Розділ 2: Напролом (Ангарськ, Усол’є-Сибірське)

Частина 1. Шлях до Ангарська

Тепловоз котився вперед, колеса вистукували рівним, заспокійливим ритмом. За вікнами кабіни розстилалася сибірська тайга — нескінченні ліси, що тягнулися до самого обрію. Сосни й кедри стояли щільною стіною по обидва боки колії, лише зрідка поступаючись місцем невеликим галявинам або болотистим низовинам.

Альоша сидів на сидінні, дивлячись у вікно. Сонце вже піднялося, заливаючи ліс золотавим світлом. Птахи перелітали з гілки на гілку, десь далеко в лісі лунав стукіт дятла. Життя. Справжнє життя, що продовжувалося попри всі катастрофи, що обрушилися на людство.

«Як же відрізняється від Москви», — подумав він. У метро не було такого простору, такої свободи. Там були лише тунелі, станції, штучне світло ламп. Тут же — небо, ліс, вітер. Інший світ.

Хрест сидів за керуванням, одна рука на важелі швидкості, друга спокійно лежала на коліні. Він теж дивився вперед, але погляд його був уважнішим. Він стежив за станом колії, за показниками приладів, за кожним звуком двигуна.

Швидкість тепловоза коливалася між двадцятьма та тридцятьма кілометрами на годину. Хрест не ризикував перевантажувати старий двигун — машина пройшла вже чималий шлях за свій вік, і треба було берегти її.

— Скільки до Ангарська? — запитав Альоша, не відриваючись від вікна.

Хрест глянув на карту, що лежала на панелі приладів.

— Ще кілометрів тридцять. Якщо колія далі буде в такому ж стані, десь за годину будемо.

Альоша кивнув. Якщо Хрест правий, до Ангарська доїдуть десь о дванадцятій годині дня.

Далі їхали мовчки. Монотонний стук коліс, гул двигуна, шелест вітру за вікном — все це створювало дивну, майже медитативну атмосферу.

Альоша думав про Олю. Про Дітей лісу. Про те, що з кожним стуком коліс він наближається до них. Але й про те, що кожна година затримки може виявитися фатальною.

Той сон не відпускав. Гребля, що тріскається. Вода, що пожирає все. Голос Олі: «Час майже вийшов. Зворотній відлік запущено. Поспіши!»

Через деякий час ліс почав змінюватися. З’явилися просіки, покинуті лісосічні ділянки, старі дороги. Ознаки того, що колись тут кипіла людська діяльність.

Потім почали з’являтися перші промислові об’єкти. Покинута лісопилка — напіврозвалені будівлі, купи гнилої деревини. Старий склад — двері відчинені, всередині порожньо. Вишка електропередач — іржава, дроти обірвані й звисають до землі.

— Наближаємося, — сказав Хрест.

Альоша напружився, мимоволі перевіряючи автомат.

Ще через хвилин 10 вони побачили перші будівлі Ангарська. Місто було великим, хоча й меншим за Іркутськ. Бетонні панельні будинки, промислові цеху, заводські труби. Але, як і всюди, тут панували руїни.

— Зупинимося тут, — сказав Хрест, уповільнюючи тепловоз. — Піднімемося на пагорб, подивимося, що попереду.

Він звернув тепловоз на запасну колію, що йшла вбік від основної. Колія вела до старого депо — покинутого, наполовину зруйнованого. Ідеальне місце, щоб сховати тепловоз.

Вони зупинилися, заглушили двигун. Тиша здалася оглушливою після годин у дорозі.

— Йдемо подивимося, хто нас тут чекає, — сказав Хрест, взяв бінокль та вийшов з кабіни. Альоша кивнув, забираючи автомат та рюкзак із припасами.

________________________________________

Частина 2. Розвідка

Вони йшли лісом близько півгодинии, обходячи місто з боку. Вийшли на невисокий пагорб, з якого добре проглядалася частина Ангарська.

Хрест за допомогою бінокля почав уважно вивчати місто.

— Бачу рух, — сказав він тихо. — Там люди.

Альоша придивився. Навіть без бінокля можна було помітити фігури на вулицях.

Хрест передав бінокль Альоші. Той підняв його до очей, сфокусувався.

Місто не було зовсім мертвим. По вулицях ходили люди — поодинці або невеликими групами. Але щось у їхній поведінці було дивним. Вони рухалися швидко, ніби поспішали десь сховатися. Озиралися. Уникали відкритих просторів.

А ще Альоша побачив інших людей. Вони ходили іншою ходою — впевнено, зверхньо. І всі вони були озброєні. Автомати, дробовики, ножі на поясах.

На центральній площі, яку можна було розгледіти з пагорба, зібралася невелика група. Альоша навів бінокль туди.

Двоє озброєних людей били третього — молодого хлопця. Той лежав на землі, прикриваючи голову руками. Інші люди дивилися, але ніхто не втручався. Страх на їхніх обличчях був видний навіть звідси.

— Бачиш? — тихо запитав Хрест.

— Так, — відповів Альоша. — Б’ють когось. Інші дивляться, але не втручаються.

— Можливо, він щось вкрав, — сказав Хрест. — Або порушив якийсь закон.

Альоша перевів бінокль на озброєних людей, що ходили вулицями. Їхня поведінка говорила сама за себе — зверхність, агресивність, відсутність поваги до інших. Вони штовхали беззбройних, що траплялися на їхньому шляху, забирали щось у них, сміялися.

