Розділ 11: Вихід з долини

Частина 1. Повернення героя

Альоша, Олег та Влад повернулися до табору Піонерів десь о третій ночі. Місяць повний, ледве пробивався крізь хмари, що повзли небом. В повітрі пахло вологою землею та хвоєю — той особливий запах нічного лісу, коли він ніби завмирає в спокої темряви.

Йшли втомлено, але із легкістю на душі. Все скінчилося. Отамана взяли під варту, правда відкрилася, війна не почалася. Можна видихнути.

Біля воріт табору їх уже чекали. Піонери почули багато — як Альоша читав щоденник, божевільні крики Отамана, як Пірати взяли його під варту. Тож зустрічали Альошу, як того, хто відвернув катастрофу.

Спочатку всі загомоніли, коли побачили, як трійця підходить до табору, потім почали плескати в долоні, свистіти, вигукувати слова вдячності. Альоша відчував — ці люди розуміють ціну того, що сталося сьогодні.

Серед Піонерів він побачив Олю.

ЇЇ обличчя було освітлене світлом смолоскипів, тіні танцювали по щоках, очі блищали у відблисках полум’я, ледь помітно волог від сліз. Коли їхні погляди зустрілися, вона завмерла на мить, ніби не вірила, що це відбувається насправді. Потім зробила крок вперед, потім ще один — і раптом побігла.

Альоша впіймав її в обійми, вона притиснулася до нього всім тілом, обхопила руками за шию, заплющила очі. Він відчув, як вона тремтить — не від холоду, а від тієї хвилі емоцій, яку стримувала весь цей довгий, нескінченний вечір та ніч. І він просто обійняв її міцніше, гладив по спині, відчуваючи, як тепло її тіла передається йому крізь одяг.

— Я так боялася, — прошепотіла вона йому у вухо, голос тремтів. — Коли почула, як Отаман кинувся на тебе з ножем…

Голос зірвався. Вона не змогла  завершити фразу.

— Все гаразд, — сказав Альоша тихо, губами торкаючись її волосся. — Я тут. Все закінчилося. Все добре.

Вона трохи відсунулася, подивилася йому в обличчя, і погляд її миттєво зупинився на свіжій подряпині на руці — тонка червона смужка, де лезо Отамана пройшло по шкірі.

Оля затамувала подих, підняла руку, але зупинила пальці за кілька міліметрів від рани, боючись завдати болю.

— Це від ножа? — запитала вона тихо.

— Просто подряпина, — відповів Альоша, намагаючись звучати байдуже. — Нічого серйозного.

Оля знову обійняла його — міцніше цього разу, ніби боялася, що якщо відпустить, він зникне, наче сон.

— Дякую, — прошепотіла вона. — За те, що повернувся. За те, що зупинив усе це божевілля. За те, що врятував нас усіх.

Альоша не відповів. Просто обійняв її, заплющив очі, відчуваючи, як напруга поволі відпускає. Здавалося, що тут лише він, вона і ніч.

Нарешті Оля відступила на крок, витерла очі тильною стороною долоні, усміхнулася крізь сльози — сумно, але щиро.

— Ти напевно втомився, — сказала вона, намагаючись говорити спокійно. — Ходімо, я покажу, де можеш відпочити до ранку.

Вона взяла його за руку — її долоня була теплою — і повела крізь табір. Піонери розходилися, повертаючись до своїх справ. Олег з Владом теж пішли відпочивати — день обіцяв бути важким. Лісовий суд над Отаманом, потім збори і, нарешті, евакуація. Треба набратися сил.

Оля провела Альошу до невеликої хатинки на краю табору. Всередині було просто, як у всіх будівлях Дітей лісу — ліжко з тонким матрацом, дерев’яний стіл, стілець, невелика грубка у кутку, де ще тліло вугілля. На столі стояла миска з водою і лежав чистий рушник.

— Тут можеш відпочити до ранку, — сказала вона, зупинившись на порозі. — Почувайся, як удома.

Альоша озирнувся. Все як треба. Чисто, сухо, тепло. Простір невеликий, але затишний — саме те, що потрібно після такої ночі.

— Дякую, — сказав він, повертаючись до неї.

Оля постояла на порозі ще мить, дивлячись на нього. Здавалося, вона хотіла щось сказати — щось важливе, те, що не говориться вголос просто так. Але передумала. Просто кивнула, усміхнулася ледь помітно і вийшла, прикривши за собою двері.

Альоша залишився сам.

Він сів на ліжко, скинув взуття, розстебнув куртку. Рана на руці від ножа Отамана хоч і не була дуже глибокою, але все одно боліла. Альоша відкрив рюкзак, дістав баночку Катіної мазі та змастив рану. В рані трохи защипало, потім прийшло відчуття холодку, і біль почала вщухати. Альоша закрив баночку і поклав назад у рюкзак.

Тіло просило відпочинку, м’язи ниючи протестували проти кожного руху, спина була напружена, руки важкі. Але думки ще крутилися навколо сьогоднішньої ночі. Отаман. Щоденник. Бій. Викриття. Пірати, що увірвалися в останню мить. Все це здавалося нереальним, наче сон чи уривок з чужого життя.

Але це не був сон. Це була реальність — жорстока, непередбачувана, але реальність. І завтра ця реальність продовжиться.

Він ліг на ліжко, не роздягаючись повністю — на випадок, якщо щось станеться вночі. Закрив очі. Тіло поволі розслаблялося, втома огортала, як тепла ковдра. Сон прийшов швидко.

 

Частина 2. Світанок перед судом

Альоша прокинувся від звуків надворі — кроки, голоси, клацання металу. Перші промені сонця пробивалися крізь маленьке вікно хатинки, малюючи білі смуги на дерев’яній підлозі та стінах.

Він підвівся, сів на ліжку, потер обличчя долонями. Рука вже не боліла. Треба було встати, умитися, привести себе до ладу.

Альоша підійшов до столу, де стояла миска з водою, занурив руки в холодну воду, вмив обличчя. Холод миттєво прогнав залишки сну, повернув ясність думок, змусив кров рухатися швидше. Витерся рушником, перевірив рану на руці — нічого серйозного, вже підсохла. Мазь спрацювала, як треба.

Одягнувся. Годинник на руці показував шосту ранку. Малувато для повного відпочинку, але вже як є.

Вийшовши надвір, Альоша побачив, що табір вже прокинувся. Біля вогнища хтось варив чай — запах розносився по всьому табору, змішуючись із запахом диму. Кілька Піонерів сиділи на колодах, тихо розмовляючи між собою, тримаючи в руках кухолі з димлячою рідиною.

Альоша підійшов до вогнища. Влад вже сидів там з кухолем у руках, дивився у вогонь, обличчя задумливе. Він помітив Альошу, підняв голову, кивнув.

— Доброго ранку, — сказав Альоша, сідаючи поруч на вільну колоду.

— Доброго, — відповів Влад, простягаючи йому інший кухоль, повний запашного напою. — Чаю?

— Дякую.

Альоша взяв кухоль, вдихнув аромат — справжній чай, з різнотрав’я. Зробив ковток — гарячий, міцний, трохи м’ятний. Саме те, що потрібно зранку.

— Як спалося? — запитав Влад, не відводячи погляду від вогню.

— Нормально, — відповів Альоша. — Як убитий.

Влад зробив ще ковток зі свого кухля. Потім зітхнув, подивився в бік воріт табору.

— Сьогодні побачиш Лісовий суд, — сказав він тихо, майже собі під ніс.

