Розділ 10: Викриття в ефірі

Частина 1. Шлях до табору Піратів

Альоша, Олег та Влад вийшли з табору Піонерів пізно вночі. Майже повний місяць висів над лісом, освітлюючи верхівки дерев холодним світлом.

Йшли мовчки, зосереджено. Кожен думав про своє, але всі розуміли — зараз може вирішитися доля і Піонерів, і Піратів.

Олег ішов попереду, показуючи шлях. Він добре знав ці ліси — ще з часів, коли Вчитель вчив тоді ще дітей основам виживання в лісі.

— Табір Піратів за два кілометри звідси, — сказав він тихо, не обертаючись. — Якщо йти прямо через ліс — вийдемо до південних воріт табору. Там завжди стоять вартові.

— Треба буде зупинитися на відстані, щоб вони нас не побачили — сказав Альоша. — Розповіси, де і що в таборі. Особливо про будинок Отамана.

Олег кивнув.

Йшли десь близько двадцяти хвилин.

Олег зупинився біля великого дубу.

— Ось там, — сказав він тихо і показав рукою в бік, звідки просочувалося крізь дерева світло вогнів. — За тими деревами, метрів через сто — край табору піратів.

Потім Олег присів, дістав з кишені олівець та клаптик паперу. Швидко намалював схему табору.

— Ось тут — південні ворота, — показав він, малюючи. — За ними — починається стежка через весь табір. По обидва боки — хатинки, де живуть Пірати. По центру табору — велике вогнище, там вони збираються на посиденьки або на великі збори.

Він продовжив малювати.

— А ось тут, — він показав на північний кінець табору, — окремий будинок. Трохи більший за інші. Це помешкання Отамана. Раніше там був медпункт Піратів, але Отаман вирішив, що Піратам такий великий медпункт не потрібен і переселився туди.

Альоша уважно вивчав схему.

— Отже, щоб дістатися до будинку, мені треба пройти через весь табір?

— Не обов’язково, — Влад повів пальцем по схемі. — Якщо зайдеш зліва, обійдеш хатинки з тильної сторони — там менше людей. Більшість Піратів тримаються ближче до вогнища.

— Так, Влад правий, — погодився Олег. — Можеш пройти вздовж паркану, перелізти на територію табору десь за хатинками, потім пройти за ними прямо до будинку Отамана. Все одно за хатами ніхто не ходить. Головне — відійти від воріт хоча б на метрів сто.

Альоша подивився маршрут на схемі, уявив собі, як іде цим шляхом.

— На весь маршрут десь хвилин десять-п’ятнадцять.

— Якщо швидко і обережно — хвилин десять від краю табору до будинку, — сказав Влад. — Якщо по дорозі нічого не трапиться і не потрібно буде чекати слушного моменту, щоб не потрапити комусь на очі.

— Добре, — кивнув Альоша. — Тоді візьмемо з запасом. Після того, як я піду, ви через двадцять хвилин викликаєте Отамана до воріт. Скажіть, що у вас важлива звістка. Про бандитів, яких ми вчора знищили і про полонених, яких врятували. Тільки все не розповідайте. Отаман має сам прийти, щоб узнати про це — так буде виглядати природно.

Влад кивнув.

— Розумно. Він точно вийде. Не залишить такого без уваги.

Альоша визирнув з-за дерева. Побачив просвіт у лісі, далі — паркан з дерев’яних кілків, за ним — силуети будівель.

Олег підійшов ближче, показав рукою вліво.

— Дивись. Бачиш? Іди вздовж паркану, обійдеш хатинки. Так дійдеш майже до будинку Отамана.

Альоша ще раз уявив маршрут. Паркан, хатинки, будинок Отамана. Просто.

— Двадцять хвилин, — сказав він. — Потім викликайте його.

Олег кивнув.

— Будь обережний. Якщо щось піде не так — нам важко буде прийти на допомогу. Але зробимо що зможемо.

Альоша посміхнувся трохи.

— Все буде гаразд.

Він перевірив ніж на поясі, навушник у вусі. Все на місці.

Зробив глибокий вдих. Подивився на Олега та Влада.

— Починаємо.

І рушив до табору Піратів.

 

Частина 2. Тихіше за мишу

Альоша йшов дугою до лівого краю паркану, щоб не бути поміченим вартовими на воротах. Ступав обережно, щоб не тріщали гілки, хоча це буде досить складно майже в повній темноті.

Табір Піратів був за парканом. Паркан не дуже високий — метри два, не більше. Перелізти не складно, але прямо тут це б привернуло увагу. Треба знайти інше місце.

Він пішов далі вздовж паркану, як порадили Олег з Владом. Через кілька хвилин зупинився і прислухався до звуків за парканом.

Тиша.

