Розділ 3: Гнітюча вага вибору (Черемхово)

Частина 1. Місто-вугілля

Тепловоз котився вперед, залишаючи позаду отруєне Усольє-Сибірське. Пейзаж поступово змінювався. Ліс ставав рідшим, з’являлися великі просіки, порослі бур’яном. Потім перші ознаки промислової діяльності — чорні гори відвалів, що стирчали на обрії, наче гігантські піраміди. Терикони. Відходи вугільних шахт, нагромаджені за десятиліття видобутку.

— Це у нас Черемхово, — сказав Хрест, уповільнюючи тепловоз. — Вугільне місто. Одне з родовищ Сибіру.

Альоша придивився. За териконами виднілися силуети шахтних копрів — високих металевих веж з підйомними механізмами. Деякі стояли прямо, деякі похилилися, наче готові впасти. Навколо — безліч низьких будівель, покритих чорним пилом. Земля теж була чорною, вугільний пил в’ївся в неї за стільки років, що вже став частиною ландшафту.

Місто здавалося напівпокинутим, але не мертвим. Було видно, як в кількох місцях здіймався дим — тонкі струмки, що говорили про вогнища. Життя ще тліло тут, хоч і ледь помітно.

— Попереду роз’їзд, зупинимося перед ним, — сказав Хрест. — Подивимося, що попереду.

Він загальмував, тепловоз повільно зупинився біля залізничного роз’їзду — місця, де колія розгалужувалася на дві.

Альоша вийшов з кабіни, витягнув бінокль. Піднявся на дах тепловоза, щоб краще бачити.

Попереду, за кілька кілометрів, виднілася станція Черемхово. Навіть звідси можна було помітити активність. Біля станційної будівлі палало багаття, над яким здіймався густий дим. Поруч стояв імпровізований навіс, мабуть з брезенту та дошок. Було видно кілька людей, які стояли навколо вогнища.

Альоша навів бінокль, намагаючись розгледіти деталі. Хоча відстань була великою, можна було помітити, що люди озброєні.

«Організовані, — подумав він. — Чи це місцеві, що захищаються? Чи бандити, що контролюють станцію?»

Він спустився з даху, повернувся до кабіни.

— Там є люди, — доповів він Хресту. — Біля станції. Озброєні. Важко сказати, хто вони.

Хрест задумався, дивлячись на колію попереду.

— Їдемо прямо? — запитав Альоша.

Хрест помовчав кілька секунд, потім похитав головою.

— Станція — це логічне місце контролю, — сказав він. — Якщо там є хтось організований, ми потрапимо в пастку. Тепловоз — це сила, але й вразливість. Маса велика, швидкість мала. Якщо нас атакують з обох боків колії, ми беззахисні. Може бути засідка, блокування колії, що завгодно.

Хрест показав на роз’їзд попереду і на місцевість на мапі.

— Дивись. Тут колія розгалужується. Основна йде через станцію. Але є резервна гілка — вона обходить місто збоку. Та спочатку треба з’ясувати, чи є сенс нею їхати.

Він показав на невелику дерев’яну будку, що стояла поруч зі стрілкою. Будка похилилася набік, дах частково обвалився, але стіни ще трималися.

— Будка стрілочника, — пояснив Хрест. — Можливо, там знайдемо щось корисне, типу записів, карт чи ще чогось.

Альоша кивнув. Вони вийшли з тепловоза, обережно підійшли до будки.

________________________________________

Частина 2. Щоденник чергового

Двері будки звисали на одній петлі. Альоша обережно штовхнув їх — заскрипіли, але відчинилися.

Всередині панував напівморок. Запилене скло вікон пропускало мало світла. Альоша дістав ліхтарик, посвітив.

Приміщення було маленьким — стіл, стілець, полиця з папками. На підлозі валялися порожні пляшки, якісь залізяки, обірвані дроти. На стінах — пожовклі плакати з правилами безпеки, схема залізничних колій.

