Розділ 7: Вибрики долі (Канськ)

Частина 1. Перші ознаки проблеми

Час підходив до обіду, тож вирішили поїсти консервами прямо на ходу, щоб не втрачати час. Альоша сидів на своєму місці, вишкрібаючи залишки з майже порожньої консерви. Хрест свій обід вже доїв, але банку не викинув, а залишив на підлозі, щоб пізніше помити — хтозна що ще може статися, може й консервна банка стати в нагоді.

Раптом двигун смикнувся. Ледь помітно, але відчутно.

Хрест насторожився, прислухався. Двигун працював далі, але щось у його звуці змінилося. Наче ритм збився, став нерівним.

Ще через хвилину — новий ривок. Тепловоз знов смикнувся, наче запнувся об невидиму перешкоду.

— Що це? — запитав Альоша, хоч і сам розумів — щось не так.

Хрест не відповів одразу. Вслухався в роботу двигуна, відчуваючи кожну вібрацію крізь кермо. Обличчя його стало напруженим.

Ще ривок. Ще один. Двигун працював наче ривками — то нормально, то раптом втрачав потужність, потім знову набирав.

— Проблема, — коротко сказав Хрест. — Двигун чомусь працює нестабільно.

Альоша відчув, як серце стиснулося. Не зараз. Будь-ласка, не зараз. Вони так близько до мети.

— Наскільки це може бути серйозно? — запитав він, намагаючись зберігати спокій.

Хрест уповільнив тепловоз, прислухаючись.

— Не знаю поки що. Може, щось забилося. Може, якесь з’єднання ослабло після Тайшета. — Він зітхнув. — Треба зупинитися, подивитися.

— Де?

Хрест глянув на карту.

— Попереду Канськ. Кілометрів десять. Там є депо. Доїдемо, сподіваюся.

Тепловоз котився далі, але кожен ривок двигуна відгукувався в серці Альоші. Він стискав автомат, ніби це могло допомогти. Дивився вперед, туди, де за деревами ось-ось мав з’явитися Канськ.

«Ще трохи, — думав він. — Ще кілька кілометрів. Дотягни, старий».

 

Частина 2. Канськ. Депо

Канськ з’явився за поворотом — невелике місто. Низькі будівлі, переважно дерев’яні. Деякі з димом із труб — тут жили люди.

Хрест вів тепловоз обережно, економлячи кожен оберт двигуна. Ривки ставали частішими. Машина ледь тягла.

— Он там, — показав Хрест.

Альоша подивився вперед. За містом виднілася знайома конструкція — депо. Невелике, але цілком функціональне на вигляд. Кілька будівель, огорожа, воротам на в’їзді.

Тепловоз під’їхав до воріт. Біля них стояли двоє охоронців — обидва озброєні, обидва насторожені. Але не агресивні. Просто пильні.

Хрест зупинив тепловоз, не глушачи двигун — боявся, що не заведеться знову. Опустив вікно.

— Нам потрібне депо, — гукнув він. — Тепловоз зламався.

Охоронці переглянулися. Один — старший, з великими вусами — підійшов ближче, оглянув тепловоз оцінюючим поглядом.

— Тепловоз на ходу, — констатував він. — Рідкість. Звідки?

— З Іркутська, — коротко відповів Хрест. — Їдемо на захід. Можемо заїхати?

Старший помовчав, обмірковуючи. Потім кивнув.

— Заїжджайте. Але зброю тримайте при собі, не виставляйте напоказ. Тут люди нервові — бандити часто нападають.

Хрест кивнув. Ворота відчинилися, і тепловоз заїхав на територію депо.

Депо було меншим за те, що в Зимі, але теж функціональним. Два ангари, ремонтна майстерня, склад. Люди працювали — хтось щось зварював, хтось перебирав деталі, хтось просто патрулював периметр.

Хрест заглушив двигун біля одного з ангарів.

Вони вийшли з кабіни. До них одразу підійшов чоловік років п’ятдесяти — міцний, з руками, що звикли до важкої праці. Обличчя суворе, але не вороже.

— Я Роман, — представився він. — Головний по депо. Що трапилося?

Хрест підійшов до капота, відкрив його.

