Розділ 1: Не наша війна (Іркутськ)

Частина 1. Land Cruiser

Після наради Хрест знайшов Івана та Миколу біля трактора, одразу почав з пояснення ситуації:

— Артем доручив мені й Альоші окрему задачу. Тобі з Миколою тепер треба взяти на себе будмайданчик і екскаватор. Але зараз нам потрібен той старий «Крузак». Іване, ти будеш возити нас туди-назад, поки не відремонтуємо.

Іван, людина справи, лише кивнув: «Зрозуміло ».

Старий Land Cruiser 78 стояв там, де його залишили багато років тому — під брезентом, присипаний пилом часу. Коли Хрест з Миколою зняли брезент, то побачили машину в повній красі. Масивна, кутаста, з великими колесами та високим кліренсом. Була в ній якась надійність, що йшла від самої конструкції.

— Японці вміли робити машини, — сказав Хрест, обходячи джип навколо, оцінюючим поглядом майстра. — Простий двигун, надійна підвіска, мінімум електроніки. Все, що може зламатися — можна полагодити. Якщо, звісно, є запчастини та прямі руки.

Він відчинив капот — метал заскрипів від тривалого простою. Всередині панував той самий хаос, що й у будь-якому двигуні після двадцяти років без догляду: павутиння та пил.

Робота на будмайданчику кипіла два з половиною дня. Хрест із Миколою розбиралися з тим, що залишив час. Вони прочистили паливну систему, перевірили електрику, замінили ремінь генератора та акумулятор на знайдені на складі. Найбільше часу забрали тормоза та заміна рідин. Гумі на щастя не знадобилася заміна — покришки, хоч і з потріскалою резиною, тримали повітря.

— Пощастило, — визнав він. — Якби треба було міняти гуму, довелося б шукати по всьому Прибайкаллі. А де зараз знайдеш покришки на таку машину?

На третій день, коли сонце ще не встигло піднятися до зеніту, тишу будмайданчика розірвав низький, хрипкий рик. Land Cruiser здригнувся, виплюнув хмару сизого диму і загарчав рівно, впевнено.

— Ось і все, — Хрест витер замащені руки ганчіркою, в його очах промайнув вогник гордості. — Буде жити, старий.

Вже в обід вони в’їхали в поселення. Хрест різко загальмував біля штабу, заглушив двигун і вийшов з машини, з хрустом розправляючи втомлену спину.

— Готово , — кинув він Альоші, який вже чекав на них.

Альоша підійшов до позашляховика, обережно поклав долоню на капот. Метал під руками дихав теплом — справжнім, живим теплом працюючої машини.

— Дякую, — сказав він тихо.

Хрест усміхнувся.

— Не дякуй, — Хрест ледь помітно посміхнувся. — Попереду шлях, який не кожен танк витримає. Але цей старий кінь нас не підведе.

Микола вийшов з пасажирського сидіння, витер руки.

— То що, завтра в дорогу?

Альоша, який весь цей час не випускав з рук карти та розвіддані, хитаючи головою, відповів:

— Ні. Час не чекає. Треба рушати сьогодні, щоб до вечора бути в Іркутську. Переночуємо там, а вранці — далі. Піду доповім Артему.

Поки Хрест з Миколою ремонтували джипа, Альоша теж не гаяв часу. Він вивчав зібрані розвіддані, планував приблизний маршрут, перевіряв спорядження. Коли він побачив під’їжджаючий джип, на його обличчі з’явилася посмішка полегшення.

________________________________________

Частина 2. Проводи

Через годину біля джипа зібралася вся команда «Аврори».

Це сталося само собою — ніхто не скликав, не організовував. Просто люди почули, що Альоша з Хрестом виїжджають на рятувальну місію, і прийшли побажати успіху.

Анна стояла поруч з Артемом, тримаючи його за руку. Вона нещодавно оговталася після хвороби, обличчя ще бліде, але погляд твердий. Єрмак курив осторонь, випускаючи дим у небо, але очі його спостерігали за всім уважно. Ідіот щось записував у свій вічний зошит — може, креслення, може, нотатки. Степан, Дамір, Катя з Настею, маленький Кирило — усі прийшли.

Хрест ще досі обходив навколо джипа в пошуках несправностей, не звертаючи уваги на натовп, але наче все було в порядку. Альоша стояв осторонь, перевіряючи зброю — Автомат, ніж, магазини.

— Альоша! — гукнув Токарєв, пробираючись крізь людей. У руках він тримав щось довге, загорнуте в ганчірку.

Альоша обернувся.

Токарєв розгорнув ганчірку — усередині була пневматична гвинтівка «Тихар». Чорна, обшарпана, але доглянута. Поруч — невелика торбинка з кульками.

— Візьми, — сказав Токарєв. — Патронів у тебе мало, а ця штука б’є безшумно й точно. Приціл вивірений. Кульок дав із запасом — триста штук. Повернеш її мені особисто, коли приїдете — якраз треба буде механізм змастити.

Альоша взяв гвинтівку, зважив у руках. Зручна.

— Дякую, — сказав він щиро, — У дорозі все стане в нагоді, особливо безшумна зброя.

Токарєв кивнув. Альоша усміхнувся.

Єрмак повільно обійшов машину, мов старий машиніст, що перевіряє локомотив перед довгою дорогою.

— Ось дивлюся я на твою машину, сину, — промовив він, повертаючись до Хреста. — І серце радіє. Бачу руки, що знають, як доглядати техніку. Не кожен розуміє, що машина — як жива істота. Потрібно відчувати її душу.

Єрмак глянув Хресту в очі. Хрест кивнув, і в цьому простому русі була вся його повага до старшого товариша. Єрмак продовжив:

— Ми з тобою розуміємо одне одного. Ти знаєш свою машину краще за мене, тому порад не даю. Лише скажу: пам’ятай про розклад. Ви маєте прибути назад за розкладом. Чекатимемо.

Він міцно обійняв спочатку Хреста, потім Альошу, зробив крок назад і вимовив:

— З Богом.

Катя підійшла тихо, тримаючи невелику глиняну баночку.

— Мазь за маминим рецептом, — пояснила вона, передаючи її Альоші. — І рани зцілює, і від болю в м’язах допомагає. Якщо доведеться багато йти пішки — знадобиться.

— Дякую, Катю, — Альоша поклав баночку в кишеню рюкзака. — Обов’язково привеземо її назад.

Катя усміхнулася — перший раз за розмову. Усмішка була сумною, але щирою.

— Головне — себе привезіть. А баночку я зроблю нову.

Князь вийшов, як завжди, з посмішкою.

— Я б пішов з вами, — вимовив він, дивлячись прямо в очі Альоші. — Я б… але мене ніхто не запитав.

— Ти потрібен тут, — сказав Альоша. — Степан не впорається сам з усіма дозорами. Артем розраховує на тебе. А ми повернемося. З Олею, з Дітьми лісу. І тоді будемо святкувати разом.

Князь підбадьорливо підморгнув:

— Давай, друже. Хтось же має бути героєм, поки я тут за тилом наглядаю.

Він міцно обійняв товариша, і в цих обіймах відчувалася вся його бійцівська дружба.

Ідіот підійшов з характерною для нього спокійною посмішкою, тримаючи в руці невеликий пристрій з антеною.

— Ретранслятор, — пояснив він, вручаючи пристрій Хресту. — Підсилює радіосигнал. Збільшує дальність роботи рацій у два-три рази. — Він показав на кнопки. — Ось цю натискаєш, щоб увімкнути. Ця — для перемикання каналів. Працює від батарейок, але економно. Вистачить на місяць безперервної роботи.

Хрест взяв пристрій, оцінюючи його вагу.

— Дякую. Це може вирішити багато проблем.

Степан і Дамір підійшли разом, як завжди — вони рідко з’являлися поодинці. Два бойових побратими, що пройшли разом весь шлях від Москви до Байкалу.

Жодних слів. Тільки міцні обійми — спочатку Степан обійняв Альошу, потім Хреста. Потім Дамір зробив те саме. Їхні долоні, жорсткі від зброї та важкої праці, мовчазно передавали всю силу братської підтримки, все розуміння, всю ту невимовну єдність бійців, що довіряють одне одному життя.

Коли останні напуття були сказані, Артем підійшов до Альоши з Хрестом, подивився на Альошу, потім на Хреста, потиснув їм руки.

—  Удачі, хлопці, — і різко розвернувся до решти бійців. Його голос пролунав, як удар:

— Загін! Рівняйсь! Струнко!

В одну мить «спартанці» вишикувалися в чітку лінію. Військова виправка, відточена роками служби в метро, проявилася в кожному русі. Навіть маленький Кирило, побачивши це, підбіг і став у кінець шикування, намагаючись наслідувати витягнуті «в струнку» позиції бійців.

Артем обійшов шикування і повернувся до Альоши та Хреста.

— Бійці загону «Спарта»! — його голос лунав впевнено та чітко. — Як ваш командир, наказую: провести рятувальну операцію з евакуації громадян з зони надзвичайної ситуації! Завдання — знайти та безпечно доставити до бази Ольгу та Дітей лісу з долини Красноярської ГЕС. Завдання вважатиметься виконаним лише за умови повернення всієї групи до місця постійної дислокації!

Він зробив паузу, оглядаючи кожного з бійців.

— Альоша! Хрест! Виконати наказ!

— Так точно! — у один голос відповіли Альоша і Хрест.

Артем відсалютував. Усі бійці загону, включаючи маленького Кирила, чітко повторили цей жест.

Хрест останній раз провів рукою по капоту джипа і сів за кермо, повернув ключа. Двигун заревів, немов відповідаючи на привітання загону.

Артем підійшов ближче, поклав руку на плече Альоші.

— Будьте обережні. Не лізьте в чужі справи.

— Постараємося, — відповів Альоша.

Він закинув останній рюкзак в багажник, витер руки.

— Готово. Їдемо.

Альоша сів в джипа. Хрест включив передачу, двигун загарчав, машина смикнулася й повільно покотилася вперед. Команда стояла й дивилася їм услід. Альоша обернувся — побачив, як Настя махає рукою. Він помахав у відповідь.

Потім «Аврора» зникла за поворотом, і попереду залишилися тільки дорога та ліс.

________________________________________

Частина 3. Дорога

Їхали повільно. Дорога була розбита — ями, вибоїни, місцями асфальт зовсім зник, залишивши тільки ґрунт. Весняні дощі перетворили деякі ділянки на болото, й Хресту доводилося об’їжджати найгірші ділянки, шукаючи тверду землю..

Альоша сидів на пасажирському сидінні, тримаючи автомат напоготові. Дивився у вікно — ліс з обох боків дороги, густий, темний. Час від часу на дорозі траплялися покинуті машини — іржаві остови, обгорілі, з вибитими вікнами.

Альоша бачив ці машини й думав про людей, що їхали ними. Куди прямували? Від чого тікали? Чи встигли втекти, чи загинули тут, на цій дорозі?

— Скільки ще до Іркутська? — запитав Альоша.

Хрест глянув на приборну панель.

— Кілометрів тридцять. Може, трохи більше. Якщо дорога буде такою ж поганою, доїдемо годину-півтори.

Альоша кивнув. Дивився на ліс. Тихо.

Вони їхали далі. Минали покинуті напівзруйновані будинки, порослі бур’яном городи, покинуті трактори. Ніде не було людей. Ніде не було життя.

— За цим поворотом кілометрів через п’ять будуть Моти, — сказав Альоша, показуючи на карті. — Невелике селище. Там бандити заснували базу і поставили блокпост на дорозі. Збирають данину з торговців.

Хрест кивнув.

— Так. І якщо вони побачать робочу машину — не відпустять просто так. — Він зробив паузу, об’їжджаючи особливо глибоку яму. — Для них це дуже велика здобич. Джип на ходу — це, можна сказати, артефакт. Можливість пересуватися, перевозити вантажі. Вони не дурні — розуміють цінність.

— Об’їхати не можемо, — додав Альоша, вивчаючи карту. — Дорога в нормальному стані одна. Інші або розбиті до неможливості, або заросли лісом.

— Прорватися силою — ризиковано, — продовжив Хрест. — Не знаємо, скільки їх. Можуть бути озброєні краще за нас. Можуть мати гранати, гранатомети, що завгодно.

Він підняв голову, глянув на Альошу. У очах його було рішення — холодне, зважене.

— Треба підготуватися. Зупинимося перед Мотами так, щоб вони нас не помітили. Розвідаємо, скільки їх, як озброєні, де стоять. Потім вирішимо — діяти чи відступити й шукати інший шлях.

Альоша кивнув. Логічно. Ще з метро він пам’ятав військову мудрість — ніколи не лізти у бій наосліп. Спочатку розвідка, потім план, потім дія.

— Добре. Зупинимося тут.

Land Cruiser зупинили за невеликим пагорбом перед поворотом, щоб їх не було видно з дороги попереду. Повітря було теплим, прогрітим весняним сонцем. Пахло хвоєю, смолою, прілим листям. Десь далеко кувала зозуля — одноманітно, мірно. Але ця ідилія була оманливою. Альоша відчував напругу, що згущалася, немов перед грозою.

Вони вийшли з джипа. Хрест дістав бінокль.

— Бачиш? — тихо промовив він, передаючи бінокль Альоші й показуючи вперед.

Альоша підніc бінокль до очей, сфокусувався. Дорога йшла вниз зі схилу, потім вирівнювалася. І там, метрів за триста, виднівся блокпост.

Блокпост був примітивним: поперек дороги лежало кілька колод, щоб ускладнити проїзд, поруч — стара «Волга» без коліс, схоже, як укриття для стрільців.

Альоша повів бінокль, вивчаючи людей.

Чотири фігури.

Перша — схоже, що старший. Років сорока, може трохи більше. Сидів на металевій бочці, наче на троні. На ремені через плече — АКСУ, короткий автомат, що вільним кінцем гойдався в повітрі при кожному русі. Обличчя загорніле, з щетиною. Видно, що не дрімає, стежить.

Друга — молодший. Років двадцяти п’яти. Сидів на корточках, обнявши коліна, спиною до бочки. Поруч, притулений до тієї ж бочки — АК-74. Хлопець курив, випускаючи дим у небо, але очі його час від часу пробігали по дорозі. Напружений. Готовий схопити зброю за секунду.

Третя й четверта фігури — двоє патрульних. Розмірювали дорогу неквапливими кроками — туди-сюди, туди-сюди. Один тримав у руках обріз, зроблений із мисливської рушниці. Другий закинув автомат за плечі — теж АК якоїсь модифікації, важко розгледіти з такої відстані.

— Четверо, — тихо перерахував Альоша, опускаючи бінокль. — Старший з АКСУ. Сидить на бочці, контролює все. Той, що на корточках — з сімдесят четвертим. Найближчий до зброї і найбільш напружений. Він найнебезпечніший. Двоє патрульних — обріз і ще один АК.

— План? — коротко запитав Хрест.

Альоша думав кілька секунд. Варіантів було небагато. Прорив силою — ризик потрапити під перехресний вогонь. Переговори — можуть не спрацювати, просто заберуть джип і зброю. Відступ — втрата часу, пошук іншої дороги, яка може бути ще гіршою.

Залишався тільки один варіант — несподіванка.

