Пролог

Вони сиділи на лавці на березі річки. Він обіймав її однією рукою за талію, а вона поклала голову йому на плече. Ніжний, теплий вітерець лагідно грався її волоссям, торкаючись щоки Альоші. Серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей від кохання й невимовної ніжності до Олі. Спів птахів, шелест листя, дзюрчання річки і головне – кохана поруч. Якщо на землі й існувало щастя, то Альоша вже знайшов своє.

Засліплюючий спалах, немов народилося друге Сонце, розірвав небо за греблею, і вгору здійнявся велетенський вогняний гриб. Оля підвелася, подивилася на греблю й різко розвернулася до Альоші. Її голос був тихим і рівним, але нереально холодним, мов крізь радіоперешкоди:

— Час майже вийшов. Зворотній відлік запущено. Поспіши!

Гігантська гребля за її спиною пішла павутиною тріщин і почала руйнуватися. Величезний потік води вирвався з бетонної в’язниці й, немов дикий звір, помчав у долину, пожираючи все на своєму шляху. Вибухова хвиля підкинула Альошу високо в повітря. Крізь гул і гуркіт він ще встиг побачити, як чорна стіна води поглинає Олю.

— Оля! Ніііі! – уві сні закричав Альоша, і світ розлетівся на друзки. Він прокинувся. Серце калатало, мов птах у клітці, подушка була вся мокра від поту.

Альоша сів на ліжку, перевів подих, озирнувся навколо. Тиша. Стіни. Лише місяць та зорі світять у вікно.

«Це всього лише сон… просто жахливий сон…»

Та заснути він уже не зміг. Раніше йому часто снилася Оля — і ті сни завжди несли спокій і тепло. Такий жах йому наснився вперше. У цьому сні було щось інакше – ніби хтось перевернув пісочний годинник його долі, і тепер єдиним завданням Альоші було обігнати пісок, що сиплеться.

Безсонна ніч виснажувала, година за годиною. Альоша пролежав до світанку із розплющеними очима, вдивляючись у дерев’яну стелю та прислухаючись, як власне серце відміряє ударами довгі хвилини. Сон про Олю не відпускав. Кожного разу, коли заплющував очі, бачив ту саму картину: засліплюючий спалах, гребля і вода, що пожирає все живе.

У дворі рипнула хвіртка — черговий почав готувати табір до нового дня. Почулося клацання стартера — генератор спершу захрипів, потім загуркотів рівним, впевненим ритмом. За хвилину увімкнувся насос, і відразу прозвучав знайомий, ритмічний шум води, що наповнює цистерну. Табір прокидався, і з кожним цим звуком Альоша відчував, як власне безсилля розчиняється в суворій послідовності ранкових справ.

Альоша підвівся з ліжка. У кутку на саморобному столі стояв імпровізований умивальник – каністра з краником і під нею емальована раковина. Він нахилився, вмився холодною водою, змахнувши втому з обличчя. Потім — зарядка. Коротка, але відточена: кілька розминочних рухів, десяток віджимань, серія присідань. Завершив циклом вправ на прес і кількома різкими випадами та ударами в повітря і, хоча ворог був уявний, але точність і швидкість були справжніми. Рухи були економними, автоматичними, наче тіло жило окремим, чітким життям, яке не знало нічого, крім мети.

Кожен рух віддавався в тілі хвилею тепла, наче життя знову повернулося в кожен м’яз, у кожну жилку. Свідомість стала яснішою, думки — чіткішими, і він відчував, як з глибини піднімається спокій — той самий, бойовий, коли все зайве лишається позаду.

Він обтер обличчя, сьорбнув кілька ковтків теплого трав’яного чаю, перекусив шматком хліба. Не більше. Переїдати не можна: попереду день, а на повний шлунок важко бігти, якщо знадобиться.

Сонце ще не піднялося, над Байкалом стояв ранковий туман, крізь який ледь пробивалося червоне світло світанку.

— Уже на ногах? — пролунало з-за дверей.

На порозі стояв Степан, застібаючи ремінь.

— Не спалося, — відповів Альоша.

— Ти сьогодні не в дозорі, так?

— Так, сьогодні в дозорі Князь. Після обіду прийде група з розвідки — треба буде вислухати звіт.

Степан кивнув.

— Добре. Зустрінемося на нараді.

Він вийшов надвір, поправивши автомат за плечем.

Альоша залишився сам. Ще ковток чаю, ще один шматок хліба. Треба йти.

Він зітхнув, перевірив зброю, запас патронів, аптечку, ножа. Рухи відточені, майже машинальні.

