Розділ 12: Хрест

Частина 1. Один день тому

— Добре. Я йду в долину. Забираю Олю та Дітей лісу. Ти їдеш у Красноярськ, шукаєш вагон і повертаєшся з ним сюди. Намагаймося зробити все за добу. Зустрічаємося тут завтра близько опівдня.

Хрест помовчав, обмірковуючи. Потім кивнув.

— Згоден. І, як завжди, якщо щось піде не так…

— …імпровізуємо, — сказав Альоша. — Як завжди.

Вони повернулися до тепловоза. Альоша почав збирати спорядження — методично, не поспішаючи, перевіряючи кожну дрібницю. Поскладав у рюкзак трохи їжі, води, аптечки та ще дещо, що могло стати в нагоді в пішій подорожі. Одягнув рюкзак на плечі, підтягнув лямки, підскочив на місці кілька разів, щоб перевірити, що рюкзак сів добре.

Перевірив і спорядив зброю: автомат, пістолет, Тихар та ніж, розклав у розгрузку магазини та кілька гранат, поклав у кишеню торбинку з кульками для Тихаря. Автомат та Тихар закинув за спину, пістолет сховав у кобуру, ніж — у піхви на боці.

Хрест стояв поруч, мовчки спостерігав. Коли Альоша закінчив, то подивився Хресту в очі і сказав:

— Будь уважний. Не потрапляй у неприємності. Красноярськ — велике місто. Невідомо, хто там зараз живе.

Хрест усміхнувся — ледь помітно, але тепло.

— Не переймайся, — відповів він спокійно. — Я на своєму віку бував і в набагато небезпечніших ситуаціях. Зі мною все буде добре. — Він поклав руку на плече Альоші. — Роби те, що повинен. Забирай своїх людей. Я все підготую, і зустрінемося тут.

Альоша кивнув. Він відчував стиснення в грудях — не страх, а щось інше. Разом вони пройшли через стільки небезпек. Через Іркутськ, Ангарськ, Черемхово, Зиму, Тайшет, Канськ. Через пекло і лід. І тепер мали розділитися, щоб кожен виконав свою частину місії — і знову зустрітися тут.

— Удачі, — просто сказав він.

— І тобі, — відповів Хрест.

Вони обійнялися — коротко, міцно, по-братерськи. Потім відступили.

Хрест заліз у кабіну тепловоза. Подивився на Альошу крізь розбите вікно.

— До зустрічі, — сказав він.

— До зустрічі, — відповів Альоша.

Двигун загудів. Тепловоз повільно рушив, набираючи швидкість. Хрест повів його назад до Красноярська.

«Ну от, половину справи зроблено, — подумав Хрест, слідкуючи за дорогою. — Тепер я привезу вагон, Альоша виведе Дітей лісу, і час вирушати додому. Треба буде лише в Канську трошки проапгрейдити потяг та вікна вставити. А то цей вітер в обличчя вже добряче набрид.».

Назад їхати було спокійніше, все ж таки шлях вже, можна сказати, знайомий. Півтори години їзди — і Хрест буде на станції Єнісей обирати вагон, який повезе Дітей лісу на Байкал.

Але відсутність Альоші в кабіні давала Хресту відчуття якоїсь пустоти, наче хтось порушив звичний порядок. Рівномірний стук коліс, неспішний рух тепловоза, спокій та природа за вікном взяли своє, і Хрест поринув у спогади.

 

Частина 2. Бібліотека

Субота, 6 жовтня 2001 року. Кадуй.

Ну ось, нарешті пролунав дзвінок останнього уроку. Вчителька географії Надія Валентинівна подивилася на дітей і гучно сказала:

— Урок закінчено. На наступне заняття не забудьте принести контурні карти.

Але учні її вже не слухали. Всі збирали ручки, олівці, книжки, було чути стукіт шкільних стільців та гомін підлітків після закінчення навчального дня. Діти поспішали додому.

Костя також збирав свої речі і теж поспішав. Але не додому, а в бібліотеку. Зазвичай в перших числах кожного місяця бібліотека отримувала нові свіжі журнали та газети. Можливо, сьогодні буде щось нове почитати. Але треба спішити, тому що у суботу бібліотека працює лише до сімнадцятої години.

Костя подивився на парту, перевіряючи, чи не забув чогось, і застібнув рюкзак. Швидко пройшов до виходу з класу, спустився сходами на перший поверх. Забрав куртку в гардеробі, одягнувся і вийшов з будівлі школи. Бібліотека була недалеко від школи. Костя закинув рюкзак на плечі і швидким кроком майже побіг до бібліотеки.

Бібліотека зустріла Костю теплом і запахом старого паперу. Надворі вже починало холодати — жовтень брав своє, але тут, між стелажами з книгами, час ніби сповільнювався. Костя стягнув шапку і засунув її в кишеню куртки.

— О, Костику, — бібліотекарка тьотя Маша підняла голову від стола. — А я тебе сьогодні й не чекала.

— Та я просто так, — відповів Костя, підходячи до стійки. — Думав, може якісь нові журнали є.

Тьотя Маша — невисока жінка років п’ятдесяти з окулярами на носі — усміхнулася і потягнулася кудись під стіл.

— Вгадав, — сказала вона з виглядом людини, яка зберігала таємницю і нарешті може її розкрити, — сьогодні вранці привезли. Новий випуск.

Вона поклала на стійку журнал.

«Радіо». Жовтень 2001.

Костя взяв журнал обома руками. Обкладинка ще трохи хрускотіла — новенька. Він завжди любив цей момент — перший дотик до нового номера.

— Дякую, тьотю Машо.

— Сідай, читай. Тільки до п’ятої, — попередила вона. — Сьогодні зачиняю вчасно.

Костя кивнув і пішов до свого улюбленого місця — стіл біля вікна в кутку, де ніхто не заважав. Поклав рюкзак на підлогу, сів, відкрив журнал.

Почав гортати.

Виставка МАКС-2001 — авіація, реактивні двигуни, фотографії літаків. Цікаво, але не те. Стаття про історію радіомовлення в СРСР — він переглянув і перегорнув. Реклама якихось приладів. Ще реклама.

А ось це цікаво.

«Комбінований перемикач гірлянд».

Костя зупинився на статті.

На сторінці була розгорнута схема — транзистори, резистори, конденсатори, все акуратно з’єднане лініями. Поряд — опис роботи, перелік деталей, нюанси налаштування. Він уважно вдивився в схему, простежив очима кожен ланцюжок. Не така вже й складна. Якщо дістати деталі…

До Нового року залишалося менше трьох місяців. Батько, як завжди, принесе живу ялинку з лісу — справжню, пахучу, з краплями смоли на гілках. А якщо до неї не простий дощик з магазину, а свою гірлянду, зроблену власноруч, з перемикачем, щоб лампочки святково мерехтіли на новорічній ялинці…

Костя ще раз подивився на схему. Можна буде спробувати зібрати. Перегорнув далі.

Через кілька сторінок його зупинила ще одна схема — металошукач. Він повільно прочитав опис, розглянув креслення. Ось це серйозна річ. Складніша, деталей більше… Він уявив, як іде берегом річки з таким пристроєм. Старі монети, загублені речі, все що могло пролежати в землі роками.

Але це потім. Не зараз.

Костя відкрив рюкзак, дістав зошит у клітинку і олівець. Відкрив на чистій сторінці, написав акуратно: «Металошукач — журнал Радіо №10, 2001». Закрив зошит і відсунув його вбік.

Далі гортав неспішно. Датчик руху — цікаво. Переговорний пристрій — теж непогано. ІЧ сигналізатор перешкод, сенсорні вимикачі, звуковий сигналізатор короткого замикання. Кожну схему він розглядав уважно, деякі зупиняли його на хвилину-другу.

Потім натрапив на статтю: «Інтернет: в очікуванні мільярда».

Прочитав перший абзац. Потім ще один. Зупинився. Комп’ютера вдома все одно не було, тож навіщо гаяти час? Може колись. Зараз не на часі.

Повернувся до перемикача гірлянд. Треба все перемалювати.

Відкрив зошит на новій сторінці і взявся до роботи. Креслив акуратно, намагаючись точно відтворити кожен елемент схеми. Транзистор за транзистором, резистор за резистором. Лінії з’єднань він проводив під лінійку — щоб рівно. Схема виявилася великою, зайняла цілу сторінку, але виглядала дуже добре. Все чітко і зрозуміло.

На другій сторінці він переписав список деталей — назви, номінали, кількість. Потім опис роботи схеми і нюанси налаштування, щоб нічого не забути.

Олівець скрипів по паперу. В бібліотеці було тихо — лише десь у глибині стелажів тьотя Маша переставляла книжки.

Костя не помічав нічого.

— Костику.

Він підняв голову.

Тьотя Маша стояла поруч і дивилася на нього з м’якою усмішкою.

— П’ята година. Мені зачиняти.

Костя подивився у вікно — надворі вже сутеніло. Не помітив, як минув час.

— Ой, — сказав він. — Вибачте, тьотю Машо.

— Та нічого, нічого, — вона махнула рукою. — Ти що там таке малюєш?

— Схему, — відповів Костя, закриваючи зошит. — Перемикач для новорічної гірлянди. Сам зроблю.

Тьотя Маша подивилася на нього поверх окулярів.

— Сам зробиш гірлянду?

— Ну, не гірлянду. Перемикач до неї. Щоб світло перемикалося по-різному.

— Ото розумна голова, — сказала вона із задоволенням. — Весь у батька.

Костя поклав зошит та олівець у рюкзак, застебнув його, підвівся. Поніс журнал на стійку.

— До побачення, тьотю Машо. Дякую.

— До побачення, Костику. Приходь.

Надворі було вже прохолодно. Костя застебнув куртку і рушив додому.

Ноги самі несли знайомою дорогою — повз старий паркан, повз колонку на розі, повз будинок діда Петра з вічно гавкаючим псом. Пес гавкнув і сьогодні, для порядку, і замовк.

В голові Костя вже прикидав. Деталі. Де їх дістати в Кадуї — питання. В господарському хіба що резистори знайдуться, та й то не всі. Можна замовити поштою — в журналі завжди є оголошення. Але тоді чекати тиждень, може два.

А ще треба буде вмовити батька.

Батько дасть гроші — Костя в цьому не сумнівався. Але спочатку доведеться пояснити, навіщо. Батько завжди питав навіщо — не щоб відмовити, а щоб зрозуміти. Звичка така.

Костя вже уявляв цю розмову, підбираючи слова, коли до нього дійшло інше — він не їв із самого ранку. Шлунок нагадав про себе тихим, але виразним бурчанням.

І одразу в пам’яті спливло: мама казала, щоб після школи довго ніде не затримувався.

Костя пришвидшив крок.

Хвіртка рипнула звично. Костя зайшов у двір, пройшов через ганок і відчинив двері до хати.

Запах котлет вдарив одразу — теплий, м’ясний, неймовірно смачний після цілого дня. Шлунок відгукнувся миттєво.

— Прийшов, нарешті! — мамин голос долинув з кухні. Не злий, але твердий. — Де тебе носило? Я вже не знала, що й думати!

Костя зайшов, почав знімати куртку.

— Мам, я в бібліотеці був. Новий журнал привезли, я засидівся.

— Журнал! — мама вийшла з кухні, витираючи руки рушником. Подивилася на нього з тим виразом, який означав, що зараз буде довга розмова. — Міг хоча б додому заскочити і попередити! А якби щось трапилося?

— Та нічого не трапилося, — Костя повісив куртку, поставив рюкзак. — Я в бібліотеці сидів, не на вулиці.

— У бібліотеці! А їсти ти думав? Цілий день з ранку нічого не їв…

— Ну досить сварити хлопця, — подав голос батько з кімнати. — Він же знання отримував, а не байдики бив.

Мама змовчала, але вираз обличчя сказав усе, що вона думала про цей аргумент.

— Вечеря о шостій, — сказала вона нарешті. — Іди руки мий.

— Добре.

Костя пішов у ванну. Відкрив воду, намилив руки — холодна вода після вулиці здалася особливо крижаною. Поки мив руки, думав про схему. Треба ще раз перевірити список деталей, може щось можна дістати в місті без замовлення.

Вийшов з ванної.

На кухні на тарілці лежали котлети — рум’яні, тільки зі сковорідки, ще з парком. Мама стояла спиною, мішала щось у каструлі.

Костя підійшов до столу, узяв котлету і відкусив майже половину.

Гаряча. Соковита. Найсмачніше, що він їв за весь день.

— Костянтине! — мама обернулася. — Вечеря о шостій!

Але Костя вже жував, дивлячись на неї з абсолютно невинним виглядом.

Мама зітхнула і відвернулася назад до каструлі.

Костя доїв котлету, облизав пальці і пішов до своєї кімнати. Сів за стіл, відкрив рюкзак, витяг зошит. Розгорнув на схемі.

Отже. Деталі.

 

Частина 3. Станція Єнісей

Занурившись у спогади, Хрест сам не помітив, як тепловоз привіз його у Красноярськ. Дорога промайнула майже непомітно — колеса рівно відбивали свій ритм, і цей монотонний звук ніби витягував із пам’яті все, що давно ховалося десь глибоко. Лише коли силуети будівель міста почали проступати у вікнах, він зрозумів, де знаходиться.

Зараз, на зворотному шляху, вже можна було спокійно розглядати все навкруги, поки тепловоз повільно їхав колією.

Двадцять років без людей зробили свою справу. Будівлі все ще стояли, але виглядали дивно — ніби неправильно. Деінде провалилися дахи, вікна чорніли порожніми отворами. Скло в більшості давно вибито — чи вибухами, чи мародерами, чи просто часом, який ніхто не може зупинити. Немов місто трималося не завдяки міцності, а за якоїсь інерції, за звичкою.

Хрест бачив такі міста вже не раз. І кожного разу думав, що звик. Але варто було знов опинитися серед цього мертвого каміння — і з’являлося те саме відчуття. Наче дивишся на щось неправильне, на те, що повинно бути зовсім інакшим.

Він трохи скинув швидкість, коли попереду почали вимальовуватися перші стрілки станційного вузла. Метал рейок тут розходився, переплітався, утворюючи складний візерунок, який колись означав рух, вибір напрямків, життя.

Станція Єнісей.

Хрест повільно підвів тепловоз ближче, зупинив його, заглушив двигун і кілька хвилин просто дивився.

До війни тут, напевно, панувала метушня. Навіть не напевно — він майже бачив це. Люди, що поспішають на потяг, тягнуть сумки, когось кличуть, сваряться. Голос із гучномовця, який щось оголошує, але його ніхто до кінця не слухає. Запах дешевої кави, пиріжків, тютюну та поїздів.

Тепер станція нагадувала щось середнє між цвинтарем і звалищем. Перон заріс бур’яном — берізки та іван-чай пробилися крізь бетонні плити. На коліях — кілька іржавих товарних вагонів, один із яких завалився набік ще, мабуть, років п’ятнадцять тому, і так і лежав, поступово вростаючи в землю.

І тиша.

Та сама тиша, яка ніколи не стає звичною. Коли чуєш усе — вітер, далекі крики птахів, шелест трави — але не чуєш головного. Людей.

Хрест взяв автомат, перевірив магазин. Вийшов.

Повітря пахло річкою, іржею і чимось ще — тим невловимим запахом занедбаності, який є у всіх мертвих містах. Хрест пройшов уздовж перону, оглядаючись, прислухаючись. Нічого підозрілого. Вітер приніс ледь вловимий запах диму, як від багаття або грубки. Хрест зупинився на мить, потягнув носом. Схоже, десь недалеко є люди.

Він подивився праворуч на будівлю станції. Двері були забиті ззовні дошками хрест-нахрест. Це дивно. Можливо, на станції хтось був. Або є зараз.

Хрест відзначив це подумки і напружився трохи сильніше.

Праворуч від дверей стояв кавовий автомат.

Хрест не одразу зрозумів, що це взагалі таке — настільки автомат змінився за двадцять років. Колись яскравий, з підсвіткою і глянцевими фотографіями кави, тепер він був іржавим, з облупленою фарбою. Пластикові панелі потріскалися і частково відвалилися. Скляне віконце, через яке колись можна було бачити стаканчик із кавою, що опускається, — темне і брудне. На боці автомата хтось надряпав чимось гострим — «Тут був Вася 2031».

Васько встиг побувати тут кілька років тому. Цікаво, де він зараз.

Хрест подивився на автомат ще мить, і спогади знову виринули з глибин пам’яті.

 

Частина 4. Ліза

П’ятниця, 8 червня 2012 року. Москва.

