7.

У шістнадцять років Мінхо вперше побачив смерть.

Той осінній вечір можна було назвати цілком звичайним. Хан Мін Хьок, найкращий друг батька і його партнер по бізнесу, завітав на вечерю разом з сином і нареченою. Мінхо не був здивований, коли дядько Мін Хьок об’явив про весілля під час вечері. Кім Су Йон була прекрасною жінкою. Вона любила Джисона, як рідного сина, хоча і знала його трошки більше року. І сам Джисон, позбавлений материнського піклування з шести років, тягнувся до неї. Таким чином звична вечеря в колі родини та друзів перетворилась на маленьке святкування заручин.

– Повідом, коли визначитесь з датою, – сказав пан Лі, проводжаючи друга з родиною до машини. – Хочу мати час, щоб підготувати найкращий подарунок для найкращого друга.

– Ми вже обираємо дату. Думаю, перед Різдвом.

– От і добре. Радий за тебе, друже.

Мінхо стояв поруч. Сам не знав, навіщо вийшов. Просто вирішив, що це прояв поваги – провести гостей, як старший син господаря дому. Він помахав Су Йон та Джисону, які вже сіли на заднє сидіння машини, потиснув руку дядьку і відійшов до воріт.

Все сталось настільки раптово, що Мінхо не одразу зрозумів, що відбувається. Вечірнє повітря різко розірвав свист шин, канонада пострілів, звук битого скла, крики навколо. Його потягнули за кам’яний паркан, притискаючи до землі. Мінхо вдарився ліктем, але шок від того, що відбулось, був сильнішим. Навколо все стихло. Мінхо чув лише крик батька.

– Мін Хьок! – кричав пан Лі. – Викликайте швидку! Наздогнати цих покидьків!

Коли Мінхо відштовхнув від себе охоронця, який досі притискав його до землі, і вийшов за ворота на вулицю, перед ним постала страшна картина, яка ще багато років переслідувала його в кошмарах. Машина Хан Мін Хьока стояла на тому ж місці, де і була до цього. Навколо розсипалось бите скло, люди в салоні не рухались. Батько схилився над Мін Хьоком.

– Джисон… – видихнув Мінхо. Серце калатало, кров шуміла у вухах. – Чому ніхто не допоможе Джисону?…

Його не чули. У Мінхо закрались підозри, що його просто ігнорують. Але прийшло і розуміння, що власні губи не рухаються.

Мінхо перевів погляд на заднє сидінні машини. Су Йон лежала на сидінні, обличчям вниз, ніби закриваючи щось. Хлопець підійшов ближче. Йому було страшно зазирати у вибите вікно. Було страшно побачити розстріляне тіло маленького, ні в чому не винного хлопчика. Але коли Мінхо підійшов ближче і зазирнув у середину, на нього у відповідь дивились великі налякані медові очі. Джисон лежав на сидінні, прикритий тілом Су Йон, і важко дихав. Мінхо полегшено видихнув і ніби відмер. Мозок почав працювати швидко, не залишаючи часу на зайві роздуми. Він швидко відкрив двері машини, підхопив Джисона під руки і потягнув. Малий не видав жодного звуку, лише продовжував налякано дивитись на Мінхо.

Долоні торкались чогось липкого, теплого і мокрого, Мінхо не звертав увагу. Він підхопив Джисона на руки і відбіг у бік, ближче до паркану. Джисон чіплявся пальцями за куртку Лі і невідривно дивився на нього. Очі застеляли сльози. Мінхо присів на холодний асфальт і притиснув до себе маленьке тіло. Хлопчик тремтів. Лі обвів його поглядом, зупиняючись на вологій темній плямі на плечі. Розуміння прийшло миттєво: тепле і липке було кров’ю Джисона, що текла з рани на плечі.

– Все добре, – твердо сказав Мінхо, дивлячи в медові очі і притискаючи Джисона до себе міцніше. – Все буде добре.

Спогади навалювались важкою хвилею. Тієї ночі Хан Мін Хьок і Кім Су Йон померли від рук конкурента. Мінхо пам’ятав той вечір дванадцятирічної давнини занадто чітко. Але як тоді, так і зараз, його не хвилювало нічого, крім зляканих дитячих очей, чиє життя розділилось на «до» та «після».

