Розділ 9: Погано бути бандитом

Частина 1. Підготовка до місії

Альоша стояв біля дверей штабу, намагаючись заспокоїти серце, що все ще калатало після зустрічі з Олею. Вона була тут. Жива. Поруч. І треба було забирати всіх звідси, рятувати від греблі, що могла обвалитися будь-якої миті.

Але з’явилася нова проблема.

Альоша зняв рюкзак, поставив його на лавку біля штабу. Олег та Влад стояли поруч.

— Ну що, будемо готуватися, — сказав Альоша, дістаючи з рюкзака три невеликих навушника з мікрофонами. — Тримайте.

Він простягнув один Олегу, другий Владу.

— Що це? — запитав Влад, розглядаючи пристрій.

— Рація-навушник. Вмикається цим перемикачем, — пояснив Альоша. — Дозволяє чути один одного на відстані. Одягайте отак, — сказав Альоша і одягнув навушник.

Олег взяв свій навушник, оглянув.

— Звідки у тебе таке? — запитав він з цікавістю.

Альоша відповів без затримки:

— Я ж з бойового підрозділу, ми всі такими користуємося. Таким чином, — продовжив Альоша, — я буду чути вас, а ви будете чути мене і один одного. Завжди знатимемо, що відбувається.

— Круто, — вимовив Влад, одягаючи навушник.

Олег теж одягнув свій, перевірив, як сидить.

— Зручно, — сказав він схвально.

Альоша подивився на них, включив свою рацію та рацію Олега і Влада.

— Перевірка зв’язку, — сказав він тихо.

— Чую, — відповів Олег у навушнику.

— І я чую, — додав Влад.

— Відмінно, — кивнув Альоша. — Тепер про зброю.

Він подивився на Влада, який тримав автомат.

— Влад, автомат не підійде для цієї місії.

Хлопець здивовано подивився на нього.

— Чому?

— Тому що вам треба буде стріляти тихо, — пояснив Альоша. — Автоматні черги викриють твою позицію. Потрібен Хельсинг.

Влад кивнув.

— Є. В арсеналі.

— Тоді сходи, забери, — сказав Альоша. — І візьми болтів — чим більше, тим краще.

Влад кивнув і побіг кудись. Рухався швидко, але майже безшумно — справжня дитина лісу.

Олег усміхнувся, дивлячись йому услід.

— Він хороший стрілець, — сказав він Альоші. — Один з найкращих серед Піонерів.

— А ти? — запитав Альоша.

Олег повів плечима.

— Наче непоганий, — відповів він скромно. — Влучаю туди, куди цілюся.

Альоша усміхнувся. Скромність — добра риса.

За кілька хвилин Влад повернувся. За спиною у нього тепер висів Хельсинг замість автомата, а на поясі — два колчани з болтами.

— Готовий, — сказав він, трохи задихавшись.

— Відмінно, — кивнув Альоша. — Тоді можемо проговорити план.

 

Частина 2. План операції

Альоша присів на лавку. Олег та Влад сіли поруч.

— Спочатку мені потрібна інформація, — сказав Альоша. — Олег, розкажи все, що знаєш про базу бандитів.

Олег кивнув, збираючись з думками.

— База розташована тут неподалік між двох пагорбів, там стоїть чотири хати. Одна велика, решта менші. У великій зазвичай сидить головний.

— Головний? — уточнив Альоша. — Як його звати?

— Гриб, — відповів Олег. — Так його всі називають. Не знаю, чому.

— Гриб, — повторив Альоша, щоб краще запам’ятати. — Добре. Що ще?

— Бандитів десь десять-дванадцять, — продовжив Олег. — Може трохи більше. Зазвичай три-чотири бандити патрулюють лише територію бази, решта бандитів — сидять біля вогнищ, п’ють, галасують.

— Охорону виставляють?

— Ні, і підступи до бази не охороняють, — відповів Олег. — Вони почуваються тут у безпеці.

Альоша кивнув, обмірковуючи. Самовпевненість ворога — добре. Можна використати.

— А де тримають в’язнів? — запитав він.

— Не знаємо точно, — зізнався Олег. — Але Отаман казав, що його тримали в одній з менших хат у підвалі.

Альоша замислився.

План формувався в голові поступово. Два пагорби з деревами — ідеальні позиції для снайперів. База внизу — в чаші, без серйозних укриттів. Якщо все зробити правильно…

— Гаразд, — сказав він. — Слухайте план. Використаємо тактику «Приманка з підтримкою», — почав Альоша. — Я буду приманкою. Підійду до них відкрито, спробую вирішити питання без бійні. Ви займете позиції на пагорбах, на місці визначимо, хто де. Звідти ви матимете огляд всієї бази. Ваше завдання — інформувати мене, якщо хтось спробує мене обійти з боку чи ззаду. Я не можу бачити все навколо, а ви зможете.

— Зрозуміло, — кивнув Олег.

— Це не все, — продовжив Альоша. — Ви також будете моїм мечем.

— Мечем? — перепитав Влад.

