місць доданків сума не змінюється. Від того, що ти — ґей, не почнеться хаотичний рух літосферних плит і сейсмічна активність. Це лише любов. Війни та хаос породжує ненависть».

Голос Мітяєва обірвався невиразним шурхотом, з колонок з новою силою полився хоровий спів. Пісня якраз наблизилася до приспіву, Саня ледве стримував себе, щоб не заспівати в голос.

«…You’re so fuckin’ special.

But I’m a creep,

I’m a weirdo.

What the hell am I doin’ here?

I don’t belong here*³».

Наступну сцену Калимов уже бачив, щоправда, у реальному житті. Максим стиснув зуби, спостерігаючи за екранним Мітяєвим. Сашко посміхався так, ніби цілував найважливішу людину на планеті. Можливо це так і було. Можливо, це не було так важливо. Поцілунок набував сміливіших ноток, Влад ніби не хотів відриватися від друга, ловив губами губи, жмурився, стягуючи чортів червоний светр з чортової косматої голови.

— Не треба, будь ласка, надумувати собі зайвого, — хрипкий голос у вухо трохи протверезив. Макс обернувся і з подивом виявив, що більше не тримає Сашка за руку, а впивається нігтями в середину своєї долоні. — Чуєш мене?

— Чую, — Калимов хотів повернутися до перегляду, але Мітяєв не дав, притримуючи хлопця пальцями за підборіддя.

— Там нема на що дивитися, — Саня насупився. Макс любив, коли Саня так хмуриться, нічого милішого в житті бачити не доводилося.

— Та ну. Пристрасті такі показують, мужики смокчуться, — Максим посміхнувся, але не надто правдоподібно. — Як таке можна пропустити?

 — Переживеш якось, — заявив Мітяєв серйозно, від того легкий чмок у куточок рота став у рази раптовішим і приємнішим. Добре, що люди навколо були надто зайняті поцілунком у кадрі, щоб розглядати натовп. — Твій особливо пристрасний хлопець тут, на нього й дивись.

Влад спостерігав за солодкою парочкою з відстані кількох метрів, не в змозі подолати дистанцію та звернути на себе увагу. Ще зовсім недавно — хлопець міг присягнутися — Саня і на нього дивився з такою самою ніжністю. А тепер навіть не шукає Влада поглядом, хоч він тут, зовсім близько. Одне це змушувало всі нутрощі стискатися в хворобливу грудку, через яку з’являлося нав’язливе бажання розпороти собі черево. Тому що тепер він справді залишився зовсім один, і нічого вже не буде, як раніше. Адже ніхто з них не залишився тим самим, — це факт.

Жуков проковтнув гіркоту, переборюючи напад нудоти, і зробив пару сміливих кроків уперед. Ще трохи, і відео закінчиться, включать світло, студенти потихеньку почнуть повзти до виходу. Ще трохи, і він наблизиться досить близько, щоб його можна було побачити бічним зором. Ще трохи…

— Саню.