Розділ 13: Грай в дурні ігри, вигравай дурні призи.

Риболовля – заняття не для всіх. Процес вимагає терпіння, витримки, трохи навичок і тиші. З останнім цього дня виникали труднощі.

Акане зосереджено завмерла, міцно тримаючи вудилище. Вона намагалася вловити ті самі горезвісні вібрації, що мають сигналізувати клювання, але швидкий рух води та каміння на дні збивали її з пантелику.

Минуло вже кілька годин, і Какаші ледь встигав посидіти з власною вудкою. Акане раз по раз зачіпалася за щось, або ловила чергові водорості, або заплутувала волосінь.

– Гадаєш, я зможу зловити хоч одну рибу?

– Що ж… – Какаші саме знімав з її гачка шматок розбухлої гілки. – Іноді дива трапляються.

Акане тяжко зітхнула. Ці спроби були безнадійними, і вона лише відволікала Какаші від справжньої риболовлі, за що починала відчувати сором. Очевидно, сьогодні дурна риба її саботувала.

– Ось, тримай. – він закинув її гачок із свіжою наживкою у воду та обережно вклав вудилище Акане до рук. – Не стискай надто сильно, бо проґавиш, коли клюватиме. Розслаб руку.

Одним вправним рухом він піддів волосінь і зачепив її за вказівний палець Акане так, що тепер вона відчувала натяг тонкої нитки між своєю рукою та водою.

– Так має бути легше відчути дрібні вібрації.

– Ти дуже терплячий вчитель…

– Будь ласка, не кажи нікому, бо зіпсуєш мою репутацію.

Невимушена усмішка Акане раптом стерлася з обличчя, і вона напружилася та вирівняла спину.

– Невже? Щось є… – вона розгублено прошепотіла на видиху. – Що я маю робити?

– Тягни, – коротко підказав Какаші, але Акане вагалася. Тоді він підсунувся ближче, легко накривши її руки своїми, і впевнено потягнув вудку на себе.

За мить з води вирвалася срібляста рибина, і її тріпотіння викликало в Акане щирий захват. Вона розкрила рота, наче збиралася щось сказати, проте мовчала доти, доки Какаші не вклав улов їй просто до рук.

– Вітаю, віднині ти не безнадійна рибалка.

Його погляд ковзав від її враженого обличчя до пальців, що повільно досліджували вертку рибу, і назад.

– Гадки не маю, що в біса з нею робити… – Акане розгублено посміхнулася. – Ніколи не патрала рибу. І вона… вся риба така слизька?

Думка, що промайнула у Какаші в голові, чомусь одразу зафіксувалася, як готове рішення. Він подивився на кілька рибин у відрі, які встиг спіймати сам, тоді перевів погляд в бік селища. Ярмарок напевно ще був у самому розпалі, сонце нещодавно сіло, тому головна алея тільки запалилася вогниками та гірляндами, приманюючи більше людей.

– Можна приготувати її. – він забрав рибу з рук Акане і кинув у своє відро. – Тільки зловлю ще кілька.

– Ти зробиш це? Просто тут?

– Так. Посмажимо її на вогнищі.

Те, як довго вона мовчала, змусило Какаші повернути до неї погляд. Акане намагалася приховати здивування, проте вона досі сиділа з розчепіреними слизькими пальцями та піднятими бровами. Кумедно, як хтось, хто міг вбити людину десятком різних способів, не міг прийняти риб’ячий слиз.

– Що я маю робити?

– Направду, нічого. – він всміхнувся і закинув свою вудку. – Так буде швидше.

Умова здавалася справедливою, тому Акане тихенько підвелася з каменю та пішла до води, щоб помити руки. Річка виявилася прохолоднішою, ніж вона думала, але за мить пальці звикли, і от вона вже сиділа навпочіпки та мацала ковзкі камінці та дрібні мушлі, що ховалися під водою. Гладенька галька ще віддавала тепло, якого набралася у сонця за день, проте вітер ставав прохолоднішим, особливо біля річки.