— Двигун працює нестабільно. Ривками. Після Тайшета почалося.

Роман присвиснув.

— Ви через Тайшет проїхали? Живими?

— Так, — просто відповів Хрест. — тому їдемо без вікон. Мутанти порозбивали. Ледь до кабіни не залізли.

Роман похитав головою, ніби не вірив.

— Везучі ви. Там багато хто загинув, хто намагався проїхати. — Він підійшов ближче. — На жаль, нічим не можу допомогти.

Хрест здивовано глянув на нього.

— Чому?

Роман показав рукою на другий ангар.

— Бачите он той тепловоз? Наш. Стоїть уже два місяці. Не заводиться. Ми й так, і сяк — нічого не виходить. Наче все робимо правильно, а він мертвий, як камінь. Тому все, що є, тримаємо для нього.

Альоша подивився туди, куди показував Роман. Справді, в ангарі стояв старий тепловоз — масивний, червоно-жовтий, покритий пилом часу. Біля нього возилися троє чоловіків, щось обговорюючи.

— Тож, — продовжив Роман, — інструментів вільних немає. Запчастини теж дати не можу. Все зайняте під наш тепловоз. Але якщо хочете — можете скористатися ангаром, щоб не під відкритим небом працювати. Дах над головою хоч буде.

Хрест кивнув.

— Дякую. Хоч це вже щось.

Роман кивнув і пішов далі по своїх справах.

Альоша підійшов до Хреста.

— Що будемо робити?

Хрест подивився на двигун.

— Спробую розібратися так. Може, щось просте. Але світло потрібне. Добре, що хоча б ліхтар є, щоб бачити, що там всередині. — Він зітхнув.

Альоша хотів щось сказати, але раптом пролунав постріл.

Різкий, гучний, що розірвав вечірню тишу депо.

Потім ще один. Ще.

— Тривога! — закричав хтось. — Бандити!

 

Частина 3. Напад

Депо миттєво вибухнуло активністю. Люди кинулися хто до зброї, хто до укриттів, хто до позицій. Хтось кричав накази, хтось просто біг, намагаючись сховатися.

Альоша схопив автомат, що лежав у кабіні тепловоза. Хрест витягнув свій. Обидва інстинктивно присіли, шукаючи укриття.

Постріли лунали звідусіль — з боку огорожі, з боку воріт. Кулі дзвеніли об метал, вибивали іскри з бетону.

— За тепловоз! — гукнув Хрест.

Вони перебігли, сховалися за масивним корпусом машини. Звідси було видно частину огорожі, де велася стрілянина.

Біля огорожі стояли деповці — п’ятеро-шестеро, всі з автоматами. Стріляли через амбразури в металевому паркані. Але вогонь був нещільний, наче вони економили патрони.

Альоша прислухався, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Постріли з-за огорожі були густими, частими. Але щось у них було дивне.

— Хрест, — тихо сказав він. — Вслухайся у вогонь бандитів.

Хрест вслухався, але не зміг почути нічого дивного.

— Що саме?

— Він щільний, але схоже, що не прицільний, — пояснив Альоша. — Чуєш? Вони стріляють багато, довгими чергами. Наче імітують масовий штурм.

Хрест вслухався уважніше. Альоша був правий. Пострілів було багато, але по інтенсивності черг та серій пострілів здавалося, ніби мета була вистріляти якнайбільше набоїв. Коли людина стріляє прицільно, вона не вистрілює весь магазин за раз.

— Відволікаючий маневр, — зробив висновок Хрест. — Вони втримують захисників тут, а самі…

— …готують прорив десь з іншого боку, — закінчив Альоша.

Він озирнувся, шукаючи командира оборони. Побачив чоловіка, що стояв посеред двору за барикадою і віддавав накази. Високий, у потертій військовій формі, з автоматом у руках.

Альоша кинувся до нього, пригинаючись під кулями. Хрест слідом за ним.

— Командир! — гукнув Альоша, підбігаючи.

Чоловік різко обернувся, наставив на нього автомат. Альоша підняв руки.

— Ми свої! Приїхали на ремонт!

Командир опустив зброю, кивнув.

— Що хочете?

