Мертвий каліка

Віктор

Я біг швидко, зовсім не озирався, хоча хотілось. Притискаючи поранену руку до себе, я закусив губу, щоб не заплакати. Я ж зраджу їх, зраджу себе, але… навіщо їм каліка? Навіть Шавлій не зможе мислити розумно, коли мова зайде про мене. І що тоді? Я ж усіх їх потягну на дно! На загоєння рани підуть тижні, якщо не місяці. Липа розповідала як це боляче, як довго гоїлись її руки. Але у неї були найкращі лікарі зрештою, а що маю я? Стовідсоткову ймовірність зловити інфекції чи якесь інше ускладнення. І я помру так само, як Анна. Усі довкола метушитимуться, старатимуться для мене, а кінець уже відомий! Для Анни Липа продала свої прикраси, для мене вже нічого не лишилось. Тож нехай краще думають, що я помер. Мертвий каліка принесе менше болю, ніж живий. 

Ноги вивели мене на головну вулицю. Я не знав що робити далі. Бігти вперед? Але куди? І як довго я зможу бігти? Що я маю робити далі? Спробувати вижити? Спробувати померти? Хотілось спробувати повернутись, та я не дозволив собі цього зробити. 

Коли я кліпнув в наступний раз, очі вже не відкрились назад. Хотілось вірити, що я помру тихо, нікому не заважаючи. Хотілось, щоб вони не знаходили мене, доки моє серце ще битиметься. 

Я бачив Липу. Вона знову стріляла вночі, хоч я і просив її не займатись такими дурницями. Світло повні мʼяко освічувало її заплетене волосся, як і в ту ніч. А потім вона націлилась на мене. Довго так тримала лук, навіть руки не тремтіли. Я відчув себе її жертвою, здобиччю. Але… щось було не так – Липа, яку я знав, не затримала б приціл на мені і довго б просила вибачення, якби таке сталось випадково. А в її погляді не було навіть натяку на вибачення. 

– Ти забрав у мене зорі. 

І це був мій вирок. Тепер я все зрозумів, тепер усе на своїх місцях. Я лише зрадник, якого треба покарати. Але вона не встигла вистрілити. Тепер я бачив силует людини, що схилилась наді мною. Міська бруківка зараз здавалась наймʼякшою периною, а тоді до мене дійшло – я лежу в ліжку. Я нарешті знову лежу в ліжку! Я спробував втопити пальці в матраці, але праву руку щось міцно стримувало.

Поступово зір чіткішав і я бачив, що чоловік щось говорить, але чув лише окремі звуки, вигуки. Певний час знадобився, щоб повністю повернутись до тями. Найбільше допоміг біль, що миттєво дозволив мені почути власний крик. А тоді слух наповнився втішаннями цього чоловіка. Звідкись я зрозумів, що він намагається обробити мені рану, що він усе зашив перед цим, що я зараз в безпеці, що він лікар. 

– То ти з притулку? 

Я не знав що маю казати. Сказати правду? А якщо він почне копати далі? А якщо він теж шукає Віктора Дезмонда?  Можу збрехати, але тоді мене відправлять до притулку, а там… після історії Супа навіть гидко думати про те місце. 

– Знаю, що з притулку. Не бійся, я не видам тебе. Ти не виглядаєш, як той, хто випадково загубився, отже маєш свої причини. Мені байдуже загалом. 

І мені лишалось повірити, що йому справді байдуже.

– І скільки ти вже на вулиці? 

– Три роки.

– Три роки?! Я здивований… Це… це неймовірно насправді. Мені шкода. 

Біль підступив до горла і я не міг його ковтнути. Чому саме зараз мені нарешті щастить? Чому саме зараз зʼявився дорослий, який готовий допомогти? Чому він зʼявився саме у мене? Це так збіса несправедливо! Усі сахались нас, коли ми з Анною і Марі тільки опинились на вулиці. Усі просто йшли повз, ніхто не слухав наші благання. Ніхто не чув Кішки, Шавлія, Тіні, Вишні, Супа, Черниці. Усі ігнорували крики Липи, коли її намагались зґвалтувати. Повинні були проігнорувати і мене. Але мені пощастило, чомусь мені знову пощастило. 