Він спостерігав, доки чекав на клювання, як вона сиділа на самій межі води та суші, перетинаючи її лише щоб витягнути якусь чергову вогку мушлю.

– То ти вмієш ходити водою?

Голос Какаші після довгого мовчання прозвучав неочікувано, змусивши її легенько здригнутися. Все, пов’язане з водою, викликало в Акане змішані почуття. І хоч Суйтон був її основною стихією, а туман – найліпшою технікою, та такі речі, як річка або злива, все одно зароджували зрадливу невпевненість.

– Можливо…

– Це значить ні?

– Не знаю. – вона обійняла свої коліна і відвернулася в інший бік, щоб Какаші не міг бачити її обличчя. – Давно цього не робила.

– Тут не глибоко. Можеш спробувати іншим разом. Вдень, коли ще тепло… – він прочистив горло і підвівся з відром у руках. – Розведу багаття.

Було щось особливе у їжі, приготованій на вогні. У самому вогнищі, що тихо потріскувало та огортало теплим світлом. Не на місії в глухому лісі, щоб розігріти готову пайку, не для життєво необхідного тепла. А просто щоб посмажити свіжу рибу, а тоді піти додому відпочивати у власному ліжку після гарного дня біля річки.

Какаші встромив останню гілку біля багаття так, щоб рибина на її кінці звисала над жаром, але не підгорала. Він простягнув руки до вогню, і тільки зараз усвідомив, наскільки замерзли пальці після бовтання у крижаній воді і патрання холодних риб’ячих нутрощів. Акане все ще стирчала біля річки, та, ймовірно, теж змерзла. Він помітив боковим зором, як вона раптом звелася на ноги, але до багаття не рушила. Лише стояла обличчям до води, наче зважувала щось. А тоді Какаші вловив ледь помітний порух у її поставі, такий, ніби вона збиралася зробити крок.

– Риба майже готова.

Її плечі розслабилися і трохи опустилися. Що б вона не планувала робити, намір полишив її, однак думки все ще займали, тому вже біля багаття Акане якийсь час сиділа геть тихо.

– Про що ти задумалася?

На мить їй здалося, що його тихий голос загубився у тріску палаючих гілочок. Запала тиша, в якій Какаші намагався усвідомити своє питання, а Акане – знайти відповідь, і лише зі сторони селища доносилися ледве чутні музика і галас. Атмосфера між ними зсунулася разом із її задумливістю. Звісно, вона б не зізналася чесно.

– Думаю, що сьогодні я врятувала тебе від голоду своєю рибиною.

– Твою рибину довелося витягати мені. – він зосереджено перевіряв, чи готова вечеря. Жир з риби скрапував на вугілля і шипів, розганяючи навкруги приємний аромат.

Акане легковажно махнула рукою.

– Деталі.

Направду, Какаші запам’ятав, яка рибина була спіймана Цукумо, і першою на пробу віддав саме її. Він майже звик до необхідності дотиків, тому терпляче чекав, доки вона як слід намацає гілку, скеровував її руку до рибини, щоб Акане відчула, наскільки та ще гаряча. Її пальці виявилися холодними та ледь тремтіли, коли вона відривала перший шматочок риб’ячого м’яса і клала його до рота.

– О! Це так смачно!

Найгостріше голод завжди усвідомлювався з першим укусом чогось гарячого і смачного. Навіть без спецій та солі страва смакувала неперевершено, тому Акане відкинула правила пристойності та вгризалася в рибу. На її зубах захрумтіли засмажені плавнички.

Какаші сидів навпроти, підперши щоку рукою, і якийсь час спостерігав, як жадібно вона їсть. Це тішило. Він спустив маску і сам почав долубатися в рибі, методично відділяючи гаряче біле м’ясо від кісток.

– У тебе багато прихованих талантів, правда ж, Хатаке?