— Або це бандити, — сказав Альоша. — І вони контролюють місто.

Хрест узяв бінокль назад, подивився сам. Мовчав кілька хвилин, вивчаючи.

— Схоже на те, — нарешті сказав він. — Місто під контролем озброєної групи. Цивільні залякані. Це поганий знак.

— Треба з’ясувати, — сказав Альоша. — Поговорити з кимось із місцевих.

Хрест подивився на нього.

— Пропонуєш піти в місто? На розвідку?

— Так, зможемо отримати інформацію з місця, — кивнув Альоша. —Звідси небагато видно.

Хрест задумався, дивлячись на місто. Потім кивнув.

— Добре. Але треба бути обережними.

Він глянув на Альошу — той був у своїй звичній формі спартанця. Виглядало це впізнавано й підозріло.

— У такому вигляді тобі краще в місто не лізти, — сказав Хрест. — Занадто виділяєшся. Занадто схожий на бійця.

Альоша подивився на себе. Хрест був правий.

— Маєш рацію. У тепловозі наче були робочі спецовки, — Сказав Альоша. — Ми їх бачили, коли шукали інструменти. Перевдягнуся.

Хрест кивнув.

— Добре. Повертаємося до тепловоза.

________________________________________

Частина 3. Вилазка в місто

Альоша заліз у кабіну, риючись серед ящиків з інструментами та запчастинами в пошуках чогось, що можна було б одягнути. Знайшов кілька старих робочих спецовок, призначених для роботи з технікою. Одна з них була приблизно його розміру.

Він зняв свою форму та одягнув спецовку. Виглядало просто і звичайно. Звичайний робітник.

— Непогано, — схвально кивнув Хрест.

Автомати залишили — занадто помітно. Узяли лише пістолети, які можна було сховати під одягом, ножі та по одній світлошумовій гранаті на всяк випадок.

Альоша перевірив пістолет — «Макаров», старий, але надійний. Заправив його за пояс, прикривши курткою спецовки.

Хрест теж перевірив своє спорядження. Він завжди вдягався по-робочому, тож виглядав природно.

— Готовий? — запитав він.

— Так, — кивнув Альоша.

Вони вирушили до міста. Йшли обережно, тримаючись узлісся, поки не дійшли до околиці Ангарська. Потім вийшли на вузьку вулицю, що вела вглиб міста.

Вулиця була порожньою, але не мертвою. Десь далеко лунали голоси. Місто жило, але якимось нездоровим, пригніченим життям.

Вони пройшли кілька кварталів. Будинки навколо були в різному стані — деякі цілі, деякі напівзруйновані. На стінах місцями виднілися написи фарбою.

Нарешті вони побачили людину — літню жінку, що несла відро з водою. Вона йшла швидко, озираючись.

— Перепрошую, — звернувся до неї Альоша. — Не підкажете, як пройти до центру?

Жінка різко обернулася, глянула на них із острахом. Не відповівши, швидко пішла далі, ледь не побігла.

— Дивно, — тихо сказав Хрест, — Цікаво, тут всі такі привітні?

Вони пішли далі. Зустріли ще кількох людей — чоловіка середніх років, молоду жінку з дитиною, підлітка. Усі реагували однаково — ніхто не хотів спілкуватися з незнайомцями.

— Це ненормально, — сказав Альоша. — Люди бояться розмовляти з чужинцями. Ніби в місті панує терор.

— Так, — погодився Хрест. — Треба знайти когось, хто не побоїться поговорити.

Вони дійшли до повороту вулиці. Раптом почули голоси — грубі, насмішкуваті.

Хрест зупинився, підняв руку — стоп. Вони тихо підійшли до кута будинку, виглянули обережно.

За поворотом перед будинком, стояли троє. Двоє озброєних — один високий із шрамом через око, другий коренастий із дробовиком за спиною. Третій — молодий парубок, років двадцяти, у потертому одязі. Він стояв, тримаючись за стіну, обличчя вже набите, губа розбита.

— Останній раз кажу, падлюко, — говорив високий, штовхаючи парубка. — Данину платити треба. Всі платять. Ти чим кращий?

— Я… я вже віддав усе, що мав, — пробелькотів парубок. — Більше нічого немає…

— Нічого немає? — Коренастий розсміявся. — Тоді на копальні попрацюєш. Там завжди руки потрібні.

Він замахнувся, вдарив парубка кулаком в живіт. Той зігнувся, упав на коліна, кашляючи.

— Три дні даємо, — сказав високий. — Знайдеш що віддати — живеш далі. Не знайдеш — станеш рабом. Зрозумів?

Парубок кивнув, не піднімаючи голови.

— Ось і молодець, — високий штовхнув його ногою, що парубок аж впав на землю. — А тепер зникни, поки ми ще добрі.

Двоє бандитів розсміялися й пішли далі вулицею, до центру міста, насвистуючи щось.

Парубок повільно підвівся, тримаючись за стіну. Постояв кілька секунд, переводячи подих, потім пішов до дверей будинку, витягнув ключ, відчинив двері.

— Зараз, — тихо сказав Хрест Альоші.

Як тільки парубок ступив усередину, Хрест із Альошею різко вискочили з-за кута й кинулися до дверей. Хрест штовхнув парубка вглиб приміщення, і одразу Альоша з Хрестом прослизнути в будинок.

Альоша швидко зачинив двері за собою, прислухався — на вулиці було тихо.

Парубок побачив їх, очі розширилися від страху. Він забився в кут, піднявши руки.