Двері в кімнату відчинились. Це була жінка середнього віку, одягнута в темний, наче жалобний одяг.

– Любий, ми запізнимось.

– Артур пробачить це нам. 

– Не думаю, що його брат матиме стільки ж милосердя. Послухай, – вона підійшла ближче, допомагаючи тому з інструментами, – хлопці втратили батька, а Берта втратила чоловіка, з яким прожила майже усе життя. Нам потрібно підтримати їх, показати, що їхня журба – наша журба теж.

Я міцно закрив очі, щоб стримати сльози, але однаково чув усмішку в голосі чоловіка: 

– Облиш, Цециліє. Старий Фред майже що вигнав хлопчину з дому. Не думаю, що він зʼявиться на похованні.

– Але це його батько, це родина. 

– Для такої гарячої крові це не аргумент. 

Жінка наблизилась до ліжка, на якому я лежав. На секунду я відчув загрозу від неї, хотів навіть відвернутись, але вона лише мʼяко погладила мене по волоссю, а тоді натягнула ковдру вище. 

– Якщо він продовжить в тому ж дусі, – можливо, вона подумала, що я заснув, адже тепер говорила тихше, – я особисто заявлюсь до нього в Стохес і потягну за вухо додому. Вже усі забули чому він взагалі з батьком погиркався, але головне, що він памʼятає! 

– Дай хлопцю подорослішати… – тепер чоловік наблизився до мене. Довелось відкрити очі, бо це було якось правильно? – Ну, друже, мені доведеться тебе покинути. Я домовився, якийсь час ти ще побудеш тут під наглядом інших лікарів. Сподіваюсь, ще побачимось, але за інших обставин. 

Мені треба було подякувати, але це слово застрягло десь всередині, не даючи навіть вдихнути. Чоловік розвернувся, жінка вийшла першою, а я від сорому чув стукіт власного серця у скронях. І лише коли чоловік майже вийшов з кімнати, я зміг вдихнути. А тоді тихо видихнув: 

– Дякую. 

Я не знав цих людей, але мені не хотілось, щоб вони йшли. Я думав, що перестав сумувати за батьками, що виріс, переріс це, та я помилився. Зараз я сумував за ними більше, ніж за Марі, Липою, Шавлієм та іншими. Тільки от я чудово памʼятаю, як виглядає Марі, памʼятаю голос Липи, звички Шавлія. А батьків я згадати не міг, не чув їхнього голосу, не бачив облич. Спробував згадати Анну і наштовхнувся на стіну того ж самого забуття. Я намагався порахувати скільки часу пройшло зі смерті батьків, але нічого не виходило – я забув дату. Я забув, коли той клятий день був! Ні, зі мною щось не так… Здавалось, що Анна померла десь позавчора, хоча це теж неправда. Вже десь пів року як вона померла? Ні… Більше.  

А тоді прийшло тихе усвідомлення – зараз лютий. Я кинув Липу в найважчий для неї місяць, в місяць, коли її вигнали, коли ми познайомились. Яка ж я скотина!

 

Рука давно вже загоїлась, але я досі відчував пальці, яких більше нема, відчував біль в них. 

Дивним чином мені вдалось прилаштуватись працювати в цій же лікарні. Я виконував будь-які доручення, був простим хлопчиком на побігеньках. Взамін отримував можливість жити в якійсь кімнаті, схожій на склад, і їсти двічі на день. Відтоді, як батьки померли, це був найщедріший подарунок від дорослих, тож я не забував їм дякувати. Щодня доводилось старатись, щоб вони не думали викинути мене, позбутись. Довелось стати незамінним. Ані того чоловіка, ані тої жінки я більше не бачив. 

Мені було страшно навіть на вулицю вийти – насамперед я боявся зустріти свою родину, яку покинув. І мені було збіса соромно за свій страх. Я ж міг якось їм допомогти, але… просто не міг наважитись. Я втішав себе тим, що та група, яка порізала мене і Кішку, може досі полювати за мною. Я можу привести тих покидьків до Шавлія з іншими і що тоді? Тож доводилось лишатись в тіні. 