Тільки коли виходив з будинку, не втримався — обернувся, ніби сподівався побачити відповідь на питання, якого не задавав…

Надворі повітря було чисте й холодне, аж різало груди. Зі сходу небо тільки-но починало світліти, а над темними силуетами дерев стелився легкий туман.

Альоша рушив знайомою стежкою до центру поселення. Біля ремонтної майстерні вже лунали удари молотка — Микола з Хрестом возилися з технікою, розкладаючи деталі на брезенті. Поряд стояв колісний трактор Т-150К — масивний та потужний. Біля нього — купа навісного обладнання: відвал, лопата-навантажувач, два причепи та кілька ящиків із запчастинами. Трохи далі, біля огорожі, стояла велика стара варена-переварена цистерна на колесах.

Три тижні тому Микола з Хрестом знайшли цей трактор на покинутому будівельному майданчику просто в лісі за кілька кілометрів від поселення. Територія була обнесена двометровим металевим парканом, за яким знайшлася будівельна техніка, кілька вагончиків і два великі генератори на причепах. Усередині одного з вагончиків, серед пилу, вони натрапили на теку з документами з грифом:

«Об’єкт №12. Службовий готель “Байкальський відпочинок”. Гриф — таємно».

Із паперів стало зрозуміло, що ще до війни тут мали будувати закритий урядовий готель. Фундамент уже залили, цокольний поверх частково був зведений. Техніка стояла накрита брезентами, підв’язаними знизу, щоб не зірвало вітром. На брезентах лежав рівний шар пилу, і коли їх познімали, виявилось, що паливо було в баках, а ключі в замках запалювання. Три великі автоцистерни з написом «Вогненебезпечно» та «ДП» стояли під парканом під’єднані до мобільних колонок для заправки транспорту, і, як виявилося, всі були майже повні. Схоже, персонал евакуювали поспіхом, одразу після перших ударів. Микола аж присвиснув від здивування.

— Нічого собі, — сказав він і обвів майданчик рукою, — це ж скільки добра тут просто так стоїть?

— Ага. Це ми сюди непогано зайшли, воно нам дуже стане в нагоді, — відповів Хрест, не відводячи погляду від трактора.

Перевіривши стан техніки наскільки це було можливо, Хрест та Микола вирішили взятися за трактор Т-150К. По-перше, він був в непоганому стані, а по-друге, ним можна швидко перевезти знайдені скарби до поселення. Чотири дні вони приводили його до ладу просто на місці. Розібрали двигун, промили паливну систему, полагодили або замінили деякі критичні деталі, підкачали колеса, і трактор ожив — загуркотів, випустив чорну хмару диму, але не заглох. Микола аж в долоні почав плескати.

Тоді трактором дотягнули до поселення два причепи — один із генератором, другий з цистерною, яку ще треба було довести до ладу через кілька іржавих дірок. Наступного дня пригнали другий причеп-генератор та вагончик-майстерню, у якій був повний набір інструментів, верстак, запас мастил і навіть невеликий компресор. Ще через кілька днів перевезли житлові вагончики.

А от екскаватор так і не вдалося завести, хоча дуже хотілося. Микола з Хрестом возилися біля нього пів дня, але марно – мотор мовчав. Хрест лише розвів руками, а Микола довго дивився на екскаватор, потім зітхнув і вимовив:

— Тут усе складніше, ніж здавалося. Нічого, потім розберемось. Головне — він більш-менш цілий. Колись заведемо, нікуди він звідси не дінеться.

Микола по приїзду одразу пішов до Артема та розповів про все, що знайшли на будмайданчику. Артем після почутого не знав, він більше зрадів, чи здивувався: «Забирайте все, що може стати в нагоді. І пальне з генераторами — у першу чергу. Це золото».

Минуло два тижні, а Микола з Хрестом і досі майже щодня моталися між будмайданчиком та поселенням, притягнули також зварювальний апарат, залишки будматеріалів, та нові ємності для пального, в які цистерною перевозили дизель з будмайданчика.

Альоша пішов далі. Зліва, за низьким парканом, група людей розмічала ділянку під теплицю. Весна тільки почалася, земля ледве відтанула, але тягнути з часом не можна — треба встигнути засадити хоч щось до літа. Марія стояла з планом у руках і щось пояснювала Ліді та ще двом жінкам. Нарешті будуть свіжі овочі після років, проведених у вагонах «Аврори».

Попереду стирчав каркас нової будівлі — їдальня. Поки що це були лише стіни та балки перекриття, але будували швидко. Раніше всі їли, де прийдеться — хто у вагоні, хто просто неба. А з приходом нових людей довелося думати про щось серйозніше.

