4. Граю в гру, що зветься «Стій і рушай»

На західне узбережжя налетів довбаний шторм, що тривав цілих ДВА ДНІ.

Вулиці були затоплені. Дороги зруйновані. Будинки просіли. Електрика з’являлася і зникала, а потім верталася знову. Те саме з телефонним зв’язком. Три дні пішло на те, аби дістатися до гаража. І Дом тихо божеволів.

— Мені лячно, чуваче. — Леон потер голову. — Ключі, машини. Вони зникли без сліду! Наче вітром здуло.

Джессі витріщався на стіну.

— Як думаєте, ми будемо хоча б в одній в’язниці з моїм старим?

— Копи не приїдуть, Джессі, — сказав Дом. — Ми знаємо, що машини забрав Браян.

Він розкрив свій телефон, а потім захлопнув. Він почувався порожнім, наче провалля у нього в животі стало його сутністю. Людина, яка підлатала вишивку його бабусі, працювала в гаражі, прослизнула в команду, як клята змія крізь траву, і зрештою опинилася в його ліжку, була зрадником.

І Дом не очікував подібного.

На порозі показався Вінс, який виглядав шокованим. Секунду він просто дивився на них, після чого кинув на стіл газету.

«Банду викрадачів вантажівок накрили у розпал бурі»

Джессі схопив її.

— Після виснажливої шестимісячної операції офіцер під прикриттям Браян О’Коннер впіймав сімох людей, відповідальних за викрадення вантажівок.

Дом стиснув телефон, зціпивши зуби.

— На щастя, у справі обійшлося без жертв з обох сторін, оскільки водії взяли свою безпеку та безпеку вантажу у власні руки. Зі свідченнями водіїв вантажівок та зібраними доказами… бла-бла-бла… Стоп, що? — Джессі підняв сторінку. — Після завершення справи офіцер Браян О’Коннер пішов у декретну відпустку для мам, тому не давав інтерв’ю, — прочитав Джессі.

У Дома задзвеніло у вухах. Він знову і знову вертів у руках телефон.

— Для мам? — схилився Вінс. — Ти хотів сказати «для пап».

Джессі насупився і похитав головою.

— Ні. Написано «для мам». — Він пробурмотів це слово ще раз, після чого здійняв голову. — Це пояснює його загадкові проблеми з животом. І раптову відмову від алкоголю.

Дом грюкнув рукою по столу і кинувся до дверей.

— Що ж, він розлючений, — зітхнула Летті. — Блондинчику не варто було забріхуватися. Пів біди, що він змовчав про копа. Але про дитину?

— Він же не скривдить, ем, вагітного… ну, вагітну людину?

Летті пирхнула.

— Думаєш, він міг би? Ти ж знаєш, як він ставиться до дітей. До того ж Браян, мабуть, вже втік з міста.

Дом увірвався назад до кімнати, хапаючи ключі зі стійки.

— Їду у відділок.

— Що? — рявкнула Мія. — Ні в якому разі!

Але Дом уже вийшов.

— Лайно! — Вінс схопив свої ключі.

Всі кинулися за Домом, ледь не застрягши у дверному проході. Під какофонію грюкання дверцят вони разом виїхали на дорогу з жахливо нормальною швидкістю. Першим біля відділка вийшов Дом.

— Доме, гей! — Вінс схопив його за руку, намагаючись не дати йому зайти всередину. — Слухай, чуваче, це так важливо? У нас все добре!

Леон смикнув його за другу руку. Люди у відділі нервово тупцювалися. Кілька офіцерів підійшли до столів і жестами попросили клерків та секретарів вийти. Дом похитав головою. Він різко повів плечима, відкинувши Вінса й Леона. Після чого протиснувся у двері. Всі хлинули за ним.

— Мені треба поговорити з сержантом Таннером, — прямо сказав Дом.

— Сюди, містере Торетто, — махнув старший офіцер при повному параді. — Що я можу для вас зробити? — крізь зуби спитав він.

— Скажіть мені, де Браян О’Коннер.

— Я не можу цього зробити, синку.

Пара офіцерів потяглися за електрошокерами на поясах. Ще один поклав руку на пістолет.

— Мені треба знати, де він.

Таннер махнув рукою.

— Вочевидь, ні. А зараз ви змушуєте всю дільницю нерв…

— Я не піду, поки не дізнаюся, де його знайти. Де його дім? Чому його телефон у вас? — відмахнувся Дом.

— Він був під глибоким прикриттям, і таблоїди рознесли його ім’я по всьому світу, а я ще навіть не сказав йому. Він залишив свій телефон тут. Навряд чи він повернеться. І навіть якщо повернеться, то вже не як Браян.

У вухах Дома майже оглушливо задзвеніло.

— Чому ти просто не даси йому спокій? — втомлено спитав Таннер.

— Бо це я тупий виродок, від якого він залетів! — заревів Дом. — А тепер він невідомо де, займається БОЗНА-ЯКОЮ небезпечною фігнею — і робить це сам!

Не було жодної людини, яка б не вирячилася на нього після цих слів.