Так настав червень, занадто жаркий червень. Але коли живеш на вулиці спека краща за холод, тож я радів. Навіть деякі липи, що сягали своїми вітами осоння, почали квітнути раніше. Це викликало лише щімке відчуття утрати. Щоразу проходячи повз цих квітучих дерев, я намагався вдихнути якомога більше цього солодкого запаху. Ніби ним я міг щось вилікувати, щось заповнити. Тепер нарешті я зрозумів чому вона так сильно любила липи.

В один день місто неочікувано вибухнуло гучними плітками та перешіптуваннями. Я саме йшов за газетою для одного лікаря і звідусіль чув цей шепіт: “Чуєш?”, “Знав?”, “Бачив?”, “Говорять!”. Але я не міг вхопити суті цих розмов. Знав, що це не гарний знак, але не розумів чому саме. Мені було настільки цікаво, що я відкрив газету та почав читати її по дорозі назад. На першій шпальті було зображення Шавлія, але це мене не дивувало – його завжди шукали найбільше. Неможливо декілька років поспіль красти і не бути в розшуку, тим паче з його родиною. Але стаття, що додавалась до зображення… Я завмер посеред вулиці, не вірячи очам. Це ж не може бути правдою!

“Фелікс Абель, одинадцять років. Затриманий за звинувачування у вбивстві сімох громадян. Подія сталась 18.06 у місті Герміна ввечері. Попередньо, зловмисник зізнався у скоєному та узяв усю провину на себе. Незабаром на нього чекає суд. З власних джерел нам відомо, що найбільшу міру покарання не застосовуватимуть. Нагадаємо, що раніше Фелікса розшукували за неодноразові афери, крадіжки та інші легкої тяжкості злочини”. 

Ноги підкосились, я сів навшпиньки посеред головної дороги. Нехай мене переїде карета чи затопче натовп тут – байдуже! Закриваючи голову руками, я відмовлявся вірити. Це не може бути випадковістю, він навмисно здався. Але що тоді з іншими? Чому так сталось? Чому Шавлій погодився на вбивство? Господи, це точно не підстава? Та не міг він убити! Не міг!

Нехай хтось мені це пояснить. Де була Липа в цей момент? Де була Марі? Тінь? Чому вона будучи його тінню не запобігла цьому?! 

Я знову біг. Спочатку заніс газету і відпросився на цілий день. Тоді блукав по наших криївках, по місцях, де я міг знайти своїх. Але всюди було порожньо. Лише на одній я знайшов залишки речей – речі Шавлія. Він за ними уже не повернеться… Мені достобіса хотілось поговорити із ним зараз, але як? Це вже точно неможливо. 

Я відчував діру у грудях, тупий біль утрати. І мені чудово було відомо, що цю діру вже нічим не залатати. В цій ситуації вже нічого не виправиш. 

 

В лютому я перебрався до Тросту. Було легко усе покинути в Герміні і майнути в місто моїх, наших, мрій. Особливо тісно в Герміні стало після оголошення вироку для Шавлія – пʼятнадцять років, кляті пʼятнадцять років увʼязнення. Він прожив менше… Мені хотілось ображатись на нього насправді – ми усі вірили йому, довірились його розуму, його правилам і для чого? Щоб він зрадив, порушуючи власні ж правила? Коли він перестав повторювати, що вбивати не можна?.. Та з іншої сторони… Важко звинувачувати когось за жахливий вчинок, коли ти є причиною цього вчинку. В певному сенсі він зробив це для мене, заради мене. І як би я не критикував цього, а це навіть було приємно – мене досі памʼятали, за мене помстились. Хтось готовий піти на такі вчинки заради мене. Проте від цього усвідомлення ставало погано – я не знаю де шукати усіх цих когось, вони зараз недоступні для мене. Трост насправді давав якусь надію в цьому сенсі. Я вірив, що хтось там мене чекає, шукає серед перехожих мене. Хтось кликав, тому я і прийшов. 

Незабаром мав початись набір до кадетського училища. Якщо з ними усе гаразд, вони мають бути тут. Навіть Єві уже є чотирнадцять, вона не упустить цю можливість просто так.

