1.

Захід сонця забарвлював обрій у рожевий колір. Хмари пливли по небу пухнастими шматочками, схожими на солодку вату. Весна тільки вступала у свої права, змагаючись з зимою за право квітнути на землі. Морозний вітер підхопив і розтріпав ідеально вкладене темне волосся. Почувши кроки, Мінхо випустив у повітря стискаючий груди дим і викинув недопалену цигарку у отвір, що колись мав стати вікном.

– Що ви собі дозволяєте?! – істеричний крик розрізав тишу простору.

Мінхо поморщився. Надто голосно.

– Те, чого заслуговує звичайний щур, – тихо відповів Лі, не повертаючись до тих, хто зібрався за його спиною. Але його спокійні слова були гучніші за найсильніший крик. – Ти ще не здогадався, навіщо ти тут, Чон У?

Мінхо плавно розвернувся до прив’язаного до металевого стільця чоловіка. Схожий на хижака, який кружляє навколо здобичі, впиваючись поглядом чіпких, холодних чорних очей, він невідривно дивився на Чон У.

– П-п-пане Лі… – очі Чон У розширились. – Ви… Я… Я не розумію, про що ви…

Губ Лі торкнулась легка усмішка. Холодна, хижа, не обіцяючи нічого теплого і приємного.

– Чон У… Не намагайся викручуватись, – тихо мовив Мінхо. – Ми давно стежимо за тобою. Твої дружні відносини з Павуком не залишились непоміченими.

– Пане…

– Замовкни, – тихо, не підвищуючи голосу.

Цей звук рознісся по недобудованому приміщенню наче грім. Чон У замовк, ковтаючи повітря. Мінхо повільно зняв шкіряні рукавички, а потім і довге чорне пальто, яке віддав своєму помічнику.

– Знаєш, я не терплю щурів і зрадників ще більше, ніж директор. Ви як мухи кружляєте навколо. Але ти лише спілкувався з Павуком. Поки що.

Кулак розсік повітря наче удар батогом. Голова Чон У відкинулась назад. Він застогнав від болю.

– Я не маю бажання позбуватись тебе, Чон У, – продовжив Мінхо, струснувши рукою. – Хочу лише нагадати, чиї руки годують тебе.

Новий удар прийшовся на праву вилицю, розсікаючи шкіру.

– Ти маєш пам’ятати це, – ще удар. Шкіра на кісточках пальців запекла.

– Пане Лі… – майже про скулив чоловік. – Павук… Він має пропозицію. Лише пропозицію для співпраці.

– О, я знаю, – з тим самим спокійним холодом сказав Мінхо. – Знаю, Чон У. Але тобі ніхто не давав команди спілкуватись із ним. Особливо за моєю спиною.

Новий удар прийшовся на брову чоловіка. Мінхо зморщився, відчуваючи біль у власній руці.

– Це було легке попередження, – заключив Лі, забираючи пальто з рук помічника. – Запам’ятай це. Наступного не буде.

Мінхо вдягнув пальто, дістав з кишені пачку Вінстона і закурив. Махнувши рукою, він вийшов з недобудованого приміщення, залишаючи Чон У на своїх помічників.

– Крісе, прослідкуй за Чон У, – Мінхо без привітань віддав наказ по телефону, завівши двигун машини. – Якщо він щось замислив і знову зв’яжеться з Павуком, я хочу про це знати.

– Ти таки сам поїхав вставляти йому клепки? – спокійно спитали з динаміку. – Я ж просив тебе…

– Лише легке попередження, не переймайся.

– Ага, знаю я твої попередження.

Губи Лі розтяглись в хитрій посмішці. Звісно, Кріс, як права рука і найкращий друг, прекрасно знав всі методи Лі. Вони були знайомі надто давно. Кріс зітхнув.

– Я простежу за ним. Слухай, ти ж наче мав бути сьогодні вдома. У мене пропущений від пані Лі…

– Як раз прямую туди… – Лі важко видихнув. – Мама і мені дзвонила, я спізнююсь на добрих пів години.

– І тому поїхав розбиратись з тим покидьком?

– Ой, не починай. Мені і так вислуховувати. Все, побачимось в понеділок.

Кожну п’ятницю родина збиралась на сімейні вечері. Пані Лі не терпіла відмов і виправдань, тому Мінхо втопив педаль в підлогу, піддаючи швидкості. Дорогою він швиденько відписав Феліксу, що вже на шляху додому. Хоч мати і пробачала йому рідкісні пропуски сімейних зустрічей через роботу, але чомусь саме сьогодні наполягала на обов’язковій присутності. Ніби на вечерю чекали не їх з Феліксом та Олівією, а мінімум голову конкуруючої компанії.

Мінхо припаркував машину на території маєтку і закурив. Їдкий сірий дим хмаркою розійшовся у холодному повітрі. Мінхо втомлено зітхнув, потер обличчя долонею і за кілька вдихів викинув недопалок в смітник.

У будинку було тепло і пахло вечерею. Запах смаженого м’яса зустрів Мінхо ще у прихожій. Він швидко зняв рукавички, зморщивши носа від пекучого болю у кісточках долоні, і повісив пальто на вішалку. Ноги потонули у м’якості теплих домашніх тапочок.