— Я обійду лісом, — сказав він рішуче. — Широкою дугою, щоб вийти ззаду, з флангу. Ти під’їжджаєш, коли я дам сигнал по рації. Відвернеш їхню увагу на себе. Я тим часом нейтралізую того, що на корточках. Далі по ситуації. Спробуємо без жертв, якщо вийде.

Хрест мовчки кивнув — він розумів, що план ризикований, але інших варіантів немає. Вони наділи навушники-рації, перевірили зв’язок.

— Чуєш мене? — проговорив Альоша в мікрофон.

— Чую, — відповів Хрест у навушнику. — Голосно й чітко.

— Добре. Іду.

Альоша перевірив останній раз зброю і беззвучно зник у хащах, обходячи блокпост широкою дугою.

Хвилини тяглися нескінченно. Хрест сидів за кермом, не відводячи погляду від дороги. Він прислухався до рації, чекаючи на сигнал. Секунди йшли повільно, наче час сповільнився.

Нарешті рація ожила. Тихий, ледь чутний шепіт:

— На позиції. Чекаю на тебе.

Хрест повернув ключ у замку запалювання, двигун загудів — голосно, різко в порівнянні з тишею лісу. Хрест плавно натиснув на газ, і джип виїхав з-за повороту.

Бандити почули звук двигуна одразу. Рідкісний звук. Несподіваний. У цих краях робочі машини — майже скарб.

Усі повернули голови. Старший підвівся з бочки — різко, напружено. Очі його розширилися, коли побачив джип, що під’їжджав.

Land Cruiser під’їхав ближче, зупинився метрів за десять від блокпосту. Хрест заглушив двигун, опустив вікно. Обличчя його було спокійним, але руки лежали так, щоб за секунду дістати пістолет, що лежав між сидіннями.

— Опа, хто до нас підрулив? — протягнув він, і в голосі прозвучала хижа радість.

Старший зробив крок уперед, оцінюючим поглядом оглядаючи джип. Його очі блищали — це був погляд мисливця, що побачив здобич.

— Такий подаруночок нам привіз, — усміхнувся він, показуючи жовті, криві зуби. — Красива машинка. Міцна. Ми давно таку хотіли.

Хрест спокійно дивився на них, не показуючи ні страху, ні агресії.

— Хлопці, — сказав він рівним, майже байдужим голосом, — я не хочу, щоб з вами щось сталося. Мені просто потрібно проїхати до Іркутська. Я не шукаю проблем.

Старший зареготав — гучно, фальшиво.

— Ну ти вже приїхав, голубе! Ця машина тепер наша! — Він махнув рукою тому з обрізом. — Андрюха, підійди ближче.

Андрюха вийшов уперед, підіймаючи ствол. Обріз був направлений прямо на Хреста.

— Виходь з машини! — гаркнув він. — Повільно! Руки на виду!

Хрест не поспішав. Подивився на старшого, потім на Андрюху, потім на двох інших.

— Вас же всього троє, — спокійно, наче констатуючи факт, сказав він.

Ця фраза збила їх з пантелику. Старший нахмурився.

— Що? Ти що, дебіл? Нас четверо, сліпий ти, чи що?

Але Хрест не відповів. Тільки ледь помітно усміхнувся.

І в ту ж мить ззаду бандитів клацнув затвор. Чіткий, металевий звук, що різко пролунав у тиші й заморозив кров у жилах.

Бандити миттєво повернули голови.

Альоша стояв у стійці — ноги на ширині плечей, автомат у руках, приціл направлений на Андрюху. Обличчя холодне, погляд жорсткий. Професіонал.

Той, що раніше сидів на корточках — молодший з АК-74 — лежав на землі без руху. Альоша підкрався до нього, поки вся увага була на джипі з Хрестом. Різким рухом обхопив ззаду — ліва рука на горло, права на потилицю, точний захват, що придушує сонну артерію. Бандит спробував вирватися, але Альоша тримав міцно, професійно. Через кілька секунд тіло обм’якло, втратило свідомість. Альоша обережно опустив його на землю — живий, дихає, але спатиме хвилин п’ятнадцять.

— Ти вбив його! — прошипів Андрюха, різко повертаючи зброю на Альошу.

— Він просто спить, — холодно відрізав Альоша.

І, не чекаючи, натиснув на спуск.

Постріл пролунав різко, голосно. Єдиний. Точний.

Куля влучила в казенну частину обріза — туди, де патрон, де порох. Метал не витримав удару, зброя розлетілася на частини з гучним лязгом. Металеві осколки полетіли в усі боки. Андрюха заревів, відкинув залишки обріза, схопився за руки — долоні були пораненими, кров стікала крізь пальці.

— Ааааа! Руки! Мої руки! — кричав він, трясучи руками, наче це могло зупинити біль.

У ту ж мить Хрест висунув у вікно руку з пістолетом. Ствол дивився точно в старшого — прямо в лоб, без тремтіння, без сумніву.

— А тепер вас майже двоє, — його голос зазвучав холодно та непохитно, наче лед. — Але наша зброя дивиться на вас, у той час як ваша зброя взагалі не готова. Тож, вельмишановні добродії, обережно і повільно знімайте зброю, лягайте обличчям у землю та покладіть руки за голову. Бо наступні кулі можуть потрапити вам не в зброю, а в лоба. І тоді проблем у вас точно не буде. Ніяких. Ніколи.

Старший стояв, блідий від злості та безсилля. Руки тремтіли — від гніву чи від страху, важко сказати. Він дивився то на Хреста з пістолетом, то на Альошу з автоматом. Розумів — шансів немає.

Нарешті плюнув під ноги, різким рухом скинув АКСУ на землю.

— Суки, — прошипів він.

Його підлеглий — той, що з автоматом за плечима — теж кинув зброю. Обидва, бурмотячи прокльони, лягли обличчям у пил дороги, поклавши руки за голову.

Андрюха, що тримався за поранені долоні, теж ліг, хоча продовжував стогнати.

Альоша підійшов обережно, не опускаючи зброї. Обійшов кожного — методично, не поспішаючи. Перевірив, чи немає схованої зброї під одягом. Потім почав забирати патрони.

Магазини з їхніх автоматів — чотири штуки. Набої россипом з кишень — жменька тут, жменька там. Вийняв магазини зі зброї, що лежала на землі, витягнув патрони з патронників. Тепер ця зброя — просто метал. Без патронів вона нічого не варта.

Хрест тим часом вийшов із джипа, тримаючи їх на прицілі. Підійшов ближче, подивився на зброю, що лежала на землі.

— Зброю ми вам залишимо, — сказав він спокійно, — але патрони ваші заберемо. Щоб у вас часом не виникло бажання стріляти нам у спину. Розумієте? Поводитеся добре — залишитеся живі.

Старший, не піднімаючи голови, прошипів у землю:

— Ви трупи. Просто ще не знаєте про це. — Голос його тремтів від люті. — Лех Рудий дізнається. І ви трупи. Він вас знайде. По всьому Іркутську. І тоді пожалкуєте, що я вас тут не убив.

Хрест спокійно опустився на одне коліно, щоб його слова звучали чіткіше. Подивився старшому прямо в обличчя, хоч той і лежав.

— Коли ти комусь погрожуєш, — сказав він тихо, але кожне слово було чітким, як удар молота, — то повинен бути впевненим, що зможеш ці погрози втілити. Бо інакше це просто порожні слова. А порожні слова в наш час коштують дешево. Дуже дешево.

Він підвівся, кивнув Альоші.

— Ходімо.

Альоша закинув зібрані патрони та магазини в рюкзак, повернувся до джипа. Сів на пасажирське сидіння.

Хрест завів двигун. Land Cruiser рушив уперед, об’їжджаючи колоди, і джип зник за наступним поворотом, залишивши на дорозі трьох принижених бандитів і одного непритомного.

Вони їхали мовчки кілька хвилин. Альоша дивився в бокове дзеркало — блокпост зник за поворотом. Відчував полегшення — перше випробування пройдено. Без жертв, без зайвого шуму.

— Непогано, — нарешті порушив тишу Альоша, перевіряючи магазин автомата. — Лех Рудий. Значить, ці бандити працюють на нього. Або з ним пов’язані. Старший його згадав не просто так.

Хрест кивнув, не відриваючи погляду від дороги.

— У Іркутську треба буде бути обережними, — зауважив Альоша, ховаючи магазин назад у розгрузку.

— Дуже обережними, — погодився Хрест. — Якщо Лех Рудий контролює бандитів навколо міста, значить, у самому місті він теж має вплив. А ми повинні триматися подалі від неприємностей.

Вони їхали далі. Дорога ставала трохи кращою — менше ям, більше цілого асфальту. Ліс рідшав, з’являлися просіки, покинуті поля.

Сонце вже схилялося до обрію, фарбуючи небо в червоні та помаранчеві відтінки. День добігав кінця, а з ним — і перший етап їхнього шляху.

— Скоро Іркутськ, — сказав Хрест, показуючи вперед.

На обрії вже вимальовувалися похмурі силуети покинутих заводів, труб, башт. Іркутськ — велике місто, де кипіло життя, де панували свої закони.

Перше випробування вже було пройдено. Без крові, без втрат.

Але попереду чекали інші.

________________________________________

Частина 4. Депо

Місто було величезним — принаймні, порівняно з поселенням на Байкалі. Будівлі стирчали в небо, понівечені вибухами й десятиліттями занепаду. Деякі будинки стояли цілими, інші розвалювалися, з чорними дірами вікон. Вулиці заросли бур’яном і чагарниками, що пробивалися крізь асфальт, але деінде виднілися сліди життя: димок із труби, світло у вікні, барикада з мішків із піском.

Хрест вів Land Cruiser обережно, стежачи за дорогою, обираючи шлях між понівеченими авто, купами сміття і ямами посеред дороги. Ніде не було людей на вулицях — або ховалися, або спостерігали з укриттів.

— Мертве місто, — тихо сказав Альоша.

— Не зовсім, — відповів Хрест. — Дивись.

Він показав на один із будинків. У вікні третього поверху хтось стояв, дивився на них. Постать швидко відійшла, зникла в темряві.

— Нас бачать, — сказав Альоша, стискаючи автомат міцніше.

— Звісно, бачать, — кивнув Хрест. — Робоча машина в Іркутську — це подія. Всі хочуть знати, хто ми такі.

За кілька хвилин дорогу перегородив блокпост — мішки з піском, дерев’яні бар’єри, двоє озброєних чоловіків. На рукавах червоні пов’язки. Один із них підняв руку, подаючи знак зупинитися.

Хрест загальмував, зупинив машину метрів за п’ять від бар’єру. Опустив вікно.

— Стій! — гукнув старший охоронець, підходячи ближче. Автомат тримав невимушено, але напоготові. — Документи. Звідки їдете?

— Документів немає, — спокійно відповів Хрест. — Мандрівники. Зі сходу.

Охоронець прищурився, оглянув джип. Його напарник обійшов машину з іншого боку, заглядаючи у вікна.

— Зі сходу? З Байкалу?

— Приблизно звідти, — підтвердив Альоша.

— Куди прямуєте?

— Шукаємо депо, — сказав Хрест. — Потрібне паливо. Може, ще щось обміняти.

Охоронець трохи розслабився — чужинці, що шукають торгівлі, не становили загрози. Принаймні, поки.

— Депо? — Він почухав потилицю. — Найближче — «Іркутськ-Сортувальний», на північ звідси. Залізничний вузол. Наші його контролюють.

— Ваші? — уточнив Альоша.

— «Червоні», — коротко пояснив охоронець. — Ми тримаємо правий берег і залізницю. Лівий берег — то «Вільні», з ними ми воюємо. Вам туди краще не лізти.

— Розумію, — кивнув Хрест. — Як проїхати до депо?

Охоронець показав рукою вперед.

— Прямо по цій дорозі, не звертати. Побачите рейки — їдьте паралельно їм на північ. Там і знайдете. Спитайте Григорія, він командир депо. Тільки обережніше — у нас тут війна, хоч і холодна поки що.

— Дякуємо, — сказав Хрест.

Охоронець махнув рукою своєму напарнику, і той посунув бар’єр убік. Land Cruiser повільно проїхав через блокпост.

— Щасливої дороги, — гукнув охоронець їм услід. — І не дурійте. Тут усіх чужинців помічають.

Вони їхали далі через все місто, тримаючись головної дороги. Хрест орієнтувався по старих дорожніх знаках, хоча багато з них були зірвані або понівечені.

— Залізничний вузол має бути десь тут, в північній частині міста, — сказав він, дивлячись на карту. — Вантажний вузол «Іркутськ-Сортувальний», там є депо. Якщо «Червоні» справді контролюють залізницю, вони мають бути там.

Через п’ятнадцять хвилин вони побачили рейки — старі, іржаві, але ще цілі. Дорога йшла паралельно до залізниці. Попереду, за кварталом, виднілася величезна огорожа з колючого дроту, за нею — будівлі депо, вагони, локомотиви.

— Ось воно, — сказав Хрест.

Біля воріт депо стояли двоє охоронців. На рукавах — червоні пов’язки. Автомати напоготові.

Хрест сповільнив хід, під’їхав ближче. Зупинився метрів за десять від воріт. Заглушив двигун, опустив вікно.

Один із охоронців — молодий хлопець із шрамом на щоці — підняв автомат, підійшов ближче.

— Стоп! — гукнув він. — Хто такі?

Хрест спокійно дивився на нього, руки на кермі.

— Мандрівники, — відповів він. — Їдемо через Іркутськ. Шукаємо місце, де можна переночувати. І, можливо, щось на щось обміняти.

Охоронець оглянув джип — очі розширилися від здивування. Робоча машина. Це рідкість.

— Звідки? — запитав перший.

— Зі сходу, — коротко відповів Альоша.

— Зі сходу? — охоронець насторожився. — Рибалки з Култука? Не схожі.

— Не рибалки, — відповів Хрест. — Просто їдемо через Іркутськ. Транзитом.

— Куди їдете?

— На захід, — Альоша відповів невизначено. — Є справи.

Охоронець прищурився.

— На захід? Там нічого немає, крім руїн.

— Для нас є, — відповів Хрест.

Охоронець помовчав кілька секунд і запитав.

— Зброя при вас?

— Так, — чесно відповів Хрест. — Але ми не шукаємо неприємностей. Просто хочемо переночувати та, можливо, щось обміняти.

Охоронець переглянувся зі своїм напарником — той кивнув. Перший повернувся до Хреста.

— А які “деякі речі” вам потрібні?

Хрест не став хитрувати.

— Паливо. Медикаменти. Патрони. Їжа. Готові відробити.

Охоронці переглянулися. Другий щось прошепотів першому, і той кивнув, явно прийнявши рішення.

— Залишайтеся тут. Зараз прийде командир.

Напруга трохи спала. Охоронці відійшли на кілька кроків, але не спускали з машини погляду.

За кілька хвилин з глибини депо вийшов чоловік — старший, у потертій військовій формі. На грудях — нашивка з червоною зіркою. Обличчя суворе, очі уважні.

— Мене звати Григорій, я командир депо, — сказав він. — Чув, вам щось потрібно.

— Так, — підтвердив Хрест. — Паливо, медикаменти, патрони, їжа. І місце для нас і для машини на ніч. Заплатити можемо лише працею.

