Коли я залишила свій дім, я усвідомлювала, що шлях до Невади буде непростим. Я не знала, що сталося зі світом і яким він став після зникнення людей. Я не знала, які небезпеки можуть чатувати на мене в дорозі, але я була рішуче налаштована і готова до будь-яких викликів. Я розуміла, що вижити в дикій природі без підготовки неможливо, тому вчилася і готувалася, як могла.…

Загорнувшись у м’який рушник, я поглянула на себе в дзеркало. Моє відображення виглядало втомленим, але я знала — потрібно починати діяти. Я почала обмірковувати свої подальші кроки, щоб вирішити проблему, яка мене тривожила. Я сіла на ліжко і заплющила очі, намагаючись зібратися з думками. Поступово стала усвідомлювати своє дихання й намагалася заспокоїти розум. Я знову й знову прокручувала в голові слова незнайомця — як…

Мені стає страшно. Я розумію, що маю щось зробити, але не знаю — що саме і як. Відчуваю, як свідомість охоплює страх. Серце б’ється все швидше, дихання частішає, руки тремтять. Я намагаюся заспокоїтися, але не можу стримати сліз, які виступають на очах. Борюся з панічною атакою, що підкрадається. Глибоко вдихаю і повільно видихаю, намагаючись зберегти контроль. Через кілька хвилин мені вдається трохи заспокоїтись, але…

Вранці я прокидаюся від променів сонця, що заглядають у вікно, і повільно відкриваю очі. Простягаю руку, щоб вимкнути будильник на тумбочці біля ліжка. Обережно повертаю голову і бачу Хадсона, який спить поряд, глибоко зітхаючи й повільно здіймаючи груди. Я усміхаюсь і лагідно проводжу рукою по його довгій, чорно-білій шерсті, насолоджуючись моментом. Хадсон прокидається й радісно махає хвостом. Повільно встаю з ліжка, намагаючись не розбудити…

        Розплющивши очі, я бачу, що лежу… в джунглях. Зачекай, у ДЖУНГЛЯХ?! І перше питання, яке спадає мені на думку:— Що, чорт забирай, я роблю в джунглях?! Але потім я бачу, що я тут не одна. Прямо переді мною стоїть високий темноволосий хлопець із зеленими очима. Ні, не просто зеленими — вони яскраво-смарагдові, наче коштовне каміння. Навколо зіниць видно тонкі зелені…

Була майже північ, і він не спав. У нього були важливіші справи, ніж спостерігати за внутрішньою стороною повік. Слухати, як холодний дощ стукав по даху. Дивитися, як вуличне світло, спотворене водою на вікні, падало на обличчя Браяна. Боже. Або думати, як він взагалі тут опинився. Як всі вони взагалі тут опинилися. Нині увесь клан Торетто оселився на східному узбережжі. До того ж ще один…

Дом чекав. Минуло всього кілька годин, але… Він міг би прочекати ціле життя. Він бачив, як хитнулася машина, коли Браян повільно прокинувся. Дом пам’ятав це. Як виглядав Браян, потягуючись вранці. Як яскраво світило сонце, виблискуючи променями на блондинистих кучерях на світанку. Дом замислився, як він виглядатиме зараз, з дитиною у животі. Прекрасним — була відповідь. Двері відчинилися, і у Дома перехопило подих. Браян глянув…

Він обмірював кроками кухню, поки Джессі налаштовував програму. — Майже готово, чесно. Зараз тільки обійду фаєрвол і підключуся до супутника, до якого дає доступ цей USB, — щебетав Джессі. Чесно кажучи, це заспокоювало Дома. Здавалося нормальним. Єдине, що могло б довершити момент, — зустрітися з шокованими очима Браяна, розтріпаним після сну. — Є контакт! — Джессі постукав по ноутбуку. — Ми в системі! —…

На західне узбережжя налетів довбаний шторм, що тривав цілих ДВА ДНІ. Вулиці були затоплені. Дороги зруйновані. Будинки просіли. Електрика з’являлася і зникала, а потім верталася знову. Те саме з телефонним зв’язком. Три дні пішло на те, аби дістатися до гаража. І Дом тихо божеволів. — Мені лячно, чуваче. — Леон потер голову. — Ключі, машини. Вони зникли без сліду! Наче вітром здуло. Джессі витріщався…

Було збіса рано, щоб взагалі існувати, але Браян піднявся під ледь чутне бурчання Дома. На щастя, він і далі спав. Що за чортівня. Сонце ще навіть не зійшло. Чому він прокинувся? Браян поплівся до ванної й позіхнув, поклавши руку на стійку. І завмер з відвислою щелепою. Боже милий. Він його бачив. Його чортів живіт майже висів. Він був відверто вагітним. О господи. Дом помітив?…