Костя відкинувся на спинку крісла і потер очі.

На моніторі світився проєкт нової ракетної системи — сто сімдесят дві сторінки технічної документації — таблиці, схеми, розрахунки. Він читав його вже третю годину поспіль і відчував, як думки починають ковзати по рядках, не чіпляючись ні за що. Шия затекла — та тупа, нудна втома в м’язах, яка буває, коли довго сидиш в одній позі і не помічаєш цього. Він покрутив головою ліворуч-праворуч, почув, як щось хруснуло, і вирішив, що документація почекає.

Кава. Десять хвилин перерви — і назад за роботу.

Він встав, вийшов у коридор і рушив до майданчика з кавовим автоматом.

Управління перспективного аналізу займало весь четвертий поверх — довгі коридори, однакові двері, люди в цивільному, які ходять з папками і роблять вигляд, що їх тут немає. Звичайний робочий день. Костя йшов, розминаючи шию, і думав про третій розділ документації, де автори проєкту явно намагалися приховати конструктивний прорахунок за трьома сторінками формул.

Він ще не дійшов до майданчика з автоматом кави, коли почув.

— А ну давай, стара бляшанко, працюй. Де моя кава? Давно тебе пора на смітник відправити.

Голос був жіночий — роздратований, але з якоюсь іскрою в ньому, з тим відтінком, який буває, коли людина злиться через несподіванку, якої не повинно було статися. Костя завернув за поворот на майданчик з автоматом.

На майданчику біля кавового автомата стояла дівчина — спиною до нього. Руде волосся трохи нижче плечей, пряме, в світлі з вікна воно здавалося майже мідним. Біла літня блуза, коротка чорна спідниця, сріблясті босоніжки на підборах. Вона лупила кулаком по боку автомата — не з усієї сили, але з почуттям, вкладаючи в кожен удар цілком конкретну думку про якість сучасної техніки. Автомат мовчав із тим тупим впертим мовчанням, на яке здатні лише несправні механізми.

Костя підійшов ближче — і відчув запах її парфумів. Легкий, квітковий, з чимось теплим і трохи терпким. Не різкий, а такий, який не одразу помічаєш, але потім не можеш забути.

— Мабуть, знову завис, — сказав Костя.

Дівчина обернулася.

Костя встиг помітити все одразу, як це буває в перші секунди: зелені очі, легкий макіяж, пряма постава, червоний манікюр на пальцях, якими вона щойно гатила по автомату. Гарна. І дивиться з тим виразом, який означає щось на кшталт: хто ти такий і чи можеш допомогти, бо якщо ні — не витрачай мій час.

Він не став пояснювати. Просто присів навпочіпки біля автомата, витягнув вилку з розетки і почав рахувати подумки. Раз, два, три, чотири, п’ять. Вставив вилку назад. Автомат здригнувся, гикнув, загудів своїми нутрощами — тим гудінням механізму, який щойно згадав, навіщо він існує — і блимнув написом: Виберіть напій.

— А де моя кава? — запитала вона. В голосі вже не було роздратування — тільки той самий відтінок іронії.

Костя підморгнув.

— Хвилинку. Тільки нікому не розповідайте.

Він дістав із кишені флешку — невелику, чорну — і вставив у сервісний порт збоку автомата. Пальці швидко пробіглися кнопками на панелі — він робив це вже не вперше. Обернувся до дівчини.

— Вам яку каву?

Вона подивилася на флешку, потім на нього, і в цьому погляді було щось таке — суміш здивування і зацікавленості — що Кості стало трохи веселіше, ніж було хвилину тому.

— Лате, — сказала вона нарешті.

— Добре.

Ще кілька кнопок. Автомат на мить замислився, потім почав гудіти, перемішуючи щось всередині — і, тихо клацнувши, видав стаканчик кави з переможним сигналом. Костя дістав його і простягнув дівчині. Вона взяла стаканчик у руку, відпила ковток і подивилася на Костю — уважно, оцінююче, але без зверхності.

— Костянтин Громов, — сказав він. — Тобто Костя.

Вона трохи здивувалася — він це побачив по тому, як на мить змінився її вираз.

— Громов? — перепитала вона. — А ви не глузуєте з мене? Громов К., який оцінює доцільність проєктів?

— Так, це я.

— Нічого собі, — сказала вона, і в голосі була щира невимушена здивованість. — Я думала, що Громов К. — це мінімум підполковник. Солідний такий дядько з сивиною.

— Ну, — він трохи усміхнувся, — наступного року обіцяють капітана. А там і до підполковника недалеко. А от з сивиною якось не встиг. — Він трохи помовчав.

— А я Ліза, — відповіла вона, всміхнувшись. — Фінансовий відділ. Дякую за каву, — сказала вона і підняла стаканчик.

Костя дістав флешку з автомата і поклав назад у кишеню. Вставив в автомат купюру, натиснув кнопку з Американо. Стояв, чекав поки автомат гуде, і думав, що червень цього року починається значно краще, ніж він очікував.

— Можу я вас запросити на каву сьогодні ввечері? — запитав він, повернувшись до дівчини. — Тільки не з автомата, а на справжню, італійську.

Вона помовчала рівно стільки, скільки потрібно, щоб відповідь не виглядала ані поспішною, ані зарозумілою.

— Я не проти.

— Тоді зустрічаємось тут в кінці робочого дня.

— Добре, до зустрічі, — сказала вона, і пішла по коридору зі стаканчиком у руці.

З будівлі контори вони вийшли разом о сьомій вечора.

Надворі стояла та червнева теплінь, яка буває до середини місяця — ще не задушлива, але вже справжнє літо. В повітрі висів запах листя і нагрітого асфальту. Вони йшли поруч, і він знову відчув аромат Лізиних парфумів — Костя вдихав його із задоволенням.

Кав’ярня була за кілька кварталів. Ззовні вона нічим особливим не виділялася — невелика вивіска, звичайні двері, два столики надворі. Але запах свіжообсмаженої кави відчувався ще з вулиці, і від нього одразу ставало трохи спокійніше, ніби хтось натиснув якусь непомітну кнопку всередині.

Вони сіли всередині біля вікна. Замовили. Розговорилися. Костя зловив себе на тому, що розмова йде сама — легко, без зусиль, без того незручного мовчання, яке буває, коли двоє людей ще не знають одне одного, але намагаються це виправити.

Коли принесли каву, і Ліза зробила перший ковток, вона трохи здивовано підняла очі.

— Слухай, а кава тут справді дуже смачна. Зварена ідеально.

— Власник цієї кав’ярні — справжній італієць, — сказав Костя. — Приїхав до Москви у два тисячі восьмому і відкрив тут заклад. Сам обирає каву і техніку, вчить персонал, дуже прискіпливий до якості. Кав’ярня без реклами, але всі поціновувачі справжньої кави її знають.

— Ти знайомий з власником? — здивовано запитала Ліза.

— Ні, — відповів Костя. — Просто прочитав досьє в базі контори.

Ліза подивилася на нього з таким виразом, ніби намагалася зрозуміти — він жартує чи говорить серйозно. Потім, схоже, зрозуміла, що серйозно — і засміялася. Тихо, але щиро.

— Досьє, — повторила вона. — Звісно.

Вони сиділи, пили каву і розповідали кожен про себе.

Ліза виросла у Пітері, закінчила університет за фінансовою спеціальністю, приїхала до Москви і, схоже, ні разу про це не пошкодувала. Говорила прямо, без зайвих слів і без тієї штучної м’якості, яку деякі люди плутають з вихованістю. Любила каву — справжню, не з автомата. Терпіти не могла чай: це ж просто гаряча вода з травою, як можна це пити, серйозно? Влітку бігала вранці вздовж набережної, взимку займалася в спортзалі, тому що на вулиці холодно, і взагалі, зима це окремий злочин проти людства. Сміялася негучно, але щиро — так, що одразу ставало зрозуміло — це не з ввічливості.

Костя розповідав про Кадуй — про батька-механіка, про маму, про своє захоплення технікою. Про те, як після школи зібрав речі і поїхав до Москви вступати до Бауманки — один, без знайомств і без блату, з однією лише валізою і твердим переконанням, що вступить. Вступив на факультет радіоелектроніки і лазерної техніки, де його помітили потрібні люди і запропонували роботу, про яку він тоді мав дуже приблизне уявлення і навіть не мріяв. Ліза слухала уважно, іноді перепитувала зі справжнім інтересом до життя співрозмовника, тим рідкісним, який не можна зімітувати.

— Ти знаєш, я весь день рахую бюджети проєктів, які ти погоджуєш, — сказала Ліза, — і якось не уявляла тебе таким.

— Яким?

Вона трохи подумала.

— Живим, — сказала вона нарешті і знов усміхнулася, — і дуже світлим.

Вечір непомітно переріс у ніч.

Офіціант вже двічі проходив повз їхній столик з виразом, який означає, що кав’ярня незабаром зачиняється. Коли вони нарешті встали і вийшли на вулицю, нічне місто світилося вогнями реклам і ліхтарів, десь грала тиха музика, а асфальт під ногами ще зберігав денне тепло.

Ліза дозволила Кості провести її до будинку пішки. Вони йшли неспішно, і від неї пахло тими ж парфумами, вже не так відчутно, але Костя зловив себе на думці, що йому дуже подобається цей запах. Чи, може, справа не в ароматі, а в дівчині, яка йшла поряд з ним.

Біля під’їзду вона зупинилася і обернулася до нього. У світлі ліхтаря її волосся здавалося темнішим.

— Дякую за приємний вечір, — сказала Ліза і подивилася на нього з виразом, в якому він відчув, що повинен ще щось зробити.

Він нахилився і поцілував її.

І вона відповіла, міцно обійнявши його шию.

Їх поцілунок тривав кілька секунд. Потім Ліза відступила і подивилася Кості прямо в очі з грайливою посмішкою і бісиками в очах, ніби дівчинка, яка щойно утнула щось несподіване, але приємне. Вона відкрила сумочку, дістала ручку, клаптик паперу та написала на ньому кілька цифр.

— Подзвони мені, — сказала Ліза і протягнула Кості папірець, на якому був написаний її номер телефону.

— Неодмінно, — відповів Костя з посмішкою, подивився на папірець і поклав його в кишеню.

Ліза повернулася, відкрила двері під’їзду, озирнулася ще раз на Костю, посміхнулася і зайшла в під’їзд. Двері закрилися.

Костя ще з хвилину стояв перед дверима, а в пам’яті його досі відчувався запах Лізиних парфумів. Нарешті він оговтався, дістав телефон та зателефонував до служби таксі, щоб замовити машину до свого будинку.

 

Частина 5. Пошук вагона

Пасажирські поїзди стояли в північній частині станції — два довгих потяги на крайніх сусідніх коліях, вкриті двадцятьма роками іржі та бруду. Хрест йшов уздовж перону, розглядаючи вагони. Більшість із них навіть здалеку виглядали погано — провалені дахи, вибиті вікна, деінде прогнилі стінки. Час і сибірська вологість зробили свою роботу ретельно і без поспіху.

Але ж щось придатне мало бути.

Він зупинився біля крайнього вагона першого потяга. Дах і стінка виглядали погано, місцями покриті іржею і темними плямами, які могли означати лише одне: волога давно знайшла собі дорогу всередину. Якщо так — то підлога, полиці, перегородки — все гниле. Такий вагон розсиплеться раніше, ніж доїде до Байкалу.

Хрест подивився на сусідній потяг.

Крайній вагон цього потяга виглядав інакше. Метал рівний, без здуття фарби і плям. Важко було сказати напевно з перону, тож Хрест вирішив перевірити зверху.

Він знайшов драбину збоку вагона і піднявся нею на дах.

Дах вагона виглядав добре — рівний, ніде ані острівця іржі, ані дефектів фарби. Схоже, що вагон вийшов з заводу незадовго до початку війни. Хрест пройшов дахом кілька кроків, обережно, прислухаючись до кожного звуку під підошвами — ніякого скрипу, ніякого прогину. Метал був рівним і щільним. Це означало, що і всередині він повинен бути в нормальному стані, тож, швидше за все, вагон може виявитися придатним.

Він спустився з даху, підійшов до дверей вагона. На вікні біля дверей, під шаром пилу і бруду, можна було розібрати трафаретний напис:

527И «Іркутськ — Санкт-Петербург».

Далекий маршрут. Колись цей вагон долав половину країни — від Байкалу до Балтики. Тепер стояв тут забутий і чекав невідомо чого.

Хрест відчинив двері і зайшов усередину.

Повітря в вагоні було затхлим і важким — застояним за двадцять років без провітрювання. Хрест зупинився на мить, дав очам звикнути до напівтемряви. Крізь запилені вікна всередину проникало мало світла, але вистачало, щоб роздивитися.

Пилу було багато — він лежав рівним сірим шаром на всьому: на полицях, на підлозі, на маленьких столиках біля вікон. Коли Хрест зробив крок, за ним залишився чіткий слід. Але пил — то не важливо. Головне, що перегородки стояли рівно, підлога не прогиналася під вагою, полиці трималися на своїх місцях. Дерматин на полицях і спинках потріскався від часу, місцями відшарувався, але це був косметичний недолік, не більше. Сам вагон тримався.

На одній з полиць лежала газета. Хрест підійшов, подивився — «Комсомольська правда» 2013 року. Хтось їхав цим поїздом і залишив газету, навіть не здогадуючись, що через кілька днів цей поїзд зупиниться тут назавжди.

Він пройшов далі по вагону, перевіряючи кожне купе. Скрізь одне й те саме — пил, потрісканий дерматин, але конструктивно все тримається. Вагон був живий. Старий, занедбаний, забутий — але живий.

Хрест повернувся і пішов до виходу. Майже в кінці він зупинився біля купе провідника. Відчинив двері.

Тут було менше пилу — купе провідника завжди було окремим маленьким світом. На полиці стояли залізничні стакани в металевих підстаканниках, рівно в ряд, ніби провідник щойно вийшов і зараз повернеться. Поряд лежали якісь залізничні папери, аптечка з червоним хрестом на кришці, ліхтар, вогнегасник. На гачку на стіні висів залізничний ключ-трикутник — той самий, яким відкривають усі службові двері та відсіки у вагоні.

На столі лежала папка.

Хрест взяв її, відкрив. Всередині — квитки. Звичайні паперові залізничні квитки, якими їздила вся країна до війни. Він почав гортати їх повільно, з якоюсь несподіваною для себе цікавістю. Іркутськ — Омськ, Красноярськ — Новосибірськ, Тайшет — Тюмень. Люди їхали кудись у своїх справах, і ніхто з них не знав, що ця поїздка буде останньою.

Він гортав далі.

І раптом зупинився.

Квиток був звичайним — такий самий папір, той самий шрифт. Але дата і пункт призначення вдарили Хреста несподівано, як буває, коли натикаєшся на щось знайоме в зовсім незнайомому місці.

1 липня 2013 року. Іркутськ — Череповець-1.

Хрест довго дивився на цей квиток.

Хтось їхав першого липня із Іркутська до Череповця. Можливо додому. Можливо у відпустку. Можливо на зустріч з кимось, кого давно не бачив. Хтось сидів у цьому самому вагоні, дивився у вікно на сибірські простори і думав про своє, не знаючи, що через шість днів світ зміниться назавжди.

Першого липня 2013 року інший поїзд віз із Москви до Череповця ще одного пасажира.

Костянтина Громова.

 

Частина 6. Відпустка

Субота, 29 червня 2013 року. Москва.

Майже через три місяці знайомства Костя вмовив Лізу переїхати до нього, оскільки він мав службову квартиру від контори, простору і зручну, а Ліза свою винаймала. Тож Ліза погодилася, що так буде краще для всіх і перевезла всі свої речі до Кості.

Квартира, яка раніше здавалася Кості просто місцем, де він спить і зберігає речі, непомітно змінилася. Лізині книжки з’явилися на полиці поруч з його технічною літературою, Лізині парфуми на туалетному столику, Лізині кросівки біля дверей — завжди трохи не там, де треба, але він вже давно перестав звертати на це увагу. Точніше — звертав, але по-іншому. З якимось теплом, яке важко було назвати точним словом. У цих дрібницях було щось правильне, живе, і він ловив себе на думці, що без них квартира знову стане порожнішою.

Ранок суботи почався, як завжди. Вони нікуди не поспішали. Виспалися, прокинулись, поніжилися в ліжку. Ліза першою потягнулася і вибралася з-під ковдри, на ходу поправляючи руде волосся. Костя ще кілька хвилин лежав, а потім почув, як з кухні почали лунати звуки посуду. Ліза готувала каву.

