29

*Imagine Dragons — Next to me

Варто було тільки розліпити очі, Макс дійшов висновку: день буде не з простих. Для того, щоб зрозуміти це, не потрібно було вчитися на фізматі або ворожити на кавовій гущі. Достатньо було просто перевернутися на інший бік, де обличчям у подушку спало його… щось.

«Лайно, — Максим замружився, стискаючи пальцями перенісся. Голова навіть від мінімальних рухів тіла розривалася від болю, хлопець насилу уявляв собі шлях від ліжка до аптечки. — Нахуя так напиватися, якщо знаєш, що з ранку пертися на пари? Занадто нудно живеться?

Калимов повільно вдихнув і видихнув, про себе перераховуючи всі відомі матюки і в черговий раз дійшов висновку, що Мітяєв все ж таки погано на нього впливає. Не те щоб другокурсник був коренем зла та причиною всіх катаклізмів на Землі. Але він хвилював Макса досить сильно, щоб той поводився вкрай незвично.

«Варто було кілька разів покатати мене на емоційних гойдалках, і ось я, як обділений розумом десятикласник, нажираюся в слини текілою. Хоча у мене у квартирі немає навіть активованого вугілля. Блискуче, — хлопець зробив відчайдушну спробу встати з ліжка і підвівся на ліктях, але варто було тільки відірватися від подушки, голова затріщала ще дужче. Макс здався і звалився назад. — А все чому? Тому що цей… назвемо його умовно мій хлопець… вчора так сильно вз’їбав мені мозок, що заради збереження свого розуму, я просто повинен був напитися».

Звичайно, хотілося б сказати, що визнання почуттів вирішить усі проблеми та розбіжності. Але жили вони в реальному світі, як Мітяєв і припускав, розповідь про його недовгу інтрижку з найкращим другом точно не могла стати міцним фундаментом для нових стосунків.

«— Подобаюся, га? — Калимов продовжував дивитися на хлопця впритул. Промову, безумовно, Мітяєв штовхнув грандіозну. Гарну, солодку, але не надто — блювати сиропом не тягнуло. Хлопець явно готувався, так казав, ніби заздалегідь на аркушику головні тези прописував. — Як вдало, що ти зрозумів це після того, як розплювався зі своїм найкращим другом, правда? А це ж і МІЙ друг теж, до речі.

У Максі говорила образа і розв’язаний текілою язик. Саня це розумів, навіть сам Максим це розумів. Він сердився, звичайно, але це лише перший сплеск емоцій, який необхідний, щоб остудити голову. Мітяєв рішуче вдихнув, ніби зібрався щось відповісти, але ні слова так і не промовив, тупо витріщаючись на Калимова.

— Ти уявляєш собі, наскільки хуйово це виглядає з мого боку? — Калимов присунувся ближче, щоб між ними залишилася критично маленька відстань. Вже непристойно і двозначно, але бачити одне одного можливо, зображення перед очима не пливло. — Ну, Саше?

— Ти ж не думаєш, що я…

— Вибрав мене як запасний план, коли Жуков відмовився довбатися в дупу? — Макс хотів було відсторонитися, але Мітяєв вчепився рукою у футболку на грудях, утримуючи поряд.

— Я б не вчинив так з тобою, — другу руку Саня поклав хлопцеві на потилицю, зариваючись пальцями у волосся і трохи фіксуючи: ледве-ледь, за бажанням Калимов легко б вивільнився. — Не роби вигляду, що не розумієш цього.

— Не роби вигляду, що моя кмітливість має вирішити всі проблеми, — майже виплюнув Максим у парі сантиметрів від чужих губ. Йому набридла дивна тенденція звалювати на нього всю відповідальність за те, що відбувається. — Це взагалі не скасовує того факту, що ти поводишся як йобане лайно.

