Дотик

Єва

Дорога від Герміни до Тросту була важкою, але необхідною. Якби ми перебирались так зимою, то просто б замерзли на дорозі. 

Як і казав Шавлій, тут важко було щось вкрасти. Тож доводилось або купувати, або збирати щось в лісі, або бігати ще швидше, ніж зазвичай. Якщо в Герміні я могла вкрасти хлібину і загубитися у кварталах або перечекати на даху, то тут не було де ховатись. І Суп допомогти мені не міг, не міг страхувати, як Фокусник, Кішка чи проклята Тінь. Іноді мені хотілось, щоб його не було поруч. Він сповільнював мене, робив мене слабкою. Але я не могла наважитись прийняти цю думку, не могла наважитись лишитись геть самотньою. 

– Думаєш, вони прийдуть до Тросту теж?

Цього разу у нас було невеличке свято – мені вдалося вкрасти сосиски з ятки м’ясника. До м’ясників Шавлій не радив потикатись, бо вони вже навчені рубати м’ясо, але що мені тепер втрачати? 

– Я ж розповідала тобі про якогось хлопця з Герміни, якого зловили. Вони не прийдуть.

– Але ніхто не говорить про двох дівчат.

Я не була певна чи хотіла б зараз когось з них бачити поруч. 

– Ми повільно йдемо. Вони б наздогнали нас. 

Коли ми увійшли нарешті до Тросту, я могла видихнути з полегшенням. Хоча тепер у нас ще більше проблем, ніж раніше – ми не знали цього міста, не мали криївки, не мали жодної опори тут. Красти було ризиковано, як ніколи, адже я не знала шляхів для втечі. Перші тижні ми намагались жити крадіжками та жебракуванням. Ми виміняли на їжу усе, що могли поміняти. Криївку ніяк не вдавалось знайти, тож ми лишалися в провулках, які видавались найбільш сухими та безпечними. Принаймні тут не було так багато військових, які відловлювали втікачів з Підземного Міста. До Герміни добиралось не так багато втікачів, але військові однаково були пильні. Всім, у кого не було з собою хоч якогось папірця, який міг довести належність до чогось, окрім Підземки, загрожувала поїздка до Підземного Міста. Через це Шавлій завжди наголошував, щоб ми тримали посвідки при собі, щоб поліціянти не могли нас відіслати, якщо раптом причепляться. Я і подумати не могла, що вчинок Ґретти стане настільки важливим для мого майбутнього. В Герміні до мене декілька разів підходили поліціянти та гарнізонці, питали звідки я. І лише посвідка, яку мені вдалось винести з Ланґрасу, рятувала мене від ще більшого жахіття. Але в Трості було помітно менше Поліції, а гарнізонці були набагато байдужіші. 

З часом у мене починали опускатись руки. Нам дедалі частіше доводилось використовувати гроші з намиста. Вони йшли занадто швидко, а я не могла зарадити. Ми з Супом знову марно шарпали містом в пошуках якогось закуточка, коли я побачила, як двоє чоловіків неквапом розвантажували корабель. Точніше, вони сиділи на ящиках і курили, доки хтось з обслуги корабля гримав на них, щоб вони прискорились. Я потягнула Супа в ту сторону. 

– Вам потрібен вантажник? 

Моє питання змусило усіх трьох розсміятись. Тільки четвертому з обслуги було не смішно. 

– А у тебе є хтось на думці? 

– Візьміть мене. Ви можете платити неповну ставку, просто дозвольте нам спати у вас на складі. 

Я почувалась нестерпно маленькою під їхніми поглядами. Здавалось, що вони мене зараз ногами вибʼють звідси. Але яка вже різниця? У мене однаково немає кращого варіанту.

– Хто мені відшкодовуватиме збитки, якщо ви щось вкрадете зі складу? 

– Тоді заганяйте мене настільки, щоб я і пальцем не ворухнула, і добре заплатіть. Так я точно не зможу нічого вкрасти, а мій друг не матиме потреби.