Пили її на кухні, розтягуючи задоволення, коли не потрібно йти на роботу, і розмовляли про все і ні про що. Потім вийшли в місто, пройшлися набережною, зайшли пообідати в невеликий французький ресторан. Після ресторану пішли гуляти парком в тіні дерев і подалі від машин та міської метушні.

Ввечері, находившись містом, вирішили не готувати, а замовити піцу. Її обіцяли привезти через сорок хвилин. Поки чекали на піцу, Костя увімкнув на музичному центрі щось спокійне та розслаблююче. Потім дістав два келихи, пляшку червоного вина, налив в один келих та простягнув його Лізі, а потім ще один собі.

Ліза сиділа на дивані, підібравши ноги. Вона слухала музику, трохи погойдуючи головою в такт, і час від часу робила маленькі ковтки вина, розтягуючи смак.

— Знаєш, — сказав Костя, зробивши ковток, — я міг би зателефонувати щодо твоєї відпустки. Думаю, питання вирішилося б за п’ять хвилин одним дзвінком.

Ліза помовчала трохи, ніби обмірковуючи не саму пропозицію, а те, як саме відповісти.

— Не треба, — сказала вона спокійно і зробила невеликий ковток з келиха.

— Це не складно, — відповів Костя.

— Костя. — В її голосі з’явився той відтінок, який він вже навчився розпізнавати — не роздратування, а тверда спокійна визначеність. — Робота — то окремо. Я хочу всього добитися сама. Щоб ніхто не думав, що в мене все добре на роботі лише тому, що я дівчина самого Громова К.

Він здивувався.

— Ніхто так не думає.

— Поки що, — відповіла Ліза. — І я хочу, щоб так залишалося. — Вона трохи помовчала, і в очах з’явилися ті самі бісики, які він добре знав. — Та й подумай сам: спочатку домовишся про відпустку, потім я захочу підвищення, потім ще щось. І перетворюся на скиглю, яка буде зустрічати тебе в старому халаті та бігудях. Тобі воно треба?

Костя подивився на неї. Потім усміхнувся.

— Мені — не треба, — погодився він. — Але твій халатик мені подобається.

Ліза кинула в нього подушкою, і Костя спритно зловив подушку рукою, тримаючи в іншій келих з вином і не розливши при цьому ні краплини.

Нарешті привезли піцу, тож вирішили під піцу та вино увімкнути по кабельному новий фільм про прибульців, і, хоча Ліза дуже хотіла його подивитися, але заснула на Костіному плечі раніше, ніж закінчилася перша година. Костя глянув на неї — Ліза спала, ледь помітно посміхаючись, ніби їй снилося щось приємне.

Неділя, 30 червня 2013 року. Москва.

Ранок почався неспішно — Ліза прокинулася першою, і Костя почув з кімнати, як вона щось робить на кухні, тихо, намагаючись не гриміти. Він ще трохи полежав, дивлячись у стелю і слухаючи ці звуки — шум води, тихе клацання конфорки, якесь шкварчання і запах кави, який почав повільно розповзатися по квартирі.

Потім встав.

Ліза стояла біля плити в його старій футболці, яка була їй явно завеликою, волосся зібране в недбалий вузол. Вона одночасно смажила яєчню з беконом і варила каву, і не обернулася, коли він зайшов — лише сказала:

— Сідай, зараз буде готово.

Він сів за стіл. Надворі світило сонце, у відкрите вікно тягнуло теплим повітрям. Ліза поставила перед ним тарілку з яєчнею, потім свою, налила каву — собі і йому — і сіла навпроти.

Вони їли мовчки. Не тому, що нема про що говорити, а просто тому, що мовчання теж буває своїм.

Після сніданку Костя вирішив готувати обід сам, тим паче в холодильнику якраз була ціла курка і всі інші інгредієнти.

Ліза спочатку запропонувала допомогти, але він рішуче витіснив її з кухні — іди, не заважай, тут складна операція. Вона засміялася і пішла, але час від часу з’являлася в дверях і підозріло зазирала через його плече.

— Що це ти там робиш?…

— А це що таке?…

— А навіщо стільки часнику?

— Це для соусу, Лізо. У вершках він втрачає агресивність і створює правильну структуру, — відповів Костя, зосереджено розтираючи спеції. — Все, іди читай книжку, не збивай мені налаштування.

Він щоразу відганяв її з кухні з серйозним виглядом людини, яка виконує важливе завдання.

Поки курка шкварчала під важким гнітом на пательні, а потім мліла в духовці у вершково-часниковій підливі, квартира наповнювалася густим смачним ароматом.

Готував він справді вміло, впевнено, без зайвої метушні. Щось складніше, ніж звичайна повсякденна їжа — що готують, коли є час, бажання і людина поруч, якій хочеться зробити приємне.

Коли вони сіли за стіл, Ліза спробувала шматочок і підняла очі.

— Це неймовірно смачно. Як називається ця страва? — запитала вона.

— Курча «Чкмерулі», грузинська кухня, — відповів Костя.

— Де ти цього навчився? — знов запитала Ліза. — В Бауманці цьому ж не вчать.

— Сам, — відповів він. — Книжки, практика.

Ліза відрізала ще шматочок, поклала в рот і більше нічого не говорила, лише з задоволенням заплющила очі. Проте вираз її обличчя сказав усе.

Після обіду Костя увімкнув музичний центр і поставив повільну музику. Обернувся до Лізи і простягнув руку.

Вона подивилася на нього з тим виразом, в якому були і здивування, і сміх одночасно.

— Ти ще й танцюєш?

— Погано, — чесно відповів він. — Але сьогодні мені байдуже.

Вона взяла його руку.

Вони кружляли по кімнаті неспішно і без претензій на майстерність — просто рухалися під музику, іноді натикаючись на меблі, іноді збиваючись з ритму. Ліза сміялася, коли він наступав їй на ногу. Він теж сміявся. Сонце лежало на підлозі жовтими прямокутниками, музика грала, і нікуди не треба було поспішати.

Потім вони звалилися на диван — Ліза поклала ноги йому на коліна і витягнулася, він поклав руку на її щиколотку. Розмова потекла сама собою — про все підряд, як це буває, коли добре разом і є час.

— Двоє, — сказав Костя в якийсь момент.

— Що — двоє? — здивовано запитала Ліза.

— Дітей. Я думаю, двоє буде саме те.

Ліза подивилася на нього.

— Троє, — сказала вона.

— Чому троє?

— Тому що двоє будуть сваритися, а третій буде мирити.

— Або третій буде підбурювати перших двох, — заперечив він.

— Залежить від виховання.

— І від характеру, — відповів він. — А з ним не завжди домовишся.

— Ти зараз сказав, що наші діти будуть підбурювачами?

— Я сказав, що є ризик, — відповів він серйозно.

Ліза штовхнула його ногою в бік. Він засміявся.

Потім вони говорили про все, що завгодно — фантазували про майбутнє, про те, яким воно буде через двадцять, тридцять чи п’ятдесят років. Що людство придумає, куди полетить, що винайде. Ліза вважала, що до кінця століття люди точно долетять до Марса. Костя сумнівався — не тому, що неможливо, а тому, що люди завжди знаходять спосіб відкласти важливе на потім. Вони сперечалися легко, без гарячності, перестрибуючи з теми на тему — медицина, енергетика, штучний інтелект, знову діти, знову Марс.

Надворі непомітно почало темніти.

Ввечері замовили додому доставку суші. Костя знову дістав келихи та вино, тож їли та пили прямо в кімнаті, в той час як по телевізору йшла якась розважальна передача.

Після того, як закінчили з суші, Костя взявся прибирати.

— Поки ти прибираєш, я хочу прийняти душ, — сказала Ліза і вийшла в ванну кімнату.

Костя прибрав залишки упаковки від суші, протер стіл, та заново наповнив келихи собі та Лізі.

Через кілька хвилин з ванни вийшла Ліза з вологим волоссям та рушником, огорнутим навколо тіла. Костя подивився на неї і помітив, що в її очах знову з’явилися ті самі бісики. Ліза підняла руки вгору, ніби в танці, повела стегнами в один бік, потім в інший. Рушник не витримав, розгорнувся і впав на підлогу до Лізиних ніг — більше нічого на Лізі не було. Ліза опустила погляд на рушник, потім подивилася Кості в очі, і повела плечима.

— Упс, — сказала Ліза, підняла ліву брову і посміхнулася.

Костя підійшов до неї, підняв її на руки, вона обхопила своїми руками його шию, і Костя поніс її у спальню.

Понеділок, 1 липня 2013 року. Москва.

Вранці Костя проводжав Лізу до контори. Біля входу вона поцілувала його.

— До вечора, — сказав він. — Я тебе кохаю.

— Я теж дуже тебе кохаю. До вечора, — відповіла вона і зникла за дверима.

Костя повернувся додому. Квартира без Лізи була тихою та не такою, як завжди — та особлива тиша, яку помічаєш, коли звик, що поруч завжди є рідна людина.

Треба збиратися на вечірній поїзд. Він не поспішав. Дістав сумку, почав складати речі — одяг, документи, дещо з їжі на дорогу. Подумав, поклав ще книжку. Пройшовся по квартирі, перевіряючи, чи не забув щось важливе.

Ліза повернулася о шостій — трохи втомлена, але в доброму настрої. Побачила зібрану сумку біля дверей і подивилася на Костю.

— Готовий?

— Готовий.

Вони взяли таксі до вокзалу.

На пероні було людно і галасливо — звичайний вечірній вокзал. Хтось поспішав, хтось сміявся, хтось сперечався, диктор щось оголошував у гучномовець. Ліза тримала його за руку і мовчала — не тому, що не було про що говорити, а просто так, як мовчать люди, яким слова не потрібні.

Коли оголосили посадку і номер колії, вони поспішили на потрібний перон. Зупинились біля Костіного вагона. Ліза поправила комір його сорочки — просто так, без причини, як завжди.

— Подзвони, як приїдеш, — попросила вона.

— Подзвоню.

Ліза поцілувала його — довше ніж зазвичай. Потім відступила.

— Я кохаю тебе. Дуже-дуже. Сильно-сильно, — сказала вона.

— Я теж дуже сильно тебе кохаю. Ти моє золото.

Ліза знову притиснулася до нього і міцно обійняла. Він відчув, як вона затримала подих, ніби не хотіла відпускати. Потім все ж відступила.

— Ну давай, іди вже, бо поїзд без тебе поїде, — вимовила Ліза і сумно усміхнулася.

Він узяв сумку і пішов до вагона. Вже на сходинках обернувся. Вона стояла на пероні і дивилася на нього — руде волосся в жовтому світлі вокзальних ліхтарів. Він підняв руку. Вона усміхнулася у відповідь.

Потяг відійшов о дев’ятнадцятій сорок п’ять.

Вівторок, 2 липня 2013 року. Кадуй.

Кадуй зустрів Костю тихо і по-провінційному неспішно. З Череповця до Кадуя Костя добирався автобусом — старим, розхитаним, який зупинявся на кожній зупинці і ніколи не поспішав. За вікном пливли знайомі з дитинства краєвиди — ліси, поля, невеликі села. Все таке саме, як було, коли він їхав вступати до Бауманки. Ніби й не їздив нікуди.

Батьки його не чекали — він нікому не телефонував, хотів зробити сюрприз. Батько був у гаражі — чути було рівномірний металевий звук, щось майстрував, як завжди. Мати вийшла на ганок на звук хвіртки — і завмерла на мить, побачивши його з сумкою на плечі.

— Костику! — сказала вона і одразу збігла зі сходинок назустріч.

Обійняла його міцно, як обіймають матері, яким не важливо скільки дитині років. Потім відсторонилася і оглянула його з тим виразом, який він знав з дитинства.

— Схуд, — сказала вона.

— Та ні.

— Схуд, — повторила вона тоном, який не передбачав заперечень. — А Ліза чому не приїхала?

— Відпустку дали лише з п’ятнадцятого, — відповів Костя. — Приїде пізніше.

— Ото шкода, — зітхнула мати. — Ну йди, батькові покажись, що приїхав. Я обід грітиму.

Батько вийшов з гаражу витираючи руки ганчіркою. Побачив сина — і на обличчі з’явилася та стримана, але справжня радість, яка буває у людей, що не звикли виражати почуття голосно.

— Приїхав, — сказав він просто і потиснув Кості руку міцно, по-чоловічому.

— Приїхав, — підтвердив Костя.

Батько поплескав його по плечу, і вони пішли до хати.

Костя поставив сумку в своїй старій кімнаті і одразу дістав телефон.

— Привіт, я доїхав, — сказав він, коли Ліза взяла слухавку. — Все добре.

— Привіт. Добре. Я чекала, коли ти зателефонуєш, — відповіла вона. Він чув по голосу, що вона посміхається. — Як батьки?

— Мама каже, що схуд.

— Вона права.

— Зрадниця, — сказав він.

Ліза засміялася.

— Мама передає вітання, — додав Костя.

— Передай їй теж. І відпочинь добре від дороги.

— Відпочину. Подзвоню ввечері.

— Я тебе дуже кохаю. Вже не дочекаюся початку своєї відпустки, — сказала Ліза.

— Я теж тебе дуже кохаю, — відповів Костя.

— Ну, йди вже до батьків, — додала Ліза. — Буду чекати твій дзвінок ввечері.

— Добре. До вечора.

Він поклав телефон і вийшов на кухню — звідти вже пахло їжею, і мати гриміла каструлями з тим задоволеним виглядом людини, яка нарешті може нагодувати свою дитину як слід.

 

Частина 7. Бандити

Хрест вийшов з вагона і зупинився на секунду, щоб очі звикли до яскравого денного світла після напівтемряви вагона. Надворі було тихо — та сама тиша, яка зустріла його годину тому. Вітер ліниво гойдав верхівки берізок, що проросли крізь перон.

Хрест поклав долоню на борт вагона.

Метал був теплим від сонця — нагрівся за день, накопичив тепло в своїх старих боках. Під долонею відчувалася шорсткість фарби і нерівності зварних швів. Двадцять років. Двадцять років цей вагон стояв тут і чекав невідомо чого — може, саме цього моменту.

— Рано тобі ще на звалище, старий, — сказав Хрест тихо. — Ми тебе поставимо на колеса.

Він поплескав долонею по металу — легко, майже по-дружньому, як жеребця — і рушив до тепловоза.

Йти було недалеко — тепловоз стояв метрів триста від пасажирського потяга. Хрест йшов не поспішаючи, автомат за спиною, думав про маршрут — скільки стрілок треба буде перемкнути, щоб вийти на ту колію, де стоїть вагон, і скільки часу займе вся операція. До зустрічі з Альошею ще є час, але краще його не гаяти.

Він вже майже підійшов до тепловоза, коли щось змінилося.

Не звук — звуків не було. Просто якесь відчуття — те саме, що багато років вбивалося в кров і кістки, і яке не обманювало ніколи. Хрест встиг зробити ще два кроки і зупинитися, і в цей момент вони вийшли.

Бандити.

Їх було п’ятеро. Вийшли з-за тепловоза і з боків — одночасно, ніби чекали саме тут, саме на нього. Озброєні — хто автоматом, хто обрізом. Одягнені хто в що, брудні, але з тим особливим виглядом людей, які давно живуть за своїми правилами і чужих правил не визнають. Той, що стояв попереду — широкий і вищий за інших — дивився на Хреста спокійно і оцінююче, як дивляться на здобич, яка вже нікуди не дінеться.

Хрест стояв.

Він міг би спробувати чинити опір. П’ятеро — це багато, але не неможливо. Хрест бував і в гірших ситуаціях. Але автомат за спиною, а не в руках, і відстань між ним і найближчим з бандитів — метрів шість. Краще не ризикувати. Не цього разу.

Тому він просто підняв руки — повільно, щоб ніхто не нервував — і став чекати.

Широкий кивнув комусь за спиною Хреста.

Хрест не почув кроків. Лише різкий біль у потилиці — тупий, важкий, такий, що одразу гасить світло. Коліна самі підігнулися, земля полетіла назустріч.

І темрява.

 

Частина 8. Війна

Субота, 6 липня 2013 року. Кадуй.

Ранок був звичайним.

Мати пекла млинці — запах розповзався по всій хаті, теплий і домашній. Батько, як завжди, порався з чимось в гаражі. Костя сидів на ганку з кружкою кави і дивився на садок — на яблуні, на грядки, на старий паркан, що давно просив ремонту. Десь кувала зозуля. Звичайний ранок, тихий і спокійний, як були сотні таких ранків до нього.