Альоша взявся за край паркану, підтягнувся, зазирнув за паркан. Місце було як раз за хатинкою, яка закривала Альошу майже від усього. Саме те, що треба.

Альоша підтягнувся ще вище, перекинув корпус через паркан і обережно скочив на землю. Знов прислухався. Тиша.

Повільно, обережно він просувався за хатинками в кінець табору, де стояв будинок Отамана. Десь далеко, біля вогнища лунали голоси, сміх, розмови. Звичайна ніч в таборі.

Дійшов до кута чергової хатинки, визирнув.

З іншої сторони стежки теж стояли хатинки. Рядами, одна за одною. Між ними — вузькі проходи, метри два завширшки.

Біля дверей хатинки, що була навпроти, стояв Пірат — спиною до Альоші, щось ремонтував на дверях.

Альоша завмер, чекав.

Пірат постукував молотком, щось тихо бурмотів собі під ніс.

Хвилина. Дві.

Потім Пірат нарешті закінчив, забрав молоток і зайшов у хатинку.

Альоша швидко вийшов з-за стіни, перебіг до наступної хатинки. Притиснувся до стіни, завмер.

Прислухався. Тиша.

Рушив далі, вздовж стіни. Дійшов до кута, визирнув за нього.

Ще один прохід між хатинками. Порожній.

Швидко перетнув його і обережно попрямував дали до наступної хатинки.

Зсередини  хатинки було чутно голоси — Пірати розмовляли, сміялися. Один співав пісню.

Дійшов до наступного проходу. Визирнув.

Побачив двох Піратів — вони йшли стежкою, про щось розмовляли.

Альоша швидко відступив назад, сховався за стіною в тіні.

Голоси наближалися. Пірати пройшли за кілька метрів від нього і пішли далі до вогнища.

Альоша почекав ще кілька секунд, потім знов визирнув. Нікого.

Альоша пройшов ще за кількома хатинками і нарешті побачив будинок побільше, як розповів Олег.

Будинок Отамана.

Він стояв окремо, метрів за  п’ятнадцять від останньої хатинки. Великий, з вікнами на всі боки, з ґанком. Колись медичний пункт, де Пірати отримували медичну допомогу.

А тепер тут жив Отаман.

Альоша зупинився за кутом хатинки. Звідси він бачив будинок Отамана, але сам залишався в тіні.

Навколо будинку Отамана було порожньо. Ніхто не ходить, не патрулює.

Зате зсередини будинку лилося світло. Це означало, що Отаман там. Тепер лишилося чекати.

Він глянув на годинник. Пройшло вісімнадцять хвилин від моменту, як вони розділилися.

Ще дві хвилини — і Олег з Владом викличуть Отамана.

 

Частина 3. Відволікання

Олег та Влад стояли за деревами і дивилися на годинник.

— Двадцять хвилин, — сказав Олег тихо.

Влад кивнув.

— Ходімо.

Вони вийшли з лісу, пішли до південних воріт табору піратів.

Йшли відкрито, не ховаючись. Два Піонери.

Вартові помітили їх відразу. Двоє Піратів з арбалетами підвелися, насторожилися.

— Стій! — крикнув один з них. — Хто йде?

Олег зупинився за десять метрів від воріт, підняв руки, показуючи, що без зброї.

— Піонери, Олег та Влад, — сказав він голосно. — Прийшли з важливою звісткою від Олі для Отамана.

Вартовий нахмурився.

— Яка звістка?

— Це можемо сказати тільки Отаману, — відповів Влад спокійно. — Особисто.

Другий вартовий зробив крок вперед, тримаючи арбалет напоготові.

— Через двох Піонерів турбувати Отамана? — сказав він різко. — Йдіть звідси.

Олег не здавався.

— Звістка про бандитів, — сказав він твердо. — Про тих, що викрадали наших людей. Отаман повинен це почути. Він же також був у них в полоні.

Вартові переглянулися.

Перший вартовий опустив арбалет трохи.

— Про бандитів? — уточнив він.

— Так, — кивнув Влад. — Ми зачистили їхню базу. Отаман має знати про це. Це стосується і Піратів теж.

Вартові знову переглянулися. Потім перший зітхнув.

— Чекайте тут, — сказав він. — Нікуди не йдіть.

Він обернувся до третього Пірата, що стояв за воротами.

— Микола! — крикнув він. — Йди до Отамана. Скажи, що прийшли Піонери Олег та Влад. Кажуть, важлива звістка про бандитів.

Микола кивнув і побіг углиб табору.

— Ви їх вбили? — запитав перший Пірат з недовірою.

— Так. Всіх, — підтвердив Олег. — І звільнили полонених з наших — Пірата і Піонера. Їх тримали у підвалі. Катували.

Вартові нахмурилися.

— Кого саме? — запитав перший. — З Піратів.

— Сергій, — сказав Олег.