Альоша кивнув. Він здогадувався, що це станеться. Після всього, що відбулося вчора — після зізнання в ефірі, після того, що відкрилося — Пірати та Піонери не могли просто лишити все як є. Отаман не повинен був залишитися без покарання.

Влад подивився на Альошу.

— Ти ж не знаєш, що таке Лісовий суд, правда?

— Ні, — зізнався Альоша. — Не знаю.

Влад підняв голову, дивлячись у небо.

— Лісовий суд — це старий звичай Дітей лісу. Коли хтось робить щось погане — вбиває, краде, зраджує — ми всі збираємося разом. Піонери і Пірати. І судимо його разом. Вчитель навчив нас цьому. Він казав: “Ми одна сім’я. І коли хтось зі сім’ї робить зло, вся сім’я має вирішити, що з цим робити”.

Він зробив ковток чаю, продовжив:

— Отамана виведуть в центр кола. Всі, хто має до нього претензії, можуть говорити. Потім ми разом вирішуємо — винен чи ні. І якщо винен, то яке має бути покарання.

— А яке покарання за таке? — запитав Альоша, хоча вже здогадувався.

Влад подивився на нього серйозно.

— За вбивство? За зраду? За спробу розпалити війну? — він похитав головою. — Тільки одне. Смерть.

Тиша. Лише потріскування дров у вогнищі.

Альоша мовчки кивнув. Він не знав, що таке Лісовий суд, але розумів — це щось важливе для Дітей лісу.

Альоша подивився на вогонь. Полум’я лизало дрова, іскри злітали вгору, розчиняючись у ранковому повітрі, яке ставало все яскравішим. Десь кричав птах. Десь сміялася дитина. Життя продовжувалося.

— Справедливість, — повторив Альоша тихо, більше собі, ніж Владу. — У цьому світі це рідкість.

Влад глянув на нього збоку, уважно.

— Тому ми і тримаємося за неї, — сказав він твердо. — Бо якщо її не стане, то нічого людського у нас не залишиться.

Вони посиділи ще трохи мовчки, допиваючи чай. Потім Альоша підвівся, віддав порожній кухоль Владу.

— Піду пройдуся, — сказав він. — Подумати треба.

Влад кивнув, не питаючи ні про що. Він розумів. Іноді людині потрібно побути наодинці зі своїми думками.

Альоша пішов крізь табір. Проходив повз хатинки, де Піонери готували їжу, ремонтували речі, розмовляли.

Він дійшов до краю табору, де починався ліс. Зупинився, дивлячись на дерева. Сонце вже піднялося вище, світло ставало яскравішим, теплішим, промені пробивалися крізь гілки, малюючи плями на землі. Вітер ледь помітно шелестів листям.

Десь там, за лісом, за горами, стояла гребля. Гребля, яка тримала мільярди тонн отруйної води. Гребля, що мала впасти будь-якої миті.

І в цей момент Альоша відчув щось дивне.

Наче хтось торкнувся його плеча — невидимою рукою, ледь помітно, майже невловимо. Наче хтось шепотів йому десь у підсвідомості, що час спливає. Що треба поспішати. Що щось має статися. Скоро.

Він різко обернувся, інстинктивно схопившись за ніж.

Нікого. Лише ліс і тиша. Лише вітер і птахи.

«Що це було?» — подумав Альоша, ховаючи ніж назад у піхви.

Але залишився без відповіді. Лише передчуття. Тривожне, настійливе, те, що не відпускало. Наче якийсь внутрішній годинник відраховував останні хвилини до чогось невідворотного.

Він постояв ще хвилину, вдивляючись у ліс, потім повернувся до табору. Треба було чекати Піратів. Чекати суду. А потім… потім треба буде діяти швидко.

Дуже швидко.

 

Частина 3. Лісовий суд

Пірати прийшли до табору Піонерів о дев’ятій ранку.

Попереду йшов бородатий Пірат, що вчора першим увірвався до будинку Отамана з арбалетом. За ним — ще близько двадцяти. Чоловіки різного віку, від молодих до сивих, з обличчями, обвітреними роками виживання в лісі.

А в центрі колони, зі зв’язаними за спиною руками, йшов Отаман.

Він ішов випрямившись, голова піднята, дивлячись прямо перед собою. Обличчя кам’яне, без емоцій, без страху. Наче все, що відбувалося, його не стосувалося. Наче це не його вели на суд, а когось іншого. Тільки в очах — глибоко, десь на дні — була глуха злість.

Піонери вже чекали біля центрального вогнища. Вогонь вже не палав, але місце біля вогнища завжди було місцем зборів, місцем, де приймалися важливі рішенні. Оля стояла попереду, поруч з нею — Олег, Влад та інші Піонери. Альоша стояв трохи осторонь, спостерігаючи. Він не був Дитиною лісу, це був не його суд, але Оля попросила його залишитися — як свідка, як того, хто розкрив правду.

Бородатий підійшов до Олі, зупинився за кілька кроків. Кивнув їй із повагою.

— Ми привели його, — сказав він просто, без зайвих слів. — Як домовлялися, на Лісовий суд.

Оля кивнула, подивилася на Отамана, потім знову на бородатого.

— Дякую, Борисе, — сказала вона бородатому. — Ми готові.

Борис обернувся до своїх людей, махнув рукою. Двоє Піратів підштовхнули Отамана вперед, до центру великого кола, яке утворили Піонери та Пірати. Всі Діти лісу стояли разом, дивлячись на того, хто хотів їх розділити.

Отаман стояв у центрі кола. Озирнувся навколо — повільно, зневажливо. Погляд холодний, пустий. Наче він не засуджений, а суддя. Наче це він зараз має вирішувати, хто винен, а хто ні.

Оля зробила крок вперед. Голос її лунав твердо, без тремтіння, без сумніву:

— Павло, — почала вона, і в таборі запала тиша. Навіть вітер ніби завмер. — Ти стоїш перед Лісовим судом. Перед тими, кого ти зрадив. Перед тими, кого хотів знищити. Перед тими, кому брехав.

Отаман усміхнувся криво, зневажливо.

— Суд? — перепитав він, і в голосі прозвучала насмішка. — Які ж ви смішні. Ведете себе, як діти, хоча вже всі дорослі. Думаєте, що можете мене судити?

Оля не відреагувала на провокацію. Продовжила спокійно, твердо:

— Ти визнав свою провину в ефірі. Всі чули — і Піонери, і Пірати. Ти зізнався, що вбив Андрія. Що підмовляв Піратів на війну з Піонерами. Що нищив пастки і звинувачував інших. Що хотів влади над усіма нами.

Тиша. Навіть вітер ніби завмер, чекаючи відповіді.

Отаман подивився на неї, потім на Піратів, потім на Піонерів. Усмішка зникла з обличчя. Замість неї з’явилося щось інше — холодна впевненість, майже гордість.

— Так, — сказав він твердо, голосно, щоб усі почули. — Я вбив Андрія. І не шкодую. І я зневажаю Вчителя.

Натовп почав гудіти — обурення, гнів, здивування. Але Оля підняла руку, заспокоюючи.

Отаман продовжив, і в голосі його з’явилася пристрасть:

— Вчитель був слабким. Він вчив вас бути слабкими. «Будьте добрими, будьте чесними, допомагайте один одному» — ось що він казав. А куди це вас привело?

Він зробив паузу, подивився на всіх по черзі.

