2.

Джисон переступив поріг будинку лише коли почув, як машина Мінхо від’їхала від воріт. Світло в домі не горіло, навколо було тихо і порожньо. Ні натяку на чиюсь незриму присутність. В будинку пахло пилом, застояним повітрям і старими спогадами з минулого. Дві валізи так і стояли в прихожій, Хан навіть не потурбувався, щоб віднести їх на другий поверх після приїзду. Дві валізи, в які помістились три роки його життя. Зараз, коли пройшов час, Хан відчував лише відразу до того часу. І до себе. До своєї слабкості, наївності, страху і неможливості протистояти обставинам. Сам картав себе за все, що відбувалось і за те, що так і не зміг повністю зібрати себе по шматках.

Джисон затіг одну важку валізу до спальні, дістав білизну, спротивки з футболкою, і зайшов до ванної кімнати. Новий білий светр, такий м’який і гарно підкреслюючий фігуру, полетів на підлогу разом з брюками і залишками одягу. Хан став під теплий душ і закрив очі, спираючись долонями на стіну. Сьогоднішній вечір був чудовим. Вся родина Лі прийняла його так радісно і тепло, що Джисон нарешті відчув себе на своєму місці. Ніби цих трьох років не було у його біографії. Ніби нічого поганого не сталося, а він просто влаштував собі піврічну поїздку до Індонезії. Але неприємні на дотик шрами під татуюванням на грудях просто волали про інше. Хан невпевнено провів пальцями по шкірі, відчуваючи круглі грубуваті рубці.

***

Університет вражав розмірами і був зовсім не схожий на міланський, в якому Джисон провів три останні роки. У новому навчальному закладі було не складно загубитись між натовпами студентів, що спішили на перші пари. Джисон зупинився неподалік від входу, глибоко вдихнув і оглянув високі стіни. Сьогодні починалось його нове життя, далеко від проблем минулого, під теплим сеульським сонцем. Вдома. Все, що розділяло два його світи, це кілька кроків до дверей університету.

Хан знайшов аудиторію перед самим початком лекції по економіці. Він швидко підійшов до дверей, прилаштовуючись за кількома студентами, коли почув чиїсь швидкі кроки.

– Джисоне! Бро, привітик! – рука Фелікса лягла на його плече. – Фух, ледь не спізнився…

– Привіт, – Джисон м’яко посміхнувся другу. – У тебе теж економіка?

– Ну ти не приколюйся, а, – Фелікс закотив очі. – Ми ж на одному факультеті.

– А, точно. Вибач, якось не подумав.

– О, пішли, хлопці вже тут.

Джисон не встиг спитати, що за хлопці. Фелікс міцно схопив його за руку і потягнув по сходах на дальній ряд, де сиділо настільки мало студентів, що простір навколо виглядав пустим. На самому краю ряду біля вікна сиділи двоє молодих людей і про щось сперечались. Один з них був худим і з вигляду високим, з пофарбованим рудуватим волоссям, в коричневому светрі зверху білої сорочки і в окулярах. Він закочував очі і незадоволено кривив губи. Другий з завитками темного волосся виглядав ширшим в плечах. Він був вродливим і стильним в чорному джинсовому костюмі і брендових кросівках.

– …я серйозно, хочу курочку, – безапеляційно заявив стиляга, викладаючи на стіл зошит і ручку.

– У Пусані що, немає смаженої курки? – розтягуючи слова і знову закочуючи очі, спитав другий. – Ти ж приїхав позавчора! Міг і замовити вже…

– Немає такої, як в Сеулі.

– Серйозно…

– Привіт, народ! – привітався Фелікс і впав на лавку поруч з хлопцями. – Радий бачити вас, – він широко посміхнувся. – Чого знову сперечаєтесь?

– О, з’явився не запилився, – хлопець в окулярах стукнувся з Феліксом кулачками, перегнувшись через стилягу. – Чонін знову ниє, що у Пусані немає смаженої курки.

– Я не нию! – обурився хлопець і теж стукнувся з Феліксом кулачками. – Просто скучив за сеульською смаженою куркою. Що такого? Ой… Привіт, – він сором’язливо посміхнувся, коли побачив Джисона поруч з Феліксом.

– Хлопці, це мій друг, Хан Джисон. Я вам розповідав про нього, – Фелікс знову широко посміхнувся і поплескав Хана по плечу. – Останній курс закінчуватиме з нами. Джисоне, це Кім Синмін і Ян Чонін. Потоваришували на першому курсі. Не звертай уваги на їх суперечки, вони по-іншому не спілкуються.

– Привіт, – Джисон легко посміхнувся і потиснув руки обом.

