6.

Лежати на запилюженому бетоні посеред занедбаного складу було холодно. Все тіло ломило, ребра нили найбільше там, куди прийшовся останній удар. Здається, одне з них було зламане. Він почув нудотний хрускіт, коли начищений носок черевика впився у його тіло. Джисон відчував металевий присмак у роті і біль у губі. Один з покидьків Кавальканді розсік її точним ударом. Перед очима пливло, голова боліла, а серце калатало так, ніби ладне було вистрибнути з грудей. Опіки під правою ключицею пекли вогнем. Йому здавалось, що сеньйор Кавальканді досі притискав цигарку до гладкої шкіри, поки двоє його поплічників тримали Джисона на колінах, заломлюючи руки за спину. У скроню більше не впивався метал ствола Беретти, але Джисон досі відчував його фантомний холод. Навколо було тихо, лише його важке дихання відлунювало від порожніх стін. Вони пішли, залишивши його на брудній підлозі складу на околиці Мілану. Він дозволив собі заплакати.

Джисон провів пальцями по широкому темному татуюванню під правою ключицею, відчуваючи круглі рубці на шкірі. У грудях стиснулось. Не від болісних згадок про удари по ребрах, а від усвідомлення того, що він не зміг захистити себе і те, що тоді було важливим. Зараз, озираючись назад, Хан вже не був до кінця впевненим, що це «щось» було тим, за що варто було боротись. Як виявилось, боровся лише Джисон.

Телефон на ліжку завібрував, сповіщаючи про нове повідомлення в Інстаграмі.

Анджела Россі: «Джи, де ти? Не мовчи. Майже рік пройшов. Я не на жарт хвилююсь.»

Джисон вдягнув чорну вільну футболку, ігноруючи повідомлення.

***

Квартира Чанбіна на десятому поверсі новобудови була не дуже великою. Вона виглядала обжитою і затишною, як для лігва холостяка. На зручному дивані розкидані подушки, на бильці висів м’який плед, для кожного гостя підготовані капці, а у вітальні причаїлись кілька вазонів з квітами. Джисон не очікував, що у голосного Чанбіна така затишна квартира. Сам господар зустрів гостей у м’яких сірих спортивках і звичайній чорній футболці, що разюче відрізняло його від серйозного юриста у дорогому костюмі. Зараз він здавався таким само м’яким і затишним, як вся ця квартира.

– Завалюйтесь, – Чанбін махнув рукою в сторону вітальні і забрав у Фелікса пакети з алкоголем. – Почувайтесь, як вдома. Тільки в крісло під вікном не сідайте, це місце Мінхо. Кріс! – вигукнув він в сторону кухні. – Поклади телефон, бо я його зараз викину. Забудь про ту відьму на один вечір. На, попий пивка.

– А брат мій де? – спитав Фелікс, по-хазяйськи розвалившись на дивані.

– Тобі римовано відповісти? – Чанбін підтягнув до столика одне крісло-мішок. – Написав, що вже їде. Я не казав йому, що зібрав компанію, тому він деякий час буде невдоволений. До першої пляшки.

– Ну ти ризикований, – Фелікс криво посміхнувся.

Джисон присів поруч з Феліксом, роздивляючись вітальню, поки Чанбін знайомився з Чоніном і Синміном. Ніяково не було, але всередині залишався осад від ранкових новин і здачі іспиту, Хан майже відчував його на язиці. Він ще не до кінця зрозумів, що відбулось вранці в офісі пана Лі, але вже відчував, що життя тепер зміниться доволі відчутно.

Чанбін увімкнув музику на фоні, розставив на столі пляшки з пивом, піццу і декілька дрібних закусок. Фелікс вів себе так, ніби бував у цій квартирі мінімум раз на тиждень протягом кількох років. Чонін і Синмін легко вливались в атмосферу, ніби теж не відчували себе новачками у компанії. Кріс сидів у кріслі-мішку з похмурим виразом обличчя. Його телефон вібрував від повідомлень час від часу. Чоловік читав їх, але майже не відповідав.

– Джисон, тримай, – Чанбін простягнув йому пляшку пива.