Було легко вкрасти собі їжі, знайти якийсь закинутий склад і розвести багаття. Якщо не приглядатись, стіни цього складу нагадували наш будинок, та я знав, що це жалюгідна ілюзія, щоб заспокоїти себе. Насправді мені було збіса страшно – ще ніколи я не лишався один на вулиці. Завжди хтось був поруч, хтось був на варті, можна було прихилитись до чиєїсь спини. А зараз поруч не було нікого. Хотілось когось звинуватити в цьому, але кого? Ніхто в цьому не винен окрім мене. Це ж я сам вирішив, що краще бути мертвим калікою. Але зараз я вже не був певен у своєму рішенні. Стискаючи і розтискаючи праву руку, я не відчував жодних проблем. Гаразд, тепер у мене на два з половиною пальці менше, але на що це впливає? Я все ще можу дбати про себе, користуватись правою рукою, то чи справді я каліка? Ні, мабуть, ні.

У Трості я займався тим самим, що й в Герміні – крав, збирав і дурив. І все-таки в моїй травмі дещо було – стало важче тримати карти, вони постійно випадали з рук. Довелось щовечора практикуватись, знову і знову. Я просто не міг втратити цього вміння, це останнє, що лишилось у мене від батьків. Можливо, якби поруч була Марі, я б покинув цим страждати, можливо, мені було б достатньо мати її поруч як останнє, що лишилось від батьків. Зрештою вона однозначно цінніша за будь-які карти чи фокуси. Але вона не поруч і мені лишається тільки сподіватись, що колись ми знову зустрінемось, а поки доведеться тільки із картами і ділити свої дні. 

На щастя, березень виявився доволі теплим. Незабаром почався набір в училище. В цей день везіння покинуло мене і я прокинувся пізніше, ніж планував. Мені хотілось прийти одним з перших, щоб не проґавити своїх, але вже не вийде. І все одно я біг так швидко, як тільки міг. Ніби від цього щось дуже сильно залежало. А воно і справді залежало. 

Добігаючи до місця збору, я побачив неймовірної довжини чергу. Принаймні вона швидко рухалась… Я відійти боявся, щоб хтось не зайняв моє місце, тому лишалось тільки крутити головою на всі боки і шукати знайомі риси у натовпі, але усе було марно. Вже звичне “Наступний!” раптом урвалось на одній дівчині: 

– Що з руками? Покажи. 

Мені теж стало цікаво, тож я намагався видивитись щось через плечі десятьох людей переді мною. Вона була одягнена бідно, але краще за мене. Каптур приховував її від мене, але я знав, що вона сильна – плечі широкі. І не сильно нижча за мене… Тоді вона виставила руки і всі мої органи завмерли. На її шкірі блищали знайомі шрами від опіків. Липа! Це вона! Я саме набрав у легені повітря, щоб гукнути її, але в останню мить передумав – однаково я наздожену її… Але ж як вона змінилась! В останню нашу зустріч вона була зовсім малою і худою, на голову нижчою від мене. Я з легкістю міг підняти її тоді, а зараз… навіть не знаю.

Я намагався уявити її реакцію, коли вона побачить мене. Зрадіє? Буде злитись на мене? Ображатиметься? А може нарешті заплаче? Байдуже, однаково байдуже! Навіть якщо вона не буде рада мене бачити, ми це владнаємо. Тепер ми можемо, у нас є час і можливість. Більше не доведеться перейматись щодо їжі чи даху, тепер можна перейматись про нас. Ми все вирішимо, обовʼязково усе… 

– А у тебе що з руками? Пальців нема?.. – я бачив в погляді солдата щось нехороше, але не вірив у це. – Вибач, хлопче, ми не можемо тебе взяти. Наступний!

Вирішимо? 

– Але чому?! Я впораюсь, обіцяю! Будь ласка!

Мене відштовхнув наступний у черзі, солдат більше не звертав уваги на мене. Я і справді каліка. На що я сподівався? Ну от справді, на що?!

 

Я знову сидів біля багаття, знову тасував карти в руках. Я не міг витравити Липу з голови. Докоряв собі за тупість, за безглуздість, за боягузство. Я звинувачував себе у всіх гріхах, які робив і не робив, бо не зміг її сьогодні обійняти, не зміг зазирнути в її очі, не зміг посміхнутись їй.