— Слабкі не виживають у цьому світі. Тільки сильні. Я це зрозумів тоді, коли ми з Андрієм опинилися в полоні. Тільки сильні виживають. А Вчитель робив нас слабкими.

— Ти помиляєшся, — сказала Оля твердо, щоб всі почули. Вона зробила крок ближче до нього, дивлячись прямо в очі. — Вчитель був сильним. Найсильнішим з усіх нас. Він навчив нас вижити. Навчив нас триматися разом. Навчив нас залишатися людьми.

Вона обернулася до натовпу, говорячи голосніше:

— Він навчив нас полювати, ловити рибу, будувати, лікувати рани. Він навчив нас захищатися від звірів і бандитів. Але найголовніше — він навчив нас не втратити себе. Він навчив нас бути сім’єю.

Вона знову повернулася до Отамана.

— А ти хотів нас розділити. Зробити ворогами. Ти хотів, щоб ми вбивали один одного. Чому?

Отаман мовчав, стискаючи щелепи.

— Чому? — повторила Оля. — Бо боявся, що ми дізнаємося правду? Бо боявся, що ми об’єднаємося і зрозуміємо, хто ти насправді?

— Я не боявся, — прошипів Отаман. — Я хотів зробити Піратів сильними. Хотів, щоб ми захопили всю долину. Щоб ми взяли все, що належить слабким. Піонери слабкі. Ви не заслуговуєте на те, що маєте.

— А ти заслуговуєш? — запитав Олег, виступаючи вперед. — Ти, хто зрадив і вбив свого брата?

Отаман різко повернув голову до Олега, очі спалахнули.

— Андрій був боягузом, — сказав він з презирством. — Він обрав смерть. Я обрав життя. Хто з нас правий?

— Ти обрав зраду, — відповів Влад, також виступаючи вперед. — Ти зрадив свого брата. Зрадив усіх нас.

З натовпу долинули голоси — обурені, гнівні:

— Зрадник!

— Вбивця!

— Він вбив Андрія!

— Він хотів війни!

Оля знову підняла руку, і голоси затихли. Вона дивилася на Отамана, і в очах її був сум — не гнів, не ненависть, а сум.

Потім звернулася до Дітей лісу:

— Він винен у зраді. У вбивстві. У спробі розв’язати війну між нами. Він зізнався у всьому. Всі ви чули. Хто вважає його винним?

Руки піднялися вгору. Піонери і Пірати — разом.

Оля кивнула.

— Хто вважає його невинним?

Тиша. Жодна рука не піднялася.

— Вирок очевидний, — сказала Оля твердо. — Він винен.

Вона подивилася на Бориса.

— Яке покарання за такі злочини?

Борис ступив вперед, обличчя суворе.

— За вбивство побратима, — сказав він, — за зраду, за спробу розпалити війну — смерть. Вчитель так навчав нас: хто забирає життя іншого без причини — той втрачає право на власне життя.

Голоси з натовпу злилися в один:

— Смерть!

— Смерть вбивці!

— Він має відповісти!

Оля підняла руку, призиваючи до тиші. Вона дивилася на Отамана, і обличчя її було сумним, але рішучим.

— Лісовий суд визнає тебе винним, — сказала вона. — Вирок — смерть.

Оля повернулася до Отамана, запитала:

— Чи бажаєш ти щось сказати перед тим, як вирок приведуть до виконання?

Отаман гордо підняв голову. Було видно, що він не має каяття за скоєне.

— Що ж. Якщо прийшов мій час, то так тому й бути. Але я не піду до Вчителя. Я піду до Гриба. І буду з тим, хто дійсно вчить бути сильним. Я готовий!

 

Частина 4. Вирок долі

— Зачекайте, — пролунав голос.

Всі обернулися.

Альоша зробив крок вперед, виходячи з-за кола. Оля підняла брови, здивовано. Пірати і Піонери переглянулися. Що він хоче?

— Альоша? — запитала Оля тихо.

Він підійшов ближче, зупинився поряд з Олею. Подивився на Отамана, потім обвів поглядом Дітей лісу.

— Я розумію ваш гнів, — почав він, вимовляючи спокійно, але так, щоб усі чули. — Розумію, що він зробив. Розумію, що він заслуговує на покарання.

Він зробив паузу.

— Але чи варто вам ставати такими ж, як він?

Борис нахмурився, зробив крок вперед.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він різко. — Він вбивця. Він зрадник. Він заслужив смерть.

Альоша подивився на нього.

— Він вбив, щоб досягти своєї мети, — сказав він. — Вбив, бо так легше. Бо так швидше. А ви зараз хочете вбити його, бо так легше. Бо так звичніше. Але чи правильно це?

— А що ти пропонуєш? — запитав хтось з натовпу. — Відпустити його?

— Ні, — Альоша похитав головою. — Не відпустити. Але й не вбивати власними руками.

Він подивився на Олю.

— Ти казала, що Вчитель навчив вас залишатися людьми. Не ставати звірями. Нехай Павло понесе своє покарання інакше.

Тиша. Важка, напружена.

Оля дивилася на Альошу, в очах — сумніви, роздум.

— Як? — запитала вона.

Альоша глянув на Отамана, потім на Олю.

— Залишіть його в долині, — сказав він твердо. — Коли ви всі вийдете звідси — він залишиться тут. Один.

Він зробив паузу, даючи словам набути ваги.

— І нехай світ вирішить його долю.

Тиша. Довга, важка, напружена.

Отаман усміхнувся криво, зневажливо.

— Ти хочеш, щоб я жив і помер на самоті, — сказав він, дивлячись на Альошу. — Це жорстокіше, ніж швидка смерть від ножа чи від болта.

Альоша подивився на нього холодно, без емоцій.

— Це не жорстокість, — сказав він. — Це справедливість. Тепер сам відчуєш, що це таке — бути покинутим, бути слабким, бути без допомоги.

Він повернувся до Олі.

— Вчитель навчив вас залишатися людьми. Покажіть, що ви засвоїли його урок. Не вбивайте його власними руками. Залишіть його долі і нехай вона судить його.

Оля дивилася на Альошу довго, мовчки. Потім перевела погляд на Отамана. Потім на Піонерів і Піратів, що стояли в колі.

Думала.

Обличчя напружене, губи стиснуті. Вона боролася з чимось усередині — з гнівом, з болем, з бажанням помсти. Але також — з тим, чого навчив Вчитель. З тим, у що вона вірила все своє життя.

Нарешті вона кивнула.

— Хто за таке рішення?

Кілька секунд тиші. Потім руки почали підніматися — одна, друга, третя. Не всі відразу, не так швидко, як коли голосували за вину. Але руки піднімалися.

Оля порахувала. Більше половини.

— Хто проти?

Кілька рук піднялися — але менше, ніж «за».

— Вирішено, — сказала Оля. — Отамана залишаємо в долині. Ми забираємо всіх, хто хоче їхати. А він залишається тут. Нехай буде так.

Вона подивилася на Отамана.

— Лісовий суд визнає тебе винним у всіх звинуваченнях. Вирок — залишити тебе в долині на однині. Коли ми всі вийдемо звідси, ти залишишся тут. Один. І нехай доля вирішить, що з тобою станеться.

Борис хотів щось заперечити — відкрив рота, зробив крок вперед. Але Оля підняла руку, зупиняючи його.

— Це рішення Лісового суду, — сказала вона твердо, голосно, щоб усі чули. — Альоша правий. Ми не звірі. Ми не вбивці. Ми — Діти лісу. Ми залишаємося людьми.