— Так, — Альоша подивився на них, потім склав руку у подобі пістолета. — Якщо я на когось вкажу отак, — Альоша зробив жест, ніби стріляє з пальця, — його треба буде вбити. Швидко, без вагань, без запитань.

Олег та Влад переглянулися, потім кивнули.

— Зрозуміло, — сказав Олег.

Альоша кивнув, задоволений.

— І останнє, — додав він. — Якщо я скажу «Валіть усіх», це означає, що мирно домовитися не вийшло. І тоді ви повинні будете вбити всіх бандитів, які будуть у зоні вашої видимості.

Тиша.

Олег та Влад дивилися на нього, усвідомлюючи серйозність.

— Це крайній варіант, — додав Альоша. — Я спробую все вирішити мирно. Але якщо ні…

— Ми готові, — твердо сказав Олег.

— Так, — додав Влад.

— Тоді рушаємо, — сказав Альоша, підводячись. — Треба встигнути до темряви.

Олег та Влад теж підвелися, перевірили зброю.

— Пішли, — просто сказав Олег.

Трійця вирушила з табору. Сонце вже торкалося обрію, перетворюючи ліс на суміш золота і тіней.

 

Частина 3. Шлях до бази

Вони йшли лісом уже близько години. Олег йшов попереду — він знав дорогу, бував тут раніше під час розвідки. Альоша йшов за ним, Влад замикав.

Ліс навколо був густим, старим. Високі дерева тягнулися вгору, їхні крони зливалися в суцільний зелений дах. Під ногами хрустіли сухі гілки, шаруділо минулорічний листя.

Олег і Влад рухалися майже безшумно. Альоша помітив це одразу — кожен крок продуманий, кожен рух плавний. Вони обирали місця, де менше сухих гілок, де м’який мох приглушає звуки. Тепер зрозуміло, чому він не помітив їх, коли спускався з греблі.

Альоша намагався рухатися так само, але розумів — йому з ними не зрівнятися.

Нарешті Олег підняв руку — сигнал зупинитися.

Всі троє завмерли. Олег повернувся до Альоші, прошепотів:

— Близько. Ще метрів двісті.

Альоша кивнув. Дістав бінокль, обережно просунувся вперед, між деревами.

База бандитів.

Місцевість справді була між двох пагорбів. Невелика долинка, в центрі якої стояли чотири хати. Одна велика, дерев’яна, з димарем, з якого йшов дим. Три менші — схожі на сараї або склади.

Посередині між хатами горіло вогнище. Навколо нього сиділо п’ятеро бандитів — курили, сміялися, передавали пляшку.

Ще троє бандитів стояли біля великої хати, щось обговорювали.

Альоша повів біноклем далі. Ще двоє — біля дальнього краю бази, патрулювали периметр.

Десять. Плюс невідомо скільки всередині хат.

Альоша опустив бінокль, повернувся до Олега та Влада.

— Десять на вулиці, — прошепотів він. — Можливо, ще всередині. Гаразд, займайте позиції.

Він показав рукою на пагорби.

— Олег — лівий, Влад — правий. Знайдіть точки з оглядом на всю базу. Маскуйтеся добре — вони не повинні вас бачити.

— Зрозуміло, — кивнув Олег. Влад просто кивнув головою.

— Коли займете позиції — доповісте в рацію, — сказав Альоша. — Я зачекаю тут, поки не почую підтвердження від вас обох. Тоді вийду до їх бази.

Олег та Влад розділилися. Олег пішов ліворуч, огинаючи долинку, щоб вийти на лівий пагорб. Влад — праворуч.

Альоша дивився, як вони зникають у лісі. Рухалися безшумно, немов тіні. За кілька секунд їх уже не було видно.

Він присів за деревом, дістав автомат, перевірив магазин. Повний. Ще два запасних на розгрузці.

Все готово. Тепер залишалося тільки чекати.

Хвилини тягнулися повільно. Альоша прислухався до навушника, чекаючи на сигнал.

Нарешті в навушнику пролунав тихий шепіт:

— Олег на позиції. Огляд повний. Бачу дев’ять бандитів на вулиці. Один щойно зайшов у велику хату.

Альоша відповів:

— Прийнято. Чекаємо Влада.

Через кілька секунд пролунав голос Влада:

— Влад на позиції. Огляд хороший. Також бачу дев’ять бандитів.

— Зрозумів, — відповів Альоша. — Готуйтеся. Я виходжу.

Він підвівся, перевірив останній раз зброю.

Глибокий вдих. Видих.

Спокій.

Він вийшов з-за дерева і рушив до бази бандитів.

Операція почалася.

 

Частина 4. Контакт

Альоша йшов відкрито, тримаючи руки в стороні від тіла — жест миру. Автомат висів на ремені за спиною, руки порожні, на виду.

Він вийшов з лісу на відкритий простір перед базою. Сонце вже майже сховалося за обрій, і довгі тіні лягали на землю.

Перший, хто його помітив — бандит біля вогнища. Той підвівся, вказуючи рукою:

— Ей! Хто там?!

Решта бандитів біля вогнища обернулися, підвелися, схопилися за зброю. Троє, що стояли біля хати, теж насторожилися.