Люди й справді приходили. За ці два місяці їх з’явилося чимало. Спочатку це були одинаки — виснажені мандрівники, які блукали берегами Байкалу в пошуках притулку. Потім невелика група з Іркутська — дванадцять душ, серед них троє дітей. Ще пізніше — залізничники зі станції Слюдянка, шестеро чоловік, які знали толк у техніці. Тепер поселення налічувало близько сорока осіб. Це вже не був тісний гурток тих, хто вижив на «Аврорі». Це було щось більше — зародок справжньої спільноти.

— Дядьку Льоша! — почувся дитячий голос. Альоша обернувся. До нього бігла Даша, дочка Олени, жінки з іркутської групи. Дівчинці було років шість, щічки рум’яні від морозного ранку. — Дивіться, що я знайшла! — вона простягнула долоню з гладеньким камінцем. — Це ж скарб, правда?

— Справжній скарб, — погодився Альоша, присідаючи навпочіпки. — Тільки не загуби його.

Дівчинка кивнула й побігла далі, до своїх друзів — ще двох хлопчаків, які грали біля купи дров. Діти. Два місяці тому їх тут не було. А тепер вони бігали, сміялися, гралися — наче світ навколо не лежав у руїнах. Наче не було радіації, мутантів і тисячі небезпек за межами поселення.

Альоша випрямився й глянув у бік, де десь за обрієм стояла та гребля. Його серце стиснулося. Сон ще не відпускав. Засліплюючий спалах. Тріщини. Вода, що пожирає все живе. «Час майже вийшов. Зворотній відлік запущено. Поспіши!» Все це не просто так.

Він перевів погляд на дітей, на недобудовану їдальню, на людей, які розмічали ділянку під теплицю. Вони будували майбутнє. Вони вірили, що воно у них є. Тут. А він відчував, що там у долині над Олею та дітьми лісу нависла загроза. І що треба щось робити. Швидко. Альоша стиснув зуби й пішов далі. Попереду вже виднілася будівля штабу — єдина цегляна споруда в поселенні, поряд з якою на колії стояла Аврора.

Будівля штабу колись була хатинкою залізничника. Невелика, але міцна — цегляні стіни збереглися навіть після десятиліть запустіння. Над дверима все ще виднілася стара вивіска з напівстертим написом: «Черговий станції». Колія, якою «Аврора» дісталася до Байкалу, обривалася біля самого берега, закінчуючись червоним буфером тупика, поруч із яким стояла хатинка залізничника, а далі — лише кам’янистий схил і вода Байкалу.

Усередині хатинки знайшлися старі документи — пожовклі креслення, папки з грифом «Проeкт “Байкальська панорама”». З них стало зрозуміло, що колись, ще до війни, планували провести нову залізницю вздовж берега озера — щоб пасажири могли милуватися чистотою й величчю Байкалу просто з вікон поїзда.

Проект узгодили, навіть почали будівництво — рейки дотягнули аж до самого берега. Але потім проти виступили екологи. Вони стверджували, що будівництво берегової гілки нашкодить унікальній екосистемі озера, вода якого славилася своєю чистотою та кришталевою прозорістю. Проект поставили на паузу. Кінець побудованої гілки оформили як тупік, а поруч звели хатинку для чергового залізничника — на випадок, якщо будівництво колись поновлять.

Але його так і не поновили. Проект закрили рішенням згори, а тупік зробили відстійником для поїздів, розширивши його ще на одну колію. Саме сюди, на цей закинутий тупік, після довгих місяців дороги прийшла «Аврора». І тут зупинилася.

Приміщення колишньої хатинки залізничника, тепер штабу, було тісним, але затишним. Грубка, розпалена зранку, наповнювала приміщення сухим теплом і ледь помітним запахом смоли. Невелика кімната — стіл посередині, кілька старих стільців, на стіні стара, ще радянська схема залізничної гілки. Артем сидів за столом, перед ним лежав потертий зошит і олівець. Навколо розсілися на свої звичні місця: Альоша, Ідіот, Хрест, Степан, Дамір і Токарєв. Усі мовчали, чекаючи початку. Артем підняв голову, окинув поглядом присутніх.

— Князь сьогодні в дозорі, — сказав він. — Бачу, що всі зібралися. Розпочинаємо. Альоша, доповідай по розвідці.

Альоша кивнув, відкашлявся.

— Глобально ситуація не змінилася. Рибалки з Култука, що на західному кінці озера — поки що про нас не знають.

