5.

– Ти впевнений, що Джисон має стажуватись саме у мене? В плані… У мене не зовсім той відділ, в якому зазвичай проходять стажування на останньому курсі університету.

– Так. Це не обговорюється.

Мінхо прийшов раніше призначеного часу. Батько подзвонив зранку і попередив про зустріч. Наголосив на обов’язковій присутності Мінхо. Нічого не залишалось, як відкласти фінансові звіти і піднятись на поверх вище. Секретар принесла дві чашки кави. Мінхо похмуро обдумував батькове рішення.

– Я давно вирішив, що Джисон має приєднатись до сімейної справи. Точніше, ми вирішили це ще з Хан Мін Хьоком багато років тому. Як ти пам’ятаєш частина акцій і половина тієї гілки бізнесу, якою зараз керуєш ти, належала Мін Хьоку, – пан Лі розслаблено провів долонею по волоссю. – Справедливо, якщо Джисон продовжить справу батька.

Мінхо вважав це ніхріна не справедливим. Джисону випав шанс жити звичайним життям і бути вільним від всього того липкого криміналу, яким жив Мінхо останні чотири роки. Без постійного стресу і страху за життя людей, що його оточували. Без балансування на межі між життям та смертю, якщо зробиш один невірний рух. Без рук, перемазаних кров’ю по лікоть. Мінхо не шкодував, що його життя звернуло на цю дорогу. Він сам обрав його, сам тягнувся за батьком і сам погодився на все, що йому піднесли на тарілочці. І він був вдячний за кожний прояв довіри і любові батьків.

Але Хан Джисон не заслуговував на життя у постійній пітьмі прихованого Сеулу. Він був молодим, перспективний і привабливим хлопцем, міг побудувати своє життя законослухняними способами. Мінхо хотів, щоб хлопчик, якого він колись давно витягнув із розстріляної машини, мав змогу створити нормальне майбутнє.

В двері постукали, а потім до кабінету зайшов Джсон, поправляючи сумку на плечі.

– Добрий день, дядьку, – він коротко вклонився і простягнув руку пану Лі и Мінхо. – Привіт.

Мінхо кивнув.

– Добрий день, Джисоне. Радий бачити, – пан Лі жестом запросив присісти. – Сідай.

Джисон присів на вільний стілець біля Мінхо і кинув сумку на підлогу. Книжки всередині глухо приземлились на килим.

– У тебе добре, Джисоне? В університеті немає проблем?

– Все добре, дядьку. Дякую.

– Чудово, – пан Лі тепло посміхнувся. – Отже, перейдемо одразу до справи, у мене за годину зустріч, – чоловік подивився на годинник на зап’ястку і пригладив сивувате волосся. – Мінхо не підтримує моє рішення, але я давно вирішив, що коли ти повернешся з навчання, то маєш стати частиною нашої компанії. Насправді, ми з твоїм батьком вирішили це багато років тому, – Джисон напружився. – Ми з Мін Хьоком разом будували цю компанію, починаючи з низів. Саме тому давно вирішили, що нашими наступниками, коли прийде час, стануть наші діти. Мінхо, Фелікс і ти, Джисоне.

– Олівія? – тихо спитав Мінхо, не підіймаючи погляд на батька.

– Звісно і Олівія, але ще зарано говорити про її приєднання. Вона тільки перейшла на другий курс. І її обов’язки будуть менш… специфічними.

Джисон звів брови на переніссі, не зовсім розуміючи до чого вів дядько. Вже сама новина про приєднання до «Лехан Груп» ввела хлопця у ступор. Він, звісно, знав, що пан Лі відноситься до нього, як до члена родини, але ніколи не думав про те, що озвучив дядько.

– Так от, всі наші діти мають успадкувати частини компанії і керувати різними видами діяльності, – чоловік склав руки перед собою на столі. – Колись я пообіцяв це твоєму батьку, а він мені. А я стримую свої обіцянки. Єдиною умовою, яку ми поставили одне одному було те, що всі ви маєте закінчити навчання, перш ніж мати можливість доєднатись до сімейного бізнесу. Але так як вам з Феліксом залишилось навчатись не так багато часу, то, вважаю, умова виконана. Звісно, я мав повідомити тебе про це приблизно у тому ж віці, що і Мінхо, але ти так сильно хотів навчатись за кордоном, що я не міг тебе змушувати залишитись і вирішив почекати ще кілька років.

Джисон завмер. Він дуже сильно не хотів, щоб тема його життя в Італії ще хоч колись підіймалась, а особливо в колі його названої родини. Хан опустив очі і вдавано розслаблено поклав руки на дерев’яні підлокітники стільця.