– Ем… Я не п’ю алкоголь.

– А… А що так? Здоровий спосіб життя? – Чанбін сів в крісло-мішок поруч з Крісом, окинувши поглядом підкачані руки і груди Хана.

– Типу того, – Джисон легко посміхнувся.

– Похвально. О, здається Мінхо прийшов.

Мінхо на автоматі набрав код від вхідних дверей. В квартирі лунав гомін кількох голосів. Лі звів брови на переніссі. Він скинув взуття, пройшов до вітальні і на мить застиг на місці. У кімнаті сиділи не лише Кріс та Чанбін, а і його брат з друзями. Чанбін не попереджав, що окрім них буде хтось ще.

– Подивіться, хто виліз зі своєї мушлі! – вигукнув Чанбін. – Де ти так довго?

– Затори, – просто відповів Мінхо, потиснув руки всім присутнім і сів у своє крісло. – Що за привід такий, що ти вирішив зібрати компанію? – Лі потягнувся за пляшкою.

– Та вирішив, що давно не збирались. А тут ще привід є, хлопці екзамен склали.

– О, вітаю, – Мінхо обвів поглядом всіх молодших, на мить затримавши погляд на Джисоні.

Вечір протікав спокійно і приємно. Після кількох пляшок розмови велись невимушено, ніби вони проводили час в такій компанії багато років. До відео ігор справа так і не дійшла, але знайшлись спільні теми для розмов. Мінхо спостерігав за дивною компанією зі свого крісла, потягуючи другу пляшку пива. Він давно не почував себе таким розслабленим і це йому подобалось.

– … і от я три години вичитував додаток до договору на оренду складів. Там шрифт такий дрібний, що у мене очі ледь не витекли! – Чанбін голосно обурювався стосовно роботи. – Кажу вам, юрист великої корпорації – це не те, що показують у серіалах!

– Хьон, ти хоча б отримуєш за це гроші, – скептично відгукнувся Синмін. – Я на минулому тижні три години читав методичку з правознавства, щоб просто зрозуміти, що я нічого не розумію. Безкоштовно!

– А я вже місяць не можу добитись від професора Чхве позитивної відповіді по дипломній роботі, – Чонін скривився від згадки про викладача. – Він кожного разу завертає мою роботу і знаходить якісь нові недоліки.

– Ти не один такий, Чоніне, – відгукнувся Джисон, розслаблено сидячи на підлозі, поки Фелікс масажував його плечі. – Мою роботу він теж постійно критикує. Треба ж було обрати його керівником дипломної…

– Можемо завітати до нього на кафедру… – сказав Кріс, відкладаючи телефон на підлогу. – Як представники служби безпеки. Подивимось в очі. Поспілкуємось.

– Чані, твій погляд лякає навіть кавоварку зранку, – хихонув Фелікс. – А ми хочемо все таки отримати дипломи, а не кримінальне провадження.

– Ее, не такий я страшний, алло, – Кріс весело посміхнувся до маленьких ямочок на щоках. Чонін не відводив від нього погляд. – Коли це я кого лякав своїм поглядом?

– Тобі нагадати? – одночасно спитали Чанбін і Мінхо.

– Ой, та йдіть ви. Робота у мене така.

– І ти виконуєш її бездоганно, – Чанбін передав другу ще одну пляшку пива.

І знову розмова протікала невимушено. Крісу і Чанбіну вдавалось балансувати між темами роботи і навчання, не видаючи своїх справжніх зобов’язань. Вони майстерно обходили розмови про суть своєї роботи, прикриваючись легальними положеннями в компанії. Мінхо продовжував спостерігати за ними. Всередині щось стискалось від усвідомлення того, що друзі так звикли жити між двох світів, що навіть напідпитку не видавали жодних подробиць і не давали натяків на нечистоту своєї діяльності. Від цього ставало трохи сумно. Він втягнув їх у свій нелегальний бізнес і був винним у тому, що Крісу і Чанбіну доводилось замовчувати надто багато речей.

