5. Не час зволікати

Він обмірював кроками кухню, поки Джессі налаштовував програму.

— Майже готово, чесно. Зараз тільки обійду фаєрвол і підключуся до супутника, до якого дає доступ цей USB, — щебетав Джессі.

Чесно кажучи, це заспокоювало Дома. Здавалося нормальним. Єдине, що могло б довершити момент, — зустрітися з шокованими очима Браяна, розтріпаним після сну.

— Є контакт! — Джессі постукав по ноутбуку. — Ми в системі!

— Молодець, Джессі. — Вінс поплескав його по плечу.

Дом ледь вмовив пальці не дрижати, поки набирав номер. Всі занепокоєно схилилися над ним. Летті ледве не впала зі стійки. Джессі погладив свій комп’ютер.

Перший гудок.

Потім.

Другий гудок.

І третій.

Посеред четвертого почулося клацання.

А потім сопіння, неначе хтось прокидався.

— Не кидай слухавку, — ніжно попросив Дом. — Браяне?

— Доме? — прохрипів грубий голос. Браян прокашлявся і засопів. — Стій, як…

— Я розповім. Обіцяю. Просто лишайся на лінії, Брі.

— Добре. — На тому боці зашурхотіли простирадла. — Чекай! Ні! Я… Мені не слід.

— Легше, О’Коннере. Розслабся, Браяне. Я знаю, що ти коп і все таке. Я не серджуся.

— О’Коннер? Ти знаєш? Чорта з два ти не сердишся, — звинуватив його Браян.

— Я кажу правду. Бляха. — Дом потер потилицю. — Слухай, Браяне, я злюся через брехню, проте… Я ще більше злюся через твою втечу.

— А що в біса мені залишалося? Слухай, Доме, я зробив все, що міг, заради тебе і твоєї сім’ї.

— Ага, — кивнув Дом. — Окей, так. Ти правий. І ми вдячні, Брі. Дійсно. Всі сидять поряд зі мною, киваючи головами. Ти витягнув нас з ями, коли ми зробили дещо дурне. Коли я зробив дещо дурне. Якимось чином твоя блондиниста голова врятувала мене від в’язниці. — Він зітхнув. — І так. Дякую тобі.

Запала тиша, і Дом нервово потер шию.

— Я не міг дозволити їм знову забрати тебе, — фиркнув Браян.

— Ага. — Голос Дома потеплів. — Гадаю, я доволі важливий для тебе чи щось типу того.

Дом мало не заплющив очі, щоб погрітися в теплому сміху.

— Щось типу того. — Дом чув, як щось зашелестіло на фоні. — Минуло всього п’ять днів, але я до біса скучив за будинком, — тихо визнав Браян.

— Лише за будинком? — подражнив Дом, відкинувшись на стіну, повністю ігноруючи блювотні звуки, які видавали Летті та Леон.

— Може, ще за кількома людьми.

— Кількома? — натиснув Дом, усміхаючись.

— Ага, — засміявся Браян. — Кількома.

На мить вони змовкли. Дому змусив себе не лічити секунди між вдихами. Джессі крутнув рукою. Більше часу.

— Де ти зник під час шторму? Я не міг додзвонитися, — пробурмотів Дом.

— Ну, нас запхали вглиб клініки. Потім рейд. Розумієш? Мені довелося… все організувати. Зустрітися з водіями. Перевезти товари. Я вкрав тачки. Я вкрав ті тачки, Доме. Мені шкода.

— Знаю, Браяне. Все гаразд, — заспокоював він.

Браян голосно глитнув.

— Ага. Підготував. Арешти. Обробку та оформлення документів. Вони перемістили штаб-квартиру до будинку на деякий час лише заради місії.

— Мм, — Дом задумливо торкнувся підборіддя. — Не знав, що вони переїхали, але звучить логічно.

— Так, і обрали доволі претензійний будинок. — Знов зашуміли простирадла, після чого почувся глухий удар. — Ауч.