Я таки вміла подобатись чоловікам, бо вони взяли мене. Я швидко пошкодувала про свої слова, про факт свого існування. Коли корабель було розвантажено, я заледве стояла на ногах від утоми. Руки пекли вогнем. Якщо чесні гроші заробляються такою працею, то краще вже красти. 

Наступного дня хотілось вити від болю, коли я спробувала звестись на ноги. Я справді навіть пальцем не могла поворухнути. Але це не звільняло мене від роботи.

Біль в мʼязах від перенапруження потроху слабшав, на це йшли дні, навіть тижні. За цей час Супу вдалось влаштуватись в якійсь їдальні для чорноробів. Тепер після зміни я тяглась не на склад, а в ту їдальню, де він знову міг годувати мене чимось гарячим. Ми перестали хвилюватись про гроші настільки, що могли дозволити собі купувати новий одяг. Супу з часом запропонували невеличку кімнату в тій їдальні. Так ми вперше за довгий час змогли поспати в ліжках. Люди все ще вважали нас бідняками, вуличними обідранцями, але тепер ми були заможними як ніколи. Від нас більше не тхнуло так сильно. 

Коли в кінці січня Суп приніс мені невеличкий кекс з сірником замість свічки, я по-справжньому розплакалась. Це був мій чотирнадцятий день народження. Мені хотілось якось зберегти цей кекс, ніби сувенір. Так само мені хотілось зберегти наперстки, які мені приніс Фокусник, але ми з Супом обміняли їх на хліб. Від Фокусника у мене лишилось тільки трохи яскравих ґудзиків, які ми знаходили під ногами, коли гуляли Герміною, які нагадували мені про життя в Ланґрасі, а йому про життя з батьками.

Ми з Супом довго обіймались того дня, коли я подалась до кадетки. Я знала, що у нас тепер усе буде добре, але… Не думаю, що ми зможемо ще колись знову зустрітись. Ймовірно, ми просто загубимось в цих стінах. Перш ніж піти, я віддала йому більшу частину наших грошей, серед яких досі був виторг з мого намиста. Так ми і розійшлись. 

Після усього пережитого, життя в кадетці відчувалось розкішшю більшою за Ланґрас. Я знову могла наїстись до нудоти. Тільки тепер я помітила якою худою і малою була на фоні своїх однолітків. Якось в їдальні пробіг тарган. Деякі кадети відсахнулись від нього, а один хлопець з усміхом подивився в мій бік. 

– Його ти теж зʼїси, Єво? 

– Його я запхаю тобі до рота, коли ти спатимеш.

Відповідь йому не сподобалась, але він нічого не міг вдіяти зі своїм невдоволенням. 

Мене бісили мої однолітки тут. Бісило, як легко вони перебирають їжею, бісило їхнє вічне невдоволення чимось. Вони скаржились на все, не могли просто мовчки зробити свою роботу. Тепер уже мені було байдуже на будь-які суперечки з Шавлієм та іншими – хотілось хоч когось побачити зараз поруч, хто дивитиметься на інших з такою ж огидою, що і я, хто розумітиме мене.

Мені не давалось нічого. На заняттях з ППМ я не могла втримати рівноваги. На імітаціях бійки я не могла швидко орієнтуватись в ситуації. На тренуваннях з рушницею я не могла відчути зброї, не могла призвичаїтись до її ваги, до віддачі, тож мене постійно мучив біль в плечі. Зазубрювання підручників здавалось найлегшим, але і тут я часто лажала. Мені не вистачало Фокусника і Шавлія, не вистачало Кішки. Вони точно б зрозуміли усе з першого разу, вони б змогли пояснити мені, допомогти.

Відчувши свій відрив від інших, я почала тренуватись більше. Увесь вільний час я присвячувала фізичним вправам, а між підходами я повторювала обовʼязковий для вивчення матеріал з лекцій. 