Після сніданку вони сиділи всі троє на кухні. Мати розповідала щось про сусідку Валентину і її городину. Батько слухав і іноді кивав. Костя просто думав про Лізу — вона мала подзвонити ввечері, вони домовилися.

Десь під обід, коли Костя вийшов у садок, несподівано розпочався незвичний гул.

Спочатку Костя не зрозумів, що це. Далекий рівний звук — не грім, не літак, щось інше. Важче. Потім десь за горизонтом щось гупнуло — один раз, потім ще, потім ще — і земля під ногами відгукнулася ледь відчутним тремтінням, таким, що не одразу й зрозумієш — чи справді відчув, чи лише здалося.

Костя стояв серед яблунь і слухав.

І зрозумів.

Не одразу — думка прийшла повільно, неохоче, бо деякі речі розум відкидає, навіть коли все вже зрозуміло. Але він знав цей звук. Він вивчав його за описами, за характеристиками, за звітами. Він аналізував проєкти зброї, яка створює саме такий звук і саме такі удари.

Батько вийшов з гаража — стояв біля дверей, витираючи руки ганчіркою, і теж слухав. Потім подивився на Костю з виразом людини, яка чує щось тривожне, але ще не знає, як це назвати.

— Що це? Гроза десь? — запитав він.

— Ні, — відповів Костя.

Мати вийшла на ганок.

— Що за гуркіт такий? — запитала вона, прикриваючи долонею очі від сонця і дивлячись кудись вдалину, ніби могла щось побачити.

Костя мовчав кілька секунд. Потім сказав:

— Це ядерні вибухи.

Руки матері опустилися. Батько перестав витирати руки і просто тримав ганчірку, дивлячись на сина.

— Що? — тихо сказала мати.

— Б’ють по великих містах і військових об’єктах, — продовжував Костя рівно, майже без інтонації — так говорять, коли намагаються утримати голос під контролем. — До нас не дістане. Але Москва…

Він зупинився.

Москва.

Ліза була в Москві. Ліза сьогодні вранці пішла на роботу і мала подзвонити ввечері, і він думав про це за сніданком, крутив у голові, що їй розповісти, і тепер ця думка вдарила його так, що він на мить забув, що хотів сказати далі.

Москва.

— Костику, — голос матері повернув його. Вона дивилася на нього з тим особливим виразом, яким матері дивляться на дітей, коли розуміють, що дитині зараз болить, і майже плакала. — Вона там?

Він кивнув. Не зміг сказати вголос.

Батько підійшов і поклав руку йому на плече — мовчки, без слів, бо слів тут не було.

Потім пішов до хати вмикати радіо. Костя зайшов за ним.

Радіо шипіло і хрипіло, видаючи уривки фраз крізь перешкоди — щось про надзвичайний стан, щось про евакуацію великих міст, чийсь голос щось говорив швидко і нерозбірливо — і раптом сигнал пропав зовсім, і залишилося лише рівне мертве шипіння. Батько покрутив ручку налаштування в один бік, в інший. Нічого. Лише монотонний шиплячий звук відсутності сигналу.

Костя дістав телефон. Мережі не було. Зовсім. Він спробував перезавантажити телефон. Нічого не змінилося. Набрав Лізин номер — але телефон лише показав повідомлення про відсутність мережі. Поклав телефон у кишеню і довго стояв біля вікна, дивлячись на вулицю і не бачучи нічого.

Гул тривав ще з годину — то стихаючи, то посилюючись, а десь вдалині продовжували бухати ці важкі глухі удари. Потім все стихло. Ця тиша після такого звуку була ще гіршою — набрякла, неправильна, ніби повітря не знало, як поводитися далі.

Надворі сусіди вже виходили — збиралися групами, говорили тихо, питали одне в одного, але відповіді ніхто не знав. На їхніх обличчях була розгубленість, але ще не страх — вони чули гул, вони відчували удари, але не розуміли, що це означає. Для них це ще не мало назви.

Костя знав назву. І від цього знання було не легше — навпаки.

Наступного дня не приїхала машина з продуктами.

Це був поганий знак. Машина приїжджала в Кадуй кожного дня, в будь-яку погоду, в будь-яку пору року, і люди звикли до цього, як до сходу сонця. Коли вона не з’явилася — в повітрі щось змінилося остаточно. Розмови стали ще тихішими. Погляди — уважнішими. Хтось почав зачиняти хвіртки на засув, хтось переносити продукти в підвали.

Ввечері Костя сів навпроти батьків за кухонним столом.

— Треба їхати, — сказав він.

Мати подивилася на нього. Батько мовчав — дивився на скатертину і мовчав, і по цьому мовчанню вже було зрозуміло, що буде далі.

— Куди їхати? — запитала мати нарешті.

— На південь. Де тепло. Подалі від міст. Я знаю місця — є схрони, є запаси. Я все організую, нам потрібно лише зібрати найнеобхідніше і виїхати якомога швидше.

— Костику, — сказала мати тихо і в голосі її була та м’яка непохитність, яку він знав з дитинства і проти якої ніколи не знаходив слів, — ми нікуди не поїдемо.

— Мамо, ти не розумієш! Тут буде така зима, яку пережити буде неможливо…

— Нікуди, — повторила вона. — Ми тут все життя прожили. Тут батьки твого батька лежать, тут мої батьки лежать. Нікуди ми не поїдемо зі своєї землі.

Костя подивився на батька.

Батько підняв очі від скатертини — і в цьому погляді Костя прочитав усе. Батько розумів більше, ніж говорив. Але він подивився на дружину, потім знову на сина — і повільно похитав головою.

— Ми залишаємося, — сказав він просто.

Костя хотів сказати ще щось — знайти слова, які переконають, аргументи, яких вони не зможуть відкинути. Але дивився на них — на маму з її тихим упертим спокоєм, на батька з його важким і чесним поглядом — і розумів, що слів таких немає. Не тому, що вони не мають рації. А тому, що ця земля, цей будинок, цей садок з яблунями — це те, з чого вони зроблені, і відірвати їх від цього значило б відірвати їх від самих себе.

Він замовчав.

За вікном темніло небо над Кадуєм — тихе, зоряне, таке саме, як завжди. Ніби нічого не сталося. Ніби світ ще не знав, що він вже ніколи не буде таким, як був.

 

Частина 9. Підвал

Хрест прийшов до тями від холодної води.

Вона вдарила різко, одразу і багато — відро, не менше — і Хрест вигнувся, закашлявся, намагаючись зрозуміти, де він і що відбувається. Голова гула так, що думки не одразу складалися в щось зрозуміле. Потилиця пульсувала важким тупим болем в тому місці, де вдарили.

Він відкрив очі.

Кімната була невеликою і темною — лише одне вікно під стелею, брудне, зі зламаною рамою, крізь яке видно було лише темне небо. Вечір. Він пробув без свідомості кілька годин. Підлога під ним була бетонною і холодною, стіни — цегляні, вкриті плямами вологи. Підвал. Десь за дверима чути були голоси і рух — приглушені, нерозбірливі, але виразні.

Хрест повільно підвівся, спершись об стіну. Оглянувся.

Він сидів у клітці — розміром приблизно два на два метри, зварена з арматури і товстого дроту. Замок на дверях клітки був масивним і міцним. Хтось про це подбав завчасно.

Перед ним стояв худий бандит з автоматом на плечі і відром у руках.

Двері підвалу відчинилися.

Зайшов ще один — той широкий, що командував бандитами біля тепловоза. Широкий підтягнув до клітки стілець, сів на нього задом наперед, поклав руки на спинку і подивився на Хреста з тим спокійним оцінюючим поглядом людини, яка нікуди не поспішає.

— Ну що, — сказав він, — прийшов до тями? Добре.

Хрест мовчав.

— Мені потрібно знати, де твій караван, — продовжував широкий, — і скільки там людей. Просто скажи — і можеш йти. Нам не потрібні зайві клопоти, нам потрібне те, що везуть.

Голос у нього був рівний, майже дружній — голос людини, яка звикла, що з нею погоджуються рано чи пізно, і тому не бачить сенсу підвищувати тон без потреби.

— Та… Тойво… Немає ніякого каравану, — сказав Хрест.

Широкий трохи нахилив голову — ніби почув щось цікаве.

— Немає?

— Я ж просто технік, — сказав Хрест рівно. — Хочу возити людей залізницею між поселеннями, туди-сюди. Шукаю придатний вагон. Працюю один.

Широкий помовчав. Потім повільно усміхнувся — не злобно, а з тим виразом людини, яка чує байку і оцінює її якість.

— Технік, — повторив він. — Один. На тепловозі.

— Так.

— Слухай, — сказав широкий, і в голосі з’явилася легка втома, — я вже багато років живу на цьому світі. Я бачив багато людей. Різних. І я навчився відрізняти правду від брехні, розумієш? Та й ти на звичайного технаря не дуже схожий. Технарі так не тримаються і починають говорити набагато швидше. — Він подивився на Хреста уважно. — Тож давай ще раз. Де твій караван?

— Та який караван? Немає ніякого каравану, — повторив Хрест з тією самою інтонацією.

Широкий ще трохи подивився на нього. Потім встав, підняв стілець і поставив його до стіни.

— Добре, — сказав він без роздратування, ніби вони просто не домовилися про ціну на ринку. — Посидиш до ранку. Вранці поговоримо ще раз. — Він рушив до дверей, але зупинився і обернувся. — Якщо до ранку не надумаєш говорити — навкруги багато собак бігає. Давно не їли нормально.

Він вийшов. Худий вийшов за ним і зачинив двері.

Хрест слухав, як кроки віддаляються нагору по сходах. Потім все стихло — лише рівний підвальний холод і слабке світло, що просочувалося крізь брудне вікно під стелею.

Він сів зручніше, поклав руки на коліна і заплющив очі.

Думати.

Клітка зварена добре — на вигляд міцна, просто так не розігнеш. Замок міцний, якісний. Під стелею висять якісь труби — вони зараз ні до чого. Двері підвалу — дерев’яні, але на замок, схоже, їх не зачинили, принаймні Хрест не чув характерного клацання. І в кишенях немає нічого — обшукали і забрали все, поки він був без свідомості, це зрозуміло.

Але є ніч.

І є час подумати, як її використати.

Хрест відкрив очі і подивився крізь решітку клітки. Довго дивився, намагаючись в голові зібрати в купу всі частинки пазла, склавши який він знайде вихід. Потім переніс погляд на зварні шви арматури. Потім на петлі дверей клітки. Потім на підлогу.

І продовжив думати далі.

 

Частина 10. Мародери

П’ятниця, 12 липня 2013 року. Кадуй.

Минуло шість днів після ядерних ударів.

Шість днів тиші — не тієї звичайної сільської тиші, яка завжди була в Кадуї і яка здавалася природною, а іншої, важкої, набряклої, тієї, що буває, коли щось велике і страшне вже сталося, але ще не дійшло до тебе повністю. Світла не було. Автобуси не ходили, машина з продуктами не приїхала ні наступного дня, ні через день, ні взагалі.

Костя не сидів склавши руки.

Спочатку він доробив батьківський радіоприймач — перепаяв кілька вузлів, чим розширив діапазон прийому. Через відсутність світла довелося гріти паяльник на вогні. Щоб живити приймач, батько зняв акумулятор зі свого Москвича. Потім вони разом з батьком змайстрували зарядний пристрій — зі старого велосипеда, двигуна від пральної машини і того, що знайшлося в старих Костіних запасах. Вийшло незграбно, але працювало. Щоб збільшити радіус прийому, Костя підключив приймач до телевізійної антени на даху — не зовсім те, що треба, але краще, ніж просто власна антена приймача.

І щодня сидів за приймачем.

Крутив ручку налаштування повільно, прослуховуючи кожну частоту. Ранком, вдень, ввечері. Шипіння, шипіння, шипіння — рівне, байдуже, нескінченне. Ефір мовчав так, ніби ніколи й не говорив. Ніби всі голоси світу разом узяли і замовкли в один момент — і так і залишилися мовчати.

Цього дня було так само.

Костя сидів за приймачем і крутив ручку — вже майже механічно, без особливої надії, але і зупинитися не міг, бо зупинитися — означало визнати, що слухати більше нічого.

Надворі було тихо. Батьки щось робили в садочку — він чув зрідка їхні голоси крізь відчинене вікно, тихі, неспішні.

Вже майже був обід.

Раптом Костя крізь шум радіо почув, як на вулиці зупинилося авто — так різко, що було чути, як заблоковані колеса прошаруділи на асфальті. Потім гримнули двері.

Він підняв голову від приймача.

Постріл.

Різкий, сухий, впізнаваний — ПМ, Костя впізнав одразу, таких звуків не плутають. Потім голос матері — гучний, відчайдушний:

— Іроди!

І другий постріл, який обірвав її крик.

Костя злетів зі стільця і кинувся до вікна.

У двір заходило троє в цивільному — брудному, поношеному, і зі зброєю. У першого в руках мисливська рушниця. У другого — ПМ. Третій мав АКСУ і на ходу закидав його за спину. Мародери.

— Швидко забираємо все, що знайдемо, і валимо звідси, — сказав той, що з рушницею.

Один мародер пішов до гаража — Костя чув кроки на подвір’ї. Двоє йшли до хати. Зараз будуть обшукувати кімнату за кімнатою.

Костя відскочив від вікна.

Кімната. Що є в кімнаті? Думати, швидко думати.

Нічого схожого на зброю. Стіл, стілець, шафа, ліжко. На підвіконні — гумова качечка, та сама з дитинства, яка різко пищить, якщо її стиснути. На столі — паяльник, тонкий, з гострим жалом.

Він схопив паяльник. Потім ще раз подивився на качечку і взяв її.

Костя тихо підійшов до дверей, прикинув де ступить нога людини, яка обережно заходить у кімнату — і поклав качечку точно на те місце. Відступив за двері і завмер.

П’ять секунд. Десять.

Хтось, судячи з обережних кроків, повільно підійшов до дверей з іншої сторони. Дверна ручка тихо пішла вниз.

Двері відчинилися вузькою щілиною — мародер зазирнув крізь неї, не побачив нікого і відчинив ширше. Спочатку в кімнату просунувся ствол рушниці, потім і сам мародер ступив через поріг — і наступив прямо на качечку.

Різкий пискливий звук розірвав тишу.

Мародер здригнувся і опустив погляд вниз — рефлекс, мить, більше нічого. Але цього вистачило.

Костя вистрибнув з-за дверей. Лівою рукою перехопив ствол рушниці і відвів убік, правою вдарив паяльником — знизу вгору, в підборіддя, з усією силою, яка була. Паяльник увійшов в підборіддя мародера по саму ручку. Той навіть не встиг здивуватися — очі закотилися, рука відпустила рушницю. Костя підхопив його за одяг і повільно поклав на підлогу, не даючи впасти з шумом.

Один.

Він обшукав мародера — п’ять мисливських набоїв у кишені. Малувато. Проти ПМ з такою зброєю він в невигідній позиції, якщо не вдасться влучити з першого пострілу.

Раптом Костя згадав про канцелярський ніж в шухляді столу.

Відкрив тихо шухляду. Канцелярський ніж для паперу — довгий, тонкий, з гострим лезом. Він взяв його, поклав рушницю на ліжко, і вийшов у коридор.

Другий мародер був на кухні. Костя чув звуки — шухляди, дверцята шафки. Потім тиша, яка буває, коли людина знайшла щось цікаве.

Він заглянув у кухню.

Мародер стояв десь за півтора метри спиною до нього і їв мамині пиріжки — поспіхом, жадібно, запиваючи компотом прямо з банки. Пістолет лежав на столі.

Костя зробив ривок.

Лівою рукою схопив мародера за лоба і різко відтягнув голову назад, правою провів лезом по шиї — швидко, впевнено, без вагань. Обережно підтримав тіло і поклав на підлогу, щоб не наробити шуму.

Мародер дивився на нього широко відкритими очима — з тим здивованим виразом, коли людина розуміє, що сталося, але вже нічого не може зробити. Через кілька секунд він перестав дихати.

Костя взяв ПМ зі столу. Від’єднав магазин — бракує трьох набоїв. Вставив назад. Обшукав кишені — два повні запасні магазини. Оце вже інша розмова.

Третій був у гаражі.

Костя вийшов з хати тихо, притиснувся до стіни і підійшов до воріт гаража. Зазирнув усередину.

Мародер стояв біля батькових ящиків з інструментами і щось там перебирав, не звертаючи уваги ні на що навкруги. АКСУ бовтався у нього за спиною — і Костя відразу помітив, що автомат стоїть на запобіжнику.