Альоша вказав на огорожу.

— Вони не штурмують. Тільки відволікають вас.

Командир нахмурився.

— Що маєте на увазі?

— Чи є в депо інші підступи, інші шляхи всередину? — швидко запитав Альоша. — Якими можна скористатися для нападу?

Командир відповів.

— З інших сторін немає скупчень бандитів. Я дізнався у вартових з інших ділянок. Може ви помилились в оцінці?

— Я в такому рідко помиляюсь, пройшов через безліч боїв. — сказав Альоша. — Якось ще можна потрапити на базу?

Командир завагався. Потім різко кивнув.

— Є каналізаційний колектор. Виходить у підвал другого ангара. Але він вузький, швидко багато людей не проведеш. І ми його замінували, розтяжки поставили, тому що тримаємо лише на випадок відходу.

— Покажіть, де вихід, — наполягав Альоша. — Дайте пару бійців, перевіримо.

Командир похитав головою.

— Пару не дам. Не знаю, що ще вигадають ці покидьки. Але одного виділю.

Він показав на молодого хлопця, що стояв неподалік із дробовиком.

— Сашко! Сюди!

Хлопець підбіг — років двадцяти, худий, з нервовими очима.

— Проведи їх до другого ангара. До виходу з колектора. Швидко.

— Так точно, — кивнув Сашко.

— Ходімо. — сказав Сашко Альоші та Хресту.

 

Частина 4. Колектор

Вони пробігли через двір депо, тримаючись в тіні будівель. Постріли лунали позаду, але тут, в глибині території, було відносно спокійно.

Сашко вів їх до другого ангару — великої будівлі з напівзруйнованим дахом. Двері були відчинені, всередині панувала темрява.

— Он там, — показав Сашко, дістаючи ліхтарик. — У підвалі. Вихід з колектора.

Вони зайшли всередину. Ліхтарик освітлював простір тьмяним жовтим світлом. Ангар був порожнім — тільки старі деталі, купи мотлоху, покинуті речі.

Сашко провів їх до кута, де в підлозі виднілися сходи вниз. Дерев’яні, скрипучі, але міцні.

— Обережно, — прошепотів він. — Там темно.

Вони спустилися. Підвал був низьким, з цегляними стінами. Пахло вологою, цвіллю, чимось затхлим. Ліхтарик виривав з темряви уривки простору — стіну, купу старих ящиків, труби на стелі.

І раптом — звуки.

Шарудіння. Кроки. Голоси — тихі, але відчутні.

Альоша завмер, вимкнув ліхтар Сашка, підняв руку — стоп. Всі троє затамували подих, прислухаючись.

Звуки йшли звідти, де мав бути вихід з колектора.

Сашко показав рукою у напрямку колектора — круглого отвору в стіні метр у діаметрі.

В напівтемряві було помітно, як з цієї труби виповзала постать — чоловік з автоматом у руках. Він вилізав обережно, озираючись. За ним — другий. Третій.

Бандити.

Альоша не вагався. Руки діяли швидше за думки.

Він витягнув світлошумову гранату, смикнув чеку, кинув у напрямку виходу з колектора.

— Спалах! — крикнув він Хресту та Сашку.

Хрест по команді заплющив очі та відкрив рот. Сашко ж від необізнаності просто відкрив рота від здивування та подивився на Альошу.

Граната вдарилася об підлогу, покотилася прямо до ніг бандитів.

Вибух.

Осліплюючий спалах, що перетворив підвал на білий простір. Оглушливий звук, що розривав барабанні перетинки.

Бандити закричали, схопилися за обличчя, за вуха. Дезорієнтовані, сліпі.

Альоша вже тягнув осколкові гранати. Одна. Друга. Смикнув чеки, кинув.

Перша полетіла в скупчення бандитів, що виповзли з колектора. Друга — прямо в отвір труби.

— Стріляйте! — гукнув він Хресту та Сашку.

Обидва відкрили вогонь. Бандити, що стояли, падали один за одним.

Перша осколкова граната вибухнула. Бандити, що ще трималися на ногах, повалилися, як підкошені.

Друга граната вибухнула всередині труби.

І раптом — потужніший вибух. Набагато потужніший.