Тренування давали свої результати. Я легше переносила удари, мене важче було усунути з двобою. Я навчилась тримати рівновагу. Успіх пʼянив, хотілось ще. Коли всі лягали спати, я нерухомо лежала в ліжку, мовчки повторювала лекції в голові і чекала. Варта, яка мала стежити, щоб ми не порушували відбій, незабаром йшла собі геть, а я виходила з казарм і продовжувала тренуватись. В якийсь день я уявляла, що бʼюсь із кимось. Я згадувала блоки Фокусника, фальшиві удари Кішки і намагалась повторити їх якомога швидше. Іншим разом я продовжувала давати собі фізичні навантаження, намагаючись підвищити свою витривалість. Моєму тілу однозначно не подобався кількагодинний сон, але було байдуже. Я дрімала в їдальні, в душових і навіть на лекціях, але це не позначалось на моїй успішності негативно. Спочатку було неймовірно важко тримати очі відкритими. Іноді я не розуміла або не чула, коли до мене звертались. Але я звикла. Це було своєрідне тренування і для моєї уваги – чи зможу я усупереч усьому лишатись спостережливою? А я змогла. Тож сон – невелика ціна за силу. 

От тільки для стрільби мені не вистачало практики. Я просила в інструкторів більше набоїв, щоб я могла відточити навички, але мені відмовили. 

– Попроси у батька, якщо тобі чогось не вистачає. 

Я не могла зрозуміти інструктор знущався з мене чи просто дав пораду. В обох випадках хотілось плюнути йому під ноги, показати моє справжнє ставлення до його слів. Повертаючись до строю, я почала роззиратись в пошуках хоч якихось ідей. “Вихід завжди є, треба просто постаратись і знайти його”, – сказала мені Кішка, коли я жалілась, що не можу залізти на дах, бо на стіні не було за що вхопитись. Кішці було весело чути такий мій висновок, стоячи на тому даху. Там було за що вхопитись, але я боялась, що зіслизне рука. Я боялась впасти тоді. “Страшніше зараз впасти чи знову дозволити якомусь бидлу притиснути себе до стіни?” Тоді я нарешті вилізла до неї. Вона лише закотила очі, бо мене довелось занадто довго вмовляти.

Страшніше зараз здатись вискочкою чи знову опинитись на вулиці? Відповідь була очевидна. 

– Гей, – я обережно штурхнула дівчину ліворуч від себе. – Поміняймося рушницями і мішенями. Ти все одно не вистрілиш краще за мене. 

Вона зачудовано подивилась на мене крізь товсті скельця окулярів, ніби до цього я була німою і от нарешті сталось диво. 

– Навіщо тобі це? 

– Хочу більше тренуватись в стрільбі і для цього мені потрібні твої набої. 

Ми таки помінялись рушницями і мішенями. Тепер їй належали мої результати, а мені – її порожня мішень. 

– Але ти і так добре стріляєш… 

– Те, що я стріляю краще за тебе, не означає, що стріляю добре. 

Цього разу я спробувала вистрілити швидко, не цілячись особливо. Результат мені сподобався.

– Ну от! Хто тебе навчив?

Вона була такою гучною, що я вже пошкодувала про звернення до неї. 

– Друзі, мене навчили друзі. 

Коли інструктор перевіряв наші мішені, він неабияк здивувався результатам цієї дівчини, яку, виявляється, звали Ханджі. Відтоді вона причепилась до мене, як блоха до собаки. Вона без упину говорила про лекції, особливо часто згадувала лекції про титанів. Єдиний час, коли я не чула і не бачила її поруч з собою – мої нічні тренування. Мені починало здаватись, що скоро вона дізнається про них і я не матиму порятунку від неї навіть тоді. 

– Послухай, Ханджі, – почала я, коли вона вчергове завадила моїй обідній дрімоті в їдальні. – Те, що ми використовуємо одна одну на стрільбі, не означає, що ми тепер подруги. Я не шукаю тут дружби і тобі не раджу. 

Вона виглядала розчарованою, але недовго. 

– Ти цікава, Єво. Чому ми не можемо спілкуватись? 