Григорій кивнув.

— Машину залишити можна, на ночівлю також можете розраховувати, але не безкоштовно.

— Що хочете натомість? — запитав Альоша.

Григорій оглянув їх обох, зважуючи.

— Є в Іркутську група, називають себе «Вільні», контролюють весь лівий берег, у нас з ними війна зараз. «Вільні» взяли в полон трьох наших. Вони тримають їх на старому релейному заводі біля греблі через Ангару в південній частині міста. Нас туди і на крок не підпустять, а ви не тутешні, отже їм не загроза. Завод поряд з греблею на лівому березі. Йдете через центр міста, потім вздовж берега до греблі, перейдете через греблю — там і завод буде недалеко. Я нашим постам по рації передам, щоб вас пропускали без перевірок. Поверніть полонених — і ми в розрахунку за охорону джипа і ночівлю.

— Тільки за охорону і ночівлю? — уточнив Хрест.

— Тільки за охорону і ночівлю, — підтвердив Григорій. — З медикаментами нічого не вийде, самим потрібні – війна у нас. Про паливо, патрони та решту поговоримо, коли розрахуєтеся. Спочатку покажіть, що вам можна довіряти.

Альоша з Хрестом переглянулися. Логічно — ніхто не буде вести справи з незнайомцями просто так. Треба спочатку заслужити довіру.

— Як нам дістати цих полонених? — запитав Хрест. — «Вільні» просто так їх не віддадуть.

Григорій знизав плечима.

— Це ваша справа. Викрадете, викупите, виміняєте — мені байдуже. Головне — щоб вони повернулися живими.

— Скільки часу у нас є? — запитав Альоша.

— Два дні. Більше чекати не можу — якщо «Вільні» почнуть їх допитувати, то можуть дізнаються про те, чого знати не повинні. Не можу цього допустити.

— А якщо не повернемо? — запитав Альоша.

— Тоді Крузака забираємо як оплату. І ви залишаєтесь у Іркутську без транспорту.

Хрест кивнув.

— Добре. Ми спробуємо.

Григорій усміхнувся — без тепла, але з повагою.

— Ставте машину он там. — Григорій вказав на місце всередині двору, — Вона під охороною. Можете йти. Тільки обережніше — «Вільні» чужинців не люблять.

Альоша вийшов з джипа і закинув автомат за плечі, Хрест поставив машину на вказане місце і також вийшов з джипа, забрав з багажника аптечки та свою зброю, віддав Альоші його аптечку та вони разом вийшли з двору депо.

Альоша озирнувся. Іркутськ оточував їх — величезний, темний, повний небезпек та можливостей.

— Ну що ж, — сказав Хрест, — тепер треба знайти «Вільних». І якось домовитися про полонених.

— І про медикаменти теж треба подумати, — додав Альоша. — Григорій сказав, що у них немає , але, може, у «Вільних» знайдеться щось. Хоча вже вечір, вважаю, що краще йти зараз. По ситуації нам ніч може допомогти.

Хрест погодився.

— Слушно. Хоча питання залишається — як саме ми це зробимо? Викрадення — ризиковано.

— Спробуємо домовитися. Знайдемо щось, що їм потрібно, — сказав Альоша. — І обміняємо на полонених.

Хрест усміхнувся.

— Складна задачка. Але цікава. Ходімо.

________________________________________

Частина 5. «Вільні»

Завод знайшли без проблем, хоча йти довелося довго. Він був в південній частині міста, на лівому березі Ангари. Величезна територія, обнесена парканом. Через щілини між секціями паркану проглядалася територія заводу — цехи, труби, купи металобрухту. Біля воріт стояла охорона. Але не з червоними пов’язками, а з білими.

— Схоже, що це і є «Вільні», — тихо сказав Хрест.

Вони підійшли ближче. Охоронець — молодий хлопець — підняв автомат.

— Стійте на місці. Руки тримайте так, щоб я бачив. Хто такі?

— Мандрівники, — відповів Хрест. — Хочемо поговорити з вашим командиром.

— Навіщо?

— Є пропозиція. Нам потрібно те, що є у вас. А вам, можливо, потрібно щось інше. Хочемо укласти угоду.

Охоронець недовірливо оглянув їх, потім крикнув комусь усередину. За хвилину вийшов інший чоловік — старший, із сивою бородою та пов’язкою на лівому оці.

— Я слухаю, — сказав він.

Хрест ступив вперед.

— У вас є троє полонених із «Червоних». Ми хочемо їх викупити.

Сивобородий підняв брову.

— Викупити? У вас є чим?

— Можемо виконати для вас якусь роботу, — відповів Альоша.

Сивобородий усміхнувся.

— Роботу? — Він затягнувся цигаркою, випустив дим. — Ну, якщо ви такі відчайдухи… є одна справа.

Він повернувся, зайшов за ворота, дав якесь доручення и вийшов до Альоші та Хреста. Через кілька хвилин вийшла жінка років сорока, з перев’язаною рукою. Обличчя бліде, очі втомлені.

— Це Ліда, наш медик, — сказав Сивобородий. — Розкажи їм.

Ліда глянула на них із сумнівом, потім зітхнула.

— Ми замовили медикаменти у торговця на початку місяця. Заплатили наперед — патронами та консервами. Він мав привезти три ящики: антибіотики, кровоспинні, плазмозамінники. Але в торговця був старий борг перед Лехом Рудим — ватажком однієї з банд. Коли Лех дізнався про медикаменти, забрав їх силою як оплату боргу. Торговець тепер ховається — боїться і нас, і Леха. А медикаменти лежать у Леха на складі.

— Чому б просто не домовитися з ними? — запитав Альоша. — Або купити медикаменти назад?

Сивобородий хмикнув гірко.

— Лех Рудий торгує всім, що вкраде — це правда. Але не з нами. Коли ми дізналися, що наші медикаменти у нього, спробували забрати їх силою. Втратили двох хлопців, але нічого не вийшло. Після цього Лех поклявся, що не продасть нам взагалі нічого. Навіть за золото. Для нього це вже принцип.

Ліда додала тихіше:

— Ми відправили нейтральних людей, щоб купити хоч щось. Але Лех усіх вичислив — у нього свої інформатори. Каже: «Поки не вибачитеся за напад на колінах — жодної ампули». А ми не можемо. Якщо покажемо слабкість, він сяде нам на шию.

Сивобородий додав:

— Тому нам потрібні чужинці. Ви для нього нові обличчя. Він не знає, що ви з нами пов’язані. Якщо зробите все з розумом — він навіть не здогадається.

Ліда додала тихіше, і в її голосі прозвучала відчайдушність:

— У нас є троє важкопоранених. Двоє втрачають багато крові — потрібні кровоспинні та плазмозамінники. У третього почалося зараження — без антибіотиків піде гангрена. Якщо не дістанемо ліки до завтра — всі троє не виживуть.

Альоша глянув на Хреста. Той кивнув ледь помітно.

— Добре, — сказав Альоша. — Ми спробуємо. Але нам потрібна інформація: де цей склад, скільки там людей, як вони озброєні.

Сивобородий усміхнувся.

— Ліда вам все розповість. І покаже дорогу — до певного моменту. Але далі самі. Принесете медикаменти — отримаєте своїх «Червоних». І ми будемо вам винні.

Хрест нахилився до Альоші й пошепки сказав:

— Не подобається мені це. Якщо «Червоні» дізнаються, що ми на «Вільних» працювали…

— А що нам залишається? — так само тихо відповів Альоша. — Без машини ми нікуди не дістанемося. Треба ризикнути. Григорій сам сказав, що ми самі вирішуємо, як виконати завдання.

Хрест зітхнув.

— Добре. Тільки давай так, щоб по тихому і без зайвих трупів.

Сивобородий, помітивши їхню нараду, підняв руку.

— Так ви беретеся чи ні?

— Медикаментами поділитеся? — запитав Альоша. — Нам дуже треба.

Сивобородий, подивився на Ліду, та неохоче кивнула.

— Добре, — погодився Сивобородий. — Тільки не наглійте. То як, беретеся?

— Беремося, — твердо сказав Альоша. — Лише одна умова: ми робимо це по-своєму.

Сивобородий знизав плечима.

— Мені байдуже, як ви це зробите. Головне — щоб медикаменти були тут до завтра. Інакше угода не діє.

Ліда ступила вперед.

— Ходімо. Я вам все покажу.

________________________________________

Частина 6. Склад

Ліда провела їх через половину міста на північ. Вони йшли обережно, щоб не натрапити на не тих людей. Іркутськ вночі був небезпечний. Можна було зустріти і бандитів, і диверсійні групи «Червоних».

— Ось тут я вас залишаю, — сказала Ліда, зупинившись біля напівзруйнованої школи. Вона вказала вперед, де за кварталом виднілася низька будівля — старий промисловий склад без вивісок. — Бандити сидять там. Головний вхід вони заблокували — поставили барикаду. Сходи праворуч від будівлі ведуть в підвал, там є чорний хід. Ми не знаємо, чи вони його охороняють, але коли наші готувалися до штурму, то бачили, як звідти виходив бандит покурити.

— Скільки їх? — запитав Хрест.

— Коли ми штурмували, було десять чоловік. Може, зараз менше — не знаю. Озброєні автоматами, є кілька дробовиків. Лех Рудий сам там, командує. Рудий — тому що волосся яскраво-руде. Не переплутаєте.

— Розкажи докладніше, що за медикаменти, — попросив Альоша.

Ліда зітхнула.

— Ми замовили їх у торговця на початку місяця. Заплатили наперед — патронами та консервами. Він мав привезти три ящики з універсальними медичними наборами: антибіотики, кровоспинні, плазмозамінники, бінти, похідні аптечки, антисептики. На ящиках зверху намальовані червоні хрести.

— Значить, медикаменти вже ваші, просто в них, — уточнив Хрест.

— Так. Ми заплатили за них чесно. Але Лех каже, що борг важливіший.

Альоша кивнув.

— Зрозуміло. Ліда, тобі треба повертатися. Ми самі впораємося. Не хочемо наражати тебе на небезпеку.

Ліда хотіла заперечити, але Хрест підтримав:

— Альоша правий. Йди назад. Ми знаємо, де склад, решту зробимо самі.

Ліда нерішуче кивнула.

— Добре. Але будьте обережні. І… дякую, що допомагаєте.

Вона розвернулася, поправила автомат за плечима і пішла назад, розчинившись у темряві.

Альоша й Хрест залишилися самі.

— Як ми це зробимо? — запитав Хрест.

— Без шуму, — твердо сказав Альоша. — Стрілянина нам не потрібна. І невідомо, хто на неї може прибігти. Підемо через підвал, заберемо ящики тихо.

Хрест кивнув.

— Добре. Я прикрию. Ти знімаєш охорону, я дивлюся за спиною.

________________________________________

Склад стояв на околиці промзони — низька цегляна будівля, обнесена металевою огорожею. Біля головного входу стояла барикада з мішків та металевих бочок. Біля барикади було розведене багаття. На барикаді сиділи двоє охоронців, курили, розмовляли. Світло від багаття освітлювало їхні обличчя.

Альоша й Хрест пролізли через дірку в огорожі з іншого боку будівлі. Рухалися безшумно, тримаючись тіней. Вхід в підвал знайшли швидко — старі бетонні сходи, що вели вниз, під землю.

Біля сходів стояв охоронець — один, із автоматом на плечі, курив. Він дивився в темряву, але не дуже уважно — мабуть, нудьгував.

Альоша показав Хресту рукою: чекай. Потім безшумно підкрався ззаду. Охоронець нічого не почув — тільки різкий біль у шиї, коли лезо ножа прорізало горло. Альоша підхопив його, щоб тіло не впало з шумом, обережно опустив на землю.

Хрест підійшов, перевірив пульс. Кивнув — мертвий.

Вони спустилися в підвал. Двері були напіввідчинені, зсередини йшло тьмяне світло. Альоша зазирнув усередину — довгий коридор, уздовж стін ящики та старе обладнання. Ще один охоронець сидів на стільці біля дверей, що вели нагору, на перший поверх. Дрімав, спершись на автомат.

Альоша підкрався. Той самий прийом — швидко, безшумно. Охоронець не встиг навіть охнути.

— Два, — прошепотів Альоша Хресту.

— Решта нагорі, — відповів Хрест. — Треба швидко.

Вони обережно піднялися сходами. Двері на перший поверх були прикриті. Альоша зазирнув через щілину.

Головний зал складу був великим — купи ящиків, старі стелажі, металеві бочки. Посередині — імпровізований табір: спальні мішки, ящики з консервами, автомати, складені на ящиках. П’ятеро чоловіків сиділи біля вогнища з металевої бочки, грали в карти. Ще двоє спали на мішках. Лех Рудий — високий, із яскраво-рудим волоссям — стояв біля вікна, дивився назовні.

— Вісім, — прошепотів Альоша. — Плюс двоє на барикаді. Але ті нам не заважають.

Хрест кивнув.

— Де ящики?

Альоша озирнувся. У кутку зала, за стелажем, стояли три ящики з червоним хрестом — медикаменти. Поряд — кілька ящиків із написом «5.45 ПСгс» — патрони.

— Он там, — показав Альоша. — Медикаменти і патрони.

Хрест усміхнувся.

— Патрони теж візьмемо?

— Один ящик, більше не заберемо, — кивнув Альоша. — І якщо встигнемо.

Лех Рудий відійшов від вікна, сів до бандитів біля бочки. Всі дивилися на карти.

Альоша безшумно прослизнув у зал, пригнувшись за стелажами. Хрест пішов за ним, прикриваючи. Вони дісталися до ящиків.

Альоша показав: ти бери патрони, я медикаменти.

Хрест кивнув. Він підняв важкий ящик із патронами — кілограмів тридцять. Альоша взяв один ящик із медикаментами — легший. Обережно понесли до дверей, спустилися в підвал, поставили біля сходів.

— Один рейс, — прошепотів Альоша. — Залишилося два ящики.

Вони повернулися в зал за рештою.

Двоє бандитів підвелися — один пішов до виходу покурити, другий потягнувся й пішов до бочки з водою. Альоша з Хрестом завмерли за стелажем, чекаючи.

Бандит пройшов повз, не помітивши нічого. Зупинився біля бочки, набрав води, потім раптом обернувся — щось його насторожило. Почав озиратися, вдивляючись у темряву між стелажами.

Альоша навів на нього «Тихар». Бандит ступив ближче, вдивляючись у тінь. Ще крок. Ще один.

Альоша прицілився й натиснув на гачок. Тихий хльост повітря — кулька влучила бандиту в скроню. Той осів на підлогу без звуку.

Альоша з Хрестом взяли кожен по ящику і швидко понесли до дверей. Хрест на останок подивився в зал — решта бандитів досі грали в карти, нічого не помітивши.

Вони спустилися в підвал і опустили ящики на підлогу.

— Готово, — прошепотів Альоша. — Тікаємо.

Хрест узяв важкий ящик із патронами, Альоша — три ящики з медикаментами. Вийшли через чорний хід, обминувши тіла охоронців.

— Зачекай, — прошепотів Хрест, поставивши ящики. — Так далеко не донесемо. Треба знайти щось на колесах.

Альоша озирнувся. Біля стіни стояли кілька старих складських візків.