Дилетант.

— Ти хто такий? — сказав Костя, виходячи з-за дверей з пістолетом, націленим на мародера.

Мародер здригнувся, обернувся, побачив Костю і потягнувся за автоматом — незграбно, поспіхом, зірвав його з плеча, навів на Костю, намагаючись натиснути на гачок, який не піддавався через запобіжник.

Костя вистрілив.

З такої відстані він просто не міг промахнутися. Куля увійшла мародеру точно в ліве око. Той осів на підлогу гаража і більше не рухався.

Костя вийшов на подвір’я перевірити машину за хвірткою — звичайна Нива 2121, стара, потерта. В салоні нікого. Значить інших мародерів немає.

Бойове напруження зникло — різко, миттю, як буває, коли все закінчилося, і розум, нарешті, дозволяє собі відчути, що сталося за ці хвилини. І замість напруження прийшло щось інше — важке і холодне — відчай.

Руки почали тремтіти, в голові паморочилося, а нутрощі, здавалося, хотіли вирватися з тіла. Костя сперся рукою на паркан, опустив голову, кілька разів глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися і повернутися до нормального стану. Через пару хвилин стало легше і тремтіння трохи вщухло.

Він підійшов до батьків.

Вони лежали поряд на траві між грядками — так близько один до одного, як і прожили все своє життя, і дивилися у небо розплющеними очима. Костя впав на коліна поряд з ними і спробував намацати пульс — спочатку у батька, потім у матері. Нічого. Він знав, що нічого не знайде, але все одно шукав, бо поки є остання надія, можна ще не вірити.

Потім закрив батькові очі. Потім мамині.

Взяв в одну руку — руку батька, в іншу — руку матері. І сидів так.

Довго. Дуже довго. Без жодного звуку.

Сльози котилися з його очей, а він просто сидів і тримав руки батька та матері і дивився на їхні обличчя. А в душі у Кості була така порожнеча і такий біль, що ні для чого іншого там просто не залишилося місця.

Він прийшов до тями від різкого воронячого «кар».

На гілці яблуні сиділа ворона і дивилася на Костю з байдужим пташиним спокоєм. Костя підняв пістолет і вистрілив — не в неї, просто поруч, щоб налякати. Ворона злетіла з гілки і зникла за парканом.

Наближався вечір.

Костя зайшов до сарайчика і взяв лопату. Вибрав місце в садочку — під яблунями, в тіні, там, де мама любила сидіти в спеку. Почав копати.

Земля була тверда зверху і м’якша углибину — він копав не поспішаючи, вкладаючи в кожен рух лопати всю ту зосередженість, яка дозволяла не думати ні про що інше.

Місяць вже зійшов, і зорі висипали на небо, коли могила була готова.

Костя поклав у неї батька — обережно. Потім поряд і так само обережно — маму. Подивився на них останній раз у блідому місячному світлі. Почав засипати — і майже нічого не бачив через сльози, які не зупинялися.

Коли закінчив, довго стояв над свіжим горбиком землі.

— Спіть спокійно, — сказав він нарешті.

Зайшов до хати. Виволік тіла мародерів — одного, потім другого — і кинув за хвірткою. Повернувся на кухню.

На столі стояла банка компоту, яку не допив мародер. Поряд лежали мамині пиріжки — ті самі, рум’яні, найсмачніші у світі. Костя дивився на них і відчував, як щось стискається в горлі.

Він дістав з шафки стакан і пляшку горілки — батько тримав її про всяк випадок, хоча сам майже не пив. Відкрутив кришку, налив повний стакан. Випив залпом, навіть не відчувши смаку — лише тепло, яке пройшло вниз і розчинилося в тій порожнечі всередині, не заповнивши її нічим.

Взяв пиріжок. Відкусив.

Не зміг. Поклав назад.

Налив ще стакан горілки. Випив.

В голові почало паморочитися — повільно, тепло, милосердно. Костя сидів на стільці, дивився на мамині пиріжки і думав, що треба буде завтра зібрати речі, і що треба знайти схрони, і що треба їхати до Москви шукати Лізу — думав все це якось здалеку, ніби про чужі справи, і не помітив як голова опустилася на руки.

І він заснув прямо за кухонним столом.

 

Частина 11. Втеча

Хрест сидів на холодному бетоні і дивився крізь решітку клітки, даючи думкам працювати в темряві.

Темрява в підвалі була майже абсолютною — лише слабке сіре світло просочувалося крізь брудне вікно під стелею, ледь окреслюючи контури клітки і стін. Згори лунали голоси — приглушені, нерозбірливі.

Клітка.

Він підвівся і пройшов по периметру клітки, обмацуючи руками з’єднання зверху, знизу, посередині — уважно, аналізуючи кожну дрібницю. Арматура зварена добре, замок міцний, але клітка приварена лише до стіни, а знизу, між підлогою і металом, з’єднання не було. Клітка просто стояла на бетоні. Ніяких кріплень до підлоги, ніяких анкерів.

Це була єдина можливість. Вибратися можна було лише так — припідняти передню стінку клітки і пролізти в щілину між кліткою та підлогою.

Хрест підійшов до дверей клітки і ліг на спину. Двері були єдиним рівним місцем — решта периметру нижньої частини клітки була нерівною, з арматурою, що стирчала вниз, виступами і зазубринами зварних швів. Лізти там — означало отримати серйозні травми ще до того, як він взагалі вибереться. Він підняв ноги і впер їх у нижню поперечину дверей — міцно, всією підошвою.

Глибокий вдих. І він натиснув.

Арматура чинила опір. М’язи ніг горіли від напруження, але Хрест не відпускав. Він тиснув з усієї сили, трохи розхитуючи, вкладаючи в ці рухи все що мав. Десь у місцях зварки щось тихо тріснуло — ледь чутно, але Хрест відчув, як конструкція здригнулася, і передній край клітки піднявся на пару сантиметрів. Потім ще трохи. Зварні шви розходилися неохоче, а Хресту здавалося, що металевий скрип заповнює весь підвал.

Він опустив ноги. Передній край клітки залишився трохи піднятим — деформація зберіглася.

Хрест повернувся головою до дверей, взявся за поперечини руками і знову підняв. Цього разу легше — конструкція вже була послаблена. Щілина розширилася.

Йому вдалося просунути руку назовні по плече. Зупинився. Відпустив на секунду і дав м’язам відпочити — клітка опустилася йому на плече. Важка. Плече відгукнулося болем, але то було терпимо. Він лежав і дихав рівно, збираючи сили.

Потім знову підняв, взявшись за поперечину обома руками, але тепер з внутрішньої і зовнішньої сторони одночасно. Щілина збільшилася ще. Він вперся ногами в підлогу, повернув голову боком і почав просовувати її під двері — повільно, міліметр за міліметром, відчуваючи як метал тисне на вухо, на скроню. М’язи рук тремтіли від напруження, але він тримав.

Голова пройшла. За нею друге плече.

Хрест знов опустив клітку, на цей раз вже на груди. Дихати стало важче. Висунув назовні другу руку.

Далі вже було простіше — він схопився обома руками за поперечину і почав штовхати її під кутом вверх, ногами впиратися в підлогу, повільно виштовхуючи тіло з-під дверей. Груди, живіт, стегна. Нарешті витягнув зі щілини ноги, і от він вже лежить на бетоні перед кліткою, важко дихаючи і дивлячись у стелю.

Щось клацнуло в одному з місць зварки, і клітка гучно впала на підлогу.

Хрест завмер.

Нагорі на звук відреагували. Він почув кроки — хтось рушив у бік підвалу. Хрест безшумно піднявся на ноги і відступив у найтемніший кут кімнати, притиснувся до стіни і завмер.

Кроки на сходах наближалися. Повільні, обережні.

— Досить гриміти, — долинув голос худого з-за дверей, — все одно вибратися не вийде.

Двері відчинилися. Зайшов худий.

Промінь ліхтарика прорізав темноту кімнати — пройшовся по клітці. Худий зробив крок до клітки і повів ліхтариком по підлозі всередині.

Клітка була порожньою.

Він ще секунду дивився — нерозуміюче, з тим виразом людини яка бачить щось, що не вкладається в жодну логіку. Клітка була зачинена, не пошкоджена, але порожня.

Хрест стрімко обхопив його ззаду. Ліва рука лягла на підборіддя, права — на потилицю. Різкий короткий рух.

Хруст.

Худий обм’як миттєво — Хрест підтримав його і повільно опустив на підлогу, щоб не наробити шуму. Підібрав ліхтарик, автомат, знайшов у кишені запасний магазин. Потім вийшов з кімнати з кліткою і пройшовся по решті підвальних приміщень — без поспіху, освітлюючи кожен кут.

В одній з кімнат знайшов інструменти, скручену мотузку, цвяхи, різний старий інвентар. Щось з цього може бути корисним.

Хрест вимкнув ліхтарик і безшумно піднявся сходами.

Сходи вели далі на другий поверх, але Хрест туди не пішов, зупинився, прислухаючись до звуків.

Він стояв в коридорі, який тягнувся вздовж стіни з одного боку і службовими приміщеннями станції з іншого. Приблизно по центру коридора від нього відходив прохід до зали очікування. Хрест підійшов до проходу, зупинився не виходячи, і почав слухати.

Бандити, які вдень були на вилазці в місто, повернулися і доповідали широкому про результати. По тону відповіді широкого було зрозуміло, що результатами вилазки він не задоволений.

Широкий вислухав і почав розповідати про тепловоз, про полоненого і про те, що десь має бути караван. Потім, наче, про щось згадав. Звернувся до високого бандита, що сидів на підлозі.

— Такса, де це худий лазить? Він же мав патрулювати.

— Пішов перевіряти полоненого. Але щось його довго вже не видно.

Пауза. Широкий хмикнув.

— Мабуть, знову десь спить у підвалі. Такса — за мною до підвалу. Зараз худий отримає.

Широкий і Такса пішли в бік підвалу.

Хрест безшумно відступив назад до сходів і піднявся на проліт вище — туди, де була темрява, і звідки було видно вхід до підвалу. Широкий з Таксою пройшли поруч не піднімаючи голів, і зайшли до підвалу. Двері залишилися відкритими.

— Худий, — покликав широкий. — Досить спати.

Тиша.

Потім голос Такси — тихіший, але Хрест чув кожне слово в цій тиші:

— Він мертвий. І клітка порожня. І замок закритий, не зламаний, а клітка ціла. Я не розумію — як він вибрався? І на худому, схоже, ніяких ушкоджень. Він просто… помер. Ніби сам. Це неможливо. Може це не людина?

— Досить маячні, — відрізав широкий. — Він звичайна людина. Назад до зали.

Вони вийшли з підвалу і пішли до зали очікування. Хрест зачекав, поки кроки стихнуть, і безшумно спустився вниз. Пройшов коридором до виходу зі службового крила і зупинився, слухаючи розмову бандитів.

— Братва, — голос широкого був рівним, але в ньому вже з’явилося те напруження, яке він намагався приховати, — наш полонений зник. Вибрався з клітки і вбив худого. Треба його спіймати, бажано живого.

— Босс, — Такса говорив тихіше, але Хрест чув кожне слово, — з цим типом щось не те. Може просто нехай іде собі? Він виліз з клітки не ламаючи нічого, не відкриваючи замку. І худого вбив без жодної рани. Він як привид.

— Такса, закрий рота! — голос широкого різко підвищився, але одразу вирівнявся. — Ніяких привидів немає. Всьому є пояснення. — Широкий зробив паузу. — Кащей, Фома — прочешіть праве крило. Зуб і Лисий — ліве. Такса, з тебе зараз боєць ніякий. Витягни тіло худого з підвалу надвір, щоб не смердів нам тут, як почне гнити. Вакса і Бульдог — йдіть до тепловоза. Цей гад без нього нікуди не дінеться. А я вас чекатиму тут. Хто його приведе – отримає від мене нагороду.

Хрест відступив до сходів.

Отже, Таксу широкий відправив до підвалу. Тоді ті двоє — Кащей і Фома — швидше за все, будуть перевіряти перший та другий поверх. А у Такси зараз великі проблеми з нервами і страхом. У Хреста виникла ідея.

Він повернувся до підвалу, в кімнату, де знайшов інструменти, взяв мотузку і зайшов у кімнату з кліткою. Темрява тут була все така ж, але Хрест не вмикав ліхтарик — очі вже звикли. Заліз на клітку, дістав руками до труби, що йшла під стелею — стара, покрита іржею, але міцна. Просунув кінець мотузки поверх труби і зав’язав зашморг. Перевірив вузол. Другий кінець намотав на руку.

Потім завмер у темряві на клітці.

Такса не поспішав. Хрест чув, як він тупотів, кілька разів підходив до сходів, зупинявся і відходив. Боявся. Привид у темному підвалі — це не те, з чим хочеться зустрітися наодинці, навіть якщо ти не вірив в привидів ще п’ять хвилин тому.

Нарешті Хрест почув кроки на сходах — повільні і невпевнені. Промінь ліхтарика заковзав по стінах.

Такса зупинився на порозі кімнати.

Хрест сидів нерухомо на клітці і майже не дихав.

Такса зробив крок всередину. Потім ще один. Ліхтарем поводив по кімнаті — по підлозі клітки, по мертвому худому, по стінах.

Хрест накинув зашморг і потягнув.

Мотузка затягнулася на шиї Такси, і Хрест зіскочив з клітки. Такса відірвався від підлоги, і його ноги зависли в повітрі. Він смикнувся раз, другий, пальці рвонулися до горла, але не знайшли куди вчепитися. Хрест тримав мотузку і чекав, поки тіло не перестало здригатися.

Потім трохи приспустив Таксу униз і прив’язав кінець до труби на стіні. Стілець, що стояв біля стіни в кімнаті, підставив майже під Таксу. Відступив і оглянув результат.

Виглядало переконливо.

Хрест побачив на боці у Такси піхви з ножем. Ніж добрий, мисливський. Зняв їх з Такси і повісив собі на пояс. Потім вийшов з кімнати і безшумно піднявся сходами.

Двоє бандитів розійшлися біля сходів — один пішов першим поверхом, другий піднявся на другий. Хрест чув їхню коротку домовленість.

Хрест визирнув зі сходів в коридор першого поверху. Нікого. Схоже, бандит був у якомусь кабінеті.

Хрест піднявся на другий поверх, намагаючись йти тихо. Зупинився за кутом сходового майданчика. Сходи йшли далі нагору, схоже, до виходу на дах. Хрест визирнув у коридор.

Бандит обережно заходив у чергове приміщення — повільно, з ліхтариком і автоматом напоготові. Хрест безшумно перетнув коридор і зупинився збоку від виходу з кімнати. Притиснувся до стіни і чекав.

Бандит вийшов з кімнати, нічого не очікуючи.

Хрест встромив ніж у його груди швидко і точно, без зволікання. Бандит осів, Хрест підхопив його і не дав впасти з шумом.

Що далі? Якщо другий зайде і побачить мертвого товариша, то скличе всіх сюди. Треба десь сховати труп.

Але де?

Дах.

Хрест підняв тіло, і поніс наверх. Важкий. Відчинив двері, виніс тіло, кинув на даху і повернувся всередину.

Спускаючись тихо вниз сходами, прислухався.

Другий бандит, схоже, вже закінчив обхід першого поверху — Хрест чув, як кроки наближалися до сходів. Потім бандит зупинився, постояв і, схоже, вирішив піднятися до напарника.

Хрест подумав, що непогано було б влаштувати ще одне «самогубство».

Коли бандит вийшов на другий поверх і повернувся, щоб йти коридором, Хрест вже був за його спиною. Обхопив руками шию — щільно, перекриваючи дихання — і тримав поки тіло не обм’якло повністю. Живий, але непритомний. Хрест поніс його на дах.

Підійшов до самого краю, поклав бандита на даху поряд, і став чекати.

Через кілька хвилин двоє бандитів, які перевіряли інше крило, повернулися до зали із доповіддю, що нікого не знайшли.

Хрест посадив бандита, клацнув йому по носі пару раз, поплескав по щоках. Бандит почав приходити до тями. Хрест допоміг йому встати і підвів до краю даху.

Бандит майже прийшов у себе і почав здивовано крутити головою. Саме в цей час Хрест штовхнув бандита з даху вниз.

Бандит встиг лише крикнути «Ааааа» і впав головою об асфальт перед входом у будівлю з гучним важким звуком. Хрест відступив від краю даху і завмер.

Широкий і двоє бандитів, що щойно повернулися, стояли над тілом надворі і дивилися то вгору, то на тіло — мовчки, з острахом, не розуміючи того, що тут коїться.