– Вибачте за запізнення, – Мінхо ввійшов до їдальні з довгим обіднім столом, засерверованим на шістьох. – Робота затримала.

– Мінхо! Нарешті! – пані Лі, жінка вже не дуже молодого віку з рівним темним каре, підхопилась з дивану, що стояв під великим панорамним вікном, і підійшла до сина. – Ну, нічого страшного, Фелікс з Джисоном теж спізнились, – вона цокнула і поцілувала Мінхо у щоку.

– О, ти таки вирішив приїхати, – Олівія запливла до їдальні, невідривно дивлячись у телефон і навіть не глянувши на брата.

– І тобі привіт, мала, – Мінхо спіймав сестру, притягнув до себе за плечі і чмокнув у маківку. – Ти б дивилась під ноги, Ліві, бо розквасиш колись свій милий носик, – він провів кінчиком пальця по кінчику її носа. Олівія відмахнулась.

– Я дивлюсь, це у нас сімейне, – дівчина мотнула головою на його руку зі звезеними кісточками. – З ким що не поділив?

– А, це… – Мінхо швидко сховав руку у кишеню штанів. – З боксерською грушею. Не очікував від неї такого, – він видавив з себе легку невинну посмішку.

В коридорі почулись голоси батька і Фелікса. І ще когось віддалено знайомого. Першим до їдальні зайшов Фелікс, вдягнений у пухнастий чорний светр і джинси. Висвітлене волосся спадало на плечі, створюючи контраст на чорному одязі. Мінхо не зовсім розумів любов брата та Крістофера до висвітленого довгого волосся, але питань ніколи не задавав. Він весь світився і посміхався, схожий на домашнє веснянкувате сонце. Низький сміх розносився по приміщенню. Батько зайшов слідом за молодшим сином. Він теж посміхався. Мінхо не часто бачив на його обличчі таку теплу посмішку, лише в рідкісні моменти в кругу сім’ї. Батько виглядав втомлено і більш по-домашньому, ніж завжди, знявши відпрасований ідеальний піджак і закотивши рукави сорочки до ліктів.

Але був ще дехто, на кому Лі затримав свій погляд. Мінхо добре пам’ятав його, хлопчика, що майже жив у їхньому домі. Він багато років був невід’ємною частиною їх життя. Хан Джисон, сором’язливий і незграбний хлопчик в круглих окулярах, з неслухняним волоссям і в мішкуватому одязі, завжди був поруч з Феліксом. Мов брати-близнюки від різних матерів вони були кращими друзями майже все життя. Мінхо кілька разів кліпнув, намагаючись вкласти в голові те, що бачив. Перед ним більше не було того тихого хлопчика, якого він знав. Ні краплі сором’язливості, ні натяку на величезну худі чи окуляри. До їдальні ніби зайшов хтось інший з обличчям Джисона. Білий облягаючий светр, що підкреслював тонку талію та широкі плечі, ідеального крою білі брюки, коротке темне гладке волосся і впевненість у погляді.

– Мінхо! Ти вже приїхав, – Фелікс налетів на брата і міцно його обійняв. – Давненько не бачились.

Мінхо кліпнув, переводячи погляд на молодшого брата.

– Ми бачились два тижні тому.

– Я ж і кажу, давно.

– От бачиш, синку, я ж казала, що варто було залишатись жити вдома, а не тікати на зйомку квартиру, – підхопила мама. – Фелікс та Олівія майже тебе не бачать.

– Ми бачимось кожного тижня, мамо, – Олівія закотила очі.

– Люба, не насідай на нього, – батько потиснув Мінхо руку. – Наш син вже дорослий, у нього має бути особисте життя. Живучи з нами, він ніколи не приведе в дім невістку.

Мінхо зніяковіло відвів погляд. Батько вперше піднімав цю тему і вона не подобалась Мінхо.

– Ти ж пам’ятаєш Джисона? – батько поплескав хлопця по плечу. Мінхо кивнув.

– Звісно. Привіт, – Мінхо простягнув руку.

– Привіт. Радий бачити, – Джисон легко посміхнувся і потиснув простягнуту долоню, міцно її потискаючи.

Вечеря проходила розслаблено, зі звичною теплою сімейною атмосферою. Мінхо наскільки міг викинув з голови думки про роботу, але розслабитись все одно було важко. Час від часу він все одно повертався до сьогоднішньої ситуації. Не можна було допустити жодного витоку інформації за межі компанії. Якщо щось піде не по плану, то все життя складеться мов картковий будиночок. Чон У не ніс великої загрози, але справою Мінхо все одно було не допустити спілкування своїх людей з Павуком або, що гірше, з тим, хто над ним стояв. Надто ризиковано.

– Земля викликає Мінхо, – Олівія провела долонею перед обличчям Лі. – У тебе щось сталось? Ти надто голосно думаєш.

– А? Ні, нічого, все добре. Важкий день на роботі, – Мінхо м’яко посміхнувся сестрі. – Ви щось питали? – він обвів поглядом всіх присутніх за столом.