Альоша зупинився метрів за двадцять від них, підняв руки вище.

— Я з миром! — гукнув він. — Хочу поговорити!

Один з бандитів — товстий, у брудній куртці — підійшов ближче, наставивши на Альошу обріз.

— Ти ще що за штрих? — прогарчав він, усміхаючись неприємною посмішкою. — На дитя лісу ти не схожий, а більше тут нікого не водиться. Загубився?

Альоша тримав руки на виду, говорив спокійно:

— Хочу говорити з вашим головним.

Товстий зареготав — гучно, фальшиво.

— А може ми просто тебе тут вальнемо, а твої речі заберемо? — запропонував він, і решта бандитів підтримали його сміхом.

Альоша не змінив вираз обличчя. Голос залишався рівним:

— Тоді невідомо, що з вами за це зробить Гриб.

Сміх обірвався.

Товстий прищурився, наставляючи обріз ближче.

— Звідки знаєш босса?

— Це моя справа, — відповів Альоша. — Просто скажи йому, що до нього хтось прийшов.

Бандити переглянулися. Товстий помовчав, обмірковуючи, потім буркнув одному з бандитів:

— Шляпа, біжи до босса. Скажи, що тут якийсь дивак його хоче бачити.

Шляпа — худий та низенький, у капелюсі — кивнув і побіг до великої хати, зайшов в середину та зачинив за собою двері.

Хвилина тягнулася, наче вічність. Бандити дивилися на нього, тримаючи зброю напоготові. Альоша стояв спокійно, дихав рівно.

Нарешті двері великої хати відчинилися.

З хати вийшов Шляпа, за ним вийшло двоє  — охоронці. Високі, міцні, з автоматами в руках. Глянули на Альошу, один повернувся до хати, та кивнув.

Потім вийшов Гриб.

Альоша одразу зрозумів, чому його так звуть. Низький, кремезний, з великою лисою головою та товстою шиєю. Справді схожий на гриб. На обличчі — шрами, один перетинав щоку. Очі — маленькі, злі.

Він йшов впевнено, ніби це він тут господар. Хоча, так воно і було.

Гриб зупинився метрів за десять від Альоші, склав руки на грудях. Охоронці стали по боках від Гриба. Гриб подивився на Альошу оцінюючим поглядом — з голови до ніг і назад.

— Я тебе не знаю, — сказав він низьким, хрипким голосом. — Але ти знаєш мене. Кажи коротко, навіщо прийшов, бо мені вже хочеться тебе вбити.

Альоша не здригнувся під цим поглядом. Відповів спокійно:

— Кажуть, у тебе є двоє полонених з місцевих. Віддай мені їх живими, і тоді ніхто не постраждає.

Тиша.

Потім Гриб зареготав. Гучно, від душі. Охоронці теж усміхнулися. Решта бандитів підхопили сміх.

— А, тебе найняли ці лісові придурки! — вигукнув Гриб, витираючи сльози. — Чим вони тобі заплатили? Консервами? Набоями? Може дівкою?

Альоша мовчав, дивлячись йому в очі.

Гриб перестав сміятися. Обличчя стало серйозним, холодним.

— Вбийте його, — наказав він, махнувши рукою.

Бандити підняли зброю. Альоша напружився, готовий кинутися вбік.

Але Гриб раптом підняв руку — стоп.

— Хоча ні, стійте, — сказав він, усміхаючись. — Залишимо його живим.

Він з прищуром подивився на Альошу.

— Сьогодні у нас буде три гладіатори замість двох, — промовив він з садистською посмішкою. — Тримайте його на мушці. Шляпа, підійди до нашого гостя, забери все спорядження та зв’яжи його.

Шляпа, усміхаючись, взяв мотузку та почав наближатися до Альоши.

Альоша відчув, як серце забилося частіше. План А не спрацював. Час переходити до плану Б.

Він набрав повні груди повітря.

— Стійте! — гукнув він голосно.

Його слово прозвучало, як постріл, спантеличені бандити завмерли.

Альоша повільно опустив руки, склав долоні у вигляді пістолетів — великі пальці вгору, вказівні вперед, навів їх на двох бандитів, що тримали його на мушці.

Він подивився одному в очі, потім іншому, і зробив рухи, ніби натискає на курки обох «пістолетів».

— Бум, — голосно сказав він.

І в цю ж мить пролунало два хльостких звуки, що розрізали повітря — різкі, майже синхронні.

Два болти влучили в цілі.

Бандит з обрізом — болт в горло. Він схопився за шию, очі розширилися від шоку. Обріз випав з рук. Бандит повалився на коліна, захекався, потім впав обличчям у землю.

Інший з автоматом — болт в груди, трохи вище серця. Впав на спину, конвульсивно смикнувся і завмер.

Все сталося за дві секунди.

Решта бандитів завмерли в шоці, не розуміючи, що сталося.

Альоша не зупинявся. Повернув руки-пістолети на Шляпу, що застиг з мотузкою в руках. Шляпа це побачив, впустив мотузку та виставив руки вперед, намагаючись захиститися від погляду Альоши.