– Не роби висновків за однією стравою. Зазвичай із десертом все йде шкереберть.

– На десерт я навіть не розраховувала. Хоча.. можеш замість нього розповісти якусь неймовірно цікаву байку.

– За байками – це не до мене.

Акане зіграла розчарування і жбурнула голий риб’ячий хребет у багаття.

– То може тепер моя черга ставити свої п’ять запитань?

Він відчув, як його терпіння тоншає, але водночас в куточках губ закралася усмішка.

– Невже є щось, чого ти ще не знаєш?

– О, так, є дещо, що мене цікавить…

Проте вона не озвучила це, одразу ж змінивши тему на більш нейтральну. Розповідала про проведений час з Наруто і перший свій візит до Ічіраку. Запитала кілька порад щодо селищних майстерень та магазинчиків зі зброєю, все ще з апетитом наминаючи третю рибину підряд. Какаші стисло відповідав, аж раптом усвідомив власний спокій і розслаблення, і ця непомітно захоплююча тіло безтурботність напружила його. Багаття ледаче потріскувало, вітер геть затих. Шуму з ярмарку теж не було чутно, лише десь вдалині тихенько дзюрчала вода, зриваючись з гладкого каміння у невеликому порозі. Акане тепер розслаблено сиділа на поваленому стовбурі, спершись руками позаду себе, сита та задоволена. Полум’я кидало на неї тепле танцююче світло, яке облизувало її обличчя, з кожним спалахом або тінню змінюючи риси. Наче хтось цієї самої миті намагався намалювати її як одну з тих яскравих масок, в яких зараз головною алеєю гасали діти.

– Тож… Щодо десерту. – її голос стишився, вираз було складно прочитати. Акане нахилилася вперед, спершись ліктями на свої коліна. – Блискавка.

– Блискавка?

– Так. Мені цікаво, яка вона.

Какаші напружився всім тілом, вдивлячись у її обличчя. Але не знайшов жодного натяку на те, що це був жарт абощо.

– Ти завжди можеш спробувати вивчити…

– Ні. – вона обірвала його різко, змусивши незадоволено стиснути щелепи. – Ця стихія надто хаотична для мене, щоб нею володіти. Проте я завжди хотіла відчути її.

– Відчути? Ти у своєму розумі?

– Лише трохи. Невеличкий імпульс. – щось змінилося, її голос пом’якшав. – Ти ж можеш зробити це?

Какаші важко повільно дихав, крутячи у голові її слова. Це навіть не звучало як запитання. Вона стверджувала. Повисла між ними тиша небезпечно загущувалася.

Нарешті він знайшов слова і спромігся вимовити їх більш-менш спокійно.

– Це погана ідея.

Вона знизала плечима, на вустах повільно розквітла усмішка. Лукава і небезпечна.

– Так, погана. Та я не знаю нікого, хто контролює чакру краще за тебе.

– Лестощі не допоможуть. Ти буквально просиш мене підсмажити тебе.

– Це не лестощі, це – факт. – Акане покачала головою та раптом звелася на ноги. Вона обережно обійшла багаття і зупинилася перед Какаші, який невідривно спостерігав весь її шлях, сидячи на низькому пні. – Невже ти ніколи не робив цього раніше?

Він ковтнув, дивлячись знизу вгору на неї.

– Ні. Це небезпечно.

Небезпечно. Здавалося, вона любила це бісове слово. Какаші міг присягнутися, що знову бачив танцюючих чортенят в її каламутних очах.

– Ну ж бо, всього раз. Вгамуй мою цікавість. – вона присіла навпочіпки перед ним і нахилила голову набік, як це робить Паккун, чекаючи на смаколик. – Будь ласка..?

Його плечі повільно опустилися. Те, як вона промовила «будь ласка», не лишило Какаші жодного шансу.

–  Гаразд… Всього раз. – його голос прозвучав тихо і хрипко. – Дай руку.