Вона зробила крок до Отамана, зупинилася за крок від нього, дивлячись прямо в очі.

— Нехай ця земля буде твоєю в’язницею, — сказала вона тихо, але твердо. — Нехай вона судить тебе за те, що ти зробив. Нехай вона покаже тобі, що означає бути самотнім, бути покинутим. Бути слабким.

Отаман мовчав. Лише дивився на неї холодним поглядом, у якому не було ані страху, ані каяття. Тільки глуха, непроникна порожнеча.

Оля відвернулася від нього, звернулася до всіх зібраних. Голос набув сили, впевненості:

— Суд закінчено! Відведіть Отамана у клітку. Він буде там до нашого виходу. — сказала вона голосно. — А тепер у нас є важливіша справа!

Вона зробила паузу, даючи словам набути ваги. Всі дивилися на неї, чекаючи.

— Нам треба йти з долини! — продовжила вона. — Всім! Негайно!

Шум пройшов натовпом.

Оля підняла руку, заспокоюючи.

— Ви вже всі знаєте про греблю, — сказала вона. — Про те, що вона от-от впаде. Коли це станеться — вся долина буде затоплена. Все, що ми маємо, все, що збудували — все зникне під водою.

Вона обвела поглядом усіх зібраних — Піонерів і Піратів.

— У нас є шанс вижити. Потрібно лише вийти з долини. Але треба йти зараз. Сьогодні. Негайно. Беремо лише необхідне — їжу, воду, ліки, зброю. Все інше — залишайте. Воно нам не знадобиться, якщо ми тут загинемо.

Вона зробила паузу.

— До обіду — збирайте речі. В обід всі, хто бажає їхати з долини разом зі мною, повинні зібратися тут, біля штабу. З собою потрібно мати запас їжі, води, ліків. Всі, хто користується зброєю, повинні забрати з собою зброю та набої або болти до арбалетів. Діти повинні бути поруч з батьками. Ніхто не має залишатися сам.

Вона зробила ще одну паузу, подивилася на всіх суворо.

— Це не прохання. Це шлях до порятунку. Щоб вижити — потрібно вийти з долини. Зараз.

З натовпу долинули вигуки:

— Ми підемо!

— Підемо всі!

Оля кивнула задоволено.

— Тоді збори закінчені, — сказала вона. — Всі, кому ще треба час на підготовку до виходу — поспішайте. У нас небагато часу.

Натовп почав розходитися — хтось швидко, майже бігом, хтось повільніше, роздумуючи. Дехто з Піратів пішли до свого табору збирати своїх. Піонери — до своїх хатинок. Всі поспішали — час був цінний.

Оля залишилася стояти біля вогнища. Альоша підійшов до неї.

— Дякую, — сказала вона тихо, дивлячись йому в очі. — За те, що зупинив мене. За те, що нагадав, ким ми маємо бути.

Альоша похитав головою.

— Ти сама знала це, — відповів він. — Просто треба було комусь сказати вголос.

Оля усміхнулася сумно, подивилася на Отамана, якого Пірати вже відводили вбік.

— Він залишиться тут, — сказала вона тихо. — Один. У долині, що помирає.

— Він сам обрав цей шлях, — відповів Альоша.

Оля кивнула, але в очах було сумно.

Потім вона випрямилася, перевела погляд на Альошу.

— Пішли, — сказала вона. — Є час до обіду. Ти напевно голодний. Нагодую тебе. І можемо трохи поговорити.

 

Частина 5. Час на двох

Оля повела Альошу до свого помешкання — невеликої хатинки біля штабу. Хатинка була такою ж, як і всі будівлі Дітей лісу — невелика, дерев’яні стіни, маленьке вікно. Але всередині було затишно.

Увійшовши, Альоша побачив знайому картину — ліжко в кутку, стіл біля вікна, полиці з речами, невелика грубка. На грубці стояла каструля з чимось, що пахло травами та м’ясом. На полицях — книжки — старі, потерті, зі стертими обкладинками. На стіні — фотографія — група дітей стоїть біля табірного прапора, всі усміхаються. Вчитель стоїть позаду, поклавши руки на плечі двох хлопчиків.

— Сідай, — сказала Оля, вказуючи на стілець біля столу.

Альоша справді відчув голод — останній раз він їв вчора ввечері. Живіт підказував, що треба б чимось підкріпитися.

— Дякую, — сказав він, сідаючи.

Оля підійшла до грубки, взяла каструлю, налила в дві миски густого супу. Запах став ще інтенсивнішим — м’ясо, картопля, трави, щось гостре. Вона поставила одну миску перед Альошею, другу взяла собі, сіла навпроти.

— Їж, — сказала вона просто.

Альоша взяв ложку, спробував. Суп був гарячим, густим, смачним. Справжня їжа, не консерви, не сухпайки. Він їв повільно, смакуючи кожен ковток. Оля теж їла, але повільніше, час від часу поглядаючи на Альошу.

Кілька хвилин вони їли мовчки. Потім Оля відклала ложку, подивилася на Альошу серйозно.

— Альоша, — почала вона тихо. — Я хочу тобі щось сказати.

Він підняв голову, подивився на неї.

— Я слухаю.

Вона зітхнула, поклала руки на стіл, дивлячись йому прямо в очі.

— Коли ти пішов вчора до Отамана… коли я чула по рації, як він кидається на тебе з ножем… я думала, що втрачу тебе. І я зрозуміла…

Вона зробила паузу, шукаючи слова.

— Я зрозуміла, що ти для мене важливий. Дуже важливий. Більше, ніж я сама собі дозволяла визнати.

Альоша мовчав, дивлячись на неї. Серце калатало трохи швидше.

Оля усміхнулася сумно.

— Я знаю, що це звучить дивно. Але… коли ти тут, я відчуваю себе інакше. Спокійніше. Безпечніше. Наче хтось нарешті прийшов, кому можна довіритися і кого не хочу відпускати.

Вона витягнула руку, поклала на його долоню.

— Я кохаю тебе, Альоша, — сказала вона тихо, але твердо. — Знаю, що рано. Знаю, що, можливо, це дивно. Але я кохаю. І дуже щаслива, що ти повернувся. Що ти живий. Що ти поряд.

Альоша відчув, як щось здригнулося всередині — тепле, приємне, але й трохи страшне. Він не звик до таких слів.

Він взяв її долоню у свою.

— Я теж постійно про тебе думав, — зізнався він, і голос вийшов трохи хрипким. — Коли був на Байкалі. Коли їхав до тебе. Коли йшов до Отамана, коли був у бою… я думав про те, що хочу бути з тобою. Що не можу залишити тебе тут. Що маю тебе вивести звідси. Що не можу без тебе.

Оля усміхнулася, і в очах заблищали сльози — щасливі сльози.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Вони сиділи так кілька хвилин, не промовляючи ані слова, тримаючись за руки, дивлячись один на одного. Надворі лунали голоси — люди гомоніли, готувалися до виходу, збирали речі. Але тут, у цій маленькій хатинці, був свій світ — тихий, спокійний, безпечний.

Нарешті Альоша заговорив, намагаючись повернутися до реальності.

— Скільки зараз всього Дітей лісу? — запитав він. — Скільки людей підуть з долини?

Оля витерла очі долонею, усміхнулася.

— Зараз нас сто чотирнадцять, — відповіла вона. — Разом з дітьми. Піонерів і Піратів разом. Без Павла.

Альоша здивовано підняв брови.

— Сто чотирнадцять? Я думав, вас менше.

