Розділ 5: Навипередки з пеклом (Тайшет)

Частина 1. Підготовка – наше все

Тепловоз котився вперед, залишаючи позаду Зиму. Ліс за вікнами був зеленим, живим. Птахи співали, вітер шелестів листям. Звичайна, нормальна природа.

Але Альоша знав — це не надовго.

Попереду був Тайшет. Місто-привид. Місто, що перетворилося на пекло.

Вони їхали вже кілька годин, коли Хрест раптом сповільнив тепловоз.

— Зупиняємося, — сказав він коротко. — Треба вдягнутися в захисні костюми.

Альоша глянув вперед. Ліс ставав рідшим. Дерева виглядали хворими — листя жовте, кора почорніла. Земля під ними теж темніла, ніби її обпалило невидиме полум’я.

Хрест зупинив тепловоз та заглушив двигун. Тиша здалася тривожною.

Вони вийшли з кабіни. Повітря було важким, з ледь помітним металевим присмаком. Альоша відчув, як шкіра свербить — ніби невидимі голки торкаються її. Дозиметр ледь потріскував, вказуючи на наявність радіації.

Радіація. Ще невелика, але вже відчутна.

Хрест дістав карту, розгорнув на капоті.

— Дивись, — сказав він, показуючи пальцем. — Ми тут. Тайшет — он там, кілометрів п’ять попереду. Місто невелике, колія йде прямо через центр. Об’їзду немає.

Альоша вивчав карту. Тайшет розташувався вздовж колії — довгий, вузький. Проїхати через нього означало пройти кілька кілометрів крізь руїни.

— Скільки в нас займе часу? — запитав він.

Хрест прикинув.

— Якщо дамо на повну — хвилин десять. Може, п’ятнадцять, якщо колія погана.

— Десять хвилин у пеклі, — тихо повторив Альоша.

— Так, — підтвердив Хрест. — Але це буде швидко. Або ми проїдемо, або… — Він не закінчив фразу, але Альоша зрозумів.

«Або не проїдемо. І залишимося там назавжди».

Хрест пішов до вантажного відсіку тепловоза, дістав з ящику два згортки — захисні костюми. Темно-зелені, важкі, з товстої прогумованої тканини.

Альоша взяв один костюм. Тканина була грубою та міцною.

— Дякуючи Вірі, у нас є захисні костюми, — сказав він. — Вгадала, що нам доведеться їхати через Тайшет.

— Так, — кивнув Хрест. — Розумна жінка. Досвідчена.

Хрест заліз до кабіни тепловоза, та повернувся з двома пляшками води та упаковкою якихось таблеток.

— А ще в медикаментах, які ми взяли в Іркутську, я знайшов радіопротектори, — протягнув Альоші одну пляшку та одну таблетку з упаковки. — Прийми. Додатковий захист від радіації.

Альоша взяв таблетку та пляшку води. Хрест проковтнув свою таблетку та запив водою. Альоша зробив те саме.

Вони почали одягатися. Костюми були важкими, незручними. Альоша відчував, як тканина тисне на плечі, обмежує рухи. Але це була необхідність.

Далі — протигази.

Альоша одягнув протигаз, затягнув ремінці. Світ одразу звузився до маленького кола огляду. Дихання стало важким, кожен вдих вимагав зусиль.

Хрест теж одягнув свій. Подивився на Альошу — через окуляри протигаза очі здавалися чужими, далекими.

— Готовий? — запитав він, і голос пролунав глухо, крізь фільтр.

— Так, — відповів Альоша.

Хрест підійшов до тепловоза, відкрив капот, ще раз подивився всередину.

— Все має працювати ідеально, — пояснив він. — Якщо двигун заглохне в зоні — ми мертві.

Альоша перевіряв зброю. Автомат — повний магазин, ще три запасні на поясі. Пістолет — теж повний. Ніж у піхвах на боці, щоб не заважав, але можна було швидко дістати.

Хрест закрив капот, подивився на Альошу.

— Далі все просто, — сказав він. — Розганяємося тут, на підступах. Їдемо на повній швидкості через все місто. Не зупиняємося ні за що. Навіть якщо щось побачимо. Навіть якщо хтось з нас поранений. Тільки вперед. До виїзду з зони зараження.

— Добре, — кивнув Альоша.

Хрест ще раз глянув на карту, потім сховав її.

— Тоді поїхали. І нехай нам пощастить.