— Кащей. Він що, сам стрибнув? — Тихо сказав один.

Широкий нічого не відповів. Постояв ще мить і сказав:

— І Таксу щось довго не видно. Я в підвал, а ви перевірте праве крило ретельно. Десь там Фома повинен бути. Потім спускайтеся до мене у підвал.

Хрест повернувся у залу через дах іншого крила. У кутку зали побачив свої речі — автомат, пістолет, ніж, рюкзак. Взяв пістолет і поклав дві гранати у кишеню. Решту поки залишив.

Тихо підійшов до дверей коридору. Схоже, поки він спускався з даху, ті двоє встигли перевірити праве крило. Хрест прокрався до сходів і зупинився, слухаючи.

Бандити побачили Таксу.

— Такса повісився, — голос одного з бандитів зламався, — Щось тут нечисте.

— І Фоми ніде немає, — додав другий. — Ні на першому, ні на другому поверсі. Ніде нічого. Жодних слідів боротьби. Просто зник.

— Босс, — перший говорив вже зовсім тихо, — це ж той полонений, так? Такса казав, що він вибрався з клітки не зламавши нічого. Худий мертвий, Такса повісився, Кащей стрибнув з даху, Фома зник. Цей тип точно не людина.

— Досить, — голос широкого був твердим, але щось у ньому змінилося — так буває, коли людина намагається триматися з останніх сил. — Прочешіть весь підвал. Може він десь якраз у підвалі і ховається. А я подивлюсь тут все уважно. Якщо є якесь пояснення, то воно точно в цій кімнаті.

Хрест почув, як вони розходяться. Широкий залишився у кімнаті з кліткою і притулив двері. Хрест помітив на дверях з зовнішнього боку залізний засув, тож тихо підійшов до дверей і закрив засув ззовні.

Потім рушив до кімнати, з якої лунали перелякані голоси бандитів.

Він почув, як вони вже збираються виходити. Хрест встав збоку, і, коли перший бандит вийшов, вдарив його ногою в груди з усієї сили. Той відлетів назад і масою збив другого. Хрест вже тримав дві гранати — висмикнув чеки, закинув їх у кімнату в різні боки, різко зачинив двері і відскочив за стіну, відкривши рота і закривши вуха долонями.

Два вибухи — глухих, важких, один за одним. Двері зірвало з петель і відкинуло в коридор. З кімнати вдарило пилом і гарячим повітрям. Хрест стояв за стіною і відчув, як вибухова хвиля пройшла повз нього, стискаючи вуха.

Тиша.

З кімнати, де був зачинений широкий, долинув стукіт — кулаки об двері, потім плечем. Він кричав у маленьке віконце в дверях, в яке можна було хіба що просунути руку.

— Відкрий! Чуєш?! Відкрий двері!

Хрест не відповів. Він вийшов у залу, забрав свої речі, перевірив магазини, взяв у руки автомат і вийшов з будівлі.

Ніч була тихою і темною. Хрест рушив до колій, обережно ховаючись у тінях вагонів, прислухаючись до кожного звуку. Деінде з темряви долинав шурхіт — вітер у бур’яні, птах, щур. Нічого більше.

Двоє бандитів ходили біля тепловоза взад-вперед — він побачив їх ще здалеку, темні силуети на фоні металу. Йшли повільно, без особливої уваги — давно чекають, нудьгують, а нічого не відбувається.

Хрест почав їх обходити, щоб застати зненацька. Нейтралізувати цих бандитів потрібно так, щоб не пошкодити тепловоз і цистерну.

Він пробирався між вагонами — повільно, без поспіху, ставлячи ноги так, щоб нічого не хрустіло під ногами. Огинав вагон за вагоном, тримаючись у тіні, і не виходячи на відкрите місце. Хресту потрібна була позиція, де лінія вогню буде паралельно колії, щоб кулі випадково не влучили в тепловоз.

Так він зайшов з іншого боку тепловоза.

Звідси бандити його не бачили — тепловоз стояв між ними і Хрестом. Він обережно визирнув з-за тепловоза. Двоє бандитів стояли метрів за десять, майже спиною до нього, дивилися в бік будівлі станції.

Хрест вийшов з-за тепловоза і направив на них автомат. Бандити почули кроки і повернулися до Хреста.

Два одиночних постріли — швидко, майже без паузи. Обом по одній кулі в груди. Бандити впали майже одночасно — важко і без крику.

Хрест підійшов. Обидва лежали на землі, схоже, що важкопоранені, але ще живі. Дивилися на нього з тим виразом, в якому вже не було ані злості, ані страху, лише та розгубленість, яка приходить, коли людина розуміє, що це кінець життя.

Хрест зробив два контрольні постріли в голови бандитам, розвернувся і пішов до будівлі станції.

Підвал зустрів його тишею і запахом вибухівки, що ще не розвіявся. Хрест підійшов до дверей кімнати, де був зачинений широкий.

Постукав пальцями по дверях — негучно, майже лагідно.

З-за дверей одразу — удар кулаком.

— Відкрий! — голос широкого був хрипким, — Зараз прийдуть мої хлопці, і тоді ти будеш благати, щоб я тебе вбив швидко, чуєш?!

— Застрелив їх щойно, — відповів Хрест спокійно, подивившись на широкого крізь віконце. — Обох. — Він помовчав. — Тут навкруги багато собак бігає. Давно не їли нормально.

Тиша за дверима.

Хрест думав, що залишати широкого в живих не можна. Відкрити двері просто так може бути небезпечно, а якщо лишити бандита замкненим, то хтось може звільнити його пізніше, і тоді широкий зробить ще безліч жахливих вчинків. Треба довести цю справу до кінця.

В одній з кімнат підвалу Хрест бачив відро, взяв його і вийшов до тепловоза. Підійшов до цистерни з дизелем, підставив відро під зливний кран і відкрив його. Густе паливо потекло повільно, ліниво заповнюючи ємність. Хрест почекав, поки відро наповниться, закрив кран і повернувся до підвалу.

Він нахилив відро і почав повільно заливати дизель у щілину під дверима кімнати, де сидів широкий. Паливо текло густо, повільно — не як вода, а ніби повзло по підлозі, розтікалося темною маслянистою плямою, що ставала дедалі більшою.

— Що ти робиш? — тихо запитав широкий. Він відчув запах палива і розумів, що це може означати.

Хрест не відповідав. Заливав далі.

— Стій! Зупинись! — Голос підвищився. — Що ти зібрався робити?! Невже ти збираєшся спалити мене живцем?!

З-за дверей долинув звук відступаючих кроків — широкий відходив від калюжі, що підповзала до його ніг.

— Не треба, — голос широкого зламався нарешті, і в ньому з’явилося те відчайдушне благання, що буває у людей, які звикли командувати і раптом опиняються в ситуації без жодного виходу. — Прошу. Я скажу все — де схрони, де інші групи, де зброя. Все скажу. Тільки не треба.

Хрест вилив решту і відкинув порожнє відро. Широкий відступив аж під саму стіну.

Хрест дістав свій ПМ, відкрив засув і відчинив двері.

Широкий стояв у кутку, притиснувшись спиною до стіни. Обличчя перекошене, очі не відриваються від підлоги, де розлилося паливо. Хрест швидко навів ПМ на широкого і зробив два постріли в живіт бандиту.

Широкий сповз по стіні на підлогу. Притиснув руки до живота і подивився на Хреста, очима благаючи зберегти йому життя.

Хрест присів поряд. Пістолет тримав перед обличчям широкого, щоб той бачив. Кивнув на калюжу палива на підлозі.

— Це дизель, — сказав Хрест спокійним тоном. — На відміну від бензину, його важко підпалити просто так. Мені просто потрібно було безпечно відкрити двері.

Він подивився широкому прямо в очі.

— Мій товариш зараз рятує людей, — Хрест зробив невелику паузу. — Щоб йому допомогти, мені потрібен був лише один пасажирський вагон. А ти захотів мені завадити. Але це не головна причина того, чому ти помреш. Головна причина — ось вона.

Хрест подивився на свій ПМ і покрутив ним, ніби розглядає з обох сторін.

— Бачиш цей пістолет? — сказав він тихо. — З нього вбили моїх батьків.

Широкий підняв очі на Хреста.

— Двадцять років тому, — продовжував Хрест рівно, без злості, з тим особливим спокоєм, який показує, що вже нічого неможливо змінити, — такі ж бандити, як ти, приїхали до будинку, де жили мої батьки. Ці покидьки могли просто забрати, що хотіли, і піти. Але вони їх вбили. Просто так. Тому що могли. — Він помовчав. — А я убив їх. Потім поховав батьків у садку під яблунями. Сам.

Він підняв пістолет і націлив його на лоб широкого.

—  На жаль, таких людей, як ти, не стає менше. Тож, мені доводиться виправляти цю помилку нашого світу.

Широкий відкрив рота.

Хрест натиснув на гачок.

Потім встав, поклав ПМ у кишеню, вийшов з кімнати і закрив її на засув. Піднявся сходами, пройшов коридором і зупинився в залі. Зараз тут було тихо і темно, лише кілька масляних ламп ще горіли, відкидаючи жовте світло на стіни.

Хрест підійшов до вікна і подивився надвір.

Починало світати.

 

Частина 12. Трансформація

Субота, 13 липня 2013 року. Кадуй.

Костя прокинувся від головного болю.

Спочатку він не зрозумів, де знаходиться — свідомість поверталася повільно, неохоче, ніби не хотіла визнавати реальність. Але головний біль був справжнім, сухість у роті була справжньою, і гіркота — теж. Він підняв голову, усвідомлюючи, що сидить за кухонним столом, що шия затекла від незручної пози, що перед ним стоїть порожній стакан і порожня пляшка горілки.

Потім побачив кров на підлозі.

Засохла і темна, її було небагато, але вона була — і це остаточно розігнало сподівання, що це був сон. Костя сидів нерухомо і дивився на неї, поки реальність вкладалася на своє місце — повільно, але безжально.

Треба якось прийти до тями.

Він встав — обережно, бо голова одразу відгукнулася пульсуючим болем — і пішов до шафки з ліками. Відкрив, дістав коробку і висипав вміст на стіл. Таблетки розкотилися по клейонці. Почав їх перебрати — анальгін, де ж анальгін…, ось він. Дві таблетки. І активоване вугілля — ціла упаковка одразу, десять таблеток. Набрав кружку холодної води і випив все в кілька прийомів, запиваючи великими ковтками.

Костя відчував себе дуже голодним, але нудота не давала їсти. Треба почекати.

Він пішов у свою кімнату, ліг на ліжко і закрив очі. Спати вже не хотілося, тож Костя просто думав — не про вчора, а про те, що робити далі, бо про вчора зараз думати було неможливо.

В Кадуї його більше нічого не тримало.

Треба їхати до Москви, спробувати знайти Лізу. Можливо вона встигла сховатися і все це пережити. Він не дозволяв собі думати інакше. Вона жива. Можливо.

До Москви трохи більше трьохсот кілометрів. Батьків Москвич таку відстань навряд чи подужає — батько постійно його ремонтував і далеко не виїжджав саме тому, що авто часто ламалося. А от Нива мародерів стоїть надворі, і їм вона вже не знадобиться. А ще в батьківському гаражі є дві каністри бензину — батько завжди тримав про всяк випадок. Цього цілком вистачить не тільки до Москви, а й із запасом доїхати кудись далі.

Поступово нудота відступала.

Костя повернувся на кухню і взяв пиріжок. Обережно відкусив, ніби перевіряв. Організм не заперечив. Запив компотом — холодним, трохи кислуватим — мама додала туди порічок. Шлунок отримав їжу і відразу нагадав, що давно чекав на неї. Костя відкрив холодильник і дістав тарілку з котлетами. Після другої котлети голод трохи відступив. Костя зробив ще кілька ковтків компоту і поставив кружку на стіл.

Згадав, що не чистив зуби. Пішов у ванну. Стояв перед дзеркалом, чистив зуби і дивився на своє відображення — на щетину, на темні кола під очима, на той вираз обличчя, якого він у себе раніше не бачив. Прополоскав рота. Потім сполоснув обличчя холодною водою і вийшов на двір.

Треба подивитися до Ниви.

Костя підійшов до машини. Водійські двері були незачинені — мародери не переймалися такими дрібницями. Він відкрив їх і зазирнув у салон. Замок запалювання порожній. Ключа немає. Мабуть, в кишені когось з мародерів.

Костя підійшов до першого і обшукав кишені. Кілька м’ятих купюр, запальничка, якийсь папірець. Ключа немає. Другий лежав поряд. Костя перевірив його кишені. Лише складаний ніж, цигарки, запальничка.

Третій був у гаражі.

Костя зайшов і присів поряд. Обшукав куртку — нічого. Кишені штанів — в одній магазин до АКСУ, в іншій — ключ на металевому кільці з брелком у вигляді ракети. Ось він. АКСУ, що лежав поряд, теж забрав. Підвівся, вийшов з гаражу і підійшов до Ниви, сів на місце водія.

Вставив ключ у замок запалювання і повернув. Двигун завівся одразу — загудів рівно, ніби тільки й чекав. Костя подивився на датчик палива. Половина бака. Добре. Костя вимкнув двигун, вийняв ключ і повернувся до хати.

Треба збирати речі.

Дістав валізу, з якою приїхав до батьків, відкрив і висипав все, що в ній було, прямо на ліжко. Почав збирати валізу заново, думаючи про кожну річ. Одяг — весь що був в нормальному стані. Невідомо, коли вдасться знайти щось нове — фабрики навряд чи скоро запрацюють, і магазини теж. Можливо, що й взагалі ніколи. Це тепер інший світ і в ньому треба думати інакше.

На полиці шафи стояв сімейний фотоальбом — товстий, у темно-синій обкладинці.

Костя взяв його, відкрив — і одразу пошкодував, що зробив це. З першої сторінки на нього дивилися батьки — молоді, ще до його народження, десь на річці, мама сміється і тримає парасольку, прикриваючись від сонця. Він перегорнув. Ось і сам Костя — маленький, років чотирьох, на плечах у батька. Ще перегорнув — Новий рік, ялинка, і Костя з гірляндою в руках.

Боляче.

Ледве не заплакав — стримався. Стиснув зуби і поклав альбом у валізу. Поряд поклав телефон з розрядженою батареєю — він більше не працював, не дзвонив і не показував нічого. Але на ньому були фотографії з Лізою, і це для Кості було найцінніше у телефоні.

Пішов на кухню.

Мама ніколи не викидала великі пакети з супермаркету — складала їх у шафу, бо колись можуть знадобитися. Знадобилися. Костя дістав кілька штук і почав збирати. В один пакет зсипав зі столу всі медикаменти — таблетки, мазі, бинти, все, що було розсипане після ранкових пошуків анальгіну. Відкрив шафи і холодильник — крупи, макарони, консерви, дещо з приготовленої мамою їжі. Два повних пакети. З іншої шафи дістав каструлі — склав одна в одну, туди ж металеву кружку, ложки, виделки, ножі — і все це теж в окремий пакет. На випадок, якщо прийдеться готувати їжу на відкритому вогні.

У батьківській кімнаті знайшов паперову мапу — складену, трохи потерту, але цілу. Взяв. Навігатор у телефоні більше не працював, а вказівні знаки на дорогах будуть не скрізь.

Переніс валізу і всі пакети в багажник Ниви. Потім з гаражу — дві повні каністри бензину. Батько завжди тримав запас. Зараз Костя був йому за це вдячний.

Мисливську рушницю залишив — завелика, набоїв до неї мало — з такою далеко не поїдеш. ПМ поклав у кишеню куртки. АКСУ закинув на плече. Запасні магазини розсував по кишенях.

Вийшов у садок.

Свіжий горбик землі під яблунями. Костя стояв над ним і відчував, як стискається в грудях — те відчуття прийшло вчора і нікуди не ділося, просто ховалося, поки він був зайнятий справами.

Сльози почали заповнювати очі — він відчув їх, зупинив.

— Прощавай, мамо, — сказав він тихо. — Прощавай, тату. Може, колись побачимося.

Більше нічого сказати не зміг.

Костя постояв ще хвилину — просто стояв і дивився на землю — потім повернувся і пішов до хвіртки. Зачинив її за собою і обернувся востаннє.

Будиночок стояв у сонці — такий самий, як завжди. Палісадник, скрипуча хвіртка, гараж, де батько завжди щось майстрував. Ганок, де він тиждень тому сидів з кружкою кави, слухав зозулю і думав про Лізу. Все виглядало так, ніби нічого не змінилося. Ніби зараз вийде батько з гаража і скаже щось про двигун, а мама покличе обідати. Але ніхто не вийде, не покличе.