– То це ти поїхав навчатися до Італії? – спитав Чонін, стильний хлопець з завитками чорного волосся. – Чому повернувся і не довчився? – у його питанні відчувався справжній інтерес.

– Ем…

– Чоніне, ти знаєш, що таке такт? – Синмін знову закотив очі. – Не лізь з особистими питаннями до людини, з якою щойно познайомився.

– Все нормально, – Хан ніяково посміхнувся і провів долонею по потилиці. – Я просто скучив за домом і в Сеульському Національному краща освіта. Хочу отримати диплом країни, в якій збираюсь жити.

Це була давно придумана брехня для всіх, хто міг спитати. Така відповідь не викликала додаткових питань і Джисон сподівався, що у друзів Фелікса їх теж не виникне.

– О, цікаво, – Синмін поправив окуляри. – В Сеульському дійсно гарна освіта.

– Ти не зайнятий після занять? – спитав Чонін, склавши долоні і вичікуючи глянувши на Хана. – Поїдеш з нами обідати?

– Серйозно… – пирхнув Синмін, Фелікс і Чонін пирснули від сміху.

Джисону подобались друзі Фелікса. Чонін широко посміхався і, здавалось, ціллю самого його існування було вибісити Синміна. Синмін мав специфічне, але зрозуміле почуття гумору. Він здавався серйозним у своїх окулярах в товстій чорній оправі, але в той же час смішно і влучно жартував, гарно приправляючи слова сарказмом. Джисон слідкував за ними весь день і зараз, сидячи за столом в простому кафе, де за словами Чоніна готували найсмачнішу смажену гостру курку. Їжа і справді була смачна і в якийсь момент Хан піймав себе на тому, що їсть вже третю пікантну ніжку. Навіть Фелікс, далеко не фанат гострої їжі, уплітав за обидві щоки, запиваючи все холодним світлим пивом. Джисон не пив. Він відмовився від вживання алкоголю ще пів року тому. Міцні напої не приносили більше ні радості, ні почуття легкості, ні розслабленості. Лише тривогу та страх, яких Хан більше не хотів відчувати. Тому він спокійно потягував колу, відмовившись від пінного. Ніхто не поліз розпитувати його про причини, хлопці просто знизали плечима і продовжили вести свої розмови. За це Джисон був їм вдячним.

В ході розмови Хан дізнався, що Чонін родом з Пусану, а його батьки власники великого бізнесу по імпорту та експорту товарів морем. Синмін був з родини власників кількох лікарень у Сеулі. У обох були брати і сестри. Чонін жив у гуртожитку, Синмін з батьками. Обоє були простими, вихованими, не хизувались положеннями і статками своїх родин. А ще друзі Фелікса прийняли Джисона до своєї компанії, ніби були знайомі з ним багато років. Вони не задавали особистих питань, не розпитували про минуле, не лізли глибоко у душу. Між ними не виникло такої напруги, яка буває, коли тільки знайомишся з новими людьми. Джисон навіть дозволив собі розслабитись.

Фелікс теж не задавав питань, не ліз Джисону під шкіру, не розпитував про Італію. Ні зараз, ні тоді, коли вони вперше зустрілись після трирічної розлуки. Тоді, в аеропорту, Хан сказав Феліксу ту ж саму завчену фразу, що і іншим. Фелікс на мить зазирнув в очі Джисона серйозним поглядом, розуміючи, мабуть більше, ніж Хану того хотілось, а потім кивнув і міцно обійняв його. Хан знав Фелікса майже так само добре, як і себе. Знав, що друг розуміє і відчуває глибше, ніж здається чи показує. Вони дружили майже все своє життя. Навіть народились з різницею у майже п’ять годин. Познайомились роки у три, тому що їх батьки дружили і працювали разом. Тоді, будучи ще зовсім малими, вони не бачились часто, але кожного разу сварились за іграшки або за першість у виборі гри. Їх зустрічі стали частішими після шести років, коли мати Джисона покинула чоловіка разом з сином і безслідно зникла з їх життя. Тоді пані Лі почала ледь не щотижня запрошувати їх на сімейну вечерю по п’ятницях. В той час було вирішено віддати обох хлопців до однієї школи.