— Он, можна взяти візок, — показав він.

Вони швидко поставили всі чотири ящики на візок.

— Тихіше, — прошепотів Альоша.

Вони повезли візок до дірки в огорожі. Ззаду, зі складу, все ще не лунало жодних звуків — решта бандитів нічого не помітили.

Тільки коли вибралися за огорожу й відкотили візок на безпечну відстань, зупинилися, переводячи подих.

— Три ящики медикаментів і один патронів, — видихнув Альоша, глянувши на ящики. — Непогано.

Хрест усміхнувся.

— А в них три трупи. Лех Рудий ранком божеволітиме.

— Сподіваюся, він не здогадається, хто це зробив, — зауважив Альоша.

— Навряд чи, — відповів Хрест. — Нас тут ніхто не знає.

________________________________________

Частина 7. Угода з «Вільними»

Повернення на базу «Вільних» зайняло ще годину. Ящики були важкі, доводилося зупинятися, щоб перевести подих.

Коли вони нарешті дісталися до воріт заводу, охоронець одразу впізнав їх.

— Вони повернулися! — гукнув він усередину.

За хвилину вийшов Сивобородий, а за ним — Ліда. Вона побачила ящики, і обличчя її освітилося.

— Ви справді дістали! — вигукнула вона.

Альоша опустив ящики на землю.

— Три ящики медикаментів, як домовлялися.

Ліда присіла, відкрила перший ящик. Усередині — ампули, флакони, упаковки з таблетками. Вона витягла одну — антибіотики.

— Це воно! — сказала вона, ледь не плачучи. — Це саме те, що нам потрібно!

Сивобородий підійшов ближче, оглянув ящики, потім глянув на Альошу й Хреста.

— Непогано, — визнав він. — Швидко впоралися. Лех Рудий не здогадається, хто це зробив?

— Сподіваємося, — відповів Хрест.

Сивобородий кивнув.

— Угода угодою. Ви виконали свою частину — ми виконаємо свою. Забирайте полонених «Червоних». Вони в підвалі, живі й здорові.

— І один ящик медикаментів, — додав Альоша. — Як домовлялися.

Сивобородий підняв брову.

— Один ящик? Ви принесли три.

— Ми принесли три, але угода була: ви віддаєте полонених, ми віддаємо медикаменти. Один ящик залишаємо собі — як плату за ризик. Решту два ящики ваші.

Сивобородий помовчав, обмірковуючи. Потім кивнув.

— Добре. Справедливо. Один ящик ваш. А що з тим? — він вказав на ящик із патронами.

— Цей не входив в угоду, — спокійно відповів Хрест. — Ми його взяли окремо. Він наш.

Сивобородий усміхнувся.

— Хитрі. Мені подобається. Добре, забирайте патрони. Але тепер ми в розрахунку. Більше нічого не винні.

— Ми й не просимо, — відповів Альоша.

Сивобородий показав рукою одному зі своїх людей.

— Веди їх до підвалу. Віддай полонених.

Охоронець кивнув і повів Альошу з Хрестом углиб бази.

Полонені «Червоні» сиділи в підвальному приміщенні. Троє чоловіків, зв’язаних, але живих. Коли побачили Альошу й Хреста, насторожилися.

— Що відбувається? — запитав один із них.

— Вони вас забирають, — сказав охоронець «Вільних», розв’язуючи їх. — Вони виконали угоду. Тепер ви вільні. — потім посміхнувся. — Ото каламбур вийшов: вільні червоні.

Полонені недовірливо переглянулися, але не заперечували. Коли їх розв’язали, один з них, схоже, що старший потер зап’ястя, глянув на Альошу.

— Дякую, — просто сказав він. — Не знаю, хто ви, але дякую.

— Ідемо, — відповів Альоша. — Григорій чекає.

Вони вийшли з бази «Вільних», ведучи за собою трьох полонених. Ящик із медикаментами і ящик із патронами везли за собою на візку.

Хрест глянув на Альошу.

— Половина справи зроблена. Тепер треба повернути полонених «Червоним». І сподіватися, що Григорій виконає свою частину угоди.

— Впевнений, що виконає, —сказав Альоша. — По ньому видно, що він не з тих, хто кидає слова на вітер.

Вони рушили назад, до депо «Червоних».

________________________________________

Частина 8. Пастка

Вони повернулися до депо «Червоних» близько третьої ночі. Біля воріт стояв той самий охоронець, що зустрічав їх увечері. Побачивши їх із трьома полоненими та візком з ящиками, він кивнув і впустив усередину.

Григорій вийшов назустріч. Оглянув полонених — усі троє живі, хоч і виснажені. Потім глянув на ящики.

— Виконали, — сказав він із задоволенням. — Оплату за охорону машини та ночівлю прийнято. — Він показав рукою на одну з будівель. — Там для вас кімната. Два ліжка з матрацами. За охорону особистих речей можете не турбуватися — у нас тут крадіжок не буває.

Альоша й Хрест кивнули. Вони занесли ящики в кімнату, поставили біля стіни. Хрест помітив, як один із охоронців — молодий хлопець із шрамом на щоці — уважно дивився на ящики. Занадто уважно. Але не надав цьому значення — утома брала своє.

Вони трохи перекусили — консерви, хліб, вода — і лягли спати. Ліжка були жорсткі, але після такого дня здавалися раєм.

Раптом Хрест прокинувся, хоча було ще темно. Щось його розбудило — звук. Металевий, різкий. Наче хтось стукав залізякою по джипу.

Хрест тихо підвівся, глянув на Альошу — той спав. Взяв ніж, вийшов надвір.

Двір депо був тихим, освітленим тільки тьмяними ліхтарями. Машина стояла там, де вони її залишили. Хрест пішов ближче, вдивляючись у темряву.

Раптом щось вдарило його ззаду по потилиці. Різкий біль, темрява в очах. Хрест упав, втрачаючи свідомість.

Хтось вилив Хресту на голову холодної води. Хрест різко отямився, захекався. Голова боліла нестерпно, у роті був присмак крові.

Він озирнувся. Сидів на стільці, руки зв’язані за спиною. Навколо — той самий склад, звідки вони з Альошею забрали медикаменти й патрони.

«Як вони нас так швидко знайшли? Невже “Вільні” здали?»

Перед ним на стільці сидів Лех Рудий. Високий, із яскраво-рудим волоссям, обличчя жорстке. Поруч стояли троє його людей.

— Ну що ж, — сказав Лех, усміхаючись без тепла, — нарешті ти прокинувся. Хто ти такий, мандрівнику?

Хрест прикинувся спокійним.

— Я справді мандрівник. В Іркутську проїздом. Вирішив заночувати у «Червоних». Не розумію, чого ви мене схопили.

Лех хмикнув.

— Не розумієш? Цікаво. — Він нахилився ближче. — Цієї ночі хтось пробрався на мій склад. Убив трьох моїх людей. Вкрав медикаменти й патрони, які належать мені. І ти кажеш, що нічого не знаєш?

— Нічого не знаю, — твердо сказав Хрест. — Я не місцевий, я взагалі вперше в Іркутську.

Один із бандитів — той самий молодий охоронець із депо зі шрамом через щоку, що дивився на ящики, — ступив вперед.

— Не бреши, — сказав він. — Я впізнав наші ящики з медикаментами, коли ви з вашим товаришем занесли їх у депо «Червоних».

Хрест глянув на нього уважніше. Тепер упізнав — один із охоронців «Червоних» — агент Леха.

— Значить, ти щур, — спокійно сказав Хрест.

Бандит усміхнувся.

— Розумний.

Лех повернувся до нього.

— Гоблін, заткнися. І повертайся в депо, поки тебе не почали шукати. Викриють — викину тебе в Ангару на корм сомам.

Гоблін кивнув і швидко вийшов.

Лех повернувся до Хреста.

— Де медикаменти?

Хрест зітхнув. Легенда більше не працювала.

— Медикаменти доставили «Вільним». Один ящик залишили собі — він зараз у депо. Якщо відпустите, принесу його.

Лех розреготався.

— Відпустити? Гоблін і так принесе той ящик. А от за трьох моїх людей ти відповіси. Але спочатку тобі доведеться страждати за кожного з моїх мужиків, кого ви вбили.

Він кивнув своїм людям. Ті підійшли до Хреста.

Перший удар прийшовся в живіт. Хрест захекався. Другий — у щелепу. Третій — знову в живіт.

Хрест стиснув зуби, намагаючись не кричати. Голова гуділа, ребра боліли.

І раптом — характерний дзвін. Щось залетіло в приміщення.

Хрест одразу впізнав звук. Світлошумова граната.

Він інстинктивно розплющив рота — щоб зменшити вплив вибуху на барабанні перетинки.

Вибух. Осліплюючий спалах. Оглушливий звук, що розірвав тишу.

Хрест втратив відчуття простору. Вуха дзвеніли, очі нічого не бачили, крім білих плям. Але крізь дим він помітив зелений лазерний промінь — він рухався в різні сторони, наче виконував танець.

Постріли. Один. Другий. Третій.

Дезорієнтовані бандити падали один за одним.

Дим розсіявся. Хрест побачив Альошу — той стояв біля входу, тримаючи автомат із лазерним цілевказівником.

Лех Рудий ледве підвівся, похитуючись. Витягнув із кобури револьвер, наводячи на Альошу.

Альоша вистрілив першим. Куля влучила Леху точно в лоб. Той упав обличчям в підлогу.

Альоша обережно пройшовся по приміщенню, перевіряючи бандитів. Усі мертві.

Потім підійшов до Хреста, усміхнувся.

— Привіт, — сказав він. — Як відпочиваєш?

Хрест хрипло засміявся.

— Чудово. Особливо сподобався масаж.

Альоша почав розв’язувати мотузки.

— У тебе обличчя, як у боксера після десятого раунду.

— Дякую за комплімент, — буркнув Хрест, потираючи зап’ястя. — Як ти мене знайшов?

— Прокинувся від шуму на вулиці. Виглянув у вікно — бачу, двоє волочать тебе, ще троє супроводжують. Пішов слідом. Тихо.

Хрест кивнув.

— Один із «Червоних» — агент Леха. Гоблін. Він мене викрив.

Альоша насупився.

— Виходить, у «Червоних» є щур. Це погано.

— Дуже погано, — погодився Хрест, підводячись. Ноги тремтіли, але тримали. — Ходімо. Треба зібрати зброю та все, що тут є корисного. І швидко валити.

Вони почали обшукувати склад. Автомати, дробовики, пістолети, які були в гарному стані, склали в знайдений тут ящик. Ще два ящики з патронами. Консерви та аптечки.

Альоша знайшов на столі Леха товстий зошит у шкіряній обкладинці. Розгорнув, почав гортати.

— Хрест, глянь сюди.

Хрест підійшов. Зошит був обліковим — записи операцій, виплат, боргів. Імена. Цифри. Перелік «своїх» людей у різних угрупованнях.

— Вони всюди, — тихо сказав Хрест. — І у «Червоних», і у «Вільних». Агенти Леха скрізь.

Альоша гортав далі.

— Дивись. Тут описані диверсії. Підірвали склад «Червоних» — нібито це «Вільні» зробили. Вбили командира «Вільних» — нібито «Червоні». Вони стравлювали їх одне проти одного.

Хрест прочитав ще кілька сторінок.

— Мета — ослабити обидва угруповання. Щоб вони винищили одне одного. А потім Лех захопить владу в Іркутську.

Альоша закрив зошит.

— Цей зошит — доказ. Треба показати його «Червоним» і «Вільним».

Хрест кивнув.

— Але спочатку треба вибратися звідси.

Вони взяли з підвалу ще одну тачку — стару, але міцну. Поклали на неї все, що жаль було залишити — то все одно що викинути. Зошит Альоша поклав у внутрішню кишеню. Хрест, трохи прийшовши до нормального стану, узявся за ручки тачки.

— Я зараз не в стані воювати, — сказав він. — Я котитиму, ти прикриваєш.

Альоша кивнув, тримаючи автомат напоготові.

Вони рушили назад, до депо.

Коли дійшли до воріт депо, вирішили не світити тачку. Залишили її в кущах неподалік.

Увійшли в депо вдвох. Було близько п’ятої ранку, світало.

Охоронці дуже здивувалися, побачивши їх.

— Ми вас не бачили, як ви виходили, — сказав один із них.

Гоблін, побачивши їх, миттєво змінився в обличчі. Очі розширилися, рука потяглася до зброї.

Хрест різким рухом вихопив пістолет у Альоші з кобури й вистрілив Гобліну в ногу.

Гоблін закричав, упав, схопився за ногу.

Інші «Червоні» миттєво направили зброю на Альошу й Хреста.

На постріл вибіг Григорій, застібаючи ремінь.

— Що ви собі дозволяєте?! — гаркнув він.

Хрест спокійно відповів:

— Гоблін — то щур Леха Рудого.

Григорій подивився на Хреста — обличчя в синцях, губа розбита. Потім на Гобліна, який корчився на землі.

— Цього про всяк випадок під варту, — наказав він, показуючи на Гобліна. — І очей не зводити.

Потім повернувся до Альоші й Хреста.

— А ви двоє — зі мною. — Він показав на двох «Червоних». — Вітя, Костя — за нами.

Вони увійшли в кімнату Григорія. Двоє «Червоних» зайшли останні, стали з обох боків від дверей.

Григорій сів за стіл, уперся кулаками в стільницю.

— Я вас впустив. Дав можливість перепочити. А ви моїх людей стріляєте.

Альоша витягнув зошит Леха, поклав на стіл.

— Гоблін — не ваша людина. Він шпигун бандитів.

Григорій взяв зошит, почав гортати. Обличчя його темнішало з кожною сторінкою.

Імена. Цифри. Операції.

Він читав довго. Мовчки. Потім відклав зошит, потер обличчя руками.

— Вони скрізь, — тихо сказав він. — Майже на всіх наших базах. І у «Вільних» теж. — Він підвів голову, глянув на Альошу й Хреста. — Це він… Лех… він усе спланував. Стравлював нас одне проти одного. Це, виходить, зовсім не наша війна.

Григорій підвівся, пройшовся по кімнаті.

— Якби не він… ми б ніколи не воювали з «Вільними». Ми ж не були ворогами. Просто… різні погляди. Але не до такого ж…

Він зупинився, глянув на Альошу й Хреста.

— Почекайте до ранку. Я маю зібрати Раду. Це треба обговорити.

Він вийшов, прихопивши Вітю й Костю.

Альоша й Хрест вийшли надвір, забрали тачку з кущів, затягнули на територію депо. Повернулися в свою кімнату.

— Досипаймо трохи, — сказав Хрест, лягаючи на ліжко. — Почуття, що сьогодні буде довгий день.

— Давай спочатку намастимо тебе Катіною маззю, — сказав Альоша, дістаючи баночку з рюкзака. — Приведемо твоє обличчя в нормальний стан.

— Давай, — погодився Хрест і ліг на спину, підставляючи обличчя. — Може не буде так сильно нити.

Альоша кивнув, намастив синці Хреста маззю, сховав баночку назад у рюкзак і теж ліг.

О дев’ятій ранку до них зайшов черговий.

— Григорій просить зайти до нього.

Вони пішли слідом за черговим.