Акане послухалася, простягнувши до нього праву руку. На мить Какаші завмер, вдивляючись в лінії, що перетинали її відкриту долоню. Колись давно хтось розповідав йому про лінії життя та серця, та він не зміг пригадати, хто саме, як і нічого з того, що тоді почув. Лінії Акане переривали тонкі шрами, які, мабуть, могли сказати про її долю більше, ніж якісь дурнуваті гадання. Він несміливо торкнувся руки, притримуючи її з-під низу, і раптом почув, як Акане затамувала подих. Блискавка несла лише руйнування та смерть. Абсолютний хаос, зібраний у тріскучий пучок, здатний розтинати каміння, дерева, кістки. Як хтось може хотіти відчути це на власній шкірі?

– Ти певна?

У відповідь – лише схвильований кивок.

Він зітхнув, підніс два пальці ближче, і в темряві спалахнув короткий розряд. Тоненька електрична нитка пробігла до її долоні.

Акане різко видихнула, її пальці здригнулися – але не від болю. На обличчі заграло захоплення, очі трохи розширилися. Вона відчула, як повітря густішало, а волосся ставало дибки рівно за мить до того, як блискавка торкалася її шкіри.

– То он воно як…

Він спостерігав за нею з сумішшю тривоги й зачарованості.

– Ти божевільна.

– Нехай так. Зробімо це ще раз.

– Ще раз? Ні, ми так не домовлялися. – він випрямився, відсторонюючись від Акане, яка раптом опустилася на землю і вляглася біля його ніг. – Що це ти робиш?!

– Не хочу, щоб мене заціпило. – відповіла вона так спокійно, наче це найочевидніша істина.

– Я не робитиму цього. Підводься, хутко.

Та Акане тільки вмостилася зручніше й тяжко зітхнула до нього.

– Святі небеса, Хатаке, не будь таким правильним. Зі мною все буде добре.

Він дивився на неї та не розумів, чому знову здається. Хвилина вагань, і рука сама собою потягнулася вперед, знаменуючи програш Какаші власним принципам. Акане спіймала у повітрі його пальці та потягнула до себе, відвернула край своєї футболки. А тоді поклала його долоню собі на живіт. Какаші завмер. Очікування були трохи іншими. Тепер він відчував її гарячу шкіру, кілька тонких шрамів ковзнули під пальцями, її груди здіймалися у важкому диханні. І він відчував це дихання також.

Небезпечно.

– Ну ж бо… – вона тихо схвильовано прошепотіла. – Лише трохи…

Акане прикрила повіки, і щось в ній змусило його знову підкоритися. Дурний азарт, це густе повітря між ними, світло полум’я, що витанцьовувало на її розпущеному волоссі. Її волосся. Шпилька лишилася у книжці, та він не міг пригадати, де саме. На мить здалося, що це місце стало краєм світу.

Какаші раптом усвідомив, що не дихає. Він із зусиллям сконцентрувався, і тонкі нитки чакри блискавки пробігли точно в її тіло.

Різкий видих вирвався з її грудей, брови зійшлися у насупленому виразі, змусивши Какаші стрімко нахилитися вперед.

– Боляче? – він чув нотки паніки у власному голосі.

Але Акане лише заперечно хитнула головою та притиснула його долоню до себе щільніше. І тоді він наважився зробити це ще раз, зовсім трохи різкіше, не усвідомлюючи, що через мить зруйнує власне світосприйняття.

Спочатку він відчув, як вона затремтіла і стиснула стегна. Тоді її спина ледь вигнулася над землею назустріч його долоні, а пальці напівсвідомо вчепилися в його руку. Та він вже не міг зупинити це, не міг зупинити блискавку. Важке дихання ставало уривчастим, і зненацька з її розкритих губ зірвався звук. Надто солодкий, як для чогось болісного. Звук, який одразу ж врізався в його пам’ять і свідомість. Звук, який він більше не зможе забути і який буде переслідувати його холодними самотніми вечорами, спекотними самотніми вечорами та на найбільш недоречних для таких спогадів заходах.