Мінхо перевернувся на бік, намагаючись відігнати неприємний спогад. Не було жодного сенсу ворушити минуле і згадувати цей кошмар. Хлопчик вижив у ту ніч. Підтвердженням цьому був дорослий чоловік, який вже трохи більше, ніж за тиждень стане його помічником і партнером у небезпечній грі, в якій кожен неправильний крок може стати останнім.

***

Джисон важко сів на диван. Він не вмикав світло у вітальні, лише маленьку ламку на тумбочці. У кімнаті панувала напівтемрява, старий будинок мовчав, ніби причаївся і чекав чогось. Або когось. Джисон не дуже любив його. Не дуже приємні спогади переслідували його на кожному кроці.

Він пам’ятав, як на цьому ж дивані плакала бабуся після похорону його батька. Як у коридорі вона проклинала пана Лі, а наляканий Джисон сидів на цьому ж дивані, притиснувши коліна до грудей. Пам’ятав, як впав зі сходів і зламав руку у тринадцять. Пам’ятав і те, як помер дідусь, коли Джисону було п’ятнадцять. Він помер уві сні у своєму ліжку, просто не прокинувся зранку. Як у шістнадцять сварився з нею через чергові дрібниці. У цій же вітальні. І як вона вичитувала його, коли у сімнадцять він навмисне затримався і е прийшов додому вчасно. І знову ж – у вітальні.

Так, Джисон не те щоб любив цей будинок після одинадцяти років. Мабуть, ідея з переїздом Чоніна все ж була вдалою.

Телефон сповістив про нове повідомлення.

Анджела Россі: «Джисоне, я правда хвилююсь…»

Хан подивився на годинник. В Мілані зараз не пізно, всього восьма вечора…

– Джисоне! Це справді ти?! – змінений через Інстаграм голос Анджели різонув по вуху. Джисон відвик чути італійську.

– Так… Привіт.

– Мамма мія! Джисоне! Я так рада чути твій голос! Де ти? Як твої справи? Що сталось з тобою? Я так хвилювалась!

– У мене все добре, Джел. Зараз все добре.

Анджела вичитувала його, як і робила це раніше. Вона ніколи не соромилась казати людям правду в обличчя. Джисон слухав і посміхався, це навіювало спогади з минулого. Приємні спогади, пов’язані лише з подругою.

– Джисоне… Можу я спитати дещо? – голос дівчина звучав невпевнено.

– Я здогадуюсь, про що ти. Питай, – Хан важко видихнув і розслаблено відкинув голову на спинку дивану. Він був готовий до цієї розмови.

– Ти поїхав з Італії через весілля Мірко?

– Не зовсім.

– Розкажеш?

Джисон пожував губу. З одного боку згадувати минуле не хотілось, з іншого – Анджелі можна було довіритись.

– Його весілля було болючим ударом, знаєш. Але я зміг би це пережити. Насправді, думаю, що вже це пережив, – Джисон перевів подих. – Але не думаю, що зміг би пережити його батька, якби залишився.

– Він тобі погрожував?

– Щось типу того, – фантомно запекло під ключицею. Джисон потер місце під футболкою.

– Покидьок!

– Не бери в голову.

– Джисоне, де ти зараз? Ти покинув навчання…

– Не покинув. Я перевівся. Джел, я тобі розповім, де я зараз, але пообіцяй, що ніколи нікому не розповіси про це. Особливо Мірко.

– Я не спілкуюсь з ним, – холодно відрізала дівчина. – З дня його весілля. Хоча десь пів року тому він намагався зв’язатись зі мною і дізнатись, де ти.

– Не розповідай йому, будь-ласка.

– Не буду.

– Я зараз вдома, – Джисон видихнув це на одному подиху. – У Сеулі. Я повернувся до Кореї.

– Сеул? Ти ж не збирався повертатись.

– Виявилось, що це єдине місце, де я почуваюсь комфортно і у безпеці. Справи йдуть гарно, навіть чудово я б сказав. Родина мого друга Фелікса підтримує мене так, ніби я їх четверта дитина, – Хан легко посміхнувся. – А ще знайшов нових друзів. Вони класні.

– Приємно чути, що у тебе там є підтримка.

– Так… Єдине цей триклятий будинок дратує до гикавки.

– Чому не продаси?

– Часу не було. І зараз навряд знайдеться. За тиждень я виходжу на стажування до компанії дядька, – про Мінхо він вирішив не розповідати. – А завтра до мене переїде Чонін. Це мій новий друг. Він живе у гуртожитку, я запропонував переїхати до мене.