У кімнаті Григорія вже сиділи ще четверо чоловіків — старших, суворих. Вони гучно обговорювали щось, жестикулювали.

— Рада «Червоних», — тихо пояснив черговий.

Григорій побачив Альошу й Хреста, підняв руку — зачекайте.

— Принеси їм стільці, — наказав він черговому.

Той вийшов, повернувся з двома стільцями. Альоша й Хрест сіли.

Григорій підвівся.

— Ситуацію обговорили на Раді, — сказав він. — Зважаючи на те, що ви викрили, ми вирішили попросити вас стати перемовниками від «Червоних». Допоможіть нам завершити цю війну з «Вільними». Якщо ви згодні — можете просити у нас що завгодно. У межах розумного.

Альоша глянув на Хреста. Той ледь помітно кивнув.

— Згодні, — сказав Альоша.

________________________________________

Частина 9. Перемир’я

Сонце вже піднялося над Іркутськом, коли Альоша й Хрест вийшли з депо. Ранкове повітря було свіжим. Вдень місто виглядало ще більш похмурим — руїни, покинуті будівлі, порожні вулиці — всю цю розруху було видно набагато чіткіше, ніж вночі. Вони йшли швидким кроком, про всяк випадок тримаючи зброю напоготові. Зошит Леха лежав у Альоші в кишені, важкий не фізично, а морально — кожна сторінка цього зошита була доказом чужої підлості, маніпуляцій, смертей.

Хрест ішов попереду, озираючись на кожен темний провулок, на кожне вікно. Іркутськ вранці здавався трохи безпечнішим, ніж вночі, але це була оманлива безпека. Вони обидва знали: місто спостерігає за ними. Десятки очей із темних вікон, із-за барикад, із покинутих будівель. Чужинці завжди привертають увагу.

— Як думаєш, «Вільні» повірять? — тихо запитав Альоша, не зупиняючись.

Хрест мовчав кілька секунд, обмірковуючи відповідь.

— Якщо покажемо зошит — повірять. Там занадто багато деталей, щоб це була підробка. Імена їхніх людей, які загинули від рук нібито «Червоних». Дати операцій. Суми виплат агентам. — Він обернувся до Альоші. — Але довіра — це інше питання. Довіра не з’являється від одного зошита. Довіру треба заслужити.

Альоша кивнув. Він розумів. «Червоні» й «Вільні» воювали занадто довго, втратили занадто багато людей. Рани такої війни не загоюються за одну розмову.

Вони минали покинуті трамваї, іржаві остови машин, купи сміття. Кілька разів бачили людей — тіні, що ховалися в будівлях, швидко зникали. Ніхто не наважувався підійти. Зброя напоготові, впевнена хода, суворі обличчя — все це говорило: краще не чіпати.

Через двадцять хвилин вони дійшли до заводу «Вільних». Той самий паркан, ті самі ворота. Але охоронці вже інші — не ті, що були вчора ввечері. Один із них — літній чоловік із сивою бородою та шрамом на руці — підняв автомат, коли побачив їх.

— Стояти! — гукнув він. — Хто такі? Що вам треба?

Хрест зупинився за кілька метрів від воріт, підняв руки, показуючи, що не має ворожих намірів.

— Ми ті, хто вчора доставили медикаменти, прийшли поговорити з вашим командиром. Є важлива інформація.

— Яка інформація? — підозріло запитав охоронець.

— Про війну між вами й «Червоними», — відповів Альоша. — Про те, хто насправді винен у тому, що вона почалася.

Охоронець прищурився, переглянувся зі своїм напарником. Той кивнув, і перший опустив зброю.

— Зачекайте тут.

Він зник за воротами. Альоша й Хрест стояли мовчки, чекаючи. Хрест обережно та повільно поправив ремінь автомата, Альоша дивився на завод, намагаючись оцінити його укріплення. Паркан міцний, залізобетонний, висотою метрів три. На кутах — імпровізовані сторожові вишки. На одній із них стояв снайпер, дивився на них крізь приціл. Альоша не показував, що помітив його, але тримав це в голові.

За кілька хвилин охоронець повернувся, за ним ішов Сивобородий — той самий командир, з яким вони домовлялися про медикаменти.

— Знову ви, — сказав він, зупиняючись біля воріт. — Знов хочете про щось домовитися?

— Майже, — спокійно відповів Альоша. — Прийшли з інформацією. І з пропозицією.

Сивобородий схрестив руки на грудях.

— Яка пропозиція?

— Перемир’я, — сказав Хрест. — Між вами й «Червоними».

Сивобородий аж присвиснув від здивування, потім розсміявся — гірко, без радості.

— Перемир’я? З «Червоними»? — Він похитав головою. — Ви жартуєте? Вони вбили стільки наших людей. Підірвали наш склад. Застрелили командира Олексія два місяці тому. І ви кажете про перемир’я?

— Не вони це зробили, — твердо сказав Альоша. — Це зробив Лех Рудий.

Сивобородий замовчав. Усмішка зникла з його обличчя.

— Лех? Той недолугий бандит, що оббирає торговців? — з відтінком іронії запитав він. — Що ти маєш на увазі?

Альоша витягнув зошит із рюкзака, простягнув Сивобородому.

— Ось. Обліковий зошит Леха. Усі його операції. Імена агентів у ваших рядах і в рядах «Червоних». Диверсії, вбивства, провокації. Він стравлював вас з «Червоними» одне проти одного. Спеціально. Щоб ви винищили одне одного, а він отримав всю владу в Іркутську.

Сивобородий узяв зошит, почав гортати. Обличчя його темнішало з кожною сторінкою. Він читав повільно, уважно, іноді зупиняючись, щоб перечитати якийсь запис. Пальці його тремтіли — ледь помітно, але Альоша бачив.

— Олексія застрелили не «Червоні», — тихо прочитав Сивобородий. — Це був снайпер Леха. Вибух складу — теж його люди. І напад на обоз із продовольством… — Він підняв голову, подивився на Альошу. Очі його були повні гніву й болю. — Скільки наших людей загинуло через цього виродка?

— Багато, — відповів Альоша. — І багато «Червоних» теж. Але тепер Лех мертвий. Його люди дезорганізовані. А ви маєте шанс на мир. Якщо ви самі цього захочете.

Сивобородий мовчав довго. Дивився на зошит, потім на Альошу й Хреста. Нарешті зітхнув.

— Заходьте. Поговоримо всередині.

Він повернувся, махнув рукою охоронцям. Ворота відкрилися.

Усередину заводу було просторо, але похмуро. Цехи колись працювали — виробляли деталі. Тепер вони стояли порожні, наповнені лише відлунням кроків та тихим гулом вітру, що пробивався крізь дірки в даху. «Вільні» перетворили завод на фортецю — барикади, укриття, склади зброї та припасів.

Люди, повз яких проходили Альоша та Хрест, дивилися на них із підозрою. Хтось шепотівся, хтось відкрито тримав руку на зброї. Альоша не звертав на це уваги, але відчував напругу. Одне невірне слово — і вони не вийдуть звідси живими.

— Ці люди під охороною. — голосно вимовив Сивобородий. — Принаймні, поки не утнуть щось.

Сивобородий провів їх у невелике приміщення — колишній кабінет майстра. Усередині стояв стіл, кілька стільців, на стіні — стара карта Іркутська з позначками. Він показав на стільці.

— Сідайте.

Альоша й Хрест сіли. Сивобородий залишився стояти, спершись об стіл. Зошит поклав на стіл перед собою, розгорнутий на сторінці з переліком агентів.

— Якщо це правда, — почав він повільно, — то ми воювали даремно. Усі ці місяці. Усі ці смерті. — Він підняв голову. — І як я маю повірити, що це не підробка? Що «Червоні» не підіслали вас, щоб нас обдурити?

Хрест нахилився вперед.

— Подивіться на імена в зошиті. Там є люди з вашого табору. Агенти Леха. Перевірте їх. Допитайте. Якщо зошит — підробка, вони нічого не знатимуть. Але якщо це правда…

— …то вони себе викриють, — закінчив Сивобородий. Він знову глянув на зошит. — Тут є ім’я Миколи Зайцева. Він у нас відповідає за склад зброї. Завжди був надійним. — Він зробив паузу. — Або я так думав.

— Перевірте його, — сказав Альоша. — Але обережно. Якщо він справді агент, то може спробувати втекти або зробити щось гірше.

Сивобородий кивнув. Підійшов до дверей, крикнув комусь у коридор:

— Виклич сюди Миколу Зайцева!

Він повернувся до столу, знову взяв зошит, гортаючи сторінки.

— Якщо це правда, — сказав він тихо, — то я йому власноруч розірву горло.

Альоша промовчав. Розумів гнів Сивобородого. Зрада — найстрашніше, що може статися у війні. Гірше за поранення, гірше за смерть товариша.

За кілька хвилин двері відчинилися. Увійшов чоловік років сорока, із темним волоссям і густими бровами.

— Ти кликав, командире? — запитав він.

Сивобородий підвівся, обійшов стіл, став прямо перед Миколою.

— Микола, — сказав він рівним голосом, — скільки ти з нами?

Микола трохи здивувався питанням.

— Півтора року, командире. Ти ж сам мене прийняв до загону.

— Так, — кивнув Сивобородий. — Пам’ятаю. Ти прийшов після того, як «Червоні» спалили твій будинок. Сказав, що вони вбили твою родину.

— Так і було, — твердо відповів Микола. — Я бачив, як вони підпалили будинок. Я ледь вижив.

Сивобородий мовчав кілька секунд, вдивляючись у обличчя Миколи. Потім різко простягнув йому зошит з відкритою сторінкою.

— Тоді поясни мені це.

Микола глянув на розгорнуту сторінку. Обличчя його зблідло. Очі розширилися. Він почав читати, губи його ворушилися беззвучно.

— Це… це не те, що ти думаєш, — пробелькотів він.

— Не те? — Голос Сивобородого став холодним, як лід. — Тут написано, що ти отримував платню від Леха Рудого. Що ти передавав йому інформацію про наші склади, про наші маршрути. Що саме ти сказав йому, коли ми плануємо напад на обоз «Червоних». І саме через це ми потрапили в засідку. Дев’ятеро наших людей загинули того дня. Дев’ятеро, Миколо!

Микола відступив на крок, перевів погляд з зошита на Сивобородого. Потім раптом випрямився. Обличчя його змінилося — зникла розгубленість, з’явилося щось інше. Холод. Розрахунок.

— А що ти хотів, Сивобородий? — запитав він, і голос його став рівним, майже спокійним. — Що ми будемо вічно ховатися в цих руїнах? Воювати за купу консервів і кілька патронів?

Сивобородий прищурився.

— Що ти кажеш?

— Я кажу правду! — Микола зробив крок вперед. — Ти ведеш нас у нікуди! Ця війна з «Червоними» — безглузда. Ми витрачаємо сили, втрачаємо людей, а заради чого? Заради твоїх «принципів»? Заради того, щоб довести, що ми «вільні»? — Він усміхнувся гірко. — Якою є ціна цієї свободи? Голод? Холод? Смерть?

— Зрадник… — вимовив Сивобородий.

— Ні! Не зрадник! — вигукнув Микола. — Я реаліст! Лех пропонує справжнє майбутнє. Він має ресурси, зброю, людей. Він може об’єднати Іркутськ під однією владою. Міцною владою. І він обіцяв мені місце в цій владі. Не коменданта складу, який рахує іржаві автомати, а справжню владу! Владу над територією, над людьми!

— Лех мертвий. А ти продав своїх братів заради влади, — тихо сказав Сивобородий. — Заради обіцянки, що ти станеш кимось більшим.

— Так! — Микола виплюнув слово, наче виклик. — І знаєш що? Я не шкодую! Ти ніколи не бачив у мені більше, ніж комірника. А я гідний більшого! Я розумніший за половину твоєї «ради»! Я міг би керувати краще за тебе!

Альоша спостерігав за цією сценою, і щось у ньому похололо. Він бачив такий погляд раніше — у метро, у тих, хто вважав, що їм належить влада просто тому, що вони «розумніші». У тих, хто готовий був піти по трупах заради цієї влади.

Сивобородий мовчав кілька секунд, вдивляючись у обличчя Миколи. Потім різко відвернувся.

— Дев’ятеро людей мертві. Не заради ідеї. Не заради виживання. А заради твоїх амбіцій. — Він обернувся до охоронців. — Заберіть його. Під варту. Буду думати, що з ним робити.

Охоронці схопили Миколу за руки. Той не опирався, лише дивився на Сивобородого з презирством.

— Ти програв, старий. І Лех програв. Але хтось інший прийде. Завжди приходить хтось сильніший. І тоді ваша «свобода» скінчиться.

— Можливо, — спокійно відповів Сивобородий. — Але принаймні ми не продаємо один одного заради цього.

Миколу повели геть. Двері зачинилися.

Сивобородий стояв мовчки, спиною до Альоші й Хреста. Плечі його тремтіли — від гніву чи від болю, важко було сказати.

— Найстрашніше не те, що він зрадив, — нарешті вимовив він тихо. — Найстрашніше те, що він навіть не шкодує. Для нього це було просто… угодою. Просто кроком до влади.

Альоша підвівся.

— Таких людей завжди було багато. І буде. Вони не розуміють, що влада без довіри — порожня.

Сивобородий повернувся. Обличчя його було втомленим, постарілим.

— Скільки ще? Скільки ще таких, як він, у моїх рядах?

— У зошиті є імена, — відповів Хрест. — Не всі, можливо. Але багато.

Сивобородий сів на стілець, поклав голову на руки.

— Як я втомився, — сказав він тихо. — Втомився від цієї війни. Від підозр. Від смертей. — Він підняв голову. — Ви сказали про перемир’я. «Червоні» справді цього хочуть?

— Так, — твердо сказав Альоша. — Григорій зібрав Раду. Вони знають про зошит. І хочуть закінчити війну.

— Що вони пропонують?

Альоша витягнув із кишені папір, який Григорій дав йому перед їхнім виходом. Простягнув Сивобородому.

— Повне припинення вогню. Обмін полоненими. Спільне розслідування — знайти всіх агентів Леха, і у вас, і в них. Після цього — угода про розподіл територій та ресурсів.

Сивобородий читав папір повільно. Губи його ворушилися. Потім він відклав папір, знову подивився на Альошу й Хреста.

— А якщо я не погоджуся? Якщо скажу, що не вірю «Червоним»?

— Тоді війна продовжиться, — спокійно відповів Альоша. — Ви й далі втрачатимете людей. «Червоні» теж. І врешті-решт ви знищите один одного. Але це вже буде не за планом Леха. Це буде ваш вибір.

Сивобородий мовчав. Дивився у вікно, де за брудним склом виднілося сіре небо Іркутська. Нарешті зітхнув.

— Мені потрібен час. Я маю обговорити це з людьми. Не можу прийняти таке рішення сам.

— Скільки часу вам потрібно? — запитав Хрест.

— До вечора. Зберемо всіх старших. Обговоримо. — Він підвівся. — Можете залишитися тут або повернутися до «Червоних». Але дайте мені час до вечора.

— Ми зачекаємо, — сказав Альоша. — Але хочемо залишитися тут.

Сивобородий усміхнувся вперше за всю розмову — трохи, ледь помітно, але все ж усміхнувся.