Вони залізли в кабіну. Хрест завів двигун. Альоша перевірив автомат останній раз і поклав його на коліна, стволом до вікна.

Тепловоз рушив уперед, набираючи швидкість.

 

Частина 2. В’їзд у зону

Перші кілометри пройшли спокійно. Ліс ставав дедалі хворішим. Дерева чорніли, листя опадало, залишаючи голі скелети гілок. Трава зникала, залишаючи мертву землю. Дозиметр тріщав все частіше.

Альоша дивився у вікно, відчуваючи, як серце калатає частіше. Костюм важкий, душний. Протигаз ускладнює дихання. Ще й звук дозиметра діяв на нерви. Але це краще, ніж дихати отруєним повітрям.

Хрест розганяв тепловоз. Швидкість зростала — тридцять, сорок, п’ятдесят кілометрів на годину. Для тепловоза це було багато. Машина тремтіла, хиталася, колеса гуркотіли по рейках.

— Ось, — глухо сказав Хрест крізь протигаз.

Альоша подивився вперед і завмер.

Тайшет. Місто-руїна. Місто-пекло.

Будівлі були не просто зруйновані — вони були знищені. Деякі розвалені до основ, інші — розплавлені, скручені, наче гігантська рука здавила їх зверху, як тісто. Бетон спечений, почорнілий. Асфальт потріскався, місцями розплавився, застиг чорними хвилями.

Воронки від ядерних ударів — величезні, глибокі, з краями, що світилися темним, нездоровим світінням.

Все місто було покрите чорним нальотом — суміш сажі, радіоактивного пилу, попелу. Ніби хтось облив місто чорною фарбою і залишив гнити.

— Боже, — прошепотів Альоша.

Хрест мовчав, стискаючи важіль. Швидкість не знижувалася.

Тепловоз в’їхав у місто.

Одразу стало темніше — чорні будівлі по обидва боки блокували світло. Повітря, навіть крізь фільтр протигаза, здавалося важчим, густішим.

Альоша відчув, як шкіра під костюмом свербить сильніше. Радіація зростала з кожним метром.

Гуркіт тепловоза відлунював по руїнах — гучно, нестерпно гучно. Наче люди кричали всьому місту: «Ми тут! Ми живі!»

І місто відповіло.

Альоша побачив рух у тіні зруйнованої будівлі. Щось темне, швидке, що ковзало по землі.

— Хрест…

— Бачу, — коротко відповів той. — Не звертай уваги поки нас не будуть чіпати.

Рухів ставало більше. З підвалів, з тріщин у землі, з-за завалів — виповзали постаті.

Спочатку одна. Потім ще дві. Ще п’ять. Десять.

Альоша придивився, намагаючись розгледіти крізь обмежений огляд протигаза.

Мутанти. Схожі на звіролюдей, але спотворені. Шкіра темна, майже чорна, наче обвуглена. Очі світяться тьмяним жовтим світлом. Тіла худі, кістляві, але рухи швидкі, різкі. Вони бігали на чотирьох, як тварини, але інколи підводилися на дві ноги, наче згадуючи, що колись були людьми.

— Вони йдуть на звук, — сказав Хрест. — Чують тепловоз.

І це була правда. Мутанти поверталися до джерела звуку, до гуркоту двигуна. Виповзали з кожної тріщини, з кожного темного кутка.

Десятки. Сотні.

— Їх занадто багато, — тихо сказав Альоша.

 

Частина 3. Погоня розпочалася

Перші мутанти вискочили на колію. Стояли, дивлячись на тепловоз, що мчав на них. Жовті очі світилися в напівтемряві.

Хрест не гальмував. Тепловоз врізався в них на повній швидкості.

Удар. Хруст кісток. Тіла відлетіли вбік, покотилися по землі.

Але інші не злякалися. Навпаки, вони побігли за тепловозом. До тепловоза.

— Вони нас переслідують! — вигукнув Альоша.

— Бачу! — Хрест стискав важіль так, що кісточки пальців побіліли.

Мутанти були швидкими. Дуже швидкими. Вони бігли на чотирьох, наздоганяючи тепловоз. Деякі стрибали, намагаючись зачепитися за край цистерни.

Один вскочив на задню частину тепловоза. Альоша побачив це в дзеркало заднього виду.

— Один на тепловозі! — крикнув він та висунувся з вікна, щоб краще бачити. Мутант повз, наближаючись до кабіни, потім присів, як пес, готуючись стрибнути. Очі світилися, рот відкритий, показуючи чорні, зламані зуби.