— Не… не чіпайте мене! Будь ласка! У мене нічого немає!

— Тихіше, — м’яко сказав Альоша, піднявши руки, показуючи, що не має ворожих намірів. — Ми нічого поганого тобі не зробимо. Заспокойся.

Парубок дивився на них, тремтячи. Альоша озирнувся — приміщення було маленьким, напівпорожнім. Стіл, два стільці, табурет, матрац у кутку. У іншому кутку стояло відро з водою, поруч — кілька чашок.

Альоша підійшов до відра, набрав води в чашку, повернувся до парубка.

— На, — сказав він, простягаючи чашку. — Випий. Заспокойся. Ми правда не зробимо тобі нічого поганого. Як тебе звати?

Парубок невпевнено взяв чашку, зробив кілька ковтків. Трохи заспокоївся, перестав тремтіти.

— Андрій. Хто… хто ви? — запитав він хрипло.

— Мандрівники, — відповів Альоша. — Їдемо через ваше місто. Але воно виглядає… дивно. Не так, як інші міста, де ми були. Люди залякані. Озброєні ходять і б’ють цивільних. Андрій, ми хочемо зрозуміти, що тут відбувається.

Андрій мовчав, вивчаючи їх. Потім повільно підвівся, пішов до стільця, сів. Хрест запитав:

— Можемо присісти?

Парубок кивнув. Альоша присів на табурет, Хрест на другий стілець.

— Андрій, розкажи нам, — м’яко попросив Хрест. — Що тут відбувається? Хто ті люди, що тебе били?

Парубок зітхнув, потер обличчя. Помовчав кілька секунд, потім почав говорити.

________________________________________

Частина 4. Історія міста

— Це… це не завжди було так, — почав Андрій тихо. — Раніше, років п’ять тому, ми просто намагалися вижити. Були труднощі, але ми справлялися. Ділили їжу, допомагали один одному.

Він зробив паузу, болісно поморщився, торкнувшись розбитої губи.

— А потім прийшов Залізний Вовк. Так його називають. Справжнього імені ніхто не знає. Він прийшов із бандою — близько тридцяти озброєних людей. Спочатку сказав, що буде нас «захищати». Від мутантів, від інших банд. За це ми маємо платити данину.

— І ви погодилися? — запитав Хрест.

Андрій гірко усміхнувся.

— А що нам залишалося? У нас не було зброї. Не було організації. Ми просто виживали, день за днем. А вони — озброєні, жорстокі. Хто не погодився… — він замовк.

— Що з ними сталося? — тихо запитав Альоша.

— Кого вбили, інших відправили на копальні, — відповів парубок. — На НПЗ. Нафтопереробний завод на околиці міста. Там є старі шахти, де раніше добували… не знаю, щось для заводу. Тепер туди відправляють тих, хто не підкоряється, або не може заплатити данину. І ніхто звідти не повертається.

Альоша з Хрестом переглянулися. НПЗ. Копальні. Рабська праця.

— Скільки зараз у Вовка людей? — запитав Хрест.

— Не знаю точно, — Андрій похитав головою. — Може, п’ятдесят. Може, більше. Частина постійно патрулюють місто. А основна база — у старому заводському корпусі в центрі. Там Вовк живе. Там їхні склади, зброярня, все.

— А блокпости? — уточнив Альоша. — Де вони стоять?

— На всіх в’їздах до міста, — відповів парубок. — На дорогах, на залізниці. Ніхто не може увійти або покинути місто без їхнього дозволу. Торговці давно перестали сюди їздити — Вовк їх грабує, забирає товар, а самих вбиває або робить рабами.

— І ніхто не намагався чинити опір? — запитав Хрест.

Андрій похитав головою.

— Хто б чинив? Старі та жінки? Діти? Усі молоді чоловіки або вже на копальнях, або приєдналися до Вовка. Інакше не вижити. — Він подивився на Альошу. — А ви звідки? І навіщо сюди прийшли?

— Ми їдемо на захід, — сказав Альоша, не вдаючись у деталі. — Через ваше місто проходить залізниця. Нам треба проїхати.

Андрій знов похитав головою.

— Не проїдете. На залізниці стоїть блокпост. Біля НПЗ. Там завжди охорона. Вони не пропустять нікого просто так. Заберуть усе, що у вас є, та зроблять рабами. Або вб’ють.

— Скільки їх на блокпості? — запитав Хрест.

— Зазвичай четверо-п’ятеро, — відповів парубок. — Але якщо підніметься тривога, прибіжуть інші з їхньої бази — пару хвилин бігом.

Альоша фіксував усе в пам’яті. Блокпост біля НПЗ. Четверо-п’ятеро охоронців. Підкріплення за пару хвилин.

— А де саме стоїть блокпост? — уточнив він.

Парубок встав, підійшов до вікна, показав рукою.

— Он у тому напрямку. Залізниця з дорогою проходить через територію НПЗ. Блокпост стоїть на в’їзді на дорозі — барикада, вишка з кулеметом. Колію вони не закривали, бо залізницею вже давно ніхто не їздить, але все одно там не проскочити.

Хрест кивнув, запам’ятовуючи.

— А копальні? Де вони точно?

— Там же, на НПЗ, — відповів парубок. — У глибині території. Старі шахти. Там тримають рабів. Не знаю скільки. Їх охороняють.

Альоша відчув, як щось стиснулося в грудях. Десятки, може сотні людей, що працюють до смерті.