Оля похитала головою.

— Ти бачив тільки чоловіків, — пояснила вона. — Вони завжди на варті, на полюванні, на розвідці. Але є ще жінки, діти. Вони майже не виходять з хат. Можуть напасти звірі чи бандити. Занадто небезпечно.

Вона зробила паузу, подивилася у вікно.

— Коли почали падати бомби, у таборі було двісті тридцять сім дітей, — сказала вона тихо, і в голосі з’явився сум. — Це був великий літній табір. Ми всі чекали, що батьки приїдуть і заберуть нас. Але приїхали батьки тільки до трьох дітей. І то не одразу, а впродовж двох місяців після початку війни.

Вона зробила паузу, дивлячись кудись у минуле.

— Більше ніхто до нас не приїжджав. Зв’язок зник. Електрика зникла. Продукти не привозили. Ми залишилися самі. Діти віком від семи до п’ятнадцяти років. Без дорослих. Без допомоги. З нами залишився тільки Вчитель.

Альоша слухав мовчки, уявляючи собі — діти, залишені у таборі посеред лісу, без батьків, без зв’язку зі світом.

— Вчитель об’єднав нас, — продовжила Оля. — Він був вожатим у таборі. Молодий, двадцять п’ять років йому тоді було. Але він знав, що робити, розумів дітей. Він розділив нас на дві групи — Піонери та Пірати. Сказав, що це буде як гра — змагання між групами. Хто краще полює, хто більше риби зловить, хто швидше щось побудує.

Вона усміхнулася сумно.

— Він казав, що це допоможе нам вижити. Дух змагання. Бажання бути кращими. Але він завжди наголошував — ви одна сім’я. Піонери і Пірати — це дві половинки одного цілого. Ви повинні захищати один одного. Завжди.

— І ви слухалися, — сказав Альоша.

— Так, — кивнула Оля. — Ми слухалися. Він навчив нас полювати, ловити рибу, готувати ліки з трав, робити пастки, будувати, захищатися від звірів і бандитів. Він навчив нас виживати.

Вона зробила паузу, і обличчя стало сумнішим.

— Деякі з дітей не захотіли лишатися в таборі. Вони втекли. Думали, що зможуть дістатися до батьків самі. Ніхто не знає, що з ними сталося. Сподіваюся, що вони знайшли свої родини. Але… навряд.

Альоша кивнув. Він розумів. Діти в такому світі, без дорослих, без захисту, без навичок виживання — шансів було мало.

— А решта залишилися? — запитав він.

— Так, — Оля кивнула. — Але і час взяв своє. Дехто з Дітей лісу померли від хвороб. Дехто від хижих звірів — вовків, мутантів, один тільки Володар лісу чого вартий. Дехто від бандитів.

Вона дивилася у вікно, і в очах був біль.

— Ми втратили багатьох. Але ми вижили. Ми виросли. Навчилися. Стали сильнішими.

Альоша слухав, і серце стискалося. Ці люди пройшли через пекло. Діти, що стали дорослими занадто рано. Діти, що втратили дитинство, але не втратили себе.

— Дехто з тих, хто вижив та виріс, почали створювати сім’ї, — продовжила Оля, і в голосі з’явилася тепліша нотка. — У нас з’явилися діти. Народжені вже тут, у цьому світі.

— Скільки їх? — запитав Альоша.

— Шістнадцять, — відповіла Оля. — Найстаршому — чотирнадцять років. Наймолодшому — півтора року.

Вона подивилася на нього серйозно.

— Альоша, скажи чесно. У нас справді є шанс знайти новий дім? Чи це просто… надія?

Альоша подивився їй у вічі.

— Так, — кивнув Альоша. — Ми виведемо всіх. Обіцяю.

Оля усміхнулася, і сльози знову блиснули в очах.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую, що ти прийшов. Дякую, що не залишив нас тут.

Альоша стиснув її руку.

— Я не міг інакше.

Вони посиділи ще трохи, доїдаючи суп, розмовляючи про дрібниці. Оля розповідала про життя в таборі, про звички Дітей лісу, про їхні традиції. Альоша слухав, іноді ставлячи питання. Час минав непомітно.

Нарешті Оля подивилася у вікно і побачила, що сонце вже високо.

— Вже час, — сказала вона. — Треба йти. Люди будуть збиратися. І треба вирішити, як безпечно випустити Отамана з клітки. В мене є ідея.

Вони підвелися, вийшли з хатинки.

Надворі табір був повен руху. Люди носили речі, пакували торби, перевіряли зброю. Діти бігали між дорослими, допомагаючи нести щось легке. Хтось кликав когось. Хтось давав поради. Атмосфера була напружена, але організована — не паніка, а зібраність.

Час виходу наближався.

 

Частина 6. Збори перед виходом

Оля повела Альошу до будівлі, біля якої стояли кілька Піонерів. Будівля була відкрита, постійно хтось з неї виходив та заходив.

Оля з Альошею зайшли всередину. Виявилося, що це був склад.

Але він був майже порожній.

Кілька згортків з шкурами тварин та невеликі купки залишків припасів лежали на полицях, на стіні висів один арбалет та в кутку була складена різна зброя, з виду поламана.

— Привіт, Тарасе, — сказала Оля Піонеру, який, схоже, був тут за головного. — Дивлюся, в тебе майже нічого не залишилося.

Піонер, на вигляд років тридцять, радо з нею привітався.

— О, привіт, Оля, — відповів Тарас. — Добре, що ти зайшла.

Він протягнув їй два колчани з болтами.

— Це все, що залишилось, приберіг для тебе. А майно наше все розібрали. Всі ж знають, що йдемо назавжди. Тож люди заходили, питали, чи щось можна забрати, щоб не залишати тут. Це ж все наше, спільне.

— Дякую, — сказала Оля. — Тож, наші майже все розібрали. Молодці.

— А навіщо лишати, та й кому, — сказав сумно Тарас. — Зброю роздав всім, хто вміє її тримати. Навіть Мишко Тетянин отримав арбалет. Припаси та дещо зі спорядження позабирали інші. Так і не залишилося майже нічого.

— Мишко? — здивувалася Оля. — Йому ж лише чотирнадцять. Чи не зарано йому зброю мати?

— Ну, я бачив, як він поводиться з Хельсингом, — впевнено сказав Тарас. — Ніби ріс разом зі зброєю. Знає, як з ним поводитись, як ремонтувати, влучно стріляє. Та й Тетяна була не проти. Нехай у малого буде своя перша зброя.

— Ну, якщо Тетяна не проти, то нехай так буде, — відповіла Оля. — Чи не залишилося в тебе димного шнура? Мені потрібно десь три з половиною метри.

— Ще повинен бути, — сказав Тарас та пішов до стелажів. — Піромана ж теж сповістили про вихід, тож він сьогодні прийшов и приніс усе, що встиг зробити.

Тарас дістав моток звичайного на вигляд шнура, відміряв три с половиною метри, змотав і протягнув Олі.

— Ось.

— Дякую, — сказала Оля. — Сам хоча б встиг підготуватися?

— Та встиг, — відповів Тарас. — Все моє вже тут. Як тут закінчу, то прийду до штабу. Може ще хтось за чимось прийде. Треба, щоб склад був відкритим. Шкода все залишати. Все наше життя тут, в цьому місці.

— Так, шкода, — сумно погодилася Оля. — Але іншого виходу у нас немає. Добре. Ми пішли, а ти підходь, як закінчиш. І можеш склад залишити відкритим.