Альоша вистрілив. Коротка черга. Кулі влучили в груди мутанта. Той зарепетував, але не впав. Схопився за поручень.

Альоша вистрілив знову. Цього разу — в голову.

Мутант нарешті впав, скотився з тепловоза, залишився позаду. Альоша закрив вікно і продовжував спостерігати за мутантами через скло.

Але інші наздоганяли. З обох боків колії, з усіх вулиць, з усіх руїн. Вони вили не по-людськи і не по-звірячому. Якийсь моторошний, металевий звук, що пронизував кістки.

Ще один стрибнув з боку, розбив головою бокове вікно кабіни. Скло розлетілося осколками. Мутант простягнув руку всередину, намагаючись вхопити Альошу.

Альоша відскочив, вдарив прикладом автомата по руці. Чув хруст кісток. Мутант заверещав, відсмикнув руку.

Але інший уже ліз з іншого боку.

Хрест, не відриваючи погляду від колії, витягнув пістолет, вистрілив наосліп крізь інше скло. Постріл пролунав оглушливо в замкненому просторі кабіни.

Мутант упав.

— Їх занадто багато! — закричав Альоша, стріляючи знову.

— Ще трохи! — крикнув у відповідь Хрест. — Тримаймося!

Тепловоз мчав уперед. Швидкість на максимумі. Машину трясло, немов вона от-от розвалиться. Але вона ніби мала єдину ціль — вивезти людей з цього пекла.

Мутанти бігли позаду, збоку. Деякі відставали. Але більшість продовжували гнатися за тепловозом.

Альоша стріляв, економлячи патрони. Кожна черга — коротка, точна.

Один за одним мутанти падали. Але на місце кожного загиблого приходили нові.

 

Частина 4. Пік небезпеки

Попереду справа відкрився простір — величезна пустка. Колись тут, мабуть, була центральна площа Тайшета. Тепер — тільки руїни та воронка.

Воронка від ядерного удару. Велетенська, глибока, з краями, що світилися темно-зеленим нездоровим світінням. Дно її губилося в темряві.

Колія йшла краєм воронки — вузька, небезпечна ділянка. З одного боку — стіна руїн, з іншого — безодня.

— Давай, рідний, вези нас! — вигукнув Хрест тепловозу, немов це могло допомогти.

Тепловоз в’їхав на цю ділянку. Колеса гуркотіли по рейках, що тремтіли під вагою машини. Альоша відчував, як тепловоз хитається, наче ось-ось зірветься в прірву.

І саме тут мутантів було найбільше.

Вони виповзали з воронки — сотні, темна хвиля живих тіл, що котилася назустріч.

— Боже… — прошепотів Альоша.

Це було їхнє гніздо. Епіцентр ядерного удару став їхнім домом. Радіація, що вбивала все живе, для них стала життям.

Хрест не гальмував.

Тепловоз врізався в натовп мутантів. Тіла літали вбік, кістки хрустіли, крики роздирали повітря.

Але їх було занадто багато. Вони лізли звідусіль. На тепловоз, на цистерну, у розбиті вікна, на дах.

Один ледве не прорвався всередину кабіни. Альоша побачив його лише в останній момент — темну постать, що кинулася на нього з вікна.

Він відбивався прикладом, б’ючи по голові, по грудях. Мутант намагався вкусити, подряпати. Кігті — довгі та чорні, ледь не розірвали рукав костюма.

Хрест, не відриваючись від керування, витягнув ніж, різким рухом всадив його в бік мутанта. Той заверещав, смикнувся та завмер у вікні.

Альоша штовхнув його крізь розбите вікно. Мутант вилетів назовні, впав під колеса.

Інший уже виліз на дах. Альоша чув, як він дряпає метал. Звук був моторошним, нестерпним.

Альоша висунувся з вікна, подивився нагору. Мутант дивився на нього зверху. Жовті очі світилися. Альоша вистрілив. Черга влучила в плече, мутант відлетів назад і впав з даху.

Але інші лізли, а патронів залишалося мало. Альоша міняв магазини тремтячими руками. Останній запасний. Після нього — тільки пістолет.

— Ще скільки?! — закричав він.

— Десь кілометр! — відповів Хрест. — Один кілометр!

 

Частина 5. Виїзд з зони

І раптом щось змінилося. Мутанти почали відставати. Не всі. Ті, що були більші та сильніші все ще трималися. Але більшість зупинилася. Стояли на якійсь межі, вили, але далі не йшли.