Годинник показував третю дня.

Костя не знав, чи повернеться він сюди ще колись.

Він підійшов до Ниви, відкрив водійські двері, скинув з плеча АКСУ і поклав на переднє пасажирське сидіння. Сів. Вставив ключ у замок запалювання і повернув його.

Двигун завівся і рівно загудів. Костя увімкнув передачу, і машина поїхала.

Дорога спочатку була звичайною. Ліси, поля, невеликі села — все те, що він бачив з вікна автобуса ще два тижні тому, коли їхав до батьків. Вказівні знаки стояли на своїх місцях, потерта розмітка на асфальті нікуди не ділася, але світлофори на перехрестях вже не працювали. Костя їхав і дивився на дорогу, намагаючись не думати про те, як все поступово змінювалося навколо.

Спочатку це були дрібниці. Кинута машина на узбіччі — одна, потім ще одна. Забиті двері крамниці в якомусь селі. Зачинені віконниці там, де раніше вони були б відкриті в такий теплий день. Потім більше — покинуті машини вже посеред дороги, і Кості доводилося об’їжджати їх, і одного разу він ледве не з’їхав у кювет, бо за чергові поворотом стояло одразу три машини впоперек смуги.

Він намагався не дивитися на людей, що лежали біля деяких машин.

Радіація підкралася непомітно — не різким ударом, а повільною тихою млявістю, що наростала поступово. Спочатку він вирішив, що це просто втома від дороги і від всього, що було напередодні. Потім відчув легку нудоту — знайому, але іншу, ніж вранці. Потім важкість у кінцівках, таку, що руки на кермі стали ніби чужими. Він знав, що це таке. Він читав документи, бачив розрахунки, аналізував висновки. Тепер ці висновки ставали реальністю в його власному тілі.

Ось і Твер — спочатку темна смуга на горизонті, потім силует будинків над деревами, потім перші вулиці і перші перехрестя.

Костя в’їхав у місто і зменшив швидкість.

Вулиці були майже порожніми — не зовсім, але майже. Покинуті машини стояли де попало, деякі з відчиненими дверима. Вікна в більшості будинків темні — лише подекуди в якомусь вікні щось рухалось. Магазини зачинені, деякі з розбитими вітринами.

І люди.

Їх було мало — кілька фігур на різних вулицях, по одному, по двоє. Вони рухалися повільно — дуже повільно, так, що спочатку Костя думав, що вони просто йдуть не поспішаючи. Потім він проїхав зовсім поруч до одного з них — немолодий чоловік в піджаку йшов уздовж тротуару, тримаючись рукою за стіну, ставлячи ноги обережно і важко, ніби дорога хиталася під ним. Обличчя у нього було сірим і мокрим від поту.

Костя проїхав не зупиняючись.

Він знав, що з цими людьми. Вони ще не знали — може здогадувалися, може ні — але він знав точно. Доза радіації, яку вони отримали за ці дні без жодного захисту, була такою, що медицина тут вже нічим допомогти не могла. Вони ще ходили, ще дихали, ще тримались за стіни — але це вже був кінець їх життя. Просто повільний.

Він стиснув кермо.

Адресу схрону він пам’ятав — читав файли ще в конторі, і деякі адреси засіли в пам’яті самі собою, як запам’ятовуються речі, яким не надаєш значення до того моменту, поки вони раптом стають потрібними. Але пам’ятати адресу і знайти її в незнайомому місті без навігатора і мапи — різні речі.

Він їхав приблизно в той район, де мав бути схрон, вираховуючи напрямок по сонцю, що вже сідало, і шукав очима щось, на що можна було зорієнтуватися.

На розі якоїсь вулиці він побачив кіоск — скляний, з вивіскою «Преса» над вікном. Газети, журнали. І — він пригальмував — мапи.

Костя зупинився. Заглушив двигун, вийняв ключі. Взяв з пасажирського сидіння АКСУ і вийшов.

У кіоску нікого не було. На прилавку за склом поряд з газетами лежали кілька складених мап. Скло було не дуже товстим — він перехопив автомат і вдарив прикладом. Скло розсипалося всередину з різким звуком, що здався оглушливим у цій тиші. Костя просунув руку і почав перебирати мапи — Твер, ось вона. Москва. І повна мапа Росії. Більше нічого не брав.

Повернувся до машини, сів, зачинив двері зсередини — просто так, про всяк випадок, бо звичка до обережності не зникає, навіть коли навколо нікого немає. Розгорнув мапу Твері на пасажирському сидінні.

Адреса знайшлася швидко. Він провів пальцем по вулицях, прокладаючи маршрут, запам’ятовуючи повороти. Звідси — туди, потім ліворуч, ще раз ліворуч, праворуч і прямо кілька кварталів. Просто.

Костя завів машину і поїхав.

Будинок виявився звичайним — п’ятиповерховий, цегляний, такий самий, як багато інших навкруги. Костя зупинив Ниву біля під’їзду, взяв автомат і вийшов. Ноги були важкими — важчими, ніж мали б бути, і кожен крок вимагав значних зусиль. Радіація робила свою справу повільно, але невблаганно.

Підвальні сходи знайшлися в торці будинку. Він спустився ними — темно, пахло затхлістю і старим цементом.

Ось і двері.

Металеві, з електронною панеллю допуску збоку. Панель була мертвою — жодного сигналу, жодної реакції. Без живлення вся електроніка перетворилася на брухт.

Костя відступив убік від дверей — під кут, щоб рикошет не влучив у нього. Взяв у руки АКСУ і зняв його з запобіжника. Нахилився і подивився в щілину між дверима і рамою — там, в глибині, темніла смуга ригеля.

Він зробив кілька пострілів.

В тиші підвалу постріли вдарили по вухах так, що він на мить оглух. Гільзи задзвеніли по бетонній підлозі. Він зачекав, поки розвіється пил, і підійшов до дверей. Метал у місці замку був деформований і розірваний — ригель зруйнований. Костя потягнув двері, і вони відчинилися.

За ними були ще одні — сталеві, важкі, з потовщених броньованих листів. Але незачинені. Хтось або не встиг закрити, або свідомо залишив відкритими про всяк випадок.

Костя штовхнув їх і ввалився всередину.

Темрява. Він спиною закрив сталеві двері і за звичкою провів руками по стіні, шукаючи вимикач — знайшов, натиснув. І зажмурився.

Світло було жовтуватим і не дуже яскравим — лише аварійні лампи під стелею, які, схоже, живилися від резервних акумуляторів — але після вуличної темряви і темряви підвалу воно здалося майже сліпучим. Він стояв і кліпав очима, аж доки очі не звикли.

Оглядівся.

Схрон складався з трьох кімнат — він побачив це одразу, і двері в усі три були відчинені. Костя пройшовся по всіх трьох. У першій — стіл, стільці, два ліжка вздовж стіни, радіоприймач, телефон, телевізор на стіні, кілька шаф. Звичайна кімната для прийому їжі та відпочинку, функціональна і без зайвого. У другій — стійка зі зброєю вздовж однієї стіни, коробки з набоями, ножі в піхвах, інструменти для роботи зі зброєю. Вздовж іншої стіни — шафа з бронежилетами і засобами хімічного захисту. Третя — медична кімната, у якій була кушетка, що могла слугувати операційним столом, шафа з медикаментами, дефібрилятор в кутку.

Костя підійшов до шафи з медикаментами.

Він шукав очима по полицях — і знайшов. Коробка з написом: «Лазур діамантова» і зверху латиницею «Ze». Зеленка. Він вийняв її з шафи, поставив на стіл і відкрив.

Всередині лежали в два ряди десять флаконів із зеленою рідиною і в окремому місці шприц у стерильній упаковці.

Костя взяв шприц — і помітив, що руки тремтять. Не сильно, але виразно — пальці не слухалися так, як мали б. Він розпакував шприц повільно, акуратно, зосереджуючись на кожному русі. Вставив у шприц флакон. Подивився на своє плече, вирішив не витрачати часу на закочування рукава і просто встромив голку прямо через тканину.

Зелена рідина пішла у м’яз.

Він відклав шприц і спробував встати — і зрозумів, що якщо зараз не ляже, то просто впаде. Тримаючись за стіни і шафи, Костя попрямував у кімнату відпочинку. Ноги несли його важко, нерівно, кожен крок вимагав окремого зусилля. Він дійшов до ліжка і просто впав на нього, тому що лягти вже не було сил.

Він ще встиг подумати, що треба було б поїсти.

Потім все навкруги просто згасло для нього, і він провалився в темряву — глибоку, без снів, без думок, без відчуттів.

Вранці Костя прокинувся.

Не від звуку, а саме від тиші, від того, що в ній не було нічого тривожного. Просто тихо. Просто аварійні лампи під стелею світять своїм жовтуватим рівним світлом. Просто він лежить на ліжку, дивиться в стелю і відчуває, що тіло його слухається.

Костя підвівся і сів.

Вчорашньої млявості не було. Важкість у кінцівках зникла. Голова була ясною — не з тією штучною ясністю, що буває після знеболювального, а справжньою, коли думки йдуть чітко і рівно. Він поворухнув пальцями, стиснув кулак, розтулив. Нормально.

Зеленка спрацювала.

Він встав і перше, що відчув — голод. Справжній, різкий, той, що буває, коли тіло нарешті дозволяє собі згадати, що воно живе. Останній раз він нормально їв ще вчорашнього ранку в Кадуї — цілу вічність тому.

Костя пішов шукати, що є в шафах з їжі.

В першій шафі виявилися галети — кілька упаковок, армійські. В другій шафі стояли ящики з консервами, акуратно підписані зверху маркером. М’ясо тушковане. Паштет. Гречка з м’ясом. Перловка з м’ясом. Він взяв гречку, сів за стіл, відкрив банку консервним ножем, який знайшов в ящику стола, дістав ложку і почав їсти прямо з банки.

Коли доїв, оглядівся і побачив біля стіни кілька спайок півлітрових пластикових пляшок з водою. Дістав одну пляшку зі спайки, відкрутив кришку і випив всю воду одним довгим ковтком. Поставив пляшку на стіл і видихнув.

Краще. Значно краще.

Тепер — збори.

Він зайшов у кімнату зі зброєю і засобами захисту і зупинився на порозі, уважно оглядаючи приміщення. В кутку стояло кілька порожніх тактичних рюкзаків. Костя одразу звернув на них увагу. По кишенях все не розкладеш, а далека дорога вимагає зручності і порядку.

Спочатку — захист.

Він відкрив шафу з хімічним захистом. Протигази лежали на полицях — кілька штук, однакові, в чохлах. Він взяв два — потрібно мати запасний, мало що станеться в дорозі. Поряд лежали фільтри — десять штук. Не так багато як хотілося б, але Костя знав, де ще розташовані схрони. З іншої шафи дістав бронежилет — приміряв, підтягнув лямки — і розгрузку, перевірив кишені і застібки.

На полиці між шафами лежав портативний дозиметр, поряд з ним — кілька запасних батарейок. Костя взяв дозиметр, вставив батарейки і натиснув кнопку увімкнення.

Мовчить.

Він подивився на прилад — індикатор світився, значить живлення є. Може бракований? Костя почав ходити по кімнаті з ним — від стіни до стіни, від шафи до шафи. Мовчання. Він підійшов до дверей між кімнатами — мовчить. Підійшов до сталевих вхідних дверей і дозиметр тихо клацнув — один раз, потім ще раз, потім частіше.

Працює. Просто в схроні фон нормальний.

Костя поклав дозиметр у кишеню штанів і підійшов до зброї.

На стійці стояло п’ять АКМ і два Бульдоги — акуратно, стволами вгору. Він взяв один АКМ і оглянув — ззовні виглядає добре. Відвів затвор і подивився у ствол — чистий, змащений. Відпустив затвор, той пішов вперед рівно і з характерним звуком. Добре доглянута зброя. Він поклав АКМ назад і взяв ніж з піхвами, що висів на стійці збоку — тактичний, з заточеним лезом, добре збалансований. Причепив піхви на пояс.

З полиці Костя дістав порожні магазини. Знайшов коробки з набоями калібру 7.62 і відкрив одну. Сів на стілець і почав споряджати — набій за набоєм, рівно, не поспішаючи. Це була та робота, яка вимагає зосередженості і не залишає місця для зайвих думок, і Костя був за це вдячний.

Перший магазин. Другий. Третій. Четвертий. П’ятий.

Він поклав магазини на стіл і подивився на них. П’ять — достатньо для дороги. Три вклав у кишені розгрузки, четвертий вставив в АКМ. П’ятий поклав осторонь — потім у рюкзак.

Набоїв до ПМ на полицях не було. Шкода — але нічого не вдієш.

Він взяв перший рюкзак і почав збирати. Запасний протигаз у чохлі. Дев’ять фільтрів. Десятий одразу прикрутив до протигазу, який одягне на вулицю. Потім п’ятий магазин. І одяг — Костя відкрив шафу і знайшов там кілька комплектів — штани, куртки, футболки, шкарпетки. Все нове, в армійській упаковці. Всі комплекти поклав у другий рюкзак.

З третім рюкзаком пішов у медичну кімнату.

Там він не поспішав — перебирав полиці уважно, брав лише те, що точно знадобиться. Бинти — кілька пачок. Вата. Кровоспинні. Засоби для обробки ран. Таблетки — від болю, від інфекцій, від нудоти, ще дещо, про що він не був певен, але взяв на всяк випадок. Мазі в тюбиках. Кілька флаконів з рідинами, назви яких не розбирав — просто взяв, бо було місце.

На столі стояла відкрита коробка зеленки і шприц з використаним флаконом. Костя витягнув порожній флакон і поклав шприц назад у коробку. Закрив кришку і поклав коробку в рюкзак. Дев’ять флаконів залишилося. Дорога ще довга.

Їжу, воду і набої він вирішив везти в машині прямо в ящиках і коробках — місця в Ниві ще вистачало, а так легше переносити і перевозити.

Він надів протигаз, перевірив прилягання маски і почав переносити все до машини. Ходка за ходкою, не поспішаючи — рюкзаки, ящики з консервами, спайки з водою, коробки з набоями, АКМ та АКСУ. Підвальні сходи були вузькими, і кожен підйом коштував певних зусиль, але тіло після зеленки і їжі працювало нормально.

Останнім він виніс рюкзак з медикаментами, тому що там було найцінніше — зеленка, без якої в Москві зараз вижити було неможливо.

Зупинився біля сталевих дверей схрону і подивився всередину — на аварійне освітлення, що все ще горіло, і на те, що залишилося. Ще зброя, ще консерви, ще дещо. Вимкнув світло і закрив двері, щоб радіація не потрапляла всередину. Замку вже не було, тож відкрити їх міг хто завгодно.

Може комусь ще знадобиться.

Костя сів у Ниву і поклав рюкзак з медикаментами на підлогу пасажирського сидіння поруч — під рукою, на випадок, якщо знадобиться швидко. Зняв протигаз — в машині на ходу він заважає — і поклав на сидіння поряд. Вставив ключ у замок запалювання і повернув його.

Двигун завівся рівно.

Костя подивився у вікно на порожню тверську вулицю — на покинуті машини, на темні вікна будинків, на ранкове сіре небо над дахами. Увімкнув передачу.

Виїзд з Твері він знайшов швидко — вказівники, що показували шлях до траси, ще стояли на своїх місцях.

Перші кілометри траса була майже такою ж, як на в’їзді у Твер — кинуті машини на узбіччі та дорозі, і для Кості це вже здавалося нормальним. Але чим далі на південь, тим більше їх ставало, у деяких місцях були цілі затори з машин, що стояли купами поперек смуг, і між якими Костя змушений був маневрувати, зменшуючи швидкість і вибираючи дорогу, як через лабіринт. Деякі машини були обгорілими. Деякі — зім’ятими так, що було незрозуміло, як і чому це сталося. Поряд з деякими лежали люди.

Він дивився прямо перед собою і їхав.

Дозиметр у кишені почав клацати ще на вулиці в Твері — спочатку рідко, потім частіше, потім перейшов у майже безперервне тріскотіння. Костя поклав його на панель приладів щоб чути краще, але через якийсь час тріскотіння стало таким щільним, що перетворилося на низькочастотний звук — рівний, монотонний, неприємний, тож Костя просто вирішив вимкнути прилад. Він і без нього розумів, що відбувається.