Я був певен, вона пережила пекло за час, що ми не бачились, набагато гірше пекло, ніж було до цього. Це справді змінило її зовнішньо. Мабуть, їй довелось тяжко гарувати, що відобразилось на її тілі. Але з іншої сторони… вона мала гарний вигляд. Можливо, вона змогла знайти собі справжній дах, змогла купувати їжу, а не красти. Я ненавидів себе, бо не зміг розділити із нею це пекло. А ще ж колись хотів рятувати її! Зараз навіть згадувати смішно. Принаймні вона це пережила… 

Поволі страх лишатись насамоті відступав, самотність ставала подругою, сестрою. Тепер я прихилявся до її спини, вона чатувала, доки я спав, з нею я ділив їжу, їй показував фокуси. Засинав тепер я швидко, без страху. 

Відкривши очі, я побачив тліюче багаття. Недовго я проспав, якщо жаринки досі танцювали на ньому. Тоді повіки знову зліпились, я глибше закутався в одяг. Аж раптом почув стукіт хмизу, знову відкрив очі. Це була лише Липа, що підкинула хмизу в багаття, а тоді сперлась спиною на стіну і притягнула до себе ноги. Я підвівся не вірячи своїм очам, а вона одразу перевела погляд на мене, торкнулась моїх плечей, вкладаючи назад.

– Відпочинь. Сьогодні я на варті. 

І я послухався. Стільки усього хотілось спитати, але втома брала своє, відвойовувала потроху кожен шматочок моєї свідомості. Я знав, що вона не піде. Вона ніколи не кидала варти, завжди ставилася до цього відповідально. Це я часто відходив, тримаючи групу в полі зору, але не будучи поруч. А вона такого собі ніколи не дозволяла. 

Я знову прокинувся, вчуваючи метушіння. Вона підхопилась, намагаючись розбудити мене. Але відкрити очі ніяк не виходило. 

– Фокуснику, прокинься, будь ласка. Тобі краще прокинутись. Прокидайся, чуєш? 

Забагато звуків, занадто багато звуків довкола… Відкриваючи очі, я побачив як двері до складу відчиняли. Дідько! Занадто пізно! Не встигну сховатись чи втекти… Довелось просто сидіти і мовчки чекати на свою долю. 

До складу нарешті вдерлась дівчина. Вона одразу ж забачила мене і зупинилась, хитаючись. Мені прямо пощастило. 

– Здається, я не запрошувала нікого в гості. 

В її голосі звучала потворна усмішка. Я не міг перестати порівнювати цей голос із голосом Липи, Марі, Кішки та Тіні. Найбільше це збігалось із голосом Черниці, та навіть попри усю її підозрілість вона не здавалась аж настільки огидною як ось ця. І хотілось заперечити, адже я тут живу уже майже місяць і вперше її бачу, але вона не дала навіть рота розкрити: 

– Гаразд, дозволяю тобі лишитись. Будь чемним хлопчиком. 

Із гидкими смішками вона нарешті пройшла всередину, а тоді незграбно приземлилась поміж якихось порожніх ящиків і швидко заснула. Я досі не знав що саме відчуваю до неї – огиду чи співчуття.

Таке видовище не могло не відібрати у мене сон, тож мені лишалось розглядати стіни, стелю, ящики, залишки багаття і цю дівчину. Насправді вона не мала настільки жахливий вигляд, була непогано одягнена і доволі охайна. Було цікаво хто вона, звідки і чому зараз тут. А ще хотілось сподіватись, що у неї немає друзів. Гадаю, я зможу якось домовитись із нею, коли вона прийде до тями, але якщо вона не одна, це сильно ускладнить ситуацію. 

Думки знову і знову намагались йти вперед, прокладати дорогу в майбутнє, але нічого не виходило – я не бачив цього майбутнього. Шавлій дав мені ціль – стати військовим. Нам усім було достатньо піти в Гарнізон, це уже кращі умови, ніж жити на вулиці. Але я міг би піти в Поліцію, я зміг би пробитись в десятку, не просто ж так я був найсильнішим в групі! 