«Якщо до цього була моя ініціатива: бігати, добиватися, то тепер це виглядає як «Макс, я проїбався, але просто спусти мені це з рук, бо ти адекватний», — хлопець відчував, що його лояльність більше не йде йому на користь і стає згубною. Раніше якось і проблем таких не виникало, він не вплутувався в серйозні стосунки і не страждав від їхніх наслідків. Тепер хлопець чи не вперше в житті поринув у кохання. Причому, пізнавав чомусь виключно хуйові моменти.

— У мене навіть немає виправдань. Тупо поводився, як уїбан, — рука Мітяєва натиснула на потилицю, щоб обличчя Макса виявилося ще ближче. Хлопці зіткнулися лобами, як кілька годин тому. Цього разу, щоправда, саме Саня був ініціатором зближення. — Мені шкода, що ти почуваєшся запасним варіантом. Це взагалі не так.

Мітяєв навмисно не вибачався, просто не міг вибачатися за те, про що справді не шкодує. Адже це факт: деяким речам судилося статися. Хлопець розумів це, а тому нізащо на світі не відмотав би час тому, щоб не «пробувати» з Владом. Інакше Сашко ніколи б не відпустив нав’язливу тему свого підліткового кохання. Але сама думка, що його вчинки робили Максу боляче, змушувало серце стискатися до передінфарктного болю.

— Ти сказав мені, щоб я не тримав все в собі, — їх роти майже стикалися під час розмови, кожне невагоме зіткнення губ розходилося мурашками по загривку. — Я до цього навіть уявити не міг, як говоритиму з тобою. Мені було страшно, адже я розумів, яка буде реакція. Тому що я справді був лайном останнім часом. Але ти сказав, що мені не обов’язково розбиратися самому, і це вселяло надію. Ну, ніби того.

— Нахуя тоді ти весь цей цирк вдень влаштував? — на дотику чомусь було набагато простіше розмовляти конструктивно. Близькість з Санею розбавляла злість і образу чимось більш високим.

— А що б я у відповідь сказав? — Саня вимучено пирхнув, прикриваючи очі: від розфокусу погляду починала крутитися голова. — Що не міг ставитись серйозно до тебе, поки не розберуся зі своєю столітньою драмою?

— А тепер можеш, значить? — коливання повітря лоскотали губи, Максим мазнув їх язиком, випадково зачіпаючи і чужий рот теж. Вії Мітяєва затремтіли — поцілунки завжди перетворювали його на желе, а в такій напрузі навіть швидкоплинний дотик викликав бурю емоцій.

— Ти мені подобаєшся, — цього разу визнання було не голосніше шепоту. Хлопець знову зачепив губами губи, з кожною секундою їхня розмова все менше схожа на розмову. Рука від потилиці рушила нижче, пальці дбайливо погладили шию ззаду. Сашко не знав, що ще сказати, щоби це не звучало, як завчені фрази з романтичних комедій.

«Як би так висловитися… Мені не подобається, що він злиться. Але мені подобається, що йому не насрати, — Мітяєв несміливо провів долонею по спині, не наважуючись на більш серйозні дії. — Не подумайте, я не збираюся тепер на постійній основі йому такі концерти закочувати. Максим адекватний, концертна діяльність скінчиться дуже швидко. Але я побоювався, що він взагалі не стане мене слухати».

— Мені потрібно напитися, — заявив Калимов, усуваючись досить повільно, щоб Сашко не сприйняв це в багнети».

У результаті півночі вони пили і говорили про що завгодно, але не про насущне. Їхні стосунки в діалозі не спливли жодного разу.

«Думаю, це була чудова ідея, навряд чи ми прийшли б до чогось нормального під час п’яних розбірок. Є, щоправда, один нюанс: не вирішили питання вчора, отже, доведеться вирішувати сьогодні. Хоча, що вже там вирішувати…» — переборюючи бажання пустити скупу чоловічу сльозу, Максим остаточно повернувся зі спини на бік, зустрічаючись віч-на-віч із Мітяєвим.

— Саше… — голос спросоння зовсім не слухався, з горла вилітали жалюгідні хрипи і подібність членороздільного мовлення. — Саше.