— Господи, Доме, серйозно? — роззявила рота Летті.

Дом потер потилицю.

— Лет, годі. Ти знала, що ми разом лише тимчасово.

— Бляха, Доме, я знаю. Я просто не можу повірити, що ти знайшов того, хто виносить тобі дитину, і вмить втратив його.

Дом відкрив рота, щоб відповісти, а потім похитав головою і важко сів на одну з лав поблизу. Таннер досі ошелешено кліпав очима. Офіцери просто перезирнулися, розслабившись до рівня «як тут ніяково» замість «як тут небезпечно». Вінс глянув на Мію, яка розгублено дивилася в нікуди.

— Я все ще не можу пустити тебе до нього, — зітхнув Таннер.

Дом опустив голову на руки.

— Проте. — Чоловік витягнув пачку наліпок. — Ось його, — він зупинився, щоб записати, — новий номер. Тепер від тебе залежить, чи не повісить він слухавку.

Дом повільно піднявся та взяв папірець. Таннер не відпустив його, і вони схрестили погляди.

— Дякую вам. Ем, сержанте.

Блакитні очі старого впилися йому в череп.

— Ти хороша людина, Торетто. Так тримати.

Таннер повернувся у коридор, з якого прийшов. Дом дивився йому вслід, поки Таннер не зник за дверима. Інші офіцери ніяково, нервово переступали з ноги на ногу. Дом обернувся і попрямував до виходу.

— Боже милий, Доме. — Мія розчаровано поправила волосся. — Десь там моя племінниця чи племінник, а ти мені нічого не сказав?

— Я не знав! — заволав він у відповідь. — Він збрехав мені прямо у вічі, Міє!

— Він сказав, що не вагітний?

— Бляха! Ні! Не зовсім, — затнувся Дом. — Але він сказав, що на таблетках. Думав про майбутнє. Він казав так, наче…

— Братан, — Леон посмикав його за руку. — Я розумію, ти, мабуть, не дуже хочеш це чути, але ти взагалі впевнений, що то твоє?

— Він був у моєму ліжку останні п’ять місяців, — гаркнув Дом, захищаючись.

— І нічим себе не видав, тож наступне кляте покоління Торетто зараз хтозна-де, — сердито махнула руками Мія.

— Містер Торетто!

Дом різко обернувся.

Коп зупинився, аби віддихатися.

— Ха. Містер О’Коннер у певному сенсі був моїм наставником, і він дійсно чудова людина. Я ціню його, але, ем. — Хлопець озирнувся й витягнув флешку.

Дом витріщився на нього.

— Візьміть, — молодий коп простягнув йому руку. — Можете відстежити його номер. Але тільки один раз! — Він знову озирнувся. — Будь ласка, містере Торетто. Знайдіть його. Він заслуговує більшого, ніж знову рвати всі зв’язки.

— Дякую, хлопче. — Дом обережно забрав її. — Я відшукаю його впертий зад, обіцяю.

— Добре, — він посміхнувся. — О, ну і… Вітаю?

— Дякую.

Хлопець помчав назад у відділок. Дом стиснув номер і флешку, наче два останні рятувальні круги.

— У шибеника налагоджена репутація, — пробурмотів Вінс. — Гаразд, давайте знайдемо його.

— Ти мав, бляха, помітити! — мало не кричала Мія.

— Як я мав це зробити? — Дом засунув їх у кишеню.

— Були ж довбані знаки! — Вона тупцяла по калюжі, не змовкаючи. — З дитиною взагалі все буде в порядку? Він, напевне, до біса стресує!

— Ми хвилюємося за його стреси? — прогарчав Вінс.

Мія тикнула пальцем йому в груди, від чого Вінс опустив руки й відступив.

— Коли ЗАВАГІТНІЄШ, ми хвилюватимемося і за тебе теж.

— Може, просто замовкнемо і поїдемо додому, ні? — У Дома був такий вигляд, наче він хоче набити комусь лице.

— Що, хочеш просто подзвонити мамусі своєї дитинки й вмовити його повернутися? Чи будеш переслідувати його, щоб притягнути назад? — пирхнула Летті. — Йому вистачило розуму брехати стільки часу. Ти навіть не знаєш справжнього його. І він точно не дозволить тобі побачити дитину.

Якби у Дома було волосся, він би вже повисмикував його.

— Ми збираємось робити це на клятій стоянці? І я дійсно знаю його!

— Ти ні чорта не знаєш! — скрикнула Летті.

— Знаю… — Дом затих і завмер на мить. — Я багато про нього знаю. Я стільки знаю, бо насправді він ніколи не брехав. Я просто розумію це. — Дом обперся на машину. — Я знаю його і хочу, аби він був у моєму житті. З дитиною чи без, я б усе одно кинувся за ним.

— Він наче врятував наші зади, — неохоче пробурмотів Вінс. — З цими всіма водіями, що «взяли безпеку у власні руки», — він поставив повітряні лапки.

— Бляха, — вилаявся Дом. — Я повинен його повернути.

Мія і Летті перезирнулися.

— Тоді давай за ним.