Култук — рибацьке поселення на західному кінці озера. До війни вони торгували рибою й заробляли на туристах. Тепер туристів немає, тож ловлять рибу, солять, коптять і везуть до Іркутська. Там міняють на патрони, медикаменти, зброю, спорядження. Дорога від Култука до Іркутська проходить через поселення Моти, де бандити заснували базу та блокпост, на якому вони збирають данину з торговців. Моти розташовані далеко на північний захід від поселення, і на захід від залізничної колії, якою їхала Аврора, тож бандити не знали, що «Аврора» проїхала на Байкал.

— Візуально нас від рибалок зараз захищає мис, але це питання часу, тому що рибалки вже готують човни до спуску на воду. І коли рибалки вийдуть на озеро на човнах, то обов’язково нас помітять, і як тільки про нас дізнаються, то інформація про нас дійде і до бандитів. Бандити з Мот ходять своїми звичними маршрутами, не відхиляються, далеко від своєї бази не відходять, ми з Князем контролюємо їх переміщення. Якщо їх маршрути не зміняться, то вони нас і не знайдуть. Але нам все-одно потрібно прискорити будівництво оборонних споруд.

Артем кивнув і перевів погляд на Степана.

— Степан, що по захисним спорудам?

Степан випрямився.

— План захисних споруд складений, але доводиться коригувати по ситуації. Напиляли стовбурів для частоколу по периметру. Третину частоколу вже поставили на східній межі, також поставили дві сторожові веж. Але, — він зітхнув, — зброї та патронів мало. Дуже мало.

Артем подивився на Токарєва:

— Токарєв, розумію, що ти не чарівник, але є якісь ідеї щодо зброї?

— Пороху не вистачає на набивання патронів. Зброї теж небагато. Тому я кажу — треба переходити на пневматику. Тихар, Хельсин — те, що можемо обслуговувати самі. А тепер, коли є генератор… — він кивнув у бік Хреста, — можна робити стаціонарну рейку. Я з Ідіотом над цим зараз працюю.

Ідіот підняв палець і промовив.

— Доводимо схему до типу гатлінга. Щоб можна було вести автоматичний вогонь. Ще трохи — і буде готово.

— І воно працюватиме? — запитав Артем.

Ідіот випростався, ніби його це здивувало.

— Працюватиме. Уже майже працює. Ще доб’ємо синхронізацію — і все.

Артем перегорнув сторінку в зошиті.

— Добре. Далі. Дамір, як іде внутрішня розбудова?

— Не так швидко, як хотілося б, — зізнався Дамір. — Всі вільні руки на частоколі. Треба ще зробити медпункт — Катя вже не справляється у вагоні — там тісно. Треба і людей лікувати, і інструменти з ліками зберігати, і відвари з мазями готувати. У вагоні для всього цього просто немає місця. Медикаменти теж на межі, вона вже по зошиту своєї мами трав’яні відвари готує.

Артем кивнув:

— Додай медпункт у план, як наступний об’єкт. А по медикаментам… треба буде організовувати вилазку в Іркутськ.

Артем перевів погляд на Хреста.

— Хрест, скільки ще добра на тому будмайданчику? Техніка дуже потрібна.

— Треба зняти все, що можна, з тієї техніки, що не підлягає ремонту, — спокійно відповів Хрест, — Але Микола хоче спробувати оживити екскаватор — він дуже полегшить будівництво. Просить ще п’ять днів.

— П’ять днів? — скептично підняв брову Артем.

— Можемо комбінувати, — додав Хрест. — Іван кожного ранку на тракторі возитиме нас з Миколою та інструментами на майданчик, а ввечері забиратиме назад. Так трактор цілий день можна використовувати в поселенні.

Артем кивнув, та раптом помітив, що Альоша весь час нервово стискає й розтискає кулаки, сидить напружившись, втомлений і блідий. Він не втримався.

— Альоша, що сталося? — запитав Артем. — Ти сьогодні сам не свій.

Альоша підвів голову, і в очах у нього була непідробна тривога.

— Мені… наснився сон. Про Олю. — почав він, і голос йому мимоволі знизився. Він розповів про кошмар: гребля, що тріскається, вода, що поглинає все. І безпорадність. І відчуття, що час спливає. — Я не знаю, що це було — просто кошмар чи щось більше. Але відчуваю: на долину, де живуть Оля та Діти лісу, наближається катастрофа. А я… я обіцяв їй, що повернуся. Що заберу її.

У кімнаті запала тиша. Лише дрова потріскували в грубці.

Артем за своє життя пройшов багато випробувань і побачив речі, які не можна було пояснити, тому навчився розпізнавати сигнали долі — ті тихі попередження, що приходять у снах, у передчуттях, у дивних збігах обставин. І щось йому підказувало, що сон також був таким сигналом, але вже не йому, а Альоші. Не випадковим кошмаром, а попередженням.