Мітяєв навіть не ворухнувся, безсоромно продовжуючи бачити сни. Калимов, звичайно, не міг про це знати, але Саня був тим ще сонею. А якщо не применшувати, то хлопець був найстійкіш до зовнішнього впливу людиною, коли справа стосувалася сну. Його не розбудити і гарматним пострілом. Буквально.

— Са-а-аше, — до голосу, що осипнув, підключилися і кінцівки, Макс легенько торкнувся чужого плеча, але після пари спроб довів дотик до відчутного поштовху. — Саше, блять!

— Мфмх… від’їбися, — промимрив Сашко, ховаючись з головою під ковдрою. Другий секрет, який Макс не знав: Саня ненавидів, коли його будили та звірів на очах, якщо це відбувалося.

— Ніхуя собі повороти, — явно не так Калимов уявляв їх перший спільний ранок у якості пари. Хлопець з усім негативом, що накопичився в ньому останнім часом, впечатав п’ятірню в чужий живіт, спихаючи Мітяєва з ліжка. — Підйом, кажу.

— Ще є час… — невиразно запевнив Сашко, навіть не помічаючи, як плавно їде по простирадлі до краю матраца.

Третій секрет розкрився для Калимова дуже раптово. Саня прокидався миттєво, варто було тільки… його будильнику задзвеніти. Заграла стандартна мелодія прискореної колиски, Мітяєв повільно розплющив заспані очі і зашарив рукою під ліжком, звідки долинав звук:

— …Чи ні. Доброго ранку?

— Д-доброго, — Максим недовірливо глянув на Саню. — Ти як?

«Ну, вчора ми нормально нічого не обговорили, зате й не посварилися. І ти не вигнав мене посеред ночі. І ми прокинулися разом…»

— Краще, ніж я припускав, — узагальнив Сашко, трохи посміхаючись куточками губ. Відчуття нереальності моменту довбало по нервових закінченнях, вливаючи у хлопця майже смертельну дозу ендорфіну. — А ти, судячи з обличчя, не дуже.

— Погано виглядаю?

— Десь як ранок у китайському селі, — посмішка стала ширшою, Мітяєв простяг руку до обличчя Калимова і провів по щоці. — Тобі лайново?

— А тобі ні?! — щире здивування Максима викликало дурний сміх у обох.

— Висока толерантність до алкоголю, — Мітяєв провів пальцем по лінії губ і опустився до підборіддя. — А ще в останніх трьох моїх чарках була мінералка.

— Сраний читер, — під дотиками шкіра ніби плавилася, Макс зітхнув глибоко, поки хвилі затишку розходилися по тілу. Хлопець завмер в одному положенні, навіть голова не давалася взнаки, що робило мить ідеальною. — Ти здавався навіть п’янішим за мене.

«Ох, як би сказати. Ай, чого там, ніяк не скажу, — Саша невизначено смикнув головою і опустив руку, щоб зробити першу за ранок спробу встати з ліжка. — Я вдав, що дуже напився, щоб ти не почав мене затискати. Інакше б я тебе точно виїбав, а я хочу бути джентльменом і спочатку розставити всі крапки над «і» у наших стосунках. Кому розкажи — не повірять, що я можу бути настільки галантним».

— Швидко тверезею, — прийняти становище «сидячи» виявилося легко, Саня задоволено посміхнувся: знання свої міри в алкоголі далося бідолашному далеко не з першого разу, проте минулого вечора все йшло, як по маслу. — Давай, краще тебе воскресимо. Нудить? Голова болить? Де твоя аптечка?

«Що за мати-ведмедиця вдерлася в чат?» — сил на якісь емоції у хлопця зовсім не було, Калимов тицьнув у верхню шухляду комода при вході в кімнату:

— Аптечка там. Слава богу, не нудить. Голова болить. І я думаю, що в найближчі пару тижнів точно не питиму.