Міцна дружба не сталась одразу. Хана відверто бісив шестирічний Фелікс, в якому він бачив лише життєрадісного вискочку. Фелікс намагався завести дружбу з усіма учнями в класі, в той час як Джисон похмуро сидів за останньою партою і спостерігав за ним. Фелікс постійно знаходився десь у полі зору, дружив з компанією дівчат і постійно посміхався. Але все змінила одна єдина ситуація на шкільному подвір’ї одразу після літніх канікул. Фелікс як і завжди теревенив з дівчатами, стоячи біля гойдалки, коли двоє хлопців на рік старше причепились до нього. Вони почали ображати Лі, запитувати, чому він раптом так міцно завів дружбу з дівчатами і глузували з цього. Джисон сидів на лавці і спостерігав зі сторони. З одного боку йому було байдуже на Фелікса і його проблему, з іншого всередині піднімалась злість на задир. Але коли один з них штовхнув Фелікса так сильно, що той не втримався на ногах і впав, Джисон зірвався з місця і підбіг до них. Хан штовхнув одного зі старших, відштовхуючи від Фелікса. В той день вони вперше влізли у бійку, отримали стусанів і прочуханки від вчителя. Але не дивлячись на це, їх обличчя майже тріщали від гордих посмішок, що вони змогли постояти за себе. На наступний день батьки відвезли їх до секції по тхеквондо, Фелікс перестав дратувати Хана і поступово став найближчою для Джисона людиною.

Хан мотнув головою, відганяючи спогади про минуле. Він подивився на радісного Фелікса. Друг зовсім не змінився з того часу, залишився таким же життєрадісним соціальним метеликом, яким був у дитинстві. Так, Хан знав його дуже добре і досі розумів з напівслова. Він любив Лі, який так і залишився єдиною найближчою йому людиною. Але тепер Хан не був впевнений, що Фелікс знає його так само добре, тому що життя самого Джисона в якийсь момент звернуло не туди, але другу поки що не обов’язково про це знати.

***

Дні пролітали надто швидко. Квітень якось раптово підходив до свого логічного завершення. Останній курс в новому університеті вдарив по Джисону з силою кувалди. Окрім звичайного навчання, Хан здавав академічні різниці по декількох предметах, щоб набрати потрібну кількість балів. Через різницю у програмах і строках навчання виявилось, що наздоганяти потрібно багато. Керівник дипломної роботи, не молодий лисуватий викладач з економіки підприємства, вимагав від Хана визначитись з темою і прийняти участь у конференції. Інші викладачі не давали спуску в підготовці до екзаменів, попутно призначаючи час для здачі академічних різниць. Проблем додавали поганий сон і тривога, яка поступово підтягувала до Джисона свої липкі холодні пальці. Він не шкодував про прийняте рішення перевестись з Італії до Кореї, але все це виснажувало настільки, що Джисон іноді забував повечеряти і засинав прямо на дивані у вітальні.

П’ятничні вечері в домі Лі стали рідким явищем і Джисон пообіцяв собі, що після останньої здачі, яка була призначена на кінець квітня, він обов’язково завітає до них і навіть прийме запрошення пані Лі залишитись на ніч. Джисон сумував за теплою атмосферою, яка панувала в їх родині. Він сумував за Феліксом, з яким вдавалось проводити час лише на парах, за смачними стравами пані Лі, за вічно надутою Олівією, за батьківською турботою пана Лі. Але після кожного рідкого вечора в компанії їх родини Джисон все частіше згадував холодний, спокійний погляд чорних очей. Очей, які завжди показово розслаблено сканували навколишній простір, але в середині яких постійно ховалась напруга, гострота та холод. Здавалось, ці очі помічають кожну приховану дрібницю. Ніби змія на сонечку, виблискує своєю лускою, і чорні очі уважно слідкують за кожним рухом. Це мало б лякати, але не Джисона. Він не боїться змій.

Мінхо завжди дивився ніби в саму душу. Джисон кожного разу осідав під цим поглядом, ніби на плечі лягала чиясь важка рука і від цього доторку приємна тривога розливалась всередині, залишаючись внизу живота. Цей погляд був небезпечним. І небезпечним в першу чергу для Джисона, тому що він почав згадувати це давно забуте відчуття. Він ніколи не боявся Мінхо і зараз це зовсім не страх. Це інше. Джисон зрозумів це ще у шістнадцять. Усвідомлення довго не вкладалось у голові, на це знадобився деякий час. Поруч з Мінхо було спокійно, до нього тягнуло. Він здавався відстороненим, але завжди був десь у полі зору, ніби на периферії. Завжди зібраний, серйозний, спостерігаючий. Він ніколи не суперечив батькам, був відмінником у школі, ідеальним сином. Завжди піклувався про Фелікса та Олівію. І про Джисона також. Іноді здавалось, що про нього Мінхо піклувався просто за компанію, тому що він був сином покійного кращого друга батька. Але Хану хотілось вірити, що турбувався Лі саме через нього, тому що це він, Джисон, без цих приставок «син батькового друга», «друг молодшого брата», «сирота без батьківського піклування».