Тому що я не хочу знову привʼязуватись, я не хочу знову належати до місця, до компанії, до людини. Я взагалі не хочу належати до того, що можна втратити. Можливо, ми з нею справді могли б подружитись, але чим би це закінчилось? Нічим хорошим. Я не хочу витрачати свої сили на гру, в якій ніколи не зможу перемогти. Фокуснику точно не сподобалася б моя позиція, але його тут немає. Він покинув мене, як і всі інші. Я не збираюся знову проходити через це все. 

– Тому що це ні до чого не призведе. Я піду в Поліцію і матиму хороше життя у внутрішніх районах, а ти здохнеш на першій же місії Розвідки. Це дорога в нікуди. 

– А якщо я виживу? Ти ж не можеш знати напевне. 

– От і напишеш мені, коли виживеш. 

Це спрацювало. Тепер ми просто мінялись мішенями і рушницями, робили це мовчки. 

Під кінець першого року навчання я поставила рекорд – вбила найбільшу кількість манекенів, які імітували титанів. Але це геть не те, чого мені хотілось. Чим це допоможе мені вступити до Поліції? Чому я не можу поставити рекорд в стрільбі? На двобоях? Гаразд, принаймні я вже краще вираховувала кут ударів і швидше рухала палицею, яка імітувала ніж – мої рухи заледве встигали перехоплювати і блокувати. Але цього усе ще було недостатньо. 

Повертаючись з чергового нічного тренування, я знову без сил впала в ліжко і миттю заснула. Зі сну мене вихопив брак кисню. Я відкрила очі, але однаково бачила темряву. До мого обличчя щось притискали. Я не могла дихати. Я маю… Що я маю робити? 

Мені було страшно. Час спливав, як і кисень. Я знову не могла заплакати, закричати, але на цей раз Фокусник не врятує мене. 

То який сенс пручатись? Нехай мене вб’ють. Зрештою, це не найгірша смерть. Що мені лишається в майбутньому? Що мені лишається без Фокусника? Без Шавлія, Танцівниці? Хто я без них? Єва Вайс? Серйозно? А хто така Єва Вайс без свого роду? Ніхто. Я ніхто в цьому житті. І вхопитись мені нема за що.

Але ця думка десь загубилась щойно я відчула вагу чийогось тіла на своїх ногах. Чомусь пригадався бордель. Пригадались липкі великі руки, які постійно намагались знерухомити мене. Пригадався кислий запах поту змішаний з перегаром… 

Мене повернув до тями свисток інструктора. А тоді я побачила свої руки на шиї незнайомого чоловіка. Вони були в крові. В кожен вигин моєї шкіри, в кожну щілинку втікала кров. Не моя кров. 

То я не померла? Шкода.

– Що тут відбувається?! 

Мені теж було цікаво. Я справді ще жива? Як я опинилась на підлозі? Чому я душила його? 

– На Єву напали. Її намагались убити ці двоє.

То їх двоє було? Схоже на те. Де тоді другий подівся? Розгублено оглядаючи казарми, я бачила Ханджі, яка щось говорила вартовим, бачила інших кадетів, які дивились на мене з жахом. А тоді я побачила тіло другого. Я майже що нанизала його голову на гострий кут з узголівʼя ліжка. Не було сумнівів, що він мертвий. 

Схоже, наша розлука з Шавлієм не буде такою довгою. Скоро ми з ним зустрінемось. 

Вартові заточили мене в карцер, мені призначили трибунал. Моя справа була особливою – чоловіки, які напали на мене, не були кадетами. Якби я підняла руку на своїх, мене б точно кинули за ґрати. А так… Я не мала вбивати того чоловіка, це правда. Проте і їх там не мало бути. 

Трибунал постійно відкладали через зміни суддів. Зрештою моїм суддею став головнокомандувач – Даріус Заклі. Його імʼя лякало. Буде добре, якщо я знову зустрінусь з Шавлієм, а не опинюсь на шибениці в столиці. 

В призначений день варта змінилась на військових Канцелярії. Вони супроводили мене до суду в Трості, а тоді прикували до стовпа посеред судової зали. Заклі сидів на помості. В залі були присутні поліціянти, декілька людей з Гарнізону і майже уся верхівка кадетського училища разом з іншими кадетами. Мої руки похололи, серце гупало в скронях від страху. 