Альоша обернувся, дивлячись назад. Вони стояли на невидимій лінії, ніби боячись переступити її.

— Вони зупинилися, — сказав він, не вірячи своїм очам.

— Територія, — видихнув Хрест. — То їхня територія. Далі вони не йдуть.

Але один мутант — найбільший, найсильніший — не зупинився. Він біг за тепловозом, очі горіли яскравіше за інших, тіло масивніше, м’язисте.

Альфа. Вожак зграї.

Він наздогнав тепловоз, стрибнув на цистерну, та поповз уперед, до тепловоза.

Альоша вистрілив. Влучив. Але мутант не впав. Продовжував лізти.

Альоша вистрілив знову. І знову. Магазин спорожнів.

Мутант перескочив з цистерни на тепловоз. Обличчя — спотворене, чорне, з жовтими очима, що палали ненавистю. Колія вильнула, через що мутант втратив рівновагу та почав падати, але зачепився рукою за вікно та опинився поряд з кабіною.

Альоша скинув автомат, витягнув ніж. Рубонув по руці мутанта. Лезо розрізало чорну шкіру, бризнула темна кров.

Мутант заверещав, присів та вискочив на капот тепловоза.

Тоді Альоша зробив щось божевільне. Він виліз на дах кабіни. Вітер бив у обличчя крізь протигаз, тепловоз трясся. Один невірний рух або нерівність колії — і він упаде і розіб’ється.

Але він не думав про це. Думав тільки про мутанта.

Вони стояли один проти одного — людина і монстр. На верху тепловоза, що мчав на максимальній швидкості.

Мутант кинувся. Альоша відхилився і рубанув ножем у шию. Мутант зупинився на задньому краю тепловоза, обернувся, потім схопився за рану. Темна кров хлинула фонтаном. Очі його почали згасати.

Альоша підійшов ближче та штовхнув його ногою в груди. Мутант втратив рівновагу та впав з даху під колеса цистерни.

Альоша стояв на даху, важко дихаючи крізь протигаз. Руки тремтіли від сплеску адреналіну. Ніж у руці був весь у чорній крові.

— Альоша! — ледь почувся крик Хреста знизу. — Лізь назад!

Альоша обережно спустився, відкрив двері у кабіну та зайшов всередину.

Тайшет залишався позаду. Руїни зникали. Рослинність повертался — спочатку чахла, потім нормальна.

Вони виїхали. Вони вижили.

Хрест нарешті почав сповільнюватися. Швидкість знижувалася. Тепловоз тремтів менше.

За кілька хвилин Хрест зупинив машину. Заглушив двигун.

Тиша здалася оглушливою. Навіть дозиметр замовчав.

 

Частина 6. Після пекла

Вони сиділи в кабіні, важко дихаючи крізь протигази. Ніхто не говорив. Не було сил.

Нарешті Хрест зняв протигаз. Обличчя його було мокрим від поту та червоним від напруги.

Альоша теж зняв свій. Вдихнув свіже повітря — таке прекрасне, таке живе.

Вони вийшли з кабіни. Ноги тремтіли, ледь тримали. Альоша присів на землю, спиною до колеса.

Хрест стояв, дивлячись назад. На обрії ще виднівся чорний силует Тайшета. Міста-пекла, крізь яке вони щойно пройшли.

— Пронесло, — тихо сказав він. — Буквально.

Альоша кивнув, не маючи сил відповісти.

Вони сиділи так кілька хвилин. Відпочивали. Відновлювалися.

Потім Хрест почав оглядати тепловоз. Ходив навколо, вдивлявся.

— Кілька вм’ятин, — констатував він. — Розбиті вікна. Подряпини. Але загалом все ціле. Цистерна також ціла. Ми в порядку.

Альоша підвівся, підійшов до нього.

— Магазини вистріляв всі, — сказав він. — Добре що в Іркутську патронів прихопили.

Він дістав останній магазин з автомата, показав порожній Хресту.

Хрест кивнув.

Альоша подивився на свої руки. Вони все ще тремтіли. Ніж був у чорній крові мутанта. Він витер його об траву, сховав у піхви.

— Ти виліз на дах, — сказав Хрест, дивлячись на нього. — Це було божевільно.

— Знаю, — відповів Альоша. — Але інакше він заліз би в кабіну і вбив би нас обох.

Хрест мовчав, потім кивнув.