Я мав би хороше майбутнє. Отримував би хорошу зарплатню, жив би десь за Шіною, мав би якісь звʼязки, покарав би тих покидьків, які вбили батьків. Будучи в Поліції, я міг би захистити їх усіх. Хто зна, може мені б вдалось поміняти там щось на краще, втілити нашу мрію… Я був би хорошим поліціянтом. Але де це все зараз? Мабуть, лишилось в Герміні разом з моїми пальцями, згнило вже давно. 

Усе, що я робив до цього, було заради цього чудового майбутнього, заради кадетки. Ця ціль вигоріла, тож мені потрібна нова. Але яка? Знайти Липу? Я уже її знайшов, їй не треба моя допомога. Радше мені треба її допомога зараз… Знайти Марі? І що я можу їй дати? Де мені взагалі її шукати? Повернутись в Герміну? Чому вона взагалі не з Липою? 

Я знову і знову водив нігтями по шкірі голови, ніби це могло якось полегшити мої думки, прискорити пошук відповідей. Знадвору вже чулись звуки людської активності, отже світає. Люди починають готуватись відкривати свої ятки.

Якби ж тільки я міг спитати у Липи що сталось! Але як? Я не потраплю на зону кадетського училища, вона уся охороняється. Хіба що вона звідти вийде, але ж не буду я ночувати там щодня, виглядаючи її. Хоча, з усіх наявних варіантів майбутнього цей видавався найкращим. 

Ні, варто облишити її в спокої. Чому я так переконаний, що вона буде рада мене бачити? Особливо тепер. Добиватись зустрічі із нею, тому що я нещасний каліка і мені більше нема куди податись – ницо, занадто ницо. І з Марі так само. Треба починати її шукати тоді, коли я встану на ноги, коли буду не тягарем, а рятівником для неї. А це буде не скоро. 

Отже, зараз варто зосередитись на тому, щоб отримати стабільність, знайти роботу… 

Шлунок раптом прошила глибока судома. Треба поїсти… Як давно я не їв взагалі? Інстинктивно кидаючи погляд на багаття, я сподівався знайти там якусь смаженину, але марно. Тоді тільки я згадав, що мені сьогодні щось снилось. Це був хороший сон, я памʼятаю! Але що саме мені снилось? Вогнище, там було вогнище. А ще?.. Байдуже. Вогнище це вже добре. Мама завжди казала, що вогнище сниться на успіх. 

Краще спочатку вкрасти їжу чи шукати роботу?.. Байдуже, зловлю голуба сьогодні. Це буде швидше. 

Довелось ловити двох. Ймовірно, ця дівчина буде голодною, коли прокинеться. Не дуже хочеться, щоб вона забирала мою порцію. Обскубувати та патрати їх було вже чимось рідним. Суп хоч і був найкращим кухарем, але навіть він не зможе так швидко підготувати голуба до обсмажування… А тоді мене взяв смуток. Ловити та обскубувати голубів – це усі мої вміння на сімнадцять років? Чим взагалі мають займатись мої однолітки? Читати книжки? Можливо, грати на музичних інструментах, як ми з Марі колись? Чи співати, як Анна? Або ж вміти усе, як Липа колись? Але все це здавалось таким далеким, нереальним, ніби дитяча забавка. Невже справді хтось з моїх однолітків цим живе? Їм не потрібно перейматись про їжу, роботу, дах над головою? Не потрібно вміти заробляти і разом з тим не сильно залежати від грошей? Колись я заздрив їм. Зараз я відчував перевагу – колись їм усім однаково доведеться подорослішати. Можливо, навіть на краще, що я вже дорослий. В майбутньому на мене чекає менше болю і розчарування, а у них це ще попереду. 

– Що це ти смажиш? 

Як я і думав. Ніби стара кицька, вона витягнулась, розкидаючи руки, а тоді підвелась і по кривій лінії дійшла до мене. 

– Голубів. Візьми собі одного, коли будуть готові. 

– Воу, ти і справді хороший хлопчик… То хто ти такий? 

У світлі багаття і пізнього світанку, що пробивався крізь нещільно зачинені двері, я побачив її зелені очі. На мить зʼявився клубок в горлі, який не хотів ковтатись. Її волосся було темним, геть чорним. Вогонь кидав на нього жирний блиск.