Трибунал проводили ніби без моєї участі. Спочатку опитали свідків. Інструктор переповів те, що бачив, змушуючи мене з соромом опустити погляд. Лише Ханджі свідчила на мою користь. Усі інші не давали свідчень, бо спали, не зрозуміли що відбулось чи взагалі до вітру ходили. 

А тоді Даріус нарешті дійшов до того чоловіка, якого я не встигла вбити. 

– Як ти опинився в казармах? 

– Ми з Янісом підкупили вартових, тоді сховались і чекали, доки вона нагуляється і повернеться в ліжко. 

Вони могли вбити мене раніше, якщо знали про мої нічні тренування. Так би вони точно не лишили свідків. Дурні.

– Ви вдвох мали намір убити Єву Вайс? 

– Так. 

То кого ще в кайданки треба брати? Пʼятнадцятирічну дівчинку, яка намагалась захистити себе чи дорослого дядька, який прийшов її вбити? Де тут хоч дрібка справедливості? 

– Який ти мав мотив? Чому пішов на таке?

– Один пан заплатив нам за цю роботу і пообіцяв землі, якщо впораємось. 

Та ну. Бути такого не може. 

– Ти знаєш цього пана? Опиши його. 

– Він був високим, дуже високим і… світле волосся мав…   

Несвідомо я смикнула руками, кайдани забряжчали. Тільки зараз зʼявилось розуміння того, що батьки точно знають про цей трибунал. Я неповнолітня, а вони мої найближчі родичі. Їх точно сповістили. І їх тут нема. Вони не просто покинули мене помирати, вони зробили усе, щоб я таки померла. Це не трибунал, це, бляха, мій похорон. Вони навіть на нього не прийшли. 

Я намагалась ігнорувати сльози, що так невчасно втекли з моїх очей, але виходило погано. 

Зрештою, мене виправдали, але інформацію про скоєне мною внесли в усі можливі реєстри як попередження. Чоловіка, що скоїв замах на мене, засудили. Головне – мені дозволили далі навчатись. 

Коли я змогла повернутись на територію училища, першим ділом відшукала Ханджі і обійняла її. Мені все ще хотілось лишатись самотою, але, як виявилось, так я не зможу вижити. Все-таки вона врятувала мене. І я це запамʼятаю. 

 

– Ти знову проведеш усі вихідні тут? Єво, це не діло! 

– А що ти мені пропонуєш? Піти з іншими в генделик і напитись? Мені і трибуналу вистачило. 

Ханджі геть покинула прання і почала вимахувати руками в повітрі, розкидаючи мильну піну довкола. 

– Ну не можна постійно лишатись осторонь! Ти тільки те і робиш, що тренуєшся! Тобі ж не буде чого згадати потім! 

– Краще я буду згадувати комбінації ударів, а не пʼяні мармизи тих довбнів. 

– Ну це ж наші останні вихідні в кадетці! Ходімо прогуляємось десь, будь ласка. Я покажу тобі Трост, хочеш? Ти ж, мабуть, міста зовсім не знаєш.

Я заглянула в її очі-жаринки, не знаючи що краще сказати. Віднедавна Ханджі знала про те, що я жила на вулиці, про моїх батьків і мою справжню родину. Але, схоже, вона вперто ігнорувала ці факти.

– Я знаю Трост. Можливо, не так добре, як Герміну, але знаю. 

– Тоді ти можеш заночувати в мене. Хочеш? Батьки будуть раді познайомитись з тобою. 

Як би сильно я не намагалась її відмовити, вона вже вирішила втілювати свою ідею в життя. 