В голосі вартового з’явились нотки надії. Він звернувся до напарника.

— Сергій? Той, що зник два тижні тому?

— Так.

Вартові переглянулися знову. Тепер з полегшенням.

— Як він? — запитав другий.

— Живий, — сказав Влад. — Виснажений, побитий, але живий. Зараз у нашому таборі, відпочиває, приходить в себе.

Вартові явно заспокоїлися. Один навіть усміхнувся трохи.

— Гарні новини, — сказав він. — Ми думали, вже його не побачимо.

— Тому й прийшли. Отаман має знати. — Відповів Олег.

Влад глянув на Олега. Олег ледь помітно кивнув.

Все йде за планом.

 

Частина 4. Виклик Отамана

Альоша сидів за хатою, сховавшись у тіні. До будинку Отамана — метрів п’ятнадцять, не більше. Звідси він добре бачив ґанок і двері.

Чекав.

Раптом почув кроки — хтось йшов швидко, майже бігом.

До будинку Отамана підійшов Пірат, піднявся на ґанок, постукав у двері.

— Отамане! — крикнув він. — Отамане, ти тут?

Кілька секунд тиші. Потім двері відчинилися.

У проході з’явився Отаман.

Високий, з довгим волоссям, зібраним у хвіст, погляд твердий, холодний. Одягнений у темну сорочку та штани, на поясі — ніж.

— Що трапилося? — запитав Отаман різко. — Чого кричиш?

Пірат трохи перевів дух.

— Піонери прийшли, — сказав він. — Олег та Влад. Кажуть, що мають важливу звістку для тебе. Від Олі.

Отаман нахмурився.

— Піонери? — у голосі прозвучало роздратування. — Що за звістка?

— Вони кажуть про бандитів, — пояснив Микола. — Про тих, що викрадали наших людей. Кажуть, зачистили їхню базу.

Отаман завмер. Обличчя не змінилося, але щось блиснуло в очах.

— Зачистили базу? — повторив він. — Більше нічого не казали?

— Нам ні, — Микола знизав плечима. — Сказали, що звістка особисто для тебе.

Отаман постояв мовчки, дивлячись кудись повз Пірата. Думав.

Альоша спостерігав, ледве дихаючи. Чи піде Отаман? Чи повірить?

Нарешті Отаман зітхнув, кивнув неохоче.

— Добре, — сказав він з досадою. — Йду.

— Вони чекають біля воріт, — нагадав Микола.

— Та зрозумів я, не дурний, — відрізав Отаман.

Він повернувся до хати, щось узяв, потім вийшов на ґанок, прикрив за собою двері, і вони з Піратом швидко пішли в напрямку воріт табору.

Альоша почекав ще кілька секунд. Озирнувся навколо — чи немає когось поблизу.

Порожньо. Тиша.

Він швидко вийшов з-за хати, перетнув відкритий простір між хатою та будинком Отамана. П’ятнадцять метрів. Десять. П’ять.

Піднявся на ґанок, намагаючись ступати тихо. Обережно відчинив двері і заглянув всередину.

Нікого.

Альоша зайшов у будинок і тихо прикрив двері за собою. Не зачинив повністю — залишив маленьку щілину, щоб чути, якщо хтось буде підходити.

Озирнувся.

Невелика кімната. Ліжко у кутку, стіл біля вікна, полиці з книжками та речами. На стіні — стара фотографія: Вчитель в оточенні дітей. Піонери та Пірати разом, усміхаються.

Інший час. Інші люди.

Альоша підійшов до столу. На ньому — кілька книжок, папери, мапа лісу з позначками.

Почав шукати щоденник.

Перегортав папери — звіти, списки припасів, записки.

Підійшов до полиці — старі книжки, інструменти, якісь дрібниці.

Повернувся до столу. Перегорнув стос паперів ще раз, уважніше.

Немає.

Озирнувся по кімнаті в пошуку місць, в яких Отаман міг би зберігати щоденник. Його погляд зупинився на ліжку. І побачив, що з-під подушки щось виглядає.

Альоша підійшов до ліжка, підняв подушку, і побачив потертий зошит у шкіряній обкладинці. Старий, зношений, з потемнілими краями.

Схоже на щоденник.

Альоша взяв його, відкрив.

На першій сторінці — напис нерівним почерком: “Щоденник. Не читати без дозволу.”

Є.

Під ним — ще один напис, дрібнішими літерами: “Подарунок від Вчителя.”

Ось воно. Тут правда про Отамана.

— Оля, я знайшов щоденник, — тихо сказав Альоша у навушник.

— Добре. Там є щось корисне? — почувся з навушнику голос Олі.

— Шукаю, — відповів він.

Альоша почав перегортати сторінки.

Побачив дати. Записи. Думки.

Він сів за стіл, поклав щоденник перед собою.

Почав читати.