Мінхо перевів погляд на Фелікса і Джисона. Зовсім скоро ці двоє теж стануть частиною його життя. І якщо за Фелікса можна було не хвилюватись, у брата завжди була можливість займатись лише легальними справами «Лехан Груп», то у Джисона такого вибору не було. Сьогодні батько власноруч втягнув хлопця до небезпечної гри, не залишаючи можливості відмовитись.

Мимоволі думки повернулись до ранкової розмови з Чанбіном. Слова, кинуті другом, щоб подражнити, свердлили втомлений мозок, як настирлива муха. «Він тобі подобається». Мінхо відганяв ці слова весь день, списуючи все на втому і любов Чанбіна висаджувати у свідомості людей свої власні думки. Але зараз, у напівтемряві кімнати, здавалось, всі захисні бар’єри, які Мінхо вибудовував всі ці години, починали тріщати по швах. Можна було знову списати все на втому і алкоголь, але з-під глибокої горловини футболки Джисона проглядала темна фарба татуювання, що розливалась грубими завитками під правою ключицею, і Мінхо не міг відвести погляду.

– Ах… Так… Так, ось тут… – з губ Джисона несподівано зірвався хрипкий, неочікувано глибокий і задоволений стогін, коли Фелікс надавив на особливо болючу точку на його шиї. – Боже, сильніше…

Звук розрізав тишу кімнати. Для Мінхо він пролунав надто гучно і по-особливому інтимно. Мінхо відчув, як по тілу пробігає хвиля напруги. Він міцно стиснув пляшку з пивом, переводячи погляд на обличчя хлопця, на заплющені очі, розтулені пухкі губи, на вигин шиї. У Джисона завжди була така гарна шия? Цих вигинів раптово захотілось торкнутись. Відчути під пальцями м’якість медової шкіри і пульсацію вени. Втомлений мозок, позбавлений фільтрів, миттєво підкидав яскраві, непрохані картинки. Не з цієї вітальні.

Мінхо різко відвів погляд і відпив з пляшки, намагаючись відігнати від себе і заспокоїти те дивне, що ворухнулось всередині від одного лише погляду на Джисона. Він спіймав на собі погляд Чанбіна. Друг дивився в очі, легко посміхаючись. Мінхо чекав на коментар, на черговий підкол, але юрист продовжував посміхатись з виглядом людини, яка щойно знайшла підтвердження своїй нещодавній теорії і спіймала злочинця на гарячому. Кінчики вух Мінхо почервоніли.

– Давайте пограємо в правду або дію, – голос Чоніна, веселий від алкоголю, вивів Мінхо з в’язких думок. – У кого порожня пляшка?

– Лінь рухатись, – підхопив Кріс. – Давайте в «Я ніколи не…». Правила прості і рухатись не треба. Хто це робив, той п’є.

Пропозицію підтримали одноголосно. Мінхо лише кивнув, відкриваючи нову пляшку.

– Хто починає? Оберемо в КНП? – спитав Чанбін.

– Хто запропонував, той і починає, – Фелікс відкинувся на спинку дивану.

– Окей, – Кріс прочистив горло. – Я ніколи не засинав на роботі чи навчанні, – Кріс хитро подивився на Чанбіна.

– Ой, ну ти і нудний, Чані. Це було всього один раз! – Чанбін відпив пива. За ним повторили Чонін, Фелікс і Джисон.

– Ти заснув на нараді! – нагадав Мінхо. – Батько тебе ще пів року підколював.

– Ну, нарада була нудна, а я був з похмілля, – посміявся Чанбін. – Так, моя черга. Я ніколи не плутав імена дівчат під час спілкування, – і відпив з пляшки. Фелікс зробив ковток.         – Малий ловелас! – Чанбін дзвінко розсміявся.

– Я був п’яний, а їх було багато! – пробасив Фелікс. Джисон низько засміявся на обурення друга, а Мінхо знову відчув, як мурашки побігли по шкірі.

– Я ніколи не закохувався у когось значно старшого за себе, – тихо вимовив Чонін, червоніючи щоками.

Джисон опустив погляд і потягнувся за келихом з колою. На диво Фелікс і Чонін теж відпили зі своїх пляшок. Як і Кріс.

