7. Вихлопний дим — усе, що лишається позаду

Була майже північ, і він не спав. У нього були важливіші справи, ніж спостерігати за внутрішньою стороною повік. Слухати, як холодний дощ стукав по даху. Дивитися, як вуличне світло, спотворене водою на вікні, падало на обличчя Браяна. Боже. Або думати, як він взагалі тут опинився.

Як всі вони взагалі тут опинилися.

Нині увесь клан Торетто оселився на східному узбережжі. До того ж ще один на підході.

— Ти в нормі?

Дом здійняв очі.

Браян блимав на нього, мружачись у темряві. Його довгі кінцівки заплуталися у горі ковдр, щоб сховатися від зимового холоду навіть тут, на півдні.

— Ти у нормі? — відгукнувся Дом.

Браян схилився до нього, щоб торкнутися його лоба своїм.

— Я перший спитав.

— Все гаразд, — засміявся Дом. — Ну, а ти як? — Він погладив потилицю Браяна.

Той гмикнув, прилинувши до нього.

— Змучений і втомлений. Але все в порядку.

Дом погладив його по голові. Він міг втратити його. Мало не втратив. Проклятущі роки у в’язниці, грабунки вантажівок — і ця крихка істота просто перед ним. Будь-що могло піти не так. Розбитися на друзки.

— І хто тепер себе накручує, — пробурмотів Браян.

Дом стиснув його руку та на секунду пригорнув його до себе.

— Я кохаю тебе.

Браян різко видихнув, розплющивши очі. Ці прекрасні блакитні очі.

— Я теж тебе люблю.

Вони дивилися один на одного, ніби були не в силах відвести погляд.

— От чорт, — раптом вилаявся Браян.

Він почав пручатися, і Дом з бурчанням допоміг йому злізти з ліжка. Браян нарізав круги по кімнаті, зціпивши зуби.

— Точно нормально, що у вагітних буває стільки судом? — знову спитався Дом.

Браян кивнув.

— Так. — Він видихнув, коли корчі у нозі нарешті минули. — Ой.

Дом моргнув від усвідомлення, що на Браянові було те саме розтягнуте худі, яке весь день носив Дом.

— Треба завтра прибратися у будинку, — пробурмотів Браян, потерши обличчя.

— Нащо? — майже простогнав Дом.

Здавалося, що вони прибирали будинок тричі на день останній тиждень чи два. Браян завмер, і на його обличчі виник той вираз. Якби Дом вдарив себе, йому було б не так боляче.

— Не знаю. Не зважай, вибач.

Дом сів на ліжку і обхопив Браяна за стегна.

— Зрозумів. Зрозумів. Отже, завтра.

— Дякую. Боже, бляха, я ніколи не звикну до цього… — Браян вказав на своє лице.

Дом кивнув.

— Лікарка казала, гормони грають. Скоро прийдеш в себе. А може й ні. Може, з нас вийде щось новеньке. Чи щось інше. Розумієш?

Браян втиснув обличчя в маківку Дома. Дом провів руками по натягнутій шкірі на животі Браяна і спустився йому на спину, масажуючи напружені м’язи. Браян застогнав.

— Досі болить?

— Трохи.

Він простягнув руку, і Браян втомлено взяв її.

— Йди сюди. — Дом допоміг йому влаштуватися на ліжку.

Браян забурчав і знову обклався ковдрами. Він штовхав Дома, поки той не ліг на правильне місце. Яке, вочевидь, було позаду, щоб він підпирав йому спину. Дом простягнув руку й погладив живіт Браяна.

Там їхня дитина.