 

Частина 5. Скажи мені правду

Альоша пробігався очима по сторінках щоденника. Почерк нерівний, місцями ледве розбірливий.

Перші записи — старі. Ще з тих часів, коли Вчитель був живий.

“Сьогодні Вчитель сказав, що я маю вести щоденник. Що це допоможе мені зрозуміти себе. Зрозуміти свої думки. Я спробую. Хоча не знаю, що писати.”

Альоша перегорнув далі. Ще кілька записів — про життя в таборі, про Піонерів, про дружбу.

“Сьогодні познайомився з Піонером Андрієм. Він кудрявий і завжди сміється. Ми разом ходили на полювання. Вчитель каже, що ми маємо бути як брати. Піонери і Пірати — одна сім’я.”

Ще один запис:

“Андрій — мій найкращий друг. Ми дали клятву захищати один одного до останнього подиху. Він сказав: ‘Ми — брати назавжди.’ Я теж так вважаю.”

Альоша відчув, як щось стискається в грудях. Андрій. Той самий Андрій, якого Отаман убив.

Він перегорнув далі. Ще кілька сторінок — про буденність, про мрії, про плани.

А потім — пропуск. Кілька сторінок були чистими.

Новий запис. Почерк інший — різкіший, наче більш нервовий. Літери нерівні, місцями розмазані, ніби писав тремтячою рукою.

Дата — місяць тому. Схоже, що ось воно.

Альоша тихо прочитав перший запис після полону. У навушнику було тихо — Оля слухала, затамувавши подих.

“Повернувся. Всі питають, що сталося. Кажу — потрапив до бандитів. Вони морили голодом, катували. Пірати вірять. Добре. Я не можу їм сказати правду.”

“Що я злякався смерті.”

“Що я боягуз.”

“Що я вбив Андрія.”

Останнє слово написане великими літерами, нервово, з натиском. Папір навіть трохи порваний.

Альоша зробив паузу, потім продовжив читати далі — тихо, але щоб Оля чула через рацію.

Наступний запис.

“Не можу спати. Бачу його очі. Андрія. Коли встромив ножа йому в спину. Він дивився на мене. Здивовано. Ніби не вірив.”

“Він сказав мені: ‘Брате, я ніколи не завдам тобі лиха. Ми підемо до Вчителя разом.’ А я… я не хочу до Вчителя. Не хочу.”

“Тому вбив його. Встромив ножа.”

Альоша відчув огиду. Читав далі.

“Бандити сміялися. Казали, що я молодець. Що я сильний. Що зробив правильний вибір.”

“Але я не відчуваю себе сильним. Відчуваю себе мертвим.”

Ще один запис.

“Сиджу. Думаю. Андрій обрав смерть. Він не хотів жити без мене. Це було його рішення.”

“А я обрав життя. Це моє рішення.”

“Хто з нас правий?”

Альоша перегорнув далі. Записи ставали коротшими, різкішими.

Альоша продовжував читати. Оля сиділа біля радіостанції в таборі піонерів і слухала.

Наступний запис змінював тон. Уже не такий зламаний. Щось інше.

“Гриб. Як він командує. Він не просить — він наказує. Він не пояснює — він тримає всіх в страху. І всі його слухаються.”

“Тому що бояться.”

“Страх — це сила. Жорстокість — це влада.”

“Я це зрозумів.”

Альоша зробив паузу. Ось воно. Момент, коли Отаман змінився.

“Андрій був слабким. Він обрав смерть замість життя. Це його вибір. Він сам відмовився боротися.”

“Я обрав життя. І тепер я знаю — слабкі не мають права керувати. Тільки сильні. Тільки жорстокі.”

“Вчитель помилявся. Він вірив у дружбу. У братство. Але світ не такий.”

“Світ жорстокий. І щоб вижити — треба бути жорстоким.”

“Тепер я сильний.”

Наступний запис.

“Пірати вважають мене героєм. Думають, що я врятувався завдяки силі духу. Що витримав тортури.”

“Вони не знають правди.”

“І не дізнаються ніколи.”

Альоша перегорнув далі. Записи ставали все темнішими.

Оля в таборі Піонерів слухала все це через рацію.

 

Частина 6. Час діяти

Вона раптом зрозуміла, що це повинні чути всі.

Оля швидко перекрутила ручку радіо на частоту Піратів.

— Швидко! — крикнула вона Пірату, який нічого не розумів. — Записуй частоту і перемикайся на ней! Від цього залежить життя всіх нас.

Вона проговорила йому цифри — ту саму частоту, яку дав їй Альоша.

Пірат здивовано запитав у неї.

— Але… чому? Що сталося?

— Не питай! — різко сказала Оля. — Просто зроби! Зараз же! І перемикай на динамік, — наказала Оля. — Щоб усі чули.