— Добре, — сказав Тарас.

Оля з Альошею вийшли зі складу.

— Хто такий Піроман і що це за димний шнур? — запитав Альоша.

— Піроман — це один з наших, — відповіла Оля. — Любить працювати з тим, що добре горить. Ти ж пам’ятаєш ті запалювальні суміші, якими ви з Артемом палили Володаря лісу. Так от, це Піроман придумав, що з чим мішати, щоб воно так добре горіло.

— Так, горить воно відмінно, — сказав Альоша. — А димний шнур що таке, і навіщо він тобі?

— Ми ж не можемо залишити Отамана замкненим в клітці, — говорила Оля, поки вони йшли, і Альоша помітив, що йдуть вони не до штабу. — Але й випускати його зараз небезпечно. Димний шнур — це шнур, який Піроман чимось пропитує. І цей шнур повільно димить і не згасає. Навіть у воді. Піроман робить так, що один метр цього шнура згорає приблизно за 10 хвилин. Я перев’яжу кільця дверей клітки Отамана цим шнуром, а коли будемо виходити, зніму замок і запалю шнур. Через пів години шнур згорить повністю і Отаман зможе відкрити клітку.

— Зрозуміло, — вимовив Альоша. — І тепер зрозуміло, куди ми йдемо.

Вони пройшли ще трохи. Оля привела Альошу до клітки, в якій був закритий Отаман.

Отаман сидів на полу в клітці з байдужим виглядом. Побачивши Олю та Альошу, підвівся на ноги, розправив спину і прийняв зухвалий вигляд.

— Що, прийшли глузувати з мене? — вимовив Отаман, але в інтонації було не запитання, а ствердження. — Залишите мене тут закритим у клітці? А як же “І нехай доля вирішить, що с тобою станеться”? Це не доля. Ви тут прирікаєте мене на смерть.

— Ми, на відміну від тебе, вірні своєму слову, — твердо відповіла Оля. — Тож, ти будеш вільний.

Вона підійшла до клітки, просунула в кільця кінець димного шнуру.

В цей час Отаман підскочив до дверей клітки, простягнув руки крізь клітку, намагаючись вхопити Олю за голову. Оля відскочила від клітки, проте Альоша відреагував інакше. Він висмикнув ніж з піхов, підскочив до клітки і полоснув ножем по руці Отамана.

— Один — один, — вимовив Альоша, ховаючи ніж назад у піхви.

— Ай, сволота, — вигукнув Отаман, схопився за поранену руку та відійшов від дверей клітки. — Випустіть мене з клітки, я вас на шмаття порву.

— В тебе вже була спроба, Павло, — спокійно сказав Альоша, зробивши акцент на імені, — і в тебе не вийшло.

Альоша зняв з плеча автомат, направив на Отамана і вимовив.

— А тепер будь чемним хлопчиком, сядь в кутку клітки на землю спиною до нас. Бо я можу розлютитися, і в тебе не буде більше шансу вийти з цієї клітки.

Отаман лише проричав, але виконав вимогу Альоші — відійшов у дальній кут, повернувся спиною до Олі та Альоші і сів на підлогу.

Оля знов підійшла до клітки, зробила кілька петель та кілька вузлів. Затягнула щосили.

— Це димний шнур, — сказала Оля, — Коли ми будемо виходити, я прийду, зніму замок та запалю шнур. Через 30 хвилин він згорить, і ти зможеш відкрити клітку. І не думай йти за нами. Помреш. Я тобі це обіцяю.

Потім повернулася до Альоші.

— Дякую, — сказала вона, — Тепер йдемо до штабу. Час всіх виводити.

Оля і Альоша пішли до центру табору, де біля штабу вже починали збиратися люди.

Там був натовп. Альоша вперше бачив усіх Дітей лісу разом.

Їх справді було багато. Набагато більше, ніж він думав.

Чоловіки зі зброєю та заплечними мішками або рюкзаками.

Та жінки. Їх було менше, але вони теж стояли готові до виходу. Одягнені просто, без прикрас, з речами в торбах, та заплечними мішками за спинами. Деякі тримали дітей за руки.

Діти… Альоша здивувався, побачивши їх. Від малечі, що тримали матерів за руку, до підлітків, що стояли самостійно.

У кожного з тих, що побільше, невелика торбинка або згорток речей. Дітлахи поменше тримали в руках іграшки — пошиті з тканини, шкіри чи вироблені з дерева.

Альоша подивився на Олю, що стояла поруч.

— Їх справді багато, — сказав він тихо.

Оля кивнула.

— Вся наша сім’я.

До них підійшов Олег з серйозним обличчям.

— Оля, — сказав він тихо, щоб не чули інші. — Йти прийдеться через печеру. Інший шлях — через гори та канатку. Жінки з дітьми не пройдуть. Занадто важко для них буде і занадто небезпечно.

Оля кивнула.

— Я розумію. Через печеру — шлях не самий легкий, але найближчий і найбезпечніший.

Олег показав рукою на натовп.

— Треба вишикувати всіх у колону. Спереду та ззаду — чоловіки зі зброєю. Всередині — жінки з дітьми. Так безпечніше. У випадку нападу тварин або ще когось.

Оля погодилася.

— Згодна. Роби так.

Олег кивнув, пішов до натовпу, почав твердим та впевненим голосом давати інструкції. Люди слухали, виконували. Ніхто не сперечався, ніхто не скаржився. Всі розуміли — це не прогулянка, це необхідно для порятунку. Потрібно, щоб був хтось, хто всіх організовує, і його треба слухати і робити це так, як він говорить.

Люди почали вишиковуватися в колону. Спереду — чоловіки зі зброєю. За ними — жінки з дітьми, тримаючись за руки, несучи торби. Ззаду — ще чоловіки зі зброєю, замикаючи колону. Піонери і Пірати разом, пліч-о-пліч.

Олег перевірив, що всі зайняли визначені місця в колоні, потім підійшов до Олі.

— Всі готові, — сказав він. — Можемо рушати.

Оля кивнула, подивилася на натовп — на свою сім’ю, яку вела з долини. Підняла руку, привертаючи увагу всіх.

— Діти лісу! — крикнула вона голосно, і голос її пролунав над натовпом. — Ми виходимо! Йдемо через печеру. Тримайтеся разом. Не відставайте.

І колона рушила.

Повільно, обережно, але рішуче. Чоловіки йшли попереду, озираючись, тримаючи зброю напоготові. Жінки і діти йшли посередині, допомагаючи один одному нести речі. Чоловіки ззаду прикривали, стежачи, щоб ніхто не відстав.

Колона була довгою, розтягнулися майже на сто метрів. Але йшли організовано, не метушилися.

Раптом погляд Альоши зупинився на одному з Піонерів, що стояв біля опудала Володаря лісу на краю табору. Хлопець гладив опудало по лапі, ніби прощався з ним.

Оля помітила погляд Альоші, усміхнулася сумно.

— Це Макар, — сказала вона тихо. — Він зробив це опудало Володаря лісу. Того самого ведмедя-мутанта.

Вона подивилася на Макара.

— Макар так хотів його зробити, стільки часу та любові вклав в цю роботу. А коли зробив, то був такий щасливий. Казав, що це найкраще творіння за все його життя. Думаю, якби він міг, поніс би його з собою, — сказала вона. — Але не може. Тож прощається.

Альоша кивнув, розуміючи. Це не просто опудало. Це символ.

Макар ще раз погладив лапу опудала, потім обернувся і пішов до колони, приєднуючись до інших.