– Що саме ти хочеш почути? Імʼя? Життєву історію? Родовід? 

– А що ти хочеш розказати? 

Нічого не хотілось їй розповідати. Я вже розказав усім своїм усе своє… 

– Мене звати Фокусник. Це й усе. 

Вона очікувано розсміялась. Сміх її звучав як жахливий скрип металу, хотілось або змусити її замовчати, або закрити вуха, але я стримався. 

– Фокусник? Ти впевнений, що це твоє імʼя? 

Вона звучала глузливо, ніби знала більше за мене, ніби краща, але я знав, що це маячня. Якщо вона тут, отже ані трохи не краща, знає не більше за мене. А якщо вона сміється з мого псевдоніму, отже знає навіть менше. 

– Який же ти кумедний! Можеш звати мене Астою, Фокуснику. – Вимовляла вона моє імʼя, наче образу. 

– Це твоє справжнє імʼя?

– Звісно. А чому я маю його приховувати? Немає людей, яким би я була настільки небайдужа, щоб вони розшукували мене. Та й загалом… уся ця маячня з розшукуванням – повна нісенітниця. Цим лякають, але не більше. 

– Ти не маєш рації.

Її зелені очі блимнули ненавистю, вона прийняла мій виклик. 

– Я обнесла своїх предків, вкрала у них найдорожчу наркоту. За таке вони мали б знайти мене і продати кудись, але як бачиш. – Вона показово розвела руками. – Усім нехіть за мною бігати. 

Я заздрив їй. Мабуть, вона була залежною як і Дуб, але вона принаймні мала своє імʼя. Для неї, певно, це нічого не означає, та я багато б віддав, щоб представлятись так, як мене назвали батьки. Хотілось якось продовжити свій рід, дати своєму прізвищу нове життя. Я любив імʼя Фокусник, воно таке ж рідне мені як і Віктор. Імʼя Віктор – чи не єдине, що лишилось у мене від батьків. Імʼя Фокусник – чи не єдине, що лишилось у мене від Шавлія. Хотів би я їх якось сумістити, користуватись обома одночасно. Але у мене не було жодної ідеї як це можна було б зробити. Я почувався малою дитиною, бо був зараз таким немічним як і діти. 

– Тобі пощастило, але не факт, що пощастить іншим. 

Іншим… кому? Чому я досі поводжусь так, ніби є частиною якоїсь групи? 

– Час покаже. 

Голуби нарешті були готові, тож ми почали снідати, розбираючи їхні кістки в пошуках мʼяса. 

– Ти сама тут? 

– Сама. Боїшся, так? 

– Не хочу мати проблем. 

Опісля сніданку, я рушив до річки, щоб вмитись, а тоді почати шукати роботу. Я гадав, що Аста лишиться на складі, але вона чомусь увʼязалась за мною. Причиною була її нудьга, що мене дещо бісило, але гримати на неї не хотілось. 

Раз за разом я обходив кожну ятку, кожен магазин у місті пропонуючи свою допомогу майже за безкоштовно. Знову і знову я ховав свою правицю, бо не хотів видаватись зіпсутим, непотрібним. Люди звикли вірити у перше враження, у першу побачену картинку. Вони не будуть чекати, доки я доведу зворотнє, не будуть вірити моїм словам, виправданням. Я це знав. І все одно виправдовувався, намагався переконати їх, що вони помиляються, щойно їхні очі сірішали при погляді на руки.

Ближче до вечора ми з Астою вкрали і поділили хлібину. Вона була геть гумова, але смакувала чудово. Як і завжди. Я навіть не помітив, як ми опинились на якомусь даху, спостерігаючи за першими зорями. 

– Навіщо ти так вперто шукаєш роботу? 

– Щоб вибратись звідси.

І справді хотілось вибратись, але я не знав звідки, точніше не знав як позначити територію, з якої хочеться втекти. Але я був певен, що вона мене в цьому зрозуміє, що вона теж тут знаходиться і теж потребує свіжого повітря. Та Аста знову засміялась гидким скрипучим сміхом. 

– Фокуснику, ти такий наївний! Звідси неможливо вибратись.