«На зворотному шляху, — подумав він собі, — можливо з цим потрібно буде щось зробити. Якщо Діти лісу будуть не проти допомогти».

— Дякуємо, — сказав він Андрію, підводячись. — Ти нам дуже допоміг.

— Ви справді збираєтеся їхати? — запитав Андрій. — Крізь блокпост?

— Так, — твердо відповів Хрест. — Нам треба.

Парубок подивився на них із подивом та співчуттям.

— Тоді удачі вам. Хоча не думаю, що вона вам допоможе.

Альоша хотів щось сказати, але Хрест поклав руку йому на плече — час іти.

Вони вийшли з будинку, обережно озирнувшись. Вулиця була порожня. Альоша з Хрестом швидко пішли назад до околиці міста. Ніхто їх не зупиняв.

За півгодинии вони дійшли до тепловоза.

________________________________________

Частина 5. План

Вони сіли в кабіні тепловоза. Альоша перевдягнувся назад у свою форму. Вирішили поїсти, щоб краще думалося — консерви, хліб, вода. Невідомо, коли матимуть наступну можливість нормально поїсти. Потім Хрест розгорнув карту та схему, намальовану за спогадами.

— Отже, — почав він. — Блокпост біля НПЗ. Четверо-п’ятеро охоронців. Підкріплення за пару хвилин. Кулемет на вишці. Барикада, яка нам не заважає, але за якою можуть ховатися стрільці.

— Прямий прорив не вийде, — сказав Альоша. — Кулемет нас розстріляє.

— Так, — погодився Хрест. — Треба щось інше.

Вони мовчали, обмірковуючи варіанти. Альоша дивився на карту, намагаючись знайти рішення.

— Обійти не можна, — сказав він. — Залізниця одна. Пішки теж немає сенсу — без тепловоза не доїдемо до Красноярська.

— Домовитися теж не вийде, — додав Хрест. — Ти чув, що Андрій сказав. Вони грабують та забирають у рабство. З такими не домовишся.

Хрест підвівся, підійшов до вікна, подивився туди, де був Ангарськ. Мовчав кілька хвилин. Потім обернувся.

— Є варіант, — сказав він. — Ризикований. Але можливо єдиний.

— Який? — запитав Альоша.

Хрест показав на схемі на НПЗ.

— НПЗ — це ж нафтопереробний завод. Там є цистерни з паливом. Старі, можливо ще з залишками. Якщо підірвати їх, створимо хаос. Вибух, пожежа. Вони кинуться гасити — інакше втратять весь завод. А ми тим часом проїжджаємо. Тільки кулеметника треба буде зняти обов’язково.

Альоша задумався. План був ризикованим. Але інших варіантів не було.

— На зворотному шляху вже точно треба буде прориватися з боєм, — сказав він, — Іншого шляху не буде. Прийдеться разом з Дітьми лісу воювати з бандитами.

— Так, — твердо кивнув Хрест. — Тут нічого не вдієш.

Вони почали планувати диверсію.

— Отже, — почав Хрест, показуючи на імпровізованій схемі, — цистерни стоять тут. Блокпост — тут. Відстань між ними близько двохсот метрів. Це добре — вибух не пошкодить блокпост напряму, але створить достатньо хаосу. До цистерн буду пробиратися ось тут між цехами. Там менше освітлення, менше патрулів. Я підкрадуся, встановлю вибухівку, відступлю.

— У нас лише гранати. Але ж вибухівка повинна спрацювати с затримкою. — уточнив Альоша.

Хрест усміхнувся.

— Так, гранати. Я зроблю з них імпровізований заряд. — Він почав перебирати речі. — Але проблема в запалі. Шнура запалення у нас немає.

Альоша спостерігав, як Хрест обдумує проблему.

— Треба щось заколхозити, — продовжив Хрест. — У нас є консервна банка, ганчірка та дизпаливо. Можу зробити керосинову свічку, буде горіти повільно…

Він замовк, дивлячись на товсту мотузку, що лежала в куті кабіни.

— Ось, — сказав він, беручи мотузку. — Можна зробити систему з противажелями.

— Мені вже цікаво. — Сказав Альоша.

Хрест почав пояснювати, показуючи на пальцях:

— Дивись. Натягую мотузку горизонтально. З одного кінця прив’язую вантаж — камінь або щось важке. З іншого кінця — теж вантаж, тут, — Хрест показав на відрізок приблизно дві третіх довжини мотузки, — прив’язую дріт до кільця гранати. Мотузка тримає обидва вантажі в рівновазі.

Він узяв невелику паличку, намалював просту схему на землі.

— Під мотузкою, на відстані сантиметрів чотири, ставлю нашу свічку. Запалюю фітиль. Свічка горить, створює полум’я. На такій висоті полум’я вже не сильне, але достатнє, щоб мотузка почала тліти.

Альоша уважно слухав.

— Коли мотузка перегорить, — продовжив Хрест, — обидва вантажі падають вниз. Але вантаж, що прив’язаний до кільця гранати, при цьому смикає кільце — чека виривається, граната підривається.

— Скільки часу це займе? — запитав Альоша.

Хрест задумався, прикидаючи.

— Така мотузка, — він показав мотузку, — тлітиме повільно, десь за десять хвилин. Але якщо її намочити, то півгодинии точно.

— Тобто, приймаємо до уваги час близько тридцяти хвилин, — підрахував Альоша.

— Так, — підтвердив Хрест. — Може трохи менше, може трохи більше. Але приблизно півгодинии. Цього вистачить, щоб я відійшов на безпечну відстань і дістався до тепловоза.