– До чого ви ведете, дядьку? – Джисон, як і Мінхо, не дивився в очі пана Лі.

– Ти ж не думав, що твій батько залишив тебе без спадку?

– Всі його рахунки перейшли до мене після повноліття.

– Рахунки так, стали твоїми. Але це не все, – пан Лі підтягнув до себе чорну шкіряну папку. – У цій папці документи, які свідчать про те, що ти є акціонером компанії. Відсоток гарний.

Джисон і Мінхо одночасно підвели погляди і подивились на пана Лі.

– Акціонер? – тихо перепитав Джисон.

– Так, – підтвердив чоловік. – Я оформив документи після смерті Хан Мін Хьока. Активи були заморожені. До сьогоднішнього дня.

Джисон переводив здивований погляд з пана Лі на папку і назад. Слова чоловіка вихором крутились у його голові, але ніяк не знаходили собі місця. Мінхо поряд тихенько хмикнув.

– Проте, разом з цими документами до тебе переходить і частина бізнесу разом з великою відповідальністю. Частина тобі, частина Мінхо.

Хан повернув здивований погляд на Мінхо. Лі все ще не підводив погляду, роздивляючись щось у своїй чашці. Ззовні він здавався розслабленим, але по міцно стиснутій щелепі було помітно, що він напружений, мов пружина спускового гачка пістолета.

– Джисоне, ця частина вкрай важлива і вкрай ризикована. Подробиці тобі розповість Мінхо, коли настане час твого стажування. Але, думаю, ти не будеш надто здивованим, коли дізнаєшся суть.

Звучало загадково, але Хан стримався від коментарів. Він добре знав, що пан Лі продумує свої слова і вчинки на кілька кроків вперед. А ще він не терпить, коли з ним сперечаються.

– Маю зізнатись, що подробиці не будуть для тебе чимось новим. Поки ти навчався в Італії, я кілька разів дізнавався, як твої справи.

Ні…

– Вибач, я дуже переживав за тебе, – губ чоловіка торкнулась легка посмішка. – Тому дещо дізнався про твоє життя.

Зупиніться…

– Скажу чесно, я не був дуже радий дізнатись деякі подробиці. Ти ще той відчайдух, Джисоне.

Кавальканді…

Пальці Джисона міцніше стиснулись навколо підлокітника. Дихати ставало важче. Він намагався залишити це прізвище позаду.

– Те, що я почув, неабияк вразило мене, але ти встигав відмінно вчитись, знайшов друзів і був щасливим.

Не був…

– Тому я вирішив не втручатись.

Потрібно було втрутитись…

Мінхо краєм ока стежив за Ханом. У повітрі відчувалась тривога. Здавалось, Джисон зараз вибухне.

– Батьку, вибач, твоя зустріч, – випалив Мінхо, нагадуючи батьку про час. Поруч почувся тихий протяжний видих. – Я все розповім Джисону згодом. Обдумаю все, вирішу, з чого краще почати знайомство зі справами… Тобі немає, про що турбуватись.

– Не сумніваюсь у тобі, синку. А мені і справді час поспішити.

Джисон машинально підняв сумку, попрощався з дядьком і вийшов з кабінету. Думки роїлись в голові наче оси у вулику, і кожна була гучніша за попередню. Незважаючи на кондиціонери, повітря у приміщенні здавалось густим і важким. Хан обдумував слова пана Лі і кожна нова здогадка була гірша за іншу. Він намагався зрозуміти, які саме подробиці не подобались дядьку. Але всі думки зводились до одного: будь то життя, яке вів Джисон, стосунки з Мірко, його сімейний «бізнес» чи навіть вся родина Кавальканді – нічого з цього не мало виходити далі, ніж його власні спогади. Ніхто з його оточення не мав дізнатись, яким насправді було його життя у ці три роки.

Хан навіть не помітив, як вийшов на вулицю, поки теплий травневий вітерець не торкнувся палаючих щік. Джисон провів долонею по обличчю і важко видихнув.

– З тобою все добре?

Джисон смикнувся від несподіванки і повернув голову в бік Мінхо. Чоловік стояв поруч, підпалював цигарку і очевидно навмисне уникав погляду хлопця. Хан навіть не звернув уваги, що він пішов за ним аж на вулицю.

– Батько іноді буває прямолінійним, вибач його за це, – спокійно і трохи відсторонено сказав Мінхо. Їдкий дим зірвався з ідеально окреслених губ.

– Це не проблема, – так само тихо відповів Джисон, зібравши до купи залишки самовладання.

– Сподіваюсь. Не знаю, про що він казав, але він буде згадувати про це знову, – Мінхо перевів погляд на Джисона і подивився прямо йому в очі. – І ти маєш бути до цього готовим.