Хвиля повітря вдарила в обличчя. Підлога здригнулася. З отвору труби вилетіли уламки бетону, цегли, металу.

— Міни! — крикнув Сашко. — Спрацювали міни!

Бетонне перекриття над трубою колектора тріснуло і почало обвалюватися. Отвір завалило повністю.

Альоша присів, прикриваючи голову руками. Пил заповнив підвал, їдкий, густий. Кашель розривав груди.

Нарешті пил почав осідати.

Альоша підвівся, витер обличчя. Озирнувся.

Хрест стояв, отряхуючи пил із одягу. Сашко — теж, хоч і блідій від шоку.

На підлозі лежали тіла бандитів. Більшість мертві, але двоє ворушилися — поранені.

— Перевіряємо, — коротко сказав Альоша.

Вони підійшли до кожного тіла. Хрест перевіряв пульс, Альоша тримав їх на прицілі. Сашко просто стояв, тримаючи дробовик тремтячими руками.

Дев’ятеро мертвих. Двоє без свідомості, але живі.

— Сашко, — звернувся Альоша. — Є чим зв’язати?

Хлопець кивнув, дістав моток мотузки з кишені.

— Зв’яжи їх. Міцно. І прив’яжи до чогось, щоб не втекли, коли прийдуть до тями.

Сашко кивнув, почав зв’язувати поранених.

Альоша з Хрестом підійшли до завалу. Отвір труби був повністю перекритий — тонни бетону, цегли, металу. Не прокопатися.

— Капітально, — оцінив Хрест. — Тепер цим шляхом ніхто не пройде. Ніколи.

Альоша кивнув. Відчував полегшення — одну загрозу усунули.

За їхніми спинами Сашко закінчив зв’язувати поранених. Прив’язав їх до товстої металевої труби, що йшла вздовж стіни.

— Готово, — доповів він.

— Ходімо, — сказав Альоша. — Повертаємося.

 

Частина 5. Після бою

Вони піднялися з підвалу, вийшли з ангару. Постріли вже не лунали.

Біля огорожі стояли захисники, обговорювали щось. Командир був серед них.

Альоша з Хрестом підійшли. Сашко йшов слідом, все ще тримаючи дробовик напоготові.

Командир побачив їх, ступив назустріч.

— Що там так вибухало? — запитав він.

Сашко почав розповідати — швидко, збивчасто, але зрозуміло. Про те, як вони зайшли в ангар. Про бандитів, що виповзали з колектора. Про гранати, про вибух, про завал.

Командир слухав, не перебиваючи. Обличчя його темнішало з кожним словом.

Коли Сашко закінчив, командир мовчав кілька секунд. Потім подивився на Альошу та Хреста.

— Через пару хвилин після сильного вибуху, — сказав він повільно, — щільність вогню з боку огорожі почала спадати. Бандити стріляли все рідше, рідше. А потім просто зібралися й відступили. — Він зробив паузу. — Схоже, що їхній план провалився, от вони й відступили. Вони мали прорватися через колектор, вдарити нам у спину. А ми б опинилися в пастці.

Він подивився навколо — на своїх людей, на будівлі депо, на все, що вони захищали.

— Якби не ви, — продовжив він тихо, — ми б усі зараз були мертві. Або в полоні, що ще гірше. — Він ступив ближче. — Це наше щастя, що ваш тепловоз зламався саме тут. Саме зараз. Що ви змушені були заїхати до нас.

Він простягнув руку Хресту, потім Альоші.

— Микита, до речі, — представився він офіційно. — Командир оборони депо. Раніше не було слушного моменту представитися.

— Приємно, — Хрест посміхнувся і потиснув руку. —  Хрест.

— Альоша, — простягнув руку Альоша.

Альоша хотів ще щось сказати, але Микита підняв руку.

— Тепер ми ваші боржники, — твердо сказав він. — Депо боргує вам життя. Тому все, що вам потрібно — буде надано. Просто скажіть.

Хрест ступив вперед.

— Дякую. — Він подивився на Альошу, потім знову на Микиту. — Але я теж спробую вам допомогти. Ваш тепловоз — я подивлюся. Може, знайду, що не так.