– Ммм, Джисоне, – в інтонації Анджели з’явились хитрі нотки. – Вже з кимось жити збираєшся. Швидкий.

– Та ні, – Джисон посміявся. На диво вся розмова з подругою протікала так легко, ніби між ними не було року мовчання. – Все не так. Ми з Чоніном схожі, це правда, але ми просто друзі. Здається, йому дехто подобається, але це точно не я.

– У будь-якому разі я рада за тебе. Добре, що ти продовжуєш жити нормальним життям.

– Так…

– Ти не пропадай, добре?

– Добре.

– Обіцяєш? Якщо пропадеш, я приїду до Сеулу і з-під землі дістану твою чарівну дупу.

– Обіцяю, – Джисон м’яко посміхнувся, роздивляючись стелю. Потрібно буде зробити косметичний ремонт, штукатурка місцями потріскалась. – Знаєш, приїзди до Сеулу колись просто так, в гості. Покажу тобі всю красу Кореї.

– Дуже приваблива пропозиція. Обов’язково приїду.

Вони поговорили ще трохи. Про дрібниці. Не торкались важких тем чи минулого. Коли виклик був скинутий, виявилось, що годин відбив четверту ранку.

***

Синмін вийшов з задушливого простору університетських коридорів. Керівник дипломної подзвонив з самого ранку і попросив його прийти. Синмін прийшов. З ниючими скронями, невиспаними очима, у м’ятій футболці і з величезним бажанням послати свого керівника куди подалі. Але він промовчав. Прийняв від пана Сона всі рекомендації по виправленнях і стримався, як порядний, вихований член суспільства. Дістало його бути стриманим і ввічливим.

Думки знову самі по собі повернулись до вчорашнього вечора. Було весело. Він майже не відчував себе ніяково поруч з новими знайомими, але було щось дивне в цих трьох. На перший погляд – звичайні офісні працівники. Але було в них щось таке, що не давало Синміну спокою. Природня інтуїція підводила Синміна за все життя приблизно два рази. Так само, як і розповідь Джисона, поведінка, історії і загальний вигляд старших наводили на думку, що вони щось приховують. Те, якими шафами-купе були Кріс і Чанбін, ніяк не в’язалось зі звичними образами юриста і керівника служби безпеки. Добре, можливо, Кріс і відповідав його уявленням про члена служби безпеки. Він постійно сканував поглядом всіх присутніх навіть після кількох пляшок пива. Ніби сторожовий пес, натренований на захист. Але Чанбін, який був просто юристом великої корпорації, дивився так само. Пильно, уважно, іноді напружено, ніби під подушками причаїлась небезпека. Обидва вдало підбирали слова та історії, тому складалось враження, що вони хочуть щось приховати, відгородити свої персони від зайвої уваги.

Проте найбільше у пам’яті відклався образ старшого брата Фелікса. Мінхо був схожим на акулу, що сповільнилась у темних водах. Синмін бачив таку в океанаріумі, коли в дитинстві їздив з сім’єю до Лондона. З чорними чіпкими очима, які дивились в саму душу, нерухому, повільну, але смертоносну для маленьких рибинок. Такою була аура Мінхо – небезпечною, смертоносною, тихо шепотіла «підпливи ближче і випробуй долю».

Синмін тряхнув головою. Безглуздя якесь. У часи найбільшого стресу і перевтоми його параноя доходила до піку і абсурду. Саме тоді Синмін припиняв довіряти інтуїції.

– … та відчепись від неї! – різкий жіночий голос розрізав повітря території університету.

– Я лише хочу поговорити з нею, Хе На. Відвали.

– Мене звати Ханна і тобі немає про що з нею говорити!

Синмін зупинився і підвів очі на голоси. На одній з доріжок, що пересікали подвір’я навчального закладу, стояли троє. Він одразу впізнав у дівчатах Олівію та Ханну. Остання стояла між подругою і якимось незнайомим Синміну хлопцем, ніби закриваючи шлях до Олівії.. У їхніх голосах відлунювала напруга. Синмін похмуро звів брови на переніссі та попрямував до компанії, незважаючи на те, що під ногами м’яко зашурхотів газон.

– Привіт. У вас все добре? – Синмін став спиною до хлопця і подивився на дівчат.

– Привіт, Міні, – Ханна похмуро зиркнула на Кіма. – Цей вилупок не дає нам спокійно поїхати додому.

– Чувак, тебе це не стосується, йди куди йшов, – голос хлопця пролунав надто скрипуче для ниючої голови Синміна. – Ми самі розберемось.