– Ну, це було легко, – хихонув Бан. – У двадцять дев’ять років чого тільки не було. Синміне, черга.

– Я ніколи не прикидався сплячим, щоб не відповідати на повідомлення або дзвінки, – розтягуючи слова, сказав Синмін і одразу ж зробив ковток. Майже всі відпили зі своїх пляшок, окрім Кріса. – Та не може бути, хьон! Що, от прямо жодного разу?

– Чані дуже відповідальний для такого, – посміявся Мінхо.

– Чані? – Чонін схилив голову, допитливо дивлячись на Бана.

– Подвійне ім’я, – Кріс знизав плечима. – Батькам здалось, що це гарна ідея назвати сина Крістофером в Кореї і дати друге ім’я Чан.

– Цікаво.

– Я ніколи не зберігав фотографії людини, про які ця людина не знає, – сказав Джисон і одразу ж відпив свій напій.

– Ой, у мене стільки дівчат в галереї колись було… – Чанбін посміявся і відпив.

На подив багатьох зі своєї пляшки відпив і Мінхо.

– Хо, ти когось сталкериш?! – Фелікс аж випрямився на дивані. – Ти, завжди правильний і серйозний?

– Ага, звісно, – фиркнув Мінхо. – У мене десь є фотографія, де ви з Джисоном малі заснули в обіймах одне одного на лавці під час благодійного вечора. Вам років по чотирнадцять було чи біля того.

– Ти серйозно?! Боже, це такий сором, – засоромленим Фелікс не виглядав, сміявся у весь голос. – Так, добре. Розігрілись? Тоді давайте підвищимо градус напруги, – Лі сплеснув у долоні. – Я ніколи не напивався до втрати свідомості через розрив відносин.

– А вважається за правильну відповідь, якщо я напивався кілька разів від однієї думки про розрив? – Кріс покрутив в долоні пляшку.

– Якщо ти розійдешся з Рюджин, то нап’юсь я, – хихонув Мінхо і зробив кілька великих ковтків пива.

– Ой, хто б казав! Вже забув як… – Кріс замовк на половині фрази.

– Я випив, чого прискіпуєшся? – Мінхо підняв брову.

– Отакої! Ніколи не бачив тебе в такому стані, хьон, – Фелікс здивовано подивився на брата. Мінхо лише знизав плечима.

– І не побачиш.

– Так, це видовище лише для обраних, – Чанбін показав великим пальцем на себе і Кріса.

– Джисон, ми чогось не знаємо про тебе? – Чонін здивовано дивився на те, як Джисон в кілька ковтків спустошив свій келих.

– Ну… У мене був доволі складний період, – Хан закусив нижню губу. – Було важко, але я впорався.

– Похвально, – Чанбін серйозно покивав головою. – Мінхо, твоя черга.

– Я ніколи не ревнував когось до їх другої половинки чи до колишніх.

– О, Крісе, я ревную тебе до твоєї відьми кожного дня, – Чанбін весело засміявся на всю вітальню.

– Підтримую, – Мінхо потягнувся до друга, щоб стукнутись пляшками.

– Ой, та йдіть ви. Не тисніть на болюче, – Кріс знову скривився, коли на телефон прийшло чергове повідомлення від Рюджин.

– Слухай, вона ж буквально пише касплоком, – присвиснув Фелікс. – Я ніяк не втямлю, чому ти не закінчиш це божевілля?

– Бо я ідіот, – Кріс важко зітхнув. – Не повторюйте, шкідливо для здоров’я. Так, добре. Я ніколи не залишався з кимось лише тому, що боявся піти.

Кріс невесело посміхнувся і зробив великий ковток. У кімнаті стало тихо. Ніхто більше не пив, лише мовчи дивились одне на одного.

– Це було надто чесно, бро, – Чанбін поклав руку на плече Бана. – Філософ у тобі помер ще на стадії зародження. Так, окей, давайте розряджати цю депресію, бо Чані зараз взагалі потухне. Що б такого вам загадати, – Со постукав пальцем по підборіддю. – О! Я ніколи не трахався з незнайомцями у клубі!