Оля подивилася на Альошу.

— Залишилася остання справа, — сказала вона.

Альоша зрозумів. Вони пішли до клітки Отамана.

Коли вони підійшли, Отаман просто сидів, спершись спиною на решітку клітки.

Побачивши знов Олю з Альошею, просто спокійно махнув рукою.

— Робіть, що треба. Я навіть підводитись не буду, — сказав він.

Оля обережно підійшла до дверей клітки, в той час як Альоша тримав руку на піхвах, щоб зреагувати у випадку, якщо Отаман заново спробує щось утнути. Оля вставила в замок ключ, провернула його, зняла замок та кинула на землю. Потім взяла кінець шнура в руку. Альоша дістав з кишені запальничку та підніс вогонь до кінця шнура. Шнур почав диміти, повільно згораючи.

— От і все, — вимовила Оля. — Можемо йти.

— Так, йдемо, — відповів Альоша.

І вони рушили доганяти колону, що повільно заходила у печеру, залишаючи позаду все своє минуле.

 

Частина 7. Прощавай, долино

Тим часом Діти лісу готувалися пройти печерою.

З печери тягло холодом та вологістю.

Олег підійшов до входу, зазирнув всередину.

— Идемо обережно, — сказав він голосно до інших. — По одному. Тримайтеся стін. Не відставайте. Чоловіки користуються своїми ліхтарями. Смолоскипи для жінок та дітей.

Він витягнув ліхтарик і запалив його. Промінь світла пробив темряву, висвітивши стіни печери — вологі, покриті мохом, з краплями води, що стікали вниз.

— Я йду перший, — сказав Олег. — За мною йдете так, як розташовані в колоні.

Олег зайшов у печеру. За ним пішли інші чоловіки — один за одним, обережно, тримаючись за стіни. Кожен витягнув свій ліхтарик або смолоскип. Світло запливало в темряві, виблискуючи на мокрих стінах.

Потім пішли жінки з дітьми. Смолоскипів на всіх не було. Чоловік біля відра зі смолоскипами виймав їх по одному, запалював та давав жінкам вираховуючи так, щоб було рівномірно освітлення поміж жінок та дітей. Жінки йшли ще обережніше, тримаючи дітей за руки, допомагаючи одна одній. Діти мовчали, не плакали, не скаржилися. Вони розуміли, що треба бути тихими і слухати дорослих.

Слідом за жінками зайшли чоловіки, в задачу яких входило прикривати хвіст колони.

Оля з Альошею підійшли до входу печери як раз у момент, коли останні з прикриття колони заходили всередину.

— Йдемо, — сказала вона Альоші.

Вони зайшли в печеру останніми.

Всередині було холодно та волого. Повітря пахло землею, мохом та застарілою водою.

Альоша йшов обережно, тримаючи Олю за руку. Вона проходила тут багато разів, знала цей шлях, тож зараз вона вела його.

Колона рухалася повільно, немов черепаха. Світло ліхтариків та смолоскипів танцювало на стінах, відбивалося у краплях води, що звисали зі стелі і падали вниз — монотонний, заспокійливий звук.

Через деякий час Альоша побачив світло попереду — яскраве, денне. Вихід.

Колона прискорилася трохи, відчувши близькість виходу. Ще кілька хвилин — і вони почали виходити назовні.

Альоша вийшов з печери слідом за Олею і затамував подих.

Вони стояли на іншій стороні гори. Попереду розстилалася долина — зелена, широка, з річкою, що петляла між дерев. А вдалині, на краю долини, височіла гребля.

Величезна. Сіра. Вмираюча.

Стіна з бетону, що тягнулася від одного краю долини до іншого. Її зробили міцною, сильною, вона повинна була захищати, але зараз ця стіна була хвора, і невідомо було, на скільки часу ще їй вистачить сил, щоб захищати долину.

А за греблею — вода. Отруйна та смертельна.

Оля стояла поруч з Альошею, дивлячись на греблю.

Олег підійшов до Олі.

— Залишилося трохи пройти долиною, — сказав він. — Потім дійти до стежки, що веде вгору до верхнього краю греблі. Там ми в безпеці.

Оля подивилася на небо. Воно було ясне, сонце світило яскраво. Але вдалині за греблею збиралися хмари — темні, грозові.

— Погода псується, — сказала вона тихо.

Олег подивився в той же бік, нахмурився.

— Так, — погодився він. — Гроза наближається. Треба поспішати.

Оля підняла голос, звертаючись до всіх:

— Діти лісу! Залишилося небагато! Ще трохи — і ми будемо в безпеці! Але треба йти швидко! Чоловіки — йдіть поряд з жінками та дітьми, допомагайте підніматися вгору! Діти — тримайтеся за руки, не відставайте! Ми маємо встигнути до початку грози!

Колона рушила знову — швидше цього разу. Долиною, між деревами, до підніжжя греблі, де починалась стежка, що вела вгору, серпантином, до самого верху.

Підйом був важким. Стежка вузька, кам’яниста, місцями осипалася. Жінки з дітьми йшли повільно, користуючись допомогою чоловіків і допомагаючи одна одній.

Альоша йшов поряд з Олею, допомагаючи їй підніматися. Іноді озирався вниз — на долину, що поволі віддалялася. На ліс, де Діти лісу прожили двадцять років. На табір, що залишився внизу, порожній і покинутий.

Оля також озиралася, і в очах її був сум.

— Це був наш дім, — сказала вона тихо. — Двадцять років. Все наше життя.

Альоша стиснув її руку.

— Тепер у вас буде новий дім, — сказав він.

Оля усміхнулася сумно.

— Сподіваюся.

Погода і справді псувалася. Хмари наближалися, темніли, застилали небо. Вітер посилювався, став холоднішим. Десь вдалині, за греблею, пролунав грім — глухий, тривожний.

— Швидше! — крикнув Олег, озираючись на небо. — Гроза наближається! Треба встигнути!

Колона прискорилася, наскільки могла.

І от нарешті вони досягли верхівки греблі.

Широка бетонна стіна, що тягнулася від одного берега до іншого. З одного боку стіни — долина, зелена, спокійна. З іншого — водосховище.

Море. Величезне мертве море, повне води, що несе в собі смерть.

Воно розкинулося на кілометри — темне, майже чорне, з зеленуватим відтінком. Без хвиль, без пінних берегів, без життя. Тільки вода — нерухома, зловісна, смертельна.

Діти лісу вражено дивились на водосховище.

Оля стояла, ошелешена. Хоча вона знала про водосховище, знала про отруйну воду, але бачити це на власні очі…

— Море, — сказала вона тихо. — Просто море рідкої смерті. І все це тримала гребля. Всі ці роки.

Над водосховищем почалася гроза.

Спочатку — блискавка. Яскрава, осліплююча, що розірвала небо над водосховищем. Потім — грім, такий голосний, що здавалося, небо розколюється. Потім — дощ. Не просто дощ, а злива. Вода лилася з неба, немов з відра.

Але дощ йшов тільки над водосховищем. Наче сама природа знала, що тут стоять люди, які потребують допомоги.

Блискавки били в воду одна за одною. Яскраві спалахи світла розривали темряву. Коли блискавка влучала в воду — та шипіла, миттєво утворюючи хмари пари.

Всі стояли заворожені страшним видовищем.

Раптом одна з блискавок вдарила в греблю.

Прямо в бетон посередині греблі.