— Добре. Ліда покаже вам місце, де можете відпочити. І не бійтеся — тут вас ніхто не чіпатиме. Даю слово.

Ліда провела їх у невелике приміщення на другому поверсі — колишню кімнату для відпочинку працівників. Тут стояли два старі дивани, стіл, кілька стільців. Вікно виходило на внутрішній двір заводу.

— Можете відпочити, — сказала вона. — Принесу вам їжі та води. — Вона помовчала, потім додала тихіше: — Дякую. За медикаменти. Ви справжні рятівники. Без вас вони б не вижили.

Альоша кивнув.

— Ми зробили те, що було правильно.

Ліда усміхнулася.

— Не всі так думають. У наш час правильно — це виживати. А ви… ви ризикували заради чужих людей. Це рідкість.

Вона вийшла, зачинивши за собою двері.

Хрест підійшов до вікна, глянув назовні. Внизу, на подвір’ї, люди «Вільних» займалися своїми справами — хтось чистив зброю, хтось перебирав припаси, хтось просто сидів і курив.

— Думаєш, вони погодяться? — запитав Хрест, не відводячи погляду від вікна.

Альоша сів на диван, витягнув ноги.

— Не знаю. Сивобородий здається розумною людиною. Але він не один тут вирішує. Якщо його люди проти перемир’я…

— …то він не зможе наказати їм, — закінчив Хрест. — Тут не армія. Тут вільні люди. Само їхня назва про це говорить.

Альоша кивнув. Закрив очі, намагаючись трохи відпочити. Тіло нило після нічних пригод. Кожен рух відгукувався легким болем. Хрест теж мав синці та подряпини, але не скаржився.

Час тягнувся повільно. Ліда принесла їм консерви, хліб і воду. Вони поїли мовчки. Потім Хрест дістав маленький камінь для заточування і почав правити лезо свого ножа — рівними, методичними рухами. Альоша встав, щоб подивився у вікно за життям «Вільних».

Діти бігали по подвір’ю — троє, років по шість-сім. Гралися в щось своє, сміялися. Одна жінка вішала випрану білизну на мотузку, натягнуту між двома будівлями. Старий чоловік сидів на ящику, ремонтуючи автомат — обережно, акуратно, з любов’ю майстра до свого ремесла.

Звичайне життя. Посеред війни, посеред руїн — звичайне життя після кінця світу. Люди прагнули жити, незалежно ні від чого.

«Саме тому перемир’я має статися», — подумав Альоша. «Заради цих дітей. Заради цієї жінки. Заради старого. Вони заслуговують на мир».

Під вечір Ліда знову зайшла до них.

— Сивобородий просить вас. Всі зібралися.

Альоша й Хрест підвелися, перевірили зброю — на всяк випадок — і пішли слідом за Лідою.

«Вільні» зібралися в головному цеху заводу. Людей було багато. Старшини — близько двадцяти чоловік — досвідчені бійці, чиї слова мають вагу, стояли напівколом, у центрі напівкола — Сивобородий. Позаду старшин гуртувалось багато рядових мешканців, звістка про можливе завершення війни зібрала їх послухати, про що буде обговорюватися на нараді.

Коли Альоша й Хрест увійшли, багато хто з присутніх звернули на них свою увагу. Погляди були різні — хтось дивився з цікавістю, хтось із підозрою, хтось із відкритою ворожістю.

Сивобородий підняв руку, закликаючи до тиші.

— Ці двоє принесли нам дуже важливу інформацію, — почав він. — Інформацію, яка змінює все. — Він підняв зошит Леха, щоб усі бачили. — Цей зошит доводить, що війна між нами й «Червоними» була не нашим вибором. Нами маніпулювали. Стравлювали одне проти одного. Лех Рудий використовував нас у своїй грі, щоб отримати повну владу в Іркутську.

Один із чоловіків — молодий, із шрамом на лобі — ступив вперед.

— І що з того? — різко запитав він. — Лех мертвий, добре. Але «Червоні» все одно вбили наших людей. Власними руками. Не Лех натискав на гачок!

Інші загомоніли, підтримуючи його.

Сивобородий знову підняв руку.

— Так, Дмитре. «Червоні» вбивали наших людей. Але ми також вбивали їхніх. Це війна. На війні вмирають. Питання в іншому — чи була ця війна потрібна нам чи «Червоним»? Чи мали ми причину воювати?

— Вони напали на нас першими! — вигукнув хтось із натовпу.

— Ні, — твердо сказав Сивобородий. — Лех хотів, щоб ми так думали. Люди Леха напали на нас під виглядом «Червоних». Я перевірив. В цьому зошиті є інформація, яку знали лише ми. Деталі про напад на наш склад. І там чітко написано — це зробили люди Леха, перевдягнені в форму «Червоних».

Тиша. Люди переглядалися між собою.

— Я не вірю, — сказав Дмитро. — Це може бути підробка. «Червоні» могли підсунути цей зошит, щоб нас обдурити. А потім, коли ми розслабимося, вдарять.

Хрест ступив вперед.

— У зошиті є імена ваших людей, — сказав він спокійно. — Агентів Леха. Ми вже перевірили одне ім’я — Миколу Зайцева. Він зізнався. Зараз під вартою. Можете перевірити інші імена. Якщо зошит — підробка, вони нічого не знатимуть. Але якщо це правда…

— …то ми воювали даремно, — тихо закінчила одна жінка. Вона стояла збоку, тримаючи руку на автоматі. Обличчя втомлене, в очах — біль. — Мій чоловік загинув три місяці тому. У засідці. «Червоні» знали, де ми будемо. Вони чекали на нас. — Вона подивилася на Сивобородого. — І ти кажеш, що це через зрадника? Через когось із наших?

Сивобородий кивнув.

— Так, Олено. Прости. Але так.

Жінка мовчала. Потім різко обернулася й пішла геть, приховуючи обличчя. Ніхто не зупиняв її.

Альоша спостерігав за реакцією людей. Гнів, біль, розгубленість — усе це змішувалося на їхніх обличчях. Вони не знали, кому вірити. Не знали, що робити далі.

— «Червоні» пропонують перемир’я, — продовжив Сивобородий. — Повне припинення вогню. Обмін полоненими. Спільне розслідування. А потім — переговори про мир.

— А якщо це пастка? — запитав Дмитро. — Якщо ми прийдемо на переговори, а вони просто розстріляють нас?

— Тому переговори будуть на нейтральній території, пропоную на складі Леха, зараз це вільна територія, хоча, наче вона ваша, — відповів Альоша. — Ми з Хрестом будемо там третьою стороною, яка скріпить вашу угоду.

— Хто ви такі, щоб давати гарантії? — різко запитав Дмитро. — Ми вас не знаємо! Ви прийшли нізвідки!

Хрест спокійно вийшов у півколо, став поряд з Сивобородим та відповів.

— Ми чужинці. Це правда. Але саме тому нам можна довіряти. Ми не на боці «Червоних». Не на вашому боці. Нам байдуже, хто з вас виграє. Це в першу чергу для вас важливо, щоб війна закінчилася. Бо вона не має сенсу. Ми тут ненадовго по власних справах, вирішимо їх та поїдемо далі. А вам тут жити, з цим жити.

Альоша став поряд з Хрестом, обвів всіх поглядом та почав говорити:

— Мене звати Альоша, я з Москви. — він зробив паузу, щоб люди усвідомили інформацію. Між людьми почався гомін, люди не могли в це повірити. — У нас в Москві зовсім інше життя. На поверхні жити немає можливості, там радіація та повно мутантів, чого у вас, до речі, немає, тож нам доводиться жити під землею, на станціях московського метро, куди не дістала радіація. Довгий час ми вважали, що крім нас нікого не лишилося, тому що зв’язку з зовнішнім світом немає, але, незважаючи на це, наші станції постійно воюють, і немає кінця цим війнам. Та коли ми дізналися більш страшну правду, що людей в московському метро ізолювали від світу свідомо, зробили заручниками брехні та зради, що наглядачі метро вбивають всіх, хто намагається вийти за межі Москви або прийти з-за меж у Москву, нам довелося тікати. Ми проїхали багато тисяч кілометрів, ніж знайшли нове місце для життя без війни, і тепер маємо нову мету — рятувати інших. Але якщо вам у вашій ситуації порятунок не потрібен, то ніхто вам не зможе допомогти. Ваше майбутнє залежить від вашого вибору.

Дмитро хотів щось заперечити, але Сивобородий перебив його.

— Досить. Починаємо голосування. Ми погоджуємося на перемир’я чи ні?

Він обвів поглядом усіх присутніх.

— Хто за перемир’я?

Тиша. Довга, напружена тиша.

Потім одна людина підняла руку. Потім ще одна. Ще одна. Через хвилину більшість підняли руки.

Дмитро стояв, стиснувши кулаки, дивлячись на Сивобородого. Потім різко розвернувся й пішов геть.

Сивобородий не зупиняв його.

— Готуйтеся, — сказав він. — Завтра вранці ми йдемо на переговори з «Червоними». Хай Бог нам допоможе.

Альоша й Хрест вийшли з цеху. Ніч уже опустилася на Іркутськ. Небо було затягнуте хмарами, зірок не було видно.

— Половину справи зроблено, — сказав Хрест. — «Вільні» погодилися. Тепер треба, щоб завтра все пройшло гладко.

— Сподіваюся, — відповів Альоша. — Але Дмитро може стати проблемою. Він не погодився. А таких, як він, може бути більше.

— Тому ми й будемо на переговорах, — сказав Хрест. — Щоб стежити. Щоб не дати нікому все зірвати.

Вони йшли до депо «Червоних». Альоша йшов сконцентрований на думках: про завтрашній день, про те, що щось може піти не так. Про те, що їм потрібно якнайшвидше завершити справи в Іркутську й їхати далі. До Олі. До Дітей лісу.

«Ще трохи, — подумав він. — Ще один день. І ми зможемо їхати».

Іркутськ вкривався темрявою ночі. Десь у цій темряві міста ховалися ті, хто не хотів миру. Ті, для кого війна була життям. Але Альоша вірив — завтра все зміниться. Має змінитися.

Інакше вони ніколи не виберуться звідси.

________________________________________

Частина 10. Переговори

Повернення до депо «Червоних» зайняло менше часу, ніж дорога до «Вільних». Альоша й Хрест ішли швидше, вже знаючи маршрут та звикши до руїн Іркутська.

Біля воріт депо їх зустрів той самий охоронець, що пускав їх уранці.

— Повернулися, — констатував він. — Григорій чекає.

Вони пройшли на територію депо. Григорій стояв біля ремонтної майстерні, розмовляючи з кількома своїми людьми. Побачивши Альошу й Хреста, кивнув їм і підійшов.

— Ну що? — запитав він без зайвих слів. — «Вільні» погодилися?

— Так, — відповів Альоша. — Вони готові зустрітися для укладення мирної угоди.

Григорій видихнув — здавалося, частина напруги спала з його плечей.

— Добре. Коли й де?

— Вони хочуть зустрітися на нейтральній території, — пояснив Хрест. — Ми запропонували склад Леха. Він зараз порожній, ніхто його не контролює. Ідеально підходить.

Григорій задумався, потираючи підборіддя.

— Склад Леха… Логічно. Там ніхто з нас не має переваги. — Він подивився на Альошу. — Коли?

— Пропонуємо о чотирнадцятій годині, — сказав Альоша. — Завтра. Це дасть обом сторонам час підготуватися.

— Завтра о чотирнадцятій, — повторив Григорій, ніби зважуючи ці слова. — Добре. Мене це влаштовує. Але, самі розумієте, один я туди не піду, візьму невеликий загін охорони. Думаю, «Вільні» зроблять те саме.

— Так, — підтвердив Хрест. — В такій ситуації кожен хвилюється за свою безпеку. Але потрібно розуміти, що якщо хтось спробує щось провернути, війна продовжиться. І цього разу без шансів на мир.

Григорій кивнув.

— Передайте Сивобородому: ми прийдемо о чотирнадцятій. І прийдемо з миром.

— Передамо, — сказав Альоша. — Зранку підемо до них, повідомимо про час.

Григорій простягнув руку. Альоша потиснув її, потім Хрест.

— Дякую вам, — сказав Григорій просто. — Не знаю, чи вийде щось із цих переговорів, але ви дали нам шанс. А це вже багато.

Вони попрощалися й Альоша та Хрест пішли до своєї кімнати.

Усередині кімнати Альоша скинув рюкзак, сів на ліжко. Хрест підійшов до вікна, глянув у темряву.

— Думаєш, завтра все пройде гладко? — запитав він, не обертаючись.

Альоша мовчав кілька секунд.

— Не знаю. Сподіваюся. Але є ризик.

— Який?

— Гарячі голови, — відповів Альоша. — З обох сторін. Дмитро серед «Вільних». Можливо, хтось подібний є серед «Червоних». Люди, які не хочуть миру або не готові в нього повірити. Які звикли до війни.

Хрест повернувся, спершись об підвіконня.

— Думаєш, вони можуть щось спробувати?

— Є така вірогідність, — твердо сказав Альоша. — Саме тому нам треба підготуватися. Після того, як повідомимо Сивобородому про час, йдемо на склад і підготуємо його.

— Підготуємо? — Хрест прищурився. — У якому сенсі?

— Зробимо так, щоб ніхто не міг непомітно пробратися всередину, — пояснив Альоша. — Закладемо зайві входи. Поставимо сигнальні пастки. Якщо хтось спробує влізти — ми одразу дізнаємося.

Хрест усміхнувся.

— Пастки — це до мене. Я знаю кілька способів зробити так, щоб непрошені гості дуже пошкодували про свій візит.

— Тільки без смертельних пасток, — застеріг Альоша. — Якщо когось уб’ємо — все зірветься. Світлошумові гранати, сигналізація. Щоб оглушити й попередити нас. Не більше.

— Слушно, — кивнув Хрест.

За вікном Іркутськ спав, лише зрідка порушуваний далеким гавкотом собак або скрипом металу.

Вони лягли спати. Цього разу сон прийшов швидше — втома брала своє.

Ранок зустрів їх сірим небом і холодним вітром. Альоша прокинувся першим, умився, зробив коротку зарядку. Хрест прокинувся незабаром, і вони разом поснідали консервами та хлібом, запиваючи теплою водою.

— Пішли. — сказав Альоша, закидаючи рюкзак на плечі.

— Так, — відповів Хрест, перевіряючи магазини. — Ходімо.

Вони вийшли з депо, попрощавшись із черговим, і рушили до заводу «Вільних». Дорога була вже знайомою — ті самі руїни, ті самі покинуті будівлі, та сама гребля, та сама мертва тиша міста.

Біля воріт заводу сказали охоронцю, щоб покликали Сивобородого. Охоронець зайшов за ворота і через кілька секунд повернувся.

— Зачекайте.

За кілька хвилин вийшов Сивобородий.

— Ранні ви, — сказав він без роздратування, лише як констатація факту. — Щось сталося?

— Ні, все добре, — відповів Альоша. — Прийшли повідомити про час. «Червоні» погоджуються на зустріч о чотирнадцятій годині. На складі Леха.

Сивобородий кивнув.

