Розділ 2 – Дві маленькі хатинки

Через дорогу одна від одної стояли дві огрядні пляжні хатинки. Такі, що завеликі на одну людину, та тісні на двох. Їх розмір запросто викликав некомфортне відчуття порожнечі.

Хікару вже давно зник у своєму будиночку, у вікнах уже не було видно світла. Дорогою Йошікі мовчав, так і не знайшовши слушної миті для вибачень. На тлі Хікару пригнічений настрій хлопця здавався зовсім недоречним, проте доволі звичним. Цей “кровожерливий монстр” бігав стежкою, як цуценятко, вивчаючи нову місцевість. Від фраз “Йошікі, поглянь” досі гуділи вуха. Весь час із моменту, як вони знайшли нічліг і попрощались, він почувався повним йолопом. Юнак крутився з боку на бік, не в змозі заснути.

Навіщо я вдарив його? Для чого був весь цей театр? Він все правильно казав. Він був готовий пожертвувати усім, заради моєї безпеки і комфорту. Це я не готовий. Я не можу. Який я егоїст.

Обтяжений думками і питаннями, Йошікі зібрався та вийшов на двір. Прохолодний береговий бриз вдарив йому в обличчя, і втома від виснажливого дня поступово почала спадати. Треба було провітрити голову. Він навіть думав над тим, щоб знову залізти у холодну воду. Йошікі лише мить глянув на взуття, що сушилось надворі, і побрів босими ногами до берега.

З кожним кроком він відчував, як пісок просочується між пальцями, доки не ступив на щось тверде. Вийшовши із задуми, він побачив під ногами гарне намисто, що переливалося кольорами муранського скла*. Намистини були холодні на дотик, коли він узяв намисто в руки. Багато з них уже розсипались та десь погубились, залишилася тільки мотузочка з кількома штуками.

* Муранське скло — скляні вироби з острову Мурано, що поблизу Венеції. Виробляються вручну і вирізняються особливими техніками та складними візерунками.

Прикраса приваблювала настільки, що неможливо було відірвати погляд. Намистини крутились і перебирались між пальцями. Йошікі роззирався навколо в пошуках когось, хто міг це загубити.

Ці візерунки були такі ж загадкові й заворожуючі, як ті, що були істинною формою Хікару. Він мимоволі задумався про нього. Здавалось навіть, що вони живі і перекручуються всередині. У роздумах, за звичкою, Йошікі поклав предмет до себе в кишеню футболки.

Якщо це божество, то воно, напевно, за божественними мірками дуже молоде. Принаймні поводиться як дитина. Правду кажучи, він дуже змінився з першої нашої зустрічі. Тепер я виразно бачу в ньому окрему особистість, а не пародію на того Хікару. Він навіть наче відчуває щось схоже на емоції.

При згадці про нещодавні події серце боляче занило. Сварки сварками, проте він ніяк не очікував почути таке дивне і дурне зізнання. Слова знов і знов мимоволі виринали з пам’яті.

“Я люблю тебе”. Як можна так бездумно розкидатись подібними словами? Хоч Хікару й має спогади цього тіла, проте зізнання схоже на щось його власне. Інакше він би не сказав про те, що людині не зрозуміти, правда? То що все-таки це для нього означає? Схоже, доки не дізнаюсь напевне, не зможу отак спокійно жити. Мені треба дізнатись відповідь.

Море було спокійним і тихим, хвилі повільно накочували, краб пробігав повз, тримаючи в клешні ще одну намистинку. Йошікі перебирав у голові різницю між цим та колишнім Хікару. Про характер взагалі можна промовчати, але насправді різниця була немаленькою.

Цей Хікару понад усе любив кавун, а не морозиво. Він ще любить котів і ходити в кіно. А ще полюбляє вчитися, на відміну від Хікару, якого я знав. Хоча у них однаково погано виходить у результаті. Не знаю як щодо любові, але цей Хікару дуже прив’язаний до мене.

— Що мені тепер робити?..

— То он де ти подівся. А я тебе шукав, — пролунав знайомий голос за спиною. Це було так неочікувано, що змусило Йошікі сіпнутись.

— Я думав, ти спиш.

— А я і спав, але ти залишив усе відчиненим, і від протягу гупали то вікно, то двері. Ось я і прокинувся, а тебе нема. Я одразу пішов шукати, думав, з тобою щось сталося.

— А як ти мене знайшов?

— Спитав у рибалки, який нам хатинки дав. Він невпевнено сказав, що наче бачив тебе, коли повертався з пляжу, — Хікару на мить завис, дивлячись на нього, і через деякий час запитав. — Йошікі, ти досі ображаєшся на мене? Це через те, що я хотів піти?

— … — Після довгого мовчання Йошікі зміг перемогти вагання. — Що… ти мав на увазі тоді?

— Коли “тоді”? — Не зрозумів Хікару.

— Ти сказав, що людям не зрозуміти таку любов. Але я хочу… Хочу збагнути. Знаєш, ти колись питав, що я хотів би досліджувати в університеті: рослини чи тварин, чи людей. Я з самого дитинства любив гратись монстрами і мріяв їх вивчати, коли виросту. Я справді хочу тебе зрозуміти.

— Ох, ну я навіть не знаю, як це пояснити. Слів не вистачає. Для мене немає сенсу в багатьох людських поняттях, але я починаю потроху розуміти. Ви цінуєте життя, тож я б залюбки віддав тобі своє. По правді, я вже це зробив. Гадаю, тепер я з тобою не тільки через прохання, а й через власне бажання бути поруч. З тобою так весело і цікаво. А ще ти ходиш зі мною, куди я захочу. Ти для мене ближчий за друга чи брата. Здається, навіть людське кохання не таке сильне. Ось тому я й знаю, що людині не зрозуміти. Сумніваюсь, що ти відчував щось подібне.

Відчував щось подібне?.. А що я відчував до цього Хікару? Він навіть простими словами дуже добре передав свої почуття. Чи досі між нами… просто дружба? Схоже, це ніколи не була просто дружба. Він не людина, з ним неможливо побудувати жодні людські стосунки. Це більше схоже на те, що я його… приручив?

— Про що задумався? — Зацікавлені усміхнені очі зустрілися з поглядом Йошікі.

— Про що… А? Вибач, я, схоже, вже сплю на ходу. Давай повертатись. Тільки давай поміняємось, мені в тому будинку не зручно.

— Ну, то пішли.

Дорогою назад Йошікі ніяк не міг відірвати втомленого, але захопленого погляду від Хікару. Тільки сьогодні він зрозумів, як йому пощастило і який він щасливий просто бути поруч. Здавалось, що в грудях запекло, але за мить він виявив, що цей жар походить із кишені футболки. Він сповільнився і приклав до джерела тепла руку.

Ця штука нагрілась? Дуже дивно.

— Надобраніч, Йошікі! — крикнув Хікару, повернувши до будинку.

— Угу, надобраніч.

Цей будиночок мало чим відрізнявся. Йошікі ввалився на ліжко і потягнув руку до джерела тепла. Частина Хікару схоже злилася із намистинами та переливалася їхніми барвами. Він довго розглядав і крутив частинку, яка тепер була нанизана на шнурок від намистин.

Тепло в долонях дещо нагадало. Сьогоднішні обійми Хікару були такими ж теплими та заспокійливими. У певному трансі від краси і смутку він одягнув мотузочку на шию і поринув у сон.