Микита здивовано підняв брову.

— Ти механік?

— Так, — з посмішкою відповів Хрест. — І, наче, непоганий.

Микита усміхнувся — вперше за весь час.

— Тоді добре. Будемо взаємно корисні одне одному.

 

Частина 6. Допомога

Поранених деповців — їх було четверо, всі з легкими пораненнями — відвели в медпункт. Решта повернулася до своїх справ, хоч усі ще були напружені після бою.

Хрест підійшов до тих трьох деповців, що возилися біля старого тепловоза. Вони зупинили роботу, коли почався напад, а тепер знову повернулися.

— Можна запитати? — звернувся Хрест.

Найстарший з них — чоловік років шістдесяти, з сивиною в бороді — кивнув.

— Звісно. Що цікавить?

— Ваш тепловоз. Роман казав, не заводиться. Що робили? Що перевіряли?

Старий зітхнув.

— Та все перевіряли. Паливну систему — прочистили. Електрику — перебрали. Стартер — замінили. Акумулятор — заряджений. Фільтри — поміняли-почистили. — Він розвів руками. — Наче все повинно працювати, а він мертвий.

Хрест задумався.

— Які симптоми? Що відбувається, коли намагаєтеся завести?

— Стартер крутиться, — пояснив старий. — Палива вистачає. Іскра є. Але двигун не схоплює. Ну, іноді бувало, заведеться, попрацює кілька секунд і глохне. Наче палива йому не вистачає.

Хрест підійшов до тепловоза, заглянув всередину, вивчаючи двигун. Довго мовчав, потім щось побачив.

— А це перевіряли? — запитав він, показуючи на невелику деталь збоку двигуна.

Старий придивився.

— Паливний насос високого тиску? Перевіряли. Він працює.

— А клапан скидання тиску? — уточнив Хрест.

Старий завагався.

— Клапан? Ну… ми його не чіпали. Наче він не ламається.

Хрест усміхнувся.

— Саме тому його ніхто не перевіряє. А він може заклинити. — Він показав на деталь. — Дивіться. Якщо клапан заклинив у відкритому положенні, тиск у системі не набирається. Насос качає паливо, але воно одразу скидається назад у бак. До форсунок не доходить. Тому двигун не заводиться. Або заводиться та одразу глохне — бо палива дійсно не вистачає.

Троє деповців переглянулися. Старий присвиснув.

— Чорт забирай. Ми про це не подумали. Зараз перевіримо.

Він підліз до клапана, обережно відкрутив його. Витягнув, подивився на світло.

— Дійсно, — показав він. —Пружина всередині зламалася. Клапан застряг у відкритому положенні і підгорів. Треба міняти.

Старий покрутив клапан у руках.

— А ми й не знали, — зізнався він. — Дякую. Справді дякую.

Хрест запитав.

— Є запасний?

— Подивимося на складі, — кивнув старий. — Щось таке мало б бути.

Він пішов, забравши клапан із собою. Двоє інших залишилися, дивлячись на Хреста з повагою.

— Ти справді знаєшся, — сказав один з них — молодший, років тридцяти. — Ми два місяці мучилися, а ти за п’ять хвилин знайшов проблему.

Хрест знизав плечима.

— Досвід. Я багато тепловозів бачив. І багато помилок.

 

Частина 7. Ремонт

Старий повернувся через кілька хвилин, тримаючи новий клапан.

— Знайшов! — радісно вигукнув він. — Був на складі, у старих запасах.

Хрест узяв клапан, перевірив його — пружина міцна, механізм рухається вільно.

— Ставте, — сказав він, віддаючи клапан назад. — І пробуйте заводити.

Деповці взялися до роботи. Хрест постояв, подивився, потім пішов до свого тепловоза. Альоша вже чекав там.

— Що з нашим? — запитав він.

Хрест відкрив капот, заглянув всередину. Посвітив ліхтариком, який дав йому Сашко.

— Зараз подивимося, — пробурмотів він.

Довго мовчав, вивчаючи двигун. Потім раптом похитав головою і засміявся — коротко, але щиро.

— Що? — здивовано запитав Альоша.

Хрест щось покрутив в тепловозі, потім вийняв і показав Альоші.