— Бум-бум, — сказав Альоша, роблячи рухи, ніби стріляє з обох рук.

Знову два свисти.

Дві болти влучили Шляпі в шию — одна зліва, одна справа. Майже одночасно.

Шляпа схопився за шию обома руками, з рота пішла кров. Він зробив крок вперед, потім впав на коліна і повалився вперед.

Три трупи за п’ять секунд.

— Валіть всіх! — сказав він чітко, щоб і бандити також почули.

І бандитів охопив жах, вони не могли зрозуміти, що тут сталося.

— Ховайтеся! — закричав хтось.

Бандити тікали куди бачили очі, аби лиш знайти захист від невидимої, але такої реальної смерті.

 

Частина 5. Полювання

Паніка. Саме цього Альоша і чекав. Використовуючи розгубленість бандитів, він кинувся вбік, до стіни найближчої хати. Біг швидко, пригинаючись, роблячи зигзаги.

За спиною пролунали постріли — бандити стріляли наосліп, не цілячись. Кулі свистіли повз, вдаряли в землю, в стіни.

Альоша добіг до стіни хати, і заховався за нею, обперся на стіну спиною. Перевів дух.

В навушнику пролунав голос Олега:

— Двоє тікають з бази. Знімаю.

Кожен свист болта означав ще одну смерть. Невидимий ворог, що б’є точно і безжально.

Паніка серед бандитів наростала.

Знов голос Олега з навушника.

— Цих двох зняв. Четверо ховаються за колодами біля вогнища. Для мене недоступні. Ще один біжить до сараю.

Голос Влада:

— Бачу його… Вже не біжить.

Свист болта. Крик. Тиша.

Знов голос Влада:

— За колодами бачу лише двох. Інших двох не бачу через кущі.

Ще два болти просвистіло в повітрі. І знов голос Влада.

— Ще мінус двоє.

Альоша усміхнувся. Діти лісу працювали бездоганно.

Він притиснувся до стіни, прислухаючись. Постріли бандитів припинилися — вони, мабуть, розуміли, що стріляти наосліп марно.

В навушнику знову голос Олега:

— Альоша, увага. Двоє намагаються обійти тебе. Йдуть з правого боку, за хатою.

Альоша швидко оцінив ситуацію.

— Добре, зустріну їх, — сказав він у рацію.

Свист.

— Одного зняв, — спокійно доповів Олег. — Другий зайшов за стіну. Не бачу його. Скоро вийде з твого боку, — додав Олег. — Чекай його.

Альоша кивнув, хоча Олег цього не бачив. Дістав автомат, перевірив патрон в патроннику. Наставив автомат на кут будинку, звідки має з’явитися бандит. Палець на спусковому гачку.

З-за кута визирнула голова бандита. Очі розширилися — він побачив ствол автомата, наставлений йому просто в лоб.

— Бум, — тихо сказав Альоша.

І натиснув на гачок.

Короткий постріл. Бандит упав назад, не встигнувши навіть закричати.

В навушнику голос Влада:

— Ще один біжить до великої хати. Стріляю.

Свист. Крик.

— Влучив у ногу, — сказав Влад. — Від мене не втечеш.

Ще один свист. Тиша.

— Готовий, — коротко доповів Влад.

Голос Олега:

— Гриб з охоронцем біжать від колод до великої хати.

Альоша задумався. Гриб. Той знає, де полонені.

— Гриба не чіпати, — наказав він. — Він мені потрібен живим. Охоронця можеш зняти.

— Не встиг. Вони в хаті, — відповів Олег.

Альоша обережно визирнув з-за кута. База була в майже зачищена. Кілька трупів на землі. А бандити, що заховалися в великій хаті, не наважувались висунутися.

Альоша почав підрахунок. Скільки вже вбито бандитів? Троє від першого залпу. Ще двоє під час втечі. Один, що біг до сараю. Двоє, що ховалися за колодами. Двоє, що намагалися обійти. Один, що біг до великої хати.

Одинадцять.

Альоша зітхнув. Тепер Гриб у хаті. Треба йти за ним.

— Скільки бандитів на вулиці? — запитав він у рацію.

Голос Олега:

— З мого боку — нікого. Всі мертві.

Голос Влада:

— Теж нікого з живих не бачу. Вулиця чиста.

Альоша кивнув.

— Добре. Тримайте хату на прицілі і прикривайте мене. Я йду до великої хати. За Грибом.

 

Частина 6. Дістати Гриба

Альоша обережно вийшов з-за стіни, тримаючи автомат напоготові. Вулиця була порожня — лише трупи та кров.

Він швидко перебіг до великої хати, притиснувся до стіни біля дверей.

Альоша прислухався. З хати долинали голоси — приглушені, але чутні.

— Босс, що робити? — хтось запитував.

— Заткнись! — гаркнув Гриб. — Дай подумати! Двері тримайте краще!

Альоша оцінив ситуацію. Охоронці тримають двері на прицілі — якщо він зайде, одразу відкриють вогонь.

Треба інакше.