— Не хочу тебе засмучувати, але за десять днів новий рік. Не думаю, що ти вирішиш зустріти його з компотом у руках, — Мітяєв проскочив до комода і, відкривши ящик, заходився ритися в коробці з ліками. — Ой, ну прямо всім аптечкам аптечка. Таблетки від кашлю та срачки… О, і порошок від застуди. Тобі що з того вручити?

— У мене рідко щось болить, от і не купую нічого, — пробурмотів Максим, насупившись. Визнавати свою безладність щодо здоров’я не особливо хотілося. — Це в тебе батьки медики, звісно, що ти розумієшся на всьому цьому.

— Так-так, звичайно, це я дивний, — відмахнувся Саня, вибігаючи в коридор. З одягу на хлопці були тільки труси, але його це, здавалося, ні краплі не бентежило. Зате бентежило Макса, який і так ледве тримав зв’язок з реальністю.

«Я зараз не в тому стані, щоб чогось, крім знеболювання, хотіти. Але я хочу. Як же дивно на мене впливає любов», — Калимов знову спробував прийняти вертикальне положення і повільно піднявся на ліктях. Від болю, що розривав голову, стигла кров у жилах, і бідолаха вкотре поклявся собі не пити. Пити менше. Хоча б у міру.

— До речі, а хто твої батьки? — Саша вбіг у кімнату з голосним тупотом, вивалюючи на той самий комод вміст свого рюкзака. Пара зошитів, три початі пачки цигарок, штук п’ять запальничок, жуйка, якась херня для укладання волосся. І ціла сила-силенна блістерних упаковок.

«Мені чомусь здавалося, що у таких, як він, мінімум одне відділення рюкзака забите догори презервативами та саше зі смазкою. Ну тому що з його апетитами завжди треба бути напоготові, — Макс зробив останній ривок і нарешті сів, спершись на обголів’я ліжка. — А у нього там таблеток ціла гора і тютюновий мінізавод».

— Батько бізнесмен, а мама психолог, — промовив Калимов без виразу. Обговорювати діяльність батьків хлопець не любив, щоб не ляпнути чогось важливого ненароком. Саші Максим був готовий розповісти, але псувати від ранку настрій не хотілося: Калимов-старший не був тією темою для розмови, яку можна назвати приємною. А матір… матір була умовно нормальною, але через те, що вони рідко бачилися, хлопець не міг вже напевно сказати, як до неї відноситься. Як до людини, яка дала йому життя — не більше і не менше.

— Психолог? — Саня зупинив свої пошуки, роблячи дуже складне обличчя — Макс не міг описати цей вираз належним чином, але Мітяєв виглядав дуже весело. — Ну, тепер усе стало на свої місця.

— Що, наприклад?

— З чого раптом у наших реаліях така людина адекватна з’явилася. Мама психолог багато чого пояснює, — хлопець знизав плечима, копирсаючись у горі ліків. Він завжди тягав із собою все і від усього, ця звичка ще ніколи його не підводила.

— Ніби це допомагає уникнути будь-яких проблем.

— Ні, — Саша простяг Калимову кілька таблеток і пляшку мінералки, що валялася поряд з телефоном під ліжком. — Але деякі проблеми для тебе, мабуть, і зовсім проблемами не здаються.

— Певною мірою, — неохоче погодився Макс. Пігулки грудкою застрягали в сухому горлі, хлопець, морщачись, робив великі, жадібні глотки, чіпляючись пальцями в пляшку. — Як каже мама, я — один великий психологічний експеримент. Вона була в декреті, коли пішла на другу вищу, так вона бухгалтер. Все, що вивчала, вона пробувала на мені, а потім уже на братах. Але їм пощастило більше: коли вони були маленькі, мама вже набирала досвіду з реальними клієнтами.

— У тебе брати молодші є? — очі по п’ять копійок Сані дуже йшли, на погляд Калимова.

— Два: сімнадцять і чотирнадцять років. Набагато адекватніші, ніж я. Принаймні, більше схожі на дітей, — пляшку було залишено в ліжку, а Макс, зібравши всю свою волю в кулак, продовжив спроби встати. — Навіщо із собою стільки ліків? Навіть для дитини лікарів забагато.