Альоша відповів.

— Добре, а я буду прикривати тебе здалеку і доповідати про небезпеку.

— Саме так, — сказав Хрест.

Альоша кивнув. «Тихар», який дав Токарєв був ідеальним для таких ситуацій.

— Після того, як я вийду з території НПЗ, відходь на позицію от сюди біля залізничної колії, — Хрест показам на місце недалеко від блокпосту. — З цієї позиції, зможеш контролювати територію блокпосту, а вони тебе в темряві бачити не будуть. — продовжив Хрест. — Я заведу двигун, повільно під’їду трошки ближче і буду чекати вибуху. Після вибуху ти одразу знімаєш кулементника на вишці. Сподіваюся, що всі інші побіжать до пожежі. Такий вибух не проігнорують. Як тільки побачиш, що більшість бандитів покинули блок-пост, повідомиш мені по рації, я даю по газах і прориваємося через блокпост на максимальній швидкості. Але тобі треба буде застрибувати на ходу.

Альоша дивився на схему. План був ризикованим, але продуманим. Хрест знав, що робить.

— Добре, — сказав Альоша. — Але ми маємо проїхати швидко. Дуже швидко. Не зупиняючись, поки не відійдемо на безпечну відстань. Якщо вони організують погоню…

— Не буде погоні, — перебив Хрест. — Поки вони зрозуміють, що сталося, ми вже будемо далеко. А гасити пожежу важливіше за погоню.

Альоша кивнув.

Вони почали готуватися. Хрест узяв консервну банку, проколов у ній кілька дірок, налив дизпалива. Відірвав шматок ганчірки, скрутив у фітиль, всунув у верхній отвір банки так, щоб кінець фітиля був у паливі.

Потім узяв три гранати РГД-5, обв’язав їх разом дротом, щоб спрацювали одночасно. До кільця запобіжника однієї з них примотав дріт.

Мотузку розмітив на дві ділянки — одна близько двох метрів, друга трохи менше. Знайшов два камені, кожен розміром з кулак, прив’язав їх до обох кінців мотузки.

— Готово, — сказав він, оглядаючи свою роботу. — Тепер чекаємо вечора.

Альоша перевіряв зброю — автомат, «Тихар», магазини, кульки для пневматики.

Сонце повільно схилялося до обрію. Тіні ставали довшими. Хрест глянув на годинник.

— Ще година, — сказав він. — Потім рушаємо.

Альоша кивнув. Сидів мовчки, дивлячись у вікно. Думав про Олю. Про Дітей лісу. Про те, що кожна година затримки — це ризик.

«Ще трохи, — подумав він. — Ще кілька днів. Я доберуся».

Хрест теж мовчав, перевіряючи своє спорядження вже втретє. Він був спокійним, зосередженим. Таким він ставав перед кожною небезпечною операцією — відключав емоції, залишав лише холодний розрахунок.

Нарешті сонце зайшло. Настали сутінки — той короткий проміжок часу між днем і ніччю, коли світло ще є, але тіні вже досить густі.

— Час, — сказав Хрест, підводячись.

Альоша підвівся слідом за ним. Вони вийшли з кабіни, перевірили зброю останній раз, наділи навушники рації, перевірили зв’язок.

— Удачі, — сказав Альоша.

— І тобі, — відповів Хрест. — Дивись за мною в приціл. І не проґав.

Вони розділилися. Хрест пішов у бік заводу, Альоша — до пагорба.

________________________________________

Частина 6. Диверсія на НПЗ

Альоша дістався до пагорба за двадцять хвилин. Зайняв позицію в кущах, звідки добре проглядався завод. Дістав «Тихар», замінив приціл на нічний, підготував кульки, підкачав тиск і тихо промовив в рацію:

— На позиції. Бачу завод. Чекаю на тебе.

Через кілька секунд пролунала відповідь:

— Зрозумів. Йду.

Альоша вдивлявся в територію заводу. Сутінки згущалися, але ще можна було розгледіти фігури бандитів. Біля блокпосту стояли троє. Ще двоє патрулювали периметр. Решта, мабуть, усередині будівель.

Він побачив рух біля цехів — примара, що швидко ковзнула між будівлями. Хрест рухався безшумно, використовуючи кожну тінь, кожне укриття.

— Бачу тебе. — Сказав Альоша у рацію.

Він навів приціл на блокпост, потім обвів прицілом область навколо Хреста, готовий стріляти, якщо хтось помітить Хреста.

Хрест наближався до цистерн. Зупинився за кутом одного з цехів, оглянувся. Потім швидко перебіг до наступного укриття.

Один із бандитів, що патрулював, раптом зупинився. Повернув голову в бік, де був Хрест. Щось його насторожило.

Альоша напружився, палець на спусковому гачку.

Бандит зробив кілька кроків у бік цехів. Ще кілька. Щось пробурмотів собі під ніс, витягнув ліхтарик.

— Увага. — Сказав Альоша у рацію. — До тебе йде один. — Хрест знов заховався в тінь і завмер.

«Не треба, — подумав Альоша. — Не йди туди».

Але бандит продовжував іти. Вже був за десять метрів від того місця, де ховався Хрест.

Альоша прицілився. Видих. Спокій. Палець плавно тисне на гачок.

Тихий хльост повітря. Кулька вилетіла з «Тихара», пролетіла майже безшумно й влучила бандиту точно в скроню.

Той осів на землю без звуку, ліхтарик випав з руки й покотився.