— Ти правильно зробив. Дякую.

Вони знову помовчали. Відпочивали.

 

Частина 7. Осмислення

Альоша виніс з тепловоза цинк з патронами, відкрив його, розклав магазини перед собою, сів на землю спиною до тепловоза і почав набивати магазини патронами. Хоча він відчував виснаження — не тільки фізичне, а й емоційне, наче щось усередині вичерпалося, ця методична робота його заспокоювала.

Він згадував обличчя мутантів. Темні, спотворені. Очі, що світилися жовтим світлом.

«Колись вони були людьми, — думав він. — Жили в Тайшеті. Працювали, любили, сміялися. А потім прийшла війна. І перетворила їх на… це».

Хрест стояв поруч, дивлячись на обрій, де вже майже не видно було Тайшета.

— Там залишилося місто, — сказав він тихо. — Тисячі людей жили там. А тепер — тільки монстри.

Альоша підвів голову.

— Чому вони не вийшли за межі? — запитав він. — Могли б нас переслідувати далі.

Хрест повернувся до нього.

— Скоріш за все через радіацію, — відповів він. — Вони мутували, адаптувалися до неї. Тепер вона їм потрібна для життя. Без неї вони помруть. — Він зробив паузу. — Це їхня в’язниця і їхній будинок одночасно.

Альоша задумався над цими словами. В’язниця і будинок. Вони не можуть вийти. Приречені вічно жити в руїнах, у радіації, у пеклі.

— Скільки таких місць по всій країні? — запитав він тихо. — По всьому світу?

Хрест не відповів. Не було відповіді.

— Ми робимо правильну річ, — сказав Альоша твердо. — Рятуємо Олю та Дітей лісу. Щоб люди вижили. Щоб було майбутнє.

Хрест подивився на нього, кивнув.

— Так. Ми робимо правильну річ.

Вони відпочили ще півгодини. Сиділи мовчки, кожен занурений у власні думки. Альоша дивився на захід, туди, де десь за обрієм був Красноярськ. Де була Оля.

Хрест підвівся першим.

— Треба їхати, — сказав він. — Поки світло.

Альоша кивнув, піднімаючись, потім позбирав вже споряджені магазини та разом з відкритим цинком заніс в кабіну тепловоза. Тіло все ще нило від напруги, але відпочинок допоміг. Руки більше не тремтіли.

Вони обстежили тепловоз ще раз — уважніше, детальніше. Хрест перевірив все, що можна було перевірити в польових умовах. Альоша зібрав уламки скла з розбитих вікон, викинув їх подалі від колії.

— Вікна залишаться без скла, — сказав Хрест. — Нічим закрити. Але це не критично. Головне — двигун працює і крутить колеса.

Він завів мотор.

— Їдемо, — сказав Хрест.

Альоша заліз у кабіну, сів на своє місце. Взяв автомат, під’єднав споряджений магазин.

Тепловоз рушив уперед, повільно набираючи швидкість. Не так швидко, як через Тайшет — не було потреби. Звичайна, розмірена їзда.

Альоша дивився у вікно. Ліс навколо був нормальним — зелений, живий. Птахи співали. Вітер шелестів листям. Природа жила своїм життям, байдужа до того пекла, що залишилося позаду.

— Скільки ще до Красноярська? — запитав він.

Хрест глянув на карту.

— Кілометрів триста. Може, трохи більше. Якщо їхати без затримок — два дні. Може, три.

— Два-три дні, — повторив Альоша тихо.

«Ще трохи, Оле, — подумав він. — Ще кілька днів. Я вже близько. Дуже близько».

Він згадав той сон — гребля, що тріскається. Вода, що пожирає все. Голос Олі: «Час майже вийшов. Зворотній відлік запущено. Поспіши!»

«Я поспішаю, — відповів він їй у думках. — Роблю все, що можу».

Тепловоз їхав далі, залишаючи позаду Тайшет. Кожен кілометр приближав їх до мети.

Вони їхали мовчки близько години. Сонце вже схилялося до обрію, фарбуючи небо в червоні та помаранчеві відтінки.

Альоша нарешті порушив тишу:

— Ми пройшли Іркутськ, Ангарськ, Черемхово, Зиму, Тайшет, — сказав він, рахуючи на пальцях. — П’ять міст. П’ять різних випробувань.

Хрест кивнув, не відриваючи погляду від колії.

— І кожне залишило слід, — продовжив Альоша.