Джисон не пам’ятав, в який момент його погляд сам почав шукати Мінхо поблизу. В один день він просто спіймав себе на тому, що почав надто уважно витріщатись на пухкі губи Мінхо. Пам’ятав лише, що це був ранок Різдва, який Хан традиційно проводив в домі Лі. Фелікс, помітивши завислого друга, штовхнув його плечем.

– На що витріщаєшся? – спитав Фелікс і простежив за поглядом друга. Джисон поспіхом опустив очі.

– А? – Хан кілька разів кліпнув. – А… Та ні на що, – щоки залив теплий рум’янець. – Просто задумався.

– Ага, – Фелікс тоді лише хитро посміхнувся і знову легко штовхнув Хана ліктем. – Рота хоча б прикрий, задумливий ти мій, а то мозок простудиш.

– Та йди ти, – Хан посміхнувся, трошки нервово, і відвів погляд.

Тоді він ще кілька днів не міг вигнати з голови образ пухких губ і чорних очей. Але розуміння себе прийшло згодом, вночі, під теплою ковдрою, крізь купу важких думок, і відчувалось як відро холодної води, яке вилили прямо на Джисона – лякливе, тривожне, але в той же час воно принесло з собою дивне полегшення. Мінхо йому подобався. Не як старший брат кращого друга чи просто добрий приятель, а як Мінхо. Як хлопець, чиї гострі погляди плавили щось всередині Джисона. Чий голос лоскотав його голодну до почуттів підліткову душу, а сміх переливався в Джисоні купою золотих дзвіночків. Звучало до смішного сопливо і страшно водночас. Перша закоханість вибивала з-під ніг землю. А усвідомлення того, що його першою закоханістю став хлопець, та ще і Лі Мінхо, вганяло у важкі думки і липкі пальці страху ніби хапали десь під кадиком.

– Ти серйозно? – спитав Фелікс, коли Джисон нарешті набрався сміливості і пошепки зізнався йому серед спеки серпневої ночі.

Джисон сидів на ліжку друга, обійнявши ноги руками і сховавши обличчя на колінах. Вуха і щоки горіли вогнем, серце скажено калатало по ребрах і здавалось зараз розірве грудну клітину. Було страшно, що Фелікс розізлиться або висміє його, і Хан не знав, що гірше. Можливо, Джисон не боявся б так сильно своїх не до кінця зрозумілих почуттів, якби це був будь-який інший хлопець. Але Мінхо був старшим братом Фелікса і це дещо ускладнювало ситуацію. Насправді життя ускладнювало не лише усвідомлення закоханості у Мінхо, а в цілому закоханість у хлопця, тому що суспільство, у якому жив Джисон, не приймало цього. Проте Фелікс нічого не говорив і це мовчання здалось Хану вічністю. А потім м’які пальці торкнулись волосся Хана і легенько потріпали пасма.

– Радий, що ти нарешті визнав це, – так само пошепки сказав Фелікс.

– Вибач, що мовчав, – глухо відповів Хан не піднімаючи голови. – Я не розумію нічого до кінця, але якщо ти не захочеш мати зі мною… Що? – Джисон різко підняв голову і подивився на друга. Фелікс посміхався. – Що ти маєш на увазі?

– Ти ж не думаєш, що я сліпий? Я бачив, що з тобою щось відбувається, а потім кілька разів помітив, як ти дивишся на Мінхо, – Фелікс знизав плечима. – Не думав, правда, що все настільки серйозно, але все одно чекав, коли ти розкажеш.

– І ти не злишся, що я, ну… в Мінхо… і що я… ну…

– Виходить гей?

– Гей? Я не…

– Ні?

– Не знаю, – Джисон важко видихнув. – Я нічого не знаю, Феліксе.

– Ну, принаймні ти визнав, що тобі подобається мій брат. Мій брат… Ух, який цікавий поворот!

– Ой замовкни, я зараз здохну, мені так ніяково, – Джисон знову сховав обличчя на колінах.

Джисон мотнув головою, відігнавши спогад. Думки про Мінхо і ту розмову з Феліксом все частіше відроджувались у його пам’яті після повернення додому. Спочатку лише вдома, в темряві і тиші будинку, але згодом мозок почав недоречно транслювати образи минулого під час пар, перед перездачами, у магазині. Джисон правда намагався забути свої почуття до Лі на протязі довгого часу і йому це вдалось на кілька років. Але рідкі зустрічі на сімейних вечерях нагадували про першу закоханість і змушували серце пускатись галопом, а мозок працювати не на користь Джисона.