— Дивись. Це повітряний фільтр.

Альоша придивився. Фільтр був чорними, покритим якоюсь темною, засохлою масою.

— Чим це він так заляпаний?

— Кров, — просто відповів Хрест. — Кров тих мутантів, що ми збивали тепловозом в Тайшеті. Вона забила фільтри. Потім застигла. Фільтри майже не пропускають повітря. Двигун задихається, тому працює ривками.

Альоша не знав, сміятися чи плакати.

— Ці мутанти навіть після смерті примудрилися нам нашкодити.

— Ха-ха, твоя правда, — Хрест похитав головою. — Але це майже найлегший ремонт. Витягнути фільтри, відчистити, промити, висушити, поставити назад. Все.

Він узявся до роботи. Відкрутив кріплення, обережно витягнув всі фільтри. Вони справді були в жахливому стані — кров, шматки плоті, все це застигло й перетворилося на тверду масу.

Хрест дістав ніж, почав обережно відчищати тверді відкладення. Потім попросив у деповців відро з водою, замочив фільтри, добре промив.

— Тепер треба, щоб вони висохли, — сказав він, ставлячи фільтри на чисту ганчірку. — А це довго. Годин п’ять, може більше.

Альоша глянув на годинник.

— Значить, ми тут до ранку, — підсумував він.

— Так, — кивнув Хрест. — Доведеться ночувати тут.

 

Частина 8. Вечір у депо

Вони поїли консервами біля тепловоза — простими, але ситними. Альоша відчував втому — після бою, після напруги, після всього, що сталося за день.

— Піду запитаю про ночівлю, — сказав він, підводячись.

Знайшов Романа біля складу. Той перевіряв запаси, рахував патрони після бою.

— Романе, — звернувся Альоша. — Можна десь переночувати?

Роман відразу кивнув.

— Звісно. Зараз скажу хлопцям підготувати кімнату відпочинку. Через півгодини буде готова.

— Дякую.

Альоша повернувся до Хреста, передав новину. Потім вони разом пішли до другого ангару, де деповці ремонтували свій тепловоз.

Коли підійшли, побачили, що троє деповців стоять навколо тепловоза, усміхаючись. Старий махав руками, щось пояснюючи.

— Що сталося? — запитав Хрест.

Старий обернувся, обличчя його світилося радістю.

— Завелися! — вигукнув він. — Після заміни клапана — завелися з півоберта! Працює рівно, без перебоїв! Ти був правий!

Хрест усміхнувся.

— Добре. Тепер ваш тепловоз живий.

— Завдяки тобі, — серйозно сказав старий. —Стільки мучилися, а ти за хвилину знайшов проблему.

До них підійшов Микита. Почув останні слова, кивнув схвально.

— Бачу, ваша поява тут — це прямо як чудо, що зненацька на нас звалилося, — сказав він. — Ви нам життя врятували, допомогли тепловоз полагодити. Тут вже хочеш чи не хочеш, а почнеш вірити в вищі сили.

Микита усміхнувся.

— Непогана у вас команда: механік та боєць. — Він зробив паузу. — Якщо не секрет, звідки ви і куди прямуєте?

Хрест не вагався.

— З Іркутська. До Красноярська.

Микита аж присвиснув від здивування.

— То ви й через Тайшет проїхали? — У голосі його була справжня повага.

— Так, — підтвердив Хрест.

— Там же радіація зашкалює, — покрутив головою Микита. — І монстрів, кажуть, тисячі. Туди майже ніхто не ризикує навіть підходити. А ви проїхали. І живі. Тут або шалене везіння, або ви дуже серйозні мужики.

Альоша подивився Микиті прямо в очі.

— Ми не можемо померти, — сказав він твердо. — Тому що нам ще потрібно врятувати інших людей від смерті. Це наша місія.

Микита помовчав, вдивляючись у обличчя Альоші. Потім повільно кивнув.

— Розумію. Рятувальна місія. — Він зробив паузу. — Тоді нехай вам щастить. По-справжньому.

До них підійшов молодий деповець — той, що був у ангарі під час ремонту тепловоза.

— Кімната готова, — доповів він.