Він випрямився, склав руки на столі, подивився Альоші прямо в очі:

— Давай ще раз розповідай свій сон, але максимально детально. Кожну дрібницю, яку пам’ятаєш. Не пропускай нічого.

Альоша здивовано глянув на нього, потім кивнув. Опустив голову, вдивляючись у підлогу, щоб зосередитися на спогадах, і почав розповідати знову — повільніше, менш емоційно, більше вдаючись у деталі. Дійшовши до кінця сну, Альоша знов подивився на Артема. Тепер вже Артем нахилив голову, заглибившись у роздуми. Пальці його постукували по столу — ритмічно, мірно. Він обдумував почуте, зважував, аналізував.

— Альоша, я тебе розумію, але не можу відпустити тебе на «Аврорі». «Аврора» — занадто цінна, щоб ризикувати нею заради такої експедиції. Когось з бійців для цієї місії теж не можу дати, сам бачиш ситуацію, а відпустити тебе одного також не можу — це майже відправити на смерть. Спочатку треба винайти можливість.

Альоша стиснув кулаки, готовий щось сказати, але раптом у розмову втрутився Хрест.

— А навіщо «Аврору»? На будмайданчику стоїть старий лендкрузер 78-й, нам він тут все одно поки що не потрібен, а машинка живуча, можливо вдасться її завести після стількох років. Двигун дизельний, надійний. Підвіска міцна. Якщо відремонтувати — поїде. — Він зробив паузу. — І я згоден бути напарником Альоші в цій поїздці.

Артем повернув голову до Хреста.

— А хто буде з будмайданчиком розбиратися? У тебе ж ще екскаватор не готовий.

— Микола в екскаваторах розуміється краще за мене, а Іван йому допоможе. Вони впораються. А Діти лісу… — Хрест зробив паузу, даючи словам набути ваги. А Діти лісу дуже стануть у нагоді поселенню. По-перше, вони вже вправні бійці. По-друге, навчені виживати в лісі, полювати, готувати ліки. Їхні знання та досвід не будуть для нас зайві. А ще — схоже, їх дійсно треба рятувати. І це, між іншим, плюсик у твою карму, Артеме.

— Звідки впевненість, що вдасться завести джипа? — запитав Артем Хреста.

— Ну, по-перше, він був відчинений, ключі в замку запалювання, а в бардачку особисті речі. По-друге, бак напівповний. Це вказує на те, що машиною користувалися. І по-третє, ця машинка дуже невибаглива і стійка.

Артем задумався. Якщо машину вдасться завести, то це вже шанс для того, щоб почати операцію.

— Нагадаю, що зараз весна, дорогами ви будете їхати довго, залізницею було б швидше. Але це не головна проблема. Як ви всіх перевезете одним джипом?

Хрест відповів:

— Дорога все одно буде через Іркутськ йти. А там сто відсотків є залізничне депо, ще й не одне. Думаю, що можливо буде щось знайти. А якщо не в Іркутську, то десь по дорозі точно. Головне – знайти те, на чому можна далі їхати. Будемо вирішувати проблеми по мірі їх появи.

Артем кілька секунд мовчки дивився то на Альошу, то на Хреста, але в думках вже прокинулася надія. Він глибоко зітхнув:

— Добре. Готуйте джипа. І готуйтеся самі. Багато дати з собою не зможу — самі розумієте, режим економії.

Альоша схопився і вимовив:

— Дякую, Артеме. Правду кажу — дякую.

Хрест поклав йому руку на плече, стримано кивнув Артему.

Артем закрив зошит, підвівся, його голос знову став діловим.

— Нараду закінчено. Усі вільні.

Усі почали підводитися, розмовляючи між собою. Альоша все ще стояв приголомшений, що Артем дозволив провести місію, і він зможе врятувати Ольгу та дітей лісу. Хрест уже йшов до дверей, обернувся:

— Ходімо, Альоша. Треба підготуватися. Роботи багато.

Альоша кивнув і пішов за ним.

Артем залишився один. Він дивився у вікно на ранкове поселення, на людей, що поспішали своїми справами, на «Аврору», що стояла на тупику і на Альошу з Хрестом, які йшли готуватися до важкої та небезпечної рятувальної місії.

«Сподіваюся, ви знаєте, що робите. Аби лиш у вас вийшло, хлопці», — подумав він.

Він постояв ще хвилину біля вікна, потім розвернувся й пішов до дверей. Справ було багато. Поселення не чекало.