Джисон кивнув. Від погляду чіпких чорних очей по спині пробігли мурашки.

– Зайди до мене в офіс десь між іспитами. Я маю тобі дещо розказати про специфіку нашої роботи…

– Дідько! Іспит… – Джисон різко скинув руку і подивився на годинник. – Ай, щоб його!

– У тебе сьогодні екзамен?

– Так, от прямо через пів години.

– Я відвезу тебе.

Мінхо гнав об’їздними шляхами, минаючи затори і великі скупчення машин. В салоні пахло так само приємно, як і минулого разу – шкірою і самим Мінхо. Джисону подобалось. Це з якоїсь дивної причини заспокоювало. Але пальці продовжували нервово перебирати застібку на сумці, чого сам Хан не помічав. Помітив Мінхо.

– Не нервуй, – сказав він на одному із світлофорів, накривши долоню Джисона своєю. По шкірі розлилось тепло від цього простого доторку. Хан майже задихнувся повітрям.

– Знаєш, не кожного дня перед екзаменом тобі повідомляють, що ти стаєш співвласником частини великого бізнесу, – Джисон нервово посміхнувся.

– Не думай про це, пізніше порефлексуєш. Це було неминуче. Ця частина – спадок твого батька.

– Ти знав про рішення дядька?

– Знав про його впевнене бажання втягнути тебе в це, але не про акції. Проте я не здивований. Ніхто до кінця не знає, що приховує у своїй голові Лі Джи Ук. Можливо, лише мама і я не впевнений, що стовідсотково.

Мінхо припаркував машину на стоянці університету. До іспиту залишалось якихось сім хвилин.

– Подзвони, коли надумаєш прийти, – сказав Мінхо, простягнувши візитку.

– У мене є твій номер, – тихо пробурмотів Джисон, але забрав з рук Мінхо глянцевий папір. Мінхо вигнув брову. – Я знаю тебе все життя, думаєш я так і не записав твій номер за двадцять років?

– Логічно. Успіхів на екзамені.

– Дякую.

***

Чанбін розвалився на шкіряному дивані і гортав стрічку Інстаграму, коли Мінхо увійшов до кабінету. До свого другого кабінету у непримітній триповерховій офісній будівлі Каннаму. Тут все було по-іншому, ніж у офісі компанії, від облупленої фарби на фасаді до вузьких коридорів з поганим освітленням. Але чомусь у цьому осередку злочинності з нальотом атмосфери кінця минулого сторіччя Мінхо почувався краще, ніж у вилизаному сучасному офісі з яскравим освітленням і квітковими вазонами у вестибюлях.

– Ну ти б хоч зробив вигляд, що до кабінету увійшов начальник, – буркнув Мінхо і потріпав Чанбіна по волоссю.

– Та ніхто наче не дивиться, – відгукнувся друг, але сховав телефон до кишені.

– Ти перевірив звіти по боржниках?

– Так. Ось цей унікум, – Чанбін вказав пальцем на папери, які лежали на столі. – Він вдруге прострочив виплату займу.

Мінхо пробіг очима по документу.

– Я його не знаю. Скільки часу минуло від останньої виплати?

– Два місяці. Я направляв до нього хлопців минулого місяця. Сьогодні до нього навідаються гончаки і нагадають про повернення боргу.

– Добре. У мене немає ніякого бажання бути благодійником, – Мінхо втомлено стиснув перенісся.

– Щось сталось? Ти якийсь загружений.

– Та нічого наче надприродного. Просто батько сьогодні прозоро дав зрозуміти, що у мене немає права голосу у тому, що у нас тут з’явиться стажер, який по суті нікуди не впірався…

– Пан Лі таки вмовив тебе?

– Не те щоб. Він просто відписав хлопчику частину акцій і цього бізнесу, – Мінхо обвів рукою кімнату.

– Що? Ось так просто? – брови Чанбіна поповзли вгору від подиву. – Чому ти не наполіг на своєму? Ти більше чотирьох років поклав на те, щоб все тут працювало як годинник!

– Ти давно спілкувався з батьком? – спокійно спитав Мінхо і вигнув брову. Чанбін за мить здувся. – Частина цього бізнесу належала Хан Мін Хьоку, батьку Джисона. Тому мій батько вирішив згадати свої обіцянки покійнику і нав’язати мені цю наївну дитину у якості партнера. І знаєш, що найгірше? Він не дає Джисону навіть примарної можливості на нормальне життя. От скажи мені, навіщо молодому і перспективному хлопцю втягувати себе у торгівлю наркотиками і лихварство?

– Я щось трошки не доганяю, – Чанбін звів брови на переніссі. – Тебе зараз хвилює доля хлопця і його світле майбутнє, а не те, що у тебе буквально забирають частину компанії?

