Розділ 6

Коли я залишила свій дім, я усвідомлювала, що шлях до Невади буде непростим. Я не знала, що сталося зі світом і яким він став після зникнення людей. Я не знала, які небезпеки можуть чатувати на мене в дорозі, але я була рішуче налаштована і готова до будь-яких викликів. Я розуміла, що вижити в дикій природі без підготовки неможливо, тому вчилася і готувалася, як могла.

Я проїхала вже близько двохсот кілометрів, коли почула дивний звук із двигуна джипа. Зупинилася на узбіччі, вийшла з машини й зрозуміла — двигун перегрівся. Я була розчарована, але не зневірена. Я знала: цю проблему потрібно вирішити швидко, щоб продовжити шлях.

Я дістала свій рюкзак і почала шукати потрібні інструменти. Швидко знайшла набір інструментів, який заздалегідь поклала до рюкзака, і взялася до роботи. У мене було кілька варіантів: дочекатися, поки двигун охолоне, спробувати охолодити його водою, або використати запасні частини.

Я обрала другий варіант і вирушила шукати воду. Невдовзі знайшла невеличку річку і почала набирати воду в пляшку. Поруч помітила маленький будиночок, зачинений на замок. Я постукала — тиша. Одне з вікон було розбите, тож я зазирнула всередину. Побачила кілька речей, які могли знадобитися, й вирішила взяти їх.

Я дістала невеликий мішок і почала збирати все корисне: пару ножів, газовий пальник, кілька пляшок води та інше. Жодного натяку на життя… Тому я вирішила рушати далі.

Я продовжувала рух уздовж безлюдних доріг Невади, що здавалися нескінченними. Моєю єдиною компанією був мій пес, але я була до цього готова. Я вдивлялася в карту, яку взяла в магазині, і намагалася зрозуміти, як краще обирати напрямок, щоб підвищити шанси знайти інших.

Я їхала не повільно, але обережно — не знаючи, що може трапитися в цій тиші. Та мої знання з водіння, які я отримала завдяки татові, дуже допомагали. Я знала, як їздити ґрунтовими дорогами, як перетинати річки й оминати перешкоди.

Через кілька годин я зупинилася, щоб перепочити й трохи перекусити. Я взяла із собою їжу на п’ять-сім днів, і сподівалась, що цього вистачить на початок. Як казав мій тато: «Вирішуй проблеми в міру їх надходження».

Я вийшла з машини, щоб розім’ятись, дістала з рюкзака бутерброд, який приготувала перед від’їздом, і кілька мюслі-батончиків. Також дістала корм для Хадсона, насипала в його миску. Відчинивши дверцята, він з позіханням і потягуванням вискочив з машини — теж хотів розім’ятися. Я ще дістала портативну зарядку, щоб підзарядити телефон.

Я знала, що мій шлях буде важким, але не сумнівалася, що впораюся. Я була готова до всіх випробувань, які могли чекати попереду. Я вірила — знайду інших, і разом ми зможемо вижити на цій планеті.

Після перекусу й відпочинку ми з Хадсоном знову сіли в машину і продовжили подорож. Я знала — маю йти далі, шукати людей, які опинилися в такій самій ситуації, як і я. Мій шлях міг бути довгим і складним, але я не сумнівалася у власній силі й витривалості.

І так я продовжувала рух — перетинаючи пустельні рівнини й гірські перевали, готова до будь-яких викликів, які ще чекають попереду.