— Добре. Ми будемо там. Самі розумієте, буду не один. Але зброя буде лише для захисту — якщо «Червоні» спробують щось провернути.

— «Червоні» йдуть з тим самим наміром, — сказав Хрест. — Обидві сторони розуміють: один неправильний рух — і все зірветься.

— Сподіваюся, всі це розуміють, — похмуро відповів Сивобородий. — До зустрічі о чотирнадцятій.

Вони попрощалися, і Альоша з Хрестом рушили до складу Леха.

Склад виглядав ще похмурішим удень, ніж уночі. Стіни з облущеною фарбою, вибиті вікна, іржаві ворота. Усередині панував хаос — перекинуті ящики, розкидані речі, тіла бандитів — сліди нічного бою.

— Треба тут прибрати, — сказав Альоша, озираючись. — А то якось не дуже схоже на укладання миру..

Вони взялися за роботу. Прибрали тіла — їх винесли на задній двір складу й накрили брезентом. Все зайве склали в кутку складу.

Коли основне приміщення складу стало більш-менш прийнятним, Хрест узявся за пастки.

Він узяв кілька світлошумових гранат, моток дроту й пішов обходити склад. Одну пастку встановив біля чорного входу, через який вони самі пробиралися тієї ночі. Хрест закріпив гранату на дверях так, щоб вона спрацювала, якщо хтось спробує відчинити їх зсередини або ззовні.

Інші — біля вікна на другому поверсі, біля вентиляційної шахти та біля сходів у підвал.

Альоша тим часом знайшов кілька входів, якими ніхто не користувався, і заклав їх важкими ящиками та металевими балками. Тепер потрапити всередину можна було лише через головний вхід або через підвал — і обидва входи були під контролем.

— Готово, — сказав Хрест, повертаючись. Руки його були брудні від пилу, на лобі — крапля поту. —Якщо хтось спробує пролізти непомітно — ми дізнаємося одразу.

— Добре, — кивнув Альоша. — Тепер треба підготувати місце для переговорів.

Вони знайшли в одному з приміщень великий дерев’яний стіл, перетягнули його в центр головного залу, поставили два стільці по обидва боки стола один напроти одного.

Альоша відступив, оглядаючи результат.

— Виглядає… нейтрально, — сказав він. — Ніхто не має переваги.

Хрест глянув на годинник.

— Дванадцята. Ще дві години до зустрічі.

— Тоді можемо трохи відпочити, — сказав Альоша, сідаючи на один із ящиків. — Енергія нам ще знадобиться.

Вони сиділи мовчки, кожен занурений у власні думки. Альоша думав про Олю, про те, скільки часу вони вже витратили в Іркутську. Кожен день затримки — це ризик. Гребля може обвалитися будь-якої миті. Він не знав, звідки взялася ця впевненість, але відчував — час іде.

Хрест дивився у вікно, спостерігаючи за вулицею. Час від часу повз проходили люди — поодинці або невеликими групами. Ніхто не звертав уваги на склад.

Десь о тринадцятій сорок п’ять Хрест побачив загін людей з червоними пов’язками, що прямували до складу. Альоша теж почув кроки, підвівся, глянув у вікно.

— «Червоні», — сказав він. — Вони прийшли. — і пішов відкривати ворота.

Всередину увійшла група «Червоних». Спочатку зайшли четверо бійців, оглянули приміщення, за ними зайшов Григорій, а потім решта озброєних бійців — близько п’ятнадцяти чоловік. Зброя в них була опущена, але всі тримали автомати напоготові.

Григорій оглянув зал. Його погляд затримався на столі в центрі, потім на Альоші й Хресті.

— Підготували, — констатував він. — Молодці.

Його люди розійшлися вздовж лівої стіни. Ніхто не сідав, ніхто не розслаблявся. Напруга в повітрі відчувалася фізично.

Альоша глянув на годинник. Тринадцята година п’ятдесят хвилин.

Через п’ять хвилин знову почулися кроки.

— «Вільні», —сказав Хрест і підійшов до Альоші.

В приміщення складу увійшов Сивобородий, за ним — кілька старшин, а позаду — загін бійців. Теж близько п’ятнадцяти чоловік. Вони зупинилися біля правої стіни, напроти «Червоних».

Дві групи дивилися одна на одну. Мовчки. Напружено. Руки на зброї, пальці біля спускових гачків. Один невірний рух — і все полетить до біса.

Альоша стояв біля столу, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Він глянув на годинник. Секундна стрілка повільно добігала до кінця кола циферблату. Секунди тяглися нескінченно довго. Нарешті стрілка перетнула позначку дванадцять.

— Час, — сказав Альоша голосно, щоб чули всі.

Григорій ступив вперед, підходячи до столу. З іншого боку Сивобородий зробив те саме. Вони йшли назустріч одне одному повільно, не спускаючи поглядів. Зупинилися біля столу.

— Григорій, — коротко представився командир «Червоних», — хоча ми й так добре знаємо один одного.

— Сивобородий, —відповів командир «Вільних».

Вони сіли одночасно, кожен зі свого боку столу. Альоша й Хрест відступили на кілька кроків, даючи їм простір, але залишаючись достатньо близько, щоб чути розмову.

Григорій першим заговорив.

— Не думав, що доживу до цього дня, — сказав він. — Що сидітиму за одним столом із командиром «Вільних». Без зброї.

— Я теж, — відповів Сивобородий. — Але ось ми тут. І питання в тому — що далі?

Григорій випрямився.

— Що далі… Ця війна — не наша. Ти теж вже це зрозумів. Ніколи не була нашою: моєю, твоєю, «Червоних» або «Вільних». Нас використовували, стравлювали одне проти одного, щоб потім прийти й забрати все.

Сивобородий подивився на Григорія.

— Я знаю. Я читав зошит Леха. І перевірив імена. У нас обох були зрадники. — Він зробив паузу. — Стільки наших людей загинуло даремно.

— Занадто багато, — тихо відповів Григорій. — З обох боків. Але ми не можемо повернути їх до життя. Зате можемо зберегти життя тих, хто живий. Тут. Зараз.

Сивобородий склав руки на столі.

— Що ти пропонуєш?

— Ти вже знаєш. Повне припинення вогню, — сказав Григорій. — Негайно. Усі бази отримують наказ не стріляти. Обмін полоненими — всіх на всіх. Спільне розслідування — знайти і знешкодити всіх агентів Леха, що залишилися. І після цього — переговори про розподіл територій та ресурсів. Справедливий розподіл.

Сивобородий помовчав, наче обмірковуючи, хоча він вже давно прийняв рішення. Потім кивнув.

— Угода. Але з однією умовою — якщо хтось із моїх або твоїх порушить перемир’я, він повинен особисто понести відповідальність незважаючи ні на що. Особисто.

Григорій витримав його погляд.

— Згоден.

Вони продовжували дивитися одне на одного кілька секунд. Потім Григорій простягнув руку через стіл.

Сивобородий подивився на його руку. Потім повільно, але твердо потиснув її.

— Мир, — сказав Григорій.

— Мир, — повторив Сивобородий.

Обидва підвелися зі стільців. Григорій повернувся до своїх людей.

— «Червоні»! — гукнув він, і голос його лунав по всьому залу. — З цього моменту війна між нами й «Вільними» закінчена! Мирна угода укладена! Хто порушить її — відповість переді мною особисто!

Сивобородий повернувся до своїх.

— «Вільні»! — крикнув він. — Ми воювали з «Червоними» півтора року. Втратили товаришів. Втратили близьких. Але сьогодні ми дізналися правду — ця війна була чужою. І сьогодні ми кладемо їй край. Хто не згоден — може йти. Але знайте: рішення прийняте і воно остаточне.

Григорій підійшов до своїх бійців, взяв в одного з них рацію і промовив в неї.

— Говорить Григорій, командир бази «Сортувальна», член ради «Червоних». Всім черговим термінове повідомлення. Війну проти «Вільних» закінчено. Мирна угода укладена. Чергові на всіх базах мають передати це повідомлення всьому особовому складу. Всіх змінних дозорних негайно підняти та відправити на маршрути для донесення черговим в дозорах про перемир’я і заборону розпочинати будь-які бойові дії проти «Вільних». Негайно. Повторюю. Війну закінчено. Вітаю всіх з настанням миру.

Григорій вимкнув рацію, віддав її назад своєму бійцю і полегшено зітхнув.

Сивобородий підійшов своїх, вказав на трьох:

— Ти, ти і ти — на завод. Скажіть черговому: передати всім базам — війна закінчена. Хто стріляє в «Червоних» після цього моменту — ворог «Вільних».

Троє «Вільних» вибігли зі складу виконати наказ командира. Наказ, який вже давно мріяли отримати.

Григорій і Сивобородий повернулися до столу, знову потиснули одне одному руки — довше цього разу, міцніше.

— Дякую, — сказав Григорій, дивлячись на Альошу й Хреста. — Без вас цього б не сталося.

Сивобородий теж подивився на них.

— Так. Ви справді виявилися рятівниками, яких не вистачало цьому місту. — Він зробив крок ближче. — Якщо вам знадобиться допомога — будь-яка — можете розраховувати на «Вільних». Ми в боргу.

Альоша хотів щось відповісти, але раптом різкий вибух пролунав з підвалу. Світлошумова граната. Спрацювала одна з пасток Хреста. Бійці «Червоних» та «Вільних» схопилися за зброю.

— Підвал! — вигукнув Хрест, миттєво вихопивши автомат.

Альоша кинувся слідом за ним. Вони збігли сходами вниз, до підвалу. У підвалі було п’ятеро людей, одним з яких виявився Дмитро — дезорієнтовані, осліплені, тримаючись за голови. Хрест з Альошою спокійно вирубили чотирьох «Вільних», потім Альоша підійшов до Дмитра, узяв його за руку.

— Ходімо, — сказав він.

— Нічого не бачу, — пробелькотів Дмитро, очі його були розплющені, але погляд блукав.

— Зараз все побачиш, — коротко відповів Хрест, беручи Дмитра за другу руку.

Вони підняли його на ноги й повели нагору. Дмитро йшов, спотикаючись, не до кінця розуміючи, що відбувається.

Коли вони вивели його в головний зал, Сивобородий побачив їх і обличчя його потемнішало від гніву.

— Дмитро! — гаркнув він, ступаючи вперед. — Що ти тут робиш?!

Дмитро моргнув, намагаючись сфокусувати погляд. Побачив Сивобородого. Побачив Григорія, що стояв поруч із ним. Побачив «Червоних» і «Вільних», що стояли поруч, не стріляючи одне в одного.

Розуміння поступово приходило до нього. Він опустив голову.

— Я… я думав, що це може бути пастка, — промовив він. — Думав, що тобі може знадобитися допомога. Взяв чотирьох хлопців… хотів бути резервом… якщо «Червоні» щось спробують…

Сивобородий підійшов до нього впритул.

— Ти порушив мій наказ! Ти розумієш, що міг зірвати мирну угоду?! Де твої хлопці?

— В підвалі. Живі, але без свідомості. — вставив Хрест. — Ми їх вирубили задля їхньої ж безпеки. Ну і нашої теж.

Дмитро впав на одне коліно, не піднімаючи голови.

— Пробач, командире. Я хотів лише захистити своїх. Якщо б це була пастка… я не міг просто стояти осторонь…

Григорій несподівано ступив вперед.

— Сивобородий, — сказав він спокійно. — Це похвальна відданість. Він турбувався про своїх. Не багато хто зробив би так.

Сивобородий обернувся до нього, здивований.

— Ти захищаєш його?

— Ні, — похитав головою Григорій. — Я його розумію. Довіра не приходить миттєво. Особливо після півтора року війни. Він боявся за тебе. Це не злочин. — Він подивився на Дмитра. — Але діяти без наказу — це порушення дисципліни.

Сивобородий мовчав кілька секунд, потім зітхнув. Гнів на його обличчі поступово вщухав.

— Дмитро, — сказав він суворо, але вже спокійніше. — Ти міг зірвати мирну угоду. Якби ти з’явився раніше, якби «Червоні» побачили тебе з зброєю… все полетіло б до біса. Розумієш? І знов гинули б наші люди.

— Так, командире, — тихо відповів Дмитро, досі стоячи на колінах. — Розумію.

— Тоді піднімайся, — наказав Сивобородий. — І запам’ятай: відданість — це добре. Але відданість без дисципліни — це хаос. А в хаосі — смерть.

Дмитро підвівся, витер обличчя рукавом.

— Зрозумів, командире. Більше не повториться.

Сивобородий повернувся до Григорія, знову простягнув руку.

— Ще раз — мир?

Григорій усміхнувся ледь помітно.

— Мир.

Вони потиснули руки втретє. Цього разу — без напруги, без підозри. Просто дві людини, що домовилися.

Сивобородий повернувся до Дмитра.

— Забирай своїх хлопців з підвалу, коли вони отямляться. І йдіть на завод.

Дмитро кивнув і поспішив до сходів у підвал.

Григорій обвів своїх людей поглядом.

— «Червоні», повертаємося в депо.

Він підійшов до Альоші й Хреста.

— Ви йдете з нами?

Хрест похитав головою.

— Позбираємо пастки, які поставили. Нам ще воно знадобиться. Потім прийдемо.

Григорій кивнув.

— Добре. Ми чекатимемо. І готуватимемо вашу винагороду. Ви заслужили.

Він вийшов, за ним — його люди. «Вільні» теж почали розходитися. Сивобородий затримався останнім, ще раз глянув на Альошу й Хреста.

— Дякую, — просто сказав він. — Від усього серця.

Потім теж вийшов.

Альоша й Хрест залишилися самі в порожньому складі. Тиша здавалася оглушливою після усієї напруги.

— Вийшло, — тихо сказав Хрест.

— Так, — відповів Альоша. — Вийшло.

Вони розібрали пастки, склали все в рюкзаки, а коли вийшли зі складу, сонце вже схилялося до обрію. Альоша з Хрестом йшли до Депо, залишаючи за спиною порожню будівлю, що стала свідком кінця війни і початку миру.

________________________________________

Частина 11. Вдячність

Коли Альоша й Хрест увійшли в двір депо, їх зустріла несподіванка. Майже всі «Червоні», що були на базі, зібралися біля воріт. І коли вони побачили героїв, пролунали оплески.

Альоша зупинився, здивований. Хрест теж завмер на місці, не звикший до такої уваги.

Григорій вийшов наперед, усміхаючись.

— Зустрічайте рятівників Іркутська! — гукнув він, і оплески стали голоснішими.

Люди підходили, тиснули руки, плескали по плечах. Хтось кричав «Дякую!», хтось просто кивав із вдячністю в очах.

— Ходімо, — сказав Григорій, беручи Альошу за плече. — Ми підготували для вас щось особливе.

Він провів героїв до великого приміщення — їдальні депо. Усередині стояв довгий стіл, накритий всім, що тільки могли знайти «Червоні». Консерви, копчена риба, хліб, навіть кілька пляшок з самогоном. На стінах горіли ліхтарі, що створювали теплу, майже святкову атмосферу.

— Сідайте, — запросив Григорій, показуючи на почесні місця в центрі столу.

Альоша й Хрест сіли. Навколо столу розмістилися інші — старші з Ради, бійці, працівники депо. Усі дивилися на героїв із щирою вдячністю.