Руйнування навколо наростали поступово. Будинки з вибитими вікнами — цілими поверхами, ніби хтось пройшовся і по черзі вибив кожне скло. Потім будинки з обваленими кутами і провалами там, де мав бути верхній поверх, з чорними плямами пожеж на стінах. Потім — просто руїни, де будинку більше не було, а залишилася лише купа уламків, з якої стирчали арматура і шматки перекриттів.

Дерев на узбіччі майже не залишилося — лише голі стовбури без гілок, обгорілі або просто зламані ударною хвилею. Вони стирчали рядами вздовж дороги, ніби кадри з фільму жахів, що перекочували у реальність. Насправді — це реальність стала жахливою.

Нарешті, попереду з’явився білий прямокутний вказівник, з написом великими літерами: «Москва».

Костя побачив його і за звичкою сповільнився. Машина в’їхала у місто.

Живих не було.

Він зрозумів це не одразу — спочатку просто фіксував відсутність руху, відсутність звуків, крім власного двигуна, відсутність будь-якого натяку на присутність людей. Потім побачив першого — лежав на тротуарі біля зупинки, на боці, ніби ліг відпочити і не встав. Потім ще одного. Потім ціла група — біля входу в якийсь магазин, кілька людей, що впали майже в однакових позах.

Серед них була дитина.

Костя намагався дивитися прямо перед собою і їхав. Він не дозволив собі зупинитися поглядом на тому, що побачив збоку, не дозволив собі думати про це — просто зафіксував і їхав далі. І двигун гудів рівно і байдуже, і пил піднімався з-під коліс і осідав назад на асфальт.

Радіація знову нагадала про себе тупим тиском в очах і знайомою важкістю в руках. Тут вона була сильніша, щільніша, була в самому повітрі, в пилу, що лежав на всьому рівним сірим шаром, в уламках, що стирчали з-під асфальту. Костя зупинився посеред порожньої вулиці, залишив двигун працювати і потягнувся до рюкзака на підлозі.

Коробка зеленки. Шприц. Флакон.

Руки тремтіли менше, ніж учора. Він зробив ін’єкцію в плече прямо через тканину куртки і закрив очі, щоб сконцентруватися на почуттях. І справді — через хвилину важкість почала відпускати, повільно, як відпускає м’яз після судоми. Ще не зникла, але стала терпимою.

Він поклав шприц у коробку і рушив далі.

Свій будинок він впізнав здалеку — і одночасно не впізнав.

Будинок стояв — це вже було добре. Але стояв інакше. Всі вікна були вибиті ударною хвилею — темні прямокутники дивилися на вулицю, як порожні очниці. Вище десятого поверху будинок був зруйнований — все, що було вище, лежало під будинком грудою уламків, які частково завалили тротуар і частину дороги. Щось велике вдарило поруч — не пряме влучання, але достатньо близько.

Костя зупинив машину і вийшов.

Стояв і дивився на будинок знизу вгору — на темні вікна, на рваний верх, де мали бути квартири. Добре, що його квартира була на сьомому поверсі.

Він зайшов у під’їзд.

Темно. Під ногами хрустіло скло і щось ще. Ліфт стояв із відчиненими дверима і темною шахтою за ними. Костя пішов сходами.

Перший поверх. Другий. Третій.

Костя намагався дістатися свого поверху якнайшвидше, але ноги не могли тримати швидкий темп. Радіація і вколота зеленка тягнули в різні боки, тож тіло обирало компроміс між ними. Але Костя стиснув зуби і, хапаючись за поручень, йшов сходами вгору.

Четвертий. П’ятий. Шостий.

Сьомий.

Він зупинився перед своїми дверима і витягнув ключ.

Руки тремтіли від напруження та дії радіації — сильно, по-справжньому, так, що він ніяк не міг влучити ключем у замок. Він притиснув ліву руку до косяка, щоб зафіксувати себе, і правою намагався знову — ключ ковзнув мимо, клацнув по металу дверей. Знову. Нарешті ключ потрапив у замок, і Костя провернув його.

Замок клацнув двічі.

Костя відчинив двері і зайшов.

Квартира зустріла його запахом пилу і чогось горілого, що налетіло з вулиці крізь вибиті вікна. Він стояв у коридорі і дивився. Лізині кросівки біля дверей — на місці, трохи не там де треба, як завжди. Його куртка на гачку. В кімнаті видно було перекинутий стілець — напевно від ударної хвилі — і розкидані по підлозі книжки з полиці. Лізині книжки.

Лізи не було.

Він пройшов по квартирі — кухня, кімнати, ванна. Скрізь пил і уламки скла з вікон. Скрізь порожньо. На туалетному столику стояли Лізині парфуми — один флакон лежав на боці, мабуть впав, коли вибухова хвиля увірвалась у квартиру через вікна. Він підняв його і поставив рівно, не розуміючи, навіщо це робить.

Потім видихнув — повільно, довго, через зуби.

Порожня квартира була новиною і доброю, і поганою одночасно. Доброю — бо якби Ліза була тут у той момент, коли вдарили ракети, то він би це вже побачив і зрозумів. Без захисту і без зеленки радіація за ці дні не дала б Лізі шансів вижити. Поганою — бо де ж тоді Ліза зараз, чи є у неї захист і чи знає вона взагалі, що робити.

Ліза працювала в тій же конторі. Це давало якийсь шанс. Маленький, майже неіснуючий — але шанс.

Костя вийшов з квартири, зачинив двері і пішов вниз.

Треба їхати до контори.

Він спустився до машини, сів за кермо і зняв протигаз.

Мозок ще працював, але тіло радіація поступово забирала собі.

Треба ще зеленки. Дістав з рюкзака коробку, зробив ще ін’єкцію і поклав коробку назад.

Руки поклав на кермо і кілька секунд просто сидів — не думаючи ні про що конкретне, просто сидів і дивився крізь лобове скло на порожню вулицю, чекаючи на реакцію організму на зеленку. Потім завів двигун і поїхав.

До контори він знав дорогу напам’ять — їздив нею стільки разів, що міг би доїхати із заплющеними очима. Ліворуч, потім прямо, потім через міст, потім ще раз ліворуч і вздовж бульвару. Він їхав і впізнавав вулиці — і одночасно не впізнавав їх, бо вулиці були ті самі, але все інше на них було інакше, і це поєднання знайомого і чужого було, мабуть, найгіршим з усього, що він бачив сьогодні.

Арбатська площа — вона з’явилася перед ним вся одразу, широка, з павільйоном станції метро посередині.

Костя зупинився.

Цей павільйон він бачив тисячу разів — характерна п’ятикутна зірка, розкинута посеред площі, скляні двері з усіх боків. Зараз двері були вибиті — лише порожні рами стирчали з фасаду. А перед дверима, навколо павільйону, на сходах і на площі навколо — люди.

Дуже багато людей.

Вони лежали скрізь — хто добіг до дверей і впав прямо перед ними, хто не добіг і лежав на сходах, хто лежав на площі за десяток метрів від входу. В сорочках і піджаках, ніби щойно вийшли з офісу, в футболках і шортах, ніби просто прогулювалися повз. Деякі — з сумками і валізами що досі так і лежали поряд з людьми. Хтось ще тримав телефон у руці.

Вони бігли сюди, до метро, коли зрозуміли, що відбувається — бо метро це укриття, бо метро глибоко під землею, бо метро врятує. Вони бігли і майже добігли.

Крізь порожні дверні рами було видно масивні сталеві панелі — рівні, суцільні, без жодної щілини. Зовнішні гермозатвори. Станція була запечатана зсередини ще до того, як ці люди добігли до дверей. Хтось всередині прийняв рішення — закрити і більше не відчиняти, щоб врятувати тих, хто вже був у метро — і прийняв його раніше, ніж ці люди встигли.

Костя дивився на це кілька секунд.

Потім відвів погляд і поїхав далі.

Він заборонив собі думати про це — не зараз, не тут. Потім. Якщо буде потім.

Контора була за десять хвилин їзди. Десять хвилин по вулицях, заповнених кинутими машинами, десять хвилин між зруйнованими будинками, десять хвилин містом, яке вмерло.

Поворот.

Проїхав сто метрів.

Зупинився.

Там, де мала бути будівля контори, де він провів багато років свого життя і де також працювала Ліза — була вирва.

Велика. Рівна. Майже правильної форми — пряме влучання чогось великого, що не залишило після себе нічого впізнаваного. Навіть фундаменту не залишилося — лише кратер в землі, оточений руїнами сусідніх будинків.

Костя вийшов з машини.

Він не пам’ятав, як вийшов — просто раптом опинився на вулиці, і ноги самі несли його до краю вирви, і він ішов і дивився на це, і намагався зрозуміти, що бачить. Підійшов до краю і зупинився.

Подивився вниз.

Ноги самі підігнулися, і він впав на коліна — не від слабкості, не від радіації, а просто тому, що розум відмовлявся сприйняти дійсність. Костя стояв на колінах на краю вирви і дивився в неї, а навколо була мертва московська тиша, лише вітер ганяв попіл порожніми вулицями.

Просто дивився.

Вітер приніс хмарку попелу.

Костя заплющив очі. В голові пролетіли спогади — різні — яскраві, приємні, сумні. Спогади закрутили вир емоцій, змусивши прийти до тями. Хаос, народжений відчаєм, почав відступати, а на його місці почали вибудовуватися думки, що формували новий сенс життя:

«Стільки років я допомагав створювати зброю. Зброю, щоб вбивати інших. Хтось побачив в цьому загрозу і прийняв рішення, яке знищило світ.

Я думав, що моя робота важлива. Що це потрібно, щоб захистити себе, батьків, Лізу.

Але саме через це я їх втратив. А втративши їх — я втратив себе. Тепер у мене не залишилося нічого.

Але є люди, для яких не все втрачено. І їм потрібна допомога.

Мій єдиний шанс на спокуту — допомагати. Тим, хто вижив. Тим, кому моя допомога потрібна. Виправити все те, що зможу і на що вистачить сил. Це єдине, що я ще можу зробити. Єдине, що тепер має сенс».

Він підвівся з колін — повільно, важко, спираючись руками об землю.

Постояв над вирвою ще мить.

— Це мій хрест, — сказав він тихо. — Тож нехай і ім’я моє буде таким самим — Хрест.

Він обернувся спиною до вирви і пішов до машини. Не озираючись, вимовив, ніби прощаючись з кимось за спиною.

— Прощавай, Костю Громов.

 

Частина 13. Виконати завдання

Надворі світало.

Хрест стояв біля виходу зі станційної будівлі і дивився на небо — те небо, коли темрява вже відступає, але світло ще не прийшло. Повітря було холодним і свіжим, пахло річкою і росою.

Він подивився під ноги.

Бандит, якого він скинув з даху, лежав перед входом так, як впав — на спині, руки розкинуті в різні боки. Хрест підійшов і взяв тіло за ноги. Потягнув до дверей будівлі, потім через поріг і далі коридором до підвальних сходів. Бандит був важким, і Хрест рухався повільно, без поспіху, крок за кроком. Спустився по сходах, протягнув тіло в перше ж підвальне приміщення і залишив там.

Піднявся назад на вулицю.

Світало швидше, ніж він очікував — на сході вже з’явилася вузька смуга блідого світла над горизонтом. Хрест постояв хвилину, прислухаючись. Тиша. Птахи десь далеко починали свою ранкову розмову — невиразно, сонно, по одному. Більше нічого.

Хрест рушив до тепловоза.

Підійшовши, він заліз у кабіну, сів у крісло і хвилину просто сидів, відчуваючи, як тіло дякує за можливість не рухатися. Ніч далася взнаки — м’язи нили, в потилиці ще тупо пульсувало. Але все це було другорядним.

Є робота. Треба її зробити.

Він запустив двигун — тепловоз ожив з характерним гулом, що розійшовся порожньою станцією. Хрест рушив повільно, читаючи стрілки попереду. Колії він запам’ятав ще вчора — де яка веде, де потрібно перемкнути, щоб потрапити на колію з пасажирським вагоном. Дві стрілки перемикав вручну — злазив, переводив ломом і повертався в кабіну.

Нарешті тепловоз вийшов на потрібну колію.

Хрест зупинився і ще раз оглянув ситуацію з кабіни. Пасажирський потяг стояв попереду — той самий, з якого він обрав крайній вагон. Від греблі Хрест їхав цистерною вперед, тож вагон буде чіплятися до цистерни, і це добре. Він мав під’їхати обережно і зіштовхнути зчіпні механізми.

Повільно, дуже повільно, він рушив вперед.

Цистерна наближалася до вагона — метр, півметра, ще менше. Хрест тримав швидкість на мінімумі, дивлячись у вікно і намагаючись відчути момент. Нарешті, ось він — легкий поштовх і металевий клац, який означав, що зчіпні механізми торкнулися.

Він заглушив двигун і зліз з тепловоза. Взяв каністру з мастилом і пішов до зчіпки між вагоном, який він забирав, і сусіднім вагоном. Присів і оглянув механізм.

Автозчеп СА-3. Збоку механізму стирчав розчіпний важіль — той, що переводить замок у розчеплений стан. За двадцять років він заіржавів і закляк намертво. Хрест полив його мастилом — рясно, не жаліючи — і почекав поки воно просочиться в щілини. Потім взявся за важіль обома руками.

Не піддається.

Він налив ще мастила, почекав ще. Знову взявся — цього разу допомагаючи ломом для додаткового зусилля. Намагався робити все плавно, рівно, без ривків.

Важіль рушив.

Повільно, зі скреготом, що різав вухо, але рушив — і пройшов весь шлях до кінця. Замок автозчепу перейшов у розчеплений стан. Хрест повернувся в кабіну.

Він дав трохи задній хід, щоб перевірити, що цистерна та вагон з’єдналися надійно.

Не вийшло. Зчіпка не спрацювала — автозчепи після двадцяти років іржі не хотіли приходити в рух. Хрест рушив тепловоз вперед — поштовх, назад — тиша. Ще раз вперед, трохи сміливіше, назад різкіше.

І тут над станцією прокотився звук.

Не просто звук — гуркіт, такий, що птахи злетіли з дерев одразу всі разом і зникли за обрієм. Металевий, важкий, тріумфальний — ніби станція прокинулася після довгого сну і нагадала про себе на всю округу. Це автозчепи всього потягу прийшли в рух майже одночасно — двадцять років іржі і нерухомості вирвалося назовні єдиним гуркотом, що котився від вагона до вагона і завмер десь в кінці потяга.

Хрест посміхнувся.

Тепер обережно дати задній хід.

Тепловоз потягнув — і вагон від’єднався від потяга. Хрест від’їхав трохи і зупинився.

Вийшов з кабіни і пішов до станційної будівлі. У бандитів він бачив відро та діжку з водою в одній з кімнат, там же знайшов кілька ганчірок. Набрав відро води, взяв ганчірки і пішов до вагона.

Відчинив двері і зайшов всередину вагона.

Всередині було так само, як учора — сіра ковдра пилу, що лежала на всьому рівним шаром. Хрест поставив відро і взявся до роботи.

Він протирав всі купе по черзі — полиці, підлогу, столи. Мокра ганчірка збирала пил і темніла на очах, він полоскав її у відрі і знову брався за роботу. Кілька разів виливав брудну воду, повертався до діжки та набирав нову. Не намагався зробити ідеально — просто прибрати, щоб Діти лісу не дихали багаторічним пилом в дорозі. Вони і так достатньо пережили за своє життя.

Газету 2013 року він залишив — нехай лежить, може Дітям лісу буде цікаво почитати, як жив світ до війни.

Коли закінчив, вилив брудну воду на вулицю і поставив порожнє відро біля дверей в тамбурі.

Потім пішов до тепловоза.

Заліз у кабіну, запустив двигун. Тепловоз загудів рівно і впевнено. Хрест виглянув у бічне вікно кабіни. Вагон стояв причеплений до цистерни. Колись він їздив між Іркутськом і Санкт-Петербургом, возив людей через половину країни. Тепер йому належало ще одне призначення, мабуть, найважливіше.

Хрест переключив передачу.

Тепловоз рушив, набираючи швидкість на виїзді зі станції. Колеса відбивали рівний ритм на стиках рейок. Позаду залишалася станція Єнісей з її мертвими коліями, бур’яном на перонах і тим, що залишилося в підвалі.

Попереду була гребля Красноярської ГЕС.

Попереду був Альоша з Дітьми лісу.

Хрест дивився на дорогу і думав, що ця частина справи зроблена. Залишалася остання — довезти всіх до Байкалу. Додому.

Сонце піднімалося повільно, без поспіху, байдуже до всього, що відбувалося внизу.

Він їхав.