— Недовірливий я хлопець, знаєш, — Мітяєв хихикнув, запихаючи вміст рюкзака назад.

«Ага, недовірливий, звичайно», — Макс насупився. У роті ще відчувалася гіркота від пігулок.

— Не хочу здатися душнилою, але для людини з високою толерантністю до бухла ти занадто багато тягаєш пігулок від похмілля, — Калимову здавались дурними спроби приховати очевидний факт: хлопець це барахло тягав не для себе. — У нас Жуков тепер буде темою-табу?

Мітяєв завмер, перериваючи у голові всі варіанти розвитку їх спілкування. Якщо існувала на світі річ, яка Саші давалася зі скрипом, то це душевні розмови. Кожна з таких розмов була подібна до мінного поля, і як хлопець не намагався, без вибухів і ампутації кінцівок ще жодного разу не обходилося.

— А це принципово? — Саня вирішив піти шляхом меншого опору і просто відповідати питанням на запитання. Колись він вичитав, що така манера говорити — хороший спосіб перехопити ініціативу в розмові.

— А хіба це не впливає на те, що відбувається?

— Впливає? Лівий чувак впливає наші стосунки? — Саня доводив ситуацію до абсурду, ніби перевіряючи терпіння Максима на міцність.

— Лівий чувак? — рівень скепсису в голосі Калимова бив усі рекорди. Хлопець стиснув пальцями перенісся і заплющив очі, намагаючись знайти правильні формулювання в голові, що гуділа від болю. Максим розумів, що відбувається. Ставало навіть смішно від думки, як він добре розумів Саню. — Давай інакше: так, мені принципово розуміти, в яких ви з Жуковим відносинах і як ми спілкуватимемося тепер усі разом. Бо без цього я не зможу зрозуміти, у яких стосунках ми з тобою. Так зрозуміло?

— Цілком, — підібгавши губи, визнав Сашко.

— Ну так що? — чим м’якшим і терплячим був голос, тим дужче тріщала по швах черепушка від спроб тримати себе в руках. Максим скривився, ковтаючи ком, що підступав до горла.

— Ти закотиш сцену ревнощів або взагалі мене пошлеш, якщо я відповім неправильно? — все ж таки озвучив свої побоювання Саша.

«Ти дебіл?» — Калимов відірвав руку від обличчя, пильно дивлячись на хлопця. Майже свого хлопця. Його хотілося стукнути для профілактики, щоб більше не ніс нісенітниці і не тріпав нерви даремно.

— Я схожий на таку людину?

— Мене б тут не було, якби ти був схожий на таку людину, — видавив Саня.

«Що й потрібно було довести», — Макс розвів руками, почуваючи себе вчителькою молодших класів, яка щойно змогла пояснити учням таблицю множення на два.

— Немає тут правильної чи неправильної відповіді. Я не збираюся дойобуватись і шукати привід розбігтися, — Мітяєв несміливо посміхнувся: Максим казав так, ніби вони вже разом, це не могло не радувати. — Але ми маємо поговорити нормально, словами через рота, щоб перестати сумніватися. Щоб ти, як зараз, не боявся сцен ревнощів. А я міг розуміти, що взагалі відбувається. Добре?

— Добре, — Саша кивнув. — Що ти хочеш знати?

— Давай, ти спочатку перестанеш тиснутись до стіни, ніби я збираюся тебе пиздити, — Максим тицьнув пальцем у матрац поруч із собою, натякаючи, щоб хлопець сів.

— Все може бути, — Саня одним кроком подолав відстань від стіни до ліжка і заліз на нього з ногами, сідаючи по-турецьки.

— Попизди мені тут ще, — Калимов акуратно, намагаючись не турбувати голову, повернувся до Сани.