Какаші застиг, не в змозі зробити вдих і не в змозі відірвати погляду. Кожен його нерв, кожна клітина відгукнулися на це. На те, як вона вгамовувала дихання, нарешті відпускаючи його руку, і як швидко облизнула пересохлі губи.

Акане розслаблялася – її плечі піднялися й опустилися в останньому тремтливому подиху.

– О… – сказала вона так задумливо, ніби куштувала якийсь новий для себе смак.

– О? – його голос надломився, видаючи схвилювання.

Вона ще мить лежала на землі, а тоді повільно піднялася на лікті.

– Дідько… То фан-клуб справді має сенс.

– Про що ти говориш? – Какаші прочистив горло та, різко звівшись на ноги, зробив кілька кроків геть від неї, наче вони могли врятувати його життя.

І саме тоді вона вловила тонкий аромат. Озон – передчуття грози, що тремтіло довкола Какаші, доки його чакра хвилювалася подібно неспокійній воді.

– А це ще що? – Акане задумливо випалила, навіть не подумавши.

– Що вже знову? – він нахмурився, щиро не розуміючи.

Запала тиша, а тоді її вираз раптом змінився, осяяний усвідомленням. Щоки спалахнули рум’янцем.

– Ого, Хатаке… – прошепотіла вона, на губах заграла збентежена усмішка. – То все настільки просто.

Він здригнувся, наче хтось штурхнув його в ребра, і почав гарячково збирати речі та гасити багаття. Надто багато збентеження за один вечір, все не мало скінчитися так.

А як?

– Я не знаю, що за дурниці ти собі вигадала, але з мене досить. Цей вечір закінчено. – він закинув вудку на плече і нарешті обернувся до Акане, яка вже стояла зі своїми речами готова йти. – І знайди собі інше місце для риболовлі.

– То мені зачекати пів години, щоб не йти з тобою однією вулицею, чи…

Він тяжко видихнув і потер перенісся пальцями.

– Ходімо.

Дорога додому супроводжувалася благословенною тишею, яка нікого не обтяжувала. Какаші йшов трохи попереду, занурившись у свої хаотичні думки. У селищі ще чулося відлуння свята, подекуди лунала музика, а ліхтарики освічували вулиці та працюючі у цій порі заклади. Чим ближче до дому, тим тихіше та темніше ставало. За кілька метрів до прощання Акане раптом порушила мовчанку.

– Наступного разу, коли мені закортить порибалити, чи можу я розраховувати, що ти з’явишся десь поруч зі своїми винятковими кулінарними здібностями та чакра-трюками?

Какаші мало не перечепився на рівному місці, до обличчя прилила кров. Він повільно обернувся до неї.

– Ти серйозно зараз?!

Вона коротко розсміялася та відмахнулася від нього.

– Жартую! Але я абсолютно не бачу себе за патранням риби. – награна байдужість дала тріщину, і куточки губ Акане сіпнулися у хижій усмішці. – До того ж, схоже, твої погані ідеї значно приємніші за хороші.

Слова застрягли у його горлі. Дім був так близько. Ще трохи – і він у безпеці, подалі від Цукумо та гри, яку вона затіяла. Але вона завжди мала що сказати наостанок, щоб остаточно залізти в його думки.

– Дякую за цінні уроки та смачну вечерю. – Акане звернула до свого будинку, наостанок махнувши йому через плече. – На добраніч, сенсею.

– Так, на добраніч… – він бурмотів, спостерігаючи, як за нею зачиняються двері.

Але чи буде ця ніч доброю, він не знав. Знав лише, що якщо йому пощастить заснути, то ця жінка продовжить переслідувати його й уві сні. Лишилося вирішити, боявся він цього чи чекав.