Її батьки були хорошими людьми, але я не почувалась комфортно із ними. Її батько був доволі метушливим і гучним, проте неймовірно добрим. Я дивилась на нього і зовсім не могла уявити його зі зброєю в руках, але я могла уявити Ханджі, яка використовуватиме зброю не лише проти титанів, а й проти людей. Матір Ханджі була зібраною і серйознішою, але не менш доброю. Вона приділяла якусь особливу увагу доторкам, ніби могла через них переказати мені щось особливе. Але її доторки, як і будь-чиї інші, лякали мене знову і знову, змушуючи постійно смикатись. Попри все у них хотілось лишитись, хотілось прийти ще. 

Кімната Ханджі була заповнена різними енциклопедіями, малюнками-схемами і геть списаними записниками. Це виглядало неохайно, але точно не брудно. Трохи пахло сирістю – так пахла самотність, пустота, бо в кімнаті давно ніхто не жив. Тут я не могла витратити ніч на тренування, тому лягла відносно рано. Засинати було важко. Хоч моя утома і була більшою за мене саму, але я занадто звикла лягати спати пізніше. Лежачи з Ханджі в одному ліжку, слухаючи її дихання і вітер, що стукався в шибки, я намагалась не відчувати провини. Поки Шавлій у вʼязниці, Тінь, Танцівниця і Суп невідомо де і в якому стані, я тут розважаюсь, дозволяю собі жити далі. Я забуваю про них. А про мертвих я забуваю ще швидше. Я почала забувати, як він посміхався до мене. 

 

– Єво! Ми запізнюємось! Де ти ходиш?! 

– Я вже закінчую! 

Ханджі нарешті відшукала мене по голосу. Я взагалі здивувалась, що вона встигла мене загубити. 

– І що ти наробила? Господи… 

Вона підійшла ближче, торкнулась жмутків мого волосся, які покинуто лежав в раковині, доки я рівняла кінчики.

– Подобається? Що, і тобі таке зробити? 

Вона дивилась на мою посмішку крізь дзеркало з сумом. 

– Мене ж мати вбʼє! І тебе теж, до речі! 

Так, це була щира правда. Матір Ханджі була занадто традиційною в питанні волосся, настільки, що це дивувало. Здається, моїй матері було б тричі байдуже, якби в дитинстві я вирішила погратись з волоссям, але точно не тій жінці. 

– Як помремо, так і воскреснемо. 

На церемонію випуску ми прибігли за секунду до того, як нашу відсутність помітили. Звісно я очолила десятку найкращих. Як сказала Ханджі, я навіть конкурентів не мала. 

Ще ніколи наш корпус не був таким дружнім, як того вечора. Ми усі святкували в місцевому генделику. Я навіть наважилась вкласти трохи відкладених грошей в спільну казну, яку витратили на випивку та закуски. Ми сміялись разом так, ніби того жарту про таргана ніколи не існувало, ніби вони не відмовлялись ставати зі мною у двобій, бо я була заслабкою для них, ніби не дражнили позаочі. Брехня веселить тільки тоді, коли вона відверта, коли ти знаєш, що це брехня. Тому нам і було весело разом. 

Хтось раптом обійняв мене за плече. Це точно була не Ханджі, тому мене одразу кинуло в жар. Але перш ніж хлопець, якому і належала та рука, щось сказав, перш ніж я встигла зреагувати, Ханджі скинула його руку з мене. 

– Знайди собі іншу жертву, Вілле. 

Я нарешті наважилась обернутись, стискаючи в руках келих з сидром до болю в суглобах пальців.

– То ви справді… ну… того? 

Він скрутив пальців, намагаючись показати статевий акт. Це мене розсмішило. Такий сміливий і такий соромʼязливий! 

– А ти хочеш третім до нас? Я подумаю над цим. 

Ханджі від сміху вдавилась сидром. Віллу ж було геть невесело – так його ще ніхто не принижував, хоча я навіть не старалась. 

– Єво, ти щойно розбила бідному хлопцю серце! – вона промовляла це крізь сміх і без жодного докору.

– А могла розбити носа. Хай подякує.

 

Прощатись із Ханджі було нестерпно. Розвідники забирали її на Південь, на батькові землі, а мене один з капітанів Поліції тягнув в Стохес. Я обіймала її довше, ніж обіймала Супа. 