І знов перемкнула рацію на частоту Альоши.

Голос Олі звучав так твердо, що Пірат не посмів заперечити.

Він швидко почав крутити ручку на рації, налаштовуючи частоту. Знайшов потрібну, зупинився.

Пірат натиснув кнопку. З рації пролунав голос Альоши, який читав щоденник.

“…Сьогодні зіпсував наші пастки, випустив звірів, що туди потрапили. Вночі, коли всі спали. На ранок Пірати будуть без здобичі. Вранці сказав хлопцям, що бачив Піонерів біля пасток вчора ввечері. Вони повірили. Тепер вони злі на Піонерів…”

Пірат завмер, слухаючи.

— Це ж… це ж голос того чоловіка з потягу, — прошепотів він. — Альоши.

Він підвищив голос, звертаючись до Піратів, що були поблизу.

— Сюди! Всі сюди! Швидше!

Пірати, що стояли біля вогнища, обернулися, почули тривогу в його голосі.

Кілька чоловік підійшли.

— Що сталося? — запитав один з них.

— Слухайте, — сказав Пірат, вказуючи на рацію з динаміком.

З динаміка лунав голос Альоші, який продовжував читати щоденник.

В цей час Оля включила рацію в таборі Піонерів на гучномовець, зазиваючи табір послухати правду про Отамана.

Альоша продовжував читати щоденник.

“Піонери думають, що можуть жити окремо. Що ми маємо співпрацювати як рівні.”

“Але Оля не розуміє. Вона слабка. Як Андрій. Вона вірить у добро. У дружбу. У братство.”

“Це дурниці. Є тільки сила. Є тільки влада.”

“Той, хто сильніший — той і править.”

Альоша перегорнув сторінку. Наступний запис був ще гіршим.

“Сьогодні зіпсував наші пастки, випустив звірів, що туди потрапили. Вночі, коли всі спали. На ранок Пірати будуть без здобичі.”

“Вранці сказав хлопцям, що бачив Піонерів біля пасток вчора ввечері. Вони повірили.”

“Тепер вони злі на Піонерів. ”

“Добре. Ворожнеча зростає. Так і треба.”

Альоша відчув гнів. Отаман сам нищив пастки своїх же товаришів. Щоб підбурити їх проти Піонерів.

“Завтра знову зроблю щось подібне. ”

“А потім скажу, що це Піонери. Хлопці повірять. Ці ідіоти завжди вірять.”

“Скоро вони самі попросять війни.”

Альоша перегорнув до останніх сторінок щоденника. Тут були найсвіжіші записи.

Він читав вголос, чітко, ще не знаючи, що тепер його чує не тільки Оля, а й Пірати та Піонери.

“Скоро настане час. Скоро я оголошу війну Піонерам.”

“Вони слабкі. Вони не готові до справжньої битви. Ми переможемо їх легко.”

“Заберемо їхні припаси. Їхній табір. Їхню землю.”

“А Ольгу візьму собі.”

Альоша зробив паузу. Відчув, як серце б’ється швидше.

Продовжив.

“Вона буде моєю. Хоче вона цього чи ні — не важливо.”

“Вона навчиться слухатися. Як і усі інші.”

“Я — Отаман. Я — сила. Я — влада.”

“Той, хто не підкориться — помре.”

Альоша перегорнув сторінку. Останній запис.

“Вчитель помилявся в усьому. Він вірив у дружбу, у братство, у рівність.”

“Але світ не такий. Світ жорстокий. І щоб вижити — треба бути найжорстокішим.”

“Я навчився цього від Гриба. Він став учителем кращим за Вчителя.”

“Гриб розуміє — є тільки сильні і слабкі. Хижаки і жертви.”

“Я — хижак. І тепер я сильніший за всіх.”

“Андрій був жертвою. Він обрав це сам. Обрав смерть.”

“Я не жалкую, що вбив його. Він був слабким. А слабкі не заслуговують на життя.”

“Тільки сильні заслуговують жити. Тільки жорстокі заслуговують влади.”

“І я візьму цю владу. Над Піратами. Над Піонерами. Над усіма.”

Альоша закрив щоденник.

Він сидів мовчки, обмірковуючи те, що щойно прочитав.

Отаман не просто зламався. Він перетворився. Став тим, кого ненавидів колись. Став Грибом. Став чудовиськом.

І тепер він хоче знищити все, що побудував Вчитель.

У навушнику Альоша почув якісь голоси — приглушені, віддалені. Піонери в таборі говорили між собою, обговорювали почуте.

Потім голос Олі — тихий, але твердий:

— Тепер ви знаєте правду. Отаман — вбивця і зрадник. Він вбив свого брата. Він хоче війни.

Тиша.

Потім чийсь голос:

— Це Альоша? Він, що, у будинку Отамана?

— Так.

Пауза.