– Я не у тебе питав, чувак, – виплюнув через плече Кім, зробивши акцент на останньому слові, і навіть не подивився на хлопця.

– Ну так а я тобі відповідаю. Не лізь не у свої справи.

Синмін відчув легкий поштовх у плече. Він важко видихнув, заплющив очі і помасажував перенісся. Голова нещадно нила. Потрібно вимкнути телефон і подрімати кілька годин. А ще краще до самого ранку.

– Що це за вилупок? – Кім подивився на Ханну примруженими очима і знову втомлено видихнув.

– Е! Що сказав?

– Це Со Джун, мій хлопець, – сказала Олівія. – Колишній.

– Зрадливий мудозвон, – поправила Ханна.

– Зрозумів.

– Як ти мене назвала?! – викрикнув Со Джун.

– От же… – Кім відчув, як скроню прострілило болем від гучного вигуку над вухом. – Слухай, чувак, замінуси гучність, – Синмін розвернувся до Со Джуна. – Голова розколюється, мене дві години полоскав викладач, ще і ти на вухо валуєш, як різаний. Ханна попросила відвалити, тож йди собі, не виводь мене.

– Ти хто такий взагалі? Намалювався тут нізвідки. Не тобі вказувати мені, що робити і коли розмовляти зі своєю дівчиною. І вже точно не цій вискочці.

– Йди до біса, Со Джуне! – гаркнула Ханна. – Вона більше не твоя дівчина, зрадливий шматок лайна!

– Та завали вже!

– Чуєш, ти б слідкував за словами, – Синмін подивився на нього з-під насуплених брів. – Я знати тебе не знаю, але по їх реакції зрозуміло, що тобі не раді. Раджу тобі розвернутись і йти собі по своїх справах. Судячи з усього, Олівія не хоче з тобою розмовляти.

– Це не твоя справа, – Со Джун стиснув кулаки.

– Все, що стосується моїх друзів, автоматично стає моєю справою, – холодно сказав Синмін. – Йди давай.

Синмін мав шанс нарватись на неприємності у вигляді розбитого носа. Бачив це в очах Со Джуна. Чи хвилювала його така перспектива хоч мить? Аж ніяк.

Со Джун роздратовано подивився на Синміна, потів на Ханну з Олівією.

– Ми ще поговоримо, Лів, – сказав хлопець.

– У твоїх мріях, – виплюнула Ханна.

– Не пошкодуй, що завадив мені, Міні.

– Ой, бля, боюсь, аж сфінктер стиснувся, – Синмін скривився від роздратування.

Со Джун кинув останній погляд на Синміна, розвернувся та пішов у напрямку університету.

Що ж, пронесло. Цього разу. Хоча отримати по морді за те, що захищав Ханну, а з нею і Олівію, не здавалось Синміну чимось страшним. Неприємним бонусом, можливо. Але точно не повним безглуздям. Мабуть. Синмін не знав.

***

– Ти де? – голос Джисона пролунав у динаміку без привітань.

– Зайшов за кавою. Буду хвилин за десять.

– Давай швидше.

– Та йду вже.

Фелікс штовхнув двері кав’ярні, ховаючи телефон у кишеню, і ледь не врізався у когось попереду.

– Вибачте, – хлопець навіть не підвів погляду, лише коротко кивнув.

– Нічого страшного. Фелікс?

Лі різко підняв голову. У голосі чоловіка лунали знайомі нотки. І не просто знайомі. Перед ним стояв Хьонджин. Той самий Хьонджин, з яким Фелікс познайомився у клубі. Той самий, який гаряче шпарив по ньому поглядом, цілував шию і торкався… Коротше, той самий Хьонджин, якого, здавалось, Фелікс вигадав собі у фантазіях.

– Ой… Привіт, – щік відчутно торкнулось тепло. Хьонджин посміхнувся.

– Привіт. Не сподівався тебе тут зустріти.

– Я теж.

Сьогодні Хьонджин не був вдягнений у дорогу шовкову сорочку. На ньому були широкі джинси і звичайна футболка, але і в цих речах він виглядав так, ніби щойно зійшов з обкладинки модного журналу. Фелікс мимоволі задивився на нього.

– Ти зайнятий? – спитав Хьонджин, окинувши поглядом два стакани з кавою у Фелікса в руках.

– А? Так, друг попросив допомогти з переїздом.

– Зрозумів.

Повисло мовчання.