Альоша подумав кілька секунд, потім тихо шепнув у рацію:

— Обходжу хату з іншого боку. Гриб всередині, не один. Тримайте хату на прицілі.

— Зрозумів, — відповів Олег.

— Зрозумів, — підтвердив Влад.

Альоша зробив глибокий вдих, пригнувся. Потім швидко, але тихо, обійшов хату, прислухуючись до звуків, які долітали з вікон.

Зупинився біля вікна, яке було напроти вхідних дверей, обережно зазирнув у вікно.

Велика кімната, посередині стіл та кілька стільців. Спиною до вікна стояли двоє охоронців, наставивши автомати на двері, готові стріляти.

Гриба не було видно — він, мабуть, у іншій кімнаті.

Альоша підняв автомат, наставив на голову одного з охоронців. Видих. Спокій.

— Бум, — прошепотів він.

Постріл. Куля влучила охоронцю в потилицю. Той смикнувся, голова різко нахилилася вперед і тіло повалилося на підлогу.

Другий охоронець одразу обернувся на звук пострілу, не зважаючи на смерть свого товариша.

Побачив вікно. Побачив Альошу. Різко розвернувся до вікна, підняв автомат і почав стріляти у вікно.

Але Альоша вже оббігав хату, щоб зайти в двері.

З іншої кімнати долинув голос Гриба:

— Що там?! Ви живі?!

Йому відповів бандит.

— Я живий, а от Тюленю кранти.

Альоша різко штовхнув двері, стрибнув в кімнату, ззаду обхопив охоронця, приклав ніж до горла.

— Шшшш, — прошепотів він йому на вухо.

Охоронець замер, відчувши холодне лезо на шкірі. Автомат випав з його рук.

— Один звук — і помреш, — тихо сказав Альоша. — Зрозумів?

Охоронець ледь помітно, наскільки дозволяло лезо ножа, кивнув.

— Молодець, — схвалив Альоша.

Альоша тримав бандита перед собою, ніж притиснув до його горла.

— Босс там? — тихо запитав Альоша і повернув бандита до дверей в кімнату.

— Так. — тихо відповів бандит.

— Один?

— Так… один…

Альоша підштовхнув охоронця до дверей.

— Відкривай.

Охоронець простягнув тремтячу руку до ручки, повільно натиснув, відчинив двері.

Альоша різким рухом штовхнув охоронця всередину кімнати, сам залишився в коридорі.

І одразу пролунав постріл.

БАХ!

Потім ще один.

БАХ!

Обріз або двустволка.

Охоронця викинуло з кімнати, він спиною упав на підлогу, груди розірвані дробом. Кров розтіклася калюжею.

З кімнати долинув голос Гриба:

— Сука… не той…

Альоша почув характерний звук — клацання, коли хтось ламає рушницю, щоб перезарядити.

Це його шанс.

Він стрибнув у кімнату, автомат напоготові.

Гриб стояв біля столу, тремтячими руками намагався вставити патрони в обріз. Побачив Альошу — очі розширилися від страху.

Спробував швидше закрити обріз, підняти його.

Але Альоша був швидшим.

Він підскочив, вибив обріз з рук Гриба. Той полетіла в кут.

Потім різким рухом притиснув Гриба до стіни, приклав ніж до горла.

Гриб захекався, намагався вирватися, але Альоша тримав міцно.

— Кінець гри, — сказав Альоша тихо.

Гриб перестав опиратися. Дивився на Альошу з ненавистю та страхом.

— Хто ти такий, чорт забирай? — прохрипів він.

Альоша не відповів. Натиснув ніж трохи сильніше до горла — так, щоб Гриб відчув.

— Де в’язні? — спитав він чітко.

Гриб мовчав, стискаючи зуби.

Альоша натиснув ніж ще сильніше. З’явився тонкий струмок крові.

— Останній раз питаю, — сказав він холодно. — Де в’язні? Ми ж все одно їх знайдемо.

Гриб закашлявся, відчувши кров на горлі.

— В… в синій хаті… — прохрипів він. — У підвалі…

— Живі? — різко запитав Альоша.

— Так… живі…

Альоша відчув полегшення. Живі. Він не запізнився.

— Твоє щастя, — сказав він Грибу.

Потім сказав у рацію:

— Олег, Влад, ви чули?

Голос Олега:

— Чули. Синя хата, підвал.

Голос Влада:

— Бачу синю хату. Ліворуч від великої.

— Ідіть туди, — наказав Альоша. — Звільніть своїх і приведіть сюди.

— Зрозуміло, — одночасно відповіли обидва.

Альоша подивився на Гриба. Той дивився на нього з ненавистю.

— А тепер, — сказав Альоша, — ми з тобою поговоримо.

 

Частина 7. Допит

Альоша всадив Гриба на стілець, прибрав ніж від горла, засунув у піхви і наставив на бандита автомат. Гриб важко дихав, на обличчі — суміш страху та ненависті.

— Я ж пропонував, — сказав Альоша спокійно. — Віддай полонених і ніхто не постраждає. Чого ви, бандити, такі тупі?

Гриб сплюнув кров’ю, не відповів.