Альоша підійшов до столу. На ньому лежав шматок шифера, придавлюючи щось. Він підняв шифер — під ним лежав зошит у клітинку, обгорнутий у поліетилен.

На обкладинці, неохайним почерком: «Щоденник чергового по станції Черемхово-2. Петро С.»

Альоша обережно розгорнув поліетилен, відкрив зошит. Сторінки були пожовклі, деякі з плямами, але текст читався.

Перші записи були технічними, сухими:

«05.10. Пройшов вантажняк з вугіллям. Склад: 15 вагонів. Напрямок: Іркутськ.»

«12.10. Повідомлення диспетчера. Основна гілка закрита, обвалення породи біля шахти №7. Всі поїзди пускаю об’їзною (гілка №2).»

«20.10. Пройшов пасажирський Іркутськ-Красноярськ. Пустив об’їзною (гілка №2).»

«14.11. Диспетчер доповів, що основна гілка відремонтована.»

Альоша гортав далі. Записи ставали рідшими, менш офіційними.

Потім записи без дати, написані тремтячою рукою:

«Якийсь жах відбувається. Звідусіль чути вибухи. Небо червоне. Я сховався в будці. Боюся виходити.»

«Поїзди майже не ходять. Диспетчер не відповідає. Радіо мовчить.»

«У місті паніка. Люди біжать, не знаю куди. Хтось кричав про війну. Чи правда це?»

Наступний запис був уже спокійнішим, але безнадійним:

«…у місті немає харчів. Поїзди не ходять. Зв’язку немає. Сьогодні натовп біля електропідстанції бився за їжу до смерті. Бачив, як чоловік забив іншого камінням за банку консервів. Таке враження, що всі в місті показилися. Порядку немає, діє право сильного. Треба йти шукати порятунок кудись в інше місце. Може, на схід, до Байкалу. Кажуть, там чистіше.»

Це був останній запис. Наступні сторінки порожні.

— Читай, — сказав Альоша і протягнув зошит Хресту.

Хрест швидко пробіг очима записи, кивнув.

— Зрозуміло, — сказав він. — Після війни тут був хаос, голод, насильство. Типово для міст.

— Резервна гілка працювала, — додав Альоша. — Черговий пускав поїзди нею, коли основна була закрита.

— Так, — погодився Хрест. — Це добрий знак. Але питання — в якому стані ця гілка зараз, після стількох років.

Альоша озирнувся навколо будки, помітив на стіні схему залізничних колій. Підійшов, вивчив її.

Основна колія йшла через станцію Черемхово, далі на захід. Резервна гілка — позначена як «Гілка №2» — відгалужувалася перед станцією, обходила місто з півночі, проходячи по краю шахтного поля, і знову з’єднувалася з основною колією за містом.

— Дивись, — показав Альоша Хресту. — Якщо поїдемо резервною, то об’їдемо місто з півночі.

— Менше ризику зустріти людей, — кивнув Хрест. — Але більше ризику, що колія в поганому стані.

Альоша знову подивився на останній запис у зошиті. «Діє право сильного». Ці слова не віщували нічого доброго.

— Через місто не поїдемо, — рішуче сказав він. — Не хочу ризикувати, знову потрапляючи до бандитів. У нас місія. Кожна затримка — це ризик для Олі.

Хрест помовчав, потім кивнув.

— Твоя правда. Колія стара, занедбана, але на вигляд прийнятна. Поїдемо повільно, обережно. Якщо побачимо щось небезпечне — зупинимося, обміркуємо.

Вони вийшли з будки. Альоша підійшов до важеля, що перемикав колію. Спробував повернути — заіржавілий механізм не піддавався.

— Зачекай, — сказав Хрест, дістаючи з тепловоза каністру з мастилом. — Треба змастити.