Альоша стежив за рештою бандитів. Ніхто не помітив. Занадто темно, занадто далеко.

— Чисто. — Сказав Альоша у рацію.

Хрест почекав кілька секунд, потім вийшов з укриття. Швидко пробіг до цистерн. Альоша бачив, як він натягує мотузку з каменями на якісь конструкції, дістає імпровізований заряд, прикріплює його до основи однієї з цистерн, потім підкладає під мотузку киросинову свічку і запалює її. Альоша обвів прицілом область навкруги Хреста, впевнився, що ворогів на шляху відходу Хреста немає.

— Зворотній маршрут — чисто. — Сказав Альоша у рацію.

— Іду назад, — прошепотів Хрест у рацію. — Відлік до вибуху тридцять хвилин.

Хрест обернувся й почав відступати. Рухався швидко, але обережно. Після того, як Хрест покинув небезпечну зону, він повідомив в рацію.

— Я вийшов, — прошепотів Хрест у рацію. — Рухаюсь до депо.

— Зрозумів, — відповів Альоша. — Я теж рухаюся.

Він схопив зброю, почав швидко спускатися з пагорба. Біг крізь ліс, до нової позиції, не звертаючи уваги на гілки, що іноді хлистали по обличчю. Серце калатало, але він не зупинявся.

За кілька хвилин добіг до місця. Вмостився на позиції, щоб було зручно стріляти.

— На позиції, блок-пост як на долоні! — вимовив Альоша в рацію.

— Готовий, — відповів у рацію Хрест.

Альоша подивився в приціл «Тихаря», знайшов фігуру кулеметника на вишці, взяв його на приціл.

З території НПЗ почувся глухий гуркіт. Земля здригнулася. Потім — ще один вибух, голосніший. Ще один. Над заводом здійнявся величезний стовп вогню — червоно-оранжевий, що освітлював усе навколо яскравіше за денне світло. Вибухи продовжувалися — ланцюгова реакція. Одна цистерна підірвала іншу, та — третю. Альоша видихнув, сконцентрувався на цілі і натиснув гачок «Тихаря». В звуках вибухів свист «Тихаря» взагалі не було чутно. Кулеметник повільно впав.

Навіть звідси Альоша відчував жар вибуху. Ззаду Альоша почув стукіт коліс — Хрест на тепловозі, який набирав швидкість, рухався до позиції Альоші.

Коли тепловоз порівнявся з Альошею, Альоша схопився за поручень, заскочив на підніжку тепловоза і заліз в кабіну тепловоза, зачинивши двері.

— Жени!

Хрест перевів важіль, і тепловоз рванув уперед, набираючи швидкість.

Попереду, за поворотом, виднілося зарево пожежі. Дим здіймався густою чорною хмарою.

Хрест вів тепловоз на максимальній швидкості, на яку той був здатний. Колеса гуркотіли, двигун ревів.

Вони в’їхали на територію заводу. Навколо — хаос. Бандити бігали в усі боки, кричали, намагалися організувати гасіння пожежі. Ніхто не звертав уваги на тепловоз.

Блокпост попереду. Біля нього стояв лише один бандит, решта побігли до пожежі.

Той побачив тепловоз, підняв автомат.

Вистрілив. Кулі зацокали по металу кабіни. Одна пробила вікно, пролетівши за кілька сантиметрів від голови Альоші.

Альоша вихопив автомат, відкрив вікно, вистрілив короткою чергою.

Бандит упав.

Тепловоз пронісся через блокпост, зносячи барикаду з бочок. Металевий брязкіт, іскри.

Через хвилину виїхали за межі заводу і за межі міста.

— Не зупиняємося! — гукнув Хрест. — Ще хвилин десять їдемо без зупинок!

Альоша кивнув, стежачи в заднє вікно. Пожежа залишалася позаду, стовп диму здіймався в небо. Ніякої погоні не було.

Вони їхали далі, залишаючи Ангарськ позаду.

________________________________________

Частина 7. Втеча з Ангарська

Їхали без зупинки півгодинии. Тільки коли пожежа була вже дуже далеко, Хрест почав поступово знижувати швидкість.

— Думаю, можна зупинитися, — сказав він, витираючи піт з чола. — Вони не наздоганяють. Їм є чим зайнятися.

Альоша кивнув. Він теж був виснажений — адреналін відпустив, і тепер відчувалася вся втома.

Хрест зупинив тепловоз на прямій ділянці колії, де добре проглядався шлях і вперед, і назад. Заглушив двигун.

Тиша. Лише вітер шелестів у деревах та далекий крик якоїсь нічної птиці.

— Перевіримо пошкодження, — сказав Хрест, вилазячи з кабіни.

Вони обійшли тепловоз, оглядаючи його. Кілька вм’ятин на корпусі від куль. Пробите вікно. Одна з фар розбита. Але нічого критичного.

— Пощастило, — сказав Альоша.

— Так, — погодився Хрест. — Могло бути гірше.

Вони повернулися в кабіну, поїли консервів, випили води. Альоша дістав карту, вивчав наступний відрізок шляху.

— Попереду Усол’є-Сибірське, — сказав він. — Ще кілометрів 15.

Хрест підійшов, глянув на карту.

— Усол’є… — повторив він задумливо. — Чув цю назву. Там були хімічні заводи.

Альоша насторожився.

— Хімічні?

— Так. Виробництво хлору, соди, інших хімікатів. — Хрест зморщив чоло. — Якщо під час війни завод пошкодили, там може бути небезпечно.