– Ти теж у справах? – вирішив порушити паузу Фелікс.

– Ага, так, по роботі, – Хьонджин провів довгими пальцями по волоссю. У Фелікса перехопило подих від спогадів про ці пальці. – Кхм, так. Слухай, ем… Я тут думав про тебе днями…

– Про мене? – брови Фелікса поповзли вгору.

– Так… Думаю, що хотів би запросити тебе на каву, – неочікувано щік Хьонджина торкнувся рум’янець. Якого біса? Де подівся впевнений Хьонджин з віп-кімнати? У клубі він не шарівся.

– Мене?

– Тебе, – Хьонджин посміхнувся, на щоках з’явились ледь помітні ямочки. – Ти б погодився?

– Е… Так?

– Чудово! – Хьонджин простягнув свій телефон. Фелікс невпевнено взяв його. Пальці тремтіли від емоцій, але він ввів свій номер і повернув пристрій чоловіку. – Я напишу тобі. Трохи розберусь зі справами і напишу.

– Добре.

Дорогу до гуртожитку Чоніна Фелікс не пам’ятав.

***

Тонка цівка диму підіймалась у тепле повітря. Нічний туман з боку Жовтого моря повністю приховував силует риболовецького сейнера, який без вогнів пришвартувався до третього пірсу старого судноремонтного елінгу в Інчхоні. Кріс востаннє повільно затягнувся, стоячи під дахом ремонтного доку. Він спостерігав, як кілька робітників вивантажили на бетонний причал перші дерев’яні ящики. Сьогоднішній вантаж був не великим, але Кріс все одно мав перевірити.

Коли Рю Чон Сок, який відповідав за вантажі в порту, повернувся до нього, Кріс відкинув недопалок в сторону і пішов до причалу. Два ящики вже були відкриті і сморід солоної риби, яка разом із шаром льоду покривала вантаж, рознісся навколо. Кріс наморщив ніс від нудотного запаху. Підлеглі припідняли брезент під льодом, Кріс зазирнув у середину. Під шаром брезенту і сухого льоду щільними рядами у вакуумних упаковках лежали брикети порошку. В іншому ящику – такі самі вакуумні пакети з таблетками.

– Все на місці, пане, – звернувся до нього Рю Чон Сок.

– Прекрасно. Перерахуйте ще раз всі ящики і завантажуйте вантажівки. Вранці пан Со чекатиме документи і звіт.

– Так, пане, – чоловік легко вклонився.

Кріс швидко покинув місце відвантаження і завів двигун чорного седана. Годинник показував лише одинадцяту вечора, все пройшло швидко. Здається, сьогодні навіть був шанс на більш-менш пристойний сон.

Чорний Генезис плавно загальмував на підземному паркінгу елітного житлового комплексу в районі Мапхо. Кріс переїхав сюди майже рік тому, але все ще було незвично жити в такому гарному будинку. Повітря все ще було теплим і пахло передчуттям літньої спеки, але всередині Кріса панував незрозумілий холод. Він відчував виснаження, у скронях нило. Він не виспався після вчорашніх посиденьок, а день видався доволі напруженим. Ще і Рюджин пів дня не давала йому спокою. До речі про Рюджин… Вона написувала йому повідомлення із заздрісною рішучістю і регулярністю, але дві години тому його телефон замовк. Кріс навіть перевірив, чи не розрядився. Ні, сорок три відсотки заряду горіли на екрані.

Чоловік втомлено видихнув і притулився спиною до стіни ліфту. Як він втомився… Все, про що він мріяв, це душ і ліжко. Яке ж розчарування Кріс відчув, коли, відкривши вхідні двері, помітив приглушене світло з кухні.

Вона сиділа за обіднім столом. Тиха, мовчазна, непорушна. Зараз, з розпущеним темним волоссям, спокійним виразом обличчя і у м’якому світлі від лампи над витяжкою, Рюджин здавалась найвродливішою і наймилішою дівчиною, яку Кріс колись бачив у житті. Ця оманлива краса манила до себе. Венерина мухоловка теж прекрасна. Допоки не закриється.

– Що ти тут робиш? – власний голос відлунював холодом. Вперше по відношенню до неї. Кріс сам здивувався, списав на втому. Він підійшов до холодильника, щоб дістати пляшку з водою.

– Ти вирішив взагалі не відповідати на мої дзвінки? – оманливо спокійно спитала дівчина, не підводячи погляду. По шиї чоловіка пробігли мурашки. – Чому я маю хвилюватись за тебе весь час?