Він полив механізм мастилом з каністри, почекав хвилину. Потім вони вдвох взялися за важіль, потягнули.

Металевий скрегіт. Важіль повільно, але поступився. Стрілка повернулася, з’єднавши колію з резервною гілкою.

— Готово, — сказав Хрест, витираючи руки. — Тепер поїхали.

Альоша заліз у кабіну, Хрест завів двигун. Тепловоз повільно рушив уперед, колеса зі скрипом перейшли на резервну гілку. Колія справді була занедбаною — між шпалами проростали бур’яни, невеликі кущі, місцями навіть молоді деревця. Хрест вів машину на мінімальній швидкості, стежачи за кожним метром колії.

________________________________________

Частина 3. Над порожнечею

Перші кілометри пройшли без проблем. Колія була старою, але міцною. Тепловоз повз повільно, обережно, наче величезна залізна черепаха.

Альоша дивився у вікно. Ліворуч виднілися околиці Черемхово — покинуті будівлі, терикони, занедбані шахтні копри. Праворуч — відкритий простір, порослий травою та кущами.

Раптом Хрест насторожився. Уповільнив тепловоз ще більше.

— Дивись, — сказав він, показуючи у вікно.

Альоша придивився. На землі поруч з колією тяглася тріщина — довга, звивиста, завширшки сантиметрів десять. Вона йшла паралельно рейкам, ніби слідувала за ними.

— От срака. Провал, — пояснив Хрест. — Земля просідає. Під нами, мабуть, старі шахтні штольні.

— Штольні? — перепитав Альоша.

— Такі горизонтальні тунелі, — коротко пояснив Хрест. — Їх прокладали для доступу до вугільних пластів. Старі, ще довоєнні. Коли шахти закривали, штольні консервували — забивали вхід, залишали підпірки всередині. Але за стільки років підпірки гниють, руйнуються. Земля над штольнями стає нестабільною.

Альоша відчув, як по спині побіг холодок. Вони їхали над порожнечею. Під ними — тунелі, які могли обвалитися в будь-який момент.

— Може, краще повернутися? — запитав він.

Хрест подивився на нього, потім на колію попереду.

— Ну, якщо повернемося, доведеться їхати через станцію. Через людей. Ризик ще більший. — Він знову подивився на тріщину. — Поки тріщини невеликі, ми, в безпеці. Головне — не зупинятися. Якщо зупинимося на слабкій ділянці, вага тепловоза може продавити землю, і тоді нам гаплик.

— Тоді їдемо, — вирішив Альоша. — Але обережно.

Хрест кивнув. Тепловоз повз далі.

Тріщин ставало більше. Деякі були ширшими, глибшими. Альоша бачив, як у одній з них чорніла порожнеча — провалля вглиб.

Десь знизу, з-під землі, лунало тихе поскрипування. Наче два величезні кам’яні пласти терлися одне об одного. Звук був ледь чутним, але від цього ще моторошнішим.

— Чуєш? — тихо запитав Альоша.

— Так, — відповів Хрест, не відриваючи погляду від колії. — Це пласти зміщуються. Геологічна активність. Можливо, наша вага її провокує.

Тепловоз важко перекочувався через чергову ділянку. Раптом Альоша відчув, як підлога кабіни здригнулася. Ледь помітно, але відчутно.

— Хрест…

— Бачу, — коротко відповів той. — Тримайся.

Попереду колія проходила над особливо широкою тріщиною — майже пів метри завширшки. Було видно, як з неї йшов вітер.

Хрест трохи додав швидкості. Не багато — тільки щоб пройти цю ділянку швидше.

Тепловоз під’їхав до тріщини. Передні колеса перекотилися через неї. Потім задні.

І раптом — глухий, потужний удар з-під землі.

Наче щось величезне, що тримало землю, раптом зламалося.

Альоша схопився за поручень. Вібрація стала сильнішою. Підлога захиталася.

— Тримайся! — гаркнув Хрест, різко даючи повний газ.