— І навіщо ви їх викрадаєте? — продовжив Альоша. — Що вам від них треба?

Гриб помовчав кілька секунд, потім усміхнувся — неприємно, криво.

— Розвага у нас така є, — сказав він хрипко. — Гладіаторські бої. Знаєш, скільки є поціновувачів таких боїв, скільки вони платять, щоб на це подивитись. Ще й ставки роблять.

Альоша нахмурився.

— Що? Гладіаторські бої?

Гриб зареготав — гучно, божевільно.

— Ми знаємо, що вони один за одного, — пояснив він, усміхаючись. — Ці Діти лісу. Піонери та Пірати. Особливо ті, що стали друзями навіки. Тож нам цікаво подивитися на їхній вибір.

Альоша відчув, як холод пробігає по спині.

— Ми пропонуємо їм битися на ножах один проти одного до смерті, — продовжив Гриб. — І обіцяємо зберегти життя тому, хто вб’є іншого.

— Сволота, — тихо вимовив Альоша.

Гриб знизав плечима.

— Світ жорстокий. Ми його діти.

Альоша стиснув зуби, стримуючи гнів.

— І що, вони погоджуються? Вбивають один одного?

Гриб похитав головою.

— Не всі і не одразу. Спочатку вони відмовляються, — сказав він, і в голосі прозвучала якась садистська насолода. — Але тортури, голод та холод роблять свою справу. Тиждень-два і вони вже готові на що завгодно. Навіть убити свого брата.

Альоша відчув нудоту. Це було ще гірше, ніж він думав.

— А що ви з переможцями робите? Вбиваєте? — запитав він. — Ви ж їх не відпускаєте.

Гриб усміхнувся.

— Ха. Ми їм і не обіцяємо, що відпустимо. Мова тільки про збереження життя. Та й навіщо вбивати? Раби завжди потрібні. А работорговці — наші постійні клієнти.

Альоша завмер. Работоргівля. Звичайно.

— А раби-гладіатори набагато цінніші за звичайних, — продовжив Гриб. — Тож у них два варіанти: або здохнути, або стати рабом.

Альоша зробив глибокий вдих, заспокоюючи себе. Гнів — поганий радник. Треба зберігати холодну голову. І тут Альоша згадав про Отамана.

— Але ж один таки втік з полону, — сказав він.

Обличчя Гриба змінилося — з’явилася якась досада.

— Так, один втік, — буркнув Гриб. — Десь місяць тому. Дивний був якийсь.

— Дивний? — уточнив Альоша. — У якому сенсі?

Гриб зітхнув.

— Інших декілька тижнів не могли зламати. Виводили декілька разів на бій, — пояснив він. — Але вони трималися, відмовлялися битися. А цей… цей у перший же бій встромив ножа своєму в спину.

Альоша завмер. Отаман. Той убив свого товариша в перший же вихід.

— Ми думали, що він вже був зламаний, — продовжив Гриб. — Що він готовий на все. Тож залишили його в клітці без охорони.

— І він втік, — закінчив Альоша.

— Так, — кивнув Гриб. — Якимось чином зумів відкрити клітку та вибратися. Шкода. Багато грошей можна було за нього отримати.

Гриб усміхнувся криво.

— Але більше ми таких помилок не допускали. Охорона завжди добре пильнувала за в’язнями.

Альоша мовчав, обмірковуючи інформацію.

Отаман. Той убив свого товариша не від слабкості — він зробив це навмисно.

Гриб зітхнув, ніби згадував щось неприємне.

— Ми схопили їх двох, — почав він. — Пірата та Піонера. Вони були друзями. Дуже близькими. Називали один одного братами. Це ми відразу помітили — по тому, як вони дивилися один на одного.

Альоша мовчав, слухаючи.

— Тож ми знали — це буде гарне шоу, — продовжив Гриб. — Тримали їх окремо два дні. Голодом морили. Били. А потім на перший бій вивели.

Гриб усміхнувся — неприємно.

— Дали їм ножі. Сказали — або б’єтеся до смерті, або вб’ємо обох прямо зараз. Вони дивилися один на одного. Довго. А потім той Піонер каже Піратові: “Брате, я ніколи не завдам тобі лиха. Ми підемо до Вчителя разом.”.

Вчитель. Той самий легендарний Вчитель.

— І що Пірат? — тихо запитав Альоша.

Гриб зареготав.

— А Пірат здригнувся! Я бачив його обличчя! Він злякався! Не хотів до Вчителя, не хотів помирати!

Гриб посміхнувся.

— Тож він підійшов до свого друга. Обійняв його. А потім встромив ножа в спину. Між лопаток.

Було видно, що Гриб розповідав це з захватом. Говорив так, ніби смакував кожне слово.

— Піонер навіть не кричав, — продовжив Гриб. — Тільки дивився на Пірата такими здивованими очима. Ніби не вірив. А Пірат відпустив його, подивився на свої руки. На кров. І тремтів. Весь тремтів.

Гриб усміхнувся.