— Ходімо, — сказав той самий голос. — Беріть зброю. Йдемо до Піратів.

Він подивився на щоденник, що лежав на столі, підвівся.

Час забирати щоденник і йти.

 

Частина 7. Викриття

Альоша стояв посеред кімнати. Щоденник лежав на столі — відкритий на останній сторінці.

Прислухався. За вікном — тиша.

Та раптом він почув кроки — швидкі, нервові. Хтось йшов до будинку. Один.

Отаман.

Альоша швидко озирнувся — куди сховатися? Але було пізно.

Двері відчинилися.

На порозі стояв Отаман. Він побачив Альошу. Очі спалахнули. Отаман швидко вихопив ніж.

Обличчя червоне від гніву, погляд холодний.

— Що ти тут робиш? — запитав він холодно, повільно заходячи всередину.

Альоша нічого не відповів, лише також витягнув свій ніж і виставив перед собою, спостерігаючи за діями Отамана.

Погляд Отамана впав на стіл. На відкритий щоденник.

Обличчя Отамана змінилося — з’явилася усмішка. Холодна, неприємна.

— Оце добре, — сказав він тихо, зачиняючи двері за собою. — Оце дуже добре, що ти незвано завітав до мене.

Він зробив крок вперед, тримаючи ніж.

— Я тебе вб’ю, — продовжив він спокійно, ніби говорив про погоду. — І розповім всім, що це ти проліз до мене в дім, щоб вбити мене.

В навушнику Альоша почув голос Олі:

— Альоша, тримайся. Вас чують і Піонери, і Пірати. Допомога скоро буде.

Альоша стиснув рукоять ножа міцніше.

— Але ти не зможеш вбити мене, як Андрія, у спину, — сказав він твердо. — Бо я добре розумію, що ти таке.

Отаман зупинився. Усмішка стала ширшою.

— Отже, ти прочитав, — сказав він, кивнувши на щоденник. — Прочитав, що я вбив його. Так і було.

Він зробив ще крок.

— Він був боягузом і шмаркачем, — продовжив Отаман з презирством. — Обрав смерть, щоб не битися за життя.

Альоша похитав головою.

— Ні, — сказав він твердо. — Він був набагато хоробрішим за тебе. Не побоявся прийняти смерть.

Він зробив крок вперед, дивлячись Отаману в очі.

— Справжній боягуз — це ти. Ти злякався смерті. Зрадив свого брата. І тепер ховаєшся за масками сили та жорстокості.

Отаман застиг. Обличчя спотворилося від гніву.

— Що ти сказав? — прошипів він.

— Я сказав, що ти, Павло, боягуз, — повторив Альоша спокійно.

Слова Альоші вразили Отамана, як удар у живіт.

Обличчя почервоніло ще більше, вени на шиї напружилися. Руки стиснули ніж так міцно, що побіліли пальці.

— Я… — почав він, але голос зірвався.

Альоша стояв спокійно, тримаючи ніж перед собою. Не атакував. Просто чекав.

— Я не боягуз, — сказав Отаман, в його голосі відчувалася скажена лють. — Я врятувався. Я вижив. Це не боягузтво. Це сила.

— Ні, — заперечив Альоша. — Це слабкість. Андрій показав справжню силу. Він обрав залишитися вірним тобі, і головне — собі. Обрав честь замість життя.

— Честь? — Отаман зареготав гірко. — Честь його не врятувала! Він помер! Його з’їли черв’яки! А я живий!

— Так, — кивнув Альоша. — Але він помер людиною. А ти, Павло… ти став чудовиськом.

Отаман скаженів.

Обличчя спотворилося від люті. Він стиснув ніж і кинувся на Альошу.

— Я НЕ БОЯГУЗ! — закричав він, роблячи різкий випад.

Альоша ухилився від удару. Лезо просвистіло біля його обличчя.

Отаман не зупинився. Робив випад за випадом, кружляв по кімнаті, атакував з різних боків.

— Я СИЛЬНІШИЙ ЗА ВСІХ! — кричав він, замахуючись. — Я — ВЛАДА!

Альоша відступав, захищався. Не атакував, тільки ухилявся і відбивав удари.

— Я ЗАБЕРУ ВСЕ! — продовжував Отаман, замахуючись знову.

Він зробив різкий випад до грудей Альоші. Той відхилився і відбив удар ножем. Леза дзенькнули одне об одне.

— І ОЛЬГУ СОБІ ЗАБЕРУ! — закричав Отаман, роблячи новий випад. — Хоче вона цього чи ні! Вона БУДЕ МОЄЮ!

Альоша відступив до стіни. Отаман наступав, його очі сяяли божевіллям.

— Вона навчиться слухатися! — продовжував він. — Як усі інші! Я — ОТАМАН! Я НАКАЗУЮ!

Він замахнувся широко, цілячись у шию.