— Ти в нормі? — спитав Дом, обхопивши телефон обома руками.

— Ага, — простогнав Браян. — Насправді не боляче, просто рефлекс.

Дом сильніше стиснув телефон, думаючи, якою фігнею хлопець міг собі зашкодити.

— Браяне.

— Га?

Дом помовчав.

— Вертайся додому.

— Я не… — Браян зглитнув. — Не думаю, що зможу.

— Браяне. Вертайся додому. З дитиною і всім іншим. Ми розберемося.

Почувся шумний вдих.

— Як? — Голос Браяна тремтів. — Як ти…

Дом згорбився над телефоном, ніби бажаючи захистити.

— Ем. З газети. Писали, що ти у декреті для матусь.

— У газеті? — мало не заволав Браян.

Дом відсунув телефон від вуха.

— Що написали у довбаній газеті?! — Браян кричав так гучно, що його чули всі навколо.

— Браяне. Тихіше, — вмить спробував заспокоїти його Дом. — Все буде добре. Просто вертайся додому. Ми поїдемо разом. Або скажи мені, де ти. Я…

Дом завмер, почувши приглушений схлип.

— Брі?

По той бік проводу почулося шмигання, наче хтось ковтав сльози, намагаючись не плакати. Щось клацнуло — і Браян повісив трубку. Дом завмер на мить. Потім повільно опустив телефон.

— Кхм. — Він насилу прочистив горло. — Джессі. Ти… ти встиг?

— Так, так, так, — він махнув рукою. — Він не дуже далеко втік. Буквально кілька годин звідси. І він насправді на стоянці мотелю. Не в мотелі, а просто на стоянці.

— От дурне гівно цей блондин, — вилаявся Вінс.

— Слідкуй за язиком, — проричав Дом.

— Легше, Доме. Знаєш же, що думаєш те саме, — докорила Мія.

— То який у нас план? — спитав Леон. — Кого ти візьмеш? Вочевидь, Вінса. Мію?

— Я в ділі, — урочисто сказав Джессі.

— Хіба я просив їхати зі мною? — мовив Дом.

— Доме, це сім’я, — сказала Мія. — Ми всі його любимо. І просто хочемо, аби й він це знав.

— Він знає, Міє. Знаю, що він знає. Просто йому потрібен я. Потрібно знати, що я не серджуся, — зітхнув Дом. — Бо перш за все він довіряв всім вам. Я мушу піти й повернути його.

— Крім того, це буде клята засідка, якщо ви всі підете, — додала Летті. — У нього, мабуть, досі пушка при собі. Я б не стала виключати можливість, що вагітний хлопчик буде з бійкою вириватися з небезпечного місця.

— Що ж, тоді я лишусь. — Джессі побілів.

— Я не відпущу тебе самого. — Вінс схрестив руки.

— Ві, я маю піти за ним. І мені треба, щоб він захотів повернутися. Не те щоб він не любив вас, але мені треба, щоб він повернувся через мене. Все інше здається дешевими відмазками, — махнув рукою Дом.

Вінс зітхнув і обхопив руками голову Дома, щоб поцілувати його в маківку. Дом поплескав його по коліну.

— Можливо, пізніше я попрошу тебе забрати його машину. Подивимось, чи зможу я вмовити його проїхатися зі мною. — Дом піднявся та пішов наверх. — Візьміть хто-небудь кілька пляшок води з холодильника. І, Джессі, підготуєш мені маршрут, будь ласка?

Дом стягнув ковдру зі свого ліжка і закинув її у машину.

— Боже, ти гніздо звиваєш чи що? — Летті кивнула у бік ковдри й простягла дві пляшки води.

Дом усміхнувся.

— Мені потрібно звабити прекрасного вагітного хлопця. Сподіваюсь, моє обличчя сподобається йому більше, ніж ковдра.

Він не знав, скільки вона вже в нього. Але він точно знав, що вона все ще пахла Браяном.