– Чому ти так думаєш? 

– Назви хоч одну людину, яка вибралась. 

Увесь час я настільки покладався на ідею Шавлія, що навіть не задумувався про це. У мене не було причин не вірити йому. Але зараз і причин вірити нема. Де він сам? Де інші? 

– Одна дівчина з моєї колишньої групи вибралась… Насправді я просто не знаю що ще можна зробити із власним життям. Вбивати себе зараз якось тупо, але що ще я можу зробити? Це єдиний вихід, який я бачу. 

Я очікував почути вже звичні знущання, звинувачення у наївності чи тупості, але вона мовчала. Переводячи погляд на неї, я на мить злякався – зараз вона була, на диво, зібрана та серйозна, завдяки чому нагадала мені Липу, що колись сиділа поруч зі мною так само, в чиїх очах так само відбивались зорі. 

– Я не памʼятаю коли батьки присіли на наркотики, це просто сталось. Мій старший брат теж втягнувся в це, навіть пишався, вважав це дорослим і крутим. Щоб не відставати, я теж підсіла… Ми крали у батьків зазвичай, невеличкі порції, щоб вони не помітили. Потім брат втягнувся у двіж, почав працювати і дози були більшими. Але його вистачило лише на декілька місяців… Згорів від передозу. Тоді я отямилась, мені стало страшно. Я не вживала, бо мені хотілось вибратись… Я намагалась жити звичайним життям, як усі дівчата. Батьки не діймали мене, вони не були настільки жахливими, тож це було легко. Я навіть змогла витримати трохи ломки, але… знаєш, я так старалась і нічого навколо не мінялось. Я робила усе, що тільки могла, але цього не було достатньо. Я терпіла ці кляті судоми, щоб наступного дня мені ще глибше викручувало кістки. Тоді я зрозуміла, що воно того не варте. Це тупо безкінечне коло страждань. І краще вже смиренно рухатись за потоком, ніж намагатись зламати чолом істину. Я вирішила, що не обовʼязково вибиратись – можна просто створити ілюзію. Завдяки наркоті я можу далі йти по цьому колу, але з заплющеним очима, уявляючи квітучу галявину, де мене чекає брат із повним кошиком домашньої їжі. Ілюзія дешевша за реальність і набагато приємніша… Тож навіщо намагатись міняти реальність, коли можна жити в ілюзії?

Нарешті вона відірвала погляд від своїх ніг, якими махала в повітрі, і поглянула на мене. В її очицях я бачив лише покриту товстим шаром інею мертву рослинність. Це лякало.

Але найбільше лякало те, що я однозначно програю в цій битві переконань. На чому базуються мої переконання щодо наркотиків? Виключно на Дубі. Я розумів, що колись цього буде мало, але дотепер мене все влаштовувало. Та зараз… Змальована нею перспектива здавалась не такою жахливою. І хоч я знав, що це неправильно, але сказати нічого не міг, жодних аргументів не було. 

– Я знаю що ти хочеш сказати. Хочеш засудити, бо наркотики – це погано. Що ж… твоє право. Але ти цього не говориш, отже сумніваєшся. Знаєш чому? Бо тобі навʼязали ненависть до наркотиків, це не твій власний вибір.

Злість миттю прилинула до очей, я почув власне серцебиття у скронях. Хоча я і сам не знав звідки взялась уся ця ненависть. В чомусь, може, вона мала рацію… 

– Моя сестра померла, бо наш друг поміняв нас на дозу. Ти вважаєш це навʼязаним? 

– Він сам її убив чи що? 

– Він привів до нас рейдерів.

– Гадаєш, рейдери не прийшли б до вас без нього? Чи, може, він не міг проміняти вас на щось інше? 

Ні, я не міг із цим змиритись. Не міг! 

– Ти звинувачуєш його не в зраді, а в наркоманії. Але правда в тому, що він міг зрадити і без наркотиків. Тож це проблема виключно твого друга і наркотики тут ні до чого… Знаєш, найкращий спосіб визначитись зі своєю думкою щодо чогось – спробувати це на власному досвіді. Лише так ти зможеш бути обʼєктивним. 

Та нізащо в житті!