– Я попередив, що проводжу вечір з друзями, – спокійно відповів Кріс. Власний спокій дивував його найбільше.

– Попередив? Ти написав сухе «я з Чанбіном і Мінхо»! – вона різко повернулась до нього обличчям. У погляді промайнула лють. Точно венерина мухоловка. – По-твоєму це попередив? Кріс, ти егоїст! Тобі чхати на мої почуття!

– А тобі не чхати на мої почуття лише тоді, коли тобі зручно, – Кріс смикнув плечем. – Сама казала, що ми нічим одне одному не зобов’язані. Чому тоді зараз ти влаштовуєш мені сцену, ніби я тобі зрадив? – Кріса несло, він сам це розумів. І це дивувало його самого.

Рюджин на мить завагалась, кліпнула кілька разів довгими віями. Це була її улюблена стратегія – тримати його на відстані витягнутої руки, але карати щоразу, коли він намагався зробити крок в бік. Кріс прекрасно це розумів. Але кожного разу продовжував вестись на маніпуляції цієї жінки. Сам не знав навіщо і з якої причини. Просто не знаходив їх. Але усвідомлення несподівано прийшло сьогодні – йому набридло.

– Бо є різниця між свободою і неповагою! – нарешті випалила Рюджин. Вона підвелась і підійшла до нього майже впритул. – Невже так важко просто відповісти на повідомлення? Ти став жахливим, Кріс. Такий егоїст… Ти змушуєш мене божеволіти і нервувати. Я не спала через тебе всю ніч, голова розколюється. А ти стоїш тут і вдаєш, ніби нічого не сталось. Ніби тобі байдуже.

– Нічого і не сталось.

– Правда?! Хто вони такі, щоб ти через них знищував наші стосунки? Невже вони важливіші за твою кохану дівчину?

Кріс мовчав. Він більше не бачив перед собою прекрасну дівчину, у яку закохався три роки тому. Рожеві окуляри розбивались. І розбивались вони склом усередину. Чому саме сьогодні? Бан не міг відповісти і на це питання. Можливо, тріщини пішли вже давно. Можливо, і розбились вони не сьогодні. А можливо, так впливала хронічна втома від життя, яке він вів, і від жінки навпроти в тому числі. Але зараз він чітко розумів – досить. З нього досить. Це слово набатом било в голові. І прийшло полегшення. Постійна провина, яку вона вирощувала у ньому, замовкла. Нав’язливий контроль і приниження під виглядом турботи більше не працювали. Тіло і розум втомились чекати її реакції.

– Досить, – він так і сказав. Тихо, спокійно, з металевими інтонаціями, якими розмовляв з людьми у своєму іншому, небезпечному житті.

– Що ти сказав?

– Я сказав досить, – він підвів на неї крижаний погляд, такий, який знали лише підлеглі і конкуренти, але не вона. Рюджин відступила на крок. – Припини називати себе моєю коханою дівчиною лише тоді, коли намагаєшся маніпулювати мною.

– О, тепер я маніпулятор?! – її голос зірвався на крик. В очах ще був страх від його погляду, але вона вдало маскувала його істерикою. – Я просто хочу знати, де знаходиться чоловік, яким я сплю! Знаєш що, мені набридло! Я йду! І коли я вийду з цієї квартири, то більше не повернусь!

Вона чекала звичної реакції. Чекала, що він знову почне вибачатись, обіймати, благати залишитись, як це було завжди. Вона розвернулась і пішла в коридор, впевнена у своїй перемозі.

Але Кріс не зрушив з місця. Всередині нього щось остаточно дало тріщину і почало згасати. Цей нескінченний цикл емоційного насильства, де його спочатку відштовхували, а потім карали за відстороненість, зараз не викликав болю. В душі був штиль. І порожнеча.

– Добре, – лише відповів Кріс, дістав пляшку віскі з верхньої полиці шафи і налив у келих. Відпив. Алкоголь приємно розлився теплом всередині.

– Що? – вона зупинилась у дверях кухні і повернулась до нього. В її очах він побачив непідробний подив.

– Добре, йди. Ось, що я сказав, – Кріс знову зробив ковток. – Я більше не гратиму в цю гру.

Вона відкрила рот, щоб щось сказати, але не знайшла слів. Її маніпуляція зламалась через його байдужість.

Вхідні двері гучно закрились. У Кріса скрутило десь під сонячним сплетінням.