— Наскільки?

— Залежить від того, що витекло, — відповів Хрест. — Хлор, наприклад, дуже токсичний. Якщо його багато, можна задихнутися за лічені хвилини.

Альоша подивився на карту. Залізниця йшла прямо через Усол’є-Сибірське. Об’їзду не було.

— Значить, треба бути готовими, — сказав він.

— Так, — кивнув Хрест. — Підемо спати. Завтра вранці вирушимо. А там подивимося.

Вони розвернули матраци прямо в кабіні. Альоша ліг, дивлячись у розбите вікно на зоряне небо.

«Ще один день, — подумав він. — Ще одне випробування. Але я наближаюся, Оле. Наближаюся».

Сон прийшов швидко, важкий і без сновидінь.

________________________________________

Частина 8. Передмістя Усол’є-Сибірського

Ранок зустрів їх прохолодою та туманом. Хрест прокинувся першим, завів двигун, щоб прогріти кабіну. Альоша прокинувся від звуку двигуна, потягнувся, умився холодною водою з фляги.

Поснідали швидко — консерви, хліб, чай із термоса, який вже був холодним з вчорашнього вечора.

— Готовий? — запитав Хрест.

— Так, — кивнув Альоша.

Тепловоз рушив уперед. Ранковий туман повільно розсіювався, відкриваючи ліс навколо. Сосни, ялини, береза. Природа жила своїм життям, байдужа до людських проблем.

Їхали кілька хвилин. Колія була в прийнятному стані, тепловоз котився рівно. Альоша дивився у вікно, думаючи про те, що попереду.

Хімічна зона. Він чув про такі місця ще в метро. Території, де після війни або аварій витекли токсичні речовини. Там не росли дерева, не жили тварини. Там була тільки смерть.

«Але ми пройдемо, — сказав він собі. — Ми маємо пройти».

Через хвилин вони помітили перші зміни. Ліс ставав рідшим. Дерева виглядали хворими — жовте листя, голі гілки, кора з плямами. Трава під деревами була в’ялою, ніби висохлою.

— Бачиш? — сказав Хрест, показуючи на дерева. — Починається.

Альоша кивнув. Відчував, як серце забилося частіше.

Вони їхали далі. Ліс ставав усе хворішим. Потім з’явилися перші мертві дерева — скелети без кори, чорні, ніби обпалені. Трава зникла зовсім, залишивши голу землю.

— Зупинимося тут, — сказав Хрест. — Далі без захисту не поїдемо.

Він зупинив тепловоз. Вони вийшли з кабіни. Повітря тут пахло інакше — їдко, хімічно. Альоша відразу відчув, як защипало в носі.

— Треба одягати протигази, — сказав він.

— Так, — погодився Хрест. — І щось для захисту одягу.

Вони повернулися до тепловоза, Альоша знов дістав спецовки — грубі та щільні.

— Ось, — сказав він, простягаючи одну Хресту. — Натягнемо поверх нашого одягу.

Хрест узяв спецовку, оглянув.

— Непогано. Щільна тканина, мало дірок. Якщо хімікати не дуже агресивні, має захистити.

Вони одягли спецовки поверх своєї одежі. Виглядали незграбно, але це було краще, ніж нічого.

Дістали протигази, перевірили фільтри.

— Фільтрів має вистачити, — сказав Хрест, вкручуючи новий фільтр. — Головне — їхати швидко, не затримуватися.

Альоша кивнув, одягаючи протигаз. Світ одразу звузився до маленького кола огляду крізь окуляри. Дихати стало важче, але неприємний запах зник.

Вони повернулися в кабіну. Хрест завів двигун.

— Поїхали, — сказав він глухо крізь протигаз. — І швидко.

________________________________________

Частина 9. Проїзд через «хімічну зону»

Тепловоз рушив уперед, набираючи швидкість. Хрест вів його так, щоб можна було швидко пройти небезпечну зону, але з можливістю сповільнитися, якщо попереду з’являвся поганий ділянок колії.

Пейзаж за вікном ставав дедалі моторошнішим. Мертві дерева змінилися голою землею. Потім з’явилися перші будівлі Усол’є-Сибірського.

Місто було мертвим. Не просто покинутим — мертвим. Будівлі були вкриті жовто-зеленими відкладеннями, ніби на них виросла якась хвороблива цвіль. Вікна вибиті, стіни потріскалися. Деякі будинки обвалилися, залишивши лише купи побитого бетону.

Альоша дивився на це з жахом. Він бачив багато руїн — і в Москві, і на шляху до Байкалу. Але це було інакше. Тут не було жодних слідів життя. Ніяких рослин, ніяких тварин, ніяких людей. Лише мертве місто під мертвим небом.

Біля дороги він побачив скелет. Людський. Лежав прямо на тротуарі, одяг давно згнив, залишилися лише кістки. Поруч — ще один. Ще один.

Вони проїжджали повз школу. На стіні ще виднілася стара вивіска: «Середня школа №3». Альоша уявив, як тут колись бігали діти, сміялися, гралися. Він майже чув примарні відлуння сміху, тепер затоплені важкою, токсичною тишею. Зараз — лише багато скелетів у дворі школи, дитячих та дорослих. Тепер тут лише смерть.

— Схоже, вони не встигли евакуюватися, коли витекли хімікати. — тихо сказав Альоша крізь протигаз.

Хрест промовчав. Що тут можна було сказати?