Альоша присів, ухилився. Лезо просвистіло над головою,  увійшло в дерев’яну стіну. Альоша відстрибнув у центр кімнати.

Отаман вирвав ніж зі стіни, обернувся.

— А ВСІ, ХТО МЕНІ НЕ ПІДКОРЯТЬСЯ — ПОМРУТЬ! — заревів він. — ВСІ!

Він кинувся знову, але по рухах було видно — він втрачав контроль.

— АЛЕ ПЕРШИМ ПОМРЕШ ТИ! — закричав він, замахуючись на Альошу.

У цей момент двері будинку різко відчинилися.

 

Частина 8. Ми пірати, а не бандити

У таборі Піратів біля рації з увімкненим на повну гучність динаміком зібрався натовп.

Спочатку підійшли троє, що стояли біля вогнища.

Потім підійшли ще кілька. І ще.

Тепер їх було близько двадцяти. Стояли мовчки, слухали голос Альоші, що читав щоденник через динамік.

Обличчя їх темніли від гніву. Кулаки стискалися.

Коли пролунали слова про Андрія — про те, як Отаман убив його зрадницьки — один з Піратів вдарив кулаком по дереву.

— Сволота, — прошипів він. — Він казав нам, що його катували. Що він ледве врятувався, а Андрія вбили бандити.

— А насправді він сам вбив Андрія, — додав інший. — Зрадив його.

Коли пролунали слова про пастки, про те, як Отаман сам їх нищив і звинувачував Піонерів, Пірати переглянулися.

— Значить це все він, — сказав старший Пірат з бородою. — Це він псував наші пастки. А ми думали на Піонерів.

— Це ж треба так підставляти своїх, — буркнув інший Пірат. — Налаштовував нас проти Піонерів.

А коли пролунали слова про Ольгу — про те, що Отаман візьме її собі, хоче вона чи ні — обличчя Піратів спалахнули від обурення.

— Він збожеволів, — сказав один. — Повністю. Не можна кривдити дівчат.

— Це не Отаман, — додав бородатий. — Це хтось інший. Чудовисько.

З динаміка лунав голос Отамана, що кричав на Альошу:

— “Я НЕ БОЯГУЗ! Я СИЛЬНІШИЙ ЗА ВСІХ!”

Пірати слухали, як Отаман скаженів, як атакував Альошу, як кричав про владу, про підкорення, про смерть.

— “І ОЛЬГУ СОБІ ЗАБЕРУ! Хоче вона цього чи ні!”

Бородатий різко обернувся до інших Піратів.

— Вони же зараз у будинку Отамана, — сказав він.

— Так, — відповів хтось.

— А ми тут стоїмо і слухаємо, — сказав бородатий з гнівом. — Треба йти рятувати хлопця. Зараз же.

Він подивився на Піратів.

— Беріть арбалети. Йдемо до будинку Отамана.

Четверо Піратів швидко схопили арбалети. Бородатий теж узяв арбалет, закинув за спину.

— Ходімо, — сказав він. — Ми Пірати, а не бандити.

Вони побігли до будинку Отамана. П’ятеро озброєних Піратів, що почули правду.

 

Частина 9. Не наш Отаман

Двері будинку Отамана різко відчинилися.

В кімнату зайшли п’ятеро Піратів з арбалетами. Бородатий попереду, за ним — четверо молодших.

Отаман завмер посеред кімнати. Ніж у руці, обличчя червоне від люті.

Альоша стояв біля стіни, важко дихав. На руці — подряпина, кров сочилася.

Отаман повільно обернувся до Піратів. Побачив їх — і на секунду застиг.

Потім усміхнувся. Широко, самовпевнено.

— Оце добре, — сказав він, опускаючи ніж трохи. — Ви прийшли вчасно.

Він вказав ножем на Альошу.

— Вбийте його! — наказав Отаман різко. — Він прийшов вбити вашого Отамана!

Пірати не рухалися. Стояли мовчки, тримаючи арбалети.

Отаман нахмурився.

— Ви глухі, чи тупі? — повторив він голосніше. — Вбийте його! Зараз же!

Бородатий повільно підняв арбалет.

Отаман усміхнувся задоволено.

Але арбалет був спрямований не на Альошу.

А на Отамана.

Усмішка зникла з обличчя Отамана. Очі розширилися.

— Що??? Ти що, з глузду з’їхав? — почав він.

Інші Пірати теж підняли арбалети. Всі п’ятеро цілилися в Отамана.

— Чому ви цілитеся в мене? — запитав Отаман, обличчя збліднуло. — Цільтеся в нього! Він ворог!

Він показав на Альошу.

— Я ваш Отаман! — закричав він. — Я вам наказую! Вбийте його!

Бородатий похитав головою.

— Не отаман ти нам, — сказав він твердо, холодно.