Вибух. Оглушливий, жахливий. Вода, яка проточила греблю, щоб дістатися її іншої сторони, від удару блискавки перетворилася на пару і розірвала бетон зсередини. Шматки бетону полетіли в повітря. Хмара пилу піднялася вгору.

А потім.

Вода прорвалася крізь пробоїну, як хижа тварина, що вирвалася з клітки. Потужний потік, що ринув вниз, у долину. Спочатку невеликий, потім все ширший, ширший, ширший.

І гребля почала руйнуватися.

Тріщини розповзалися, як павутиння. Бетон тріщав, ламався, розсипався. Вода розширювала вихід до своєї свободи.

Прорив ставав все більшим. Вода ревла, як звір. Долина внизу починала заповнюватися — спочатку річка вийшла з берегів, а потім вода зайняла все вільне місце в долині, наповнюючи долину собою.

Діти лісу стояли, приголомшені, не в змозі відірвати погляд від катастрофи.

— Вчителю, ти бачиш… — прошепотіла Оля, тримаючись за Альошу. — Це… це відбувається… зараз…

Альоша дивився на долину, що вмирала під потоком отруйної води. Ліс зникав. Табір зникав. Все, що Діти лісу збудували — зникало під водою.

— Я встиг.

Він обернувся до Олі. Вона дивилася на нього, і в очах був шок, страх, нерозуміння.

Оля моргнула, вийшла зі ступору, схопила його за плечі.

— Так, — сказала вона. — Ти встиг. Ти врятував нас. Ти вивів нас вчасно.

Альоша дивився на неї, і раптом усвідомлення прийшло — чітке, ясне, непохитне.

— Все це мало статися, — сказав він, і голос був спокійним, впевненим. — Саме так. Саме сьогодні. Я мав приїхати сюди. Мав розкрити Отамана. Мав вивести вас усіх. Саме сьогодні. Саме зараз. Відлік справді був, він закінчився. А я встиг.

Оля дивилася на нього, не розуміючи.

— Про що ти говориш?

Альоша розповів їй про сон. Про те, як вони сиділи на березі річки. Про спалах за греблею. Про тріщини. Про воду, що поглинала все. Про її слова: “Час майже вийшов. Зворотній відлік запущено. Поспіши!”

Оля слухала, і очі ставали все ширшими.

— Ти… бачив це уві сні? — запитала вона тихо. — Там, на Байкалі?

— Так, — кивнув Альоша. — Уві сні. І відчував, що маю поспішати. Що час спливає. Але не розумів чому. А тепер розумію.

Він подивився на греблю, що руйнувалася, на долину, що вмирала.

— Я мав приїхати. Щоб встигнути. Щоб врятувати вас усіх.

Оля дивилася на нього, і сльози текли по щоках — не від горя, а від усвідомлення.

— Ти… ти був посланий сюди, — прошепотіла вона. — Долею. Богом. Не знаю ким. Але ти був посланий, щоб врятувати нас.

Альоша не знав, що відповісти. Може, вона права. Може, ні. Але факт залишався фактом — він приїхав вчасно. Він врятував їх усіх.

Вони стояли так кілька хвилин, дивлячись на долину, що вмирала. Навколо них стояли Діти лісу — тихі, приголомшені, не в змозі повірити, що їхній дім зникає на їхніх очах.

Нарешті Альоша обернувся, подивився вдалину.

— Там, — сказав він, показуючи рукою. — Недалеко від греблі. Бачите?

Оля подивилася в тому напрямку і побачила тепловоз.

— Що це, — спитала вона.

— Наш тепловоз, — відповів Альоша. — Наш транспорт до нового дому. Ходімо.

Оля обернулася до Дітей лісу, підняла руку.

— Діти лісу! — крикнула вона голосно, вказуючи на тепловоз рукою. — Йдемо туди! Всі за мною!

Колона рушила знову — цього разу вже спокійно і без поспіху.

Через кілька хвилин вони підійшли до тепловоза.

Біля нього стояв Хрест, спершись на підніжку. Побачивши колону, він випрямився і здивовано підняв брови.

Альоша з Олею підійшли до нього першими.

— Хрест, познайомся, — сказав він. — Це Оля. Та дівчина, про яку я думав весь час. Оля, це Хрест. Мій напарник, з яким ми подолали весь шлях від Байкалу.

Хрест усміхнувся.

— Дуже приємно. Нарешті я побачив ту дівчину, від якої Альоша втратив розум, — відповів він. — Я дістав вагон. Але, схоже, одного вагона буде замало.

Він подивився на колону — на сотню людей, що наближалися.

— Скільки ж тут людей? — запитав він.

— Сто чотирнадцять, — відповів Альоша.

Хрест присвиснув.

— Ого. Так, одного вагону точно не вистачить. Хоча якщо потіснитися…

— Треба заїхати до Красноярська, — сказав Альоша. — Взяти ще один вагон там же, де ти взяв цей. Там же є ще?

Хрест кивнув.

— Так, є. Та й їхати не довго, години може півтори. Візьмемо ще один вагон, причепимо — і вже будуть їхати з комфортом.

Оля подивилася на тепловоз, на вагон, на Хреста. Потім на свою сім’ю — на Дітей лісу, що стояли поряд, втомлені, але живі.

— Їдемо, — сказала вона твердо. — Куди завгодно. Головне — геть звідси.

Альоша кивнув.

— Тоді всі нехай заходять у вагон. Ти поїдеш з ними, їм так буде спокійніше. А я поїду з Хрестом у тепловозї.

— Добре, — відповіла Оля, потім обернулася до Дітей лісу, крикнула, щоб всі почули.

— Всі за мною!

І пішла до вагону. Альоша пішов з нею.

Дійшовши до вагону, Альоша заскочив на підніжку та відкрив двері вагону.

Дехто з Дітей лісу не знав, чи вже не пам’ятав, що існує залізниця, тепловози, вагони. Вони навіть не знали, як воно називається. Тож, тепловоз з вагонами викликав у кожного з них свої емоції та свої думки. Хтось був у захваті від невідомого, хтось дивився на це диво з острахом. Але попри все це їм було цікаво, як це — їхати в будинку на колесах.

Оля почекала, доки більшість Дітей лісу підійдуть до неї і почала говорити.

— Це наш вагон. Всі заходимо сюди! Це нас привезе до нового дому. Зараз нам прийдеться потіснитися, місця тут для нас всіх небагато. Але ми знайдемо ще один вагон, тоді всім буде зручніше. Тож, заходьте, розміщуйтеся, розкладайте речі.

Діти лісу почали заходити — спочатку жінки з дітьми, потім чоловіки. Вагон наповнювався швидко. Люди тіснилися, сідали на підлогу, ставили речі під ноги. Але ніхто не скаржився. Всі розуміли, що головне — виїхати звідси.

Оля заходила останньою. Обернулася, подивилася в сторону долини, де їх дім зникав під водою.

Потім зайшла у вагон, закрила за собою двері.

Альоша і Хрест залізли в кабіну тепловоза. Хрест сів на своє місце, повернув ключ.

Двигун заревів, прокинувшись після сну.

— Ну що, поїхали, — сказав Хрест і перевів важіль.

Тепловоз рушив. Повільно спочатку, потім швидше. Колеса застукотіли по рейках. Гребля залишалася позаду.

Альоша дивився у вікно, але не бачив нічого, заглиблюючись у думки — про долину, що вмирала, про ліс, що зникав під водою, про табір, де Діти лісу прожили двадцять років.

Вони втратили свій дім, щоб отримати новий.