Біля землі стелився туман — не звичайний, водяний, а якийсь жовтуватий, густий.

Попереду з’явився хімічний завод. Величезний комплекс будівель, труб, резервуарів. Частина його була зруйнована — вибухи залишили величезні діри в стінах, іржаві труби, розірвані цистерни.

З одного з резервуарів досі сочилася якась рідина — темно-зелена, в’язка. Вона стікала по бетону, утворюючи калюжу, від якої йшла пара.

Дихати ставало важче — фільтр протигаза почав засмічуватися. Він відчував, як кожен вдих вимагає все більше зусиль.

— Скільки ще? — запитав він.

Хрест глянув на карту.

— Близько двох-трьох кілометрів. Ще хвилин десять.

Десять хвилин. Здавалося — це вічність.

Вони їхали далі. Місто не закінчувалося. Будівля за будівлею, вулиця за вулицею. Усе мертве, усе вкрите тією жахливою жовто-зеленою цвіллю.

Нарешті, після нескінченних хвилин, вони побачили зміни. Жовто-зелені відклади на будівлях ставали рідшими. З’явилися перші паростки трави, потім — кущі, потім — дерева.

— Виїжджаємо, — сказав Хрест із полегшенням.

Ще кілька хвилин — і вони залишили Усол’є-Сибірське позаду. Ліс знову став нормальним — зелений, живий, повний звуків.

Хрест зупинив тепловоз. Заглушив двигун.

Вони вийшли з кабіни, зняли протигази. Альоша жадібно вдихнув свіже повітря. Ніколи ще звичайне повітря не здавалося таким прекрасним.

Хрест теж зняв протигаз, витер обличчя. Воно було мокрим від поту.

— Фільтри зіпсовані, — сказав він, показуючи на свій протигаз. —Більше не придатні.

Альоша перевірив свій — те саме. Фільтр був темним, насичений токсинами.

Вони викинули старі фільтри, поклали протигази назад до рюкзаків. Потім обмили обличчя та руки чистою водою з фляг, переодяглися в чистий одяг. Спецовки теж були забруднені, їх також викинули.

Сіли на землю біля тепловоза, відпочиваючи після напруги.

— Це було… — почав Альоша, але не знайшов слів.

— Так, — просто відповів Хрест. — Це було жахливо.

Вони мовчали деякий час, просто дихаючи свіжим повітрям, слухаючи спів птахів.

________________________________________

Частина 10. Усвідомлення проблеми

Альоша дістав карту, розгорнув її на землі. Передивився маршрут, що залишився до Красноярська. Ще близько тисячі кілометрів.

«А потім — назад, — подумав він. — Назад із Олею та дітьми лісу».

І раптом його осяйнуло. Назад. Через Усол’є-Сибірське. Через ту хімічну зону.

Він різко підвів голову, подивився на Хреста.

— Хрест, — сказав він. — У нас проблема.

Хрест підняв брову.

— Яка?

— Як ми повеземо Олю та дітей лісу назад? — запитав Альоша. — Через цю зону. Їм теж потрібні протигази і захисний одяг.

Хрест завмер. Очі його розширилися — він теж щойно усвідомив проблему.

— Дітей лісу скільки? — запитав він.

— Не знаю точно, — відповів Альоша. — Може бути двадцять, може більше..

— Проблема. Стільки протигазів із фільтрами. Плюс захисний одяг для кожного… Військові склади, — сказав Хрест, думаючи вголос. — Або бази цивільної оборони. Там мають бути якісь запаси. Протигази, хімзахист, усе необхідне.

— Але де їх шукати? — запитав Альоша.

Хрест знову взяв карту, вивчав її.

— По дорозі до Красноярська можуть бути покинуті військові об’єкти. Або склади. Треба шукати. Уважно дивитися на все, що проїжджаємо повз.

— А якщо не знайдемо? — Альоша не хотів думати про цей варіант, але мусив.

— Тоді доведеться шукати альтернативний маршрут назад, — відповів Хрест. — Довший, а значить небезпечніший, через інші міста, де немає хімічних зон. — Він зітхнув. — Але це додасть час до подорожі. Хоча, на зворотному шляху це вже й не так критично.

— Тоді будемо шукати, — сказав Альоша. — По дорозі до Красноярська. Кожен склад, кожна база. Щось має бути.

Хрест кивнув.

— Згоден. Але треба бути реалістами — після стількох років більшість складів розграбовані або зруйновані. Шанси знайти те, що потрібно, невеликі.

— Але вони є, — сказав Альоша. — І ми їх використаємо.

Вони ще трохи посиділи, обговорюючи план. Вирішили: кожного разу, коли бачитимуть щось схоже на військовий об’єкт або склад, зупинятимуться та перевірятимуть. Навіть якщо це займе час.

Нарешті Хрест підвівся.

— Їдемо далі, — сказав він. — До Красноярська ще далеко.

Альоша кивнув, підводячись слідом за ним. Вони залізли в кабіну тепловоза. Хрест завів двигун, і вони рушили вперед.

Альоша дивився вперед, на рейки, що розбігалися в далечінь. Думав про Олю. Про дітей лісу. Про те, що має їх врятувати. Має.

«Ще трохи, — подумав він. — Ще кілька днів. Я доберуся. І знайду спосіб повернути вас назад. Обіцяю».

Тепловоз котився вперед, залишаючи позаду похмуре, отруєне місто. Попереду був Красноярськ. Попереду була Оля.

І Альоша не зупиниться, поки вона не буде в небезпеці.