Григорій підвівся, взяв кухоль із самогоном, підняв його високо.

— Друзі! — почав він, і в залі запанувала тиша. — Сьогодні особливий день. Сьогодні закінчилася війна, що забрала стільки наших життів. Війна, що була нав’язана нам чужою волею. — Він подивився на Альошу й Хреста. — І закінчилася вона завдяки цим двом. Вони прийшли нізвідки. Не просили нагороди. Не шукали слави. Просто зробили те, що було правильно. Вони показали нам правду. Допомогли знайти мир. — Він підняв кухоль вище. — За мир! І за рятівників, що його принесли!

— За мир! За рятівників! — загуркотіло в залі.

Усі підняли свої кухлі й випили. Потім почалося застілля.

Їжа була простою, але смачною. Люди їли, розмовляли, сміялися — вперше за довгий час без напруги, без страху. Час від часу хтось підводився й виголошував новий тост — за мир, за загиблих товаришів, за майбутнє. І майже в кожному тості згадували Альошу й Хреста.

Альоша їв мовчки, відчуваючи дивну суміш задоволення й незручності. Він не звик до такої уваги. У метро героїв шанували інакше. Тут же люди були більш відкритими, емоційнішими.

Хрест, здавалося, відчував те саме. Він сидів, уважно слухаючи розмови навколо, час від часу кивав або усміхався, але говорив мало.

Через деякий час Григорій підсів поруч з Альошею, нахилився до нього.

— Знаєш, — сказав він, — я досі не знаю, хто ви такі. Звідки прийшли. Куди прямуєте. І з якою метою. — Він зробив паузу, дивлячись Альоші в очі. — Якщо це секрет, не буду наполягати. Але по-людськи мені дуже цікаво. Хто ті люди, що врятували наше місто?

Альоша глянув на Хреста. Той ледь помітно кивнув — мовляв, твоє рішення.

Альоша повернувся до Григорія.

— Я з Москви, — сказав він просто. — Хрест — з Волги.

Григорій аж присвиснув від здивування.

— Москва? Волга? — Він відкинувся на спинку стільця. — Ви проїхали півкраїни?

— Більше, — сказав Хрест. — Багато більше.

Альоша продовжив, розповідаючи майже ту саму історію, що й «Вільним». Про Москву, про метро, про те, як їх ізолювали від світу. Про втечу. Про довгу дорогу. Про пошук нового дому.

— І ви знайшли його? — запитав Григорій, зачарований розповіддю.

— Так, — кивнув Альоша. — Знайшли. Але зараз у нас інша місія. Рятувальна. Є люди, що перебувають у небезпеці. Нам потрібно дістатися до Красноярська.

— Красноярськ… — повторив Григорій задумливо. — Це далеко. Дуже далеко. На джипі через весну та погані дороги буде складно. Краще б їхати залізницею.

— Саме тому ми й прийшли до депо, — сказав Хрест. — Весь той шлях ми проїхали залізницею. Знаємо, як працювати з локомотивами. Тож і зараз шукаємо транспорт, яким можна пересуватися залізницею.

Григорій усміхнувся.

— Тоді вам пощастило. Ходімо.

Він підвівся, і Альоша з Хрестом пішли за ним. Вони вийшли з їдальні, пройшли через двір депо й увійшли у великий ремонтний зал.

Зал був величезним — під самою стелею висіли мостові крани, вздовж стін стояли верстаки, інструменти, запчастини. А в на коліях — залізнична техніка. Вагони різних типів, цистерни, платформи, локомотиви.

Хрест одразу помітив те, що їм було потрібно. Очі його загорілися професійним інтересом.

— ТГМ-4, — сказав він, показуючи на три маневрові тепловози, що стояли в різних частинах залу. — Маневрові тепловози. Невеликі, надійні, невибагливі. Це саме те, що нам потрібно.

Григорій підійшов ближче.

— Серед наших є непогані техніки, — сказав він. — Але з залізничним транспортом ніхто справи не мав. Та й не дуже він нам потрібен — ми ж не збираємося нікуди їхати. Тож уся ця техніка просто стоїть де стоїть.

Хрест підійшов до найближчого тепловоза, почав оглядати його —заглянув усередину, постукав по деталях.

— Можна спробувати відремонтувати, — сказав він, не відриваючись від огляду. — Але мені потрібна допомога і інструменти.

— Інструменти є, — запевнив Григорій. — Навіть крани працюють. І можу дати в поміч техніка. Володя — непоганий майстер.

Альоша задумався.

— А чи не можна відправити когось до «Вільних»? — запитав він. — Можливо, у них є талановитий механік. Часу мало, і зайві руки та розум не зашкодять.

Григорій кивнув.

— Слушна думка. Вранці відправлю людей до «Вільних», запитаю, чи немає у них вільного механіка вам в поміч.

— Дякую, — сказав Хрест, нарешті відриваючись від тепловоза.

— Не дякуйте, — усміхнувся Григорій. — Це ми вам маємо дякувати. Допомогти вашій справі — найменше, що ми можемо зробити.

Вони ще трохи поговорили, потім Григорій попрощався і пішов по своїх справах, а Альоша з Хрестом повернулись назад до своєї кімнати.

Альоша прокинувся рано, умився, зробив зарядку. Хрест прокинувся трохи пізніше, але теж швидко зібрався. Поснідали чаєм з бутербродами.

Вони разом пішли до ремонтного залу. Біля воріт на них чекав чоловік років п’ятдесяти із сивими скронями та мозолистими руками. Поруч стояла жінка років тридцяти п’яти у робочому комбінезоні та з інструментами за поясом.

— Володя, — представився чоловік, простягаючи руку. — Технік.

— Ганна, — сказала жінка, теж простягаючи руку. — Від «Вільних». Сивобородий сказав, вам потрібна якась допомога з ремонтом.

Хрест потиснув їм руки.

— Хрест. Це Альоша. Дякуємо, що прийшли.

Володя подивився на Ганну зверхньо.

— Жінка-технік, я такого ще не бачив, — сказав він із легкою іронією. — Може, ще повара мені дадуть у помічники?

Ганна подивилася на Володю таким холодним поглядом, який міг би перетворити сонце на кульку льоду, та вже хотіла щось відповісти, але Хрест її випередив:

— Не треба судити про книжку за обкладинкою, — сказав він твердо. — Я бачив багато талановитих жінок у чоловічих професіях. Будівельників, інженерів, навіть пілотів. І часто вони працювали краще за чоловіків. — Він подивився Володі прямо в очі. — Давайте спочатку подивимося, що вона вміє, а потім робитимемо висновки.

Володя буркнув щось собі під ніс, але більше не коментував.

Вони пішли оглядати тепловози. Хрест почав пояснювати, що саме треба перевірити — двигун, трансмісію, гальма, електрику. Володя слухав уважно, кивав, іноді ставив питання.

А Ганна працювала мовчки. Вона підходила до кожного тепловоза, заглядала всередину, перевіряла деталі. Її руки рухалися впевнено, професійно.

Коли вони оглянули всі три тепловози, Ганна випрямилася.

— Цей, — сказала вона, показуючи на один. — Цей найлегше відремонтувати.

Володя підняв брову.

— Звідки впевненість?

— Бачите? — Ганна вказала на кілька деталей під капотом. — Тут паливна система в кращому стані і електрика майже не постраждала. Також система охолодження не протікла. У перших двох більше пошкоджень. А двигуни все-одно прийдеться перебирати в будь-якому з них, все ж таки вони 20 років простояли. — Вона закрила капот. — Мій батько працював у ремонтному депо. Я виросла серед цих машин. Знаю їх як свої п’ять пальців.

Хрест підійшов, сам перевірив те, на що вона вказала. Потім кивнув.

— Вона права. Цей дійсно в кращому стані.

Володя мовчав кілька секунд, потім зітхнув.

— Добре. Починаємо з цього.

І почалася робота.

Ремонт затягнувся на чотири дні. Довгі, виснажливі дні, коли вони працювали з ранку до пізнього вечора. Розбирали двигун, чистили деталі, міняли зношені запчастини на ті, що зняли з інших тепловозів. Володя працював старанно, методично. Ганна — швидко, інтуїтивно, ніби відчуваючи машину.

Спочатку між ними була напруга. Володя не довіряв їй, постійно перевіряв її роботу, іноді намагався переробити те, що вона вже зробила. Ганна стискала зуби й мовчала.

Але поступово щось змінювалося. Володя почав помічати, що вона справді знає, що робить. Що її руки не тремтять, коли вона працює з дрібними деталями. Що вона добре розуміє принципи роботи вузлів, точно не гірше за нього.

На другий день він уже не перевіряв її роботу.

На третій — почав радитися з нею.

А на четвертий — усміхався, коли вона жартувала.

Альоша й Хрест спостерігали за цим з боку і обидва помічали, як між Володею та Ганною з’являється щось більше, ніж просто професійна повага.

Володя почав приносити їй каву, коли вона засиджувалася над складним вузлом. Ганна посміхалася йому частіше. Вони говорили не тільки про роботу — про життя до війни, про родини, про мрії.

На четвертий день, коли сонце вже схилялося до обрію, Хрест нарешті повернув ключ у замку запалювання.

Двигун закашлявся, заскреготів — і ожив. Рівний, впевнений гул наповнив ремонтний зал.

— Працює! — вигукнув Володя.

Хрест обережно перевів важіль, і тепловоз зрушив з місця — повільно, але впевнено. Проїхав кілька метрів і зупинився.

— Ідеально, — сказав Хрест, заглушивши двигун.

Володя не зміг нічого сказати — його переповнювали емоції. Він різко обернувся до Ганни, схопив її на руки, підняв, покрутив і поставив на землю.

А потім поцілував.

Ганна спочатку здивувалася, але потім відповіла на поцілунок.

Коли вони відірвалися одне від одного, обидва зніяковіли. Володя відступив на крок, почухав потилицю.

— Вибач, я… не знаю, що на мене знайшло…

— Не вибачайся, — тихо сказала Ганна, усміхаючись.

Альоша посміхнувся й показав їм великий палець.

Хрест підійшов до Володі, поклав руку на плече.

— Ви з Ганною показали себе як справжня команда, — сказав він. — І у цієї команди може бути майбутнє. Якщо захочете.

Альоша підійшов до Володі з іншого боку.

— Якщо ця жінка тобі подобається, — сказав він серйозно, — бережи її. І не відпускай.

Володя подивився на Ганну. Вона дивилася на нього. І в їхніх очах було щось, чого не буває просто після чотирьох днів спільної роботи. Щось глибше.

— Не відпущу, — тихо сказав Володя.

Альоша й Хрест пішли до Григорія. Знайшли його в штабі, де він розбирав якісь папери.

— Тепловоз готовий, — доповів Хрест. — Працює добре.

Григорій підвівся, усміхнувся.

— Чудові новини. Значить, скоро вирушаєте?

— Так, — кивнув Альоша. — Завтра вранці. — Він зробив паузу. — Григорій, ми хочемо віддати тобі джип. Він нам більше не потрібен.

Григорій похитав головою.

— Не можу прийняти. Це ваша машина.

— Але нам зараз потрібен тепловоз, — сказав Хрест. — А джип просто стоятиме. Краще нехай він буде у вас.

Григорій задумався.

— Тоді так, — сказав він. — Ми візьмемо його на зберігання. Звісно безоплатне. І якщо він вам знадобиться — ви знаєте, куди по нього повернутися. А поки що, якщо ви не проти, ми можемо ним користуватися?

— Звісно, — кивнув Альоша. — Користуйтеся.

— Дякую, — сказав Григорій. Потім додав: — Але навіть на тепловозі ви далеко без палива не заїдете. — Він підійшов до карти на стіні, показав пальцем на позначку. — У нас на товарному вузлі стоїть цілий состав із дизельним паливом. Можете взяти собі цілу цистерну. Або навіть дві, якщо потрібно.

Альоша з Хрестом переглянулися.

— Дякуємо, — щиро сказав Альоша. — Це дуже доречно.

— Не дякуйте, — усміхнувся Григорій. — Це ми вам винні.

Вони попрощалися, і Альоша з Хрестом пішли до тепловоза. Сіли в кабіну — Хрест за керування, Альоша поруч. Двигун знову загудів, і тепловоз повільно покотився вперед, виїжджаючи з ремонтного залу.

Дорога до товарного вузла зайняла близько години. Потрібно було майже кожну стрілку переводити вручну, а один раз навіть вертатися назад, тому що стрілка повела їх не туди. Вузол був величезним — десятки колій, сотні вагонів, цистерн, платформ.

Вони знайшли состав із паливом — кілька десятків цистерн із написом «ДП». Хрест обережно під’їхав, зчепив тепловоз із однією цистерною, потім відчепив її від решти составу.

— Готово, — сказав він. — Тепер у нас є паливо на багато тисяч кілометрів.

Вони поїхали назад до депо. Приїхали аж коли сонце вже зайшло за обрій.

Григорій чекав на них.

— Усе вийшло? — запитав він.

— Так, — кивнув Альоша. — Паливо взяли. Завтра вранці вирушаємо.

— Тоді відпочивайте, — сказав Григорій. — А ми підготуємо вам дорожній запас.

Наступного ранку, коли Альоша й Хрест вийшли до тепловоза, біля нього вже стояло кілька ящиків: патрони, консерви, суха їжа, вода в пляшках, медикаменти і навіть набір інструментів.

Григорій стояв поруч, наглядаючи за завантаженням.

— Це все для вас, — сказав він. — Щоб дорога була легшою.

Альоша хотів щось сказати, але просто кивнув.

До депо підійшла група людей. «Вільні». Попереду йшов Сивобородий, поруч Ліда, за ними — ще кілька знайомих облич. Серед них були Володя й Ганна, що трималися за руки.

Сивобородий підійшов до Альоші, простягнув руку.

— Вже їдете? — запитав він.

— Так, — відповів Альоша, тиснучи його руку. — Час.

— Щасливої дороги, — сказав Сивобородий. — І дякуємо. За все.

Ліда підійшла, обійняла спочатку Альошу, потім Хреста.

— Бережіть себе, — сказала вона тихо. — І нехай вам все вдасться.

Інші теж підходили, прощалися. Хтось тиснув руку, хтось обіймав, хтось просто кивав із вдячністю в очах.

Нарешті Григорій підняв руку, закликаючи до тиші.

— «Червоні» та «Вільні»! — гукнув він. — Ці люди принесли нам мир. Допомогли нам побачити правду. Врятували нас і наше місто. — Він подивився на Альошу й Хреста. — Ми завжди пам’ятатимемо це. І завжди будемо вам вдячні.

Пролунали оплески. Гучні, щирі.

Альоша й Хрест залізли в кабіну тепловоза. Хрест сів за керування, Альоша — поруч. Двигун загудів.

Останній погляд на людей, що зібралися проводжати їх. На Григорія. На Сивобородого. На Володю й Ганну, що стояли обійнявшись. На Ліду. На всіх тих, кому вони допомогли.

Потім тепловоз зрушив із місця, повільно набираючи швидкість. Іркутськ залишався позаду.

Попереду була дорога. Довга, небезпечна. Альоша дивився вперед, на рейки, що бігли у небокрай.

«Ми їдемо, Оле, — подумав він. — Ще трохи. Я встигну».