— Так, — коротко підтвердив Хрест.

Альоша замовк, обмірковуючи. Потім додав:

— Кожне місто змінило нас. Трохи. Але змінило. У Черемхові навчилися, що обережність іноді створює більші проблеми. В Ангарську — що іноді треба проходити мимо, навіть якщо це боляче. У Зимі — що можна допомагати без шкоди для місії. У Тайшеті — що є речі страшніші за смерть.

Хрест подивився на нього.

— Філософ став, — сказав він з легкою іронією. — Але ти правий. Кожне місто — це урок. Питання в тому, чи навчимося ми на цих уроках.

Альоша кивнув.

 

Частина 8. Ночівля після пекла

Тепловоз їхав далі. Колеса вистукували рівний ритм. Сонце зайшло, настали сутінки. Хрест увімкнув фару —промінь, що пронизував темряву попереду.

— Їдемо ще годину, — сказав він. — Потім зупинимося на ніч. Треба відпочити як слід і зранку знову в дорогу.

Альоша кивнув. Відчував втому — глибоку, що йшла з самих кісток. Після Тайшета тіло вимагало відпочинку.

Невдовзі Хрест знайшов гарне місце — невелику галявину біля колії, де можна було безпечно зупинитися. Він заглушив двигун, і тиша лісу оточила їх.

Вони вийшли з кабіни, розклали спальні мішки прямо на землі біля тепловоза. Хрест за допомогою мотузки, кілків та кількох консервних банок зробив імпровізовану сигналізацію по периметру. Якщо хтось захоче до них підібратися, то наробить багато шуму.

Альоша ж в той час порозкладав зброю біля спальників, щоб у випадку небезпеки в найкоротший час бути готовими відбивати загрозу. Коли приготування до ночівлі були закінчені, Хрест тихо промовив:

— Все, можна лягати спати. Завтра знов буде важкий день.

Альоша кивнув, але сон прийшов не відразу.

Небо було ясним, повним зірок. Молочний Шлях тягнувся через все небо — безмежний, вічний.

Альоша лежав, дивлячись на зірки. Думав про Олю. Про те, чи дивиться вона зараз на те саме небо. Чи думає про нього.

«Я йду до тебе, — сказав він їй у думках. — Ще трохи. Ще кілька днів. Чекай на мене».

Нарешті він заснув. Сон був важкий і без сновидінь. Тіло відключилося, вимагаючи відпочинку.

Рано вранці Альоша прокинувся від співу птахів. Сонце тільки-но піднімалося, фарбуючи небо в рожеві та золоті відтінки. Повітря було свіжим, холодним.

Він підвівся, розім’яв затерплі м’язи. Тіло все ще боліло.

Хрест уже не спав — сидів біля тепловоза, перевіряв щось у двигуні.

— Доброго ранку, — сказав Альоша.

— Доброго, — відповів Хрест, не відриваючись від роботи. — Спав добре?

— Як убитий, — зізнався Альоша. — Після вчорашнього…

Хрест кивнув.

— Я теж. Але треба їхати. Попереду ще багато дороги.

Вони швидко поснідали — консерви, хліб, чай.

Після сніданку зібралися. Хрест завів двигун. Машина була готова.

— Поїхали, — сказав Хрест.

Тепловоз рушив уперед, залишаючи позаду галявину.

Альоша дивився вперед, на колію, що бігла до обрію. Думав про те, що попереду.

Він подивився на Хреста, що вів тепловоз. Надійного, досвідченого. Людину, яка пройшла з ним через усе це.

— Хрест, — сказав Альоша.

— Так?

— Дякую. За все.

Хрест глянув на нього, усміхнувся ледь помітно.

— Не дякуй. Ще не закінчилося. Дякувати будеш, коли повернемося з Олею та Дітьми лісу.

— Але все одно. Дякую.

Хрест кивнув, продовжуючи керувати тепловозом.

Тепловоз їхав далі. Ліс змінювався на відкриті простори, потім знову на ліс. Колія тяглася вперед, нескінченна, наче нитка долі.

Альоша відчував — вони близько. Дуже близько. Ще кілька днів — і вони будуть у Красноярську. І тоді почнеться найважливіша частина місії. Порятунок Олі та Дітей лісу.

«Чекай на мене, — подумав він. — Я йду. І нічого мене не зупинить».

Сонце піднялося над обрієм, заливаючи світ теплим світлом. Новий день. Нова ділянка шляху.