Отаман завмер.

— Що?

— Вчитель цього б ніколи не допустив, — продовжив бородатий. — Те, що ти зробив. Те, чим ти став. Так не має бути.

Інший Пірат ступив вперед.

— Ти нас всіх зрадив, — сказав він з гнівом. — Вбив свого брата. Андрія. Того, кого поклявся захищати.

Третій Пірат додав:

— Хотів війни між нами та Піонерами. Нищив наші пастки, щоб у нас не було здобичі, а звинувачував їх.

— Ми все чули, — сказав бородатий. — Твої слова. Твою зраду.

Отаман дивився на них, очі металися від одного до іншого. Шукав підтримки. Не знайшов.

— Придурки… ви не розумієте… — почав він. — Я став сильнішим… Я хотів зробити нас великими…

— Ти хотів зробити нас рабами, — перебив бородатий. — Рабами свого божевілля. На тебе чекає Лісовий суд, — сказав він твердо. — Вранці.

Отаман завмер. Лісовий суд — це означало, що всі — Пірати і Піонери — зберуться разом і будуть судити його за законами лісу, так само, як вони колись судили бандитів.

І покарання за все, що він зробив, було тільки одне.

Смерть.

 

Частина 10. Падіння Отамана

Отаман стояв мовчки кілька секунд. Дивився на Піратів, що цілилися в нього.

Потім обличчя спотворилося.

— НІ! — заревів він.

І раптом кинувся до найближчого Пірата.

Ніж у руці блиснув, Отаман цілився в горло.

Пірат не встиг навіть пальця на спуск покласти.

Але Альоша встиг.

Він зірвався з місця, перехопив Отамана, схопив його за руку з ножем.

Отаман вигнувся, намагався вдарити. Але Альоша був швидший.

Він різко потягнув Отамана, вибив ніж з руки. Потім заніс свій ніж над Отаманом і з усієї сили вдарив Отамана рукояткою по потилиці.

Глухий удар.

Очі Отамана закотилися. Тіло обм’якло, впало на підлогу.

Альоша важко дихав, стоячи над тілом Отамана. Ніж усе ще в руці.

Пірати опустили арбалети. Дивилися то на Отамана, то на Альошу.

Бородатий ступив вперед, подивився на непритомного Отамана.

— Дякую, — сказав він Альоші просто. — Ти врятував Миколі життя.

Пірат Микола — кивнув, відходячи від шоку.

— Так… дякую… — прошепотів він.

Альоша кивнув, опустив ніж.

— Немає за що.

Бородатий присів біля Отамана, перевірив пульс.

— Живий, — сказав він. — Очуняє через годину-дві.

Він подивився на інших Піратів.

— Зв’яжіть його. Міцно. І відведіть до старої клітки. Там буде сидіти до ранку до суду.

Двоє Піратів опустили арбалети, підійшли до Отамана. Дістали мотузки, почали зв’язувати руки та ноги.

Бородатий підвівся, подивився на Альошу.

— На ранок призначені загальні збори Дітей лісу, — сказав він твердо. — Як раз час провести суд над зрадником. Наш суд.

Альоша кивнув.

— Розумію.

Бородатий простягнув руку. Альоша потиснув її.

— Погано, що ми не дізналися це раніше, — сказав бородатий. — Ти відкрив нам очі. Дякуємо.

— Немає за що, — відповів Альоша.

Він подивився на щоденник, що лежав на столі.

— Цей щоденник… — почав він.

— Буде доказом на суді, — кивнув бородатий.

Альоша кивнув. Це правильно.

Він пішов до дверей, зупинився на порозі.

— Ви вже знаєте, що гребля от-от зруйнується, — сказав Альоша. — Вам потрібно готуватися до евакуації. Оля боялася, що Отаман не дозволить вам вийти з долини. Коли гребля впаде, тут не буде життя.

— Ми це розуміємо, — сказав бородатий. — Тепер навіть краще розуміємо, ніж тоді. Нам потрібен час, щоб зібратися, щоб підготовитися до виходу. Тут пройшло наше життя. Ми будемо готові на ранок, прийдемо до табору Піонерів на збори, а вже після зборів покинемо долину всі разом.

Альоша кивнув, вийшов з будинку.

На ґанку стояли Олег та Влад. Вони чекали.

— Бачу, що все гаразд — сказав Олег.

— Так, — кивнув Альоша. — Все гаразд. Отамана взяли під варту. Буде суд.

Влад подивився на подряпину на руці Альоші.

— Поранений?

— Дрібниця, — відмахнувся Альоша. — Оброблю в таборі.

Вони пішли від будинку Отамана, через табір Піратів до воріт.

Пірати дивилися на Альошу мовчки, але з повагою.

Трійця поверталась в табір Піонерів.

Час Дітям лісу об’єднатися.