Щік Фелікса миттєво торкнувся гарячий рум’янець. Він швиденько відпив і відставив пляшку. По кімнаті лунали голоси присутніх. Всі питали у Фелікса, коли і як це сталось, на що Фелікс почервонів ще більше і став схожий на томат черрі, згадуючи вродливого чоловіка у чорній сорочці. Але увага до його персони швидко зійшла нанівець, коли з незворушним виразом обличчя і червоними вухами з келиха відпив Джисон. Мінхо завмер. Цей хлопець дивував його з кожним днем все більше.

– Хані! Ти… Що? Коли це було? Хто це був? – Фелікс вчепився в руку Джисона.

– Ну, я якось не питав імені, знаєш, – саркастично відповів Джисон. – Там трохи не до того було. Та і обличчя я особливо не бачив, – Хан виставив долоні вперед, ніби обхоплюючи невидимий силует пальцями. – А було це… Ну тобі розкажи, – Джисон змовницьки розтягнув губи у кривій посмішці.

– Ну ти… Я в шоці!

– Та ми всі в ньому, – Чанбін знову голосно розсміявся і відпив з пляшки.

У вітальні панувала позитивна весела атмосфера. Питання не ставали менш провокативними і безсоромними, але гнітюча атмосфера відступила. Навіть Кріс розслабився, коли його телефон замовк.

Мінхо вийшов на балкон. Дістав цигарку, пальці впорались із запальничкою не з першого разу. Затягнувся і випустив у повітря хмарку сіруватого диму. В голові було легко, але не порожньо. Думки ніби хтось закутав у солодкий білий дим і в цих думках чомусь був Джисон. У цій широкій футболці з глибою горловиною, з-під якої визирало татуювання, з почервонілими щоками, з новими відкриттями і з тим хриплим стогоном, який зірвався з його губ нещодавно.

Балконні двері м’яко хлопнули за спиною.

– Який веселий вечір, – Чанбін порівнявся з ним біля перил. – Друзі у Фелікса кайфові. Потрібно частіше влаштовувати такі посиденьки.

– Хочеш, щоб Чані заробив ще глибшу депресію? – Мінхо криво посміхнувся, струшуючи попіл.

– Хочу, щоб ти нарешті випустив пару, – Чанбін чиркнув запальничкою. – Ти видаєш себе, бро.

– Що ти маєш на увазі?

– Тобі не видно зі сторони, але твій погляд видає тебе. Цей хлопець… Ти очей з нього не зводиш.

– Не вигадуй, Бін, – відмахнувся Мінхо.

– Я не вигадую. Це настільки очевидно, що лишилось лише маркером на лобі написати «Я хочу Хан Джисона», – Мінхо перевів на друга похмурий погляд. – Не дивись на мене так. Тут два варіанти: або тобі подобається Джисон, або у тебе такий лютий недотрах, що ти роздягаєш його поглядом. І обидва варіанти ведуть до того, що він тебе приваблює. У сексуальному плані або просто як людина, не важливо. Факт залишається фактом.

– Бін, я тебе реально колись викину з вікна, – Мінхо похитав головою, викидаючи недопалок у попільничку.

– Кишка тонка. Навіть товста, – дзвінко розсміявся Чанбін.

Закінчувати такий приємний вечір не хотілось нікому, але четвер обіцяв настати вже за тридцять хвилин. І якщо молодші могли насолоджуватись спокійним вихідним, Мінхо Чанбіну та Крісу пощастило менше. Джисон, як єдиний тверезий зі всієї компанії, зголосився розвезти друзів по домівках на машині Мінхо. Кріс відмовився їхати і, попрощавшись зі всіма міцними нетверезими обіймами, пішов у душ.

До ліфту завались всім натовпом і тихенько весело посміювались. Джисона буквально вдавили в Мінхо три нетверезих тіла, від чого у Хана знову почервоніли кінчики вух.

– Вибач, – тихо сказав Джисон. – Фелікс майже лежить на мені.

– Без проблем. Можеш підійти ближче.