— Ми думали, що він зараз сам помре від жаху. Але ні. Він витримав. Ми його в клітку кинули, думали — зламаний вже, нікуди не дінеться.

— І він втік, — сказав Альоша.

— Так, — кивнув Гриб з досадою.

Інформації достатньо.

У навушнику пролунав голос Олега:

— Альоша, ми в синій хаті. Знайшли підвал.

Потім голос Влада:

— Так. Відчиняємо. Зараз дістанемо їх.

Альоша відчув полегшення.

— Добре, — відповів він тихо.

Він подивився на Гриба.

— А тепер ти будеш сидіти тихо і нерухомо, — сказав Альоша. —Зрозумів?

Гриб кивнув, стискаючи зуби.

Альоша стояв з автоматом в руках перед Грибом, чекаючи Олега та Влада. Думав про те, що щойно почув.

Отаман вбив свого друга. Свого брата, з яким вони дали клятву захищати один одного до останнього подиху.

Але коли Отаману почала загрожувати смерть — він злякався. Обрав життя. Обрав зраду.

Це зламало його. Але не так, як зламало б звичайну людину.

Отаман убив свого друга через слабкість. Через страх смерті. Але схоже, що потім, дивлячись на Гриба та його банду, він зрозумів — це і є шлях до сили. Жорстокість. Влада через страх.

І він повернувся до Піратів уже іншою людиною. Людиною, що вірить тільки в силу. Що хоче влади. Що готова на все.

Навіть на війну з Піонерами.

У навушнику пролунав голос Влада:

— Альоша, ми їх дістали. Обидва живі. Виснажені, але на ногах тримаються.

Альоша відчув полегшення.

— Добре. Ведіть їх сюди.

— Йдемо, — підтвердив Влад.

Альоша подивився на Гриба і усміхнувся.

— Зараз прийдуть ті, кого ти катував, — сказав він. — Побачимо, що вони з тобою зроблять. Як ти там казав — світ жорстокий, а ми його діти.

Обличчя Гриба зблідло.

 

Частина 8. Помста

Олег та Влад зайшли в хату з двома Дітьми лісу.

Один — Піонер — худий, виснажений. Обличчя побите, на щоках — синці. Одяг брудний, порваний. Але очі живі — сердиті, але живі.

Другий — Пірат, теж побитий, але тримається краще. На обличчі — свіжий синець, брова розсічена. Дивиться твердо, навіть зухвало.

Гриб побачив їх — його очі розширилися.

— Не треба… — прошепотів він.

Пірат побачив Гриба і в ту ж мить його охопила лють. Помітивши ніж у піхвах Альоші, він вихопив його, скочив до Гриба і встромив лезо йому в груди. Все трапилося так швидко, що Альоша навіть не встиг ніяк зреагувати.

Але він розумів їхній біль. Розумів їхню ненависть.

Гриб закашлявся, з рота пішла кров.

Пірат відступив. Піонер підійшов до Гриба, витягнув ніж з його грудей. Кров хлинула сильніше. Подивився Грибу в очі.

— Це за нас, — сказав він тихо. — І за всіх інших.

І встромив ніж Грибу в шию.

Гриб конвульсивно смикнувся, очі закотилися. Ще кілька секунд — і тіло завмерло.

Мертвий.

Влад підійшов до Піонера, поклав руку на плече.

— Все скінчено, — сказав він тихо. — Він більше нікого не скривдить.

Альоша підійшов до них.

— Ходімо додому, — сказав він м’яко. — Тут більше нічого робити.

Вони вийшли на двір.

Влад дістав флягу з водою, простягнув колишнім в’язням.

— Пийте, тільки повільно.

Вони по черзі взяли флягу, пили жадібно, але обережно. Руки тремтіли. Влад з Олегом тим часом пішли збирати болти.

— Як вас звати? — запитав Альоша тихо.

— Максим, — сказав Піонер хрипко.

— Сергій, — додав Пірат.

— Альоша, — представився Альоша. — Оля послала вас забрати.

Максим кивнув, на обличчі з’явилася слабка усмішка.

— Оля… — повторив він. — Вона не забула про нас.

— Ніхто не забуває своїх, — сказав Альоша.

Через декілька хвилин повернулися Олег з Владом.

Альоша запитав у них:

— Ви чули, про що я говорив із Грибом?

Обидва кивнули. Олег та Влад чули по рації все, про що Альоші розповів Гриб.

— Тоді ви розумієте, про якого Пірата говорив Гриб, — сказав Альоша тихо. — Про Отамана. Про те, що він зробив.

— Повернемося і все розповімо Олі, — сказав Олег твердо. — Вона має знати правду про Отамана. Що він насправді зробив. Що він не був під тортурами, як розповідає всім. Що він убив Андрія зрадницьки, в спину.

Альоша кивнув.

— Так. Оля має знати. Усі мають знати. Йдемо.

Ніч.

Тільки вітер шелестів у деревах.

 

Частина 9. Правда з гірким присмаком

До табору Піонерів вони повернулися, коли вже було темно. Оля чекала біля воріт.

Побачивши їх, вона підбігла, обійняла Максима та Сергія.