– Все буде гаразд. Ми писатимемо одна одній, будемо зустрічатись, коли буде вільний час. Ну? – вона марно сподівалась, що я відпущу її після цього. – Не кидаю ж я тебе, Єво! 

Це звучало так само, як і останні слова Фокусника до мене. Я знала, що з часом, ці слова згадуватимуться мені з ноткою насмішки, якої зараз тут не було. 

Усю дорогу до Стохеса я крутила сплетений нею браслет на руці. В штабі Стохеса до нас доєднали трохи людей з північного кадетського училища. До нас на огляд спустилось декілька капітанів. Усі дивились на нашу шеренгу так, як чоловіки дивились на мене в борделі. Старші поліціянти обирали собі товар. Серед них була лише одна жінка, але погляд у неї був чи не найбільш лихий. Я намагалась переконати себе, що мені нема чого боятись, що я вигризла тут собі місце і воно по праву моє. 

– Впізнаю дочку Девіда, – протягнула жінка, намагаючись наблизитись до мене.

Я лише відхилила голову назад від її руки. 

– Єва Вайс. Мене звати Єва Вайс. 

Цікаво, чи може вона мене впізнавати з трибуналу? Її ніби там не було, але… В цьому світі можливо все. 

Жінка помітно охолола до мене після моєї незадовільної поведінки. Я не сильно засмутилась, адже бачити її своїм капітаном було б нестерпно. Або ж навіть небезпечно. 

– То що, Йорґене, як ділитимемо? Їх тут девʼять, порівну не вийде. 

Чоловік, до якого вона звернулась, взяв з її рук списки і ще раз передивився. 

– Віддай мені цих, а решту забирай собі. 

– А ти не забагато хочеш? Я перша на неї око поклала. 

– Мені принести твою розписку, де ти божилась віддати мені наступного кадета з найкращими результатами? 

Об її посмішку можна було порізатись, але чоловік лишався байдужим, навіть втомленим. Я чудово його розуміла. 

– То бери собі ось цього, – вона махнула рукою на іншого кадета, який був більший за мене чи не вдвічі. – Дивись який красень, найкращий на Півночі. 

– Але тут не він найкращий. Ми не так домовлялись, Лоро. 

Її карі очі палали такою ненавистю, яку я бачила тільки в дзеркалі. Я думала вона зараз вдарить його. На це видовище навіть зреагували капітани, які стояли осторонь весь цей час. 

– Йорґене, облиш. Лора не вміє поступатись.

– Лора в карти не вміє грати. Все інше мене не обходить. 

Я заледве стримала сміх. Тобто, мене програли в карти? Це ж не може бути правдою. 

Лора знову оглядала мене. На мить мені здалось, що я прийшла сюди в одній з суконь з Ланґрасу, якщо вже вона так на мене дивиться. Доки вона мовчки мирилась зі своєю поразкою, Йорґен дістав з портсигара цигарку. 

– Гаразд, забирай її собі. А мені віддаси розписку. 

Наостанок вона здмухнула вогник на сірнику, який він не встиг піднести до цигарки.

– Сьогодні якось занадто вітряно, правда? – невинно проказала вона, ніби у виправдання. 

Невдовзі їм нарешті вдалось нас поділити і розвести в різні шикування. Разом зі мною Йорґен узяв собі ще двох кадетів, один з яких був з мого корпусу. Нам роздали форму, а доєднали до вже сформованого невеличкого загону з сімох людей. Капітан розділив нас на дві групи і дав справи. 

– Причепуріться і виконуйте. 

Посеред зали стояла тільки я. Він не відніс мене до жодної групи. 

– А що робити мені? – несміливо спитала я.

Він подивився на мене так, ніби забув за мою присутність тут. З його мовчання я засумнівалась чи він взагалі знає що мені робити. 

– Сходи мені за цигарками. Можеш не поспішати. 

Я не наважувалась рухатись з місця. Мабуть, мені все-таки варто більше спати, якщо вже таке ввижається… 

– Не настільки не поспішати. 

Наостанок він лише гроші мені вручив. 