Куди ще ближче, Мінхо не уточнював, але подумки дав собі ляпас за дурний п’яний язик. Ну що він верзе? Стало трохи ніяково. На щастя ліфт зупинився і вся компанія буквально вивалилась на вулицю з під’їзду. Мінхо підпалив цигарку і прикрив очі.

Дурний алкоголь, що розмивав кордони свідомості. Дурний Чанбін, що помітив і не пройшов повз нагоди посіяти цю ніяковість всередині Мінхо. А можливо, лише можливо, Чанбін просто підштовхнув і відкрив йому очі на те, що вже саме собою зароджувалось у його свідомості. Мінхо не знав. Але зараз звинувачувати у своїх недоречних думках алкоголь і Чанбіна було простіше.

Нічна дорога розгорталась попереду, мов чорна атласна стрічка, прикрашена бісером міських вогнів. У салоні так само пахло шкіряними сидіннями, димом та Мінхо. Фелікс на задньому сидінні відбивався від обіймів тактильного сп’янілого Синміна, а Чонін тихенько посміювався над друзями. Мінхо не сильно прислухався до бідкання молодшого брата. Він розслаблено відкинувся на передньому пасажирському сидінні і нишком спостерігав за водієм. Джисон впевнено вів машину, плавно перебираючи пальцями по шкіряному керму. Світло зустрічних машин ритмічно розрізало напівтемряву салону, щоразу на кілька секунд підсвічуючи зосереджений погляд Джисона, його медову шкіру та пасма волосся, що спадали на лоб.

«Він мені подобається», – промайнуло у думках. Це усвідомлення не налякало, а скоріше застигло зненацька, змусивши серце зайвий раз пропустити важкий удар. Воно було схоже на спалах неону – таке ж яскраве і неочікуване. Мінхо подумки сварив себе за ці думки, за усвідомлення, за серце, що знову кілька разів гупнуло за грудиною. Що ж, завтра його чекає день копання у собі та саморефлексії.

– Чоніне, нагадай адресу гуртожитку, – голос Джисона, який протягував другу телефон з увімкненим навігатором, висмикнув Мінхо з роздумів.

– Діра всесвітнього масштабу, – пробурчав Чонін і вбив у навігатор адресу.

– Так погано?

– Не скажу, що прямо жахливо, але мені набридло жити з величезною купою людей, купатись у спільному душі і спати у берушах.

– Чому не переїдеш? – спитав Джисон, швидко глянувши на друга в дзеркало заднього огляду.

– Спочатку вважав це романтичним, потім не знайшов того, з ким міг би зняти квартиру. Синмін відмовився переїздити з батьківського дому.

– Це мій дім, – буркнув Синмін. – Там мама готує смачні вечері і у мене ортопедичний матрац!

Всі тихенько посміялись з Кіма.

– Якщо хочеш, можеш переїхати до мене, – Джисон плавно перелаштувався на іншу смугу.

– Ти теж не хочеш жити один? – в голосі Яна прозвучала надія.

– Не те щоб прямо мріяв жити з кимось, – чесно визнав Джисон. – Але ти мій друг, а у мене цілий величезний будинок стоїть порожній. Тому я можу легко запропонувати тобі переїхати до мене.

– Правда?

– Звісно, правда. Хочеш, можемо хоч завтра зібрати твої речі і перевезти їх до мене.

– Хочу!

– Ну от, Чоніне, а ти переживав, що доведеться жити у тій дірі ще пів року, – відгукнувся Фелікс, погладжуючи Синміна по голові.

Коли друзі були доставлені додому, Мінхо та Джисон залишились наодинці. Мінхо ввів у навігатор свою адресу і знову розслаблено відкинувся на спинку сидіння. Додому їхати не було бажання. Мінхо не хотілось опинятись зараз у пустій холодній квартирі і залишатись наодинці.

– Зупини, будь-ласка, біля парку, – попросив Мінхо, помітивши попереду невеликий сквер.

– Щось сталось? – Джисон швидко глянув на Мінхо з занепокоєнням.

– Я хочу пуннопан, – просто відповів чоловік.