– Компанія по суті батькова…

– Ага, але під кулями ходиш ти.

– Я сам обрав цей шлях, як і ви з Крісом. Але його просто ставлять перед фактом. Це ніхріна не справедливо.

– Ну, тут я згоден.

Повисла тиша. Чанбін кинув кілька оцінюючих поглядів на Мінхо і криво паскудно посміхнувся.

– Чого шкіришся? – Мінхо покосився на друга. – Ти зараз хочеш ляпнути щось огидне?

– Він тобі подобається?

– А? – Мінхо кілька разів кліпнув. Слова Чанбіна не одразу знайшли місце у його стомлених думках.

– Точно, подобається, – Со засміявся наче ультразвук, дзвінко і голосно. Мінхо зморщився.

– Не вигадуй, – Мінхо закотив очі. – Не в цьому справа. Просто…

– Так, так, вигадуй відмовки, Лі.

– Я тебе зараз викину з вікна, – вдавано байдуже пригрозив Мінхо.

– Ну, ти можеш спробувати, – Чанбін криво посміхнувся з виглядом людини, яка знає більше, і вирівняв спину, вип’ятивши накачані груди і розправивши широкі плечі.

Мінхо знову закотив очі з невдоволеним фирканням.

***

Чонін останнім вийшов з будівлі університету і легко посміхнувся. Приємний післяобідній вітерець розтріпав волосся, вивітрюючи з голови останні залишки нервозності від екзамену. Вони всі успішно склали іспит і тепер на цілий тиждень були майже вільні перед наступним. Друзі чекали десь на території університету, але коли Чонін вже збирався набрати номер Фелікса, на екрані телефону з тихою вібрацією з’явилось ім’я того, кого зараз чути не хотілось.

«Батько»

– Алло?

– Ти вже вільний? – холодний голос батька пролунав з динаміка без привітань.

– Так, ось щойно вийшов з університету. Отримав високий бал, – поспішив додати Чонін, ніби виправдовуючись.

– Добре. Я сьогодні уклав угоду з Юн Сон Хо.

Всередині щось глухо обірвалось і шлунок неприємно нервово скрутило. Чонін боявся цього дня.

– Вітаю, батько, – беземоційно видавив з себе Чонін.

– Це я маю тебе привітати, Чоніне. Ми ще не вирішували ніяких питань стосовно весілля, але воно відбудеться цього року. Коли приїдеш додому, то познайомишся з Юн Хе Рі.

– М, добре. Як скажеш.

– Добре, – чоловік на кілька секунд замовк, ніби хотів сказати щось ще, але промовчав. – У мене ще є важливі справи. Зателефоную пізніше.

– Бувай.

Чонін скинув виклик і важко зітхнув. До горла підступав зрадливий клубок, очі щипало від виступаючих сліз. Хотілось кричати, плакати і звинувачувати світ у всіх несправедливостях долі. Але на лавці вглибині маленького університетського парку сиділи друзі. Фелікс підставив обличчя під теплі промені сонця, Синмін лежав на лавці з заплющеними очима, навіть Хан виглядав більш менш розслаблено. Чоніну нічого не залишилось, як заштовхати усі свої переживання подалі, залишаючи їх на потім, і рушити в бік друзів.

***

– Я тобі кажу, буде весело, – не замовкав Чанбін в динаміку телефону. – Бери своїх друзяк і підвалюйте до мене додому.

– Чанбін, ти на гучному зв’язку, вони тебе і так чують, як і весь торгівельний центр…- Фелікс закотив очі від надто галасливого Чанбіна. Він вже спіймав на собі кілька невдоволених поглядів відвідувачів магазину, в який вони зайшли, коли гуляли по торгівельному центру.

– От і добре! Народ, згрібайте свої милі зади в свої маленькі рученята і підвалюйте в районі шостої. Вип’ємо пива, пограємо в ігри, те се, хуйо-мойо… Залишилось лише виштовхати Мінхо з офісу, але цю задачку з зірочкою беру на себе.

– В принципі, я не зайнятий, – Чонін знизав плечима.

– Я теж збирався лише деградувати в Геншині до пізньої ночі, – ліниво промовив Синмін. – Тому можна сказати теж не зайнятий. Джисон?

– Вільний наче птах у польоті.

– Ми згодні, – відказав за всіх Фелікс.

– Пфф, ще б ви відмовились, мальки, – Чанбін хихонув. – Окей, чекаю в районі шостої. Па-па, дітлахи!

– Кого це він дітлахами назвав?! – обурився Синмін, але Чанбін вже скинув виклик.

Фелікс скинув виклик. Вечір обіцяв були цікавим.