– Ми як раз обговорювали те, що влітку будемо стажуватись в нашій компанії, – сказав Фелікс. – Ми з Джисоном.

– А… Це прекрасно, так. А ти хіба не навчаєшся за кордоном? – Мінхо перевів погляд на Джисона.

– А ти глибоко заліз в свою голову, братику, – Олівія покачала головою. Мінхо подивився на неї з запитанням.

– Вже ні. Я перевівся до Сеулу. Закінчу останній курс вдома, – відповів Хан спокійним оксамитовим голосом. – В понеділок на навчання в новий універ.

– О! Вітаю?

– Це я і хотів обсудити, – пан Лі відставив келих з вином в сторону. – Джисон буде стажуватись у тебе.

Мінхо кілька разів кліпнув, дивлячись на батька. Слова не хотіли вкладатись у його стомлений мозок. Однозначно потрібно відпочити на цих вихідних.

– Стажуватись де? – Мінхо звів брови на переніссі.

– У твоєму офісі, – повторив пан Лі. – Подробиці пізніше.

Мінхо ще мить подивився на батька, потім перевів погляд на Хана, якого вже зайняв розмовою Фелікс. Хлопець виглядав спокійно і розслаблено, явно не вдаючись у подробиці свого стажування. У якості кого Хан буде стажуватись і як батько це собі уявляє?

О дев’ятій вечора Хан подякував за гостинність і збирався викликати таксі, щоб поїхати додому. Пані Лі кілька разів запропонувала йому залишись, але Хан тактовно відмовився, посилаючись на те, що хотів прокинутись рано вранці, привести дім до ладу, розкласти речі після ранкового приїзду і ще на якісь дрібниці. В якийсь момент Мінхо теж зрозумів, що час їхати. Випити нарешті келих міцного віскі і спробувати заснути хоча б до середини ночі.

– Я тебе відвезу, – сказав Мінхо, виходячи в коридор. – Ще не встиг викликати таксі?

– Ти теж не залишишся?

– Ні, мамо, – Мінхо поцілував жінку у щоку. – Вибач. Є ще деяка робота сьогодні, – нахабно збрехав чоловік. – Залишусь колись іншим разом.

– Яка робота о десятій вечора, Мінхо? Ти відпочиваєш взагалі? Любий, ти так сильно грузиш його роботою! – з докором сказала пані Лі.

– Він мій найкращий працівник, – пан Лі лише знизав плечима.

Мінхо попрощався з родиною і вийшов першим, вдихаючи ще морозне повітря і дістаючи з кишені пачку цигарок. Дим піднявся у повітря і розлився по легенях. Джисон наздогнав його біля машини.

– Дякую. Ти не зобов’язаний мене підвозити, – сказав Хан.

– Мені не важко.

У салоні пахло дорогими парфумами, димом і шкіряними сидіннями. Хан відвернувся до вікна і роздивлявся нічне місто, яке вирувало життям майже цілодобово. Його обличчя підсвічувалось вуличними ліхтарями і чомусь зараз вже не виглядало таким життєрадісним, як за вечерею. Мінхо відмітив, що він змінився за ті роки, що вони не бачились. Не те, щоб Мінхо колись сильно звертав увагу на хлопця, який весь час знаходився десь у полі зору, але він пам’ятав, яким той був. Зараз поруч сидів, здавалось, надто дорослий молодий чоловік.

– То ти вирішив повернутись додому? Чому раптом на останньому курсі?

– Сумував за домом, – Хан знизав плечима і перевів втомлений погляд на Мінхо. – Італія сонячна і прекрасна, але дім є дім.

– Так, мабуть, ти правий.

До дому Джисона вони доїхали в тиші. Мінхо настільки втомився за останні кілька тижнів, що розкрити рота і вести милу ввічливу бесіду «ні про що» зараз було вище його сил. А Джисона, здавалось, все влаштовувало.

– Дякую, що підвіз, – хрипло промовив Джисон, коли Мінхо зупинився біля воріт його будинку.

– Немає за що.

– Побачимось. На добраніч.

– На добраніч.

Квартира зустріла тишею і темрявою. Мінхо не вмикав світло у вітальні, кімнату заливали вогні нічного Сеулу. Він пройшов вглиб до столу у стіни, взяв пляшку з келихом і повернувся до дивану. Потрібно було прийняти душ, але сил не було. Мінхо відпив віскі, що вогнем обпалило горло, і видихнув. Надто багато контролю. Надто багато він взвалив на себе за останні роки, розширюючи мережу і особисто контролюючи всіх і кожного. Надто глибоко заглибився у цей бізнес. Лі допив віскі з келиха і приліг на диван, натягуючи на себе плед.

Можливо, лише можливо, варто подумати про те, щоб взяти собі помічника. Когось надійного, розумного, комунікабельного, кому можна довіряти. Навчити його всьому, зробити з нього когось схожого на самого себе. І зняти частину відповідальності зі своїх плечей.

Це була остання думка в голові Мінхо, що примарно розчинилась у обіймах сну, коли втома взяла над ним гору.