– Пу… Пуннопан… – здивовано видихнув Хан, але зупинив машину біля узбіччя. – Саме час для пуннопана, – Джисон глянув на годинник. Майже перша година ночі.

За кілька хвилин вони вже сиділи на лавці у сквері, купивши кілька пиріжків з бобовою пастою у приємної пані. Нічне повітря бадьорило. Мінхо з насолодою жував хрустку рибку з бобовою пастою і легко посміхався, ніби це був не просто пиріжок з начинкою, а щось особливе. Джисон сидів поруч, тримаючи в руках паперовий пакет з десертом, і спостерігав за Мінхо. Бачити його таким розслабленим і спокійним було незвично. Мінхо завжди був зібраним, серйозним, з гострим поглядом і рівною спиною. Зараз поруч сидів інший Мінхо: м’якший, більш розслаблений, з трохи опущеними плечима і легкою посмішкою на губах. Джисону подобалось. Тому він спостерігав за Лі, щоб запам’ятати цей момент, цей образ, боявся ніколи більше його не побачити.

– Джисоне, можна задати питання? – Мінхо несподівано перевів погляд на Хана, від чого щік молодшого торкнувся рум’янець. Він кивнув. – Я хотів спитати… Не подумай, що я намагаюсь лізти у твоє життя чи щось подібне, – Мінхо звів брови на переніссі. – Але… Ти так рвався до Італії. Чому ти насправді повернувся до Сеулу? Тільки не кажи мені, що скучив за домом. Я бачив твої очі, коли ти це кажеш, – Мінхо уважно подивився в очі Джисона.

Джисон на мить застиг, видаючи себе з головою. Спогад про Мілан відгукнувся тупим болем між ребрами, там, куди прийшовся останній удар людей Кавальканді. Перед очима промайнуло обличчя Мірко, холодний склад на задвірках Мілану, холод Беретти біля скроні, а в голові ехом пролунав голос сеньйора Кавальканді «ти покинеш цю країну, зникнеш, ніби тебе не існувало»… Джисон важко ковтнув підступаюче хвилювання. Тікати було нікуди. Мінхо, здавалось, дивився в саму душу, ніби бачив його наскрізь.

– Там… все виявилось не таким яскравим, як малюють на картинках, – тихо відповів Джисон. От і все, Мінхо правда бачив його наскрізь. – Знаєш… іноді ти потрапляєш у світ, де правила пишуть люди, яким плювати на почуття оточуючих, – Джисон відвів погляд і подивився на свою кросівки. Мінхо свого не відводив. – Я ко… Кохав декого, – слова дряпали горло. Він не розповідав цього нікому, крім Пітера, якого зустрів в Індонезії. – Але сім’я цієї людини була не в захваті від наших стосунків. Тому мене ввічливо, – Джисон невесело посміхнувся, – попросили піти. Сказали, що моє місце не там. Це було… боляче.

Джисон видихнув. Розповісти цю частину своєї історії виявилось не так страшно, як він думав. Не думав він правда, що розповідатиме це Мінхо. Стало трохи ніяково.

Мінхо не зводив погляду з Джисона. В очах старшого, затуманених алкоголем, промайнуло щось гостре, схоже на гнів. Його інстинкти, навіть злегка приспані кількома пляшками пива, реагували миттєво: він бачив, що Джисон намагається приховати деталі і що його скривдили сильніше, ніж хлопець розповів.

– «Ввічливо попросили»? – в голосі почулась сталь. – Тобі не залишили вибору. Я не знаю, що там сталось, але… Тобі погрожували?

Джисон здригнувся. Він не очікував, що Мінхо так легко зчитає все поміж рядків.

– Це не важливо, хьон. І це в минулому. Зараз я в безпеці, – Хан підняв кутик губ у сумній посмішці.

Мінхо нічого не відповів. Всередині починав закипати гнів. Він не розумів, чому це відбувалось, можливо, відчував відповідальність за Джисона, як за частину своєї родини, можливо, тому що хлопець починав йому подобатись більше, ніж просто «друг молодшого брата». Він не знав.

– В безпеці, – повторив Мінхо, встаючи з лавки. – Ти правий, тепер ти в безпеці.