Двигун заревів. Тепловоз рвонувся вперед, колеса прокручувалися, шукаючи зчеплення з рейками.

Альоша обернувся, глянув у заднє вікно.

І побачив жах.

За ними, метрів за двадцять, рейки почали сідати. Повільно, майже нереально повільно, вони опускалися вниз. Шпали ламалися з сухим тріском. Земля між рейками тріскалася, розколювалася.

Потім рейки скрутилися, зламалися, впали в темну прірву, що розверзлася за ними.

Обвал поширювався — десять метрів, двадцять, тридцять. Земля провалювалася, ніби величезна невидима рука тягнула її вниз.

Пилова хмара здійнялася в повітря, темна, густа.

Тепловоз мчав уперед. Альоша чув, як двигун надривається, як колеса з лязгом б’ють по рейках. Хрест тримав важіль газу до упору, обличчя напружене, зуби стиснуті.

Обвал зупинився. Пил повільно осідав. Тиша.

Хрест знизив швидкість. Тепловоз проїхав ще трохи, поки колія не стала твердішою, без тріщин. Тоді Хрест зупинив тепловоз і заглушив двигун.

Тиша в кабіні була оглушливою.

Альоша важко дихав. Серце калатало, немов хотіло вирватися з грудей. Руки тремтіли.

Хрест сидів нерухомо, дивлячись прямо перед собою. Потім повільно розтиснув пальці на важелі, витер обличчя руками.

— Чорт, — тихо вимовив він.

Альоша не знав, що сказати. Він відчував — вони ледь не загинули. Ще кілька секунд затримки — і тепловоз пішов би вниз разом з рейками.

Вони мовчали кілька хвилин. Потім Хрест вийшов з кабіни. Альоша пішов за ним.

Вони стояли на твердому ґрунті, дивлячись назад. Звідси, з відстані кілометра, провалля виглядало як темна рана в землі. Пил ще не зовсім осів, висів сірими хмарами.

Колії більше не було. Метрів п’ятдесят-сімдесят рейок просто зникли, провалившись у підземні порожнечі.

________________________________________

Частина 4. Вага вибору

Альоша сидів на землі, спиною до колеса тепловоза. Хрест стояв поруч, дивлячись на провалля. Обидва мовчали.

Нарешті Альоша заговорив:

— Оце ми наробили.

Хрест обернувся, подивився на нього.

— Так, — просто сказав він. — Наробили.

Альоша підвівся, подивився на провалля.

— Вага тепловоза й цистерни, — холодно проаналізував Хрест. — Старі підпірки штолень прогнили і не витримали таке навантаження після десятиліть без догляду. Ми були останньою краплею.

Альоша дивився на темну прірву, стиснувши кулаки. Відчував, як щось важке лягає на груди. Вина. Відповідальність.

— Ми тільки що закрили собі шлях назад, — сказав він тихо. — Наш єдиний шлях тепер — через саме Черемхово. Через місто, якого намагалися уникнути.

Вони хотіли уникнути небезпеки. Обрали обережний шлях. І в результаті створили собі ще більшу проблему на майбутнє.

— Ми врятували себе сьогодні, — сказав він гірко, — щоб підставитися під удар завтра.

Альоша повернувся до тепловоза, сів на підніжку.

Хрест сів поруч.

— На зворотному шляху, — почав він, — ми матимемо більше людей. Діти лісу — вправні бійці, за словами Артема. Якщо доведеться битися, вони допоможуть.

— Але ми не знаємо, скільки бандитів у Черемхові, — нагадав Альоша. — І яка в них зброя. Якщо їх багато, навіть Діти лісу не допоможуть.

— Тоді доведеться шукати інший шлях, — сказав Хрест. — Запропонувати щось у обмін на прохід. Їжу, патрони, медикаменти. Щось цінне.

Альоша задумався.