— Дякую, Гена, — кивнув Микита. Потім повернувся до героїв. — Відпочивайте.

 

Частина 9. Ніч і ранок

Кімната для відпочинку була простою, але чистою. Два ліжка з матрацами, стіл, два стільці, умивальник. Вікно виходило на двір депо, де ще горіло кілька вогнів — нічна варта не спала.

Альоша ліг, не роздягаючись. Автомат поклав поруч — звичка бійця. Закрив очі.

Сон прийшов швидко, важкий, без сновидінь. Тіло вимагало відпочинку після напруженого дня.

Прокинувся від світла, що било крізь вікно в обличчя. Сонце вже піднялося — раннє, але яскраве.

Хрест уже не спав — стояв біля вікна з чашкою чаю, дивився на двір, попиваючи гарячий напій.

— Доброго ранку, — сказав він, почувши, що Альоша підвівся.

— Доброго, — відповів Альоша, потягуючись. — Як ти завжди прокидаєшся раніше за мене?

— Звичка. Піду перевірю фільтри, — сказав Хрест, допив чай, поставив чашку на стіл і вийшов з кімнати.

Альоша умився, привів себе до ладу, зробив коротку зарядку, налив в свою чашку чаю з термосу та підійшов до вікна.  Кілька хвилин пив чай, роздивлявся краєвид за вікном та спостерігав за тим, як вартові ходили туди-сюди, охороняючи територію депо. Через кілька хвилин допив, поставив чашку на стіл та вийшов у двір до тепловоза.

Хрест вже почав встановлювати фільтри назад.

— Сухі, — сказав він, вставляючи черговий фільтр на його місце. — Через хвилин десять закінчу.

Його руки рухалися впевнено. За десять хвилин все було готове.

Хрест заліз у кабіну, повернув ключ запалювання.

Двигун загудів — рівно, без ривків, без перебоїв. Потужно і впевнено.

— Готово, — сказав Хрест, вимкнув двигун і вийшов з кабіни. — Тепер працює, як треба.

Альоша відчув полегшення. Вони можуть їхати далі.

 

Частина 10. Час їхати далі

Вони знайшли Микиту та Романа біля виходу з депо. Ті щось жваво обговорювали, посміхаючись і жестикулюючи руками.

— Виїжджаємо, — сказав Хрест. — Наш тепловоз готовий.

Микита повернувся до Хреста, випрямився, поправив автомат.

— Розумію. — Він підійшов ближче. — Хочу ще раз подякувати. За все. Без вас ми б не вижили.

— Та нема за що, — відповів Хрест.

Роман простягнув руку.

— Якщо повертатиметеся цією дорогою — завітайте. Депо завжди відкрите для вас. І пам’ятайте — ми в боргу. Якщо знадобиться допомога — скажіть. Зробимо все, що зможемо. До речі, вам би вікна вставити.

Хрест потиснув його руку.

— Дякуємо. Може, справді завітаємо на зворотному шляху. Зараз не маємо на вікна часу.

Альоша теж потиснув руку Роману.

— Удачі вам, — сказав Микита. — І нехай ваша місія вдасться.

Альоша з Хрестом по черзі потиснули руку Микиті.

— Дякуємо, — відповів Хрест. —Удача ніколи не помішає.

Вони повернулися до тепловоза, залізли в кабіну. Хрест завів двигун — той загудів рівно, потужно.

Тепловоз повільно рушив уперед, виїжджаючи з депо.

Альоша дивився назад, поки ворота не зникли за поворотом. Потім повернувся, подивився вперед.

— Ще скільки до Красноярська? — запитав він.

Хрест глянув на карту.

— Кілометрів сто п’ятдесят. Якщо без затримок — до обіду будемо.

— До обіду, — тихо повторив Альоша.

«Ще один день, Оле, — подумав він. — Ще кілька годин. І я буду там. Нарешті».

Тепловоз їхав далі, залишаючи позаду Канськ. Попереду була остання ділянка шляху. Останні кілометри до мети.

До Красноярська. До Олі. До Дітей лісу. До виконання обіцянки.

Сонце піднімалося над обрієм, заливаючи світ теплим світлом. Новий день. Останній день дороги.