Розділ 2

        Розплющивши очі, я бачу, що лежу… в джунглях. Зачекай, у ДЖУНГЛЯХ?! І перше питання, яке спадає мені на думку:
— Що, чорт забирай, я роблю в джунглях?!

Але потім я бачу, що я тут не одна. Прямо переді мною стоїть високий темноволосий хлопець із зеленими очима. Ні, не просто зеленими — вони яскраво-смарагдові, наче коштовне каміння. Навколо зіниць видно тонкі зелені лінії, які створюють враження, ніби очі іскряться. Вони ніби світяться зсередини, випромінюючи світло і… магію. Це може здатися дивним, але так воно й є. Схоже, що їхній власник володіє неймовірними здібностями, які можуть змінювати реальність навколо.

Коли я дивилася в ці очі, відчувала, ніби вони здатні заглянути просто в душу і прочитати найпотаємніші думки та бажання. І тут я ловлю себе на думці, що не можу відірвати свої карі очі від його смарагдових.

Але незабаром помічаю, що він щось мені говорить. Незнайомець кричить і простягає руку:

— ТІРНАН, ВСТАВАЙ! — вигукує він, усе ще тримаючи руку переді мною.

Я не знаю, звідки він знає моє ім’я або чому турбується про мене, але все ж простягаю йому руку і підводжуся на ноги, бо його тон звучить так, ніби на нас от-от нападуть динозаври. Швидко підвівшись, я вже хотіла поставити питання — що тут відбувається? — але не встигаю й слова вимовити, як він кричить:

— БІЖИ! Я ЇХ ЗАТРИМАЮ!

Але я стою наче вкопана — занадто багато подій для мого мозку за якихось тридцять секунд. Побачивши, що я не рухаюсь, він повторює ще голосніше:

— ТІРНАН, МАТИ ТВОЮ, БІЖИ!!!

Цього разу мій мозок мене відпускає, і я біжу щодуху, куди тільки очі бачать. Але не встигнувши пробігти й кількох метрів, я знову занурююсь у темряву…

Я приходжу до тями, коли моя подруга Кайла кричить мені просто у вухо:

— Тірнан! Що з тобою? Я тебе вже кілька разів кликала!

Я повільно відкриваю очі й помічаю, що лежу на шкільному ґанку. Швидко підводжуся, але, очевидно, дарма — голова починає крутитися, як міксер на максимальній швидкості. Мої неслухняні каштанові волосся заплутались, а фіолетова толстовка вимазалась об білий бордюр… Але мене зараз хвилює зовсім інше: що за чортівня зі мною відбувається?

— Що це було? — питаю я вголос, звертаючись не до Кайли, а ніби до самої себе, намагаючись знайти відповіді в голові.

— Не знаю. Ти просто впала в непритомність. Тірнан, ти в порядку? — питає Кайла, помітивши моє збентеження.

— Трохи паморочиться в голові, але загалом так. У мене сьогодні зранку стався дивний випадок, — кажу я, не бажаючи приховувати правду, але водночас вирішую промовчати про те, що бачила у сні. Ще подумає, що я збожеволіла.

Я розповідаю їй про загадкового незнайомця, який з’явився мені на шляху та мовив ті дивні слова. Кайла уважно слухає й намагається зрозуміти, що це могло означати.

— Може, це був якийсь жартівник, який вирішив налякати тебе? — припускає вона.

— Ні, я не думаю, що це був жарт. Він говорив таким впевненим тоном, що я відчула — він знає щось, чого я не знаю, — відповідаю я.

— Тірнан, може, це було якесь пророцтво або знак? — намагається вона знайти хоч якусь відповідь.

— Пророцтво? Знак? Не знаю. Але чому саме я? — кажу я, відчуваючи, що все це звучить як вигадка.

— Можливо, це просто збіг. У будь-якому разі, я впевнена, що все буде добре, — каже вона, посміхаючись.

Ми продовжуємо гуляти вулицею, обговорюючи шкільні справи, але я все ще думаю про того загадкового незнайомця. Я не можу зрозуміти, що це могло означати, і чому саме до мене він звернувся.

Повернувшись додому, я годую свого собаку Гадсона. Він єдиний, хто залишився мені близьким після жахливої авіакатастрофи, у якій загинули мої батьки. Вони вперше за довгий час вирушили у відпустку… Кажуть, пілота отруїли, і він не впорався з керуванням. Літак врізався в скелі й розбився вщент. Мені тоді було 16. Я досі не можу забути те відчуття, коли дізналася про трагедію.

Зрештою я вирішую відволіктися й трохи поритися в інтернеті, щоб дізнатися більше про дивні слова того чоловіка. Я вводжу в пошук «апокаліпсис 2031», але результати нічого не дають.

Минуло кілька годин з моменту зустрічі з тим загадковим чоловіком у чорному капюшоні, а я досі намагаюся знайти сенс у його словах. Але, на жаль, не маю жодної інформації, хто він або що мав на увазі.

Втім, це не єдина моя проблема. Попереду ще шкільний проєкт — створення робота з використанням найновіших технологій. Я завжди любила працювати з комп’ютерами, але цей проєкт здавався непосильним.

Після безлічі невдалих спроб у шкільній лабораторії ми так і не змогли створити робота, який би відповідав вимогам. І тоді я знову згадала слова того незнайомця — що завтра на Землі залишиться лише кілька людей. Це могла бути фантазія… але я вирішила спробувати дізнатись більше.

Я звернулась до своєї тітки Еліс, мудрої й розумної жінки:

— Тітонько Еліс, ви не чули нічого про якісь пророцтва, що завтра на Землі залишаться лише кілька людей?

— Ні, люба, не чула. Але я знаю, що в нашому світі трапляються дивні речі, й ніколи не знаєш, що буде завтра, — відповіла вона.

Я не могла змиритися з тим, що все може скінчитися завтра. Я ще довго шукала в інтернеті хоч якусь інформацію про катастрофи чи глобальні події. Але все, що знаходила — це прогнози погоди й політичні новини. Виснажена, я вирішила лягти спати. Що буде — те буде.