Вони помовчали. Кожен думав про проблеми, що чекають на зворотному шляху.

Раптом Альоша згадав щось.

— А що, як… — почав він, потім замовк.

— Що? — запитав Хрест.

— А що, як наш проїзд і обвал… — Альоша подивився на провалля. — Що, якщо ми випустили щось з тих штолень?

Хрест нахмурився.

— Що ти маєш на увазі?

— Мутантів, — тихо сказав Альоша. — Після війни з’явилося багато нових видів. Деякі ховаються в темних місцях — підвалах, тунелях, печерах. Що, якщо в тих штольнях хтось жив? І тепер, коли ми обвалили вхід… вони вилізуть на поверхню?

Хрест мовчав, обмірковуючи. Потім кивнув.

— Можливо. Шахтні тунелі — ідеальне місце для мутантів. Темно, волого, багато місця. Якщо там щось жило… — Він не закінчив фразу.

Альоша відчув, як холод пробіг по спині. Ще одна проблема. Ще один наслідок їхнього вибору.

— На зворотному шляху, — сказав він, — нам доведеться не тільки пройти через місто, а й дізнатися, чи справді щось вилізло з шахт. І якщо так — знищити це, тому що, як ніяк, а це наша провина.

Хрест кивнув.

— Так. Але зараз ми нічого не можемо зробити. Треба їхати далі. До Красноярська. До Олі.

Альоша підвівся, подивився на захід. Там, за обрієм, була Оля. І Діти лісу. І гребля, що могла обвалитися в будь-який момент.

«Ще трохи, — подумав він. — Ще кілька днів. Я дістанусь».

Вони повернулися до тепловоза. Хрест завів двигун. Машина заревіла, готова їхати далі.

— Поїхали, — сказав Хрест.

Тепловоз рушив уперед, залишаючи позаду провалля, що розверзлося темною раною в землі.

________________________________________

Частина 5. Тінь майбутнього

Вони їхали мовчки близько години. Колія стала кращою, твердішою. Тріщин більше не було. Резервна гілка вивела назад на основну далеко за Черемховом.

Альоша дивився у вікно, але не бачив пейзажу. Думки його були далеко — у майбутньому, на зворотному шляху.

Він уявляв, як вони повертаються. З Олею. З дітьми лісу. На тепловозі, можливо на кількох вагонах. І їм доведеться їхати через Черемхово. Через місто, де діє право сильного. Де люди б’ються за їжу до смерті.

«Скільки їх там? — думав він. — Десять? П’ятдесят? Сто? І чи будуть вони готові напасти на тепловоз із людьми?»

Діти лісу вправні бійці. Але чи достатньо цього проти цілого міста, хоча й невеликого?

«Можливо, доведеться домовлятися, — подумав він. — Запропонувати їм щось цінне. Але що? Їжу? У нас буде мало їжі для такої кількості людей. Зброю? Не можемо віддати зброю — вона потрібна для захисту».

Він відчував, як вага відповідальності лягає на плечі. Вони ще не врятували Олю, а вже створили собі нову проблему.

Хрест теж мовчав. Але Альоша бачив — він теж думає про те саме. Його обличчя було напруженим, брови нахмурені.

Тепловоз їхав далі. Черемхово залишилося позаду, але тінь цього міста йшла за ними. Тінь майбутньої проблеми, створеної їхніми ж руками.

«Ми стали агентами змін, — подумав Альоша. — Хотіли чи ні, але ми змінюємо цей світ. І наші зміни мають ціну».

Вага їхнього вибору лягла на рейки й провалилася під землю. Але одного дня вона виповзе на поверхню, і тоді доведеться платити.

Попереду була Зима — місто залізничників. Але зараз Альоша думав не про Зиму. Він думав про Черемхово. Про зворотний шлях. Про те, що чекає їх там.

«Ми повернемося, — пообіцяв він собі. — І впораємося з тим, що створили».