Думки переповнювалися найрізноманітнішими питаннями, що так чи інакше крутилися довкола персони Жукова. Хотілося дізнатися все й одразу, але здоровий глузд підказував, що тиснути на Мітяєва — так собі ідея. Такими речами потрібно користуватися дозовано.

— Ти взагалі впевнений, що ви з ним вирішили всі свої питання?

— Між нами немає жодних питань, — відрізав Мітяєв категорично.

— Ви вчора цілувалися, — нагадав Калимов, підпираючи щоку долонею: зберігати вертикальне положення було важко.

— Цілувалися на камеру для одного проєкту, я не хочу поки що розповідати, вибач. Але ця хуйня між нами — не те, що можна назвати бажанням чи типу того.

— Ти так кажеш, ніби сам себе вмовляєш.

— Ні, це ти себе вмовляєш, — Сашко труснув головою. — Тому що я лайново поводився, і важко повірити в моє чарівне перетворення. Але воно не чарівне. Якщо тобі стане легше від розуміння, що я все ще шмат гівна, то я взагалі поцілунки зрадою не вважаю.

— Звучить просто ахуєнно.

— Тим не менше, ні з Жуковим, ні з кимось ще я ніколи не намагався нормально зустрічатися.

— Слухай, це, звісно, ​​здорово, — Максим зітхнув, збираючи думки в купку. — Але я опизденічно ревную тебе до нього. Я й раніше ревнував, але після вчорашнього це має хоча б раціональне зерно.

— Так, з твого боку це виглядає так собі.

— Типу того. Так собі, — Максим ковтнув раз, другий, проганяючи настирливий дзвін у вухах. — Він же кохання всього твого життя.

— Блять, зав’язуй із цим, — Саня скривився, ніби в кімнаті раптово стало погано пахнути. — Не говори про це так, наче щось розумієш.

— Звичайно, я нічого не розумію. Я в принципі можу судити лише з того, що бачив на власні очі. А знаєш, що бачив? Що ви ніколи не були просто друзями. Ти любив його, блять, з чотирнадцяти років. Ще у вересні, варто було нагадати про це, ти готовий був розплакатися. А він від страху, що ти можеш закохатися в когось іншого, терміново вирішив змінювати орієнтацію.

Дивно було чути короткий переказ історії свого минулого кохання у виконанні людини, яка мітила на звання майбутнього.

— Я не можу судити про його мотивацію, — почав Мітяєв, перебираючи пальцями простирадло. — Думаю, він ніколи не був закоханий у мене в тому самому розумінні. Можеш не вірити, але я знаю його стільки років, що майже можу читати його думки. Він просто боявся, що хтось стане для мене важливішим, але ж це неможливо. Він мій найкращий друг, його не можна замінити, — Сашко присунувся до Калимова ближче, коліном упираючись хлопцю в стегно і притискаючись чолом до плеча. — Але мої почуття до нього більше не мають нічого спільного з любов’ю. Я не хочу його у цьому сенсі. І мене бісить, що замість того, щоб обговорювати наші з тобою стосунки, ми обговорюємо Жукова.

— Думаю, ще більше тебе взбісить, якщо я просто піду влаштовувати розбирання з ним, — Максим уткнувся в плутане після сну волосся, щурячись від легкого лоскоту. — Або в нападах ревнощів заборонятиму вам спілкуватися.

— Ти занадто розумний, щоб займатися такою хуйнею, — без сумніву заявив Саня. — Хоча, розбиратися можете, скільки душі завгодно, я не заважатиму. Головне, щоб ви мене в це не вплутували.

— І як ти собі це уявляєш? — Макс хрипко хихикнув. — Ти ж, типу, яблуко розбрату.

— Хуяблуко, — Мітяєв відсторонився, щоб заглянути Максимові у вічі. — Пробач, але я не збираюся вибирати щось одне.

— І рибку з’їсти, і на хуй сісти?

— І сісти, і посадити, — Сашко плавно кивнув, гіпнотизуючи своїми бездонними очима. — Не хвилюйся, ми всі варіанти випробуємо.