— Ви живі, — прошепотіла вона. — Дякую, Вчителю. Дякую, хлопці.

Потім подивилася на Альошу.

— А бандити?

— Мертві, — коротко відповів він. — Усі.

Оля кивнула, потім звернулася до Піонера з вартових:

— Веди їх до медпункту. Нагодуйте, напоїть та дайте відпочити.

— Йдіть за мною, — сказав вартовий Піонер і трійка Дітей лісу пішла вглиб табору.

— Оля, — сказав Олег з серйозним поглядом. — Нам треба тобі щось розповісти. Зараз. Це важливо.

Оля нахмурилася, але кивнула.

— Добре. Ходімо до мого будинку.

Вони зайшли всередину — Оля, Альоша, Олег та Влад.

Оля запалила свічку, всі сіли за стіл.

— Розповідайте, — сказала вона.

Олег та Влад переглянулися. Олег зітхнув і почав розповідати:

— Ми тут почули дещо, про що Альоша розпитував у Гриба. Про декого. Про Отамана.

Оля завмерла.

— Що саме?

— Про те, як Отаман потрапив у полон, — продовжив Олег. — Як його тримали разом з Андрієм.

Голос Олега трохи затремтів.

— Гриб сказав, що бандити змусили їх битися на ножах до смерті.

— Так, Отаман розповідав це, — відповіла Оля. — Чи є ще щось, що він не розповів?

— Є. Це Отаман вбив Андрія. Злякався смерті. — продовжив розповідати Олег, — В перший же раз, як їх вивели на двобій, підійшов до Андрія, обійняв його і встромив ножа в спину. Зрадницьки.

Оля сиділа нерухомо. Було видно, як вона заново переживає втрату.

— Скоріш за все саме через бандитів він став таким жорстоким, — пояснив Альоша. — Ватажок бандитів отримав свою владу через жорстокість, через страх. І Отаман це все засвоїв. Зрозумів, що сила — це важіль. Що жорстокість дає владу.

Оля довго мовчала. Потім тихо, але твердо сказала:

— Отже, Отаман усім бреше. Він розповідає, що змінився через тортури. Але насправді…

— Насправді він убив свого брата через слабкість, — закінчив Альоша. — А потім, подивившись на бандитів, вирішив стати таким, як вони. Жорстоким. Владним. Безжальним.

Оля закрила обличчя руками. Кілька секунд сиділа так. Потім опустила руки.

— Андрій. Він був добрим хлопцем. Завжди допомагав. Завжди вірив у краще.

Олег кивнув.

— Він був другом. Добрим другом.

Оля подивилася на Альошу.

— То що нам робити? Отаман тепер керує Піратами. Якщо він справді такий… якщо він справді так змінився…

Вона не закінчила, але всі зрозуміли.

Альоша задумався.

— Як же нам вивести його на чисту воду? Повинно бути щось, що нам може в цьому допомогти. — сказав він раптом.

Оля подивилася на нього, раптом їй в голову прийшла думка.

— Так. Отаман раніше вів щоденник. Завжди записував свої думки. Ще коли Вчитель був живий — Вчитель навчив його цьому. Казав, що щоденник допомагає зрозуміти себе.

— А тепер він його веде? — запитав Альоша.

— Не знаю, — Оля задумалася. — Можливо.

Альоша нахилився вперед.

— Якщо він веде щоденник — там буде правда. Його справжні думки. Його плани. Якщо ми зможемо отримати цей щоденник…

Оля зрозуміла.

— Ми дізнаємося, що у нього в голові і що він насправді задумав.

— Так, — кивнув Альоша. — І зможемо діяти відповідно.

Оля задумалася.

— Але як ти дістанеш щоденник? Отаман тримає його в себе в помешканні. А туди ніхто не заходить без дозволу.

Альоша усміхнувся трохи.

— Я проберуся. Це не перший мій непрошений візит.

Оля хотіла заперечити, але побачила рішучість у його очах.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Але що якщо з тобою щось станеться, а я не буду знати, не зможу допомогти.

Альоша дістав навушник, показав їй. Взяв на столі клаптик паперу, олівець і написав кілька цифр.

— Ось. Налаштуй свою рацію на цю хвилю. Будеш чути все.

Оля взяла папірець у руки.

— Коли підеш?

— Треба зараз, — сказав Альоша. — Час не чекає. Але потрібно, щоб його хтось вивів з помешкання.

Олег підняв руку.

— Я можу через чергового викликати Отамана, щоб доповісти, що ми звільнили з полону Сергія. Хвилин на десять точно його виманимо.

— Ідеально, — сказав Альоша. — Цього часу вистачить. Але вас повинно бути двоє, щоб пірати нічого не запідозрили. Ви ж парами ходите. Підеш з Владом.

Оля подивилася на нього з тривогою.

— Будь обережний. Якщо Отаман справді такий, яким його описують… він небезпечний.

— Я знаю, — кивнув Альоша. — Буду обережний.

Вони вирушили до табору Піратів, щоб отримати щоденник Отамана. Там має бути правда. І ця правда може все змінити. Може всіх врятувати.