Гаразд, якщо йому потрібна безкоштовна прислуга, то чому він обрав на цю роль саме мене? Чому він не міг обрати когось слабшого? Когось, хто не спить по три години в день, щоб мати більше часу на тренування. І навіщо я тільки докладала стільки зусиль? 

Коли я принесла йому ті кляті цигарки разом із рештою, він знову затримав мене. 

– Ти проходила через трибунал?

Хотілось спитати чи не написано про це в папірцях, на які він так уважно дивився, але я вчасно прикусила язика.

– Так. 

– У справі вказано, що тебе намагались вбити двоє чоловіків. Одного ти жорстоко побила, а другого жорстоко убила. Це правда? 

Він читати не вміє чи що? 

– Так. 

– І кому ж ти дорогу перейшла, що тебе замовили? 

– А в справі не написано? 

Він простягнув мені зшиті аркуші паперу. Це був рапорт з трибуналу, доволі детальний, дослівний. От тільки репліки були змінені. Тут не було ані слова про високого пана. За цим рапортом чоловік хотів вбити мене з “особистих мотивів”. 

– Це ж брехня, це не… Усе було не так. 

– Ні, дитино. Це – чиста правда, яку розкидали по всіх окружних архівах. А що б там було написано, якби це було брехнею? 

Тепер мені не здавалось таким абсурдним те, що він поставив під сумнів сам факт існування трибуналу. Але… Він знав більше, ніж знаю я. Це лякало. Капітан дивився на мене так, ніби я знову була підсудною, його підсудною. 

– Що мене, ймовірно, замовив мій батько. 

Я повернула йому рапорт. Мої слова взагалі його не вразили, він усе так само виглядав втомленим і байдужим.

– Чому між датою твого арешту і трибуналу такий великий проміжок? Такі справи вирішують максимум за два тижні, а ти просиділа в карцері… півтора місяця? Це майже порушення. 

– Трибунал переносили через постійні зміни суддів.

– Тобі не називали випадково прізвищ цих суддів? 

– Ні. 

Він повернувся на першу сторінку рапорту так, ніби міг з першого разу пропустити імʼя Даріуса Заклі. 

– Ти ж розумієш, що означають ці зміни суддів? Тобі пощастило зацікавити Заклі. Сталось диво, коли вони дозволили свідчити на твою користь. 

– Тепер так. 

Він узяв в руки інший зшиток і швидко, дещо знуджено прогортав його. 

– У твоїй характеристиці написано, що ти аж занадто багато тренувалась. Тобі справді так сильно кортить проявити себе? 

Мені справді так кортить будь-що не повернутись на вулицю. 

– Так. 

– Можеш забути про це. Правда, – він постукав пальцем по рапорту з трибуналу, – не на твоїй стороні. Саме тому для тебе я підготував окреме завдання. 

Він висунув один з ящиків зі столу і дістав звідти добрячу стопку паперу. 

– Це – твої справи. Ти працюватимеш над ними сама, бо я в житті не повірю, що тобі знадобиться допомога з усім цим. Найближчим часом я позбираю для тебе стільки, що вистачить до кінця життя. Це і буде уся твоя робота в Поліції. 

Я підійшла ближче до його столу та оглянула декілька верхніх заяв. Прохання простежити за чоловіком-пʼяницею, прохання розсудити сутичку щодо права власності на метровий клаптик землі, заява на музик, що занадто гучно грають вдень на вулиці… Це ж маячня, а не справи. Він відіслав решту загону патрулювати вулиці в тих районах, де було помічено наркоторговців, а мені дає ось це? 

– А якщо я виконаю усе це раніше, ніж помру? 

– Станеш молодшою офіцеркою, не більше. А ще тобі заборонено втручатись в справи, які веде загін. І мені потрібні рапорти на кожну з цих справ. Чим довші, тим кращі. Це все, можеш бути вільна. 

Від знайомої фрази мене пересмикнуло. Правий запʼясток пік, ніби від батькового доторку. 

За рік я стала молодшою офіцеркою.